Текст книги "Повісті та оповідання, драматичні твори"

Автор книги: Григорий Квитка-Основьяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 40 страниц)

САЛДАЦЬКИЙ ПАТРЕТ

МАРУСЯ

МЕРТВЕЦЬКИЙ ВЕЛИКДЕНЬ

КОНОТОПСЬКА ВІДЬМА

І

II

ОТ ТОБІ й СКАРБ

КОЗИР-ДІВКА

СЕРДЕШНА ОКСАНА

ЩИРА ЛЮБОВ

ПЕРЕКОТИПОЛЕ

ПАРХІМОВЕ СНІДАННЯ

МАЛОРОСІЙСЬКА БИЛЬ

ПІДБРЕХАЧ

СВАТАННЯ НА ГОНЧАРІВЦІ

Хор.

ШЕЛЬМЕНКО-ДЕНЩИК ѵ

«БІБЛІОТЕКА УКРАЇНСЬКО! ЛІТЕРАТУРИ»

notes

1

2

3

4

5

6

7

Б І БЛІ ОТЕ КА УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Григорій Федорович К В І Т К А-0 С Н О В’Я Н Е Н К О

1 778 – 1 843

ДОЖОВТНЕВА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

ГРИГОРІЙ КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО

шт

ПОВІСТІ

ТА

ОПОВІДАННЯ

ДРАМАТИЧНІ

ТВОРИ

КИЇВ НАУКОВА ДУМКА 1982

РЕДАКЦІЙНА

КОЛЕГІЯ

У1

К32

І. О. Дзеверін (голова)

М. П. Бажан О. Т. Гончар Ю. Е. Григор’єв (секретар)

В. Г. Дончик М. Г. Жулинський (заступник голови) П. А. Загребельний С. Д. Зубков Є. П. Кирилюк О. В. Мишанич Л. М. Новиченко Д. В. Павличко Ф. П. Погребенник В. М. Русанівський М. II. Стельмах О. В. Шпильова М. Т. Яценко (заступник голови)

Упорядкування і примітки Н. О. ІШИНОЇ

Вступна стаття О. І. ГОНЧАРА

Редактор тому О. І. ГОНЧАР

Редакція художньої літератури

„ 4702590100-658 ^К М221(04)-82• ^{ПЄРЄДПЛаТНЄ}

© Видавництво «Наукова думка», 1982

ГРИГОРІЙ КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО

Літературні заслуги Григорія Федоровича Квіткн-Основ’яненка визначаються насамперед тим, що він був основоположником художньої прози в новій українській літературі і відомим драматургом, а також популярним свого часу російським письменником, який кращими своїми творами прилучався до «гоголівського напряму». Примітну роль його в європейському літературному процесі І. Франко вбачав у тому, що він «творець людової повісті, один з перших того роду творців у європейських письменствах»

У читацьких колах з нетерпінням чекали появи нових його творів. В. Бєлінський на сторінках найпередовішого на той час журналу «Отечественные записки» висловлював побажання: хай швидше з’являються друком твори «улюбленця публіки, дотепного й талановитого Основ’яненка! От уже буде роздолля для численних шанувальників його оригінального таланту, до числа яких ми передусім зараховуємо самих себе» ^{1 . Найвпливовіші журнали запрошували видатного прозаїка й драматурга до співпраці. «Мені втішно було бачити, що ви визнали призначення «Отечественных] записок» гідним своєї участі...– писав видавець цього журналу А. О. Краєвський Квітці-Основ’яненку 6 жовтня 1839 р.– Я несказанно був би вам вдячний, якби ви зволили надіслати яку-небудь статтю для надрукування» 2 . П. О. Плетньов, видавець заснованого Пушкіним журналу «Современник», опублікувавши 1838 р. російський переклад повісті Квітки «Маруся», зазначав тут же, в журналі: «Ми бажали б поділитися таким скарбом не тільки з усією Росією, а й з Європою» 3 .}

Суспільні умови на Україні в 10—40-ві роки XIX ст., коли творив Квітка-Основ’яненко, характеризуються активізацією громадсько-культурного життя, посиленням процесу формування національної культури й літератури, незважаючи на соціальне й національне гноблення. Зміцнюється ідея наближення інтелігенції, діячів громадсько-культурного руху до народних мас. Передові сили протестують проти дикого беззаконня і зловживань можновладців, проти необмеженого кріпосницького гноблення га сваволі. Після розправи царизму з декабристським рухом посилюється наступ миколаївської реакції, що породжує невдоволення навіть у помірковано-ліберальних колах. Ці та інші суспільні фактори зумовлювали демократичні тенденції прози й драматургії Квітки-Основ’япеика, сатирично-викривальну спрямованість численних його творів, піднесення селянина-трударя до ролі основного позитивного героя.

Для життя, громадської діяльності, світогляду, творчості, художнього методу Квітки-Основ'яненка характерні різкі контрасти і суперечності. Досить згадати його круті життєві повороти, коли капітан, комедійний актор-аматор, двадцятишестирічний Квітка, за його словами, «пустился врысь и вскачь к обители преподобных» – у монастир, а через десять місяців, «сняв монашескую образину и обрив бороду», повернувся «в большой свет», зокрема став директором дворянського танцювального клубу. Письменник належав до знатних кіл, але товариства знаті загалом не любив, заявляючи, що у «вищому» світі «обезьян много, но ...людей мало», і оголошуючи себе духовно спорідненим з трудовими низами (лист до Т. Шевченка від 22 березня 1841 р.). Маючи можливість дістати велику батьківську спадщину, він відмовився на користь улюбленого брата (пізніше – сенатора) від значних маетностей і майже всю решту свого достатку використав на громадські, переважно культурно-освітні, потреби.

Монархічні погляди письменника не перешкоджали йому виступати проти глашатаїв самодержавства й реакції – булгаріиської «Северной пчелы», «Библиотеки для чтения» О. Сенковського і «Русского вестника» М. Греча та М. Полевого. Він, як твердили в реакційних колах, замахувався «на благотворне запровадження мудрої государині» – на введені Катериною II привілеї для дворянства. Устами персонажів-резоиерів Квітка твердив, ніби «благодаря мудрым мерам благодетельного правительства» зло скрізь викорінюється, «благодетельный закон везде его преследует», говорив про «благоденствие» «под покровом мудрого правительства» – і тут же, відтворюючи дійсність як письменник-реаліст, показував повсюдне процвітання зла і беззакония, таке «благоденствие», як масове голодування селян, жахливе становище кріпаків.

Квітка сам служив у суді, а «судящих» усіх рангів зображував у сатирично-викривальному плані. Певний час він був послушником у монастирі, а тим часом у своїх творах і листах послідовно висміював і засуджував служителів релігії – досить пригадати його вираз з листа: «попы.., монахи, черти и прочая сволочь», викривальне зображення отця Микити в «Салдацькому патреті», отця Симеона в «Конотопській відьмі». Закликаючи у своїх дидактичних сентенціях шанувати начальство («бо як батько за дітьми, так воно догляда, щоб... усім було добре жити»), письменник водночас у художніх творах

б

ЗО—40-х років майже все начальство нижче губернатора змальовував чорними фарбами, обурювався переслідуванням його творів з боку цензурного «начальства», зокрема, як він писав, і з боку «длинных бород», тобто духовної цензури. Після розгрому декабристів серед частини інтелігенції почалися розбрід, відступництво,– Квітка ж саме в другій половині 20-х років виступив з винятково гострим викриттям тогочасних порядків. Коли царизм придушив польське повстанця 1831 року і посилився національний гніт у Росії, Квітка в 1832 – 1833 рр. рішуче стає на шлях збагачення національної української літератури, пише спочатку «Марусю», а потім ще ряд творів українською мовою, що склали дві книжки «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяиенком».

Григорій Федорович Квітка походив з відомого на Слобожанщині дворянсько-поміщицького (в минулому козацько-старшинського) роду« Квітки водили козацькі полки проти зовнішніх ворогів України й Ро« сії, пишалися тим, що приймали в себе Петра І й Олександра І. Батько майбутнього письменника перебував у дружніх стосунках з Аііто^ ном Головатим – колишнім писарем Запорізької Січі, а потім вій-< ськовим суддею Чорноморського козачого війська. В освіченій і культурній родині Квіток бував Г. С. Сковорода, чиї твори Григорій разом із старшим братом та сестрами вивчали напам’ять і часто декламували.

Народився Г. Ф. Квітка 29 (18) листопада 1778 р. під Харковом у родовому ^маєтку – селі Основа (звідси його літературний псевдонім– Основ'яненко). Тут та в Харкові пройшло його життя, написані всі його твори. Через хворобливість у дитинстві та патріархальні умови провінції Григорій не здобув широкої освіти в учбових закладах» навчався лише вдома та в школі при монастирі. Однак завдяки своїй обдарованості, самоосвіті, великій пристрасті до освітньо-культурної та письменницької діяльності він піднісся до рівня людей високої освіченості й культури, зокрема став членом Товариства наук, при Харківському університеті, членом ради Інституту благородних дівиць; європейська наукова громадськість обрала його членом королівського Товариства антикваріїв Півночі (Копенгаген).

Тривалий час Г. Квітка не міг знайти близького до душі життєвого заняття. Він переходив з військової служби' на цивільну і знову записувався в полк. Служив комісаром у народному ополченні (1806– 1807), секретарем дворянства, директором Харківського професійного театру (1812), повітовим предводителем дворянства (1817—1828), совісним суддею, головою Харківської палати карного суду.

Г. Квітка виявляв надзвичайну ініціативність і активність у громадсько-культурному житті Харкова. З успіхом він грав в основ’ян-ському аматорському театрі, який славився на всю округу, роз’їжджаючи з виставами по ярмарках; з часу заснування Харківського професійного театру Квітка перебував у творчій співдружності з його талановитим колективом, до якого в різний час належали М. С. ІЦеп^ кін, К. Т. Соленик, Л. І. Млотковська, чиє сценічне життя пов’язане з драматургією Квітки. Відомо, що Григорій Федорович писав і музичні твори, грав на флейті та фортепіано на вечорах, які з 10-х років влаштовувала інтелігенція університетського міста. Г. Квітка став ініціатором заснування в Харкові Товариства благодіяння та Інституту благородних дівиць, одним з організаторів і видавців першого на Україні науково-літературного журналу «Украинский вестник». Письменникові належить ініціатива видання харківських альманахів «Утренняя звезда», «Молодик», першої збірки українських прислів’їв та приказок.

У своїй службовій та громадсько-просвітительській діяльності Квітка з гуманістичних позицій виступав проти зловживань і жорстокості представників панівного класу, захищав гноблених та кривджених, зокрема селян-кріпаків, «стягував» з багатших земляків пожертвування на культурно-освітні потреби,– і це викликало нападки на нього з боку реакційних губернських кіл. За свої сатирично-викривальні твори письменник зазнавав переслідування реакційної преси, а також певної частини харківського дворянства, яке пізнавало себе в сатиричних образах його комедій та повістей. «Вышла «Козир-дівка»,– писав Квітка-Основ’яненко в одному з листів,– и судья сердится на меня, что он никогда бубликов ие принимает от просителей; за «Д[ворянские] выборы» и теперь каждый исправник съесть меня готов». Губернська знать вдавалася до різних іисипуацій проти письменника, писала на нього доноси. «Усилили слухи,– повідомляє він,– что г[осударь] не благоволит ко мне, а Бенкендорф] употребит все, чтоб меня не допустить служить нигде».

З кінця 20-х, а особливо в 30-х роках XIX ст. активізуються творчі зв’язки Квітки-Осиов’яненка з багатьма українськими літераторами– П. Гулаком-Артемовським, гуртком харківських романтиків, Є. Гребінкою, Т. Шевченком, представниками російської культури й літератури – С. Аксаковим, М. Погодіним, В. Далем, В. Жуковським, П. Плетньовим, А. Краєвським, Ф. Коні. Ці взаємини, підтримка друзів по перу підносили творчий тонус письменника, сприяли його виходу на широкі простори вітчизняної літератури.

«Дім Григорія Федоровича,– згадує український етнограф К. М. Се-ментовський,– був завжди тихим притулком науки і мистецтва; тут не було місця для світського базікання, зате розмова найчастіше поверталася до предметів і новин учеио-літературних...» ^{4 . У нього часто бували харківські та приїжджі літератори, актори, художники.}

При всій своїй делікатності, м’якосердості, душевній доброті і вразливості Квітка-Основ’яненко до кінця життя виявляв мужність, стійкість, а часом і різкість у змаганні з мракобіссям, хоча й був доведений цькуванням реакційної критики та місцевих вельмож в останні роки до важкого психічного стану.

Помер письменник 20 (8) серпня 1843 р. в Харкові, де й похо-

І’мІІІПІІ.

Світогляд Квітки-Основ’яненка відзначався суперечливістю. Переважали в ньому дворянський лібералізм, просвітительський гуманізм, в останнє десятиріччя посилювалися елементи демократизму, що виявлялося в поглядах на народні маси як на активну суспільну силу (повість «1812 год в провинции»), в демократизації його естетичного ідеалу, в історичному оптимізмі щодо перспектив прогресивного напряму української літератури, в гарячій підтримці спрямування «Отечественных записок». Поряд з цим у його світоглядних позиціях мали місце монархічно-консервативні елементи. Щоправда, сервілістичні сентенції Квітки-Основ’яненка частково зумовлювалися тактичними міркуваннями, а саме прагненням знайти в царя захист від нападок реакційних журналістів і губернських можновладців, зростання агресивності яких було одним з виявів загального наступу реакції. Надії Квітки на імператорське заступництво виявилися марними, і це ще більше поглибило його душевну драму під кінець життя.

Перейнявшись поглядами Г. Сковороди та російських просвітителів XVIII ст., ідеями безкорисливого служіння суспільству, вітчизні, проголошуваними в 10-х – першій половині 20-х років передовими колами Росії й України, зокрема й майбутніми декабристами, Квітка намагається впроваджувати в суспільну думку і в свою творчість дух громадянськості. У своїй діяльності він втручається буквально в усі ділянки суспільного життя провінції. Через його творчість проходить просвітительська думка, що основною причиною властивої панівним верствам громадянської апатії та інфантильності, відсутності ідеалів служіння на благо суспільства є неуцтво.

У пройнятій просвітительським дидактизмом і раціоналізмом драматизованій повісті Квітки «Предания о Гаркуше» (1841) так визначається програма головного героя, народного месника Гаркуші: «Исправить людей и истребить злоупотребления», «у сильного отнять возможность угнетать слабого». Тут відбилися основні принципи програми самого Квітки, хоча він намагався її здійснювати зовсім іншим способом, Гаркушин метод месницької форми встановлення суспільної справедливості й порядку письменник засуджував.

Дійовими засобами вдосконалення суспільства, викорінення зловживань, суспільних несправедливостей, насамперед щодо трудового селянства, Квітка вважав літературу й театральне мистецтво. Його просвітительські й реформістські прагнення вдосконалити суспільно-адміністративні порядки, намагання відобразити у творах народно-критичне ставлення до суспільних вад з метою їх усунення офіційними засобами влади й виховання – все це нерідко набирало характеру соціального критицизму. Хоч і проповідував Квітка (особливо в публіцистичних «Листах до любезних земляків») ідеї справедливості вищої царської влади та розумності самодержавно-кріпосницької системи, однак у його творах домінує критичний пафос щодо тогочасних порядків, які врешті-решт були характерним породженням експлуататорського ладу.

Літературно-естетичні погляди Квітки-Основ’яиенка в основних своїх виявах були для його часу прогресивними.

Сприймаючи ідеї реалістичної естетики Бєлінського, він поділяв погляди великого мислителя в багатьох питаннях теорії, в оцінці прогресивних періодичних видань, особливо в боротьбі проти реакційного табору Ф. Булгаріна, О. Сеиковського, М. Полевого.

У листі до А. Краевського від 3 квітня 1840 р. Квітка-Основ’я-ненко пише про своє бажання «всеми способами... содействовать» тій справі, яку проводили в культурне й літературне життя «Отечественные записки» – «журнал полезнейший, благородный, умный, делающий честь времени».

У спеціальних літературно-публіцистичних статтях і замітках («Супліка до пана іздателя», «Званые гости», «Мемуары Евстратия Мякушкнна», «Лист до видавців «Русского вестника»), а також в інших творах та листах письменник обстоював принципи реалістичної естетики, виступав проти «несамовитості» романтиків консервативного напряму, проти авантюрно-фантастичних романів Ф. Булгаріна, О. Сен-ковського, романтиків-епігонів. До романтичних прийомів він зрідка вдавався й сам (зокрема в «Ганнусе», «Перекотиполі»). В цілому ряді творів, у їх загальній просвітительсько-реалістичній системі, письменник застосовує й припципи та засоби сентименталізму. Однак в останні роки він уже висміював застарілу сентиментальну манеру. Основним творчим принципом письменник вважав «писання з натури», орієнтованість на живу, навколишню, щоденну дійсність. «Пиши о людях, видимых тобою, а не вымышляй характеров небывалых, неестественных, странных, диких, ужасных».

Певне усвідомлення Квіткою завдання художнього аналізу соціальних закономірностей (він, наприклад, ставив за мету показувати, «отчего у нас зло» розплоджується й шкодить, а добро переслідується), його розуміння типізації як узагальнення в індивідуалізованому образі, освоєння ним принципу психологічно-аналітичного зображення складної динаміки внутрішнього світу героя тощо – це були вже підходи української естетичної думки до осягнення деяких творчих засад методу критичного реалізму. Превалюють же в естетиці Квітки-Основ'яненка декларація і втілення в художню практику основних принципів просвітительського реалізму, серед яких, крім уже відзначених,– показ формування характерів соціальним середовищем і особливо вихованням, наголошення на ідеї можливості поліпшення життєвих умов шляхом розумного перевлаштування суспільства й удосконалення людини засобами морального чи естетичного виховання, виведення образу ідеальної людини як зразка для наслідування. Систематично й наполегливо декларує він дидактично-раціоналістичний принцип реаліста-просвітителя: «Была бы цель нравственная, назидательная, а без этого как красно ни пиши, все вздор».

Квітка-Основ’яненко вніс вагомий вклад у розвиток передової естетичної думки, і не лише на Україні. Одним з перших у тогочасній вітчизняній літературі він виступив з теоретичною й практичною пропагандою народної теми в літературі, з обстоюванням права селяни-на-трударя на звання позитивного героя літератури. Сміливо й рішуче в умовах кріпосницького ставлення до мужика як до чогось духовно неповноцінного, як до робочої худоби прозвучала в пресі заява Квітки про те, що прості селяни мають повне право на рівне становище серед позитивних героїв літератури, бо вони «именно люди, каких подай господи побольше... и в гостиных или... в салонах» («Ответ г. Тихорскому...»). Публічно і в листах висуває він думку про необхідність створення книг для простолюду («Простой народ наш... склонен к учению»; «И внимание черни утешило бы издателя или сочинителя...»). І. I. Срезневський, добре знайомий з Квіткою, його поглядами і творчістю, писав уже після смерті письменника: «Захоплював він нас, думаючи не про нас, а про ті маси, для яких у нас ще так мало написано» КПринципово важливою була його думка про те, що головним, справжнім поцішовачем художніх творів є маси, громада («громада більш зна» – «Ответ г. Тихорскому...»).

Орієнтація Квітки на народне світобачення й естетичні уподобання, зафіксовані, зокрема, в фольклорі, настанова на простоту і демократичність форми, найширшу доступність творів були одними з дійових засобів досягнення народності професійного мистецтва.

Свої ранні фейлетони, статті, жартівливі пірші Квітка-Оспов’я-ненко публікує переважно в харківській псріодпці: твори російською мовою – в журналах «Украинский вестиик» та «Харьковский Демокрит», цикл українських гумористичних віршів «Шпигачки» – в газеті «Харьковские известия». З його творів цього періоду найбільший інтерес у читача викликали «Письма Фалалея Повинухина» – цикл сатиричних прозових фейлетонів, написаних у формі листів до видавців журналу від поміщика-невігласа і надрукованих в «Украинском вестнике» (1816—1817) та в московському журналі «Вестник Европы» (1822). Тут у традиційній манері російської просвітительської сатири XVIII ст. висміюється обмеженість, неуцтво, галлом ані я провінційного панства, порушується питання про тяжке становище селяп-кріпаків.

Творчість Г. Квітки наступного етапу відбиває той стан провінційного суспільства, коли в зв’язку з загальним наступом реакції ставали дедалі агресивнішими губернські реакційні кола, в чиновницько-поміщицькому середовищі набрали ще масовішого характеру зловживання, факти сваволі, несправедливості й жорстокості щодо трудових низів. Квітка, розчарований, ображений місцевою знаттю, обурений суспільно-адміиістратпвними неподобствами, залишив посаду предводителя дворянства. Свідомість просвітителя-громадяиина спрямувала його на шлях одного з найголовніших виявів громадської думки – до літературної творчості, яка, починаючи з 1827 р., стала основним життєвим заняттям Квітки-Основ’яненка. У кінці 20-х – на початку 30-х років він, спираючись на свою широку обізнаність із явищами суспільно-адміністративного життя провінції, з розбещеними звичаями привілейованих верств, надаючи театру важливого громадсько-виховного значення, пише шість російських сатиричних комедій, головним пафосом яких було сміливе, різке викриття зловживань чиновництва та поміщицтва.

Серед цих п’єс – комедія «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе» (написана 1827, опублікована 1840), яка за сюжетом і системою персонажів була попередницею гоголівського «Реві-зора», «Шельменко – волостной писарь» (1829), «Ясновидящая» (1830, не була опублікована через цензурну заборону). В задушливій атмосфері миколаївської реакції став сенсацією "вихід у Москві комедії «Дворянские выборы» (1828), в якій на списаних з живої дійсності фактах зловживань сміливо розкривалися характерні вади провінційного дворянсько-чиновницького суспільства. Комедія набула широкого розголосу, понад тисячу примірників' її розкупили в Москві за два місяці – успіх на той час винятковий. Появу «Дворянских выборов» реакція витрактувала як виступ загалом проти дворянства – основної опори російського царизму. Після прочитання комедії Миколою І вона була піддана суворій цензурній забороні, і навіть самому М. С. Щеп-кіну, якому 1836 р. друзі намагалися через О. С. Пушкіна виклопотати дозвіл на її постановку, не вдалося дати її у свій бенефіс.

Щодо жанрової структури всі ці комедії Квітки-Основ’яненка написані за застарілою вже, переважно класицистичною, хоча й оновленою традицією, чим пояснюються, наприклад, намагання автора дотримуватися єдності місця, часу й дії, обов’язкове протиставлення негативним персонажам позитивних, однозначність образів, вживання прізвищ-характеристик тощо. Ідеальні персонажі Милов, Твердов, Скро-мов, Достойнов, Благосудов – це раціонально сконструйоване, схематичне уособлення ліберально-просвітительських ідей письменника щодо вдосконалення суспільства й перевиховання панівних класів. У сатиричному зображенні суспільних несправедливостей виявляється сильніш реалістичний струмінь. Змальована в комедіях картина об’єктивно підводила до узагальнюючої думки про моральне падіння служилого дворянства, корупцію в чиновницько-поміщицькому середовищі, про-пгилість адміністративно-кріпосницького укладу провінції.

Передова критика відзначила оригінальний талант письменника, новизну й злободенність проблематики комедій, майстерне застосування творчого принципу «писання з натури» при зображенні лиходіїв, вказала на принципове значения «Дворянских выборов» та інших кращих його комедій для російського літературного процесу. М. І. На-дєждін, наприклад, наголошував у журналі «Телескоп», що їх автор «пішов шляхом, який ледве не заріс після Фоивізіна» (тобто, що драматург відродив і продовжив кращі традиції російської просвітнтель-ської сатири XVIII ст.) і що від його таланту «російська народна сиена може багато сподіватися». Бєлінський згодом назвав «Дворянские выборы», за їх спрямованість проти пороків панівного класу, в одному ряду з «Недоростком» Фонвізіна і «Горем з розуму» Грибоедова, а також відзначив, що в комедіях «Дворянские выборы, часть вторая, или Выбор исправника» та «Шельменко – волостной пиг сарь» відчувається пошук нового методу.

До 3(}-х років XIX ст. в новій українській літературі розвивалися лише поетичні й драматичні жанри. В російському письменстві вже відчувалася тенденція до превалювання прози. На початку 30-х років з’являються «Повісті Бєлкіиа» Пушкіна. Серед українських літераторів і читачів особливого резонансу набули гоголівські «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831—1832), в яких, як і в ряді повістей О. Сомова, А. Погорєльського, М. Погодіна, розроблялася українська тематика. В колах української інтелігенції активізувалися давні дебати про творчі можливості української літературної мови,– тогочасне дворянство вважало її спроможною лише на гумористичні твори. Квітка-Основ’яненко, спираючись на досвід І. Котляревського, П. Гу-лака-Артемовського, а особливо на багату усну народну поезію, створює українською мовою знамениту повість «Маруся» та ще ряд повістей і оповідань, які склали дві книжки «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком» (книжка перша– 1834, книжка друга– 1836—1837; зберігся рукопис підготовленої письменником третьої книжки). Тим самим вій розв’язав цілий комплекс назрілих проблем літературного життя, переконливо продемонструвавши високі естетичні можливості української літературної мови, її придатність для розробки серйозних психологічних тем у прозових жанрах, поклав початок розвитку нової української прози. Це було етапне явище в усій українській літературі, в розвитку її реалізму й народності.

Роль Квітки-Основ’яненка як зачинателя нової української прози відразу була відзначена на сторінках «Ученых записок Московского университета» в захопленому відгуку О. Бодянського на першу книжку «Малороссийских повестей»: «Хвала пану Грицькові, який першим так сміливо й так мальовничо ввірвався на баскому українському коні в галузь нині всіма улюбленого розповідного роду...»Перша книжка українських повістей Квітки-Основ’яненка, за словами Бєлінського, відзначалася «високими літературними якостями, що йдуть від оригінальності предмета й оригінальності таланту» (І, 239). Ще ряд повістей та оповідань Квітки-Основ’яненка публікується в журналах та альманахах, повість «Козир-дівка» виходить у Петербурзі окремим виданням.

Ці повісті та оповідання були дальшим кроком української і всієї вітчизняної літератури до «народної теми», до світу життя трудівника, В них широко виводяться – як центральні, головні позитивні герої – людч хліборобської праці, тобто представники переважаючої частини суспільства, яким до цього часу відводилося мало місця в світовій літературі і які зображувалися переважно в гумористичному плані.

Українські прозові твори письменника швидко набули широкого суспільного резонансу. Вже 1838 р. «Современник» відзначав майстерне, талановите зображення українським письменником простого народу: «Між сучасними творцями повістей автор, що взяв собі ім’я Грицька Основ’яненка,– без сумніву, один з перших талантів, навіть

і не в Росії тільки. Природа наділила його такою тонкою спостережливістю характерів, дивностей і всіх сторін життя, що прекрасне народжується під його пером без найменшого зусилля... Зображуючи простонародний побут – цей камінь спотикання для найщасливіших письменників, він риси не внесе зайвої і жодним словом не зашкодить звабленню» *. Захоплено відгукнулися про Квітчині твори з народного життя та про його реалістичний підхід до зображення простого народу «Отечественные записки», які зазначали, зокрема: «Дві-три особи з простого побуту українців,– постаті зовсім невизначні ні за своїм становищем у суспільстві, ні за складною інтригою, в яку замішані, ні за претензіями на вищі погляди,– під пером талановитого Основ’яненка сильно захоплюють вашу увагу, примушують співчувати собі» ².

Всі українські повісті й оповідання Квітки-Оспов’яиеика побудовані у формі імітації розповіді людини з демократичного середовища, мудрого старожила з харківської околиці Грицька Основ’яненка. У своєрідній оповідній манері, в майстерно створеній ілюзії живої розповіді успадковано від народних оповідачів щирість і довірливість тону, вільне оперування фольклорними матеріалами й художніми прийомами, барвистість стилю. В гумористичних творах іноді вчуваються нотки іронічно-комічної оповіді гоголівського Рудого Панька з «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Перевтілення в оповідача з народу спонукало письменника поглянути на життя очима простого селянина, трактувати зображуване значною мірою з позицій його інтересів та естетичних уподобань, що посилювало народність і художню правдивість творів.

За принципами й способом художнього зображення дійсності ці прозові твори діляться на дві основні групи: бурлескно-реалістичні оповідання й повість і сентиментально-реалістичні повісті.

Першу групу складають гумористичні оповідання «Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень», «От тобі й скарб», «Пархімове снідання», «На пущання – як зав’язано», «Малоросійська биль», «Підбрехач», сатирично-гумористична повість «Конотопська відьма»,

Квітка-Основ’янеико виробив свій специфічний .жанр оповідання переважно шляхом олітературений фольклорних оповідних жанрів – казки (головним чином побутової), переказу, анекдоту, притчі.

Оповідання «Салдацький патрет» (1833) є чудовим зразком української гумористики. Своїм підзаголовком «Латинська побрехенька, по-иашому розказана» письменник вказує на певний травестійний характер твору. Справді, в ньому творчо використані відомі Квітці з «Натуральної історії» Плінія Старшого або з похідних від неї джерел мотиви античних анекдотів про художників Зевксіса і Апеллеса. Серед джерел оповідання – сюжети та образи з українського фольклору, які залучаються письменником для створення жанрових сцен і ярмаркових типів (чумак, цигани, москаль). Поєднавши всі ці мотиви з матеріалом своїх безпосередніх життєвих спостережень, Квітка-Осно-в’яненко створює масштабну, динамічну, мальовничу й багатоголосу картину українського ярмаркового дійства, в якій відбилося чимало характерних сторін тогочасного життя й побуту простого українського народу, знайшли місце й окремі соціальні моменти. «Салдацький патрет» мав і алегорично-полемічну спрямованість проти реакційних критиків, які виносили некомпетентний і недоброзичливий присуд українській літературі. Ця ідейна спрямованість, власне, й є головною пружиною розвитку дії. В науку тим критикам Квітка описує анекдотичний випадок з шевцем Терешком, який своїми зухвалими безпідставними закидами на адресу картини здібного художника Кузьми Трохимовича знеславив себе. В оповіданні втілюється принципово важлива думка про те, що головним, справжнім суддею над мистецтвом є народна маса, громада. До езопівських, алегоричних прийомів Квітка-Основ’яненко вдаватиметься й пізніше, зокрема в «Конотопській відьмі», «Знахаре», «Маргарите Прокофьевне» тощо.