Текст книги "Повісті та оповідання, драматичні твори"
Автор книги: Григорий Квитка-Основьяненко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 40 страниц)
Оповідання «Мертвецький Великдень», «От тобі й скарб», «Пархі-мове снідання», «Підбрехач» написані за фольклорними мотивами і здебільшого підпорядковані морально-виховним завданням, їх дотепний гумор спрямований проти пияцтва, неробства, брехливості, обмеженості, намагання розжитися нетрудовим способом. В окремих місцях оповідань робляться різкі сатиричні випади проти повсюдного хабарництва представників влади й суду, проти соціальної нерівності, паразитизму панів, зажерливості духівництва.
Найвизначніший бурлескно-реалістичний твір Квітки-Основ’яненка, повість «Конотопська відьма» (1833), серед його українських прозовях творів має найбільший обсяг, складну побудову з поділом на структурні частини, з переплетенням сюжетних ліній, реальних та фантастичних подій, із складною інтригою. Імпульсом до написання повісті, за свідченням самого Квітки, був справжній факт, очевидно, пов’язаний із страшною посухою та неврожаєм 1833 р., коли з наказу однієї поміщиці за поширеним у середньовіччі варварським звичаєм топили у воді запідозрених у «відьмуванні» жінок, щоб виявити «достеменних» відьом (вони' не тонуть) та примусити цих «чаклунок» повернути «вкрадені» ними дощі. Повість побудована на матеріалі спостережень
Квітки над сучасною дійсністю, поширених розповідей про «відьом» та відомостей про негативні явища побуту й урядування колишньої козацької старшини. Простежується ремінісценція апокрифічних мотивів (четьї мінеї) про випробування «водою обличеиія», про покарання «баби Віфліємської».
«Конотопська відьма» багатозначна за своїм ідейним змістом. Передусім це гостра сатира на панівну верхівку українського суспільства XVIII ст., характерні негативні риси якої втілені в образах невігласа й ледаща сотника Забрьохи, підлого крутія та безпросвітного п’яниці писаря Пістряка, свавільного Халявського, отця Симеона, який, звикши паразитувати на людському горі, виявляє невдоволення тим, що зменшилася смертність людей. До показу минулого Квітка звернувся тут з наміром «бити в минулому сучасне». (Цим естетичним принципом він керується і в романах «Пан Халявский» та «Жизнь и похождения Столбикова».) З одного боку, він справді показав типові риси тієї козацької старшини XVIII ст., яка виродилася в звичайну експлуататорську верхівку, розкрив потворність тогочасних суспільно-адміністративних порядків, порушення характерного для колишньої Запорізької Січі і козацько-повстанських рухів революційного чи республіканського принципу комплектування командного складу за особистими здібностями та заслугами, а не за знатністю походження. Водночас у повісті просвітительська ідея, соціальна сатира спрямовані й проти сучасних Квітці характерних породжень несправедливого укладу. В образах Забрьохи, Пістряка, Дем’яна Халявського він втілює і риси сучасного йому українського панства, утвореного з тієї колишньої соціальної верхівки (старшини) шляхом нагромадження нею маетностей, здобуття від царського уряду дворянських привілеїв. Цю ідейну лінію письменник пізніше продовжить в образах Шпака («Шельмеико-денщик») та панів Халявських («Пай Халявский»). Зачинателі їх родів добули дворянсько-поміщицьке становище тим, що один майстерно розважав гетьмана, свистячи шпаком, а другий – що «героїчно» вбив халявою мишу, яка непокоїла короля.
Квітчині негативні образи представників козацької старшини та ряд інших моментів повісті мають, отже, і алегоричне навантаження, вони спроектовані на сучасність. Вдаючись до сатиричних, гротескних чи бурлескних засобів та прийомів, письменник таврує обмеженість, неуцтво, нікчемність представників панівної верхівки взагалі, різко засуджує їхнє ледаче, бездуховне, паразитичне життя. Прийоми викривального зображення в повісті різноманітні. Тут і пряма авторська характеристика (сотник «не мав дев’ятої клепки» в голові, «зовсім не тямив діла»), і самовикриття («я нічого письменного не розжую, хоч і у школі вчився», «ліків більш тридцяти не знаю», «я нічого пак не вміючи писати, та на ньому сторч і підписав»), і прийоми гротеску та шаржу (сцени писаря з хворостиною, сотника з рацеєю-промовою під час сватання, сотника й писаря в хаті без вікон і дверей), і бурлескні прийоми («Прокіп Ригорович.., задравши догори голову, рот роззязив, аж горлянку видно, очі вилупив та руками знай розмахує, щоб то піймати та вдержати пана сотника, що полетів, як гусак»); тут і введення персонажів в анекдотичні ситуації, запозичені з фольклорних сюжетів (Пістряк, як і персонаж народних анекдотів про помилку в лічбі, не може долічитися одного козака; епізод з Пістряком і молодицею, чоловік якої, несподівано повернувшись додому вночі, застає в своєї жінки «чорта» в образі Пістряка).
Забрьоха й Пістряк з повісті Квітки-Основ’яненка багато чим цілком сучасні його добі по суті й формі вияву своєї експлуататорської психології, бездуховності існування, в їх користолюбстві, позбав-леності позитивних громадянських ідеалів. Звичаї сучасної адміністративно-панівної верхівки пізнавалися в отому генеалогічному принципі зайняття сотником своєї посади, в його байдужості до бідування народу, в його бундючному, а то й класово ворожому ставленні до підлеглих конотопців, експлуататорському егоїзмі, який межує із злочином (на подяку відьмі, яка обіцяє одружити сотника з хорунжів-ною Оленою, він готовий або Конотоп спалити, або конотопських дітей винищити). Письменник робить і прямі виходи на сучасність, наприклад, таким своїм узагальненням: «А се вже звісно і усюди так поводиться, що чим начальник дурніший, тим він гордіший і знай дметься, мов шкураток на вогні».
Кращі з сентиментально-реалістичних творів Квітки-Основ’янеика– повісті «Маруся», «Козир-дівка», «Сердешна Оксана», «Щира любов», Центральним персонажем кожної з названих повістей виступає сільська дівчииа. Близько до них стоїть велике оповідання «Перекоти* поле».
Ідейну основу повісті «Маруся» (1832) становить реальний життєвий конфлікт соціально-побутового змісту: на перешкоді до одруження двох закоханих стоїть загроза страшної миколаївської солдатчини– перспектива важкої двадцятип’ятирічної солдатської служби для нареченого і злиденної долі жінки-солдатки для нареченої. Квіт-ка-Основ’яненко намагається полегшено розв’язати цей конфлікт, знаходячи для подолання героєм перешкоди майже казкового «помічника» – нереально доброчинного хазяїна, який обіцяє героєві за чесну одно-, дворічну роботу знайти замість нього «иайомщика» в солдати.
Прагнучи оспівати кращі духовні якості українського трудового народу й продемонструвати високу естетичну спроможність української літературної мови на народній основі, Квітка-Основ’яиеико створює яскраву картину життя, побуту, взаємин душевно багатих простих людей, свідомо ідеалізованих письменником-гуманістом. На фабулі та образах твору позначилися мотиви народних пісень-балад та дівочої пісенної лірики. Сюжет повісті – опоетизована історія чистого й вірного кохання сільської дівчини Марусі та парубка з міських ремісників Василя, що закінчується трагічно. Особливо приваблює «Маруся» поезією внутрішнього світу героїні. Головні персонажі уособлюють ідею про високі людські достоїнства простого трудового народу. Щоправда, письменник, ідучи за традиціями сентименталізму, наділяє Марусю й Василя надмірною чутливістю й душевною вразливістю, вводить у повість мотиви віщування серця, смерті з туги за коханим.
У вступних дидактичних сентенціях і в деяких рисах героїв повісті виявились консервативні елементи світогляду Квітки, дворянсь-ко-ліберальна обмеженість його поглядів на становище селян у кріпосницькому суспільстві. Так, до найголовніших достоїнств персонажів письменник відносить і їхню релігійність, смиренність перед богом та владою. Зразком для наслідування виводиться Марусин батько Наум Дрот, який, хоч і був кріпаком, однак нібито завдяки своїй набожності та чесній праці здобув щастя, моральне задоволення й повний достаток у господарстві.
Незважаючи на певну сентиментальну ідеалізацію, в повісті проступає й сувора правда про соціальне лихо тих часів – жахливу царську солдатчину, трагічну долю жінки-солдатки та її дітей, беззахисність сироти.
Новаторським досягненням автора повісті є показ людини праці, відтворення трудової діяльності хлібороба, яка майже не знаходила відображення в тодішній літературі. Значне місце в ідейно-художній системі твору займає поезія сільських звичаїв.
Читачі й преса сприйняли «Марусю» з захватом. «Ми не спро-можні висловити тієї насолоди,– писав у рецензії Бєлінський,– з якою прочитали її. Загальне захоплення публіки, одностайні похвали всіх журналів цілком виправдують враження, яке справила на нас ця чудова повість» (III, 52). Великий критик особливо цінував «Марусю» як поетичне відображення України: «Саме цей герой і становить усю принадність, усю поетичну чарівність повісті» (III, 54). «Маруся» була першим твором української літератури, який здобув широке естетичне осмислення в Бєлінського. Теоретик реалізму, крім позитивних якостей повісті, справедливо відзначив і недостатню індиві-дуалізованість персонажів та риси застарілого вже сентименталізму.
У повістях Квітки-Основ’яненка, написаних після «Марусі», простежується тенденція до рішучого розширення суспільно-соціального фону, до більшого заглиблення в суспільно-історичні обставини, до ширшого показу причинової залежності формування характерів від соціально-побутових умов. На творчому розвитку письменника видно, як українська повість та оповідання проходили ідейио-естетичну еволюцію від побутописання до поглиблення концептуального соціологізму, до глибшого розуміння соціального як характерологічного засобу реалістичного зображення людини й середовища.
Ідучи від власних життєвих спостережень, розвиваючи напрям на демократизацію естетичного ідеалу, Квітка-Основ’яненко створює в повісті «Козир-дівка» (1836) новий для української літератури, соціально й реалістично більш окреслений образ вольової, рішучої, сповненої почуття людської гідності селянської дівчини ївги, яка переборює несправедливості експлуататорської влади й суду і вирятовує з в’язниці свого нареченого бідняка-сироту Левка, скривдженого багатіями та представниками влади й несправедливо засудженого до заслання в Сибір. У попередній світовій літературі дещо схожий мотив—селянка виручає з в’язниці свою сестру – розроблявся в «Едіи-бурзькій в’язниці» (1818, російський переклад 1825) Вальтера Скотта. Квітка-Основ’яненко в рішучих діях ївги, в її ставленні до «п’явки людської» писаря з усім його «родом поганим писарським», до здирців панів-«судящих», винних у тому, що «бідний пропада»,– показує зародки пробудження соціальної свідомості й громадянської активності в простої української жінки, громадянський виступ на захист іншого, кривдженого владою й судом. В ідейному спрямуванні твору вагоме місце займає викривальне, уїдливо-сатиричне зображення судді та інших «судящих», справника, голови, писаря, зрештою дії всієї адміністративно-судової машини повіту, а почасти й губернії проти бідняка. Реалістична логіка розвитку подій порушується в кінці повісті фіктивною щасливою розв’язкою в дусі просвітительсько-сентиментального «торжества доброчесності» – введенням ідеалізовано-зразкового представника вищої влади, «доброго» губернатора, який по-батьківськи в усьому допомагає ївзі та Левкові й рішуче розправляється з винуватцями заподіяних їм кривд. У повісті проводилася думка про те, що проста людина може домогтися своїх прав лише наполегливою боротьбою за них.
Вищого рівня реалізму письменник досяг у повісті «Сердешна Оксана» (1838), де розробляється злободенна в ті часи тема – зведення паном дівчини-селянки. В багатьох російських «повістях із спокушаннями», що з’явилися після «Бідної Лізи» Карамзіна, тема кохання дворянина й селянки трактувалася в плані «неприродності», ненормальності такої «спілки» представників різних станів. Аналогічне розуміння цих стосунків виявляв і Квітка-Основ’яиеико в спеціально присвячених їх показу повістях «Сердешна Оксана» та «Щира любов». Частину вини за життєву драму покритки Оксани він перекладає на саму героїню, яка, мовляв, порушуючи узаконені норми станового поділу, прагнула перейти в інший, вищий стан, що й сприяло зближенню її з паном офіцером. Однак, акцентуючи на соціальній природі розбещеності капітана, на його суто папському ставленні до «мужички» Оксани, письменник трактує основну колізію як безкарне насильство й знущання типового представника гнобительського класу,– з його розбещеною мораллю та панськими правами й можливостями,– над безправною, беззахисною селянкою. Важливе значення для надання повісті саме такого, соціального, ідейного спрямування має епізод, коли капітан з позицій свого офіцерського становища наказує сільській владі – голові «розквартирувати» його на постій в Оксанииу хату; особливо ідейного навантаження письменник надає своєму ліричному відступу-узагальненню: «Оксано, Оксано! якби ти більше панів знала.., ти б з першого слова відбігла б від нього, як від лихої
години... Не диво їм одурити селянку... вони... гублять тих, що їм піддасться». Соціальний зміст конфлікту повісті Квітка-Основ’яненко підкреслює в листі до Шевченка від 23 жовтня 1840 р., протиставляючи свою «Сердешну Оксану» і Шевченкову «Катерину» тим творам, де з наміром полоскотати нерви невибагливої «читаючої публіки» показують, «як який живжик одурив джинджигиляету панянку, що боялася і на людей дивитись, а тут... треба колиску дбати».
Описуючи позбавлення багатіями і владою Оксаниної матері Век-ли її землі й господарства, письменник одним з перших порушує питання про тогочасну правову нерівність жінки.
Майстерне відтворення соціальної психології героїв, аналітичну зображення суперечливої динаміки внутрішнього світу Оксани, розвитку її індивідуального характеру, прагнення письменника до крити-ко-аналітичного розкриття сенсу реальних суспільних закономірностей – усе це свідчить про появу в художньому методі Квітки-Основ’яненка зародкових ознак критичного реалізму. Обмежується реалізм повісті публіцистичним моралізаторством релігійного забарвлення в дидактичній вступній частині, яку з осудом процитував Бєлінський у своїй рецензії на альманах «Ластівка» (1841), де була вперше надрукована «Сердешна Оксана».
У повісті «Щира любов» (1839) соціально-моральна проблема можливості «нормального» кохання та шлюбу селянки й дворянина розв’язується в плані заданого просвітительсько-класицистичного «торжества обов’язку над почуттям», здорового глузду – над серцем, однак з цілком реалістичною мотивацією відмови Галочки офіцерові-поміщи-ку Семенові Івановичу: розсудливо мисляча, розумна героїня знає, що панське оточення коханого не прийме її, просту селянку, в своє коло, і шлюб з нею прирік би Семена Івановича на повсякчасне моральне страждання. Головні персонажі повісті, як і в «Марусі», позначені рисами сентиментальної ідеалізації. Вищий порівняно з «Марусею» рівень реалістичної майстерності письменника виявляється в психологі-зовано-динамічній портретній характеристиці героїні, в наділенні її якостями активного волевиявлення, у зображенні внутрішніх психологічних колізій.
Показово, що головні позитивні герої українських сентиментально-реалістичних творів Квітки-Основ’яненка – трудящі люди гіркої, драматичної або й трагічної долі (Маруся, Василь, ївга, Левко, Оксана, Галочка, Трохим з «Перекотиполя»). Це мало важливе значення для реалістичного відтворення в літературі справжньої долі людини-хлі-бороба. Вперше в українському письменстві Квітка вивів – як головного позитивного героя твору – трагічний соціально окреслений образ селянина-бідняка (Трохим у «Перекотиполі»). Герой, подібний до злидаря-невдахи Трохима, дістане широке, поглиблене зображення в повісті «Аитон-Горемика» (1847) Д. В. Григоровича. Характерно, що ці Квітчині персонажі (крім ївги й Левка) не досягають особистого щастя.
Від близького до сентименталізму й народної пісенності зображення «сердечних переживань» у «Марусі» Квітка приходить до спроби реалістичної психологізації центрального характеру і виявлення’ та аналізу соціально-психологічних пружин фабульних ситуацій у «Сердешній Оксані».
Орієнтація Квітки-Основ’яненка як автора сентиментально-реалістичних повістей на народнопісенну лірику надавала його прозовому стилю лірично-поетичного забарвлення, що на багато десятиріч визначило характерний стиль української прози.
"Спираючись на досвід І. Котляревського-драматурга та авторів ійтгермедій XVIII ст., на мотиви народної пісенності й гумористики, а головне – на особисті спостереження («Я собрал главных здешних характеров несколько»,– свідчив письменник), Квітка-Осиов’яненко створює соціально-побутову комедію «Сватання на Гончарівці» (1835), в якій розробляється гострий життєвий конфлікт: на перешкоді одруженню закоханих Уляни й Олексія стоїть належність нареченого до кріпацького стану, його бідність. Вперше в українській літературі спеціально порушуючи кріпацьке питання, драматург, з одного боку, намагається провести думку, ніби кріпацький стан не страшний для тих, у кого пани – добрі люди. Однак тут же, відбиваючи народний погляд і досвід, він показує, яка репутація кріпаччини й панів-кріпос-ників склалася в народі: Улянина мати Одарка, жінка з життєвим досвідом, про Олексієвих «добрих» панів говорить дочці: «Хоч вони і добрі, та пани! Як-таки се можна, щоб тобі з волі та у неволю». її жахає навіть думка, що дочку «поженуть на панщину». І вона намагається видати Уляну хоч і за дурнуватого, але за багатого й «вільного» Стецька. За існуючою в комічних операх традицією «Сватання на Гончарівці» має щасливе закінчення, однак Квітка створює по суті драматичну ситуацію: вільна дівчина заради щирого й вірного кохання до кріпака добровільно йде на кріпацьку каторгу.
Приваблює комедія іскристим гумором, яскравими побутовими сценами, поетизацією взаємин закоханих, поезією обрядовості.
Як і «Сватання на Гончарівці», й сьогодні успіхом у глядача користується найвизначніший драматичний твір Квітки-Основ'яненка – соціально-побутова комедія «Шельменко-денщик» (1838; написана російською мовою, центральний персонаж Шельменко говорить по-укра-їнськи). Ця комедія в останні десятиріччя двічі екранізована – такої уваги кіно домоглася не дуже велика кількість творів із світової літературної класики.
Квітка-Основ’яненко, майстерно користуючись творчими принципами комедії інтриги і характерів, показує, як спритний, кмітливий і винахідливий, хоча й простакуватий з вигляду денщик перехитряє обмежених і бундючних панів та ще й глузує з них. У фабульному мотиві про перемогу героя з простолюду над панством виявляється демократична ідея. Образ Шельменка створювався з орієнтацією на українські народні анекдоти й перекази про селянина чи слугу, які своєю кмітливістю» а то й лукавством перемагають тупих панів. Позначилися на ньому й риси лукавого слуги з комедій Мольера («Витівки Скапена» та ін.) і Гольдоні («Слуга двох панів»). Дотепно висміюються й викриваються в комедії обмеженість, самовдоволене невігластво, паразитизм, гнобительські звички, пошлість існування панства (Шпак, його дружина, Лопуцьковський).
В обох цих комедіях Квітка-Основ’яненко виявляє майстерне володіння комізмом слова, образу, ситуації, уміло користується народними засобами висміювання, спрямовуючи їх на дискредитацію персонажів з маєтних кіл, знижену чи викривальну їх характеристику.
Як учасник російського літературного процесу кінця 30-х – початку 40-х років Квітка-Основ’янеико, на думку Бєлінського, належав до «блискучих і сильних талантів» (IV, 26). Своїми романами, кращими повістями, оповіданнями, нарисами він прилучався до «натуральної школи». Серед його численних прозових творів російською мовою слід виділити романи «Пан Халявский» та «Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова», повісті «Ганнуся», «Панна сотії иковна», «1812 год в провинции», оповідання «Званый вечер» із задуманого циклу «Губернские сцены», історично-художній нарис «Голова-тый», близьку за жанром до фізіологічного нарису повість «Ярмарка», фізіологічний нарис «Знахарь».
Роман «Пан Халявский» (1840) становить собою історію типової для XVIII ст. поміщицької родини Халявських, описану від імені головного героя – обмеженого поміщика Трушка Халявського, трохи схожого на фонвізінського Митрофанушку. (Сатиричною маскою героя-оповідача, освоєною ще в «Письмах Фалалея ГІовинухина», Квітка-Основ’яненко користується також у романі «Жизнь и похождения Столбикова»). Спостережливий письменник-реаліст правдиво відтворив життя отупілого від надмірної їжі та бездіяльності панства, ледачого, неосвіченого, позбавленого духовних інтересів, жорстокого щодо кріпаків. З логічною переконливістю показано, як умови кріпосницької дійсності формують типового поміщика з його експлуататорськими звичками, паразитизмом і невіглаством. Застосуванням специфічного прийому іронії – висміювально-викривальної похвали, заперечного ствердження (цим прийомом Квітка користувався ще в ранніх «Письмах Фалалея Повииухина») «Пан Халявский» стає в один ряд з «Повістю про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем» (1834) Гоголя та «Посмертними записками Піквіккського клубу» (1837, рос. переклад 1838) Діккепса.
«Пан Халявский», ця Квітчина, за словами Бєлінського, «пречудова сатира, написана рукою відмінного майстра» (IV, 446), концептуально був спрямований проти консервативного слов’янофільства з його Ідеалізацією «старих добрих часів», а також проти теорії єдності класових інтересів українського суспільства. За викривально-реалістичне, яскраве зображення потворного поміщицького побуту роман дістав високу оцінку Бєлінського, який, зокрема, писав у розгорнутій рецензії: «Наче на долоні бачите ви шановну старовину, сповнену неуцтва, лшощїв, ненажерливості й забобонів... Барви Основ’яненка живі, картини надзвичайно смішні... Про оригінальність нічого й говорити: талант Основ’яненка відомий всім і кожному» (IV, 339, 400).
Роман «Жизнь и похождения Столбикова» (1841; перший варіант– 1833) характеризується самим Квіткою-Основ’яиенком як «сатира на все злоупотребления, делаемые людьми во всех званиях». Навіть після пом’якшення найгостріших моментів у зв’язку з цензурним переслідуванням роман має різко викривальну спрямованість проти по-міщицько-чиновницького середовища, потворність і виродження якого змальовується з непересічним знанням безмежного моря фактів су-спільно-адміністративних зловживань, беззаконня, хабарництва, обдирання кріпаків.
Творчість Г. Ф. Квітки-Основ’яненка відбиває багато визначальних рис історичної своєрідності його епохи, життя всіх прошарків тогочасного українського суспільства на рівні губернії. В українських творах, адресованих передусім простонародному читачеві, суперечності й конфлікти доби зображені більш приглушеними тонами – різкіше оголювалися суспільні недуги в російській драматургії й прозі письменника. При всій поміркованості Квітки-Основ’яненка з його творчості постають реальні обриси чиновницько-бюрократичного, кріпосницького устрою в характерних виявах. На багатьох сторінках його творів панщина, кріпаччина характеризується як найважче становище людини; щоправда, робиться це найчастіше ніби мимохідь. З окремих різких штрихів вимальовується картина нелюдського становища кріпаків. У поміщика Кожедралова («Дворянские выборы») «все люди (кріпаки.– О. Г.) нищие», у Лук’яиа Жиломотова («Жизнь и похождения Столбикова») «все крестьяне разорены и все одинаково бедны». Макар Жиломотов дворових кріпаків «всех посадил на барщину... и ежедневно погоняет их на работу, как скотов». Кріпаків у панських маєтках «порют на конюшне» так, що з поміщицькими дочками «делается дурнота». «Девки у меня духа моего трепещут, все работают, а я только погоняю»,—хвалиться кріпосниця Староплутова («Дворянские выборы»).
Оті староплутови, забрьохи, пістряки, шпаки, халявські, жиломо-тови, переважна більшість персонажів з панівного класу, виведених Квіткою в російських прозових творах 40-х років,– це не творці життя, а споживачі, виразки на тілі кріпосницького суспільства.
Об’єктивно такі твори, як «Дворянские выборы», «Козир-дівка», «Пан Халявский», «Жизнь и похождения Столбикова», відбивали про-гнилість адміністративно-кріпосницького укладу життя. Кращі твори письменника будили соціально-класову свідомість народних мас, посилювали існуючу в народі ненависть до бюрократично-кріпосницьких порядків, до визискувачів. Своїм гострим викриттям породжень тогочасного устрою Квітка-Основ’яненко об’єктивно сприяв розхитуванню підвалин експлуататорського ладу.
Показав письменник і факти боротьби зі зброєю п руках проти суспільних несправедливостей («Предания о Гаркушо») та зробив спробу трактувати причини цієї боротьби як логічне іі справедливе за своєю суттю праіиення «пресечь зло, искоренить злоупотребления, дать способы добродетельному действовать по чувствам споим».
У комедіях 20—30-х років Квітка-Основ’янеико проводить ідею про викорінення дворяисько-чпновницьких зловживань у губернії шляхом обрання чи призначення на адміністративні посади в повітах людей
з офіцерства, діяльних і справді благородних у своїх помислах та вчинках. У письменника ще зберігалося уявлення про офіцерство з тих часів, коли значну частину цієї суспільної верстви складали най-передовіші люди доби 1812—1825 рр. Однак після масових репресій царизму щодо учасників декабристського руху склад офіцерства, його загальне духовне обличчя, настрої змінилися. І вже в першому варіанті роману Квітки-Основ’яненка «Жизнь и похождения Столбикова» (1833) читаємо: «Офицеры в боях не дерутся, а только получают ордена». Негативно характеризуються порядки в армії, численні офіцери і навіть генерал-аншеф, з якими доводиться зустрічатися Столбикову.
З еволюцією літературно-естетичних поглядів письменника в бік їх демократизації, із збагаченням реалістичних основ художнього методу з його творчості зникають рупори просвітительсько-раціоналістичних ідей типу ідеалізованих героїв з дворянства – Милова, Скромова, Твердова, Благосудова і місце основного позитивного героя займають представники трудових кіл, а персонажі з дворянсько-чиновницького середовища (нижче губернатора) дістають негативну характеристику. Квітка-Основ’яненко продовжив розпочату Котляревським лінію художньої розробки проблеми народно-національного характеру, створення літературного героя нового типу, образу селянина-трудівника як головного героя творів. Він зумів побачити під селянським сіряком багату розумом, моральною красою, справжнім благородством людину. Створив Квітка й цілком новий для тогочасної літератури образ – соціально визначений образ кріпака-робітника – Олексія («Сватання на Гончарівці»), який про своє життєве заняття говорить: «Вже в роботниках, на заводі куби дєлаємо». Більше, ніж попередники, Квітка-Основ’яненко показує людину в її трудовій діяльності. Принципово важливим і новим у характеристиці головного героя було висунення на перший план як одного з найважливіших достоїнств його трудових якостей (Маруся, Олексій, Галочка). Показ людини в праці, особливо відображення хліборобської праці,– це знаменувало велику перемогу реалізму й народності.
Новою в тогочасній літературі була Квітчина тенденція до показу соціально-громадської активізації простих людей. ївга бореться з властями не лише за свою долю, а й за щастя іншого знедоленого. Селянський хлопець Кость Скиба з повісті «Божі діти» у своїх діях керується принципами: «Чоловікові треба, оскільки його сили є, робити не для себе, а щоб добро було усім...», «таке що-небудь зробити, щоб від того добро було або бідному, або хоч нашому селу». Гаркушу характеризує програмне усвідомлення необхідності боротьби проти суспільних і людських несправедливостей.
Для тогочасних суспільних умов, коли панство ставилося до селянина як до робочої худоби і глузувало з Квітчииих творів про селян і для селян, піднесення ним селянина-трудівника – і в художній, і в теоретичній практиці – до рангу головного позитивного героя літератури було виявом громадянської мужності. До того ж з ряду творів письменника випливає смілива демократична ідея моральної переваги людини з простого народу над панством: Шельменка-денщика над Шпаком та його поміщицьким оточенням, ївги – над писарем і панами-«суДящими», яким вона кидає правдиві й різкі звинувачення, благородного душею і вчинками селянського хлопця Петра з «Сердешної Оксани» – над «їх благородієм» паном капітаном, селянської дівчини Галочки з «Щирої любові» – над офіцером-поміщиком Семеном Івановичем.
До важливих літературних заслуг Квітки-Основ’яненка треба віднести те, що він увів до сфери естетичної уваги цілий ряд нових явищ суспільного життя, поглибив соціальні основи, соціально-психологічну аналітичність методу просвітительського реалізму в українській літературі, розробив – теоретично і в художній практиці – естетичні закони цього методу, ставши його справжнім фундатором в українському письменстві; він наблизив професійну творчість до широких народних мас. «Квитка имел громадное влияние на всю читающую публику в Малороссии,– свідчив М. Костомаров,– равным образом, и простой безграмотный парод, когда читали ему произведения Квитки, приходил от них в восторг» 5 . Велике значения мали повісті й п’єси Квітки-Основ’яненка для активізації культурного життя на західноукраїнських землях.
Для свого часу Квітка-Основ’яненко був кращим знавцем української літературної мови, виробленої на народній основі; він найглибше усвідомлював і найактивніше утверджував думку про її великі естетичні спроможності та широкі перспективи. Письменник-новатор першим довів здатність української мови забезпечити високий розвиток усіх літературних жанрів. Творчо використавши мовио-стильові надбання народної епіки, пісенності, гумористики, він виробив свою яскраву, самобутню стильову манеру, яка відзначається багатоманітністю тональності – від сентиментально-ліричної на фольклорно-пісенній основі до іронічно-сатиричної і бурлескної, багатством синоніміки та наснаженістю порівняннями й фразеологізмами. Загалом же стильова домінанта кращих творів Квітки-Основ'янеика відповідає повсякденній живомовній народній практиці, засадам реалістичного мистецтва.
Квітка-Основ’яненко зіграв важливу роль у формуванні української літературної мови, розширивши її базу, зміцнивши її народне підгрунтя, збагативши її художньо-виражальні засоби.
Сучасна Квітці-Основ'яненку доброзичлива українська і російська критика високо оцінювала його талант, значення його творчості для розвитку реалізму й народності літератури. П. О. Плетньов, наприклад, висловлював думку, що він– «один з перших талантів, навіть і не в Росії тільки» писав про його вплив на окремих російських літераторів. Пізніше І. Фраико, розглядаючи творчість Квітки-Основ’яненка в контексті європейської літератури, писав: «Аж коло року 1840 починають майже в усіх літературах Європи появлятися твори, в котрих мужик являється героєм, життя його стається головним предметом, канвою талановитих творів літературних... В літературі українській... появляються далеко швидше, ніж деінде... оповідання Квітки-Основ’яненка, черпані виключно з життя народного» 6 .
