Текст книги "Повісті та оповідання, драматичні твори"

Автор книги: Григорий Квитка-Основьяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 40 страниц)

Набігалась у хрещика, виморила усіх, давай хороводи водити! Повела кривого танця, так що другі дівчата! їх і не видно за нею. Як зірочка вечірня меж усіма зірками; як утінка по воді пливе, та вихиляється, та головкою поводить, та веселенько на усіх погляда... а як зведе пісеньок, знаєте, що при хороводах треба співати, так як та сопілочка або тихесенький дзвоник... Усі прочі співають на увесь рот, а вона і губоньок не роззіва, та її голосочок чуть від усіх, що так за серце і бере... усе б її й слухав...

Яково ж то було Веклі, матері її, дивитися на свою доненьку, що хоч вона була і її дитя, і що кожній матері своя дитина мила, а тут сама бачить, що її Оксана—краса усьому селу, і що усі люди зібрались затим, щоб подивитись на Оксану, і що усі, ув один голос, не перестаючи, похваляють її милу Оксану. Як прийде вже додому зовсім увечері, тут вже мати цілує-цілує свою доню, вицілує її усю, приговорюючи: «Ти – моя донечко... ти – моя ластівочко... ти – моя краса, ти – моя слава... через тебе я й весела і здорова, і від людей у почоті!.. Ти мою старість веселиш, ти мене на світі держиш!..» – і усякими такими приговорками довго-довго пестує свою дитину.

А Оксана ж то й мовчить? Ну-ну! Та собі цілує матері і руки, і щоки, і голову, і собі ув одвіт: «Мамочко, голубочко, моя ріднісінька! Та я ж вся у тебе... у мене твоя натура... Аби б _гти була здорова, весела та не переставала любити мене, так я землі під собою не «їую, мені так леґ» ко, полетіла б, мов тая птичка. Що ти .любиш мопс та жалуєш, від того і я така веселенька і пі об чім ие думаю, тільки б тобі вгодити, розвеселити тебе. Ти ж в мене сама, матусенька! Нема в мене ні батенька, ні братика, ні гостриці; ти мені і сонечко, і місяць, і здоров’ячко, і щастячко... Я ж знаю, що і я в тебе одна, як та порошинка ув оці; то я себе так і держу, щоб ти веселилася через мене до кінця віку свого, щоб радовалася, глядячи на мене і чуючи добру об мені славу. Матіночко, ріднесенька! Не віддавай мене заміж. ‘Мужика треба любити, а я не хочу нікого любити, тільки тебе, матусеньку мою, зірочку мою!..»

Векла і слуха її, і не наслухається. Дивиться їй у тії оченьки, що, як небо синє, блистять, дивиться, любується, поцілує їх, перехрестить дитя своє, здихне, підведе свої ОЧІдо бога милосердного, подума: «Кому таке добро дістанеться?» – сплакне та й стане богу молитись.

Така дівка, як наша Оксана, невже ж то ие вподобалась парубкам? Не знаю! Чи був же то хоч один з них, щоб не гострив зубів на неї? Жоден би заслав людей до неї поперед усіх; так боялись-бо гарбузів. Не один запи-товався заньмати її, так, знаєте, на женихівське діло... так куди ж, ні приступу! У беседі зо всіма і говорить, і регочеться, і підсміює, і що хоч кажи – буде слухати. Запитайся ж зайняти її, або пхнути, або ногу підставити, щоб спіткнулась, як водиться у парубків, що залицяються до дівки... не знаю! Вона так відріже, так обсоромить усякого, що не знатиме, на яку ступити!

Деякі сміліші, так ті так, навпростець, стануть казати: «Оксано! Я тебе полюбив, щиро, кріпко полюбив! Отака і така у мене худоба, отто і то є. Підеш за мене? Присилати людей?» Вона зараз ув одвіт: «Спасибі тобі, чоловіче добрий, що ти мене полюбив. Мені весело, як мене Люблять. А людей ие турбуй. Не те що за тебе іменно не хочу: я й ні за кого не хочу».

Так, було, і матері скаже, що не хоче заміж, як до неї, до старої, прийдуть самі батьки або матері, щоб сватати Оксану за сина. Стара Векла, було, людей розвадить, почастує, та з тим і відпустить, а сама приньметься за дівку:

– Скажи ти мені, зділай милость, Оксано, де твій розум, де голова? Чому-таки ти не підеш ось за сього? Так відрізала й тому, і тому (тут усіх згада, що сватали її), от і тут те ж. Коли б, сказати, люди які-небудь, а то ж люди на усе село. Що ти з собою думаєш, моя дитино?

– А те я з собою думаю, мамочко, що не хочу заміж з-а.мужика.

* – Що се ти здумала, доню? – аж скрикнула Векла,

сплеснувши руками.– Чи не здуріла ти? За кого ж ,ти думаєш піти?

– Ох, мамочко ріднісінька! Я й сама часто про себе думаю, що троха чи не обожеволіла я! А вже що хоч, лай мене, хоч бий, а як здумаю йти за мужика, так мені і світ немилий! Ось бач що. Як і стала я на ноги схвачуватися, і росла, і виросла, то усе і від тебе, і від людей чую, і сама бачу, що я хороша та красива, що й у селі у нас такої нема. Та як ще й натура придалась у мене така весела, що мене усі люблять, так у мене і зароїлось у голові: не хочу за мужика та й не хочу. Пішовши за мужика, треба покинути об собі думати, що як би нарядитись, як би убратися, а піти лишень на вгород, у поле, і дома возись із дітворою, товчись і тільки і знай, що дома порайся, мужикові годи, і слухай його, і поважай, а коли ще і попіб’є, так ти і терпи. Не хочу за мужика.

– Кого ж тобі треба? За кого ти думаєш піти?

– А ось, мамо, що. Коли б ми жили у городі, то я б з своєю красою швидко б знайшла собі якого панича. А як ми живемо тут, у селі, то я б пішла за купця або за поповича. Ох, матусенько моя! – та, сеє кажучи, і кинулась до матері на шию. – Якби мені таке щастя! Що то люблю, щоб у розкоші жити. Не поратись нічого, а тільки хороше жити, щоб пити, й їсти, і хороше ходити було що. Та як згадаю, що як я тебе тогді шануватиму на старості, так і себе не тямлю від радості! Буду тобі годити, буду тебе ніжити, чого забажаєш, усе поставлятиму. Сама не з’їм, не зіп’ю, а усе об тобі убиватимуся...

Довго і пильно на неї дивилась стара Векла, далі як заплаче. «Господи милостивий! – каже.– Та справді, Оксано, чи об своєму ти умі? Відкіля такі думки тобі прийшли?.. Се я винна, що натолкувала тобі об твоїй красі; матері усяка дитина хороша здається. Та хоч би й так; хі-> ба ж усі хороші йдуть за паничів або за купців? Потурай, буде хороша, як тая квітка, а таки йде за хлібороба; і у полі з ним робить, і дома порається, і краса її не пропала: вона породила діточок і дякує богу, а дівчата її теж красиві, як і вона була. Та от і я: і я була на усе село дівка. Не то що по селу славилася, та й приїжджающі пани, як уздрять мене, так аж з коляси от поти вилізе, та дивиться, та хвалить, а інший аж шапку зніме та скаже: «Здрастуй, красавиця!» Та я ж не дуже що подумала і не загордилась, а таки, як лучився чоловік з наших, пішла за твого батька, за Охріма, хоч і удовець був, та чесна душа була; і жила за ним, дякуючи бога милосердного. Ей, доню,'кинь такі горді думки! Се собі смущеніє від нечистого, господи нас борони від нього! Гляди тільки, щоб тебе сі думки не завели в погибель – нехай тебе сохранить мати божа!» Та й обняла дочку, стала ЇЇ цілувати і хрестити.

Оксана й каже: «Як хоч, мамо, а поки така думка є н мене. Буду слухати, що мені казатимеш, буду й сама розбирати».

Оттак часто вони собі міркували; і стара, то просячи, то плачучи, довела дочку до того, що сказала: «Що ж, мамо, піду і за мужика, аби б чесний та добрий був против тебе...»

Аж ось і лучився швидко парень важний. Один собі, ні батька ні матері, нікому буде орудувати. Сам собі хазяїн, а добра усякого, хоч скотини, хоч поля, чимало; парені, молодий, друзяка, роботящий, смирний, неп’ющий, і вже ні з ким ні залається, ні заведеться, та чорнявий, та красивий. Стара Векла обома руками ухопилась за сього (Петром його звали), і сама Оксана і сюди, й туди і, вже не дрочачись, сказала:

«Піду, тільки нехай об осени».– «Дарма, й підождемо»,– сказала Векла, зрадовавшися.

Як тут... і розказувати не хочеться... Отто у ту слободу, де жила Векла з Оксаною, та прийшли салдати на постой. Що ж тогді сталося з дівчатами!.. Самі себе не тямлять з радощів!.. Ой, згадаймо лишень, братця, свої молоді літа, як ще ми парубковали; чи втямки вам, як, було, прийдемо на чужі вечорниці, то дівчата, як ясочки, коло нас, і вже на своїх не хочуть і дивитись. Звісно, їх дівоча натура: сьогодні уподобала червону скиндячку, завтра – зелену, а червону під ногами топче – і байдуже. Сьогодні бажа молошної каші, а завтра вже і не треба,– давай їй коржа з салом. Сьогодні милий їй Стецько, з ним жартує, з ним женихається; коли ж побачила завтра Хведь-ка, та ще з чужого села, то вже Стецькові й цур, і пек, і не заньмай її, і не руш її, вона тебе й знать не зпа, і відати не віда; їй тільки і миліший усіх Хведько... та й то на сьогодні тільки, а завтра знов кого уподоба. А вже найпаче– як вздрять служивих!.. У! До сього торгу вони пішки. Як їм мундєр, а ще пуще уси, і тільки побачить доведеться, то вже усе забула, і нічого не чує, і нікого не бачить, опріч усів... Оттака натура усіх дівчат. Усі вони одним миром мазані...

Так було і теперечки. На тутешніх парубків ніхто з дівчат і не дивиться: усе б їм салдати та салдати; подавай їх і на вулицю, і на вечорниці, і усюди. Так-бо царські служиві не те думають: йому треба муиицію справити, муй-дер налагодити, спочити; ніколи їм за дівчатами. Чимало вони світу пройшли – і усюди ж то дівчата їм на шию вішались, і вже стали ніпочому... Дівчата, бачачи, що їх постояльці не заньмають, прийнялись за свої хитрощі: по-розряджуються, повбираються, так що пу! І саме у таку пору, як салдати на муштру збираються, от Мелашка ухопить відра і йде по воду якраз проти салдатів. Зострілась з Наталкою, що йде за чимсь до дядька. От як зострілися, та й давай базікати, то об скиндячках, то об черевиках, то не знать об чім; як тут гульк! Відтіля Домаха, відсіля ївга, а там Хвеська та Педора, та ся, та та, та й назбирається їх до сина. Балакають, балакають промеж собою, та й посідають на колодах, усе балакаючи, а на салдатів буцімто і не дивляться; а в самих аж жижки трусяться, думаючи: «Коли б оттой високий та чорнявий зайняв мене!» Та так усяка сидить і дожида аж пізнього вечора. А матері самі: ждуть дочок – нема; нічого робити: сама води наносить, сама розведе, піч затопить, вечеряти варить; нехай, каже, дівка погуля.

– Де-то ти, доню, так довго була? Але вже й нерано. Де то так запізнилась? – питала мати нашу Оксану, що прийшла додому притьмом увечері.

– Де була?—одвіт дала Оксана, знімаючи свою білу нову свиту, скидаючи баєву червону юпку, а з голови – ленти та скиндячки і покладаючи усе гарненько що на піл, під голови собі, а ленти – заворочуючи у бумажку і ховаючи з хрестами і намистом у свою скриню.– Де була? Дивилась з дівчатами на москалів. Що то як гарно муштру викидають – як один. То все їх вчить їх старший. Кажуть, нема і у всім селі старше від нього. Та який же то, мамо, розумний! Та як його усі слухають! Що скаже, так усі мерщій і роблять. Коли крикне на них, щоб підняли рушниці, так якраз і піднімуть, аж забрязкотить усюди... Так весело, що не можна! І куди їм скаже йти, чи направо, чи наліво, тільки крикне, так ніхто й не спорить – усі стіною так і йдуть. Що то десь розумний! А що вже красивий, так і міри!.. Чи ти, мамо, солила дрова?

– Що ти, що ти, що ти? Бог з тобою! – крикнула Век-ла на дочку, що вхопила пшона у жменю та й почала по припічку посипати, мов солять страву.– Чи ти одуріла, чи обожеволіла? Що се ти робиш?

– Бач!.. Тьфу! – схаменулась Оксана і покинула пшоно, та ухопила віник, та давай хату мести... Тут вп’ять мати гукнула на неї, попр ікаючи, що не знать що робить. «Чи

о свойому ти умі? Чи то вже надивилась на салдатів, так вони у тебе у голові?»

– Та ні, мамо, цур їм! Будто усе на них і дивитись, як їх той старший вчить... А як дуже кричить! його далеко чуть; вже так, що голос! Як стане перед ними, то як орел. Височенький та пряменький, як стрілочка, і уси є невелич-кі, чорнявий собі на виду...

– Хто там такий чорнявий? – питала мати, засмажуючи борщ, у Оксани, що, поскладовавши ручки, сидить на полу та усе своє дума і про те тільки й розказує.

– Та то я, мамо, так собі; то я про старшого...– та й задумається... а далі вп’ять приньмегься розказувати: почне про Явдоху, а зведе на старшого... розказує про Хіврю, а зведе на старшого... А мати, знавши про свою білоручку, що вже не приньметься ні за віщо, і байдуже: усе сама порається і не прислухається, що там дочка розказує.

І за вечерею Оксана закидала про старшого, а мати її не слуха... та десь і усю ніч нашій Оксані снились салдати, а не так салдати, як їх старший...

Уранці, чи зробила що, чи ні, по своїй натурі побігла до подруг, щоб вп’ять зібратись їм дивитись на муштру. Підмовила – і веселенька. Негаразд з матір’ю пообідя-ла – вже й чкурнула, вже й на колодках, вже й дивиться...

Аж вбігла смерком наша Оксана у хату до матері!.. Раденька, веселенька, сміється, щебече, бігає, сяде, вп’ять скочить, кидається матері на шию, розказує, і де була, і що бачила, і з якою дівкою говорила, і як салдати му нітрувались, а про старшого —нічичирк. Кругом коло нього що було, усе розказує, і тільки б про нього що сказати, то й замовчить, задумається, і так якраз як полом’я спихне, зачервоніється, засоромиться, рученьками закриється, перемовчить, та вп’ять за своє: поратись кинеться – то й гляди, те розіллє, те переверне, те розіб’є. Мати стане на неї гримати, а вона жартує, регочеться... та й розвадить матір.

Се ж така була сьогодні. Завтра ж то як увійшла у хату, так неначе і не вона. Смутна, невесела, очі понурить, сидить – ні з місця, і мовчить, як стіна. Чого мати не спита– «Не знаю. Не бачила. Не чула. Не доглядалась». От і уся розмова. Мати коло неї убивається: «Може, хочеш сього, того?» – розважа усім, а Оксана й не слуха її. Вечеряти не схотіла і, лежачи, усе тяжко здихала.

Що ж се сталося з нашою Оксаною? Мабуть, що недаром? Еге! Так-таки й є недаром. От бачите: прийшли у ту слободу, де вона жила, салдати на постій; а над ними був копитан і збирав їх на муштру надвечір, а дівчата сходилися дивитися на салдатів та розглядати б то, з якими би то опісля пожартувати. От меж ними і наша Оксана. Вона на салдатів не дуже й доглядалася, а усе дивилася на ко-питана: який то він бравий, який молодий, який красивий, який проворний, і усе його розглядувала, так що опріч його нікого й нічого не бачила. Отто у перший вечір так і хочеться, так і кортить її, усе про нього матері й щебетала.

На другий день вийшла зарані, а тут і охвицери вийшли, і копитан з ними, та як ще не усі салдати позбирались, так охвицери і давай з дівчатами розговорювати, та сміятися, та дещо вигадувати. А копитан накинув оком Оксану та й почав її хвалити: «Яка то вона, каже, краса-виця! Скільки, каже, не походив по світу, скільки чого не видав, та не видав такої красавиці і меж панянками. Се, каже, чудо!» Се все Оксана чула і як на вогні горіла. Далі як підійшов до самої її, так вона б скрізь землю провалилась, щезла б, забігла на край світу. Він почав її роз-питовати... так що ж бо. Пита: «Де ти живеш?» А вона каже: «Окса-на».– «Є в тебе мати?» А вона каже: «Позавчора». І сама не тямить, що каже. Далі погладив її по щоці, та й каже: «Не стидись, душенька! Ми познакомимось з тобою». Тут вона трохи-трохи не сказала: «Та я вже й так вас люблю». Так-бо язик в неї ие повернувся, засоромилась і світу не побачила. А дівчата ж то, подруги її, аж регочуться з своїми охвицерами, не так, як Оксана, що й слова не підбере, що йому й сказати. Поки салдати муштрувались, то копитан частісінько поглядав на Оксану, а та з нього очей не зводила – так і пильновала на нього, і вже в неї серденько так і б’ється, як та рибонька на удочці; а на душі ж то так весело-превесело, що й розказати не можна! Опісля усіх дівчат пішла додому Оксана, як розійшлись салдати і як копитан, йдучи біля неї, зняв шапочку та сказав: «Прощай, красавиця!», так вона й нестямилась і отто така весела прибігла до матері.

На другий день побігла Оксана поперед усіх на муштру дивитись. Що ж?., дивиться: аж її копитан вже з другою дівчиною стоїть, жартує, заньма її... а вона ж то і при людях, і посеред вулиці, і ще куди – ще до вечора, а вона сміється та регочеться, що вже радісінька, що її копитан зайняв. Так-то думала Оксана, дивлячись на се, та їй чи досадно стало на копитана, що він, де вздрів дівку, та й почав її заньмати – і стида йому нема, чи стидно за дівку, що не втіка від нього, та й сама стоїть з ним і розговорює, та від сього аж поблідла, затрусилась та мерщій і вернулась додому... А коли правду сказати, Оксана й сама себе не тямила: вона думала так, а се їй було досадно, _що копитан зайняв другу, а не її. Знаєте, серденько в неї молоденьке, саме себе не розбере; полюбила копитана, защеміло серденько, та як зроду вперше, так нона іі сама не :піа, що з нею є...

От у такім горі вернулася додому, лсдпе-лодік: дійшла... і усе у її на думці отта дівка, що не постнднлаоі :> копитаном розговорювати, та й той копитам... бач якиГіІ нехай би возився з своїми салдатами; яке йому ділододін-чат? Хіба ми йому рівня? Жартуй собі з панянками!.. Так-бо нічого б і не було, якби вона втекла, а то й стоїть, і регочеться... у! безстидниця! Побачила б її мати, що б тогді їй було!.. Оттак-то усе сердилась і на неї, і иа копита-на увесь вечір, і як спати лягла, то усе у неї одні такі думки та гадки... аж сплакне сердешна, як їй допече до серця, що дівка себе не поберегла і що копитаи опісля посміється з неї...

Чи спала, чи не спала, а вранці ухопила відра і пішла по воду – і троха чи не перше зроду! Бо й правда: де криниця, а вона потягнула аж геть вулицею до базару... думаючи, там близько кватера копитанова, то, мабуть, вже учорашня дівка снує коло неї, щоб тільки з ним побачитись... «Та вже не я буду,– аж крикнула Оксана,– коли тільки вздрю її з ним, то далебі, що матері її скажу: нехай зопинить її, нехай вона не робить слави на нас усіх!»

Аж гульк!., копитан з-за хати... і пізнав Оксану, та до неї: «Здрастуй, Оксано!»

А у Оксани і руки, і ноги затрусились, стала як укопана, як приросла до землі, ні з місця, ні пари з уст...

Копитан і став до неї казати по-нашому, бо хоч і з москалів був, та, мабуть, розумний був, що й по-нашому вмів: «Што ти не виходила учора на салдацьке учення смотр іть, га?»

Оксана мовчить.

– Мені без тебе скушно було.

Оксана тут би йому й сказала, що йому і без неї було весело з другою дівкою, так позабувала ж усе те, що думала звечора і уночі. А як позабувала, так ¹і мовчить, оченьки понурила у землю, неначе лічить стеблинки, що під ногами.

– Скушно було без тебе. Я кращої дівки і не видав нігде... і полюбив тебе... кріпко полюбив...– Та узяв її за руку і каже тихенько:—Тільки полюби мене, я тебе щасливою зділаю.

Оксана – як у раю! Вона, що не хотіла ні за якого мужика йти та усе думала об панстві, об розкоші, чує тепер, що її любить пан, молодий, хороший, багатий – бо по муи-дєру усе у нього золото; і, мабуть, справжній пап, що усі ж то салдати його слухають і бояться, і такий пан каже» що її любить і щасливою зробить; вірно, він дума її узяти за себе; от-от вона панею стане... Що ж їй тут казати? Вона від щирого серця і каже: «Як же вас ще полюбити?»

– Полюби од щирого серця... об мені думай... виходь до мене... полюби, як я тебе люблю.

– Та я ж так і... люблю... та ще й дужче!..

Оксано, Оксано! Якби ти більше панів знала, ти б сього ніколи не сказала; ти б з першого слова відбігла б від нього, як від лихої години. Ти не знала панів, чи, ще луч-че – паничів! Не диво їм одурити селянку, що зроду їх не бачила, не чула, як вони брешуть, як заприсягаються, як опісля гублять тих, що їм піддасться. Паничі звиклися на тих бідних, що озьмуть від батька, від матері у двір за панночками ходити, зараз обстрижуть їм коси і піднімуть на гребішок, що так і тирчить на голові, мов на півневі; з православної плахти та нарядять її у той проклятий компот; з Явдохи перевернуть на Дуняшку, із ївги – на Євгенію, з Пріськи – на Афроську... От вона й подума, що й вона стала панночкою, і чіпляється до паничів; і як тільки побачить цілкового, то й біжить, і вішається їм на шию... Так на таких паничі, звикши, кидаються і по селянкам і обдурюють їх дуже, а опісля – хоч плач, хоч пропадай,– він і байдуже, сміється та другу підмовля...

Не знала сього наша Оксана! Вона-бо змалу начулася, що вона красива – міри нема. Вона усе бажала вийти за пана, а тепер пан її полюбив... Вона І в головах не покладала, щоб пан мусив збрехати... от і призналася копитано-ві, що любить його... Тільки се вимовила, на лихо собі, тут вже копитан, сам не свій, кинувся до неї, обняв, поціло-вав... йому ж невдивовижу дівчат ціловати, мов горіхи лускати; яково ж то було нашій бідній Оксані?.. Земля під нею запалала, небо над нею загорілося; сонечко, як мак, почервоніло; вона, мов птиченька, піднялася від землі, щоб полетіти... швиденько вхопилася за свого копитана, обвилася коло нього рученьками, щоб не розлучитися з ним, щоб він не зостався сам без неї... обняла його, і щоб ще їй так гарно було, вона вже його поціловала... та тут і зомліла, і не відірветься від нього...

Згадайте лишень, братця, як вам тогді було, як ви зроду вперше поціловали ту дівчину, котру ви щиро любили? Чи можна ж то розказати або списати, яково вам тогді було? Не розпитуйте ж і мене, яково було нашій Оксані: хіба б жаром на полом’ї писати та іскрами засипати, так тогді б потрапив, як списати... А копитанові що? Нічогісінько. Згадаймо.ж таки вп’ять, як ми, хоч і вперше, ці-ловали ту дівчину, котру, не люблячи, тільки піддурюва-ли. Тільки що смачно, мов після трьох день без люльки |н>-менського тютюну смоктнеш.

І того так не буду розказовати, що вони опісля промеж собою розговорювали (бо се вам і самим втямки); як вона, обнімаючи його, пестувала: і «копитанику міїї», і «соколику», і «голубчику», і «лебедику», і усякими слонами приговорювала йому; і як він,– по-нашому, ям колись бувало,– казав, що він має їй дечого багацько розказати, так тепер ніколи, а просив її якмога, що «коли, каже, вірно любить, так щоб вийшла вечерком до верби, що проти їх двора». Там-то він вже усе добре мав їй розказати. Звісно, що Оксана обіщалась вийти, бо ще ие наговорилася з своїм милим.

Націловавшись, наговорившись, побожившись ще, що будуть щиро любитися до самої смерті, пішли по своїм місцям: копитан – до салдатів, а Оксана – по воду...

йде – й землі під собою не чує... згадує усяке слово, якс-то їй копитан казав, як її любить, як ціловав, як пригортав до себе... та у сих думках зайшла аж геть-геть, зовсім на край села... «Ох, мені лихо! – аж крикнула Оксана, оглядівшись.– Куди ж я отеє йду? Та, бачиться, я ж по воду пішла... де ж мої відра? Що се зо мною сталося? Де криниця, а де я зопинилася? Чи я з ума зійшла, чи що?.. Ох, моя годинонька!..» Аж закрилася рученьками, як згадала, що вона середу дня з копитаном стояла, і розговорювала, і обнімалася, та й стояла як укопана. «Що то добре,– дума собі,– що не серед вулиці, а у куточку, під тином, на вуглі, що ніхто там не побачить... там же я й відра покидала... буде мені, як хто знайде! Бач, корила Катрю, що учора з копитаном гралася, а тепер сама чого наробила? От так пак! Так він-бо розказовав, що він Катрі овсі не любить, що він її зайняв так, шутки ради, і що вже більш не буде її заньмати, бо любить мене одну... та як же кріпко любить! Як то божився, що, каже, усю ніч не спить, усе про мене дума... Що ж то увечері скаже? Може, домовиться, коли за рушниками присилати. Пожалуй, хоч сьогодні... То-то, як стану панею!., аж дух захвачує від радості!.. І матір одягну, як паню, і буду її ніжити й пестувати... покличу до себе своїх подруг, покажу їм, яке в мене добро буде: які юпки, шовкові спідниці, плахот вже не носитиму; сорочки будуть усе з іванівського полотна, скрізь повиме-режувані шовками...»

– Чи се не твої відра, Оксано? Я аж ген там знайшов; лежали порожні, і коромисло край них,– се обізвався до неї парубок Петро, йдучи зустріч їй.

Стоїть Оксана проти нього як дерев’яна і не второпа, що він їй каже. Та й як же уторопати? Вона тільки що була у своїх панських будинках,, відчиняла свої скрині, показувала подругам своє добро, приміряла іванівські сорочечки, шовками повимережувані... а тут де узявсь Петро, де узялись відра, що треба, покинувши папство, та йти по воду!

Стоїть, мовчить... а далі схаменулася та таки й відбрехалася, кажучи: «Ось, бач, де вони! Спасибі тобі, що знайшов. Я се пішла по воду, так як напали ж на мене Трохимові собаки, так я як побігла від них, та й сама не тямила з ляку, куди забігла. А далі вже й собак нема, я схаменулася, та й шукаю відерець. Аж ось вони де!»

– Проводжу ж я тебе, Оксано! Однаково ж мені побіля криниці йти.

– Проведіть, спасибі вам.– От і пішли.

– А що, Оксано! – став казати Петро, поспішаючи за нею, що мов ластівка летить і до землі від радощів не доторкається.– Чи вже ти хоч надумалася? Казала, що підеш за мене, то не мори мене; нехай я пришлю людей, поберімося вже собі.

Яково ж то було Оксані се вп’ять слухати? Вона тільки що слухала копитана, як він божився, заприсягався, що дуже-дуже любить і без неї вмре, таю вже певно озьме її за себе; от як не видно – людей від себе пришле; а тут Петро з своїми старостами. Чи можна ж сьому статися? Ще вона не одуріла! Вона б усе розказала Петрові, щоб вже покинув об ній думати, що вона вже піде за копитана; усе б йому розказала, так-бо копитан не велів і самій матері ні слова казати. «Я,– каже,– сам опісля усе розкажу». От Оксана мовчала, мовчала, далі й каже: «Ви б вже покинули об сьому й думати».

– Ні, Оксано, не так я тебе полюбив, щоб викинув сюю думку. Подумай ще, Оксано,– сказав се Петро та й пішов своєю дорогою.

Тільки що Оксана з водою у двері – мати на неї і на-палася: і де вона була, і чого так довго ходила, що вже удруге у піч дровець накладала, а її нема, що вже й діжа зійшла, і усе, усе їй вичитовала. Так не на таківську-бо напала! Попереду поставила потихеньку відра з водою, далі як кинеться до матері, як стане її приголублювати, приговорювати: «Не сердься ж, моя мамочко, рибочко, перепілочко, зозулечко! Прости ж мене! Як пішла по воду, а там подруженьки зострілися, та й почали мені сміятися, що я й бїлоручіса, як ви мене, мамо, зовете, та й я пішла по воду, та не вмію відер нести, коромисло не так держу; зовсім обсміяли; а тут Трохимові собаки як нападуть на мене, а я як побіжу, як злякаюсь! Тії нжс, оііасчбі, ІКчро оборонив і відра позбирав, що я з ляку покидала, та приводив мене знов до криниці...»

Мати вже й забула, що й сердилась на неї. Вже і'і сама злякалася, почувши про собак, і стала кругом оглядані, чи не покусали де, чи не порвали де... «Випий,– каже, доню, води трошки... або ляж на печі... або чи не хоч, опде молошна каша, учорашня, з’їж трошки, то й минеться... або піду я до Куцайки, нехай прийде та тобі переполох виллє... Та як же і тебе саму покинути?..» Бігає, мотається стара Векла по хаті і не зна, за що ухопитись; труситься, боїться, думаючи, от щоб дитина до вечора не вмерла від переляку... А дитина – як та ясочка: «Та ні, мамочко, ні, ріднісінька! Мені й нічого. Я й не перелякалась; мені ніколи так весело на душі не було, як теперечки. Я і> тебе, мамо, щаслива дочка, що ти мене так жалуєш і ніжила мене змалу. Благослови мене, щоб я була щаслива, щоб... усе те збулося, чого ти мені хочеш; то я тебе не покину довіку, буду тебе покоїти, ніжити, чого душа забажа, усе тобі поставлятиму...» Та так, одна другу пестуючи, одна об другій жалкуючи, забули було й об обідові. І піч погасла, і діжа перейшла... Насилу опісля сяк-так справилися.

Не біжить наша Оксана нікуди з дому. Не милі їй і подруги, і пісеньки на ум не йдуть, і щебетати перестала. Ухопила рукав від сорочки, узяла голку, протягла нитку, та й забула узлика зав’язати, та сіла край віконця і давай би то шити. Знай виводить та виводить... і спіху нема; не схватиться, моя голубочка, що узлика нема, та й не догадається, стібаючи, бо знай у віконце погляда, чи високо сонечко? «Чого воно так тихенько котиться? – дума собі.– Коли б я здужала, я б його швидче приволокла аж геть туди до ліска. Що сьогодні такий довгий день?.. І кінця йому не видно... Вербочко густенька! розпусти своє листячко ще густіш, покрий нас, як з милим зійдемося під тобою розмовляти, щоб не побачив нас ніхто. Вже я увечері спитаюсь, як мій миленький копитанчик дума, коли має по мене старостів присилати?..» Та й почала думати, як вона вийде за нього, як стане панею, як у добрі та у розкоші житиме... та се то те, та се то те... От діждала і вечора... «Не жди мене, мамо! Я піду до Домахи та й посиджу там довгенько...» Та з сим словом – шасть із хати... двічі-тричі стрибнула... вже й під вербою!..

Копитана не було. Вона розгляділа усюди... нема нікого, ніч темна, ніхто не побачить... Незабаром біжить і ко-питан. «Чи ти тут, Оксано?»

– Тут, край твого серденька,– і припала до нього...

зібрались, щоб поговорити, та нічого і не кажуть, знай цілуються... Далі вже й не іграшки... Оксана аж злякалася... Нічого їй робити, треба вириватися та випручуватись... Не бере ні цілкових, ні бумажок; плачучи, каже: «Заріж мене попереду та й роби зі мною що хоч».

Не випросилась, а випручалась наша Оксана, і, як муха, від нього полетіла і ускочила у хату... Господи! Блідна, труситься, мов лихоманка її б’є... «Чого ти, чого ти?» —^ Векла питається, а Оксана і слова не промовить... Далі вже як-то зібралася з силою та й давай матері брехати, буцімто Домахи не застала та, йдучи назад, побачила відьму, що клубом котилася, «так я,– каже,– так злякалася, що не можна!» Мати й повірила. А чи довго матір, та ще й добру, довести до того, що повірить усьому, що їй стань розказувати?.. Стара вже ні об чім і не дума, а боїться, щоб дитина з переляку не занедужала, і стала її на піч покладати, і кожухом укривати, і водою напувати... Оксані й добре, що її на печі мати положила, щоб не дивитися їй у вічі, бо сором, бо стид, що тихенько від матері почала з копитаном любитися і з ним тихенько зіходитись... Якби мати тогді до неї пристала, вона б усю правду, від щирого серця, усе б їй розказала.

Сумуючи, чи вечеряла, чи не вечеряла, троха чи й брала ложку у руки, звалилася на подушки, та й стала тихенько плакати... та й дума собі: «Так так-то він мене любить?.. Так-то він об мені жалкує, що хотів посміятись надо мною?.. Хіба ж я тобі не казала, що я тебе дуже-дуже люблю? Не треба мені ні панства, ні багатства; будь хоч простий мужик-личман, я тебе усе рівно любитиму!.. Не треба мені ні золота, ні перстенів, ні намиста; нёхай сонечко на мене не світить, нехай місяць для мене потускне, нехай зірочки від мене поховаються, квіточки передо мною зав’януть, пташечки ие щебечуть, річечка висохне, світ зміниться... мені до сього усього нужди мало, аби б я бачила тебе поусякчас, дивилася у твої карі очиці, слухала, як ти мене зовеш душкою Оксаною, як ти розказуєш, що як мене любиш... от моє й щастя, моє панство, моє царство у тім ув однім! Я ж думала, що й ти так любиш свою Оксану! Аж, бачу, ти раднісінький згубити її, світ зав’язати... Бог вже з тобою. Сказала б я, що після сього не буду я тебе любити: ні, щиро, вірно тебе любитиму до смерті моєї; бо раз чоловік родиться й душу приньме, так раз і любить. Казала б я, що не хочу тебе любити: ні, чи скаже чоловік, Що не хоче на світі жити, не хоче собі здоров’я, щастя? Так і я: ти – моя радість, втіха, щастя, увесь світ... як же мені тебе перестати любити? А що правда, що не хочу до тебе виходити, не хочу говорити з тобою... і таки не Іііду, не піду й не піду; і не вийду до тебе, хоч ти мені бог зна що роби, давай; слова тобі не скажу, поки не побереш за мене рушників по закону...» Та з сим словом устала, вдарила три поклони та вп’ять і лягла, вже з думкою спокійнішою.