Текст книги "Повісті та оповідання, драматичні твори"

Автор книги: Григорий Квитка-Основьяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 40 страниц)

А суддя і нічогісінько, іще підтакує:

– Так, так, душко, так: у самий той день, у п’ятницю.

– Добре зробили! бог вам віддасть! Чому ж ви його не допрошували?

– – А що, секретарю, зачим ми його ие допрошували?–питавсь суддя.

– Оттак пак! Не допрошували! Адже ви на допрос! підписалися!

– Та я то підписати підписав, та не тямлю, щоб його допрошували. І не тямлю, чи я і бачив його?

– Та ви і ніколи нічого не тямите! – оттак відрізав секретар суддеві та насунув шапку і пішов поперед судді. А суддя тож потяг додому, не дивлячися на ївгу.

– Що ж мені на світі тепер робити! – заголосила їв^ га.– Так отеє його випарють та і пошлють?

– Та ще не тужи,– сказав один панич, виходячи з суда.– Ще діло пішло у губернію, там буде з руський місяць, та пришлють сюди, та тогді вже пошлють...– і пішов собі.

Через превелику силу добрела ївга до приятельки. Плакала, плакала, цілісінький день не ішла, не їла, та і добре вичитовала судящим. Та що ж? станеться ж їм те? Таки'нічогісінько!.. Так, тут.А нехай лишень ніс поткнуть оттуда!Згадаються їм і бублички, і сахарсць, і родзиноч-ки, Г усе, усе. Не минеться і те, що, пе знаючи діла, тільки підписовали за секретарем; ніщо не минеться!

Уранці ївга розсудила, що журбою нічого пе зробиш, треба що-небудь робити. «Діло послали у губернію, піду і я до губернії. А вже ж, що бог дасть!»

Недовго їй збиратися: поскладала у торбинку, що було, почепила на спину, паличку у руки, пішла. Де дуже втомиться, під’їде, коли лучпться добрпіі чоловік, що підвезе; а де вже овсім підіб’ється, то і пересидить день. Та сяк та так добралась-тпкп паша ївга і до губернії.

– Що се таке?., крпіі матір божа! – аж скрикнула ївга, згори поблчишпп ижг пе сшіі, а губернський город; сплеснула руками і пе зна, куди і розглядати... Так дух і заньмається, і в животі похолонуло.– Дивлюсь,– каже собі,– дивлюсь і кінця не видно! А церков же то, церков!.. А хором же то, хором!.. Ну, тут коли не пропаду, то добра буду... Та вже ж...– Та і задумалась собі, сидячи на возі, що чоловік її підвозив, бо зовсім, підходячи до города, підбилась. Коли ж задумалась, то і не страшно за неї, як вона сама собі, одним одна душею, буде повертаться у такому великому городі і меж панами. Бо у городі не як у селі, що тільки і е мужики; ні, там усе пан наголо. Не бійтеся, вона придума, як і до них доступити і об своєму Левкові старатись.

На своє щастя, попала куди і пристати. Жінка, одна собі з дівчам, прийняла її за поміч у роботі і за маленьку плату, поки їй тут треба жити. То віддихаючи, то полуднуючи, вона розказала хазяйці, відкіля вона і об якій нужді прийшла у сей город.

Хазяйка підперлась рукою ідуже покрутила головою. «Не знаю,– каже,– як ти тут вивернешся!» І почала ївзі розказовати, як у судящих панів поводиться; бо вона зма-леньку по господам служила, та, як добула дівчинку, так була мамкою у секретаря, так вже добре знала, як і з чим до них приходять і у які двері виходять.

– Ти,– казала їй,– пуще усього не бійся панів великих. Чим більший пан, тим він буде простіший і ласкавіший. Не так, як у мужиків: коли став отаманом, так пін вже па тебе і не дивиться; а головою,– так батечки! і не смій до нього і близько підступити. А папи не так; говори йому усе сміливо, не боячись, та говори правду, вже не збреши нічого: зараз підстереже і проженеть.

– Що ж, тьотушка, як великому панові доведеться, що йому на поклон понести?

– Борони боже!.. Є, правда, старосвітські пани, що булочку, аби невеличку, приньме, хліб святий поцілує, а тебе звелить попоштувати і діло вислуха. Та вже ся старовина виводиться. Інший такий є, що тільки побачить, що у платку несеш чи бублички, чи яблучка, то і діла не ста* не слухати і зараз звелить прогнати. От вже менші панки та полупанки, так там уже тільки держися! І даєш, і не надаси; сторжишся, віддаси,– ще мало, ще витяга. Нехай тебе бог боронить від них! Пролізай до старших!

Оттак увесь вечір хазяйка усе розказовала, як поводи* ться у панів, а ївга усе, як там кажуть, на ус мотала, ду* маючи, як їй узятися за діло.

Се ж було у суботоньку ввечері, а у неділеньку святу ївга, уставши, убралася гарненько, пішла города розглядати. Розказовала опісля, що, каже: «Як у лісі ходжу; аж сумно було! Народу иа базарі – не протовпишся, а нема ж тобі нікогісінько знакомого! Ніхто тобі не кланяється, ніхто ні об чім не пита. Сльози мене,– каже,– проняли! Блукаю, як та сирота! Задзвонили до церков – та і дзвони ж! Аж і досі у вухах гуде! – я й пішла до самої вели-* кої та до хорошої деркви. Що ж? Мене салдати і не пу-* етили. Уже я і гривню давала,– не пустили та і не пусти-’ ли. Я таки не пішла від церкви, усе дожидалася, щоб ближче на великих панів подивитись, бо, на біду собі, не бачила зроду нікого старшого, як пана справника, чи двічі, чи тричі на своєму віку; а у своєму городі хоч і бачила судящих, так після того, що вони зробили зо мною, я й не знаю, чи й пани вони?.. Аж ось у обідню пору рушили з церкви. -Батечки! що народу, а що й панів! А тут один йде, так і поперед його, і округ його, і за ним усе пани, усе пани! А сам же то: комір увесь, і иа рукавах, і на спині -вишито, а на шиї хрестів, х;рестів! На грудях звізда, через плече лента широка та червона, на плечах золоті китиці як жар горять, а від самого так і сяє, просто і не дивися! Перед ним пани біжать та народ розпихують і позаду усіх товкаюдъ, так ,що і пилині не дадуть на ньому сісти. Як сів у свою коляску, так і коні аж підплигують, та приськають, та л.етять, як муха... а він тільки знай головою мота, щоб усім би то поклонитись. Сподобилась і я йому поклонитись, та далеченько стояла, так збоку, може, він мене і не бачив. Спитала край себе молодиці: хто се пан такий? Так сказала: сам губернатор. Десь і нема, думаю, щасливішого над губернатора! Хороші пани і позаду його йшли, та усе не так. Були і старенькі, і молоді, і з кавалеріями... Вже надивилася!»

– Що то,– казала опісля хазяйці,– як мені доведеться губернатора об чім прохати, то я не знатиму, як перед ним і стояти. Впаду та не смітиму і устати!

– Потурай,– казала хазяйка.– То він перед народом такий, щоб його шановали та почитовали, а прийди до нього, так простішого його і нема. Десять разів розпитає, та усе з ласкою та привітливо, і коли можна що зробити, зараз сам кидається усюди, щоб швидше кінчали діло; коли ж не можна, то разкаже товком, зачим і чому не можна; розговорить, щоб не журився; совіт дасть, що робити; а коли хто бідний, то і подасть на бідність його. Ти його не бійся, він як отець! Не даром сказано: губернатор – усім защита, усі за нього бога молять.

Поки ще до вечора, ївга походила по городу, випитала у доброго чоловічка, у яких хоромах суди, почула від нього, що їй треба ськати того суда, що зоветься «угомоина палата»; обходила круг тих хором; де бачила, що йдуть або їдуть пани, усе на них приглядувалася, щоб не боятися з ними говорити. У кріпких думах лягла звечора спати... та не дуже ж то і заснула від думок та гадок, що з нею завтра буде!

От прийшло і завтра. Уставши раненько, помолилась богу від самого щирого серця, аж сплакнула, та й пішла. Хороми зараз знайшла, увійшла у них. Господи! що тут робити! Усе двері, усе двері, усе двері! Туди поверни – там двері, східці та вп’ять двері; сюди піди – східці та двері, східці та двері; більш нічого і нема! А народ і сюди і туди усе швендя, паничі перебігають, пани під’їжджають та йдуть, здоровкаються, де промеж собою розговорюють. А наша сердешна ївга стоїть, як у лісі, не зна, куди їй іти, і як палату взивати, забула. Хоч кого і спитається: «Де палата?» – «Яка?*» – питають її, а вона і не зна. Далі через силу згадала, що зоветься «угомонна», пішла, куди її направили; разів з п’ять помилялась; далі увійшла, аж салдат сидить.

– Ково табє надобно? – спитав її.

– Чи се, дядюшка, палата угомонна?

– Єта.

От вона і увійшла у горницю, а горниця довга, та усе столи, усе столи, а за столами паничі сидять т;і пес пишуть.

От ївга, увішедши, помолилась, паничам шккчіько поклонилась і сказала:

– Боже вам помагай! з понеділком будьте здоровії

Паничі ззирнулись, всміхнулись і мовчать. Аж ось

один трошки згодом устав, підійшов до неї і спитав, так тихенько та люб’язно:

– Чаво табє, девушка, тут треба-нада?

– Чи в вас, ваше благородіє, діло об Левкові?

– Об какому Левкові?

– Та об нашому, батьковому прииьмиту.

– Та ти мине скажи, з какого уїзда?

–■ Та хто його зна! я вам не скажу сього.

– Што он здєлал такоє?

■– Бачите, кажуть, що він у мого батька гроші вкрав.

От той пан і став читати по бумазі і зараз його і начитав; розпитує ївгу,– так і є, він, він!

– Так што ж табє надобно?

– А от що, бат... ваше благородіє: що його наші судя-щі судили та допросу не знімали. Кого б тут прохати, щоб з його допрос зняли? Він щось хоче розказати...

– Еге, дєвушка, опізнилась! Діло об нім рішили, і вже воно не тут, вже в губернатора...

– Ох, моя годинонька бідна! Так отсс його пошлють у Сибір?

Панич тільки здвигнув плечима.

– Зділайте милость, ваше благородіє, навчіте мене, бідну, що мені на світі робити? Я вам дуже, дуже буду дя-ковати!.. РІого у допрос не приводили!

– Нічого не можу зделать, і вже йому ніхто не поможе. Как заробив, так і відвічатиметь. А ти йди собі, відкіль прийшла; тут тобі не можна бути.– Сказав та й пішов до свого діла і, бачачи, що ївга вже аж голосити стала, махнув рукою салдату, а салдат її за плече та й вшив легенько аж у сіни.

Тепер нашій ївзі прийшло хоч скрізь землю йти!

За гіркими слізьми світу ие вздріла, ие бачила, куди їй і вийти! Хто повстрічається, дивиться пильно на неї, а ніхто ж то і порадоньки їй не дасть! То спотикаючись з журби, то помиляючись, сяк-так вийшла на рундук та тут і впала.

«Що я тепер, бідна, робитиму? – думає ївга, лежачи, а сама слізьми аж підплила.– Тепер його діло зовсім докіи-чали... Пропав сердешний Левко!.. Послали до губернатора, а той досі послав, щоб його виправили... ох, лишечко! так ще й плітьми!.. та ще і пошлють у Сибір!.. І зо мною не іюпро-щається!.. Коли б хоч ми повінчалися, то і я за ним піш-? ла б; а то тепер осталася, як билина! Через Тимоху і батько мене гонитиметь... з’їдять зовсім! Пропаде і він без мене... не дійде! Я знаю, як він мене любіш... зануриться!., коли б хоч підождали, поки я прийду!.. Ох, лишечко! коли ж я туди настигну?., не застану вже його! І світ мені не милий!.. Приходиться самій па себе руки підняти!..»

– Што ти тут, девушка, лежиш? чого ти плачеш? – чує вона, що хтось пита її. Підняла голову, зирпула,– се пан перед нею стоїть, і на виду видно, що добра душа.

– Плачу я, батечку, об своїй нужді. Лпхо моє тяжке!..

От він і прийнявся її розважати та розговорювати; а

вона, то плачучи, то віддихаючи, і розказала про свою біду. Довго він її пильно слухав, і як усе поняв, то і сказав:

– Жалко мйнє тебе, девушка; та іще можно що-небудь поправить. Стань здесечка: от губернатор буде сюди йти, тм його останови і розкажи усьо діло. Может, он за тебя заступиться.

—4 Батечку, ваше благородіє!.. Не знаю, як вас і величати! Чи достойна ж я перед таким лицем стати і чи осмілюся йому яке слово сказати? Я і дивитись иа нього не смію.

– Не бойся ничаво.Он з виду Грозний,а когда кого бачить у нужді, так сам розпросить абовсім іпоможеть у чім можна;только не зрябій.

Так і довго її навчав, щоб осмілилася стати перед губернатором і пожалітися об своїй нужді, ? так її розговорив та розважив, що вона піднялася на ноги, пішла за ним і стала у тім кутку, де він їй показав, що вже певно мимо того місця піде губернатор.

Аж ось незабаром стукотня, біготня... йде губернатор, губернатор! ївга паша і пе стямилася! що і придумала було говорити, так усе і позабувала, тільки ще вздріла його, і труситься, і боїться, і скрізь землю провалилась би!

Тільки таки що став доходити губернатор, вона так і гепнула йому у ноги, та як заголосить і слова не вимове, тільки усе хлипа у ввесь голос.

Що ж? Губернатор сам своїми руками підняв її та з ласкою, та пестуючи став її випитовати, об якій нужді вона його просить.

А вона йому і не вимовить нічого, тільки знай усе просить:

«Помилуйте, помилуйте!»

Довго^він її слухав і усе уговорював, щоб вона розказала своє діло, і як бачить, що вона і себе не тямить, узяв її за руку і сказав: «Послушай же, любезная; ти тепер іспу-жалася і не можеш говорить, а мине некогда, у меня не одно дело. Иди ка мне у дом,там отдохни, покуда я приеду, і розкажеш усьо. Не бойся, не бойся меня; я тебе усьо добро сделаю. Жаидар, проведи ейо тихонько до меня та не обідь єйо дорогою і вели ейо пакармить: может, она кушать хочет». От отець і начальник!

ївзі неначе світ піднявся! Віддихнувши трошки після сліз, пішла за жандармом до губернаторського дому; там він посадив її у горниці, щоб дожидала самого. Принесли їй і хліба, і паляниці, і якої-то страви не понаносили! Так нічого їй і у рот не йде!. Чи піде ж пак їжа на думку при такій біді, як у ївги, Г чого їй ще ждати?

Геть-геть, часів через скільки, прибіг і губернатор; і тільки що ускочив у двері, зараз і крикнув: «А де девушка?» Побачивши ївгу, увів її у горницю. А у горниці тій хороше та прехороше, гарно та прегарно! Ось як ївга розка-зовала: «Горниці,– каже,– превисоченні, вікна великі, мов двері; а двері, як ворота: сміливо возом, наклавши десять копиць сіна, уїжджай—не зачепишся. А стіни ж то усі, і стеля, і поміст, усе розмальовано усякими цвітами, аж душа радується! А дзеркала! усюди дзеркала, так і сяє, як море! Туди глянеш,– там тебе видно, сюди подивишся,– і там ти; куди-таки оком не кинеш, усюди тебе видко, усюди мов жива; аж сумно, зроду вперше таке бачачи».

Губернатор, побачивши, що вона сторопіла, сказав їй: «Отдохни здесь, я зараз вийду»,– і пішов у другу горницю.

Огляділась ївга, і вже їй не так моторошно стало, аж тут і губернатор увійшов із ласкою та люб’язно сказав: «Ну, девушка, тепер розказуй мені усе, усе: откуда ти, єсть лі отець і мать, і за каким ти ділом прийшла сюда?»

Оттут вже ївга і почала: і все, що з нею і з Левком було, спершу аж до сього дня, усе чисто розказала.

Губернатор вислухав усе і говорить:

– Нет, девушка, твой Левко плут: з иєво у двох судах допрос знімали, і он руку давав. Вот у меня єтоє дело.– ¹Зараз пішов і виніс бумаги, перегортав, перегортав і показав: – Вот он признався, што і не раз крал деньги у твого отца. Вот за нєво подписано, і судді слушали, при них он признавався.

– Батечку, ваше благор... не знаю, як вас величати? паночку, губернаторчику, голубчику, сьому неправда: .його не допрошували; я заприсягну у тім. Вже б мені Левко сказав, а то аж просить, щоб його у допрос узяли, і він має щось розказати дуже пильне: так я йому вже лучче повірю, чим вашому судді; хоч він і підписав, що Левка допрошував, так він бреше – він тільки вміє бублики їсти, що приносють до нього.

Губернатор аж засміявся, як згадав про бублики, а далі і каже:

– Смотри, дєвушка, єто ти не бездєлицю розказуєш; €то ти на суддей доказуєш, што они допросу не знімали.

– Не знімали, не знімали, ваше губернаторство! – аж скрикнула їзга.– Дайте мені їх сюди, я їм у вічі те ж скажу. Вже недаром Левко каже...

– Вот же і люди з-под присяги показали, што твой Левко воряжка і недоброго поведенія,– казав губернатор, перебираючи та перечитуючи усе бумаги.

– Брехня сьому, їй же богу, брехня,– так розпадалась ївга, вже осмілившись зовсім.– Нема за ним ніякого качества: я його більш усіх знаю. Він зроду ні пилинки не вкрав і на волосинку ие збрехав. Та і люди – гляньте лишень – може, показали так, як і Левко допрос підписав.

– Харашо,– сказав губернатор,– я єтоє дєло розберу. Прийди ти завтра у палату і гдє єтоє дєло, я велю тебя туда довести.

– Знаю я, добродієчку, па лихо собі, і сама угомонну палату і, добре, прийду завтра раненько. Глядіте ж, не забудьте і ви, прийдіте; там укупі розберемо діло і побачимо, хто з нас бреше, чи я, чи ваші судді.

От губернатор, сміючись, і відпустив її. Пішла ївга і вже дуже веселенька, аж землі під собою не чує; а по-стріча старця або сліпця, то й подасть милостину; і вже цілий вечір була веселенька.

Уранці, чим світок, скочила, чи помогла в чім хазяйці, чи ні, зібралася, пішла до палати; а йдучи біля церкви, подала батюшці на часточку, як і учора. «Пом’яніть,– каже,– об Левковому ділі!»

Сьогодні ранш, чим учора, зібралися судящі .до уго-монної палати; не забарився прибігти і сам губернатор і, побачивши ївгу, зараз повів її за собою у ту палату і звелів їй себе дожидати, а сам пішов до судящих, і за ним якийсь-то пан поніс бамаги,– мабуть, Левкове діло.

Погомонівши там з судящими довгенько, вийшов до ївги губернатор з судящими; от він їм і каже:

– Вот дєвка увіряєт, што орештанту допросу ие було. Говори при усєх.

– Не було, пайове судящі,– сміливо казала ївга.– Хоч що мені хочете робіте, а ие було йому допросу. Левко передо мною зроду не брехав: коли, було, скаже, на скільки за день уторговав, то так і є; у яку пору скаже вийде на вулицю, то якраз і вийде, і вже ранш і не виходить. Вже в брехні ні в чім не примітний; так я йому вірю, що його у, допрос не приводили, і я готова за нього заприсягти, цілісіньку жмешо землі з’їм, що його правда, а не тих суддів, що брешучи попідписовали. І той-таки брехав, що за людей пописав, що буцімто за Левком є качества! Люди сього не казали і не скажуть. Тут і спереду брехня, і ззаду брехня, та іце брехня брехнею і покрита. Ось що! не во гнів сеє слово вам, панове судящі!

– Ну, што теперь будете дєлать? – питав губернатор судящих. А ті ззирнулися, здвигнули плечима і кажуть:

– Як ви знаєте, а ми вже рішили.

• – Що ж, що ви рішили? Глядіте лишень, щоб не согрі

шили! – сказав їм губернатор.– Ви сєво не знали, што дєвка об’являєт; ви смотріли на бамаги, а в бамагах усьо гладко. А она там була і усьо знаєт і заприсягається, што єво не допрошували. Озьміте діло і перемініт тут нєшто: потребуйте єво сюда, допросіт: по какой нужді он крал...

– Та я наперед знаю,– казала ївга,– що він на те брав, щоб було нам на що одружитися. Так тут нема ніякої вини: я батькова, він батьків і гроші батькові. Тут просто можна розсудити, що він не виноват, ні за що його в Сибір зсилати. Призовіть його, допросіть, і він вам скаже, що на те брав; от ви його і відпустіть.

Бодай тебе, Івго, з твоєю правдою! Наробила була сим словом такого, що троха вся твоя праця не пропала, бо один з судящих сказав, а за ним і усі пристали, каже:

– На що б то не брав, та вже все брав; і хочь би у рідного батька брав, та без спроса, та відбивши сундук, так усе вор.

Губернатор подумав трохи, зім’яв собі чуб, здихнув і каже:

– Так, ваша правда. Одначе пошліть за ним, щоб його привели, та і допросіть. Может, за одно слово можна будет учепиться, та його хоч від Сибірі ослобонити. Напишіть же, штоб скареїча його сюда присилали. А ти, девушка, ступай домой і навєдуйся сюда через недєлю, чи не приведут твого жениха.– Та й приказав тут одному панку: – Напишіть (кудитось, вже ївга не второпала), штоб єйо не трогал і не обиджал ніхто. Я один єйо знаю. А ти, дєвка, когда тобі лучиться нужда іли абєда от каво, смє-ливо пріходи до меня і проси, чєво тебе нада.– І пішов по своєму ділу.

От вже не зрадовалася ївга! І плаче, і регочеться, і кидаться губернаторові у ноги, і руки ловить ціловати йому і усім судящим. Не дійшла, а долетіла до хазяйки і ту

виціловала, хвалячися, що її Левка, приведуть сюди і до-просять і що, може, не пошлють у Сибір.

Цілий день з радощів себе не тямила.

На другий день, вже нічого – спасибі богу – по городу сновати, прийнялася за діло: так так у неї діло і горить! Пісні... не втиха, у вигадках та прикладках не зопиниться, так що хазяйка кишки порве зо сміху від її балянтрасів; а робота за роботою так і настига: не вспіли одного пошити, вже і нова робота настигла. А гроші відусюди так і сиплються. А щотижня збіга-таки ївга і в угомонну палату об Левкові справитися, так усе нема і нема. Не близенький же і світ півтораста верстов пішки його довести!

Раз якось понесла ївга віддавати роботу і, йдучи вулицею, бачить – якась-то проява. Багацько народу зібрало-* ся, біржаники стоять, і музика гра, так що ну! Вона думала, що весілля, та й підійшла, щоб і самій подивитися, як то у городі справляють весілля. Бачить – се не весілля: на передній збіржі троїста музика, та ще і з бубнами; на другій сидять двоє хороших людей і держать пляшки; а на третій збіржі сидить чоловік у хорошому жупані, і шапка на ньому козацька, гарна, шалевим червоним платком підперезаний, другий на шиї намотаний, а третій у руках, і усе їм утирається, і пресмертельно п’яний, і командує, щоб ті, що на середній збіржі, та поштували горілкою і старого, і малого, і хто тут стоїть, і хто назустріч іде, і таки усякого, усякого; а хто не хоче пити, того лає на усю вулицю і на музику знай покрикує, щоб дужче грала; а дітей, що за ним так, як сарана, біжать, за-ставля танцьовати, а їм за те жменями медяничні і усякі горішки сиплеть, що у шовковому платку, повнісінький, на красній ленті на шиї почеплений.

От ївга дивиться иа таку кумедію і усе ближче просувається, щоб лучче надивитися, бо у селі такої мудрації не побачиш: на те і город, щоб дурням де було вередова-ти. От той чоловік, потішивши дітей, скомандував: «Марш, музика, дальш!» Музика рушила, а народ і ївга за ними. Ідуть побіля хорошої хати,– вікно таке гарне, веселеньке; зараз той п’яний чоловік і кричить:

– Стой! Хазяїн сього вікна, що озьмеш, як я тобі його розіб’ю?

– Та я і цілкового не хочу; цур тобі, паняй дальш!—* сказав хазяїн.

– Брешеш, сякий-такий сину! – та хряп по вікну, а воно брязь! і до одної шибки так і розлетілось. Хазяїн у крик, а чоловік вийняв красну бамажку, тикнув йому у руку і каже: —Знай, сякий-такий сину, що вольний чоловік гуля,

І що піп там робив, так і здумати того не можна! їда збитсшцик; він устав, та до нього, та за баклагу; а збіі-тсшціїк і дає, бо вже зна, що буде. Отже він узяв, збитеиь іііілші, музиці звелів грати, а сам пішов по тому збитневі іоцака вибивати. Порозхлюповав, позабризковав усіх, дай збитенщикові п’ять цілкових, поїхав дальш кумсдії строїти»

ївга, йдучи промеж народом, стала у людей розпитова-ти: що се таке воно є?

– Та се найомщик,– їй сказали,– найнявсь у некрути, так сьогодні гуляє, і що задумав, усе робить і за усе платить, бо взяв грошей багацько; завтра ж йому лоб забриють, так поспіша сьогодні нагулятись, щоб було чим волю спом’янути.

От найомщик став і звелів своєму сватові поїти дітей горілкою. Малі діти п’ють,– їм і пожалуй! Далі звів їх накулачки, а сам їх прицьковує. От ївга усе до нього ближче, усе ближче, усе приглядається, усе придивляється, далі як крикне:

– Тимохо!.. се мій брат!., що се ти робиш?

– Га?.. хто... там... такий?.. Та се ївга, сестра моя. Де ти у гаспида узялася?.. Якого чорта тут робиш?

– Ти що се з собою робиш? чи ти тямиш?

– Сьогодні тільки і тямлю, сьогодні мені воля на усс, а завтра,– «левой, правой, левой, правой!»– і став по вулиці маршировати, а сам хитається.

– Чи правда ж, Тимохо, що ти найнявся у некрути? – питала його ївга, усе пристаючи і не відходячи від нього.

– Правда! Іду служить богу і государю у православне воїнство... вислужуся ахвицером... і прийду до вас...

– На кого ж ти батька покинув? Чи у своєму ти умі?

– Батька?., тепер можна покинути: гроші... його – поминай як звали: пішли по шиночкам та по молодичкам. З’їв Левка... своя воля! Вичистив батькову скриню, фіть-фіть! аж гуде! тепер у салдати. З’їв би і тебе... Ось вийди лучче за нашого писаря...

– Як то ти з’їв Левка? Що се ти кажеш?

– Розказати? не можна-бо. Підцюкнув... підвів. Спо-лать, Макущенко! Бравий козак Тимоха!

– Як же ти його підвів? Розкажи мені.– Сердешна думала у п’яного випитати, що і як там він підвів Левка, так-бо сват його, боячися, щоб сестра не відмовила його від найомства і щоб гроші його не пропали, скочив, повів його до дрожок, сіли і закричали: «Ступай на вольну!» От музика заграла Дербентського маршу, вдарили в бубни, поїхали, тільки пил їх покрив.

Народ посунувся у друге місце, а ївга зосталася як опечена. Тяжко їй та важко стало, що одним один і який би то не був, та усе брат, покинув старого батька і йде у салдати! «Щось-то казав, що і батькову скриню вичистив... мабуть, зовсім обікрав та і втік від нього? Та що се він каже, що підвів Левка і що з’їв його? Тут би треба його випитати', так люди не дали з ним і слова сказати! Як би його зопинити та до батька відіслати? Так що ж бо? як і батька обібрав (а без мене йому своя воля) і у хазяїна багато грошей за найом забрав, бо бач, як гуляє? то чим ми будемо віддавати? Що на світі робити, не знаю! А що? піду до губернатора: він мені пораду дасть; він же по-дозволив, яка буде їй нужда, прямо прийти і йому сказати».

Шатнулася, мотнулася, справила своє діло і пішла до губернатора і, вже не боячись нічого, сміливо усе розказала, як бачила Тимоху і що він їй казав.

Зараз губернатор послав жандармів ськати Тимоху, а ївзі звелів тутечка дожидати.

Часів черезо два везуть раба божого нарізаного так, що ледве тямить себе. Губернатор постановив ївгу за полотняну стіну і каже їй: «Слушай, што він будет говорить»; а його звелів увести до себе.

Тимоха як не п’яний був, а розчухав, що він перед великим лицем, став бодритися, випрямлятися, мов і справжній салдат, та як витягнеться, голову захилить, вона йому закрутиться, то він так і точиться.

Губернатор грізно на нього закричав:

– Зачим ти такой п’яний?

– З волею прощався, ваше прево... сходительство! Завтра вже не можна буде – завтра скажуть: «Лоб!» ²– сміливо такий одвіт дав Макущенко.

– За сколько ти найнялся?

Тимоха думав-думав, хитався-хитався, засопів, далі каже: ’

– За триста п’ятдесят рублів.

– А скольки пропил?

– Ще тільки півтораста, ваше... ваше...

– Усе пропил? Али осталось?

– Усі рішил дочиста, справний козак, ваше проісхо-дительство. Хазяїн більш ие дає, каже-говорить: «Нехай на дорогу». Прикажіть, батюшка, віддать усі; я завтра рішу і сі двісті рублів. У службі мені не нужні: буде і жалования, буде і провйонт.

«– Зачим ти от отца ушол?

– Я но уіпол, а так пашол. Грошей, батюшка, не стало, усі вичистив.

– Хто, ти ілі Левко?

– Пі, ні... ні... Левко – душа свята! Я, батюшка, ваше... ваше... ну, нужди нема! я витяг у батька усе.

– А Левко крал когда?

– Ні... ні... ніколи, ніколи...

– Как же єво застали над одбитим сундуком?

– Ні... ні... Я увійшов, світлиця була одімкнута, сундук... а там у сундуку... у, грошей багато... Я... нікого не було... я і відбив і... набрав багато-багато! Да як набрав та пішов... і став батька наводити на скриню, що будто не я одбив... хотів на Левка звести... і привів батька, аж Левко вже бере і собі гроші... То воно б і нічого: в нас грошей багато, я б мовчав, так писар наш кажез «З’їмо Левка, а ївга за мене...» От вже Левка швидко і у Сибір.

Губернатор звелів тут усе списати, що Тимоха п’яний розказовав, його під калавур віддати, поки Левка приведуть, з хазяїна зиськати останні гроші, двісті рублів, що винен Тимосі, а ївгу відпустив, сказавши: «Ну, когда єто усьо так і на ділі буде так, то молися богу, не тужи: может, твой Левко і не з так виноват».

Дякуючи його дуже-дуже, пішла ївга до хазяйки.

Після цього незабаром, ще ївга тільки раз і була в угомонній палаті на провідках, чи не привели Левка, а про брата ще й не допиталася, де він і содержиться, якраз прибіг до неї верхи жандар і звелів як можна швидше йти до губернатора.

Тьохнуло у ївги в животі... зібралася, пішла.

Губернатор тільки вздрів її і каже: «Ну, привели ж твово Левка; я ево буду допрошувать, а ти стань тут (і вп’ять-таки постановив її за полотняну стіну) і слушай, што он будет розказовать, как то виплутається».

ївга заступила за тую стіну і виглядає в дірочку, як вестимуть Левка... Крий матір божа!.. Трохи не крикнула вона, як побачила його! Чи він, чи не він, не можна і пізнати! Сухий, блідий, бородою заріс, голова уподовж половина виголена, вже не можна того і назвати сорочкою, що на нім було, та ще і руки у залізах. Плаче, сердешна, тихенько; тяжко їй на такого дивитися! Якби їй воля, кинулась би вона до його, поперед усього виціловала б його усюди, дарма, що він увесь у пилу і, може, більш місяця як умивався; руки б йому переціловала, а більш, де пошморгані залізом. Так от-бо губернатор став його допрошувати і повелівав усю правду, як перед богом, казати. «Коли,– каже,– мені усю правду скажеш, то хоч і вина твоя яка буде, то я за правду збавлю тобі пені».

От Левко перехрестився і став признаватися, а ївга ж то так і не дихне, щоб їй якого слова не втеряти.

От Левко і розказав, як вони любилися з ївгою, який у неї батько недобрий був до нього, а Тимоха як гуляв собі, який злодіяка був, як гонив його і як через нього старий ще й більш сердився на Левка; далі і каже: «Як же наметало невмоготу терпіти від їх нападків, ми з ївгою хотіли порадитися, як би нам уже швидше звінчатися. А в мене, які були гроші, рублів там з п’ятдесят, та й ті попропадали на людях; от я і журився, і не признавався ївзі; та як вона стала приставати, щоб швидше звінчатися, і змовилися зійтися у батькову світлицю поговорити, і ключ від неї мені дала, а сама кудися пішла. Я увійшов у світлицю і сидю собі та думаю... аж ось чую, що Тимоха гомонить у сінях і йде до світлиці... Що мені тут робити? Застане мене одного– причепиться, прив’яжеться, щоб не завівся битись. Втекти вже нікуди: той вже в сінях; побачить, як виходитиму, теж прив’яжеться, зачим я тут був, де ключ узяв? Нічого мені робити, я й підліз під стіл... дивлюсь з-під стола, увійшов Тимоха, озирнувся, що нема нікого, у вікно заглянув – нема нікого... зараз, узявши у вуглі сокиру, хряп по замкові!., замок розсипався. Відчинив скриню, недовго шарив, тягне мішок з грішми! Хотів увесь понести, роздумався, мерщій розв’язав... і став жменями тягти гроші та у кишеню, та як то поспішав, та й порозсипав їх чи трохи. Тут загомонів старий Макуха та щось і близенько: Тимоха, мабуть, злякався, шасть мерщій з хати, а мішок розв’язаний, гроші розсипані і скриню відчинену так і покинув. Тільки він утік, я як опечений вискочив з-під стола... лихорадка так мене і б’є!.. Господи милостивий!.. Що тут мені на світі робити? Сам себе не тямлю! Вийти так, усе покинувши,– хто побачить, скажуть на мене, і ївга подума, бо мені вона ключ віддала... Подумав собі, піти зараз старому сказати і привести сюди,– Тимоха відбрешеться, старий мені не повірить, і на мене паде велика пеня. Зовсім буду злодій. Лучче поприбираю, поскладаю усе, світлицю замкну, ївзі скажу, і порадимося, як нам батькові сказати. От так подумавши, тільки-таки що підійшов, боячися бог зна як, та розсипані по скриш цілкові позбирав у жменю і хотів у мішок зсипати і опісля з долівки зібрати, як тут і набігли!., і кричать, і гвалтують: «Злодій Левко, злодій!» Я так ї змертвів! І що вже дальш зо мною було, що вони робили зо мною, я нічогісінько не знаю і не тямлю»,