Текст книги "Повісті та оповідання, драматичні твори"

Автор книги: Григорий Квитка-Основьяненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 40 страниц)

А панич мовчить, витріщив очі та сопе.

– Чому-таки в тебе нема ніякого порання? – каже баба, не потураючи, що він дивиться на неї, мов скажений..—

Ні птиці не патрають, ні баранця не зарізано, і муки па локшину ніхто не крише! От так приберись! Завтра в нього весілля, а він собі і ов-ва!..

Не знаю, де б то опинилась сяя баба, і як би захрустіли її кісточки, і хто б то їх із цуциком позбирав, якби Де-м’ян Омелянович не розсердивсь за сії бабусині речі так, що вже не можна більш! Піни йому повний рот, аж через край тече, і язика не поверне, тільки труситься, та кулаки стулив, та скиглить, мов кривий цуцик. Думка така, що якби ще трохи, то він би з серця лопнув. Та як таки і стерпіти? Тут чоловікові зовсім біда! Тільки було налагодивсь женитися і людей посилати з хлібом, а тут йому дівка і піднесла печеного гарбуза! Та ще ж яка й дівка? Та, що любилася з ним трохи чи не більш году, що не одну ніч просиділа з ним під вербою біля криниці і тут божилася і заприсяглася, що ні за кого не піде, опріч його; а тут одно те, що йде за другого; а друге те, що йде за пана конотопського сотника Забрьоху, над котрим вона і за очі, і в вічі насміхалася. Та як тут було пану судденку стерпіти, що після такої біди прийшла бабуся, та ще й така, що гидко скіпками узяти, та й та над ним кепкує. Він би, кажу, потрощив би її на шматки, як старий деркач, так йому дух заперло, і він не здужа і поворушитись, а вона тим часом і каже:

– Чого-бо ти так лютуєш? Мовчи, та диш, та слухай мене. Буду я суча донька, коли панна хорунжівна Олена, що з Безверхого хутора, не буде за тобою ще завтра чим світ.

Як сказала йому се бабуся, так він з радощів аж задрижав та щось хотів сказати, та й не зміг; а тільки вивалив очі та, силкуючись, ледве-ледве промовив:

– йо?

– Та будь я шельмовська, анахтемська дочка! Щоб мені очі повилазили, щоб мені руки і ноги покорчило, щоб мені трясця, щоб на моїй тварі сіло сімсот пістрячок та болячок,– та і усякими відьомськими проклинаннями стала проклинатись,– коли, каже, не зроблю так, що ти з Оленою завтра у вутрені обвінчаєшся; тільки слухай мене: адже ти мене добре знаєш?

Як-таки сьому паничеві і не знати конотопської відьми Явдохи Зубихи (бо се вона була), коли вона йому раз язичок піднімала, удруге остуду знімала; так вже далася вона йому знатись. Отто як почув він се від неї, так на душі стало йому легше: зараз і орозумів, що йому треба робити, та мерщій їй беркиць в ноги та й просить:

– Тіточко, голубочко! Зробіть, як знаєте зробіть, щоб;

моя була Олена; цілісінький год буду пас рідною матїр ю звати; куплю плахту, очіпок, серпанок, чого забажа душа ваша і вашого кота... Тільки дивітесь лишень: вже Олена дружечок збира, коровайниці вже досі діжу по хаті поносили, а пай сотник конотопський, Микита Уласович, найняв сліпого скринники іі.'і несмілі ірити, тик де вже...

– Хіба ж я по Я вдохи? Я ііому .іроСіліо весілля! Нехай лишень укоштус-тьеи, нехай протрусить батькові карбованчики для тебе, а я і його ожешо! Нехай і Олена збира дружечок, нехай починають приспівовати Микиті, а я знаю, що зведуть на Дем’янка. Прииьмайся ж хутко; кажи, щоб у господі і пекли, і варили, і чого треба наточили, а ти біжи збирай бояр, свашку, світилку, старостіп та якого-не-будь батька знайди, щоб порядок давав.

Агу! Пан судденко повеселішав; хватив пояс і став під-перезуватись та за шапку братись, щоб іти за поїздом, а Явдоха, виходячи з хати, стала весільної співати, та ще й прискакує:

У Дем’янка та батьків много,

А рідного та ні одного.

Та все такі, що напитися,

А нікому й пожуритися.

Усе такі, що пити-гуляти,

А нікому та порадоньки дати.

XI

Смутна і невесела убиралася у своїй хаті панна хорунжівна, Йосиповна Олена, иа своєму Безверхому хуторі, що на Сухій Балці. І вбирається, і не вбирається; треба б то поспішати, бо вже у селі передзвонили до вутрені ув один дзвін і стали уво всі дзвони дзвоиити; треба їй поспішати до церкви, бо учора на домовинах так порадились, щоб їй тут у вутрені і звінчатись з конотопським сотником, паном Забрьохою, Микитою Уласовичем, а від хутора до села буде верстов з п’ять або дві: так от треба їй поспішати, щоб вспіти, так щось руки не підіймаються. Уже вона і розчесалася; вже і коси у дрібушки поплела, стала лент$ покладати... зирк! Що ні найлучча скиндячка, що їй подарував пан судденко... її так і узяло із-за плечей; згадавши його, засумовала і трошки сплакнула. Зубиха ж тут так і розсипається. І сюди шатнеться, і туди мотнеться: і нами-стр Олені нав’язує на шию, і голову квітча; а як нарядила зовсім, то й вибігла мерщій надвір; повернулась на одній нозі проти сонця тричі, зашепотіла щось таке собі нищечком, обвела ірукою туди, де село, та й сказала*

Хто мае поспішати,

Нехай не вийде з хати,

І щоб до сход сонця Не знайшов ні дверей, ні віконця.

Увішедши вп’ять у хату, стала знаряджати панночку Олену до вінця; звеліла їй тричі поклонитись у ноги батькові і матері, що для такого случаю знайшли, а далі і братикові рідному. Старшій дружці дала пару свічечок п’ятакових до вінця, хустку руки зв’язати, рушник під ноги ї шага під рушник паламареві за ставник, а далі тихесенько, щоб ніхто не бачив, дала теж дружці якусь кісточку та якийсь-то реп’яшок і навчила її, що і коли з ними робити. От і пішла наша молода з старшою дружкою у село, поспішаючи до вутрені, щоб там шлюб приньмати з паном Заб-рьохою, конотопським сотником, Микитою Уласовичем.

Що ж робила Явдоха, зоставшись на Безверхім хуторі? Там дівовала годів сорок дівка, а звали її Солоха. Бідна та пребідна: ні одежі у неї не було і нічого. Та ще на одно око сліпа, від паршів волосся повилазило, і голова голісінька, як долоня; уся шия у чиряках та в пістряках, аж тече; на щоці огник; зубів недолік, горбатенька, курноса, тільки ямка замість носа; на одну ногу крива і правої скарлюченої руки до рота не піднесе. От таку-то кралю Зубиха, взявши, та й убрала в ленти і замість кіс порозпускала кінці, удягла у чужу свиту, випрохала намиста з хрестами і пов’язала їй на шию, та, як вже зовсім убрала, Явдоха посадила її верхи на паличку, а сама сіла на другу, цмокнула, ньокнула... палички чкурнули скільки духу, аж пил за ними хмарою. Прибігши у село до церкви, Явдоха і каже Солосі: «Стій же ти, дівко, на рундуку, біля куни, та держи в руці отсю маківку. Який козак прийде, та озьме тебе за руку, та уведе вінчатись, не дрочись, не царамонься, вінчайсь сміливо. Гляди ж, дожидай до сход сонця». Солоха стала і дожида, а Явдоха мотнулась до свого діла.

Олена ж з старшою дружкою знай ідуть та поспішають у село, щоб поспіти до вутрені. Олена, що йде, то усе ви-Йаля пана Забрьоху, який то він гарний, чорнявий, повновидий, які то в нього уси штепні і який сам увесь лепський та моторний. Як же, ідучи, де тільки зійдуть на перехрестя, старша дружечка кісточкою, що дала Явдоха, тричі панну Олену у спину тихенько: стук, стук, стук! Та й примовить: «А геть, нелюбе!»; то Олена її і пита': «Що ти, сестричко, мене в спину товчеш?» – «Та то я, панночко, пір’ячко зняла, на кунтуші було прилипло». То Олена і стане вп’ять про пана Уласовича казати, та вже не з так його похваляє: то в нього нема таких очиць, як у пана суддепка; на другім перехресті і уси поганіші, чим у папа Халявського; далі вже він і сякий, і такий, і стидкий, і бридкий, і поганий, і мерзенний. А як дійшли до церкви, то старша дружечка тихенько ззаду й розп’язала шнурочок, па чім повішений був капшучок, а у тім капшучці була жаб’яча задня права лапка, та з неї ж пересушено серце, та лобова кісточка, та Микитового сліду трохи. От як розв’язала, а той капшучок і спав, так що Олена і незчулася; от попа зараз і крикнула: «Цур же йому, пек йому, тому Забрьосі, ие хочу та й не хочу за нього заміж! Вернімося, сестро, додому».– «Та чого ж вертаться? – каже дружечка.– Постіймо хоч трохи у церкві; коли ж пан сотник до тебе підійде, щоб шлюб приньмати, то ти тут і відкинься. Се ще йому стидніш буде, що при людях такий бешкет йому зробиш...» – «Отеє справді, що так,– каже Олена,– таки тут йому межи очі і плюну. Ходім же у церкву».

Увійшли у церкву. Панна Иосиповна зирк-зирк по церкві – нема пана Уласовича. Вже швидко і вийдуть, а його нема; от вона то почервоніє, як мак, то побіліє, як полотно;’ усе, сердешна, боїться, щоб він не ввійшов та щоб не потягнув її до шлюбу. Аж ось, тільки що дочиталися до «во утриє ізбивах», аж шасть у двері: свашки, світилки, бояри, дружко, піддружий, старости; та усе не прості, усе з панства, у кунтушах, у черкесках, у сукнях таких, що тільки поцмокай! Ще важніш були, чим у нашого поповича, що до хвилозохвиї ходив ⁵, та оженившись на нашій дяківні, у нас у селі попом став. А за таким-то поїздом увійшов і молодий... Хто ж то такий? Олена так і затрусилася, як вздріла, що се ие пан сотник конотопський Уласович, а суть пан судденко Халявський Омелянович, кого вона так щиро любила. А старша дружечка мерщій тим реп’яхом, що відьма дала, та її у спину товк! та й примовила тихенько: «Причепись вп’ять». Олена після сього так і згоріла, та промеж народу пропхалася до пана Халявського, та його за руку сіп! і каже: «Бери мене! Як хоч, а бери! Коли ж в тебе є друга, то покажи, де вона, я їй, суці, тут же очі видряпаю. То я було обожеволіла, а тепер умру, коли мене покинеш...»– «Та я ж за тим, панночко, і прийшов, щоб з тобою закон прийняти»,– сказав пан судденко та й потяг її за руку до стільця, а вже піп був поєднаний. Не забарились, проспівали «лозу плодовиту», окрутили круг стільця, звеліли молодим поціловатись, вчистили з молодого півкопи та й відпустили додому, а самі зосталися то свічки гасити тощо.

Смутний і невеселий ходить по хаті пан конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, урядившись якможна гарніш, і виголившись чистесенько, і чуб підстригти любесенько. Ходитьвін по хаті, куди ще звечора приїхав з Конотопа у село, щоб у вутрені вінчатися з панною хорунжів-ною Иосиповною, як учора домовилися. Тільки що вдарили в дзвін до утрені, вже він і скочив, і розбудив пана писаря Пістряка, Ригоровича, що покликав його у старші бояри.

Поки дзвонили, наше козацтво голилося, обувалося, одягалося; і як вже була пора, то, одягнувши нові, кримських смушків кожухи, стали виходити.

– Та отверзайте, пане Уласович, без преткновенія. При-спі-бо час. Нуте ж, нуте! Пошто над защіпкою глумляє-тесь? Сокрушайте її; отверзайте врата у сіни,– так куман-дував пан Ригорович на пана сотника, що знай маца по дверям, та не відчиня.

– Але! – каже Микита Уласович.– Отверзай ти, коли знайдеш. Бач, нема дверей!..

– Чесо ради сиє бисть! – каже пан писар.– Двері суть на празі, а праг на дверях. Востягніть лишень плямку...

– Та яка тут у чорта плямка? Стіна гола, а дверей катма. От сам подивись!

Кинувсь пан Пістряк... хап, хап! мац, мац! – нема дверей, та й плямки не налапа; сама стіна стала перед ними. Шука один, шука – аж употіє, свариться другий і перемінить його, стане скрізь обмацувати,– нема та й нема!

– Що за недобра мати? Де у гаспида подівалися двері? – аж скиглить пан Забрьоха; та з серця аж зубами клаца, бо вже давно у всі дзвони передзвонили.

– Видіх двері, отверзающиїся сімо і овамо, і се не бі! – так гарчав Ригорович, аж патли на собі рвучи. Далі каже:—А що сотворімо, пане сотнику. Розверзім об’ятія і приступім на прикосновеиіє, дондеже сотворимо совокуп-леніє.

– Та кажи мені просто, паие писарю! Тепер не до пись-^! – казав йому, аж плачучи, пан Уласович.– Я й так себе не тямлю, а він ще письмом очі ковиря. Кажи-бо просто.

– Прикосновеиіє, осязаніє, сиріч мацаніє. Дадіте вашу десницю у мою шуйцю, та й будемо разом мацаніє воспро-ізводити круг усії хати, чи не сокришася де двері во онім місці або чи не який враг, ненавидяй добра, похити їх.

Насилу розчухав пан Микита, що писар хоче робити. От і прийнялися мацати по стіні. Один іде ув один бік, а

другий у другий: мац, мац! хап хап! «Чи е, Ригорович?».^ «Ність! іщезоша, яко дим».– «Ходім дальш». Вп’ять пішли, «Чи обріли, пане Уласовичу?» – «Тьфу! Бодай вони зслизли! А вже й «достойно» дзвонять. А! Морока, та й годі!..»

Облапають усю хату, зійдуться пп’ять докупи... нема дверей та й нема. Вп’ять розійдуться; той по сонцю, а другий навпаки сонця... лапають... Зійдуться... нема! Вже б раді хоч би віконце намацать, так і те кат його зна де ділося. Аж плачуть обидва. Пан Уласович Микита сів на долівці та давай уголос: «Вже досі і вутреня відійшла, а мене панна хорунжівна дожидалась-дожидалась та, може, вже і додому пішла. Ой, лелечко, лелечко!» А пан Пістряк, знать, щось своє надумав; як став серед хати, розводить пальцями і тільки що хотів щось сказати, аж ось... брязь плямка! рип двері!., шасть у хату Явдоха Зубиха, їх приятелька, конотопська відьма, що сама таку мару на них напустила і двері від них сховала. От і загомоніла на них:

– Чи ви подуріли, чи показилися? Якого гаспида ви тут робите? Чому не йдете вінчатись? Але затого вийдуть з вутрені, і молода з дружками давно жде, а вони тут ханьки мнуть.

– Ох, тітусю! – насилу промовив пан Забрьоха.– Тут зовсім біда.

– Смущеніє веліє учинися,– казав Ригорович, спідлоб’я приглядаючись на Зубиху. —Сія двер, з ню же про-ізведеніє сотворяєть увесь род чоловічеський, бисть погибшая; і се паки обрітеся, но како? Не вім!

– Розкажи ти, пане Микито, мені по-людськи, а його ніхто не второпа. Що тут вам за привиденіє було? – так питала Явдоха, буцімто і не знала нічого.

– Та тут таке було,– казав пай Забрьоха,– що як його і розказати. Хтось було двері в нас вкрав! Вже ми їх лапали-лапали, обмацовали-обмацовали; прийшлось було пробі кричати, а ти тут і ввійшла.

– Те-те-те! Знаю-знаю! – каже відьма.– Бач, суча донька, що було наробила? Та я її переспорю. Вона ще й не таке хоче з тобою зробити, та ти не потурай. Іди лишень з боярином швидше до церкви та й бери свою дівку. Не розглядай, чи вона Олена, чи не Олена, а тільки бери ту, що стоїть на рундуку, біля куни, та у руках червону маківку держить. Гляди ж, не дуже вередуй і на Олену, хоч її і побачиш де, не квапся: то буде не вона, а з маківкою твоя. Бач, прибігла з Києва дядина пана судденка Халявського, ще зліша мене, та не з так зна, як я. Вона перш в тебе двері вкрала, а тепер на панночку Олену наслала мару, буцімто вона і сліпа, і крива, і чиряковата, і коростява, і бу* цімто вона зовсім не вона. Отже, ти не царамонься, щоб псяюха не посміялася над нами. Вінчайся сміливо; а як прийдете від вінця, так я усе злеє відверну і її, стару суку, прожену. Біжіть же швидш.– Та, сеє кажучи, глянула на Ригоровича та й моргнула йому, а той кахикнув по-дяків-ськи та й сказав сам собі: «Догадавсь!»

От наші хлопці, їюдяковавши Явдосі усяк за своє, мерщій пішли собі. Поки дійшли до церкви, аж вже усі повиходили, тільки самі попи зосталися, дещо прибираючи, та з людей дехто, то свічечки міняючи тощо. А пана Халявсько-го з молодою та з поїздом і духу не зосталося. А Солоха стоїть собі на рундуку, біля куни, маківку у руках мне і жениха жде. Пан Микита на неї зирк! Так у нього у животі і похолонуло. Хороша краля!

Дививсь, сердешний, на неї, та, здохнувши важко, і каже:

– Що то за проява стоїть?

– Мню,– каже писар,– яко сія єсть єдиная із семидесяти дщерей царя Ірода, їх же він, окаянний, породи погуби ради рода християнського. Єдина суть лихорадка, друга лихоманка, третя трясця, четверта напрасниця, п’ята поганка і прочиї, їм же ність числа. Аз же мню...

– Та не мни-бо, пане писарю, а кажи діло. Чи це перевертень, чи се вона справді така?

– Єй, господине! Єгда воззрю на неї умними очима, то зрю панну Олену, хорунжівну, йосиповну, превелеліпную дівицю; єгда же разсмотряю її гріховними, плотськими очима, то обрітаю її їз’їдомою паршами паче усіх мерзостей усього лиця землі. Аз же мню, яко сіє єсть обаваніє Явдохи велемудрої, рекше Зубихи, єже устрої пбсміяння ради тресугубо-анахтемськи-проклятої відьми київської.

– Так що ж, пане писарю, брати?

– Та беріть, добродію. Аще совість не зазрить, беріть. Сотворіте совокупленіє, а по совокупленії усякоє обаваніє іщезаєть, яко дим, і расточається, яко прах перстний.

От пан Уласович підтяг живіт, та підійшов до Солохи, та й каже:

і – Чи _нееоізволяєте, панночко, зо мною шлюб прийняти? – А Солоха і загугнявила:

– Єоізволяю.

Мерщій побравшись за рученьки, як голуб з голубкою, і ввійшли у церкву та до стільця.

Не забарились і їх обкрутити. Панотець і каже: «А поцілуйтесь!» Пан Забрьоха не дуже розглядав, обтер уси та свою гарну молоду цмок! на усю церкву та з радощів і викинув попові аж п’ять алтин, та усе денежками, і пішов з своєю молодою у Безверхий хутір. А старший боярин, пан Пістряк, кишки рве зо сміху, та біга по селу, та збира свій поїзд, щоб швидше на посаг молодих садовити.

XIII

Смутний і невеселий стояв, понуривши голову аж до грудей, пан конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, у Безверхому хуторі біля панських хат, дивлячись, що. панна хорунжівна, Олена Иосиповна, сидить на посаді з паном судденком, Дем’яном Омеляновичем Халявським, а біля нього стоїть... Солоха! Дівка гарна, чепурна, одягна... бо що було на ній до вінця позичено, чи плахта, чи свита, чи намисто, чи скиндячки, то усе люди своє познімали, а вона й зосталась голомоза, боса, сорочка чорна, дірява, розхристана, і тільки що шматком старої плахти зап’ялась, та й годі. От усе убрання на ній! Оттак-то йому удружила Явдоха Зубиха, конотопська відьма, за той бешкет, що він їй і на ірічці, і над річкою при усій громаді зробив. А й не він же то, коли по правді сказати; то поравсь з нею пан Пістряк; він і пана сотника на се навів; ну, та знаєте, що на світі усе так йде: що писар збездільнича, так йому і нічого; а суддя здуру, не знаючи діла, підпише, так він і у відвіті; на ньому усе лихо і складеться.

Стояв-стояв пан Уласович довгенько і розуму не приложить, що йому теперечки на світі і робити! Забіг би на край світу, та уже шлюбу не розірве: казав-бо при вінчанні, що «не покину її аж до смерті». А як тляне у вікно —• його панна Олена сидить край пана Халявського; як послуха, що дружечки приспівують вже не так, як учора, замість Микитки та вже Дем’янка, а сліпий скрипник, сидячи у сінях, що є духу скрипить Дербентський марш ⁶, а бісова відьма, Явдоха Зубиха, замість матері сидить у червоних юхтових чоботях з підковами у п’ядь, а на голові ки-балка, що усе-то зять, пан Халявський, нарадовав, та ще вона визирне до нього у віконце та й глузує над ним: так аж об поли б’ється руками і зубами клаца.

Пан Ригорович мав було покинути і своє боярство і притулитися до чужого весілля, бо бачив, що тут і страва усяка мудра, і горілки багацько, і поштують наподряд усіх, не розбираючи, хто першу п’є, а хто вже і п’яту. Піткнувсь було, так йому і чарки понюхати не дали, і у хату ходу не дали: «Іди,—кажуть,– собі на своє весілля». От він подумав, що, каже, «живе покину, а мертвого піду ськати», плюнув їм через поріг та й пішов до свого поїзду.

От їх дружко зібрав усіх і каже:

– А що ж, пане сотнику! Якого пива наварили, така будемо й ¹пити. Чого тутечка будемо розглядати? Треба своє діло справляти. Поїдемо лишень у Конотоп, треба як почали, так по закону і скінчати; вже й нерано.

Поїхали, приїхали, сяк-так дали порядок, достали дечого у пана Уласовича з материзни, прикрили грішне Соло-шине тіло, стала хоч трохи не з так бридка; посадили молодих за стіл; страви ж було усякої наварено, була ж і горілка, була й варена. Таки нічого сказати: було діло з порядком.

Чи співали дружечки, чи не співали, чи танцювали парубки з дівчатами-, чи не танцювали, а мерщій поділили коровай та й положили молодих спати... Здихнув не раз тяжко та важко пан Уласович, згадуючи, на яких би то м’яке-сеньких подушечках спав би він з панною хорунжівною, і усе... і теє... а тут довелось лягати на своїй паничівській перині та ще з коростявою Солохою... Та ще на ту біду, збираючись на панні Иосиповні женитись, Пазьку, таки нань-мичку свою, що йому усегда після обід у головці ськала, відпустив до пана писаря до того ж діла. А сидячи на посаді з своєю Солохою, як вздрів Пазьку, що прийшла на весілля дивитися, так... аж оскома його узяла...

Ну, сяк-так переночувала. Яка не була Солоха, а при-йшлось тій, що замість матері, по закону хомут надівати, як водиться часом по весіллям у городі...

Ще ж дужче пана Уласовича узяв жаль, як пан Халяв-ський з своєю молодою прибіг тарадайкою у город покриватися. Попереду везуть на превисоченному дрючці запаску шовкову та червону-червону, як є сама настояща калина... і коням чуби, і музиці І руки, і скрипку, і чуб, і уси червоними лентами поперев’язовали; і покривали молодих у церкві. А в пана Микити Уласовича Забрьохи, хоч є і стьожки, є й хустки, та ба! не вивезло. Повів Солоху покривати дружко... па сміття, по закону. Лихо нашому панові Забрьосі, та й годі!!!

Зібралися люди, лагодяться калач розділяти, змовляються, чим пана Забрьоху даровати: «Сякий-такий, а він є сотник над сотнею, старшина, жменею прядива не відбудеш; а коли не так, то він таки своє коли-небудь віддячить». От радяться промеж себе: той хоче баранця, той порося, той телушку дати, і вже пан Пістряк, звичайно, як писар, узявши вуголь у руки, хоче записовати на стіні, хто що подарує; а дружко збирається викрикати такими голосами, яку хто скотину подарує... аж ось і вбіг козак із Чернігова і зараз подав письмо до пана сотника від самісінького пана полковника чериіговського.

Надувсь каш пан Забрьоха, мов індик, і став шикати, щоб усі замовчали, і каже: «Цитьте лишень, мовчіть! Пане писарю! а прочитай-ке сей лепорт. Бач, мені ніколи; я теперечки на посаді сижу, я молодий. А читай, читай! Чи нема якої новини або якої милоети? Та голосніш чигай!»

Поки пан Пістряк читав по складам та зомииявся над словотитла, так ще нічого; як же став по верхам читати, так ну! – фіть! фіть!., та й тільки. Там було таке писано, що пана Забрьоху, таки нашого Микиту Уласовича, зачим не послухав пана полковника черніговського та не прийшов з хваброю Конотопською сотнею у Чернігів, як йому було писано, а замість того зополісковав у ставку конотопських молодиць та старих баб, мов плаття, та з півдесятка їх на смерть утопйв; а далі, як вишукав промеж них відьму, та їй і піддався, і чортяці душу закріпостив, та й літав у вирій, мов той птах заморський, що усі люди бачили, і дивовались, і полякались, а деяким малим дітям і переполох виливали, так-то добре кумандовав пан сотник над своєю сотнею; так за те його з сотничества і змінити...

Як се почув народ, так і вжахнулись, і стоять, роти по-роззявлювавши, а наш сердешний Забрьоха сидить, мов гарячим борщем похлинувся... і казати б то, і у горлі застряло, і поблід, і посинів, і запінився, і сльози пустив. А Ригорович йому і каже: «От так же, пане сот... чи то пак вже, пане Микито! Так тобі і треба. Ти вже було дуже розібрався, і вже й писаря не слухав, і мав умніший його бути, та, бач, у вирій літав, та сотничество і пролітав. Се ж ще на першому листку так писано, а ось перевернемо на другий, що то там прочитаємо. Може, й наш верх буде. Цитьте ж усі, слухайте; кого начитаю над вами сотником, так зараз покланяйтесь йому і на ралець з гостинцями ідіте».

Та й перевернув папір, уси розгладив, озирнув усіх, щоб дивилися на нього, і кахикнув тричі по-школярськи, і став читати... Як же начитав, що конотопським сотником настановили не його, як він бажав і щиро надіявся, і з тим і Забрьоху скрутив з сотничества, а з другої сотні узяли суд-денка, Дем’яна Омеляновича пана Халявського, та й письмо упустив, і голову похилив, і довго думав, думав, далі підняв голову та й каже собі: «Дарма! Підіб’юсь під нового та й буду над ним орудовати. Недовго буде пановати. Пошию і сього у дурні, його і змінять, тогді вже певно я буду. Оставайся ж, пане сот... чи то пак, пане Микито, з своєю Солохою, а я піду до нового пана сотника, Дем’яна Омеляновича, і той подарунок, що лагодив тобі на весілля, понесу йому на ралець. А хто, хлопці, за мною?»

– Я! я! я! я! – заревла громада і потягли з х<тпг, невважсііочм,. що й чарки поналивані і калач дружко покраяв. І що то сказати: усі, і дружко, і піддружий, і бояри, і усі розійшлись; зоставсь сам Микита з Солохою; нікому було іі страви їсти, що на обід понаварювали.

Оттаке-то було весілля у Микити Уласовича Забрьохи, що був колись у славному сотенному містечкові паном сотником!

XIV

Смутний і невеселий увійшов на другий день у хату до Микити Уласовича Забрьохи пан конотопський писар Прокіп Ригорович Пістряк. Та, ввішедши, так і поточився па лаву, схиливсь на стіл та й заголосив...

– Не задавай жалю, Ригорович! – каже йому Уласович.– Тут і так нудно на світ дивитись. Чого-бо ти виєш, неначе собака? Хіба чи не напала і на твою Пазьку короста, як на мою Солоху?

– Бодай усі на світі і Солохи, і Пазьки, і Явдохи, усі, усі покоростявіли, то мені й байдуже. Горе; Уласовичу! Горе постиже мою утробу до раздраженія!

.– А мені що за нужда?—казав Микита, згадавши, як відійшов від нього Пістряк, почувши, що його змінили, і не дав йому ніякої порадоньки, та ще у вічі і насміявся.

– Не возпом’яни моїх первих беззаконій, друже! Нині і аз, грішний, у простоті єодержуся.

– Як так? – спитав Уласович; а Пістряк– по-своєму, по-письменницьки, і розказав, як він прийшов до нового сотника прехваброї Конотопської сотні, Дем’яиа Омеляновича пана Халявського, і як той, каже, «воззрів на нього гордим оком і нечистим серцем, аки на пса смердяща», і звелів йому писати до вельможного пана полковника лепорт об такім і об такім ділі. Ригорович захотів помудро-вати і, щоб з першої пори запуздати папа сотника по-своєму, щоб не дуже бришкав проти писаря, написав по-своєму. Пан сотник розчухав, що не так, бо й сам був письменний, каже писареві: «Не так!» – а писар йому ув одвіт: «Так! Я вже знаю, що по-моєму лучче буде!» Пан .сотник крикнув: «Пиши по-моєму!» – а писар каже: «Я на те писар, я знаю, як і що треба!.» Як же пан сотник розлютується, як крикне: «Так ти вже н,е писар, сякий-такий сину!» і почав коренити і батька, і матір, поперед Забрьо-шиних, а далі й Пістрякових, і ввесь род їх, а далі самого Пістряка лаяв-лаяв на усі боки, та у потилицю і вигнав

його з хати, і змінив його з писарства, а иамість його настановив підписчого, хлопця, блазня, «єго же,– так закінчив Пістряк,– не єдино'жди за возлобіе чухрав і по лядві-ям поруганіє чиних».

– Скажи мені на милость, Ригорович, – питав Микита Уласович,– хто се нам таку капость укрутпп?

'– Оле мені! – здихнувши, казав Пістряк.– Враг рода чрловічеського, Явдоха Зубиха, великоімспитая відьма преславної слободи Конотопа. Сия-то увозмсздила, що й. полетів єси, аки птиця пернатая; вона обуяла і панну хорунжівну, нині паню Халявську, та ще – ох! – і сотничку, воєже би іміти непреткновенное наміреніє соїтися з тобою у брак; вона і до убитку тебе препроведе; вона і глумленіє над нами вчинила, похитивши в нас двері; вона преврати гнусообразную твою пашо Солоху – нехай здорова буде! – замість ліпообразної панни Олени і одружи тебе з нею; вона, вона всьому злу суть і вина, і причина, і предмет. А все сіє учини ув отмщеніє за поруганіє над лядвіями єя, Вотще ми її, друже, замість прочуханки, не сожгохом, яко язичницю хварисейку, садукейку і митарку, ₍у пещі халдейськой!

– Так подаймо на неї лепорт!—казав Забрьоха.– Нехай вона нам заплатить за безчестя, що нас позміняли та ще мене на Солосі оженили. Нехай її посадять у колоду...

. – Овва! – здихнув Ригорович і каже: – Не імать.нині власті над нею ніхто. Пані сотничка учинила їй парчеве возглавіє, сиріч очіпок, і нову намітку, і плахту; а пан сотник Халявський пристави к ній раба і даде коня, і мест-ника, і ділателя, щоб і дрова рубав, і воду возив, і кота годовав. І дана їй власть на усьому лиці земному і чакло-вати, і обаяти, і глумитися цілоє урем’я і полвремеиі, .

– Так знаєш, що зробимо? Закличем її, мов добрі, до себе в гості. Перш почастуєм, а далі надаєм тусанів, і щоки їй попіб’єм, і зуби останні повибиваєм.

– Плюнь, друже, на сію Явдоху! А паче усього повели, господине, унести носатку чого-небудь. Ось випиймо журби ради, то лучче буде паче і обаче.

– Та й випиймо ж!

От Уласович і гукнув на Солоху, а вона їм уточила і унесла, чого треба було. Стали кружати. Повиціджувавши гарненько скільки там иосаток, з журби ледве розійшлись по хатам. І після того що день, то й сходилися журитися, та знай куликали, бо нічого їм було більш робити. Минулося панство!

ЗАКІНЧЕНІЄ

А сюю повість, або казку, та розказував мені покійний Панас Месюра – коли знаєте; і вона дуже довга. Там є такс, що й пан Халявський, Дем’ян таки Омелянович, от що настановили сотником у славному сотенному містечкові Конотопі намість Микити Уласорича пана Забрьохи, дуже швидко перед начальством щось процвиндрив, і його з сотенства змінили. А його жінка, себто Олена йосиповна, що була панна хорунжівна і попереду жила у Безверхому хуторі, що на Сухій Балці, так щось там... якось-то... гм! проброїла... не знаю, що і як... тільки мужик їй і очіпок збив, усі патли пообривав, і очі попідбивав, а далі підрізану водив по усьому Конотопу по вулицям, а писарю, що намість Прокопа Ригоровича Пістряка став, молодий парень, собою чорнявий та красивий, та узяв та півголо-ви йому уподовж оббрив, та й прогнав від себе...

Усім же їм се сталося ось за що. Пану Забрьосі – щоб не здававсь на писаря, а робив сам, як він є начальник, та щоб робив по правді, щоб слухав, що приказано від начальства, а то йому начальство предписує у поход іти, може, боронити народ від неприятеля, а він узявсь заполіскувати жінок, бач, топити відьом, щоб вернули дощ на землю; буцімто відьми можуть проти небесної сили яку капость на світі зробити? Усе йде по божому повелінію. Та щоб не топив народу; бо, поки до відьми добрався, скільки душ згубив позанапрасно? Щоб не удавався в чаклування, покинувши бога милосердного, бо чортяка зараз через свою наньмичку, Зубиху, попорався над ним добре, що і у вирій полетів, мов гусак, людям на сміх!

Пістряку Ригоровичу – щоб не обдурював свого начальника, не пошивав його у дурні, а щоб робив і каза:і перед ним усю правду. Щоб, розсердившись на людей, н<; робив їм біди, як тут з жінками: на кого сердився, а скільки душ занапастив, у воді потопив, і сиріт зоставив? А щ > найпуще, щоб не пив так цупко горілки.

І пану Халявському з його жінкою не минулося; і:я пожили у ладу. Зачим зараз кинулися до відьми? Зачим через чаклування та ворожіння, покинувши закон святий, собі побралися? Еге! Хоч і прийняли шлюб, та як не через божу волю, а через Явдоху, та через її реп’яхи, та кісточки сушеної жаби, так воно усе і пало прахом.