Текст книги "Янтарне скло"

Автор книги: Филип Пулман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 32 страниц)

Філіп Пуллман
ЯНТАРНЕ СКЛО

^©   _{http://kompas.co.ua  – україномовна пригодницька література}

Видавництво висловлює подяку літературному агентству Synopsis за допомогу в придбанні права на публікацію цієї книги

_{Перекладач Сергій Савченко}

1
Зачарований сон

У затіненій рододендронами долині, трохи нижче від місця, де починаються вічні сніги, там, де бере початок молочно-білий від талої води струмок та серед величезних сосен літають голуби й коноплянки, лежала печера, напівприхована скелею, що нависала над нею, та важким листям.

Ліс сповнювали звуки: дзюрчання струмка між скелями, свист вітру в голках сосен, дзижчання комах, крики маленьких деревних тварин та пташиний спів. Час від часу різкий порив вітру змушував гілки якогось кедра чи ялинки хитатися та співати, мов віолончель.

Яскраве сонце вкривало наземну рослинність розсипом лимонно-жовтих плям, що чергувалися зі смугами та калюжками коричнево-зеленої тіні. Світло ні на мить не залишалося нерухомим – у верхівках дерев постійно плавав легкий серпанок, перетворюючи промені сонця на перлистий блиск та покриваючи соснові шишки вологою, котра виблискувала, коли туман розвіювався. Іноді вогкість у хмарах згущалася у крихітні краплі мряки, котрі швидше пливли донизу, ніж падали, змушуючи мільйони голок щось м'яко шепотіти.

Уздовж струмка пролягала вузька стежка, котра вела від селища, що лежало в долині, – купки халупок вівчарів – угору, до напівзруйнованої церкви поруч із льодовиком. Там в обіймах гірських вітрів завжди тріпотіли побляклі шовкові прапори та невідомо на що чекали пожертвування – шматки ячмінних коржів і сушений чай, залишені набожними селянами. Гра світла на кризі та випари створювали вельми дивний ефект-над верхньою частиною долини завжди нависали райдуги.

Вхід у печеру був розташований десь за два десятки кроків від стежки. Багато років тому тут жив святий, який проводив весь час у медитації, молитвах та постах, і відтоді місцеві мешканці шанували це місце як священне. Довжина печери становила приблизно тридцять кроків, усередині було сухо. Отже, це було ідеальне житло для ведмедя чи вовка, але тут чомусь жили лише кажани та птахи.

Проте істота, що припала до землі біля порога печери, обводячи все навколо чорними очима та смикаючи гострими вухами, не була ні кажаном, ні птахом. Сонячне світло скісно падало на глянсовий золотавий смух, і тварина – це була мавпа – крутила в лапах шишку, чіпкими пальцями відриваючи лусочки та дістаючи солодкі горішки.

За спиною мавпи, якраз у тому місці, де починалася тінь, сиділа пані Кольтер – вона гріла воду в казанку, що стояв на примусі. Її деймон загарчав, попереджаючи про щось, і жінка підвела очі.

Лісовою стежкою йшла сільська дівчинка. Пані Кольтер знала її – це була Ама, і вона вже декілька днів приносила їм із селища їжу. Оселившись у печері, пані Кольтер дала селянам знати, що вона свята жінка, занурена в медитацію та моління, й що вона склала обітницю ніколи не розмовляти з жодною людиною. Ама була єдиною, кому було дозволено відвідувати пустельницю.

Утім, цього разу дівчинка прийшла не одна. Поруч із нею йшов її батько, який, коли Ама почала продиратися до входу в печеру, залишився на стежці.

Ама наблизилася до печери та вклонилася.

– Мій батько просив мене передати, що він благає вашої прихильності, – сказала вона.

– Вітаю тебе, дитя, – промовила пані Кольтер.

Дівчинка принесла з собою пакунок, загорнутий у вицвілу тканину, і поклала його біля ніг пані Кольтер. Потім вона простягнула букетик квіток – із десяток пролісків, перев'язних ниткою, – та швидко й схвильовано заговорила. Пані Кольтер почасти розуміла мову цих гірських людей, але не варто було їм знати, чи володіє вона нею вільно. Отже, жінка посміхнулася й жестом попросила дівчинку присунутися до неї впритул та подивитися на їхніх деймонів. Золотава мавпа простягла маленьку чорну долоню, а деймон Ами – метелик – пурхав навколо неї, поступово наближуючись, і нарешті всівся на мозолистий вказівний палець.

Мавпа повільно піднесла його до вуха, і пані Кольтер відчула, як до її розуму почав уливатися тонкий струмок розуміння – це слова дівчинки набували чіткого змісту. Селяни раді, що в печері знайшла притулок свята жінка, але ходять чутки, що вона тут не одна – в неї є якийсь небезпечний та могутній супутник.

І цей супутник вселяв у мешканців селища страх. Чи є він хазяїном пані Кольтер, чи, може, це її служка? Чи збирається він завдати шкоди? Що йому треба? Як довго вони житимуть тут? Пані Кольтер відчувала розчинені в потоці запитань побоювання, що охопили дівчинку.

І тут їй на думку спала гарна ідея – можна сказати селянам правду. Звичайно, не всю правду – лише її частину. Пані Кольтер подумки засміялася, але коли почала говорити, її голос був серйозним:

– Так, зі мною справді дехто є, проте вам нема чого боятися. Це моя дочка, але на неї наклали закляття – вона весь час спить. Ми прийшли сюди, щоб сховатися від чаклуна, котрий зробив це, і я намагаюся зняти його та вберегти її від зла. Якщо бажаєш, можеш подивитися на мою дочку.

Голос пані Кольтер дещо заспокоїв Аму, але вона все ще відчувала страх, який посилила згадка про чаклунів і закляття. Проте золотава мавпа тримала її деймона так ніжно, а дівчинці було так цікаво, що вона таки наважилися пройти всередину печери.

Її батько на стежці зробив крок уперед, його деймон-крук двічі звів та опустив крила, але чоловік вирішив залишитися на своєму місці.

Сонце вже сідало, і в печері було темно, тому, перед тим як повести Аму за собою, пані Кольтер запалила свічку. Очі дівчинки виблискували в сутінку, і було помітно, що вона постійно схрещує пальці – вочевидь, аби відігнати злих духів.

– Бачиш? – спитала пані Кольтер. – Тут нема чого боятися.

Ама подивилася на тіло у спальному мішку – це була дівчинка, старша від неї десь на три чи чотири роки. Маленькій селянці ніколи не доводилося бачити волосся такого кольору – темно-жовте, як у лева. Губи дівчинки були стиснуті, і, без сумніву, вона міцно спала, адже її згорнутий у клубочок деймон нерухомо лежав біля її шиї. Він був схожий на мангуста, але менший за розміром і рудо-золотавий. Золотава мавпа ніжно почесала сплячого деймона за вушками, й Ама побачила, що той уві сні заворушився та тихо замурчав. Деймон Ами, набувши вигляду миші, притиснувся до шиї дівчинки й тепер налякано дивився на сплячих.

– Отже, можеш розповісти батькові, що ти бачила, – сказала пані Кольтер. – Жодних злих духів тут немає —лише моя дочка в зачарованому сні та під моїм наглядом. Але, будь ласка, Амо, скажи батькові, що це має бути таємницею. Про те, що Ліра знаходиться тут, не повинен знати ніхто, крім вас двох. Якби чаклун дізнався, де вона, він схотів би знайти та знищити її, а також мене та все довкола. Тож це таємниця! Можеш відкрити її батькові, але більш нікому.

Жінка опустилися на коліна поруч із Лірою, відкинула вогке волосся з її обличчя, нахилилася та поцілувала дочку в щоку. Потім вона підвела сумні люблячі очі догори та так жалісливо усміхнулася Амі, що дівчинка відчула, як її очі застилають сльози.

Пані Кольтер узяла її за руку, і вони пішли до виходу з печери. Там вони побачили, що батько Ами схвильовано дивиться на них знизу. Жінка склала долоні та вклонилася йому, а його дочка, поклонившись пані Кольтер та дівчинці в зачарованому сні, крізь хащі полізла на стежку, і селянин полегшено зітхнув. Батько та дочка ще раз уклонилися печері й пішли геть. За мить вони вже зникли серед рясних рододендронів.

Пані Кольтер подивилася на казанок на примусі та побачила, що вода ось-ось закипить.

Опустившись навпочіпки, вона насипала у казанок якісь сухі листки – щіпку з одного мішечка, щіпку з іншого – та накрапала у вариво блідо-жовтої маслянистої рідини. Тоді вона, помішуючи в казанку, відрахувала п'ять хвилин, зняла посудину з вогню та присіла почекати, доки зілля охолоне.

Поруч із нею лежали деякі предмети з табору, у якому вмер сер Чарльз Летром, – спальний мішок, рюкзак зі змінною білизною та речами, потрібними для вмивання, тощо. На підлозі печери також лежав полотняний саквояж із різноманітними інструментами та пістолет у кобурі.

У розрідженому повітрі відвар холонув дуже швидко, і коли він досяг температури тіла, пані Кольтер обережно перелила його в металеву чашу та понесла в кінець печери. Деймон-мавпа відкинув свою шишку та пострибав за нею.

Пані Кольтер обережно поставила посудину на низький камінь та опустилася на коліна біля сплячої Ліри. Коли вона поцілувала дівчинку, то відчула, як у тієї затріпотіли вії, отже, невдовзі її дочка могла прокинутися.

Жінка просунула долоню під потилицю Лірі, а другою рукою відкинула з чола вогку копицю волосся. Губи дівчинки відкрилися, і вона тихо застогнала. Пантелеймон ще щільніше присунувся до її грудей. Весь цей час очі золотавої мавпи не відривалися від нього, а її маленькі чорні пальці смикали край спального мішка.

Пані Кольтер глянула на свого деймона, і він відразу випустив мішок і відійшов. Жінка обережно підняла плечі дочки над землею, і голова дівчинки закинулася. Вона припинила дихати та напіврозплющила очі, її повіки затремтіли.

– Роджере… – пробурмотіла Ліра. – Роджере, де ти? Я не бачу тебе…

– Тсс, – прошепотіла її мати. – Тихше, люба, випий це.

Тримаючи чашу біля губ дівчинки, вона нахилила її, і рідина потекла до рота. Лірин язик відчув смак відвару та заворушився, злизуючи його, і пані Кольтер зупинилася, щоб дати дівчинці змогу проковтнути напій, а потім знов почала вливати його в рот дочці.

Минуло кілька хвилин, і чаша спорожніла. Пані Кольтер знов опустила дівчинку, і щойно Лірина голова торкнулася спального мішка, Пантелеймон повернувся на своє місце біля її шиї. Його золотаво-рудий смух був так само вогким, як волосся дівчинки. За мить вони вже міцно спали.

Золота мавпа знову пробралася до виходу з печери й сіла там, спостерігаючи за околицею. Пані Кольтер занурила в миску з холодною водою ганчірку та протерла Лірине обличчя, а потім розстебнула блискавку спального мішка та оглянула руки, шию та плечі дівчинки – у тієї був жар. Після цього жінка взяла гребінь й обережно розчесала сплутане волосся на голові дочки, зачесавши його назад із чола.

Аби дівчинка трохи охолонула, пані Кольтер залишила спальний мішок розстебнутим. Потім вона розгорнула пакунок, принесений Амою, – там було декілька скибок простого хліба, трав'яний чай і купка в'язкого рису, загорнута у великий листок. Треба було розкладати багаття: вночі в горах було дуже холодно. Пані Кольтер наклала на вогонь сухих гілок і підпалила їх. Слід було подумати про те, що сірники закінчувалися, втім, як і гас для примуса – мабуть, відтепер їй доведеться день і ніч підтримувати вогонь у багатті.

Деймону пані Кольтер дуже не подобалося їхнє перебування в печері, але, коли він спробував висловити свою думку, вона просто не стала його слухати. Мавпа повернулася спиною, усім своїм виглядом виражаючи незадоволення, та знову зайнялася сосновою шишкою. Пані Кольтер, здавалося, зовсім не звернула на це уваги – вона підтримувала вогонь та гріла на ньому воду для чаю.

Утім, скептичне ставлення деймона до її намірів таки справило на неї певне враження, і вона, висипаючи. у воду темно-зелений чай, почала обмірковувати своє становище. Що вона тут робить? Може, вона збожеволіла? І що вдіє Церква, коли дізнається про те, що сталося? Золотава мавпа мала рацію: пані Кольтер не просто ховала Ліру, вона й сама ховалася від усього світу.

З темряви вийшов хлопець. Він був переляканий, але, мабуть, плекав надію на щось – він знов і знов пошепки кричав:

– Ліро! Ліро! Ліро!

У нього за спиною можна було побачити якісь мовчазні постаті, ще більше схожі на тіні, ніж він сам. Судячи з усього, вони були разом із хлопцем, але в них, здавалося, не було облич, і вони не мали голосу. Голос хлопця також був не гучнішим від шепоту, а його обличчя наче було затіненим і розпливчастим; воно порушувало якісь неясні спогади.

– Ліро! Ліро!

Де вони?

На великій рівнині, під вугляно-чорним небом, була імла, що затягнула все довкола. Під ними була гола земля, вирівняна мільйонами ніг, хай навіть ці ноги важили менше, ніж пушинка. Отже, мабуть, час вирівняв цю землю, хоча час у цьому місці застиг нерухомо – але саме таким воно було, це місце. Це був край усього всесвіту, останній зі світів.

– Ліро!

Де вони?

Вони полонені. Хтось скоїв злочин, хоча було невідомо, який саме, хто його вчинив і яка вища сила дійшла цього висновку.

Чому цей хлопчик постійно кличе Ліру?

Надія.

Хто вони?

Духи.

І Ліра не могла торкнутися їх, як не намагалася. Ті ніби налиті свинцем руки раз у раз проходили крізь них, а хлопець усе ще стояв там, благаючи її.

– Роджере, – промовила вона, але її голос пролунав як шепіт. – Роджере, де ти? Що це за місце?

Хлопчик відповів:

– Це світ мертвих. Ліро, я не знаю, що робити, не знаю, чи залишуся я тут довічно, і не знаю, чи я справді чинив зле – я ж намагався бути гарним. Але я ненавиджу це місце, і воно мене жахає…

І тоді Ліра сказала йому:

2
Балтамос і Баруг

– Тихіше, – сказав Віл. – Тихіше, не чіпайте мене.

Це відбувалося невдовзі після того, як захопили Ліру, а відьма вбила батька Віла. Хлопець запалив маленький жерстяний ліхтарик, узятий ним із торби батька, – для цього він скористався сухими сірниками, котрі знайшов там. Наразі він стояв на колінах під козирком скелі, тримаючи в руках Лірин рюкзак.

Він засунув здорову руку всередину та знайшов там важкий, загорнутий в оксамит алетіометр. Прилад блиснув у світлі ліхтаря, і хлопець простягнув його двом постатям, що стояли поруч із ним – істотам, котрі називали себе ангелами.

– Ви вмієте читати його? – спитав хлопець.

– Ні, – була відповідь. – Летімо з нами, ти повинен це зробити. Летімо до лорда Ізраеля.

– Хто послав вас слідом за моїм батьком? Ви сказали, він не знав, що ви стежите за ним, але це не так, – суворо мовив Віл. – Він сказав, що чекає на вас. Він знав більше, ніж ви гадаєте. Хто прислав вас?

– Нас ніхто не посилав, ми самі, – пролунав голос. – Ми бажаємо служити лордові Ізраелю. А чого хотів від тебе шаман, що він перед смертю казав тобі про ніж?

Віл завагався.

– Він сказав, що мені слід віддати його лордові Ізраелю, – нарешті відповів хлопець.

– То ходімо з нами.

– Ні, не зараз – лише після того, як я відшукаю Ліру. Віл загорнув алетіометр в оксамит і поклав його в рюкзак. Зав'язавши рюкзак, він, аби захиститися від дощу, загорнувся у важкий плащ свого батька, обхопив руками коліна та уперто подивився на дві тіні, що височіли поруч.

– Ви знаєте всю правду? – спитав він.

– Так.

– Тоді ви сильніші від людей? Чи навпаки?

– Слабші. У вас є справжня плоть, а в нас немає. Але ти все одно мусиш піти з нами.

– Ні. Якщо я сильніший, ви повинні слухатися мене. І потім, у мене є ніж. Отже, я наказую вам: допоможіть мені відшукати Ліру. Мені байдуже, скільки часу на це знадобиться: спочатку я знайду її й лише потім піду до лорда Ізраеля.

Декілька секунд постаті мовчали, потім трохи віддалилися та почали розмовляти між собою. Віл їхньої бесіди не чув.

Нарешті вони знову наблизилися, і хлопець почув:

– Гаразд. Ти припускаєшся помилки, однак не залишаєш нам вибору. Ми допоможемо тобі відшукати дівчинку.

Віл спробував крізь морок роздивитися ангелів краще, але очі йому затьмарював дощ.

– Наблизьтеся, щоб я міг побачити вас як слід, – промовив він.

Постаті наблизилися, але стали ще розмитішими.

– Чи побачу я вас краще у світлі дня?

– Ні, навпаки. Наш ранг серед ангелів є не надто високим.

– Що ж, коли я не можу вас бачити, не зможуть й інші, тож ви можете залишатися невидимими. Спробуйте дізнатися, де зараз Ліра. Безперечно, вона десь неподалік. З нею буде одна жінка, це вона захопила її. Вирушайте на пошуки та швидше повертайтесь, аби розповісти мені, що ви побачите.

Ангели піднялися в бурхливе повітря та зникли. Віл відчув, що на його рамена ніби опустилася величезна гора: до бійки з батьком у нього й так залишалося обмаль сил, а наразі йому важко було навіть ворухнути пальцем. Йому хотілося лише заплющити очі, але й це було нелегко – повіки були важкими, а очі горіли від сліз.

Він закутався у плащ, притиснув рюкзак до грудей і за мить уже спав.

– Ніде, – пролунав голос.

Віл почув його крізь сон і почав прокидатися, ніби випливаючи з глибини на поверхню. Для цього йому знадобилася майже хвилина – таким глибоким був його сон. Нарешті йому вдалося розплющити очі та побачити яскравий сонячний ранок.

– Де ви? – спитав він.

– Поруч із тобою, – відповів ангел, – повернись трохи.

Сонце тільки-но зійшло, і скелі та мохи й лишайники, що вкривали їх, сяяли в його променях мільйонами іскор, але Віл нікого не побачив.

– Я вже казав тобі, що вдень нас важче побачити, – вів далі ангел. – Найкраще нас видно в напівтемряві, на світанку чи у призахідному сонці. Можна нас побачити і в темряві, але на світлі це дуже нелегко. Ми з товаришем обшукали все внизу, проте не знайшли ні жінки, ні дитини. Але тут неподалік є озеро із блакитною водою, біля якого жінка, мабуть, стояла табором. Там мертвий чоловік та відьма, з'їдена примарою.

– Мертвий чоловік? А як він виглядає?

– Йому понад шістдесят років, він кремезний і гладкошкірий, волосся в нього сиве. На ньому дорогий одяг, і від нього й досі чути різкі парфуми.

– Це сер Чарльз, – сказав Віл. – Либонь, його вбила пані Кольтер. Що ж, принаймні хоч щось гарне відбулося.

– Та жінка залишила сліди. Мій товариш пішов по них, і коли він дізнається, де вона, то відразу повернеться, а я поки що триматимуся поруч із тобою.

Віл підвівся та озирнувся. Буря очистила повітря, і ранок був свіжим і прозорим, але це лише зробило те, що він побачив довкола, ще відразливішим: повсюди лежали тіла відьом, котрі супроводжували їх із Лірою на зустріч із його батьком. Обличчя однієї з відьом уже колупав крук, і Віл побачив, що над майданчиком вже кружляє якийсь великий птах, ніби обираючи собі найкращий делікатес.

Віл по черзі оглянув усі тіла, проте так і не знайшов Се-рафіну Пеккала, королеву відьмацького клану та Лірину добру знайому. Тоді він згадав: незадовго до заходу сонця вона, здається, раптом полетіла кудись у своїх справах.

Отже, не виключено, що Серафіна Пеккала залишилася живою. Ця думка втішила Віла, і він озирнувся, шукаючи відьму, але побачив удалині лише блакитне небо та гострі скелі.

– Де ти? – спитав він в ангела.

– Поруч із тобою, – була відповідь. – Як завжди.

Віл повернув голову ліворуч, туди, звідки почув голос, але нічого не побачив.

– Тож вас ніхто не бачить. А хто-небудь може почути, як ви зі мною розмовляєте?

– Якщо ми розмовляємо пошепки, то ні, – роздратовано промовив ангел.

– А як вас звати? У вас є імена?

– Так, є. Мене звати Балтамос, а мого товариша – Баруг.

Віл подумав, що йому робити далі. Коли обираєш один шлях із багатьох, усі ті, від яких ти відмовляєшся, згасають, мов свічки, та зникають у небутті. Наразі реальними були всі варіанти, котрі можна було обрати, але підтримувати їхнє існування означало б нічого не робити. Зрештою, слід було зробити свій вибір.

– Ми повернемося в передгір'я, – вирішив Віл. – Слід відшукати те озеро – там могло залишитися щось корисне для наших пошуків. До того ж мені хочеться пити. Я йтиму, а коли я обиратиму хибний шлях, кажи мені це.

Лише після кількох хвилин ходьби вниз по кам'янистому схилу Віл усвідомив, що його рука вже не болить. Насправді це було вперше, коли він згадав про рану після того, як прокинувся.

Хлопець зупинився та подивився на грубу ганчірку, якою батько обв'язав йому руку після їхньої бійки. Пов'язка була слизькою від мазі, що нею батько обмазав руку, але крові не було видно, і після невпинної кровотечі, що тривала весь час відтоді, як він утратив пальці, це було так приємно, що Віл відчув, як його серце майже вистрибує із грудей із радощів.

Він поворушив пальцями. Так, рани й досі боліли, але біль був іншим: не той глибокий біль, що вчора висмоктував із нього життєві сили, а набагато слабше, тупіше відчуття. Без сумніву, рука загоювалася, і це зробив його батько. Заклинання, накладене відьмами, не спрацювало, натомість батько таки вилікував його рану!

Відчуваючи приплив бадьорості, він вирушив далі по схилу.

Аби досягти берегів блакитного озерця, Вілові знадобилося три години та декілька підказок із боку ангела. Коли він нарешті прийшов туди, всі його нутрощі були наче спеченими від спраги, а плащ під пекучим сонцем здавався хлопцеві таким важким і гарячим, що він уже давно зняв його. Утім, позбавлена захисту шкіра на його оголених руках і шиї швидко опеклася. Віл кинув рюкзак і плащ на землю та, бігом подолавши останні декілька кроків до води, кинувся обличчям униз і почав жадібно ковтати крижану вологу. Озеро було таким холодним, що його зуби та щелепи за мить занили.

Утамувавши спрагу, хлопець сів й озирнувся. Минулого дня він був не в тому стані, щоб помічати подробиці свого шляху, тепер же його увагу привернули яскравий відтінок води та різке дзижчання комах, що линуло звідусіль.

– Балтамосе!

– Я завжди поруч.

– А де мертвий чоловік?

– За високим каменем ліворуч від тебе.

– Тут є примари?

– Жодної.

Віл підібрав плащ і рюкзак та підійшов до скелі, на яку вказав Балтамос.

За нею стояв невеличкий табір: п'ять-шість наметів і залишки багать, на яких готували їжу. Слід було виявляти обережність: хтось міг залишитися живим та сховатися в одному з наметів.

Але повну тишу порушували лише комахи. Намети стояли нерухомо, поверхня озерця була гладкою, мов скло, – лише від того місця, де він пив воду, по воді повільно розходилися кола. Цієї миті хлопець краєм ока помітив якийсь рух у себе під ногами та смикнувся, але то була лише зелена ящірка.

Намети були пошиті із зеленої плямистої тканини, і це робило їх краще видними серед тьмяно-червоних скель. Віл зазирнув до першого намету і побачив, що той порожній. Нічого не було й у другому, але у третьому хлопець знайшов дещо корисне – банку консервів і коробку сірників. Окрім того, він помітив шматок якоїсь темної речовини розміром із половину його руки. Спершу він подумав, що це шкіра, але витягнувши на сонце, побачив, що то сушене м'ясо.

Що ж, урешті-решт, у нього є ніж. Віл відрізав від м'яса тонку вузьку смужку та з'ясував, що солі на нього відверто пожалкували, до того жувати його доводилося досить тривалий час, але смак був вельми приємним. Він поклав м'ясо, консерви та сірники в рюкзак й оглянув інші намети, але нічого там не побачив.

Залишався тільки один, найбільший намет.

– Тут лежить труп? – спитав він повітря.

– Так, – відповів Балтамос. – Його отруїли.

Віл обережно підійшов до входу, що дивився на озеро. Поруч із перекинутим шезлонгом було розпростерте тіло чоловіка, відомого у Віловому світі як сер Чарльз Летром, а в Ліриному – як лорд Боріель. Це він украв алетіометр, і внаслідок цього Віл здобув магічний ніж. Колись сер Чарльз був ввічливою, але нечесною могутньою людиною, а тепер перед Вілом лежав його труп. Обличчя його було спотворене, і хлопцеві не хотілося дивитися на нього, але лише один погляд переконав його утому, що в наметі повно речей, котрі могли б стати в пригоді. Отже, Віл переступив через мертве тіло та розпочав ретельний огляд.

Його батько, солдат і мандрівник, знав би напевно, що брати, а що ні, хлопцеві ж довелося гадати. Він узяв невеличку лінзу в сталевій оправі – з її допомогою можна було-б розпалювати вогнище й у такий спосіб економити сірники; моток жорсткого шнура; металеву флягу для води, значно легшу від тієї посудини з козячої шкіри, що була в нього; жерстяний кухлик; невеликий бінокль; загорнену в папір купку золотих монет заввишки з великий палець дорослого чоловіка; аптечку; таблетки для очищення води; пачку кави; три пачки сушених фруктів; коробку вівсяного печива; шість м'ятних тістечок в упаковках; пачку рибальських гачків та нейлонову волосінь; нарешті, записничок, два олівці та електричний ліхтарик.

Уклавши все це до свого рюкзака, Віл відрізав ще один шматочок м'яса, вдосталь напився води з озера, наповнив флягу та звернувся до Балтамоса:

– Як гадаєш, мені знадобиться ще щось?

– Так, дещо тобі таки потрібне, – відповіли йому. – Здатність визнавати мудрість, поважати її та підкорятися їй.

– А ти мудрий?

– Набагато мудріший за тебе.

– Що ж, побачимо – досі ти мене в цьому не переконав. Ти людина? Твої слова схожі на слова людини.

– Барут був людиною, а я – ні. Тепер він ангел.

– Отже… – переклавши важкі предмети на дно рюкзака, Віл повернувся та спробував роздивитися ангела, але нічого не побачив. – Тож він був людиною, – задумливо промовив хлопець, – а потім… Люди стають ангелами, коли вмирають? Так це трапляється?

– Не завжди… Взагалі-то доволі рідко – дуже рідко.

– Тож коли він жив?

– Десь чотири тисячі років тому. Я набагато старіший.

– А він жив у моєму світі? Чи, може, в Ліриному або цьому?

– У твоєму. Проте існує безліч світів, і ти це знаєш.

– Але як люди стають ангелами?

– Навіщо нам ці метафізичні роздуми?

– Я просто хочу це знати.

– Краще прямуй до своєї мети. Ти привласнив майно мертвого, взяв усі іграшки, потрібні тобі, щоб вижити, тож, може, ходімо?

– Підемо, коли я дізнаюся, куди нам треба йти.

– Хоч куди ми підемо, Баруг нас відшукає.

– То він знайде нас і якщо ми залишимося тут. Я маю ще дещо зробити.

Віл сів так, щоб не бачити тіла сера Чарльза, та з'їв три м'ятних тістечка. Його самого здивувало, наскільки краще він став почуватися після цього – втома кудись зникла, і до нього повернулася сила. Тоді він знову подивився на алетіометр. Кожне із тридцяти шести маленьких зображень, розташованих по колу, було надзвичайно чітким – відразу було видно, що це – дитина, то – цуценя, це – скиба хліба тощо. Проте значення цих символів були туманними.

– Як Ліра читала його? – спитав він у Балтамоса.

– Не виключено, що вона тебе дурила. Ті, хто користується цим інструментом, спочатку багато років навчаються, але навіть після цього вони розуміють його лише за допомогою численних довідників.

– Ні, не дурила. Вона справді вміла його читати – вона казала мені таке, про що ніяк не могла дізнатися.

– Тоді для мене це також загадка, запевняю тебе, – відгукнувся ангел.

Розглядаючи алетіометр, Віл згадав, що колись Ліра дещо казала йому про те, як слід його читати – щось про стан, у який вона мусила ввести свій розум, аби прилад запрацював. Тоді це допомогло йому відчути тонкощі поводження зі срібним лезом магічного ножа.

Охоплений цікавістю, він дістав ніж та прорізав на тому місці, на якому сидів, віконце. Крізь нього було видно лише блакитне повітря, але далеко-далеко внизу можна було побачити дерева та поля: безперечно, це був його власний світ.

Отже, гори в цьому світі не завжди відповідали горам у його світі. Віл зачинив вікно, вперше лівою рукою. Як приємно було знову по-справжньому володіти нею!

І тут йому на думку раптом спала ідея, пронизавши його, мов розряд електричного струму.

Якщо існує незліченна кількість світів, чому ж тоді ніж прорізає вікна лише між цим і його власним світами?

Без сумніву, він повинен створювати проходи до будь-якого з них.

Віл знову підняв ніж, дозволивши своєму розуму перетекти до самого його кінчика – так, як його вчив Джакомо Парадізі, – і ось нарешті його свідомість опинилася між самими атомами кінцівки леза, і він зміг відчувати кожну крихітну дірочку й нерівність повітря.

Замість того, щоб, як зазвичай, робити надріз, щойно відчувши першу ж щілину, він дозволив ножеві пересунутися до другої й третьої щілини. Він ніби вів ножем по низці швів, трохи тиснучи на них, що жоден із них не був пошкоджений.

– Що ти робиш? – пролунав із повітря голос, повертаючи хлопця до дійсності.

– Досліджую дещо, – відповів Віл. – Намагайся триматися подалі від ножа – якщо ти потрапиш під нього, то він тебе поріже, а позаяк я тебе не бачу, то не зможу уникнути цього.

Балтамос якимось нечітким звуком виразив незадоволення. Віл знову підвів ніж та почав намацувати крихітні щілинки, їх було набагато більше, ніж він гадав, і коли він почав досліджувати їх, не відчуваючи потреби відразу робити надріз, то побачив, що кожна з них має свої, властиві лише їй ознаки: одна була жорсткою та чіткою, інша – ніби розмитою, третя – слизькою, четверта – крихкою та ламкою…

Але були серед них і такі, котрі він відчував краще, ніж інші, і, наперед знаючи результат своїх дій, він розрізав одну з таких щілин, щоб упевнитися, що це дійсно був його світ.

Побачивши, що він не помилився, хлопець зачинив віконце та намацав кінчиком ножа щілинку з іншими якостями: вона була гнучкою та пружною. І, розрізавши її, він побачив, що світ за віконцем не був його власним: не було видно ні зелених полів, ні живих огорож, лише пустеля та хвилясті бархани.

Віл зачинив прохід і відчинив інший – у задимлене повітря над промисловим містом. Якраз унизу до воріт заводу один за одним повільно заходили похмурі робітники, і хлопець широко розкрив очі, побачивши, що всі вони були прикуті до одного довжелезного ланцюга.

Він зачинив і це вікно та спробував вийти зі стану трансу, в якому він перебував. Голова його трохи паморочилася – лише тепер йому почали відкриватися справжні можливості ножа. Він дуже обережно поклав інструмент на камінь перед собою.

– Ти збираєшся залишатися тут весь день? – спитав Балтамос.

– Я думаю. Переходити з одного світу до іншого можна не завжди – лише тоді, коли земля в обох знаходиться приблизно на одному рівні. Мабуть, якраз у таких місцях і роблять проходи… Якщо бажаєш повернутися до свого світу, ти маєш знати, яким на дотик є прохід до нього – інакше можна назавжди загубитися.

– Отож. Але, може, нам слід…

– І треба знати, в якому світі земля знаходиться на тому самому рівні – інакше робити прохід немає сенсу, – вів далі Віл, звертаючись не так до ангела, як до самого себе. – Отже, це не так легко, як я гадав. Мабуть, в Оксфорді та Ситагазі нам просто таланило. Але я лише…

Він узяв у руку ніж і знову почав досліджувати повітря. Окрім того чіткого та знайомого відчуття, котре, як він вже знав, указувало на те, що в цьому місці можна зробити прохід до його світу, цього разу він відчув щось нове: якийсь резонанс, тремтіння, ніби він бив у великий дерев'яний барабан – але це тремтіння, звичайно, прийшло до нього із крихітної, на вигляд нічим не примітної точки, розташованої в порожньому повітрі.

Ось воно. Хлопець повів руку далі, й невдовзі в нього знову з'явилося те саме відчуття.

Він зробив надріз і побачив, що його здогадка виявилася правдивою: резонанс означав, що земля у світі, до якого він робить прохід, розташована на тому самому місці, як у світі, в котрому він наразі перебував. Крізь віконце було видно порослий рясною травою гірський луг під похмурим небом, і на лугу паслися незнайомі йому дивні звірі – створіння розміром із бізона, із широкими рогами та кошлатим синім смухом. Уздовж спини в них стирчала грива з жорсткого волосся.