Текст книги "Повісті та оповідання, драматичні твори"
Автор книги: Григорий Квитка-Основьяненко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 19 (всего у книги 40 страниц)
Се ж він казав та й брехав, щоб йому нічого не треба було: йому нужди не було до ївги, аби б худобу згарбати; а як її було до гаспида, так він збирався Тимоху за качества віддати у солдати, а самому усім орудовати; а з старим Трохимом Макухою теж лагодився упоратися: «Підведу штуку, щоб його, як багатшого па усе село, зробили зборщиком і подушних, і обществошшх, та у щотах його і заплутаю; от тут і поодбираю в нього усе, налякавши, що на поселеніе піде. Як піддасться, то і оправлю його; коли ж заспорить, то не викрутиться. Туди йому і дорога. Івгу повчу разів зо два, очіпок з неї зіб’ю, патли їй обірву, то і дасть мені волю. Тогді я з худобою, при моїм дарованії, певно буду засідателем... Хем-хем!»
І ще деньків з чотири нічого не чути було... Аж ось прибіг передовий козак, що біжить за ним пан справник. Почали курей по хатам віднімати, яйця відбирати; відомкну-ли казенний ящик, потягнули чимало, турнули у город і за ренським, і за хранцюзькою водкою; а як завтра припадала п’ятниця, а пан справник був собі богомільний та бого-боязний і вже нізащо душі не сквернитиме скоромним, так приказано купити і кав’яру, і кримського оселедцю, і свіжопросольної осятринки, і свіженької рибки хорошої, і раків, і паляниць.
Аж ось прибіг і пан справник з двома дзвониками і з письмоводителем. «А де квартира?» Повели до Макухи і попереду всіх людей повигошовали, щоб пі духу проїжджа-ющих не було на постоялнім; а вже й так, без ївги та без Левка, стали люди жахатися того двора і вже овсі не становилися.
Увійшов справник у хату, помолився богу, зараз і гукнув: «А єсть што абедать?»
– Є, ваше благор... ваше високоблагородіе,– одвіт дав писар, згадавши, що се вже не прежній, капитан, а вже пан майор.– Чи не еоізволите попереду слідствіє...
– Пішол вон, дурак! – гримнув на нього його високо-благородіє і еоізволив слідствіє, що писар йому підносив, у ніс йому штрикнути.– Што ти меня мариш дєлом? Я і так утамилея. Снійми з вора дапрос і пакажи мине, а мне абєдать давай.
Потюпав наш пан писар, ходячи перед справником навспинячки, то у сіни, то за хату, і став допрос писати, мов
розпитуючи Левка, а він його і у вічі не бачив більш тижня. А пап пірлшіик затим обіда цупко.
Тільки таки що пообідав, уже писар навспинячки і підбіг: «Ми по соізволите допрос підписать, ваше високобла-городіс*:?»
А його високоблагородіе соізволив аж ногою тупнути та вилаяв таки вп’ять його, що йому міша ляговитися спать після обіду, та й прогнав його, звелівши обиск повальний об рештаиті вчинить.
Пан справник, після доброго мирського обіду, ліг спочивати, бо дуже утомився, трощивши курятину та яєшню; а письмоводителя Тимоха Макущенко повів купатися, а там за річкою ув озерах дівчата коноплі мочили та мняли, так, молодецьке діло, треба було їм і туди пробігатися. А тим часом пан писар збив людей чимало, поприводив їх до присяги, і зібрав до волості, і став питати:
– А що, люди добрі, хто знає, за Левком, Макущиним приньмитом, чи є качества? —Та і замовк, тільки поводить пером по паперу.
Старики здвигнули плечима, хто кахика, хто паличкою копирса, а всі мовчать. От один з них вийшов і каже:
– Себто про Левка? Про Макущиного приньмита? чи є в нього качества? Нехай бог боронить! Нема за ним нічого. Я присягу давав, я довжон по правді сказати, що він дитина добра, хлоп’я смирне, роботяще, і якби не він у Макухи господарював з ївгою, то досі б нічого і не зосталось би!..
– Чи так усі кажете? – питав писар, а самого його аж за живіт узяло, як стали похваляти Левка, та ба! нічого робити!
– Усі, усі, ув одно слово кажемо, як присягали!– загула громада.
– Добре ж, добре! Давайте руки та йдіте додому.
От поодбирав від них руки, порозпускав людей і став писати, що «сії люди з-під присяги показовали, що Левко і злодіяка, і воряжка, що бродяжнича по селам, к домо-строїтельству не способен, в воровстві, п’янстві, драках і прочих качествах упражняеться частовременно і що їм довольно звісно, що хотів обікрасти хазяїна свого, і затим вони не желають прийняти його на жительство, а просять або у салдати віддати, або у Сибір на поселеніє послати». Не побоявся гріха пан писар такого обиску за усю громаду підписати, що руки йому давали на добре і що за Левком не знали ніякого качества, а він, бачите, куди нагнув! О, писарська душа!
Та таки ж пописав і свидітельські показаній: хто винь*» мав у Левка з кишені гроші, хто їх перелічовав, як Левко їх віднімав, як признававсь, і усе, усе списав, і руки за тих людей попідписував,– а вони сном і духом того не знають; і став тупати коло справникової кватири.
А тойГвиспавшись любенько, випозіхавпіпсь, потягнувшись разів десяток, устав та і велів себе чаєм поштувати. Чай п’є, підливаючи хранщозьку, а сам люльку смокче.
Аж ось після сьомої чашки і гукнув: «Писар! пайди сюда!»
От і ввійшов наш писар, тихесенько ступаючи, що і не чути його, і став біля дверей, пильно дішлячися у вічі пану справнику, а думка так і бігає і сюди і туди, що об чім би то його пан справник не спита, щоб йому тут якраз одвіт і дати: чи об недоїмці, чи об дорогах, чи об проходящій команді, чи об наділенії обпвателей полем,—в нього все вже підобрано, на все брехня готова, і хоч ти як хоч його розпитуй, а він відбрешеться, і не просунеш пальця між його речі.
– А що слідствіє? – питав пан справник.
– Окончено, ваше благор... чи то пак, ваше високобла* городіє! І допрос, і свидітельські показанія, і метрика, і обиск...
– Пркажи. Ето письмоводитель писав?
– Ніту, ваше високоблагородіє! їх благородіє отлуча-* лись ради тілесно? чистоти у оноє місто, сиріч у річку, із-мити плоть свою, а я даби неудержанно...
Паї-Гсправник переворочував, переворочував листи і каже: «Справно... Харашо! Так і наш засідатель, Марко По-бийпіч, не виведе кінців... Харашо! Я дома попідписую. Вели лошадей запрягать... Хто там хииче на крильці?»
А то наша бідна ївга, що ждала справника, як янгола божого, думаючи, що віи-то защитить її Левка, і як він приїхав, так вона все пильновала край холодної, що як поведуть її Левка до справника, так і вона за ним піде і буде слухати, що там він на допросі казатиме: який його нечистий навчив відбивати батькову скриню і гроші брати?
Оттут наш пан писар, проковтнув душу і зібрався брехати. Пригладив чуб, кахикнув, пояс підтягує, а очі у землю устромив, щоб, бачите, не видно було, що ув очах його чоловічки верх ногами стали, як у всякого, хто почне брехати, та й каже:
– То, ваше благоро... чи то пак, ваше викособлагородіє, хазяйська дочер. Єсть прослишений рекрутський набор, так ужасаеться, щоб єдиноутробного у неї брата не возиміли...
– Хіба-разві буваєть поведенія не з так?,*
^ Ніту, ваше високоблагородіє, за ним качеств ніяких не імієтьсн і суть двудушная сказка, но женськеє діло, глупость...
..... Скажи їй, щоб нічого не боялася. Вели лошадей по-
Дсіиати. А арештанта одправляй у город сейчас. Покуда я приїду, штоб там бул. Я його тотчас рішу, Пастроже за ним сматреть, штоб з дароги не вшол.
– Подозвольте, ваше високоблагородіє, мені самому його препроводити і квитанцію получить. Ще ж і діло імі-ється у суді...
– Харашо, веди сам. Пашол! Пашли мне голову.
Пан писар повернувся на одній нозі, мов та дзига, тільки патли його мотнулися і щез.
Зараз за ним увійшов до справника голова, і двері собі зачинили. Щось довгенько розговорювали собі, і чути було, щось бряжчало: хто каже – поличне, з яким Левка схопили, перелічовали, а хто каже, що то чашки бряжчали, а може, і те, і друге; ми там не були, так і не знаємо; та і не наше діло: ми розказуємо про Левка та про Івгу, а меж них не мішаємося, щоб часом чого через верх не перебрехати або і не добрехати. Покиньмо їх та ходім поки за писарем; будем дивитись, що той мудрує.
От, вихопившись від справника і йдучи побіля ївги, що стоїть на містку та гірко рида, от він їй і каже:
– Не плач, голубко; проси пильніш їх високоблагоро-діе, пана справника; він помилує; може, зоставить Левка дома; аби у салдати не узяв. Проси якомога!—та й побіг до свого діла. Вже в нього і калавурні, і провожаті, так і вмилося: не дали Левкові і здихнути, ухопили, руки зв’язали і повели до города; а пан писар ззаду іде і наглядає, щоб справно було.
їх високоблагородіє, пан справник, покінчивши своє діло з головою, вийшов сідати на повозку, аж тут на містку йому ївга беркиць у ноги: «Батечку, голубчику! Не віддавайте мого Левка...» – та і заголосила.
А справникові і байдуже, хто Левко, а хто Марко, і думаючи, що вона об своєму братові просить, щоб не віддавали у салдати, пхнув її ногою та і гримнув на неї: «Чаво ти, дура, боїшся? Не озьмуть, не озьмуть».
– Звеліть же його відпустити, ваше осіятельство! – голосила ївга, біжачи за ним до. повозки, та аж за поли його хвата. А він, смокчучи люльку, ускочив у повозку і каже їй: «Велю, велю. Його і не озьмуть. Пашол ад неї скорє-їча!»
Коні помчали, дзвоники задзвеніли, два козаки попереду, а третій збоку, рушили, а їх високоблагородіє, пан справник, протягся у повозці та і став своє думати; а пись« моводитель, викупавшися гарненько і побігавши за річкою з дівчатами, теж став своє думати, і покрились швидко.
Чого не докушало їх високоблагородіє, знесеного з ми-ру на четвер, і що куповане на п’ятницю, усе зосталося голові. Куди ж пак його діти?
А ївга ж то, почувши таку милость від папа справника, з радощів сама себе не тямлючи, мерщій до холодної... «Аж уже, бачу (так собі дума), його відпустили?» Двері відчинені, сторожів нема... Вона у правлепіе... який там нечистий буде, коли вже випроводили пана справника? Тепер їх у три дні не збереш! Хіба вп’ять яка проява явиться, що дожидатимуть знов чи пана спрапппка, чи якого засідателя...
От нашій ївзі на душі так повеселішало, що вона вже і нужди мало. Дума собі, що Левка, по приказу справничо-му, як випустили, то, може, побіг до річки викупатися, а там, може, до своєї дядини побіжить головоньку змити та білу сорочечку узяти, бо у великій нужді стільки день сидів у холодній... От у такій думці пішла мерщій додому і, дожидаючи Левка, давай прийматись знов за господарство. Те поїли, те попили, то розібрали, того не догляділи... розор та й годі! Сплакнула трішки, нічого робити, прийнялась: прибира, збира, хова, порається і знай Левка дожила... «Може, зоставсь у дядини пополудновати? Та і добре: що б я йому тут знайшла? Неначе після татарви, нічого і не знайдеш».
От і вечір. «Може, він там і заночує, щоб спочити добре, а завтра прийде та й прийметься за діло».
От і ранок. Не йде Левко. «Еге,– думає ївга,– знаю, знаю! Отес ж він пішов до людей збирати гроші, що пороздавав; мабуть, хоче, щоб після такої праці швидше наше діло скінчати, щоб вийти від батька на наше вже господарство. Коли б же швидше збирав та приходив! панотець обі-щався зараз нас обвінчати і небагато, по нашій бідності, узяти».
І обід, і полудень минувся, а Левка нема. Увечері вже ївга стала тужити. Одно те, що батько щось дуже сердитий; ходив до голови, лаявся з ним за якіїсь-то гроші, що не вертають йому; а голова каже, що то поличне. «Не моя,– каже,– воля». А там Тимоха... хто його зна, де вже він і гроші бере: усе ж з людьми, усе з людьми наводиться до себе; та коли б же люди путні, а то пробишаки, як і сам. Наведе їх повну хату; хоч і завернеться який проїжджа-ющий, він усіх повигонить, п’є, гуляє, музика та співи; пля-шки 3вікна б’є; на сестру, мов на наньмичку, кричить і не дає їй, сердешній, добре ні за віщо узятись. Верховодить та товчеться, мов Марко по пеклу. Нема їй ні в чім і волі! А тут ще і Левко не йде; ні з ким їй і поради узяти!
Так вона дожидала його день і другий. Нема, не йде, не вертається Левко! Може, від сорому, що усі ж то його тепер злодіякою зватимуть, боїться очей показати? Пішла б вона до людей, що йому винні, та і розпитала б їх, чи не був він у них, так не знає-бо, хто йому іменно є винний. От уже на третій день здумала піти до його дядини: та вже певно зна, де він поводиться і що думає на світі з собою робити. От і пішла.
Як же і вздріла її Горпина, дядина Левкова, так і загерготіла на неї:
– З’їли, з’їли мого Левка! Де ви його заподіли? Хіба затим узяли бідною сироту, щоб овсі занапастити його? Чи взяв там скільки грошей, чи ще тільки намірився, а тут вже швидше його і згубити? Та хоч би там що і узяв, так хіба він вам не заробив того? Приньмит живе, як син у батька, а він був у вас як крепак, і ніч і день усе робиз, доглядав, убивався, мов за своїм добром. Добре ж ви йому, мабуть, дяковали, що чоловік у нужді знав, що ніхто йому нічого не дасть, він тихенько і узяв... Ну й дарма! Піньмали на злодійстві, так було дома і дати прочуханку; як схотіли, так би і навчили, а то заперли у холодну иа цілий тиждень...
– Та вже його, тіточко, відтіля випустили; сам справник приїжджав та й випустив!
– А щоб випускала лихая година та нещаслива і ва* шого справника, і старого лисого Макуху зо всім вашим поганим родом і приплодом!—так залящала Горпина.– Випустили! От так ти випускай! Руки йому скручені, сторожів та калавурних з прездоровениими киями, неначе за яким душогубцем, настоящим харцизякою... Пруть сердешного, може, до городу, ні разу йому і спочити не дадуть...
– З якими киями?., до якого го... горо... да?—ледве промовила ївга, а у самої руки і поги затрусилися, і сама так і пополотніла.
– З якими киями! – стала її кривити Горпина.– Ти, голубочко, нічого і не знаєш? З такими киями, що якби таким хоч одним раз ушкварити твого дурного батька, так він би і з місця не піднявся; а то бідне хлоп’я аж за десятком таких повели...
– Та куди-бо повели? Кажіть швидше, тітусю!..
– Куди? Туди, де козам роги правлять, куди б запроторити і твого батька, і твого братика Тимоху-пробишаку, і тебе, добру панночку, що тільки уміла хлопця обдурюва* ти, що буцімто підеш за нього, щоб аби робив на вас; як же побачили, що вже і без нього справитесь, так тогді і треба їсти чоловіка. Йди ж тепер та других обдурюй!—Та й стала Горпина плакати за своїм племінником.
' На неї дивлячись, стала і ївга гірко плакати та припадати до Горпини, щоб хоч иа неї не сердилась, і розказала усе, як у неї було з справником і як він обіщався випустити.
Оттут уже Горпина відсердилась трошки і стала їй роз-казовати, як повели Левка в город, за яким калавуром і за якою сторожею, і що, каже, повели прямісінько ув острог.
Батечки мої! Як то кріпко засумовала ївга! Нічого Гор-пині не кажучи, пішла від неї додому. Плакала-плакала, далі що надумала? Стала збиратися, нав’язала у торбу чого їй треба було... Ще ж то грошей треба; своїх нема: що зароблялося на господарстві, віддавала батькові, а в його просити не хотіла, шоб не став випитовати, нащо їй гроші* Пішла до сусід, позастановила і намисто, і дукати, і хрес* ти, і материні плахти, добулася грошей, поув’язовала усе, як треба, торбу па себе почепила, свиту підперезала, узяла паличку у руки, помолилась до церкви богу, гірко сплакну* ла та й пішла.
Ідеть, ідеть дорогою, вже й далеченько відійшла від свого села, а не пила ж то, не їла з самого ранку нічогісінько. Де вже їй і їсти! Нічого і на думку не йде! Йшла, йшла, аж ось бачить – і пізнала: писареві коні, що частісінько на них по селу біга, лазустріч ідуть. Вона й догадалася, що і він тут є; мерщій у бур’яни, та й прилягла; а він і пробіг мимо, не бачачи її і у увесь голос співаючи псалму: «Скло-нітеся, віки, со чоловіки!»
Вже як зовсім стало гшсаря не видно, вона стала уставати... так що ж? зовсім нєздужа! У горлі пересохло! Не ївши, отощала, ноги потомилися, а лихо і біда на думці усе як тут. Піднялась, посилкувалась, ледве, ледве повзе, та ще, на лихо, нікого нема їй назустріч, щоб хто підвіз. Вже смеркаючи, через превелику силу, мов рачки, доповзла до города; а у городі була у неї приятелька, удова. Вона до неї. Там її і прийняли, і иагодовали, і дали спочити.
Уранці, як вона вже розказала, за яким ділом іменно вона прийшла, порадилися з приятелькою і пішли укупі до острога. За шаг пішов салдат докладати, що такому і такому рештанту прийшли подати сорочечку та паляничку. Як же подозволили, так ще гривню дали, поки їх упустили ув острог. Тут до ник і вийшов Левко... Мати божа! чи се ж він? Сорочка на ньому чорна та пречорна, та уся вже в дірках, босий, бородою заріс, півголови уподовж виголено, зовсім як на каторгу йти. ївга його і не пізнала б, якби пін не обізвався:
– ївго, ще ти мене не забула?., і тут знайшла?
ївга стоїть як дерев’яна, труситься, та ув очах жовтіє. Ледве промовила:
– Що се ти наробив?
– Знаю, що я наробив... Не боюсь бога милосердного, не боюсь і суда. Чому з мене допросу не знімають? Якби мене у суді спитали, тогді б я усе сказав.
– Розкажи мені.;, нехай я буду знати... зачим се ти так зробив?
– Тобі усю правду розкажу, та треба ж і допрос з мене зняти. Ось слухай та ї судящим так скажи. Як я зостався у світлиці...
:– А чаво рештант з бабами роіговорюєт?– закричав, побачивши, сержант чи якийся-то командєр.– Вон їх женіте. Подали милостиню, ну і вон!
Зараз Левка стали заганяти; насилу вспіла йому ївга подати Сорочечку, убрання, хлібець і паляницю. Салдат їх зараз за плече та і вивів з острога.
Що тепер на світі ївзі робити? Левка у суді ще не до-прошують. Він щось має розказати та і не боїться нічого. «Вже ж що буде, то буде; піду у самісінький суд, попрошу, нехай швидше його допрошують, та і пускають, коли він ие з так винний».
Не знаю, як би яка друга на її місці, чи вона б осмілилася іти аж у самий, суд? Та як би друга і допиталася до нього, а їй і нужди мало. Вже б то вона не допиталася, вона б зрябіла, щоб не тільки у суд прийти, та і допитатися чого їй треба,– ну-ну! Проворна, мрторна, смілива, на рі-чах бойка, без пащековання, а так, тихесенько, звичайненько; та вже її ніхто не обдурить, ні заляка, ні зопинить, ні з думки не зіб’є: коли що надумала, так вона вже не подасться, доведе до кінця; та і розумненька собі була: від матері набралася. Так така не дійде, куди їй треба і куди надумала? Зараз озирнулася сюди-туди, перехрестилася, щшла.
У п’ятого, у десятого насилу допиталася, де той суд, що справник розсуждає. Ввійшла. Писарів чимало; а народу ж то, народу,– так і не пролізеш. Тут і рештантів привели, тут са'лдати об кватирах, тут і чоловік об гречці, що чужа скотина побила, тут стара мати, що діти не хочуть годувати, тут об злодіях, тут о пожежі, тут о постижновмершому, та і обо усякій, обо усякій нужді клопочуться; а судящі усім тільки порядок дають.
Огляділася трошки наша ївга, прислухалася, роздиви-* лась і стала меж народом пропихатися. От і долізла до якогось писарчука у тяжиновому халатику, поклонилася і питається:
– Коли б ви, паниченьку, зділали милость та швидше допросили мого Левка!
– Якого там Левка? Піди собі к нечистій матері з ним!.. Тут ніколи, а вона носиться з своїм сякпм та таким Левком!
ївга ие зрябіла і зараз на хитрощі. «Се,– дума собі,– невелика птиця, що у халатику. Заведуся з ним, то старший і підбіжить». От вона на нього:
– Чого ж ви зараз лаетесь? Я ще тільки вас просю, а ви, не знавши чоловіка, зараз і посилаєте його сюди та туди! Самі б пішли...
– Що? Ти ще смієш иа мене кричати? Сторож! Випхай її!
– І ні, не випихайте! – ще голосніш стала казати ївга.– Я за ділом прийшла: так ви, коли письменні, так ви мене розпитайте, а не виганяйте...
– Та що ти тут пащекуєш? – вже і він крикнув на їв-гу.– Я тебе тут за патли...– та і прикусив язик, бо ввій-; шов так трошки б то і на пана похожий. Пика йому червона, бородою заріс, лисий, у окулярах, у каптані з гудзиками, у руках держить бамагу, а перо за ухом, і дуже видно було, що кріпко кабаку вживав. Як увійшов і став питати:
– Хто сміє тут так кричати?
Писарчук зараз би то з доносом, що от так і так, дівка якась-то стала тут заводитися. А ївга бачить, що добилася до свого, викликала старшого, осмілилася і каже:
– І ні, паниченьку, пе брешіте! – І розказала, як було діло, як вона стала про Левка питати і як вони завелися.
От секретар (а се він то і був) покинув їх розбирати, та мерщій ухопивсь і каже:
– По якого се Левка? Се чень про того, що двісті рублів украв у хазяїна?
– І ні, сударю, ще його допросіте. Він у допросі усе вам розкаже, що і зачим він так робив. Ось пошліте за ним та при мені допросіте, то ще, може, він не зовсім і винний.
– Оттак пак,– сказав секретар,– по десять разів будемо через тебе водитися та донрошувати. Адже він повинився? Тепер він не„у нашому вже суді.
– А де ж він, добродієчку? – та сеє кажучи, у неї у животі так і похолонуло, що вже буцім Левко признався; і коли б то йому було і признаватися?
– Там, де треба. Вже ми діло об мім відіслали дальш,– сказав секретар, і відвернувся від неї, і сам пішов дальш.
Що тут ївзі робити? Зовсім біда! Левко каже, що його не доирошували, а у суді сказали, що він у усім пови-иився, і вже він не у сім суді. У якім же?
Пішла ївга з суда, нудячи світом. «Піду,– думає собі,—до Левка, там з ним посумуємо і порадимося, що мені тепер робити?»
За обідом у приятельки, чи поїла чого, чи ні, мерщій наложила усього, понесла до Левка ув острог.
– Не ходи,– обізвався до неї салдат з оружжом, ходячи круг острога.
– Та я, господа служба, до Левка прийшла. Мене і уранці пускали.
– Уранці пускали, а тепер не велено.
– Та хто ж не велів?
– З суда принесена записка, щоб нікого до нього не пускать.
– Скажіте, будьте ласкаві, господа служба, чи водили Левка сьогодні у допрос?
– Ні. Сказано, що він такого наробив, що йому і без допросу біда. Як привели його сюди, так і запаковали.
– О, господи милостивий!—заплакавши, сказала ївга.– Що він там таке наробив? Зовсім намірилися з’їсти чоловіка!.. Та вже ж!..– За слізоньками не бачила, куди і йти.
Хоч і дуже ївга сумовала, хоч і кріпко журилася, а таки допиталася, у якім суді судиться Левко, і хто там су-дящі, і де вони живуть. Один чоловічок нараяв їй іти до кожного додому. «Та там,– каже,– і проси жодного; а то як підеш у суд, то або тебе не допустять, або не вислухають гаразд, бо не одно твоє діло».
Пішла наша ївга ранком до одного.
Горниці хороші. Увійшла,– сидять паничі молоденькі круг стола, люльки смокчуть і у карти грають, по-панськи, бач. Хто дурень, той грошики і платить.
ївга, нічого не знаючи, поклонилась усім і стала їх жалібно прохати: «Пани мої милі, пани мої любезні! Кого мені з вас прохати об моєму Левкові?»
Як же зирнули на неї ті паничі, як зарегочуться, як стали її на сміх піднімати та усякії прикладки прикладати, так бідна ївга не знала, куди їй і дивитися. Далі таки справилася трохи та і каже: «І не гріх же вам, панове, знущатися з бідної дівки, що вже, видно, пильно їй припало, що сама пішла до вас прохати об своєму ділі, а ви з неї смієтесь! Нехай же вам сей та той! Коли у ваа уся сила, то дарма; не по-вашому буде, я дійду усюди, А тільки вам скажу, що вам стид і сором: ви пани, ви письменні, ви читаете у книжках, як бідному треба помагати, а ви, замість того, не розпитавши, чого я і зачим, та стали з мене сміятися! Хіба ж па те бог вас привів судити таких же людей, як і самі ви, і товариство вас настановило, мов добрих, а ви, усе теє позабувавши, граєте в дурні, а що бідний пропада, так вам те і дарма? Грайте ж собі, грайте! Нехай бідні по строгам страждуть, вам ніколи...»
Та таки і багато дечого відрізала їм ївга, відходячи, нехай здорові слухають. А то ж бо і неправда, скажете? Коли ти суддя, так покинь і карти, і жарти, і усякії скоки. Дав бог день,– йди до свого діла та і розглядай пильно, щоб усе по правді зробити; а опісля вже і гуляй! Адже салдат усе покине та йде на муштру, і поти його не пустять, поки не докінча усеї муштри; так і тут... Ну, та ие наше діло панів вчити: зачепи їх тільки, то і сам не рад будеш.
Будемо про ївгу розказувати.
От на другий день пішла вона до другого судящого. Бачить – панок плохенький, невеличкий, сухенький, сі-денький, ходить собі по горниці та щось дума. ївга, бачачи, що він дивиться, як і добрий, поклонилася йому ни« зенько і каже:
– Дозвольте, добродієчку, попрохати вас об своїй нужді!
– А об якій нужді? – спитався пан та і став її слухати, понуривши голову.
От ївга і каже:
– У мого батька та був приньмит Левко, його батько і брат таки мій тяжко не любили і підвели його, що він, на лихо собі,– потяг з батькової скрині грошей; так його узяли сюди, держать у острозі, а допросу ие знімають* Так, будьте ласкаві, звеліть з нього зняти допрос, та тогді і робіть, що знаєте.
– А батько ж твій де? – спитав поважно пан.
– Та батько дома, у селі.
– Як же ми з його допрос знімемо, коли він дома?
– Та ні! Не з батька, а з Левка.
– Адже Левко батько твій?
– Та ні, Левко ,приньмит, а .батько – таки батько.
– Адже Левкові гроші вкрадено; так зачим з його допрос знімати?
– Та ні! Левко батькові гроші чи вкрав, чи що, так сидить у острозі; я його бачила, і піп мені казав, що Гюго не допрошушиш.
– Ну, а тепер вже випустили тебе з острога, чи як?
– Та ні! ІТе я сиділа ув острозі, а Левко сидить;так допросіте його, нащо він батькові гроші брав.
– Як же се? батька обікрав та батько і ув острозі?
– Та ні, батько не ув острозі, а Левко там.
– Та дто-то ж, то-то ж, я знаю. Син замість батька пішов ув острог, по своїй охоті, чи що?
– Та ні! Отеє не розберете! Не сип, а приньмит.
– Та що ж ти мені десять разів розказуєш і усе не так. Батько з приньмитом тебе обікрав, чи що?
– Та ніі Ось подозвольте, я усе вам спершу розкажу.
І почала вп’ять з кінця, і усе йому так гладко розказала, як иа листу списала.
А пан судящий тільки усе– головою киває та приговорює: «Так, та знаю, знаю». Далі і вдрав, спитавши:
– Ну, тепер так, тепер, як розказала, так я і знаю. Так, бач, чого ти просиш: щоб твого брата випустили, а на місце його Левка посадити. Так сього, голубочко, не можна. Хто заробив, той нехай і відвічає; я на неправду не піду.
– Та ні! – аж прикрикнула сердешна ївга, употівши товкуючи.– Левка допросіте? Адже Левко винний.
– Вп’ять кажеш – Левко винний. Та тебе з десятьма головами не розбереш. Іди собі додому: оттаку мені голову натуркала! Розказує і усе не так. Йди, йди собі; ми і самі розберемо, що треба робити.
– От хіба лиха година з такими судящими! – скрізь сліз говорила ївга, вертаючись до приятельки.– Але ніяк не розбере, що йому товкуєш. Лихо, та й годі!
– Піди ще до самого судді,– казала приятелька ївзі,– у ньому, кажуть, уся сила; він щонайстарший над усіма. Та знаєш що, ївго? Понеси йому що-небудь. Усе-таки звичайніше.
– Та чого ж я йому понесу, коли и мене нічого нема!
– Бубличків парочку в’язочок. Він в пас не спесивий: я колись п’ять пасом валу віднесла,– він, спасибі йому, не поцарамонився, узяв і діло зробив.
Треба ївзі купити дві в’язки бубликів і піти з ними до судді. Увійшла, а він – високий та товстий, трошки пика-тенький, ніс догори задрався, а очі, мов баньки, так і повитріщалися,– і вже зібрався зовсім у суд іти.
От ївга помолилась богу, поклонилась суддеві і положила бублички на стіл, а сама стала об своїм ділі розказовати та прохати. А суддя як уздрів бублики, так мерщій за них та й став у пельку пхати. Рот великий, щоки товсті, так так бублик і втире у рот; не дуже і жує, так ділком і ковта, аж давиться, аж сльози йому течуть: бачите, посш-ша у суд до діла.
Як же ївга розказала йому усе, а він затим поглитав усі бублики, от ївга його й пита:
– Що ж ви мені, ваше благородіє, скажете?
– А ось що я тобі скажу,– казав, плямкаючи суддя,– а ось що ти мені скажи... де се ти таких мудрих бубличків купила?
– Та кушайте на здоров’я, ваше благородіє! Де купила? Звісно, на місті. Що ж ви скажете об моєму ділі?
– От бублики, так так! – облизуючись та обсмоктуючись, казав суддя.– Об твоєму ділі?., та що я люблю, що маку багато... об ділі? та й олійки багатенько... смачні, смачні... об твоєму ділі?., та піджарювані... Приходь завтра, я там усе зроблю, та завтра тобі і скажу.
Та з сим словом, потрощивши бублики, потяг з хати, усе прихваляючи: «От бублики! будь я бестія, коли такі і дома їв!»
Агу, нашій ївзі полегшало па душі, що суддя уподобав її бублики і сьогодні усе діло зробить, а завтра і випустить Левка. Та хоч би і попарили, аби б тут, щоб тільки у село не водили, щоб стида меж своїми не було; а тут його ніхто не зна, то і дарма.
Веселенько пообідала, дякуючи приятельку; пошила їй дещо, напряла трохи і побігла до острогу. Так що ж бо! «Не велено пускать!» – закричав салдат, і як розпиталася ївга, так його не водили-таки у допрос.
От лихо, та й годі! Б’ється сердешна, як щука об лід, і нічого не зробить! Пішла ураиді до судді – кажуть, поїхав на свій хутір, празники підійшли, суда не буде.
І сумуючи, і плачучи, діждала ївга і буднів. Приїхав і суддя з хутора; пішла до нього ївга і понесла вже чотири в’язки бубликів, на самій олії печених і густо маком обсипаних.
Суддя тільки вздрів її, зараз за бублики, давай трощити, а їй каже: «Виноват, зовсім забув про твоє діло! Та вже ж потерп, рішимо». *
– Не забудьте ж, ваше благородіє, хоч сьогодні!
– Забуду, їй-богу, забуду! У мене такого діла, такого діла, що ніколи висякатися. Отеє мерщій поспішаю у суд.– І став збиратись, а яких бубликів не поглитав, таки став у кишеню ховати.
От ївга, бачачи, і каже:
– Отже, берете у суд бублички, то як станете ії куша-ти, то і згадаєте, хто їх приніс, та І про мене згадайте,
– Пожалуй! – каже суддя.– Кушати гуляючи буду, та згадати пе згадаю. Бо мені, бач, діла багато: усе треба підписовати; так я вже ні об чім і не тямлю, тільки усе підписую. А лучче усього от що: йди, душко, і ти до суду та там дожидай і маяч, а я побачу тебе та й згадаю.– Сеє кажучи, і пішов.
Пішла за ним ївга, нічого робити! Ходить, ходить коло суда, у сінці ввійде, не видко її судді, не згадує він про неї, не посилають за Левком. «Вже досі пан суддя .усі бублики покушав, то як не згадав мене, то тепер і овсі забуде». Так думала ївга, сидячи на рундуку.
. Аж ось рушили судящі з судів. Попереду іде суддя; уздрів ївгу, зараз і згадав.
, – І ні,– каже,– братця, потривайте, потривайте. Є пильне діло. Дівчино, а підійди сюди та розкажи, яке твоє діло.
От ївга і стала з самого першу усе розказовати, а тут секретар, зовсім п’яна пика, підскочив та, нюхаючи кабаку, й сказав:
– Та оноє діло ми вже рішили.
– Коли? – спитав суддя.
– Та єще у мимошедший п’яток, ї ви соїзволили підписати оного вора, мошенника, плітьми та на поселеиіє.
– Бач? – сказав суддя ївзі.– Я вже підписав, так вже не можна. Коли б сьогодні, а то ще у п’ятницю; скоро тиждень...
– Се то, паночку, у той день, як я вам смачних бубликів принесла! – сказала ївга, попрікаючи, а у самої слізоньки кап, кап, кап!.. Сердешна! що пак вона почула!
