Текст книги "Повісті та оповідання, драматичні твори"
Автор книги: Григорий Квитка-Основьяненко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 40 страниц)
– Отже, твоя правда, Ригоровичу; тепер я і сам бачу, що воно так є,– казав наш Уласович. А се було завсегда так: що що Пістряк не здума, що не скаже, то вже пан сотник мерщій і каже: «Так, так воно є». От як і тепер підтакнув і, дивлячись йому у вічі, побачив, що се Ригоровичу– як по губам вареником з маслом; от і став сміліш з ним розговорювати і зашучувати і каже: – Сідай же, приятелю; якого-бо ти чорта там біля порога маячиш, як той цуцик на вірьовці? Іди ж, іди; сідай біля мене; я буду обідати, а ти тягни, дулівку. Пазько! А внеси лишень повну носатку дулівки! – Вийшла Пазька з кімнати і, переходячи через велику хату, вже веселенько глянула на свого панича. А Прокіп Ригорович думав-думав, далі став по хаті ходити і співа собі під ніс псальму: «Склонітеся, віки, со чоловіки»; а далі як бризне шапку об землю, як здихпе, та й підійшов до пана Уласовича і, закручуючи уси, став йому казати:
•– Єй, істинно, не лгу. І да пожреть мене общая матер наша земля на соньмищі, аще збрешу хоч півслова. Не дов-лієть ні єдиному начальнику угобзения творити своїй дес-ній руці*, сиріч писарю; понеже і поєлику; усяк чоловік імать главу, глава імать розум, розум імать волю, а сія ре-комая воля повеліваєть і десницею, і шуйцею, і усяким членом. Но сіє суть приклад і сицевоє розуміиіє: чоловік – Конотопська сотня; глава – пан сотник; розум во главі – аз, мізерний писар; аз імію волю, сиріч дарованіє написати бумагу, так що неглі і сам полковий писар утне подобную. Аще лі убо чоловік не повинується главі, упе їй єсть... та-кожде і глава розуму; во оноє урем’я імать биті см’ятеніє і содроганіє; тако і зді: аще сотня не імать повинутися пану сотнику, а сей вопреки імать творити мені хуждшему і, що паче усього, не прикривати його незнаній, но єще і глумитися? Оле! пощо я й на світі пребиваю?
Та наговоривши такого, сів на лавку і рукою підперся та й журиться. А Микиті Уласовичу його і жалко стало, і каже йому:
– Коли правду, братику, сказати, то я не второпав нічогісінько, що отеє ти мені розказовав; бо се, бач, з письма, а ти знаєш, що я його не втну і що воно мені зараз завадить, як хто з ним до мене підвернеться. Зділай же дружбу, не сердься на мене, та з серця не говори мені з письма, а кажи просто. Тут і так, не тобі кажучи, лихо та ще з лихом, а тут ще у поход іти... Ось давай про се тол-коватись, що нам по тому лепорту робити...
– Чортзна-бо що ви говорите,– загомонів писар на пана сотника,– чи подобаєть же от начальства до подчинен-ності писати лепорт? Повелініє. Несметное множество разів казах вам, і се усе всує.
– Та усе ж то лепорт, не що більш. Я рад, що й лепорт витвердив, а другого, що ти кажеш, так я не вимовлю. Так кат їх бери з лепортами, а от давай товкуватись, як у поход збиратись. Адже сотня уся, то й добре; ну, дальш кажи, що робити?
– Гм, гм! – став кашляти Ригорович, як згадав, як він лічив сотню. От і став під нього підкопуватись, щоб пана сотника втопити, а самому... Ну, та не будемо поперед роз* казовати, а слухатимемо, як там було; отже, він і каже: Що повелить пан сотник, маю невпустительно сполняти.
– Та зділай милость, Ригоровичу, годі мені сього до* кладати! – казав пан сотник та й сіда за стіл, бо Пазька внесла обідати і повну носатку дулівки.– Сідай,– каже,—^ зо мною; а коли не хоч обідати, так тягни дулівку та об дЬ лах мені не докучай.
От сотник мовчки обідає, а писар сидів-сидів, мовчли-мовчав, далі за ложку та у ту ж миску... та й почав, як вім каже, сокрушати перш борщ гарячий з усякою мілкою ршѴ кою, та пшоняну кашу до олії, далі захолоджувапші борщ з линами, а там юшку з миньками та з пшеничними гл,/іу-щечками, та печені карасі, та більш і нічого. Хоч наш Рп-горовичч обідав дома не менш того, що тепер їв і в шшл сотника, так йому се нічого: він у дяка у школі вчився, так за голос, що, було, як на обідах підніме, так як той дзвоник, на усю вулицю чути, що аж у вухах лящить, так його пан дяк, було, по обідам і водить; то з ними привчився і наш Ригорович, і йому не страшно було хоч шість обідів обідати; так тим-то із Уласовичем, як побачив добру страву та ще з свіжою рибою, так і прийнявсь молотити, неначе ще нічого зранку і не їв.
Як їв, їв добре, що аж за вухами лящало, далі схопив носатку, та, не наливаючи у карватку, так з неї усю дулівку й вицідив. Далі, уставши з-за столу, подяковав богу і хазяїну, сів на лаві, викашлявсь, уси розгладив і каже:
– Добрия ради трапези і преотмінния дулівки предаю вишному забвенію прискорбіє моє. Да не пом’янеться к тому треклятая хворостина, преломленієм своїм похитившая було єдиного козака. Цур їй! Да пребудеть вона трссугубо анахтема проклята і да згорить в пещі халдейської}, а ще лучче, як в гиєнні огненній. Давай же діло говоріпи і діло творити. Да будеть вам, пане добродію, відомо, що нам невозможно у поход виступати! О! – і почав карлючки гнути.
– Йо! – аж скрикнув пан Уласович з радощів, і підбіг до нього, щоб випитовати, і каже: – Як же се можна? А лепорт?..
– Але! Ви таки усе своє,– каже Ригорович.– Вам хоч кіл на голові теши, то в вас усе лепорт. Ну, дарма! Хоч би вони як не розписовали, а нам не можна йти: нам не суть удобно, нам ніколи!
– А чому ж нам ніколи? Зділай любов, розжуй мені і сеє слово: чому нам ніколи?
– Гм, гм! – викашлявшись і подумавши, казав Ригорович.– Яковая нам соприкосновенность до Чернігова і до самої полкової старшини, аще мир весь погибаєть?
– Як се то? – злякавшись,^ питав пан Микита.– Від чого мир погиба? Що ж се таке"? Я, конотопський сотник, та й не знаю, що мир погиба? Та кажи-бо, будь ласка, від чого він погиба і чи не можемо його як-небудь оборонити або підперти?
– Погибаєть! – здихнувши, каже Пістряк.– Всім зря-* щим і дивующимся, ніхто же о помощі не радить. Зріте, пане сотнику Уласовичу, і ужасайтеся! Три седмиці і пол дождь не спаде, і земля не одождися, і небо заключися; вся перетворишася в прах і пегіел, вся прозябенія ізсохоша, і єдиная пиль носиться у нашій вселеннін і – о горе мні, грішнику! – пиль сія водворяється в непорочнім доселі носі моєм і дійствуєть чиханієм, подобно аки би от шохновенія нестерпимий і треокаяпния—тьфу! – кабаки, от нея ж§ чист бих і непорочен от утроби матере моєя до зді. О горе!
– Так від чого тут миру погибати,– казав пан Забрьо? ха,– коли ти, пане писарю, чхаєш?..
– Але! чхаєш! – покрутивши головою, казав Ригорович.– Чхнеть і не тільки я, та хоч би сам полковий писар, та що то й казати: чхне і наш найясніший і найвельможні-ший пан гетьман, як оная зломерзкая кабака возгніздиться у носі його ясновельможності, а її, окаянної, подобіє суть сицевая пиль, вітром возметаємая. І аще не сотворим внезапного одожденія, усе ізсхнеть і погибнеть! зеліє і злак ізв’яднеть, і не будеть хлібенного проізрастанія; тогді і ми не точию возчихаєм, но і умрем от глада і жажди внезапною смертію. Розумно вам реку: подобаєть одождити бід–ствующую землю нашу!
– Отже, я тільки через десяте-п’яте уторопав, що ти, пане писарю, мені говориш. Адже ти кажеш, що дощу в нас нема? Так що будемо робити? Чи ми можемо сили небесні знати і можемо зробити, щоб дощі йшли?
– Можемо! – закричав на усю хату наш Пістряк, а да* лі як стукне кулаком по столу і ще дужче крикнув: – І паки реку, можемо.
– А кажи, кажи, пане писарю, як? Я і конотопський сотник, а щось і досі сього не знаю,– питав пан Забрьоха.
– Внимайте, пане согнику! Та, будьте ласкаві, Микито Уласович, уторопайте, що я вам казатиму, щоб мені по десять разів не товкти вам одного. Є на світі нечестивії баби, чаятельно от племене ханаанського, по толкованію, каналь* ського, іже вдашася Веєльзевулу і його бісовському мудро* ванію, і імуть упраждненіє у відьомстві, іже ночним уреме-нем, нам возлежащим і сплящим, сії нечестивиї ісходють із домов своїх і, воздівше на ся білую сорочку, розпускають власи свої яко вельблюжії, і, гіришедше до сосідських і других жителей пребиваній, увходють у кравницю, просто рещи, хлів, і імають тамо крав, і доять і їх, і кротких ове* чат, і бистроногих кобилиць, і сук злаго собачого ісчадія, і, что реку? воздояють дряпливих кішок, вредоносних мишей, розтлінних жаб... і усякоє диханіє ползущее і скачущее, імущеє, млековмістимия устроенія, доять їх токмо нечестивим ізвісним художеством; і собравше усі сії млека, диявольським обаянієм претворяють опоє у чари і абиє про-* їзводять усепо своємунаміренію, яко-то: викрадають ссу– щихмладенців з утроб матерних і влагають ув ония або жабу, або мишу, або єще і щеня; поселяють вражду і роз-< дор проміж супружнього пребиванія; возбуждають любовное преклоненіе у юноші к діві і от ония к оному, і прочее зло неудоборекомоє; а паче усього затворяють хляби небеснії і воспрещають дождеві орошати землю, да погибнеть род чоловічеський. Чи понятно вам теперечки, добродію, відкіль сія напасть постиже нашу Палестину,яко не імами ні краплі дощу, даже і до днесь? Нуте-бо, не позіхайте та кажіть: чи урозуміли глаголаніє моє?
– Аякже! Хоч і по...зі...хаю, а усе урозумів. Ти отеє мені розказував, що в нас чи дощу нема, чи що?
– Так, так. Но через кого сіє бисть?
– Чи через... жаб, чи... через кого... я щось не розслухав.
– Та яких там жаб? Через відьом, через відьом, реку вам.
– Та цур їм, не споминай їх мені, пане писарю! Хоч ще до вечора і далеко, а як налякаєш мене, то я усю ніч буду жахатись і не спатиму: усе відьом буду боятися.
– Та нам не подобаєть їх устрашатися, а довлієть іско-реняти до третього роду.
– Як же ти їх, Ригоровичу, скорениш? Ти за неї, а вона перекинеться клубком, кинеться тобі під ноги, зіб’є тебе та й щезне. Хіба ж не бува сього? Чи мало старі люди такого розказують, так що, наслухавшись, цілу ніч дрижаки спати не дадуть.
– Не точию старії люди, но і аз може вам повідати про таковоє глумленіє. Єдиножди, вечору сущу, парубоцтво яша м’я і поведоша на вечорниці, ідіже ядохом, гуляхом довольно, а пихом без міри, єлико можаху; і єще мені у твердості сущу, ідох у своє містопребиваніє і, не доходящу ми хижини старої Цимбалихи, внезапу під нозі мої верже-ся нічтось; глава моя закружися, і аз шатахся і мотахся сімо і овамо, і не могущу ми удержатися, падох аки клада ї успох, і спах тамо недвижим, аки мертв, дондеже возсія утро. Сиє ж бисть не іноє, яко навожденіє преокаянної відьми. Подобаєть убо їх добре привтюжити, да ізлиють дождь із своїх сокровенностей і да оросять землю.
– Як же нам, пане Ригоровичу, за них узятись, щоб вони вернули дощі і щоб нам не наробили опісля якої капості?
– Не устрашимся і не убоїмся! – сказав пан Пістряк.– Блаженния і вічния слави достойния пам’яті прісно* поминаємий родитель ваш і отець, Улас Панасович, веле-ліпний пан сотник прехваброї Конотопської сотні, его же мудрому, управленію уся вселенная дивовася,– і да почи-еть над ним земля пером,– той з сими бабами єгипетськими, просто рещи, відьмами, управлявся благочестиво-муд-ренно. Довлієть і вам, добродію, по приміру оному невпус-тительно сотвореніє учинити.
– А що ж покійпий панотець з ними робив? Кажи лишень, може, і я теж зумію зробити?
– Частопоминаємий отець ваш їх возхищаше і у річці топляше. Аще кая суть відьма, та не погрязнеть на дно річ-ноє, аще і камень жерновний на виї єя причеплють; аще же непричасна єсть злу сему, абиє погрязнеть у воді. Повеліть, пане сотнику, чи топить їх?
– Та топить їх! Нащо ледащо жалувать? – рішив Уласович.
– Благо єсть,– каже писар,– утру сущу повелю уся устрої™, яко же обичай при такому казусі буваєть, і усе будеть благоліпно; а у Чернігов вже не підемо?
– Та ні, пане писарю, не підемо. Тільки... як би відкрутитись від них?
– Та відкрутимося, пане сотнику; і сего ради абиє не^ медлінно пошлемо гінця пішки, кривого Ілька Хверлущен-ка, да шкандибаєть до вишшого начальства з лепортом, що нам не можна у поход іти, занеже ми обаче погружаемо відьом у бездну нашого ставка, іже тщаться погубити увесь мир, сокривше дождь у сокровенностях своїх.
– Добре, добре, пане писарю, отеє ми дуже мудро придумали. Ідіть же та пишіть лепорт, а я щось, розговорюючи з вами, кріпко спати захотів. Мав було розказати і прр свою біду, так не здужаю, так і куняю...– Так казав пан сотник, кріпко позіхаючи.
От Прокіп Ригорович пішов порядок давати, як завтра' відьом топити, а Микита Уласович ліг спочивать та напе* ред троха чи й не ськавсь.
На руку ковінька нашому пану Пістряку. Зробив з паном сотником, що йому треба було і чого йому давно хотілось. Пошив у дурні, підвів, щоб не слухав предписанія на* чальства, не йшов у Чернігов, може, від татар або від ляхів відбиватись; а поки кривий Хверлущенко з одною ногоігі дошкандиба і начальство прочита лепорт, що пан Конотоп* ський сотник, замість діла, прийнявсь відьом топити, поду* ма, що він то був нерозумний, а то вже й зовсім одурів... «Певно, його змінять, а сотником настановлять... вже ж нікого більш як мене». Так дума собі Ригорович, та, кахикнувши, як пан дяк, збираючись читати полунощницю, думаї «1 ураговим бабам і молодицям, хто мені яку капості»* робив, або... теє-'іо... не сотвориша послушаиія... знаю таківських... усім віддячу, позаполіскую їх добре! Спасибі, що мій дурень гне шию і лізе у біду, як віл у ярмо. Тепер, Прокопе, тільки паняй!» Далі здихнув та сам собі аж голосно сказав: «Зіло для нашого братчика, хитрого та розумного писаря, любезное діло єсть, єгда начальствующий такий дурень, як наш пріснопоминаємий пан Забрьоха! Не оскудіє і десниця, і шуйця і восполняється кишеня і скриня. Не вменши, боже, таківських!»
IV
Смутно і невесело було раз уранці у славному сотенному містечкові Конотопі. Хоч до сход сонця, поки ще й місяць негаразд сховавсь, і піднявсь було по усім вулицям гомін, бігання, крик, галас; та й стихло, і увесь народ щез, так що ні по хатам, ні по вулицям нема нікогісінько, мов у шинку на Великдень перед вутренею. Тільки й чути, що корови скільки є духу ревуть, затим, що хазяйки не йдуть їх доїти і не думають виганяти їх до череди; телята по хлівцям, чуючи, що їх матки ревуть, мекають і подають голос, ніби просячись, щоб і їх швидше випускали; овечки мекекс-кають; кози собі теж за ними, та тупотять, та бігають по загороді, шукають, куди б то вискочити і за собою овечат повести; коні ржуть на усе село, аж луна по зорі йде; по хлівцям гуси кгекгекають, качки кахкають, квочки кудкудакають– бо усякое диханіє без чоловічої ломощі стражда; а чуючи такий гвалт, собаки то брехали, а то вже стали вити; малі дитинята, такі, що ще не здужають ходити, лазять круг своєї запертої хати та, учепившись рученятами за приспу, силкуючись, підніметься на ноженята та знайде на приспі скіпочку, та, узявши у рот, і смокче замість кістки, та як стане у руках її поворочувати, не вдержиться та... плюсь вп’ять на долівку, та й заплаче; а тут цуценя, ходячи близько, знаєш, і собі голодне, підійде та й облизує йому слізоньки і край носа, і в роті язиком вилиже, то тут дитина, не вміючи оборонитися від цуценяти, ще й дужче заголосить, думаючи, що хто-небудь прибіжить його оборонити і обітерти... Так що ж бо! Хати по усьому містечкові позапи-ровані; вози, плуги, борони, рала, де були звечора понала-годжувані, так собі і стоять; воли, поївши свою соломку і бачачи, що ніхто їх не напова і не запряга, позринали і пішли собі по вулицям і де не вздрять калачики або ромен і усякий бур’янець, то там і пасуться...
Біля дякової школи – хоч би тобі один школяр! І пан
Симеон, дожидаючи їх, ходить біля школи, лагодячись на похорони і споминаючи про кутію з медом, та пильненько призирається на двір старого Кирика, що вчора вже і масг лосвятіє над ним правили, так чи не куриться в нього з труби, що, може, вже і обід варять, коли вже він вмер; так ба! і труба не куриться, і у дворі ніхто не шастається.
«Екхе, екхе! Негли возстапеть от одра болізні?»—дума •пан Симеон і розсужда, ходячи по надвір’ю, які то люди тепер тугі на здоров’я та довговічні стали; спом’яне про холеру, як-то їм тогді було мудро жити, та здихне важко, увійде у хату та й стане різки в’язати на школярів, щоб над ким-небудь серце своє зігнати...
По вгородам бур’янець і величенький, та ніхто ж то його і не дума полоти, хоч сапки і лежать біля нього; а промеж грядок з розсадою, та буряками, та прочою овощою добре справляються, хрюкаючи, свині з поросятами, і байдуже, щоб що-небудь хазяйкам зоставити: усе повиїдають і носом копають такі нові грядки, що лиха матері опісля них хазяйка і у два дня улад доведе; а тепер нікому їх і вигнати, бо нема нікого... Та й що то: і у самих шинках пустісінько; шинкар дріма собі на лаві, бо нікогісінько, не то щоб горілку пити, та й жінки з невістками нема, так тим-то ніхто йому не боронить і дрімати; посудина в нього, як ще звечора попереполіскував та порозставляв, так вона і стоїть, і ніхто не навернеться у шинок і ногою...
Та чого ж це так у славному сотенному містечкові, у Конотопі, чого так стало тихо і смутно, що не чути ніякого ні від кого гласу? І ні на одній вулиці не зострінеш ні одного чоловіка, неначе – нехай бог милує!—усі люди у усім містечкові повмирали або – і то не лучче смерті – кримські татари похапали? Де се вони подівались, що повідбігали і хазяйства свого, і діточок манесеиьких? Та нехай би вже жінки: їм хоч цілий день, зібравшись у кучу, теревені правити, а що мужики їх та діти без обіду, так то їм і дарма; а то ж і ні одного чоловіка не зострінеш!.. Де ж то вони є? Еге! Аж ген-ген усі зібралися круг ставка та й дивляться... А на віщо дивляться, так гай, гай! Такого привиденія навряд чи є хто у нашому селі самий старий, щоб тямив, яке теперечка буде у Конотопі... Та що ж там таке?
Посеред ставу убито чотири палі товстеньких, а угорі позв’язано вірьовками, та вп’ять якось-то хитро та мудро попереплутовано; та у кожній палі угорі дірка продовбана і туди вірьовка просунута... А >по ставку їздять люди у човнах, а вони не рибалки, бо в них на човнах не сіті і не в’я-тері, а теж вірьовки... А що на березі, так там-то отто увесь народ із славного сотенного містечка Конотопа іще зібравсь, як і сонце не сходило, і місяць негаразд зайшов... От там-то і матері, що покидали і хати, і маиеиьких діточок, і поросяток, і птицю, і коровок, і по печам не топили. От там-то і чоловіки, що покидали дома недужих жінок і скотину і позабували, що треба у поле їхати... Усі, усі позбиралися дивитися, яка тут буде проява...
4і Та чимало ж їх тут і було! І по всьому берегу, і кругом Шогорбикам, от як зерна у мішок набрати, так їх там тісно було. А хлопці та підпарубочі, котрим із-за людей нічого не видко, так аж на верби позлазили і вкрили їх, мов ті галки...
А крик, а гомін від того народу, батечки! Неначе вода шумить, як у повідь греблю прорве; усі, усі разом говорять, і ніхто нікого не слуха, а вже ніхто, як наші жіночки-цоко-тухи! От там-то і шинкарка з невістками своїми, що без них тільки шинкареві і виспатись; говорять, щебечуть, розказують: хто вчора був у них у шинку, на скільки випив за гроші, на скільки хто набор узяв, хто що заставив, хто з ким і як полаявся, кого прийшла жінка та заняла з шинку, хто жінку у потилицю погнав і очіпок з неї збив, що волосом на всю вулицю засвітила; як дівчата, обманюючи, замість буцімто батькові, для себе купують горілку, та по вгородам нищечком з парубками п’ють, та, поналивавшися, перекидалися, та боролися, та... «Годі-бо! Не усе розказуй!»– загомоніла шинкарка на невістку, так та й замовкла; а щось, мабуть, добре хотіла казати...
А там, з другого кінця, край верб, школярі, замість того щоб у школу йти та кому з часловця, кому з псалтиря стихи твердити, а кому мно-тло складати, вони, зібравшись у купку, та сконпоновали віршу на свого дяка, та нищечком на шостий глас і виспівують:
Прийдіте, усі прихожани,
Подивітесь, наші всі дяки п’яні,
А найбільше Симеон – обаче,
Од горілки нічого не баче,
Й на криласі не вміє співати,
І псалтиря забув читати,
Тільки й вміє школярам субітки давати.
Днесь дячиха раз йому голову мила.
А, ізмивши, світло погасила...
Як же вріже їх на сім слові пан Симеон різкою, що з дому приніс; та як пожене їх нею до школи, а сам, поганяючи їх, божиться, що за сюю прикладку, опріч субітки, що по закону подоба, буде їх шкварити що в бога день цілий місяць...
А там, біля млинка, от там що діється! Гай, гай! Аж тридцять козаків, хто з пікою, хто з нагайкою, хто з добрим києм, хто з вірьовкою^ а хто з колякою, та усі ж то дер-жуться міцно за вірьовки, а тими вірьовками зв’язано аж сім баб... А що то за баби, так я вам розкажу.
Перша – збудь-вік Пріська Чирячка, змолоду не раз сиділа у куні, позводила на той світ аж трьох мужиків і усю худобу попереводила на зілля, та коріиці, та на усякі ліки, та й лічить людей чи від лихоманки, чи від гризі і від зауш-ниць, бо вона змолоду давила зінське щеня; зиіма остуду, переполох вилива, злизує від уроків, соняшниці заварює.:, і чого то вона не знала? І до неї з усіх місць, аж верстов за двадцять, наїжджали болящі; то іншому, кому жити, то й поможе, а кому вмерти, то зараз після її моди і вмре; то Пріська і каже: «Не так він недужав, щоб йому животіти!» Раз пан Пістряк та просив її, щоб дала йому любощів, щоб його усяка чи дівка, чи молодиця, па яку оком накине, щоб його полюбила; отже ж то випий тих любощів та й пішов на вечорниці, та тільки було шо розходивсь... як же йому завадить, так і додому не добіг. От з того часу і став на неї гонитель!
Друга була Химка Рябокобилиха, стар чоловік, замирала на своїм віку; і вже коли вкого що пропаде, то й не думай іти до ворожки: вона самій умілій брехню задасть, а скаже на того, на кого хоче та на кого сердита. А їй як не вірити, коли вона, замиравши, бачила, яке на тім світі є му-ченіє і злодіякам, і табашникам, і брехунам, і мандрьохам; так, було, кого і до ратуші приведуть, піймавши на бакші з огірками або у коморі з салом, та коли Химка скаже, що не він вкрав, то, було, зараз і пустять та приньмаються за того, на кого Химка скаже, хоч його тогді і у селі не було. Оттак було сказала раз і на пана Пісгряка – що то! і старшини не минула!—що буцімто він у чоловіка бджоли підрізав. Воно йому так і минулося, звісно, як писарю, тільки вже він на неї з тії пори націлив.
Третя – Явдоха Зубиха, стара-стара та престаренна! Але старі діди, що вже насилу ноги волочуть, та розказують, що ще як були вони підпарубочими, так вона вже і тогді така стара була, як і теперечки; так що, коли б не збрехати, було їй літ п’ятдесят зроду. І кажуть про неї люди, що вона як удень, то і стара, а як сонце заходить, так вона і молодіє; а у саму глупу північ стане молоденькою дівчинкою, а там і стане старіться і до сход сонця вп’ять стане така стара, як була учора. Так вона як помолодіє, то й надіне білу сорочку і коси розпустить, як дівка, та й піде доїти по селу коров, овечат, кіз, кобил, собак, кішок, а по болотам жаб, ящериць, гадюк... Уже пак така не здоїть, кого задума! Хоч і ні за що, і нічого нема, то вона таки возьме своє,
Раз пан писар Ригорович читав перед громадою якесь-то предписаніє від начальства і хоч перед тим днів з п’ять кріпко курив, а тут складав добре і вже було по верхам узявсь, як ось і йде Зубиха та й глянула на нього, і тільки і всього, що всміхнулась; так що ж? він зараз бумагу об землю, підтикався та й давай вегері скакати перед громадою. Сміху було такого, що не то що! Та з того часу і став пан Пістряк тільки хоч трошки погуля, то зараз і пожене химери. Оттака-то була ся Явдоха.
Четверта – Пазька Псючиха, не з так стара. Так та усе нишком, не хвалячись, чаклує. Тільки і бачать її, що як усі полягають спати, а вона й -вийде надвір та й махне рукою. То куди махнула, туди і хмари підуть. А хто б то до неї не прийшов, щоб або поворожила, або дала яких ліків, або хоч що-небудь таке, так хоч що б їй поклону не приніс, нічого і не озьме, і каже: «Я нічого не знаю; ідіть собі геть!» Ну-ну! Така-то й не зна!
П’ята була Домаха Карлючківна. Як ще змолоду діво-вала, так така була хороша, що й розказати че можна. Зростом собі невеличка: хоч у яку хату ввійде, то головою стелі достане; суха та цибата; на голові волосся, як на кужелі вовна; а коли роззявить рот, так і лопата улізе; нісо-чок, як у рябця; а як дивиться з Конотопа очицями, так одним у Київ, а другим у Білагород, та й ті мов сметаною залеплені; а личком біленька, як чумацька сорочка, та ще к тому мов граблями уся твар її подряпана. От з такою-то красою дівовала вона, дівовала; перш жадала поповичів, далі спустила на писарів з ратуші, забажала опісля вже і хлібороба, так ба! і личман не дивиться! Нічого робить! пов’язала сіду голову, перейшла жити у пустку, що на леваді, над болотом, та й стала чаклувати та людям капості робити! Вже і не думай її ніхто заняти! Ось тільки не поклонись їй звичайненько, або пхни не бачачи, або що-небудь, то зараз і залящить: «Будеш мені, песький сину, тямити; тривай лишень!» То так і є: або, ходячи, спіткнешся, або за обідом подавишся, або п’яний що-небудь загубиш, а вже не минеться так тобі: хоч – як там кажуть – не тепер, а в четвер, хоч через год, тільки вже не пройде тобі даром. Аж страшно більш про неї і розказовати. Цур їй! ще щоб не приснилась...
Шоста була Векла, старого Штирі невістка, а сьома Устя Жолобиха; так нехай вже хто інший розказує, а мені ніколи: чогось конотопський народ загомонів і закопошивсь, і комусь розступаються і дають до ставка дорогу, так вже пак не до поросят, коли свиню смалять*
Смутний і невеселий, надувшись, як той індик перед індичкою, хваброї Конотопської сотні пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, іде до конотопського ставка. Хоч на ньому і черкеска синя з позакидуванимп назад вильотами і татарським поясом підперезана, і ножик на ланцюжку за нього застромлений, і пика вмита, і борода ішголена, і на голові шапка, та як йому були очі заспані і надуті, то й видно було, що він цілу ніч гуляв. Та й принда ж була: з журби цілісіньку ніч смоктав носатку, а ГІа.іька, наньмичка його, знай доливала. Так після такої робот, коли не виспишся, то й будеш довго чмелів слухати; я вже се знаю. Так куди ж йому не бути смутному і невеселому? Хоч і підійшов до людей, що перед ним усі шапки познімали і поклоняються йому, а він іде собі, надувшись, і ні на кого і не дивиться, тільки щоки роздува, щоб усі знали, що він тут-здесь є старший.
От підійшов до ставка, кинув оком сюди-туди та й крикнув грізно:
– А що?
– Совершеніє уготовася,– відізвавсь до нього Конотопської сотні писар, Прокіп Ригорович Пістряк, стоячи біля калавурних, що стерегли низку відьом, і придивляючись пильно, щоб котра з них, перекинувшись або сорокою, або свинею, та не дала б дьору; а як почув гомін свого начальника, так зараз, знявши шапочку, і підійшов до нього, і поклонивсь йому низенько, і каже: «Вожделінного умоіз-ступленія, з дневним містопребиванієм, вам, пане сотнику, утресугубляем о!»
– Спасибі! – сказав голосно Уласович, не розчухавши, що йому наговорив пан Пістряк, теж не вмівший до ладу слова сказати, а так, що на ум збреде; та при тім словї тільки трохи підняв шапку з голови та мерщій її і наплюс-нув вп’ять на голову, та й сказав повагом, усіх озираючи і ні на кого не дивлячись: «Здорові!» А се вже звісно, і усюди так поводиться, що чим наш начальник дурніший, тим він гордіший і знай дметься, мов шкураток на вогні.
– Здоров був, батьку, вельможний пане сотнику! – заклекотіла громада, загули чоловіки, залящало жіноцтво, запищала дітвора, та й поклонились йому низесенько...
От Ригорович і шепче пану Микитові на вухо:
– Сотворяйте ж ділоначинаніє, угобзіте у нашій Палестині порядок...
– Цур дурня та масла грудка! – шепнув йому на відвіт, пан Уласович. – Як мені укобзити, чи як там, коли нічого і не второпаю, що се таке і є.
– Так не творіте ж мені возклоненія ні у єдинім ділі!– сказав писар та й пішов до свого діла.
Еге! Та хоч наш пан сотник Микита Уласович і ііс мав дев’ятої клепки, та ще таки стільки глузду стало, щоб розібрати, що коли, каже, не піп, то й не микайся в ризи. Зовсім не тямив діла, так і не вередував вже нічого, не так, як наш генеральний суддя, нехай царствує! Той, було, і не думай його зопинити: чи до діла, чи не до діла, знай, підписує, що попада. Писар, було, зогіиняє, так де! «Не хочу, – каже, – щоб діло валялося; підпишу, от йому і кінець!» То, було, писар, коли тільки побачить, що суддя у колегію йде, зараз і хова усі бумажки, а то він їх усі зараз і по-підчищує. Раз—о, сміху було! (я ще служив тогді у колегії і вчивсь склади писати, бо був ще хлоп’я по дев’ятнадцятому году) —писарчата узяли тай списали таку бумагу, щоб суддеві у ченці постригтись, а його жінку віддати заміж за пана обозного, що з нею, було, частенько у лісок за губами ходить. Ну, та й положили_той лисг перед суддею; тільки таки що ввійшов, сів, побачив'той лист, потяг до себе, перехрестивсь та й каже: «Щоб недовго морити! Нехай мені дякують, що швидко діло рішив; а виноватий нехай жалкує на себе». Та чирк! І підписав «рукою власпою». А хлопці – ких, ких, ких, ких! Насилу писар їх у потилицю попрогонював і, розтолковавши суддеві юй лист, порвав його на шматки... Та дарма; будемо своє договорювати.
От пан Уласович стоїть собі, узявшись у боки, як той хверт, що у київській граматці, аж ось і підійшов до нього Хома Калиберда, стар чоловік, та, знявши шапку, покло-нивсь йому разів з п’ять, а далі осміливсь і каже:
– Спасибі вам, пане Уласовичу, що кохаєтесь у старовині. Ще покійний ваш дідусь, пан Опанас, таки Забрьоха, нехай над ним земля пером! і той не давав нас зобиджати. Хоч трохи було засуха ухвате, то він зараз за поганських відьом; та як трьох-чотирьох втопить, то де той і дощ озь-меться! І усе було гаразд! Що то старовина! Любезке діло!..
– Буде й новина непогана,– сказав повагом пан Забрьоха та й відступивсь від Калиберди, щоб той не дуже налазив на нього і щоб часом не позапанібратавсь з ним; та щоб швидше від нього відчепитись, гукнув на Ригорови-ча і каже: – А що?
А той, упоравшись зовсім, йде до нього, і кахикає, і уси закручує – се вже така звістка, що з письма стане говорити – та й каже:
– Приспі урем’я совокупленіє сотворити і погрузити нечистоту во істочники водния. Ануте, братіє, дерзайте!
Калавурне козацтво, як почули, писарське повелініє, зараз і відчепили з відьомської низки Всклу Штириху; ухопили її мерщій за руки і за ноги цупко, щоб не викрутилась, та, регочучи, і помчали до човнів... Вона кричить: «Пробі!» Діточки біжать за нею та голосять, неначе вже вона і нежива; старий Штиря туди ж за ними шкандиба, та плаче, та лає і козаків, і сотника, а найпуще писаря... Так ніхто їх і не вважа, а ще деякі з кучі кричать: «Держи-бо, Йосипе, дужче! бач, пручається...» А інший каже: «Попалась? А що? Се тобі не коров у північ доїти...» Та й багато дечого прикладували, аж поки її до човна донесли, утеребили у човен, і тут ще пущ держали. Як же довезли до паль, тут скрутили їй вірьовками руки і ноги гарненько; та вірьовки і попродівали у петлі, що на палях, та, підсунувши її вірьовками угору, як плюснули разом у воду... Та, як каменюка, пішла на дно, аж тільки бульбашки забулькотіли!..
