Текст книги "Янтарне скло"

Автор книги: Филип Пулман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 32 страниц)

– Балтамосе, – промовив хлопець, – я зараз знову піду до лісу, відшукаю безпечне місце та проріжу перше вікно. Ти маєш спостерігати за мною, і якщо вона чи її деймон з'являться неподалік, відразу попередити мене.

Балтамос кивнув та підвів крила, щоб струсити вологу. Потім він злетів у прохолодне повітря та почав ширяти над долиною, а Віл тим часом зайнявся пошуками світу, у якому Лірі нічого не загрожуватиме.

У затінку за одним зі шпангоутів цепеліна-флагмана ось-ось мали вилупитися бабки. Леді Салмакія схилилася над укритим тріщинами коконом сіро-блакитної комахи, звільняючи прозорі вологі крила від шматків оболонки: першим, що мали побачити фасеткові очі, повинно було стати її обличчя. Намагаючись заспокоїти свої напружені нерви, вона тихо шепотіла блискучому створінню ім'я, на яке воно мало озиватися.

За декілька хвилин шевальє Тіаліс мав розпочати таку саму процедуру зі своєю бабкою. Але наразі він за допомогою магнітного резонатора пересилав повідомлення, і вся його увага була прикута до власних пальців та крихітного інструмента на зразок смичка.

Він передавав:

«Лордові Роуку.

Ми перебуваємо приблизно за три години польоту від місця призначення. Консисторський Суд Благочестя наміряється відразу після приземлення послати до печери загін солдатів.

Він буде поділений на два підрозділи. Перший має пробитися до печери та вбити дитину, відрізавши їй голову як доказ її смерті. Якщо це буде можливо, вони також захоплять жінку, якщо ж ні, то просто вб'ють її.

Другий підрозділ має захопити хлопця живцем.

Залишок загону зустріне гіроптери царя Огунве. За оцінками, гіроптери прибудуть відразу після цепелінів. Згідно з вашим наказом леді Салмакія та я залишаємо цепелін за декілька хвилин і летимо до печери, де спробуємо захистити дівчинку від першого підрозділу та протриматися до прибуття підкріплення.

Прийом».

Відповідь надійшла майже миттєво.

«Шевальє Тіалісу.

З огляду на ваше повідомлення план дещо змінився.

Аби не дозволити ворогові вбити дитину, що було б найгіршим із можливих варіантів розвитку подій, ви та леді Салмакія маєте вступити в контакт із хлопцем. Поки в нього є ніж, його можливості є майже необмеженими, зокрема, він може прорізати прохід до іншого світу та перемістити туди дівчинку. Допоможіть йому в цьому, перейдіть до іншого світу разом із ними. Постійно залишайтеся поруч із дівчинкою та хлопцем».

Шевальє Тіаліс відразу відстукав відповідь:

«Лордові Роуку.

Ваше повідомлення прийняте та зрозуміле. Ми з леді відлітаємо за мить».

Маленький шпигун вимкнув резонатор та зібрав обладнання.

– Тіалісе, – пролунав із темряви шепіт, – вона вилуплюється. Поспішай.

Галівесп'янин квапливо наблизився до балки, до якої був приліплений кокон із його бабкою, і допоміг комасі вибратися із залишків оболонки. Погладжуючи її по величезній, страшній на вигляд голові, він розпрямив важкі щупальця, й досі вогкі та скручені, та дозволив створінню відчути смак його шкіри – тепер воно беззаперечно слухатиметься його.

Салмакія одягала на свою бабку збрую, котру галівесп'яни завжди носили з собою: повіддя з павутиння, титанове стремінце та сідло зі шкіри колібрі. Усе це обладнання майже нічого не важило. Тіаліс зробив те саме зі своєю комахою, затягнувши ремені на її тілі та перевіривши, чи зручно все сидітиме. Відтепер бабка носитиме цю збрую до самої смерті.

Тоді він накинув на плечі мішок та розрізав промаслену тканину корпусу цепеліна. Леді Салмакія сіла на свою бабку поруч із ним та пришпорила її. Довгі ламкі крила затремтіли, обійняті повітряними потоками, але потім створіння відчуло радість польоту й пірнуло у вітер, охоплене бажанням пронизати призахідний сутінок. За декілька секунд до леді Салмакїї приєднався в бурхливому повітрі шевальє Тіаліс.

Наїзники осідлали висхідний потік прохолодного повітря, дали своїм бабкам декілька секунд на те, щоб роззирнутися, та швидко полетіли в напрямку долини.

12
Поломка

На землю стрімко спадала темрява. Справи стояли так.

Лорд Ізраель у своїй адамантовій башті міряв кроками кімнату. Його увага була зосереджена на крихітній постаті біля магнітного резонатора: він віддав наказ відкласти на потім усі інші повідомлення й чекав лише новин, що мали надійти з маленького квадратного шматка магнітної руди, освітленого лампою.

Цар Огунве сидів у кабіні свого гіроптера, квапливо обмірковуючи протидії намірам Консисторського Суду, про які він дізнався від галівесп'янина, що перебував на його літальному апараті. Штурман тільки-но написав на шматку паперу якісь цифри та передав їх пілотові. Наразі головною була швидкість: той, хто перший висадиться на землю, триматиме всю ситуацію під контролем. Гіроптери мали швидкість, що набагато перевищувала швидкість цепелінів, але вони все ще суттєво відставали.

У цепелінах Консисторського Суду готувалася до висадки, перевіряючи амуніцію, швейцарська гвардія. Арбалети швейцарських стрільців без промаху вражали ціль із відстані п'ятсот ярдів і могли зробити п'ятнадцять пострілів за хвилину. Рогові спіральні стабілізатори надавали коротким важким стрілам крутіння й робили арбалети не менш влучними, ніж гвинтівки. І, звичайно, звук пострілу з арбалета був майже нечутним, що могло стати значною перевагою.

Пані Кольтер із розплющеними очима лежала біля входу в печеру. Золотава мавпа перебувала у стані занепокоєння та розчарування: з темрявою всі кажани залишили печеру, і їй нікого було катувати. Вона рискала довкола пані Кольтер, час від часу тицяючи мозолястим пальцем у світлячків, що сідали на стіни печери, та розмазуючи їхні світні тіла по камінню.

Ліра вся палала й також металася, але при цьому міцно спала, вкинута у важке забуття ковтком відвару, котрий пані Кольтер влила в неї годину тому. Вона знову бачила сон, що вже багато днів мучив її, і тихо пхикала від жалю та люті; від цього її груди й горло трусилися, а тхір-Пантелеймон зі співчуття скреготав зубами.

Неподалік, під дахом із гілок сосен, котрі тріпотіли на вітру, повільно просувалися лісовою стежкою Віл та Ама. Хлопець спробував було пояснити маленькій селянці, що він збирається зробити, але її деймон не зрозумів того, що передавав йому Балтамос, і коли Віл прорізав вікно та показав його Амі, та була так налякана, що ледь не знепритомніла. Аби вона не втекла, хлопець змушений був пересуватися повільно та розмовляти тихо – дівчинка відмовилася віддати йому порошок і навіть повідомити, як його слід вживати. Зрештою Віл просто казав: «Намагайся не шуміти та тримайся за мною» – залишалось тільки сподіватися, що вона так і зробить.

Одягнений в обладунки Йорик був десь поруч, готовий утримати солдатів і надати Вілові досить часу для того, щоб перетягти Ліру до іншого світу. Ніхто з них не знав, що до печери також наближуються сили лорда Ізраеля: час від часу вітер доносив до вух ведмедя віддалений шум, проте, знаючи, як гуде мотор цепеліна, він ніколи не бачив гіроптерів і тому не розумів, що це шумить.

Можливо, про це їм би повідомив Балтамос, але хлопець бачив, що з ним щось негаразд. Коли вони нарешті відшукали Ліру, ангел знову поринув у своє горе: він мовчав, дувся та думав про своє. А це ускладнювало спілкування з Амою.

Коли вони на мить зупинилися, Віл спитав у повітря:

– Балтамосе! Ти ще тут?

– Так, – безбарвно відповів ангел.

– Балтамосе, будь ласка, залишайся поруч зі мною. Ти не забув, що маєш попереджати мене про хоч яку небезпеку? Ти потрібен мені.

– Я поки що нікуди не зник, – була відповідь.

Більше Віл так нічого з нього й не витягнув.

Десь у них над головами, в розрідженому гірському повітрі літали над долиною Тіаліс і Салмакія – вони намагалися побачити печеру. Бабки достеменно слухалися вказівок, але не могли нічого поробити з холодом і сильним вітром. Нарешті їхні наїзники спрямували їх униз, під захист дерев, і це помітно вповільнило їхню швидкість, адже доводилося летіти обережніше, аби не наштовхнутися на сучок.

Віл із Амою підібралися крізь вітряну місячну ніч якомога ближче до печери – рухатися далі було небезпечно, адже їх могли помітити. Ставши за кущем із густим листям, що ріс за два кроки від стежки, Віл прорізав у повітрі вікно.

Йому вдалося відшукати лише один світ зі схожим рельєфом місцевості – голе кам'янисте місце, залите місячним сяйвом. На білуватому ґрунті метушилося безліч комах, наповнюючи своїм шарудінням і дзижчанням глибоку нічну тишу.

Ама пройшла крізь вікно слідом за хлопцем, постійно тримаючи при цьому пальці схрещеними – вочевидь, так вона захищалася від дияволів, котрими повинно було рясніти це жахливе місце. Її деймон пристосувався до місцевості миттєво: він став ящіркою та почав швидко шастати між каменями.

Вілу спало на думку, що тільки-но він проріже щілину до печери пані Кольтер, там відразу стане світло від сяйва білих скель, залитих місяцем. Був лише один спосіб обійти цю проблему: швидко зробити прохід, висмикнути Ліру та миттєво зачинити вікно за собою. Вони зможуть розбудити її в цьому світі: так буде безпечніше.

Віл зупинився на сліпучому схилі та сказав Амі:

– Маємо діяти душе швидко й зовсім безшумно. Навіть шепотіти не можна!

Попри весь свій переляк, дівчинка зрозуміла його. Пакунок із порошком лежав у її нагрудній кишені – вона вже десять разів встигла перевірити, чи він на місці. Крім того, Віл бачив, що дівчинка з деймоном постійно репетирують те, що вони мали зробити в печері, тож темрява не повинна була стати їм на заваді.

Вони почали дертися на білу скелю, ретельно вимірюючи здолану відстань. Нарешті Віл вирішив, що з того боку знаходиться задня частина печери.

Він дістав ніж і зробив найменший проріз, крізь який міг зазирнути – розміром із монету.

Щоб із того боку не побачили місячне світло, він швидко приклав до отвору око. Його розрахунки виявилися точними: перед ним була темрява печери. Він побачив пляму виходу та темні силуети сплячої пані Кольтер і її золотавої мавпи – йому навіть було видно мавпячий хвіст, що лежав на краю спального мішка.

Змінивши кут зору, Віл побачив і камінь, біля якого лежала Ліра. Однак самої дівчинки там не було. Може, він прорізав вікно надто близько? Зачинивши його, він відійшов на крок і зробив новий розріз. Ліри не було.

– Слухайте, – сказав він Амі та її деймону, – жінка кудись пересунула Ліру, і я не бачу, куди саме. Мені доведеться пройти в печеру, знайти Ліру та відразу після цього зробити нове вікно і перетягнути її сюди. Тож відійдіть – повертаючись, я можу випадково порізати вас. Якщо мене тривалий час не буде, повертайтеся до того вікна, крізь яке ми сюди прийшли, та чекайте мене там.

– Ми маємо піти туди разом, – промовила дівчинка, – тому що я знаю, як її розбудити, а ти – ні, до того ж я знаю печеру краще за тебе.

На її обличчі застиг вираз упертості, а губи та кулаки були стиснуті. Її деймон-ящірка став на камінь і войовничо роздув навколо шиї комір.

– Гаразд, – погодився Віл. – Але маєте рухатися швидко та в повній тиші й робити достеменно те саме, що роблю я, зрозуміли?

Ама кивнула та знов обмацала нагрудну кишеню, щоб упевнитися, що ліки на місці.

Віл зробив маленьке віконце над самою землею, зазирнув туди та швидко збільшив його, щоб наступної миті рачки пролізти крізь нього. Ама зробила те саме – на те, щоб проникнути до печери, їм знадобилося менш ніж десять секунд.

Вони припали до підлоги печери за великим каменем, Балтамос у вигляді птаха сидів поруч із ними. Їхні очі поступово пристосовувалися до різкого переходу від блиску місячного сяйва до напівтемряви печери. Всередині було набагато темніше, а ззовні долітали різноманітні звуки – головним чином шелестіння вітру в деревах, але було чути і якесь ревіння. Це був двигун цепеліна, і ревів він уже десь неподалік.

Стиснувши ніж у правій руці, Віл підвівся й озирнувся.

Те саме зробила Ама, а її деймон-сова почав оглядати печеру круглими блідими очима. Проте в дальньому кінці печери Ліри не було – помилки бути не могло.

Віл виглянув із-за каменя та ретельно оглянув те місце, де спали пані Кольтер та її мавпа.

І тут його серце тьохнуло: бік у бік із пані Кольтер лежала занурена у глибокий сон Ліра. У темряві їхні обриси зливалися, тож не дивно, що Віл не помітив дівчинку.

Хлопець торкнувся руки Ами та показав на Ліру пальцем.

– Маємо діяти дуже обережно, – прошепотів він.

Зовні щось відбувалося. Ревіння цепелінів стало набагато гучнішим, ніж свистіння вітру в деревах, окрім того, повсюди рухалися якісь вогні, простромлюючи згори крону дерев. Що швидше вони витягнуть Ліру, то краще, тобто слід було робити все просто зараз, до того, як пані Кольтер прокинеться. Підбігти, прорізати вікно, витягти Ліру в безпечне місце та швидко закрити прохід.

Віл пошепки переказав усе це Амі, й та кивнула.

Але за мить до того, як Віл кинувся вперед, пані Кольтер прокинулася.

Вона заворушилася та щось сказала, і золотава мавпа відразу скочила на лапи. Віл побачив її силует на тлі виходу з печери – мавпа припала до землі та почала прислуховуватися до того, що відбувалося зовні. За мить пані Кольтер сіла та прикрила очі від світла, що проникало в печеру.

Віл міцно стиснув лівою рукою зап'ястя Ами. Тут пані Кольтер підвелася. Вона не переодягалася на ніч, і в її рухах не було жодного сліду сонливості – можливо навіть, весь цей час вона не спала. Жінка та золотава мавпа стояли біля входу в печеру, спостерігаючи та прислухаючись: зовні туди-сюди по верхівках дерев бігали промені світла від прожекторів цепелінів, а потужні мотори ревіли. Потім залунали голоси: якісь чоловіки почали викрикувати команди та попередження. Вибору не було – доводилося діяти швидко, дуже швидко.

Тримаючи Аму за руку, Віл пригнувся та щодуху кинувся вперед, не відриваючи очей від землі перед собою.

За мить він уже був біля сплячої Ліри та Пантелеймона, що клубком звернувся поруч із її шиєю. Хлопець підвів ніж та поринув у пошуки невидимого отвору в повітрі. За декілька секунд уже мав з'явитися прохід, крізь який можна буде перетягнути Ліру до безпечного світу…

Але тут він підвів очі. На нього мовчки дивилася пані Кольтер. Заграва з неба, віддзеркалившись від вогких стін печери, освітила її обличчя, і на якусь мить Вілу здалося, що це обличчя належить не пані Кольтер, а його матері, і мати дорікає йому. Його серце наповнилося скорботою, і тієї миті, коли він повів ніж униз, його розум залишив кінчик леза. Наслідки виявилися жахливими: ніж вирвався з його руки, хруснув, і на землю посипалися його уламки.

Він зламався!

Тепер вони не зможуть прорізати прохід до іншого, безпечного світу.

Віл наказав Амі:

– Розбуди її. Зараз же!

Він підвівся, приготувавшись битися. Спочатку треба було задушити мавпу. Хлопець напружився, готовий відреагувати на її стрибок, і відчув, що його рука й досі стискує рукоятку ножа, – принаймні, можна буде вдарити ним ворога.

Але ні золотава мавпа, ні пані Кольтер так і не кинулися на нього. Жінка лише трохи повернулася, і Віл побачив, що в руці вона затиснула пістолет. Світло прожекторів також упало на те місце, де сиділа навпочіпки Ама, і всі в печері побачили, що робить дівчинка: вона сипала порошок на Лірину верхню губу, мов пензликом, користуючись при цьому пухнастим хвостом свого деймона і пропихаючи порошок до ніздрів сплячої.

Віл почув, що зовні щось змінилося: до ревіння двигунів цепелінів приєднався інший звук. Він видався хлопцеві дуже знайомим, це було ніби повернення до його рідного світу – саме так стрекотіли вертольоти. Їх було багато, і по деревах, що росли біля печери, затанцювало ще декілька плям від прожекторів. Тепер майданчик перед порогом печери був освітлений, наче вдень.

Почувши новий звук, пані Кольтер на мить обернулася, але відразу знову повернулася обличчям до хлопця – так швидко, що він не встиг стрибнути вперед і вихопити в неї пістолет. Деймон-мавпа сердито дивився на Віла немиготливими очима, все його тіло було напружене перед стрибком.

Тим часом Ліра ворушилася та щось бурмотіла. Віл нахилився та потис її руку, а деймон Ами підштовхнув Пантелеймона, підвів його важку голову та щось зашепотів йому.

Зовні пролунав крик, і з неба упав чоловік, щоб із нудотним тріском ударитися об землю лише за п'ять кроків від входу в печеру. Пані Кольтер не відсахнулася, а лише холодно на нього подивилася та знову повернулася обличчям до Віла. За мить згори долетів сухий тріск пострілу гвинтівки, а ще за секунду почалася шалена стрілянина, а небо спалахнуло вибухами, язиками полум'я і вогнем, що вилітав із дул.

Ліра наче спливала на поверхню свідомості – вона зітхала, хапала ротом повітря, підводилася, щоб за мить знов упасти. Пантелеймон позіхав, потягувався, скалився на іншого деймона, завалювався на бік – схоже, його м'язи ще не вповні слухалися його.

Щодо Віла, він ретельно оглядав підлогу печери в пошуках шматків зламаного ножа. Часу на те, щоб дивуватися, як це могло статися та чи можна його відновити, не було – він хоронитель ножа, а тому мусить зібрати всі його частинки. Знаходячи черговий шматок, він надзвичайно обережно брав його та опускав у піхви. Побачити уламки леза було неважко – метал виблискував у світлі, що проникало в печеру. Усього їх виявилося сім, і найменшим був кінчик вістря. Завершивши цю справу, хлопець підійшов до виходу та спробував зрозуміти, що відбувається зовні.

Десь над деревами зависли цепеліни, і з них по канатах спускалися на землю солдати, але їм заважав сильний вітер – пілотам було важко утримати цепеліни на одному місці. Тим часом над скелею з'явилися перші гіроптери. Єдиний майданчик, де вони могли приземлитися, був надто вузьким навіть для двох крилатих машин, тож їм доводилося по черзі сідати, чекати, доки африканські солдати не зістрибнуть на землю й не кинуться до підніжжя скелі, та злітати. Саме в одного з цих солдатів випадково поцілив той постріл із цепеліна.

На цю мить обидві сторони вже висадили на землю частину своїх сил. Декого вбили ще в повітрі, дехто, поранений, лежав на скелі чи серед дерев, але жоден із загонів ще не досяг печери, і влада в ній і досі належала пані Кольтер.

Перекрикуючи шум, Віл спитав:

– Що ви збираєтесь робити?

– Взяти вас у заручники.

– Заручники? А хіба вони звернуть на це хоч якусь увагу? Вони все одно бажають убити нас усіх.

– Одна зі сторін дійсно цього хоче, – відповіла пані Кольтер, – але що потрібно другій, нам невідомо. Залишається сподіватися, що африканці переможуть.

Її голос був щасливим, і в заграві бою Віл побачив, що її обличчя світиться радістю, життям та енергією.

– Ви зламали ніж, – промовив він.

– Ні, я цього не робила. Він потрібен був мені непошкодженим, я сподівалася, що він допоможе нам утекти звідси. Це ти його зламав.

Пролунав різкий голос Ліри:

– Віле? Де ти?

– Ліро! – вигукнув хлопець й опустився на коліна поруч із нею. Ама допомогла дівчинці сісти.

– Що відбувається? – спитала Ліра. – Де ми? О Віле, я бачила такий сон…

– Ми в печері. Не роби різких рухів, інакше в тебе запаморочиться голова. Спробуй прийти до тями та зібратися із силами. Ти багато днів проспала.

Очі дівчинки й досі були тьмяними, і вона весь час солодко позіхала, але щосили намагалася прокинутися. Віл спробував допомогти їй у цьому, закинувши її руку собі на плече та взявши на себе більшу частину ваги її тіла. Ама лише боязко спостерігала за тим, як прокидається загадкова дівчинка. Віл вдихнув запах сонного тіла Ліри, і його охопила радість – Ліра знову була поруч, і вона була справжньою!

Вони присіли на камінь. Ліра взяла Віла за руку та протерла очі.

– Що відбувається, Віле? – прошепотіла вона.

– Це Ама, вона принесла якийсь порошок, що розбудив тебе, – дуже тихо промовив хлопець, і Ліра повернулася до дівчинки та на знак подяки поклала їй руку на плече. – Я дістався сюди так швидко, як тільки міг, – повів далі Віл, – але слідом за мною прибули якісь солдати. Я не знаю, хто вони такі. Ми повинні якомога швидше вибратися звідси.

Тим часом шум і сум'яття в лісі перед печерою досягли свого апогею. Один із гіроптерів, що саме висів у метрі над скелею та висаджував солдатів, прийняв на себе кулеметну чергу з цепеліна та спалахнув. Увесь екіпаж загинув, але найгіршим було те, що тепер інші гіроптери вже не могли висаджувати людей.

За цей час пілот іншого цепеліна відшукав десь нижче печери відкритий майданчик, і лучники, що висадилися з нього, наразі бігли вгору схилом, щоб приєднатися до тих, що вже вели бій біля печери. Пані Кольтер зі свого місця біля входу в печеру стежила за перебігом подій, і тепер, побачивши лучників, вона підвела свій пістолет, ретельно прицілилася та натиснула на курок. Віл побачив, як із дула вилетіло полум'я, але через стрілянину та вибухи, що долітали з лісу, навіть не почув звуку пострілу.

«Якщо вона зробить це ще раз, – подумав він, – я стрибну та зіб'ю її з ніг». Він повернувся, щоб пошепки сказати це Балтамосу, але ангела поруч не було. Хлопець озирнувся, і його серце сумно стиснулося: Балтамос, знову набувши форми ангела, ховався за каменем у дальньому кінці печери, він тремтів і щось бурмотів.

– Балтамосе! – розлючено вигукнув Віл. – Іди сюди, ти забув, що люди не здатні зашкодити тобі? Ти маєш допомогти нам! Ти можеш битися й добре це знаєш – ти ж не боягуз! Ти потрібен нам…

Але не встиг ангел відповісти, як сталося щось іще.

Пані Кольтер зойкнула та взялася рукою за щиколотку, й одночасно золотава мавпа схопила щось у повітрі, рикнувши при цьому від задоволення.

З її долоні пролунав голос – жіночий, але, як здалося Вілу, якийсь неприродний:

– Тіалісе! Тіалісе!

Хлопець із подивом побачив крихітну жінку – її зріст приблизно дорівнював довжині Ліриної долоні. Мавпа все тягла її за руку, і вона дедалі голосніше кричала від болю. Ама знала, що лиховісне створіння не зупиниться, поки не відірве жінці кінцівку, але Віл, котрий побачив, що з руки пані Кольтер випав пістолет, стрибнув уперед.

Йому вдалося підхопити зброю, однак тут пані Кольтер застигла на місці, і хлопець зрозумів, що став свідком незвичайної, можна сказати, безвихідної ситуації.

Золотава мавпа й пані Кольтер наче скам'яніли, обличчя жінки було спотворене виразом люті й болю, але вона не насмілювалася ворухнутися, бо на її плечі, притиснувши до її шиї гостру шпору та вп'явшись руками в її волосся, стояв маленький чоловік. Попри все своє здивування, Віл відразу збагнув, що саме шпора стала причиною того крику болю, що його видала пані Кольтер декілька секунд тому> мабуть, ліліпут уколов її в щиколотку.

Але він уже не міг завдати пані Кольтер шкоди: його товаришка перебувала в руках мавпи, і їй загрожувала велика небезпека. Так само мавпа не могла зашкодити маленькій жінці – в такому разі чоловік увігнав би отруєну шпору в вену пані Кольтер. Усім їм залишалося тільки стояти нерухомо.

Глибоко дихаючи та судорожно ковтаючи повітря, щоб упоратися з болем, пані Кольтер перевела повні сліз очі на Віла та промовила:

– Тож, хазяїне Віл, що ми робитимемо далі?