355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Григорий Квитка-Основьяненко » Повісті та оповідання, драматичні твори » Текст книги (страница 26)
Повісті та оповідання, драматичні твори
  • Текст добавлен: 8 октября 2016, 12:18

Текст книги "Повісті та оповідання, драматичні твори"


Автор книги: Григорий Квитка-Основьяненко



сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 40 страниц)

Батько вп’ять її спитав: «Чи добре так, чи як думаєш?»

– Та воно б то, пожалуй, добре,– ледве промовила Галочка,– так глядіть тільки те, чи піде ж вій до нас, до простих мужиків?

– О, я знаю, що піде,– сказав Олексій.– Коли посадив мене край себе і казав, що ми перед богом усі рівні, так такий вже не одцурається від хліба-солі. Та і що ж? Зберімося, налагодьмося, а не прийде – як хоче.

– А що ж ми йому налагодимо? У иас панського нічого нема, та й не знаємо, що для напік треба.

– Дурна ти, душко! Не усе одпакому хліб-сіль бог дав, що пану, що усякому чоловікові? Чого тут? Що є, то й подамо. Ми не пани, і він зна, що в нас панського нічого нема. Та й об тім ие турбуйся. Я постачу усе. Ти йди собі на вулицю грати, а я покличу Домаху: та була у пана наньмичкою, та зна, де, що, як зварити. А ти не турбуйся ні об чім.

Як же таки Галочці, будучи хазяйці, та не турбуватись! Роботу свою заховала, кажучи: «Вже тепер ні к чому починати квітки вишивати, вже суботонька. Я лучче нароблю квітків з шпалер та заквітчаю святії образи; он і голуби вже старенькі, треба новеньких зробити, та і піч, бач, як поколупалась!»

От і покликала зараз наньмичку і звеліла усю ту глину на печі, що поколупалася, стерти та новою позамазувати скрізь. Бо піч була з зелених водолазьких кахлів та на спаях червоною глиною позамазовано, так так хороше було, що не то що!..

Наньмичка піч пора, батрак долівку землею рівня, де повибивалося, а Галочка в’яже квіточки, та які вміла, які знала, самих гарних наробила і голубів новеньких попри-вішовала. А сама усе турбується думкою: «Коли б же гарної рибки придбали! Хто то в них буде куповати! Що то якби мені воля: я сама пішла б на місто та й купила б якої сама знала, щоб не стидно було».

От у неділю чи пообідала мерщій, чи ні, зараз Галочка підмела велику хату, повісила на кілочок чистий рушник, довгий та предовгий та мудро усякими квітами вишитий, накурила ладаном кріпко і заперла хату, щоб не видихалося, поки... У кімнаті стала вбиратися. І що то вирядилася – хороше та прехороше! Доброго нічого не брала, так лучче під простенького; та як же то па пй усе чепурненько, любенько, штеппенько – як на картинці. Чи пора, чи пе пора збиратись, вже вона і вибігла... Біжить нулпцею і землі пе доторкається, а на душі так їй чогось-то иесело, так иесело... Добігла – і дівчат нема нікогісінько... Зпрк – і на колоді не сидить... батько ще не вийшов. А вже з десяток халавурів вже і швандяють по вулиці – дожидають ,^бору дівчат,

ІЦо тут Галочці робити? Де їй дітися? «А що за пре-ліниві дівчата,– дума собі, надувши губенята з серця та мотаючи рушником, що узяла підперезатись.– Чи вони сплять, чи що? Але і досі не виходять, а там, гляди, і вечір, а там і піст скінчається. Коли ж ми награємось? Побіжу їх збирати мерщій».

Кинулась у першу хату: там ще обідають. Сердиться наша Галочка, виговорює, поспіша викликати подруг, бо вже, каже, нерано, вже над заходи сонечко, скоро вечір. Кидається по хатам по другим: там ще і не думали збиратися– тільки вбираються. Отаманує наша Галочка над дівчатами, виганяє на панщину, а дівчата регочуться: «Що се,– кажуть,– сталося з Галочкою? То ми, було, зберемося усі та дожидаємо-дожидаємо, поки-то вона вийде, а тепер поперед усіх поспіша. Ще тільки півдня, а вона вже каже: вечір хутко. О, бодай тебе!»

Сяк-так стягнулися. Попереду, було, усе починають вороном, а тогді вже з піснями підуть; так тепер Галочка каже: «Ні, давайте у кострубонька». Ми розберемо її думку: у кострубонька як грати, так треба пісню голосно викликати, а далі, як вмре кострубонько, так треба у долошки плескати. От луна від пісень та від лясків піде, от швидше і вийде... батенько: «Мені до других діла нема»,– так думала Галочка.

От і почали у кострубонька. Пішла луна скрізь. Посипавсь народ з усіх місць. Бачить Галочка, граючи у жони, що вже і батько її вийшов і сів на колоді, як зирк!., аж розсердилася: «Чого той Тиміш та сів біля мого панотця? Чи він же вміє з ним говорити?» Аж ось... Галочка понурила очиці у землю та вийшла з кругу, щоб, знаєте, підтягнути рушничок – чи ослаб, чи що; а сама збоку усе дивиться, куди охвицер іде... а він усе йде, та до колоди... от і Олексій, і Тиміш устали, кланяються... Отже, Тиміш і відійшов, спасибі йому!

Отже, і посідали охвицер з Олексієм; от Галочці і веселіш стало, що батькові не буде смутно, є з ким розмовляти, є від кого розумних речей послухати. От як повеселішала, зараз і закомандовала: «Ануте у хрещика!»

– Та тривай-бо, Галочко,– закричали їй дівчата,– ще у жони не зограли, а вона вже у хрещика.

Отаман Галочка не слуха їх: розірвала круг, попарувала усіх, настановила гробів, полетіли дівчата, мов пташечки... Еге! То Галочку і тут знати: не біжить, а, мов рибонька, прудко пливе і рученятами не мота, а тільки вихиляється, мов той молоденький ясенок, що легенький вітерець колише його. Піймай же її! Куди! Хіба муха тільки за нею злетить! «Та куди ти, Галочко, усе біжиш? – крй<-чали на неї і ті дівчата, що гробами були.– Усе до колоди біжить, хіба не бачиш, яка там калюжа! Добре тобі, що ти така легенька, що і перестрибнеш через калюжу, а ми не вдержимося, так так у неї і шубоптпемося. Бач як позабрьохувались!»

– Та то я, дівчата, затим туди біжу, бо тут з гори, так легше...

Так відбріхувалася хитра Галочка, бо овсі туди не з гори було, а трошки горбовато, і попереду калюжа. Та їй нужди мало: вона через ту калюжу, як думка, так і перелетить; а їй аби ближче підбігти до колоди; на колоді сидить... батенько її... а з батеньком.:, охвицер... та що за хороший! Молоденький, чорнявенький, очиці, як жар, на виду рум’яненький та білий: вже видно, що нанського роду... Та як чепурно прибрався!.. І як приятельно з моїм панотцем розговорює!.. От вже хороший та красивий! Тепер я його лучче розгляділа. Так думала Галочка, добіга* ючи усяк раз до колоди, і що не робила, як не виспівовала, не зирнув охвицер ні разу ні на неї, ні на дівчат.

Не до пісень-бо і не до ігрищів йому було. Він на сю пустоту не дуже заглядався, йому і дівчата байдуже. Він собі був такий чоловік, що коли узявся за яке діло, так вже не доїсть, не доп’є і ні об чому не дума більш, поки не скінча свого діла. Тепер він, побачившися з своїм приятелем, з Олексієм, став йому розказовати про усе, що діялося у нашому царстві: як татари, було, заполонили усіх нас, як командовали над нашими старшими і як здирали з народу останнє, хто що мав; як наші відбилися від татарви, і далі – який цар після якого воцарявся і як цар Петр по усім усюдам дав порядки; усе, усе розказовав з великою охотою і не дивлячись ні на що, що край його діється; бо бачив, що його слуха чоловік розумний, усе поніма і хоче ще більш слухати, щоб усе знати. Олексій так би і не одійшов від нього і, бачачи, що вже не з так рано, став пильно прохати охвицера, щоб пожаловав до нього хліб-солі одкушати.

– Піду, мій любезний,– сказав охвицер, устаючи,– з великою радістю піду, бо бачу, що й ти мене полюбив, як і я тебе. Тільки з уговором піду: щоб ні ти, ні жінка твоя, пі сім’я твоя, щоб ие величали мене благородіем та щоб не втримувались для мене нічим. Що ви кушаете, те і я буду. Усе божий дар.

– Та чим багаті, тим і раді вас, такого доброго і милого пана, угостити. Не положіть тільки гніву за нашу простоту. А як же нам і величати вас, коли ви є ваше благородіє?

– Нащо се благородіє? Кажу тобі – не треба... Ти не салдат, і я не на муштрі; зовіть мене просто: Семен Іванович.– Так розговорюючи, і дійшли до двора, і Олексій увів свого гостя у велику хату. А Галочка бігала-бігала у хрещика, зирк до колоди – нема панотця, нема і охвицераі «Мабуть, вже пішли до нас»,– подумала собі та й притихла, і ноги в неї болять, вже і утомилася, вже і нездужає.– Піду,– каже,– додому».

– Куди ти підеш? – гукнули на неї дівчата.– Ще тільки розігралися, а ти вже і втікати. Даваймо у кривого танця! Веди, Галю! Без тебе ніхто не виведе.

– Як собі хочете, дівчаточка-голубчики, а справді кажу, що треба додому. Так мені щось... чи з очей, чи що...– і пішла Галочка додому, та перше тихою ступою, а як відійшла дальш від дівчат, так як стріла, і не забарилася добігти.

Увішедши у противну хату, мала причепуритися після бігання, так-бо і руки, і ноги трясуться, і не зна, за що і узятись... Сяк-так, нічого робити, хочеться прийти у кімнату та послухати, як охвицер буде з батьком розговорювати і що розказоватиме, а тут щось соромиться, і не сміє, і боїться; та схопивши що попало, буцім треба сховати, та й понесла...

Увішедши у велику хату, низенько, звичайненько поклонилась гостеві і тільки що хотіла пройти у кімнату, а батько її і зопинив, питаючи: «Чи вже ти, Галочко, і вернулася? А чому се так рано?»

Галочка, ще кланяючись, накинула очком, що охвицер щось розказовав, а як вона ввійшла, так він, уздрівши її, так і замовк, і рука, догори піднятая, так йому і зосталася, а сам так же пильно дивиться на неї, що неначе з’їсти її хоче. Галочка, звичайно, як дівка, се усе підгляділа та ще й пуще засоромилася... Перебігла б мерщій у кімнату і заховалась би, так панотець пита її об чімсь, а об чім – вона і не розслухала. Та вже він удруге спитав, а вона, стоячи перед ним, переминається та червоніє, як є калина, а далі вже намірилася та й сказала:

– Та не. знаю... дощ розігнав... там дівчата... теє-то... поїхали...

– Добре, коли при такому сонечку та вас дощ розігнав, їдь же і ти, куди хоч,– так сказав Олексій, усміхаючись, бачачи, що Галочка і речі не знайде, що сказати. Не вспів батько сього сказати, а Галочка вже, як тая муха, улетіла у кімнату.

■– Се моя дочка, Семене Івановичу,– став казати Олексій.– Не положіть на неї гніву, що вона так обрябіла при вас і не зуміла одвіту дати.– Галочка притулила своё ушко та й не дише, щоб дослухаться, що охвицер про неї скаже.

А Семен Іванович, дивуючись, і питається:

– Так Галочка твоя дочка?

– Моя, Семене Івановичу.

– Ну, тепер бачу, що тебе господь благословив дитятею. Я чув про неї багато чого хорошого, її кріпко усюди похваляють. Бачив разів зо два на ігрищах, красива показалася мені, а тепер, як побачив ближче, так вона – міри нема, яка красива. А що найбільш у неї—очі. По очам, Олексію, можна знати, яка у чоловіка душа. Істинно, ти щасливий батько, маючи таку дочку добру, розумну та ще і красиву. Я зроду не бачив такої красивої.

Яково-то було Галочці, сеє усе слухаючи?

– Се, Семене Івановичу, що ви мене, по ласці своїй, полюбили,– сказав Олексій,– так вже і дочку вихваляєте.

– Ні, Олексію, істинно так. І вп’ять-таки скажу, що ти щасливий батько.– Тут Олексій став кликати дочку... так куди ж! як їй було вийти? Не сто раз вона чула, як їй і у вічі казали, що вона дуже красива, так то їй і дарма було. А тепер де б вона ділася, чуючи, що охвицер її похваля; а тут батько кличе: треба його послухати, вийти; а як вийти, як глянути на охвицера, коли він по очам усю душу зна?.. Скрізь землю пішла б!

Як не виходить Галочка, а Олексій не любив, що його не слухали, пішов сам за нею і став її уговорювати, щоб не соромилась та вийшла, бо треба полудновати лагодити.

– Добре ж, таточку, вийду, вийду. Тільки нехай охвицер нічого мене не пита, поки я не роздивлюся.

Олексій увійшов до охвицера, моргнув йому, усміхнулися обидва і стали своє розговорювати. Збиралася-збира* лася Галочка і, як увійшла, забувшись, вп’ять поклонш лась, і Семен Іванович вже і не заньмав її, а тільки як куди йде через хату або прибира що, то очей з неї не спустить, і що розказовав Олексієві, забуде, замовчить, а коли Олексій що розказує, то він і не чує нічого.

Агу, огляділась трошки і Галочка, мотаючись тут перед ними; їй нжо не так млосно. ГІрибира-прибира та, прислухаючись до охвицерових річей, і стане, і дослуха усе. Вже і так, як він не бачить її, вона розгляда його; як же на ту йору гляне він на неї, так де б вона ділася... Се й не раз так лучалося, а усе їй на нього хочеться дивитись, а йому на неї. Серце серцю стало вже вість подавати.

Подали страву, стали вже полудновати. Галочка порається, і присяде, і слуха, що вони з писанія розговорюють. Якось-то Семен Іванович осмілився та об чім-то і спитав Галочку...

Господи, трохи ложки не впустила! І не стямилася, де вона сидить; а далі, нічого робити, одвіт дала. Так удруге, утретє... вже Галочка огляділася, вже сміливо говорить і, бачачи, що охвицер чесна і добра душа і що у нього на думці нічого нема поганого, стала смілива: після полудня, упоравшись зо всім, сіла біля свого панотця і стала слухати, об чім охвицер розказує. А він про усе розказує, чого Олексій і не знав: як у світі поводиться, де які землі є і що для чого на світі є, об усім говорив і усе знав, бо кріпко розумний був. Олексій знай його розпитує то про се, то про те. Вже і Галочка осмілилась, і сама де об чім розпитує, і вже перестала його величати «ваше благородіє», а вже зоветь, як він звелів: Семен Іванович.

Оттак розговорюючи, просиділи і довгенько. Ще б не пустили свого Семена Івановича, так одне те, що нерано, а друге, що дуже далеко йому йти – аж у город: через садки, степком і через гребельки. Тогді так було: де город, а де Гончарівка – кріпко далеко. Олексій, попрощавшись з Семеном Івановичем, проводив його аж геть; а Галочка як сіла кінці стола, як підперла свою головку білою ручечкою, як задумалася...

– Чи чуєш, Галочко? – крикнув панотець.

– Ох! – та скочила з лавки, та й не зна, що й казати.

– Що се з тобою сталося, доню? Увійшов я у хату – не чуєш, тричі кликнув – насилу розчумалася. Чи задрімала, чи що?

– Так-таки... що... трошки...

– Утомилась, сердешна! Одно те, що набігалася, а тут поралася. Іди ж лягай спати. Бог з тобою! – перехрестив її і пішов.

Сиділа ж наша Галочка, сиділа, думала ж вона та думала. А що думала – хто її зна. Тільки і промовила: «А що ж з сього буде?», та й сплакнула, перехрестилася і лягла вже, так до півночі доходило.

ззз

Смутна сіла за роботу наша Галочка, смутна і обідала, чи то пак не обідала, а тільки за столом так. Олексій дивовався і питав її, чом вона нічого не їсть і чому така смутна?

– Так, таточку, щось чи голова...– ні, мені усе нудно та тошно,– сказала Галочка та й здихнула важко.

•– Чи не набігала ти, нехай бог милує, лихоманки?

«Набігала лихоманку, що і повік не забуду»,– подумала Галочка, а Олексій, помовчавши, і сказав:

– Обіщайся у неділеньку у Куряж 8сходити.

– Атож, таточку; коли б швидше неділенька прийшла.

От того-то наша Галочка така й смутна була, що неділенька далеко: аж через шість день. У неділеньку охвицер обіщався прийти до них... Коли ж то се буде?.. Коли дождешся тієї неділеньки, а тут так, що через силу ходжу... Так собі думала Галочка, перемиваючи ложки після обід, як ось – рип у двері, і хто ж то? Семен Іванович!.. Галочка усе з рук так і повпускала...

– Сердься не сердься на мене, Олексію Петровичу,– сказав Семен Іванович, увішедши у хату і поклонившися попереду старому, а там і Галочці,– а я до тебе прийшов і сьогодні. Як хоч: мені без тебе скушно. Я люблю з тобою беседовати. Як упорався з службою своєю, зараз і потяг до тебе. Скажи мені по істинній правді: чи не мішаю тобі у чім. Може, ти своє робив? Я у друге урем’я прийду.

– Та що се ви говорите, Семене Івановичу,—сказав Олексій.– Я б вам не то що, я б усе перед вашим здоров’ям так би і стояв і усе б слухав, що ви нам доброго розказуєте. Знаєте що: коли так, як вам є урем’я, то коли тільки захочете, так прямо і йдіть до нас. І двері, і душа моя для вас відчинені поусякчас. Ви мені ні у чім не помішаєте. Я зранку порядок дам батракам, та і пан на увесь день. І вже мені худоба того не дасть, що ви мені розкажете або, прочитавши, розтолкуєте по ласці вашій. Приходьте ж хоч поусякдень. Чи так, Галю?

– Єй же, так,– сказала Галочка, слухаючи такі батькові речі, що їй здавались так, неначе хто на гуслі їй грає.

– Так, панотченьку! І мені веселіш буде на душі, коли вам весело буде з Семеном Івановичем.

– Так, може, тобі, Галочко, скушно буде, що ти сама собі сидітимеш? – спитав Семен Іванович, пильно приглядаючись їй у оченята.

– І то вже,– сказала Галочка, опускаючи очі-зірки свої у землю.– Буцім я сама собі сидітиму. Адже батенько мене не віджене, коли і я тут буду з своїм ділом. Тут-таки робитиму своє, а тут слухатиму, об чому будете розговорювати або що читатимете. Я хоч і читають, а дещо второпаю.

Так і положилися, щоб Семен Іванович, коли тільки захоче, щоб і приходив.

Та й зачастив же! Що в бога день, покінча своє діло, сиравить що треба та, не оглядаючись,– на Гончарівку, бачите, до Олексія... більш нічого, йому буцімто тільки його і треба. Тут вони сидять, розговорюють, читають. Олексій розпитує, як що трудне та непонятне для нього у четьї мінеї; Семен Іванович товкує, та так чисто, що неначе в рот кладе; а Галочка так і слуха: забуде і роботу, устромить голку у полотно та й не виводить її, ручку опустила, головку підняла, а очиці – як ясочки, так і пе сходять з Семена Івановича... так-то щиро слуха.

Слуха!.. Коли б же хто та опісля почав би її розпито-вати, що таке розказовав Семен Іванович, то коли б тільки по правді, вона б і сказала, що хоч і прислухалася до усякого слова, та не второпала нічого, бо усе приглядалася, як він гарно говорить та губоньками, що червоні, як та калина, поворочує, і з-за них та зубоньки мелькають, білесенькі та рівнесенькі, як є один; які то рум’яні щоки, які узенькі чорні його брови,– як на шнурочку, а очиці які ж то! Він казав, що через очі можна бачити душу у чоловіка. Так і є, що правда. Як зирне на мене, то я і бачу, яка в нього душа добра, який вій жалосливий до усіх; та так мені його жалко стане... та через те нічого і не розслухала, об чім він розказовав.

Сього Галочка нікому не говорила, а тільки думала собі, як, було, проводить Семена Івановича об пізньому вечорі та ляже на своєму ліжку, щоб-то спати, так їй і не спиться: усе-то силкується згадати, що читав або розказовав Семен Іванович, так-бо не згада нічого... «Нехай же завтра не буду на нього дуже пильно приглядатися, а усе буду слухати,– так скаже, було, Галочка звечора, а удень прийшов Семен Іванович, почав говорити... забула наша Галочка слухати – знай, розгляда його і доглядається, чого учора не добачила, що «он ямочки на щоках його, що так би і дивилася на них; он рученята невеличкі та біленькі, мов у панночки, та як заговориться, як обіпреться рукою об голову та пальцями перебира своє во-' лосся, чорне, як смоль, та м’якеньке, як шовк...»

Оттак і поусякдень Галочка що-небудь знайде у Семена Івановича, чого перш не розгляділа: то голос при-ятний, то як задумається чого,– а вже щось частенько став задумоватися,– так його жалко: усе б на нього і дивився. А як піде по хаті, так що то за стройний у етану, що двома п’ядьми молена його обняти, мов переломлений, так і вихиляється.

Семен Іванович приносив і свої книжки, та що то за прерозумні! Про усе, про усе там писано було. Олексій, бо він один їх і слухав, не нарадується, було. І розказовав багато дечого розумного. І про себе розказовав, що він є поміщик, що у нього вотчина аж біля Прилуків, укупі з братом, більш чим сто душ; батька і матері нема – померли, брат господарює, а він служить у війську. З братом живуть, як закон велить, люб’язно і согласно; брат йому усе вистача, чого тільки треба, і що він сам собі вольний козак. «Що,– каже,– хочу, те роблю, ніхто мене ні у чім не силує і не поборонить ні у чім, бо я собі сам пан над собою. Служу у війську, поки треба. Коли стане замиреніє, піду ув одставку та й оже...» Тут щось і замовк та скочив з лавки, ходив-ходив по хаті: усе думав щось собі довгенько... далі схопив шапку і став збиратись додому, а ще то і не пора була: він, було, завсегда просиджує до пізнього вечора, а тут ще тільки сонечко геть-геть спустилося.

Олексій кинувсь, щоб його прохати, щоб ще посидів, бо ще рано, так ні: притьмом ніколи, діло є, треба сьогодні зробити то се, то те... і не впросили його, щоб ще посидів; пішов собі тихою ступою, похиливши голову...

Олексій став жалковати, думаючи, чи не розсердив його чим, так-бо ні: так приятельно розговорювали. «Хіба чи не ти, Галочко, чим його розсердила?»

– Щоб то я, панотченьку,– ледве промовила сердешна Галочка, бо сльози так налягли їй на душу, що й дихати важко було.

– Так бо ні! – вп’ять став розмишляти Олексій.– Ти йому сьогодні і слова не сказала. Не знаю, що се таке є; нехай чи не прийде завтра, розпитаю.– І пішов з хати.

А Галочка як подумала: «А як не прийде...» – та з сим словом як заплаче! Батечки! як то гірко плакала, до самого вечора! А чого – і сама не зна. Такі думки постигли її, що і не придума, що їй і робити: то, дума, може, він занедужав, нікому його доглянути, тяжко йому, може, ще до світу і вмре... Та від таких думок аж з ніг звалилася, прилягла на ліжку, слізоньками обливаючись... «Коли б можна, побігла б, мушкою полетіла б до нього, тільки б глянула на нього, що з ним робиться... коли нічого, то і мені б полегшало... Коли завтра не побачу його, то, певно, до вечора вмру... Так мені тяжко!..»

Не вмреш, Галочко!.. Бо ще дуже зарані, як ще і не приходив ніколи так рано, Семен Іванович вже і йде. Галочка, ще тільки устала, та усе пильно на город дивилася... і трошки згодом вздріла його, та аж за ворота вибігла і, як нтичка веселенька, підплигує, щебече до нього що здалеку: «Чи ви не вмерли, Семене Івановичу? А були ж недужі? Чи чого розсердилися на нас? Що ми вам заподіяли, що ви нас учора так хутко покинули?»

– Нічого, Галочко, нічого. Діло було, більш нічого,– казав Семен Іванович, веселенький вже, і люб’язно усе говорить і не хмуриться. Увішедши з Галочкою у хату, зараз і пита: «Де ж Олексій? Я вже увесь день у вас посиджу».

А вже Галочка і облітує по усьому двору, гукаючи:

– Тату, таточку!.. Та йдіть же швидше! Вже прийшов... прийшов, єй же то богу, прийшов!..

– Хто там прийшов? – обізвавсь Олексій від хліва, що заплітав з батраками.

– Та він же, панотченьку, він! Він і не вмирав, він і ие-дуж не був, йому діло було. Сьогодні увесьденички буде в нас,—казала Галочка, розмотуючи руками, а сама чи договорила, чи ні, та вже і біжить мерщій у хату.

– Та хто? – ще таки гукнув на неї батько.

– Та Семен Іва...– більш і не чути було, що Галочка сказала, бо вже вбігла в хату; вже й там кидается, порається, прибирає, і сама не зна, що воно таке... Небо над нею піднялося, сонечко ніколи так над нею не сяяло; куди не гляне, усе їй весело, усюди гарно, так гарно, що аж сльози її пройняли... Побігла у кімнату, сплакнула трошки з радощів, вмилася, утерлася, прибралася і вибігла до гостя, веселенька, як пташечка.

Вп’ять пішло діло, як і спершу. Еге! Та щось не так вже. Пожалуй, прийде Семен Іванович і веселенький, і розговор-ливий, і дещо жартовливе скаже і Галочці; та далі чи розказує, чи стане читати, та почне часто поглядати на Галочку, та й змішається зовсім. Як установить на неї свої карії очі, дивиться, забуде, що й говорив, або і читати перестане, і. буде на неї довго дивитися... і чого то в очах у нього не побачив би! Там була уся його думка; усе, що було у нього на душі, усе можна було бачити... Що таке —ми будемо знати опісля, а Олексій не дуже в його очі заглядав, він би і не розібрав нічого, хоч би і подивився в них; він, було, тільки дивується, чого Семен Іванович так задумався, та і собі замовчить, щоб не мішати йому об чім там думати.

Одна Галочка трохи чи не знала, що на думці у Семена Івановича: бо як тільки побачить, що він почав на неї дивитися пильно, не так як завсегда дивиться, вона вже не зирне зараз на нього, а похилить голову та голкою шиє, а тільки по роботі копирса, а що дума собі, так хоч побожуся вам, що однаковісінька у неї думка була, що у Семена Івановича... Та як пуститься вона у тую думку, як дасть їй волю, так їй хороше, так весело, що вона і не тямить себе, чи вона на землі, чи у раю..; їй здається, що вона, мов пташечка божа, літа попід небесами і щасливіша від усіх людей: та тут і гляне,– на кого ж їй більш і глянути,– гляне на Семена Івановича... та якими очицями гляне... що Семен Іванович вдарить себе рукою, затулить очі, припаде на стілѵ довго так полежить, піднявся... видно було, що сльозинка-друга в очах його блищить... Обітерся, устав, походить по хаті і вп’ять сяде...

А Галочки вже давно тут нема: вже давно у кімнаті... тяжко їй стане, дух захватує, сплакне і поки-то, поки справиться з думками, що увійде до них.

А Олексій, той на усе дививсь по-своєму. Бачачи, було, що Семен Іванович так страждав, приньметься його роз-прошувати: «Чого ви так собі, Семене Івановичу?»

– Так щось, нездорово,– скаже, було, він так, аби б що-небудь сказати.

– Чи не викушали б, може, полинькової! Вона кріпко полезна вещ від усього.

О, щоб тебе, пане Олексію, з твоєю полиньковою! Ну, так що прислужився! Від усього, каже, полезна. Ти вже до старості доходиш, так позабував єси, що то є молод чоловік. Не тільки твоя полинькова, та і ніщо у світі не відведе туги від серця, хіба...– Ох! тут і своя молодість згадується!.. Якого то дива не робили зо мною і карії очі, і румянії щоки, і біленькі рученята! Годі!.. Не хочу згадовать, тільки жаль бере!.. Будемо своє розказовати.

Так усе частіш, усе частіш діялось меж Галочкою і Семеном Івановичем. Вже й так траплялося, що хоч він і прийде, то такий же то смутний, такий невеселий, що й слова від нього не почуєш. Сидить; мовчить, часом здих-не, а на Галочку, не зводячи очей, дивиться... і з тим і піде.

– Чи не сердиться на нас чого Семен Іванович? Чого він такий чудний став з нами? Як ти думаєш, Галочко? – пита, було, часом Олексій дочки.

–< Може,—одвіт повагом дасть дочка, аби б то що-небудь сказати, а сама дуже добре знала, від чого він такий. Та так знала, що відгадувала сама собі, який він прийде: чи веселенький, чи ще більш смутненький. По своїй душі відгадовала і об ньому*

Щодень, щодень Семен Іванович був усе смутніший, як ось і овсі не прийшов.., Галочка просумовала, і на другий день не дожидала його: нема, нема і па третій і па п'ятий нема... Галочка сумує, Галочка плаче... то роздум а і скаже: «Добре кін робить, що покинув до нас ходити... Що з того?.. Ііехай! Він привикне без нас, забуде... усе йому ранно; однаково ж я швидко вмру... не можу його забути!.. Хоч сяк, хоч так!.. Мені треба вмирати; нехай він живе, нехай любується у білім світі! Нехай і їм світ красується, як най-луччою своєю квіточкою!.. Коли б тільки провідав, де я Лежатиму, та щоб хоч разочок навідався б до мого гробу!.. Земля б стала мені пером, тісна домовина стала б мені за веселую світлицю; запекшіїся уста мої усміхнулися б до нього, замершії оченьки мої глянули б і скрізь насипану землю вздріли б його, сухая рука моя іще б простяглася до нього!.. Лучче смерть мені прийняти, лучче моє діпованпяч-ко, і мою молодість, і мою дівочу красу заховати так, як вона є, чим ждати, поки я зсохну, зчахну, що він і не пожалкує!.. Смерте, смерте! де ти? Пожалкуй батька від діточок, жінку від мужа, не бери їх: їм хороше на світі жити, не бери їх; озьми мене, нещасну сироту! Мій батько ще не стар, ожениться, дітей бог дасть, мене забуде, без мене привикне, не буде журитись; а мені зачим жити на сьому світі?.. Коли він справді мене любить, як я його, так ще лучче тут мені вмерти, бо що з нашої любові має бути? Смерте, смерте, озьми мене! не жалкуй ні моєї краси, ні ді-вованнячка... Мати сира земле! прийми мене до себе, приголуб мене і не пусти мене на світ, де нема ні щастячка, ні одрадоньки і ніякої втіхи!..»

Так, було, Галочка поусякдень тужить, і що б робила з нудьги? А Олексій, так той притьмом зажурився! Ні з’їсть нічого до порядку, ні роботою не втішається. У хаті скуча, вийде до робітників: усе, здається йому, усе не так роблять. Сердиться, грима, часом налаєть кого дурнісінько, покине усе, побрів у хату; у хаті сумує, розгорне книгу – і нічого не прочита.

Так сумовавши, у неділю гукнув на Галочку: «Давай, дочко, швидше обідати. Мені діло є у городі». Негаразд пообідав, подякував богу – зараз за шапку і, порчачи сам собі: «Я не стерплю так довго... пропаду під нудьги»,– пішов з хати аж у самий город.

Як осталася Галочка сама, чи поприбирала дещо, чи ні*-журба її узяла... Сіла кінці стола, схилила свою головоньку і рукою підперла та і задумалась... Об чім же вона 4ам не думала?., об чім не розмишляла?., чого то не розга-довала?.. Тільки що сльозоньки з чорних очей капали на її ііїовкову запаску...

■ Не чула, і серце їй звістки не подало, що Семен Іванович увійшов у хату, стоїть перед нею, дивиться... вона плаче! Він не стерпів, ухопив її за руку та аж крикнув:

– Галочко, чого се ти плачеш?

Господи! Що сталося з Галочкою! Сама себе не тямить. Скочила, дивиться, чи се він, чи ні? І раденька б то, і сміється, а слізоньки, мов той дощик, що скрізь сонця йде, так і капотять. Насилу схаменулася, насилу у чувство прийшла та розгляділа, хто се є против неї і що схопив її руку і пригорнув її до свого серця, що так і чути, як воно кріпко ко–лотиться...

– Се ви, Семене Івановичу,– насилу промовила словце і стала визволяти тихенько свою руку, буцімто щоб хусточкою зітерти лавку. Зітерла та і стала його прохати: – Будьте ласкаві, сідайте, поки панотець вернеться з города. Вони пішли до чоловіка за ділом.

– Жалко, що нема,– сказав Семен Іванович.– Я й до нього, я й до тебе прийшов... Галю, зірочко моя!.. Не можна мені без тебе пробути... Усе тобі розкажу, як я страждаю без тебе. Побачивши тебе уперше, мені здалося, що я знайшов якесь собі щастя. Усе б я на тебе дивився, усе б я тебе слухав, усе б хотів, щоб ти мене взивала по менню, бо ніхто мене так приятно не зове, як ти. Душа у мене стрепенеться, серце заб’ється, і мені стане так весело, так весело. Згляну у твої оченята, що отеє напрасно ти рукою закрила... закрий їх, та тільки слухай. Без тебе я не жив, а маявся: чи справлю хоч трохи своє діло – біжу до тебе. Біля тебе – моя радість, моє шастя, моя втіха! Без тебе мені увесь світ немилий. Не вмію розказати, як весело мені біля тебе... Далі думка така стала приходити: «Галочка тебе не полюбить...» Слухай-бо, не закривайся і другою ручечкою. Я тобі як розкажу усе, тогді роби зо мною що хочеш. Від такої думки я став відвикати від тебе, затим не буду їй докучати, не буду ще більш до неї привикати; перестану овсі ходити, не буду її бачити, швидше вмру: бо, не бачивши тебе і не слухаючи твого голосочка, знаю, що довго не проживу. От я перестав до тебе ходити, усе звав смерть до себе...

– Та і я ж її... викликала,– через велику силу, хлипаючи, промовила Галочка...


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю