Текст книги "Повісті та оповідання, драматичні твори"
Автор книги: Григорий Квитка-Основьяненко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 28 (всего у книги 40 страниц)
– Порятуй мене, таточку, голубчику! – аж закричала Галочка, заливаючися сльозами.– Не дай мені зовсім пропасти!
– Що таке, що, моя доненько? – кинувся її піднімати Олексій, дивуючись, що се з нею таке.– Устань, моя кришечко, моя лебедочко!
– Не встану, панотчеиьку, поки мене не звеселиш, поки не втішиш, кажучи, що зробиш, об чім я уостаннє тебе попрошу!
– Усе, усе зроблю, моя зірочко! Хіба ти мене ие знаєш, що я рад душу за тебе положити?
– Спасибі тобі, мій таточку ріднесенький! Не відкажи і теперечки,– та і устала навколішки, і цілує його руки.– Панотченьку, голубчику! Віддай мене заміж!
– Добре ж, моя доненько! Насилу ж то ти надумалася! Я і сам хотів тебе об тім прохати. Отеє ж він незабаром і буде. Або наймім кого та і пошлім до нього, щоб швидше їхав.
– Ні, панотченьку! Сховай мене від сії біди! Віддай мене, тільки не за нього!..
– За кого ж, доню, тебе віддати?
– За кого хочеш, за кого здумаєш, таточку! аби не за нього. Поспішай, панотченьку, поки він не приїде.
– Що се ти, Галочко, надумала? Устань-бо та сядь біля мене, пригорнися до мого серденька і розкрий мені свою душу, що се за думка така?
– А от, таточку, яку думку мені не хто, як бог послав. Туж-туж він вернеться, пристане не до мене, а до вас; приведе людей, начальників своїх; а ті – що їм за діло до нашого щастя? – аби б йому услужити – стануть васуго-варювати, прохати, зоб’ють вас з думки об моїм щасті; ви звелите мені йти, а тут ще і моє серденько змовиться з вами... Я піду, усе равно що й на видиму смерть... Скільки я не роздумовала, як то не розбирала, не приходить мені бути панею. Я пропаща усе равно, хоч так, хоч сяк; тільки те, що, пішедши за нього, погублю і його навік! От що мене вбива! Так щоб положити один конець, від-дайте мічк*, блтепьку, заміж! Тогді цій, побачивши, що нічиїй рпґшти, слм покине такі думки і... знайде своє щастя...
Чи будеш же ти щаслива, доню моя, з ким другим? Чи пг погубиш же ти себе, віддавши себе нелюбу, та ще і цілий пік з ним жити?
– І вже моє щастя. Однаковісінько мені страждати приходиться! Хто б не узяв мене, то, коли не він, усяк мені нелюб! Нехай він розв’яжеться зо мною, він розумний, опісля дяковатиме мені.
– Ти ж збавиш собі віку! Ти зажуришся!
– Отеє мені тільки кріпко тяжке урем’я, поки усе спол-ниться, а там... Таточку! я говіла, я молилася; здається мені, що я добре роблю. Мене бог не оставить, я ще втішу тебе при твоїй старості!
Довго вони собі так розговорювали... І що то як люди з розумом! Порадилися, потолковалися, обсудили діло кругом– так і є: приходиться Галочці, щоб не заїсти чужого віку, йти за свого брата, за рівню. «А то справді,– сказав Олексій,– не стерплю, переміню свою думку, приставатиму до тебе... бо кріпко хороший чоловік... О, що жалко мені його...»
– Тим-то й треба поспішати, кінчати наше діло, а то, як разом набіжить, тогді пропала я!..
– За кого ж тебе, душко, віддати? Вибирай сама; ти знаєш усіх женихів, що ще і недавно засилали людей, скажи – зараз пошлю, і таке весілля справлю, що ну! щоб туга не відзивалася ні в мене, ні в тебе.
– Не хочу я, панотченьку, ні за кого з тих женихів. Вони пишні, багаті, будуть вередовати. Тяжко моєму серцю буде у перші годи, а вони не дадуть мені воленьки і гаразд поплакати об моїй долі. Чи не знаєш, таточку, якого сироти у бідності? Озьми його у прийми, віддай йому й худобу нашу, і мене, нещасну. Він буде за добро, що йому зробимо, нас поважати і мною таки пе так буде орудовати. Знайди такого, привели і скажи мені: се твій мужик; я у ноги поклонюся.
Довго думав Олексій, де і кого узяти, далі і каже:
– Доню, Галочко! Коли так, іди за Миколу!
– Добре, панотченьку,– разом сказала Галочка, а на серце, мов кусок льоду впав, бачачи, що усе ближче, усе ближче зав’язується їй світ.– А хто ж то такий Микола?– далі спитала.
– Микола – круглий сирота, чесного, хорошого роду, тільки бідність така, що й не було, і нема нічого. Я, бачивши, що вій є парень розумненький, роботящий, роз?
щот усьому зна, перемовив його від купців, ще йому п’ятнадцятий годок був, і обіщав наградите його. І що то придався парень! За усіх усе зробить, ніколи не заліниться, хазяйського добра, як ока, береже і, спасибі йому, багато зберіг і доглядів мого. Я його куди треба посилаю з ху-рою: усе зробить як лучче і розщот у всім привезе. Він, як е меж купцями прикажчик, так він в мене права рука моя. І товариство поважа його: знаєш, часом, бува, зайде спор, лайка; він їх усіх розсудить і по усій справедливості розбере. Та він же собі і чепурний, і моторний, і красивенький...
– І вже, таточку, мені сього хоч і не кажи!
– Так коли так, доню, так так. Коли вже певно намірилася йти за кого-небудь, так іди за Миколу.
– Піду, таточку, з великою радістю. Зділай же милость, панотченьку, поспішай швидше. Коли ж можна, щоб сьогодні нас і звінчали!
– Як се можна? Коли б хоч у сю неділю...
– Приїде, таточку, приїде! І усе наше пропало тогді!
– Вже ж що робить? – треба прибиратися...
– Яке тут прибирания? Чи до танців тут, до скоків? Аби б у закон уступити. Моє сирітське діло. А то щоб часом за приборами ви мені не наробили гіршого лиха!
Радилися, радилися, а далі дочка таки виплакала у батька, щоб завтра вінчатися і щоб не було ніяких порядків, що треба по закону. Каже Галочка: «Він сирота, і я сирота. Чого тут? Покликати самих старших родичів, поблагословитись, звінчайте нас; що бог дасть, пообідаєте, чим здумаєте, попоштуєте гостей, та й розпустити їх. Я не піду ні дружечок збирати і не хочу ніяких пісеньок. Се весілля – теж похорони».
Як сказала, напрохала панотця, той так і положився.
– Треба ж,– сказав Олексій,– покликати жениха.
– Покличте, таточку,– сказала Галочка.– Коли почали, будемо і кінчати.
Старий сам пішов за Миколою, і йдучи і каже: «Чи ждав же він собі такого щастя? Та і я чи ждав же такої долі своєму дитяті?..» "'
Зоставишся Галочка сама собі у хаті, стрепенулася і сказала: «Тепер, Семене Івановичу, прощай на вічні віки!..'' Мабуть, що я тебе щиро любила, коли відреклась від тебе; топлю свої молоді літа, дівованнячко; іду на вічнії сльози, на тугу, на усяке мученіє душі, аби б од тебе відвести усякоє лихо... Не кажу тобі, люби мене! – не можна, се проти закону, а згадуй мене у сім ділі, що я для тебе зробила... і як знаєш, так дякуй! Прощай! Настає година,
що І іицум.тгіі про тебе гріх буде. Прощай, мій мплеиі.– кііГіі.. -<•
Хуиніку усю, що держала у руках, усю змочила своїми гіркими,кривавими слізьми, хоч вижми!
Тепер,—сказала,– усе покончила. Закрився для мене (>і,іііііі світ,– і стала богу молитися і поклони бити, щоб бог дав їй силу перетерпіти еюю годину, перемогти своє сер* донько у закон уступити... а там – як божа воля!
То плакавши, то поклони бивши, розкраснілася Галочка. І що то за хороша була! От як бува рум’яна зоря догоряє, а тут чорнії хмари її застилають, і вона ніби спішить красоватись і веселити мир божий, що так би усе і дивився на ту зорю, і хмари поодпиховав би геть, коли б можна було: така і Галочка була тогді. І чого б не зробив, чого б не віддав, щоб вона була щаслива!
Увійшов Олексій з Миколою. Галочка стоїть кінці стола і не глянула на свого судженого. Вона з батраків батькових не дуже кого і знала. І чого було вже дивитись і розглядати, який собі той, з ким тяжкая доля привела жити!
Сівши Олексій на лавці, подумав, здихнув і каже:
– Молодим дуже приговорив я тебе служити в мене і обіщався, коли будеш мені вірно і чесно служити, не зоставити тебе і наградити. Ти служив мені так, що дай боже, щоб і товариш так приглядав добра, як ти вбивався за хазяйським. Спасибі тобі!
Микола низенько поклонився.
– Прийшла моя черга,– казав Олексій,– слово здержати і тебе наградити, Миколо! От тобі одна моя радість на світі, втіха моя, щастя, моя Галочка, одним одна дитина... Озьми її; худоба, усе твоє; озьми і мене в приньми. Не покинь...– та за слізьми не зміг дальш і говорити.
– Тобто як, дядюшко? – пита Микола, поблід, труситься і боїться, думаючи, чи так він чує.
– Так, Миколо, будь мені зятем, кохай, шануй мою Галочку, що бог тобі дає у жону. Зроби її щасливою, і тебе бог не оставить...
– Чи не смієтесь ви надо мною? – ледве проговорив Микола.
– Не який се сміх і не жартовання, се важкий, святий час. Я, отець, маючи одним одно на світі дитятко, уручаю тобі його, надіючися, що ти, а не хто другий зробить її щасливою.
Микола так і кинувся Олексієві у ноги і став казати:
– Чи я ж достоїн такої честі? Я круглий сирота: ні роду, пі плоду, ви мене на ноги поставили, ви мене до розуму довели. Я вас знав, почитав, як отця рідного, за вашу ласку, за ваше наученіє... Об Олексіївні, ось об ГалЬчі-ді, і думати не смів. Хто вона, хто я, мізерний? Чи я ж смію!..
– Коли я тобі її уручаю,– сказав Олексій, піднявши його від ніг своїх,– коли я прошу тебе: будь моїм сином, збережи мою Галочку.
Тут Галочка підійшла і, як ніхто й не ждав, припала до ніг Миколиних. Той силкується її підняти, а вона не дається і просить його: «Ні об чім тебе не прошу, тільки будь до мене добрий, не потурай, коли часом буду смутна, се минеться. Я буду тобі покірна, поважатиму тебе; доведу до того, що ти, бачачи мою добрість, полюбиш мене. Не гюпрікай мені, коли часом... я й сама не знаю, яка я буду. Не вважай тим, а доведи мене до того, щоб я тебе.... через тебе мала хоч маленьку втіху, не терпіла б ніякого горя. Поклонімось же наперед богу святому, щоб поміг нам жити, як я кажу: а далі нашому панотцеві, нехай благословить і молиться за нас, за своїх дітей».
Олексій зняв образ святий, молоді стали молитися; от Микола припав перед образом навколішки і каже:
– Петровичу, чи, як ви мені повеліваєте, панотченьку, і ти, Олексіївно! От вам бог милосердний, і перед його образом заприсягаюсь, і перед вами: любити вас, Олексіївно, шановати, почитовати вас, не як є ви моя жінка, а як проти мене господиня... Ніколи і нізащо не почуєте від мене і жодного грубого слова. Буду для вас такий же робітник, як і до сього часу був. Ви над собою волю маєте; ви розумніші мене, ви і мене навчайте. Петровичу! я батька і матері не зазнаю. Ви мені отець і благодітель! Будьте мені, як і були, хазяїном і повелівайте надо мною. Однаковісінько, як і до сього часу, буду за вашим добром вбиватися і так об ньому радіти, як і тепер. Воно, як було усе ваше, так і буде вашим, і я й сам повік ваш. Тепер на таку волю благословіте нас, панотче!
Тут з ним припала до ніг отцевських і Галочка, і що то плакала!
Олексій їх поблагословив і дуже гарно усе приговорював і просив бога, що їм послати на милость свою.
Далі посадив їх укупі, розказовав, як їм жити, як шанувати, поважати один одного, таки довгенько їм усе говорив.
От посидівши, сказав, що треба прибиратись, бо завтра і весілля.
Микола помагав вже своєму тестеві, у чім там треба було. Припросили то дядин, то сусід поратись. Галочка, у чім душа, туди ж з ними порається і усе поспіша, і усіх припнім, щобііііііідіис усс справляли, неначе боялася, щоб хто ііе помішав.
У гнтого і є з чого і є кому усс злагодити; так і по дії по, що до завтрього усе поспіло.
Зійшлася сама ближня рідня. Подивовалися, потопко-ішіи, що як-то Олексій, такий багатий, одним одну дочку та віддає за свого за батрака, та ще і за бідного! Лучче б віддав, хто скаже, за купця, хто за поповича; а хто каже: та, може б, який і пан не погордився б узяти таку кралю, та з такою худобою. І багато такого казали; як же їх обдарили подарками, усе хустками хорошими, і вишиваннями, і платками шовковими, так воші і замовкли, і .ч;і-тихли, надіючись і погуляти опісля по закону.
Вбралася ж і Галочка до вінця, а вбралася ж прост,не узяла з дорогого ні плахти, ні намиста, а так, як звичайно сироті; та що то за гарна, була!
От вже справді, як на картині намальована, красива та красива!.. Тільки чудно було на неї дивитись у тім, що якось-то була вона і ніби не вона! Очиці бистрі, аж горять, на виду краска у щочечках так і переливається; то часом стане бліда-бліда, то вп’ять рум’янець у неї, як жар, спихне. Піде проворно, порядкує, усіх поспіша... то вп’ять руки опустить, головоньку похилить. І де стоїть, не зна, й що робила, і куди йшла – усе забуде... Говориш до неї – вона не на те одвіт дасть, та стане бистро-бистро глядіти і неначе дивується, чого се люди посходи-лися і поперев’язовані ходять. Озирається-озирається, гляне на себе і помертвіє... Оттака усе була!
Увійшов і Микола вже благословитись, і що ж – не надів ні тії свити, ні того жупана, що йому Олексій учора під вінець подаровав, а одяг хоч і добру, а просту свиту сірого сукна, і усе на ньому було просто.
– Чом ти, Миколо, не урядився у ту свиту, що тобі тесть подаровав? І жупан було одягти,– так питались його жіночки.
– Не йде діло,– сказав Микола.– Мене панотець бере з наньмитів, і я так батраком довжон явитися перед господа бога, і від нього прийнявши Галочку з своїм щастям, тогді вже стати чим-небудь луччим, а тепер я сам ще по собі нічого..
І поблагословив же Олекій Галочку до вінця, і випроводив її таки точнісінько, як на кладбище. А що вже плакав, плакав – як мала дитина! Тяжко-бо йому було, важко на душі, хоч і сполняючи доччину волю, та яка се воля була!.. Се усе равно, якби вона вибрала ніж і просила б, щоб її отсим ножем зарізали!
Йшла бідна Галочка до церкви швидко, бистро і усе поспішаючи: ні на кого не дивилася, нікуди не озирнулася. Під вінець сама підійшла, та як стала на рушнику, кинула очицями на вінці, стрепенулась, як рибочка, підняла очиці угору... так слізочки ув оченятах засяли!...
Одвіт попові, що по своїй охоті йде і що нікому не обі-щалася, сказала голосно, на усю церкву. Правду можна було сказати, що усе, що вона не робила, збираючись заміж іти і під вінець підходити, то усе робила мов не о своєму умі, а ніби якась сила вела її до сього против її волі. Душа і розум повелівали їй хоч погибнути, а не довести милого чоловіка до нещасної жизні, з нерівнею побравшися; так серденько-бо не того бажало! Воно кріпко у ній бушовало і хотіло по-своєму зробити: хоч на годочок, хоч на місяць, хоч на деньочок знати щастя, пожити з миленьким, що й він же того кріпко бажа, і, хтозна, може, й не буде нічого такого, чого душа боїться... Так проти таких-то думок Галочка усе боролась, що туж-туж не подоліють її!.. І таки посилили б, якби не така у неї душа була, що не піддавалася вередованшо серденька, хоч таки і дуже воно жалібно прохало зробити по його. А від сього Галочка, як свічечка, пала, поки стає воску, а як віск до-горя, так і свічка гасне усе тихше, усе тихше; так і вона кріпилася, щоб стало сили, поки скінча своє діло, а тут за усяким словом, як одчитували молитви, то і вона мов гасла, так що як пришилося обводити круг стільця, так вона вже і не змогла сама по собі йти, а шепнула старшій дружечці: «Веди мене... бо впаду...» І справді, якби не дружечка, та ще один з дядьків повели її, то тут і впала!
Як зовсім повінчали і стали поклони бити, вона, вдаривши, і не піднялася сама. Кинулись до неї, бризнули водою і сяк-так відволодали її. Не здужала вже сама йти додому, Микола з боярином через силу довели її.
Яке ж і гуляння на такім весіллі? Чи почастовали, чи попотчували чим родичів, то так усі і розійшлися.
І що то: хоч як Галочка не чудно виходила заміж за свого батрака, маючи женихів щонайлуччих і багатих, і що так хутко, без зборів, без приборів, без усякого весілля... та й те знали усі, що ще від самого посту учащав до них якийсь-то охвицер, що увесьденички просиджував у них і часто дуже смерком вертався від них, усе сеє знали; так, отже, ніяка недобра слава не проходила про неї, бо одно те, що добре знали Галочку, що не піде ні на яке худо ні за усі золотії гори, а друге те, що тогді ие було моди пащековати про людей і шпигати їх язиками. А най-пущо плдівочу славу ніхто не смів ніпівсловечка нічого скмшіти. Попробував би що брехнути; так так баки і заб'ють, І вже з брехунів повік не вийдеш. Та й старі приказують, було, молодим: знаєш, не знаєш – мовчи; а коли ікшио знаєш, що сам що-небудь іменно таке бачив, то й тогді не смій розказувати, а потихеньку скажи старшому, коли що пильно треба, а ні – так і мовчи собі, бо дівчача слава – як біле полотно: пилинка впаде, то й видно. А через такий порядок і дівки, було, бережуться, крий господи як! Сміливо можна сказати: не то що у сотні, у тисячі дівок не було ні одної, як тепер десятками лічи, вулицею проходивши. Святеє діло старовина! Мабуть, не пориється вона ніколи!..
Вже так що і два тижні, а трохи чи і не більш минулося після того, як Галочка вийшла за Миколу: як ось раз удень старий Олексій сидить у хаті і чита житія. Миколи не було дома – пішов до чоловіка за ділом. Галочка сидить край віконця, зібралася мужикові сорочку шити та покраяла, а тепер і не розбере, що і до чого слідує, та, мабуть, від того і задумалася: ручки поскладала на роботі, головоньку схилила і дума... Та що то за гарна з неї молодичка! Вже іменно не можна було сказати, чи гарніша була дівкою у косах та у скиндячках, чи як тепер – у парчовому очіпку, що їй кріпко пристало, що усе б на неї і дивився. Личечком собі хоч і кріпко похудла, і рум’янцю на щочечках не стало, та се здавалося, що так їй гарніше було.
Як там сидять собі, аж ось дзвоник... дзвоник... і усе ближче... і якраз біля їх хати і став.
Галочка зирк у віконце... «Ох!» – тільки і скрикнула, руки і ноги затрусилися – ледве устала... і у кімнату б то поспішати, і з місця не ступить.
– Що там таке? – спитав Олексій, не дуже чувши, що щось прибігло.
– Він, таточку, він! – аж задихаючись, крикнула Галочка і кинулася у кімнату.
А тут якраз у двері... і хто ж то? Семен Іванович.
– Здравствуй, мій любезний приятелю, Олексію Петровичу! – крикнув Семен Іванович, убігши у хату, і кинувся його обнімати.– Як,– каже,– собі поживаєш?
– Спасибі богу,– сказав напроти і Олексій, що і зрадо-вався, побачивши його, а як здумав, що без нього тут со-вершилося, так у нього душа так і покотилася, і не зна, на яку ступити, і дума собі: «Буде ж тут усього доброго!»
– Де наша Галочка? Чи здорова вола? Вже тепер певно вона моя! Ось, Петровичу, привіз тобі письма і від брата, і від дядюшки мого, старшого брата отцевського. Тут тобі усе добре пишуть,—так казав Семен Іванович, сердешний веселенький, говорливий, і, не дожидаючи над собою біди, сів на лавку, і став доставати тії письма.
– Не турбуйтеся, Семене Івановичу! – сказав старий.– Письма опісля прочитаємо... А може, ви хочете побачити Г алочку?
. – На, панотче, читай отсії письма, а я побіжу знайду
Галочку, що і не зна, що я приїхав, а то б вибігла. Знайду і приведу до тебе, а ти нас поблагослови, як дітей своїх. Тепер ні в чім не буде замішки.– І хотів було бігти за Галочкою, та Олексій і спинив, його кажучи:
– Ви вже її не знайдете, вона сама до вас вийде. Та й кликнув: «Галочко, а вийди сюди, душко, на часинку!»
, Трошки згодом Галочка і увійшла... Семен Іванович кинувся було як стріла до неї, як – зирк!..– вона ув очіпку.., вже молодицею! Він так і обмер, поблід, як стіна, впав на стіл. Далі скочив – і до неї:
– Галочко, що се ти наробила?..
– Семене Івановичу,– стала казати вона йому, ковтаючи сльози, що від самого серця ідуть і душать її.– Панотець мене благословив, і я по самій чистій своїй волі вийшла за чоловіка чесного, доброго... Не приходиться нам нічого споминати. Ще раз довелось мені сказати вам: «Прощайте навіки». Забудьте усе і не споминайте про мене.., Я вам розв’язала світ... Ви знайдете своє щастя... а я...
Сльози так і залили її речі... Вона мерщій убігла у кімнату, зачинилась, і чути було, як защепнулась...
Довго Семен Іванович, припавши на стіл, плакав, ридаючи гірко... Далі схопивсь, обняв Олексія, поціловав його, кажучи:
– Прощай, Олексію Петровичу, на вішнії віки! – вдарив себе рукою по голові і вибіг з хати.
Тільки вони його і бачили, і нічого не чули про нього ніколи...
Олексій, зоставшись один у хаті, довго не тямив себе, так йому важко було дивитись, як вони меж собою побачились і як розірвались на вішнії віки! Прочунявши трохи, зараз став молитись богу, що чи не согрішив він тим, що розлучив таку їх любов? «Щоб побратися їм – ніяк того не можна було: і, щоб закінчати усе, треба їй було вийти за другого. Сього і сама Галочка хотіла: я їй вибрав чоловіка доброї душі, чесного, він Галочку не те що любитиме, він буде її шановати, зберігатиме її. Галочка по своїй охоті йшла за нього, вона не цурається його, бачить, як пін пгімпаеться об ній, вона і дякує йому... А далі, як Семена Івановича тут не буде, то вона його потрошку і забуде, а він, спасибі йому, і він побережеть її, він не буде иока:юпатися до неї і сам, щоб не розважати нудьги її. Саме важке, уостаннє попрощатися, минулося вже. Тепер молитися богу і від його милості ждати, щоб ми усі затихли собі і стали жити без горя».
– Галочко! Вийди, душко, до мене; вже я сам.– Так казав Олексій, стукаючи тихенько до неї у двері. Галочка, а ще лучче сказати, сама тінь її – так-то вона змінилася ув один час! – вийшла, ледве ступаючи, кинулась батенькові на шию, гірко плакала укупі з ним і, не зду-жаючи стояти, присіла на лавці.
– Се вже уостаннє,– ледве промовила вона.– Боже, прости мене за сю годину! Може, я спіткнулася?.. Я чоловік!.. Таточку! А ви і Микола не побачите більш моїх слізочок, а далі, далі не замітите ніякої журби за мною!
Олексій, бачачи, що вона кріпко змінилася після того, як побачилася з Семеном Івановичем, приголубив її, просив, молив, щоб вона виплакала своє горе, що після того їй легше буде, щоб не душила своєї журби, а потроху зовладівала б її.
Галочка вже мовчала, не плакала і – так би то бачиться– слухала його, та нічого не чула, що він їй казав.
Вернувся Микола. Аж вжахнувся, побачивши, яка стала Галочка у короткий час!
Олексій хотів було казати, так Галочка зопинила його і швиденько каже: «Миколо! Отеє був тут Семен Іванович... Ти знаєш усе... він не знав, що вже я за тобою... Добрий! він поплакав трохи... і я не стерпіла! Прости мене, се святі сльози... я вже ніколи не побачу його...»
– Чи же ти винна, що кажеш, щоб я простив тебе,– сказав їй Микола, пригорнувши її до свого серця.– Чи є хто чистіший тебе?
– Годі ж, годі,– сказала вона, силкуючись всміхнутись.– Се хмарка набігла було і вже... ніколи ие вернеться. Побачиш, що я любитиму тебе... Поможи мені лагодити обід, панотець наш хоче обідати.
Усе пішло на порядках, як і було сперва; тільки Галочка щодень змінялася. Дуже видко було, що вона силувала себе, щоб і по господарству старатись, або робити що, або розговоритись з ким, зазивала до себе подруг, іногді сама ходила до них, та се усе робила, дуже себе силкуючи: і за роботою, і з подругами бачиться і слуха, що вони розказують, вона усе була у думках; а сльози, так Ї видно було, що от хлинуть з очей... вона їх здержує, перемага нудьгу свою... І таке їй мученіє з собою ніколи було не минеться їй: не тільки що кожний день, вона кожний час подавалася усе більш, усе більш, і кожний вечір вона вже була не така, як була ранком. Микола не покидав її, розважав її, у вічі дивився, чого б вона забажала, усе хотілось йому, щоб вона повеселішала, щоб забула журбу свою. Панотець теж розговорював її, щоб вона об чім-небудь другім думала; усе понапрасно! От і слуха Миколу... далі стане дивитись на нього, розглядаючи, мов уперше бачить чоловіка; пізнає його, згадує, хто се такий?.. і тут., здихне тяжко та тяжко, від серця здихне, згадавши усе... кинеться до нього і жалібненько, та не плачучи – бо як сказала, так і не плакала ніколи: вже і слізочок не було, усі канули на серце – казала йому: «Бачу усе, знаю, що ти для мене робиш, дякую тобі за твою кріпко добрую душу... та що ж мені робити? Не можу зовладити з собою...»
І не посилила-таки горя свого! Скоро так знемоглася, що не здужала і з постелі устати...
– Миколо, сииу мій!.. Бачиться... вона нас покине?..– гірко плачучи та вбиваючись, казав Олексій.
– Хіба ж ми достойні, щоб ангел небесний жив з нами? – сказав Микола і швидше до болящої.
Вона не боліла, вона не страждала, а час від часу догоряла, мов свічечка, засихала, мов билиночка. Тілом хоч зовсім опустилася, так духом була бодра і не боячись дожидала, що їй находить...
– Тепер я помирилась з богом милосердним! – так казала вона, сполгшвши усе по закону святому.– Я готова... іду перед суддю праведного і милосердного отця... Він мене не отженеть від себе. Я сполнила самий святіший закон його: душу свою положила за мого друга... щоб відвернути від нього горе!.. Себе не змогла, не здужала зберегти... Я старалась... не змогла... я чоловік! Отець мій буде розбирати моє хотіння... він не зоставить покірної дочки...
Так розговорювала вона, сидячи на постелі своїй, держачи Миколу за руку і припавши головою до батенька... як ось... бачить, коло неї великий світ... чує, кличуть її як-то дуже приятно... вона мов іде угору... зирнула униз... аж батенько її і мужик – над її тілом...
ПЕРЕКОТИПОЛЕ
Посвящается Евгению Павловичу Гребенке
Чи знаєте ви, люди добрі, що то є суд божий? Чоловік з злості зробить яке лихо другому, вкраде що, приб’еть, зовсім вб’єть, та як ніхто не бачить того, що він зробив, ніхто не виявить на нього, ’свидітелі не докажуть, так він собі і байдуже, і не боїться нічого, і дума, що йому се так і минеться. Хоч його і під суд віддадуть, та як докажчиків, свидітелів нема, так він і надіється, що йому усе так і минеться, і він буде прав, неначе нічого і не зробив, ніякого худа... Ох, ні! Не так воно є. Єсть над нами создатель наш. Він, будучи пресвятіший, саме істинне добро, самая чистая правда. Він не потерпить, щоб яке злеє діло так і минулося. Хоч чоловік, зробивши худо, і захова кінці так, що ні жоден чоловік не дошукається до правди, так він, премудрость вишняя, він, знающий наші діла, бачащий самії думки наші, він не потерпить ніякої неправди. Він об’явить твоє діло через те, на що ти і не думаєш, і неначе рукою вкажеть: отеє той, що зобидив брата і відвів від себе пеню, що хоч на кого іншого подумають, а тільки б не на нього, щоб самому перед людьми бути чистому і правому; а як трошки забудуть про сеє діло, так ще гірше зробить. Такого всенепремінно і так об’явить, і при такому случаю, що ти і не сподіваєшся, і через таку безділицю, що ти овсі і не надієшся. Та об’явивши се, тут відкриються і усі злії діла, об яких вже люди забули і розиськувати, бо кінці добре були заховані. Тут усе явиться, усе відкриється, по ниточці, як там кажуть, дійде і до клубочка. Бо спершу бог, як отець над дітьми, усе ждав, усе довго терпів – може, схаменеться, може, покине худо робить, відмолить свої гріхи, то й прощеніє получить: коли ж ні, що не тільки не перестає зла робити, не тільки не кається у преж-ніх гріхах, та що далі, усе і йде на гіршеє, від худого і йде на худше, тогді годі – повелить... і комашка стане свидіте-лем, і ниточка заговорить, і через неї відкриються великі та мерзькі діла.
У одному селі почали пропадати кури: за ніч у однім дворі пропаде курка, у другім зо три, де й більш. Хазяйки журяться, жаліються мужикам своїм, а ті й байдуже: невелике діло курка; може, і так де забігла, може, й задавило що. Далі та далі почали усе більш, усе більш кури пропадати, та вже і не стерпіло хазяйство, пішли до волості.
– На кого маєте пеню, скажіть: я брата рідного не пожалію, аби б по правді доказ був,– так сказав голова.
Почали люди примічати, чи не буде якого сліду на ко-го-небудь. Що ж? Курку узято, понесено, курку дорогою щипано, і пір’я так слідом і пали до двора Явтушиного; там-бо то два хлопці і шалістливі, так більш неділі, як нема їх дома – з батьком пішли з хурою.
– Пеня! – сказав голова.– Один краде, на другого біду зворочує.
Там геть-геть упав слід до Кахибіди. Що ж? Там і хлопців нема, одним один дідусь, старий та немошний, йому вже приходиться не до курей; а у сім’ї самі молодиці та дівчата, нащо їм і кури? – своїх є, батечку мій! Так усе пропажа є, а слід відведено; хто його до правди добереться?
Далі вже, годів через два, вже не тільки кури, вже стали пропадати і поросята, а там – підсвинки; а згодом, згодом то тільки і чути: там шкапу у хазяїна зведено, а де і волика, а коли що трохи, під який час, то й пари волів добрих нема. І що то? —тільки що з двора поведено, то як у воду! Ні слідів, ні кінців; хоч де хазяйство не їздить, де не розпитує– нема та й нема, як у воду кане. Сумує народ і ие надивується. «Що за недобра мати? – так промеж себе со-вітуються.– Коли б, сказати, в нас постой, то так би і буть: від москаля не вбережешся; а то ж не чути і за п’ятдесят верстов ні одного москалика, і не наїжджа ж то ніхто до нас у село; усе свої люди, а є меж нами злодій! Дій його честі, на кого б то подумати? Усе парубоцтво – як один. Усіх знаємо, усі чесні, усі добрі, усі смирні, не гуля з них ні один, а усяк з них жалкує, що нам така є абєда,
і усяк з них похваляється, що тільки б піймавсь хто, так вже не помилувати такого й такого сина! Бачиться ж, і засідають на ніч, так ніколи ж нічого і ніякої примети ні на кого. Вже ж ми і ворожок питали, так кажуть, наїздом бува: рижий, кажуть, москаль; попереду, кажуть, нашле сон кріпкий на усе село та й порається, як у себе у хаті. Так що ти против лихого слова зробиш? Тільки жалкуй від такої біди та й мовчи».
І мовчать, та тільки чують, що вже Мирін зовсім опі-шів, послідню парку воликів виведено; а там і Улас рішився своєї шкапи, у Марка з сажа аж трьох кабанців, і вже й ситеньких, узято. Кругом біда, відусіль пропажа!
Як ось вже почули, що у Дем’яна Рідкоплюя усю комору забрато. Підкопався, вражий син! Та що то? усе, усе позабирав: і жіноче, і дівоче, і що було пригосподарьоване, усе забрато, і сліду нема, неначе щезло.
Дивуються люди та, ходячи коло волості, б’ються об поли руками, і усяк на сю ніч жде й собі такої напасті. Вже
іі голоиа прийшов і сказав, що він притьмом не зна, що робитіїї
Піймайте,– каже,– мені злодія, хто се у нас краде! Я його...я йому!.. Він в мене зогниє у холодній!
Пожалуй би піймали, якби знали, хто він є,– казала громада сумуючи.
Аж ось і обізвався один парубок, Денис Лискотун, і каже:
– Коли б подозволили по дворам обиськати! Вже видиме діло, що ніхто з чужих не наїжджа, се, певно, свої.
– А що? він правду каже,– розсудили старики.– Звеліте, пане голова, яким моторнішим, нехай по хатам скрізь обиськають.
– Нікого ж і послати,– сказав голова,– нехай йде Денис, забравши хлопців.
– Та, може, мені не повірите – спитався, уклонившие!, звичайненько, Денис.
– Як-то тобі не повірити, кому ж і повірити? – обізвались старики.
