Текст книги "Янтарне скло"

Автор книги: Филип Пулман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 32 страниц)

– Гаразд, – промовила жінка, – я не бачу іншого шляху. Гадаю… гадаю, ми…

Певна річ, деймон відразу зрозумів, що в неї на думці. Він стрибнув їй на груди, й вони обійнялися. Потім пані Кольтер відшукала свої хутряне пальто, і вони дуже тихо вийшли з кімнати та пішли вниз темними сходами.

29
Битва на рівнині

Лірі й Вілу було неймовірно важко залишити чудовий світ, у якому вони проспали попередню ніч, але якщо вони збиралися відшукати своїх деймонів, слід було повернутися в темряву. І тепер, після багатьох годин, проведених у темному тунелі, Ліра двадцятий раз схилилася над алетіометром і видавала тихі звуки відчаю: пхикання, котре перетворилося б на ридання, якби в неї було більше сил. Віл також чував сильний біль у тому місці, де колись перебував його деймон: відкрита рана у грудях, у котру після кожного вдиху наче впивалися холодні шипи.

Дівчинка неслухняними пальцями повертала коліщата, а її думки ніби пробивалися крізь гору вати. Такі чіткі та зрозумілі колись сходинки значення, що вели від кожного із тридцяти шести символів на циферблаті алетіометра, тепер здавалися їй хиткими та розпливчастими. Як утримувати їх у голові всі разом… Колись це було схоже на біг, спів чи розповідь, тобто було чимось природним, але тепер доводилося докладати неймовірних зусиль, пружина її волі дедалі слабшала. Проте Ліра знала, що вона повинна тримати себе в руках – від її дій залежить все на світі…

– Це недалеко, – промовила вона. – Проте там різноманітні небезпеки – битва й таке інше… Але наразі ми вже майже там, де треба. Наприкінці цього тунелю розташований великий гладкий камінь, по якому тече вода. Ти можеш прорізати там вікно.

Духи, котрі погодилися взяти участь у битві, нетерпляче рушили вперед. Дівчинка швидше відчула, ніж побачила біля себе Лі Скоресбі. Він прошепотів:

– Ліро, дівчинко моя, мені залишилося небагато. Коли побачиш нашого друга-ведмедя, скажи йому, що Лі завершив своє існування в бою. А коли битва скінчиться, в мене буде вдосталь часу на те, щоб разом із вітром літати по світу та шукати атоми, котрі колись були Тестером, моєю матір'ю та всіма іншими дорогими мені істотами… Ліро, дитино, коли все скінчиться, ти повинна відпочити, добре? Життя – це гарна річ, а смерті вже немає…

Голос Лі стихнув. Лірі захотілося обійняти його, але, певна річ, це було неможливо. Тож вона лише подивилася їм його бліді обриси, і дух побачив у її очах силу та пристрасті. І почерпнув із них енергії.

На плечах дітей сиділи два галівесп'янини. Їхні короткі життя вже майже скінчилися: кожен із них відчував оніміння в кінцівках та холод біля серця. Обоє вони мали незабаром повернутися до світу мертвих, цього разу як духи, але коли вони дивилися в очі одне одному, то мовчазно присягалися, що залишаться з Вілом і Лірою якомога довше й не скажуть ані слова про наближення смерті.

Діти лізли дедалі вище й вище. Вони майже не розмовляли, лише чули важке дихання одне одного та цокіт камінців, зачеплених їхніми ногами. І весь цей час попереду них мовчазно пробиралася похмура гарпія, її крила волочилися по землі, а пазурі шкрябали по каменях.

Почувся новий звук: рівномірні удари крапель по скелях, що луною відбивалися від стін тунелю. Потім до вух дітей долетів і дзюркіт води.

– Ось тут! – вигукнула Ліра й торкнулася гладкої прохолодної поверхні мокрого каменя, що стояв у них на шляху. – Нам сюди.

Вона повернулася до гарпії:

– Я багато думала про те, як ти врятувала мене та як пообіцяла проводити всіх духів, що приходитимуть у країну мертвих, до світу, у якому ми провели минулу ніч. І мені спало на думку ось що: те, що в тебе немає імені, нікуди не годиться. Відтепер у тебе буде ім'я – я дам його тобі, як король Йорик Бернісон дам мені ім'я Красномовна. Я хотіла б назвати тебе Милосердним Крилом. Тож віднині до тебе звертатимуться саме так.

– Колись я знову побачу тебе, Ліро Красномовна, – відповіла гарпія.

– А я знатиму, що ти в цьому світі, і не боятимуся, – вказала Ліра. – До побачення, Милосердне Крило, до моєї смерті.

Вона стиснула гарпію в обіймах і поцілувала її в обидві щоки.

Шевальє Тіаліс спитав:

– Це той світ, у якому розташована республіка лорда Ізраеля?

– Так, – відповіла дівчинка, – принаймні, це стверджує алетіометр. Звідси недалеко до його фортеці.

– Тоді дозволь мені звернутися до духів.

Ліра високо підняла шевальє, і він прокричав:

– Послухайте мене, бо з усіх вас лише ми з леді Салматією вже бачили цей світ. На вершині гори стоїть фортеця, її захищає лорд Ізраель. Хто на нього нападає, я не знаю. Наразі в Ліри й Віла лише одне завдання: відшукати своїх деймонів. Наше ж завдання полягає в тому, щоб допомогти. Тому наберіться сміливості й бийтеся добре!

Ліра повернулася до Віла та питально на нього подивилася.

– Все гаразд, – промовив хлопець, – я готовий.

Він узяв ніж і зазирнув у очі духа свого батька, котрий стояв поруч. Незабаром вони назавжди розлучаться! Як добре було б, якби поруч була також його мати – всі вони разом…

– Віле, – стривожено вимовила Ліра.

Хлопець зупинився і побачив, що ніж застряв у повітрі. Він забрав руку, але ніж залишився висіти, затиснений матерією невидимого світу. Віл перелякано вдихнув.

– Я ледь не…

– Я бачила, – перервала його дівчинка. – Віле, дивись мене!

У примарному світі хлопець побачив її яскраве волосся, чітко окреслений рот та щирі очі, відчув тепло її дихання та знайомий запах її тіла.

І ніж упав на землю.

– Я спробую ще раз, – казав Віл.

Почекавши декілька секунд, він відвернувся, зосередився, дозволив своєму розуму перетекти у кінчик ножа та почав пошуки тієї нескінченно дрібної проріхи, котра їм була потрібна. Відшукавши, він почав розширювати її, і духи стовпилися так близько до дітей, що ті відчули, як уздовж усіх нервів їхніх тіл забігали холодні іскри.

Тоді хлопець зробив завершальний рух ножем.

Перше, що вони відчули, був шум. У вікно вдарило сліпуче світло, і всі вони, й духи й живі, змушені були на декілька секунд прикрити очі від нього, проте гуркіт, вибухи, тріск пострілів та крики не можна було прикрити.

Духи Джона Пері та Лі Скоресбі першими прийшли до тями: вони були солдатами, звиклими до бою, і шум не міг на тривалий час збити їх із пантелику. Але Віл і Ліра просто дивилися нате, що відбувається, розкривши рота.

У повітрі над ними вибухали ракети, посипаючи схили гори, на яку виходило вікно, дощем із каміння та металу. В небі ангели билися з ангелами, а відьми – з відьмами: лунали бойові кличі їхніх кланів, і сипався дощ стріл. Діти побачили, як галівесп'янин верхи на бабці пірнув униз, аби напасти на летючу машину, пілот котрої був людиною. Поки бабка зависла над кабіною, її наїзник зістрибнув та встромив шпори глибоко в шию льотчика. Комаха відразу підхопила галівесп'янина на виблискуючу спину, а літальний апарат полетів прямо на скелі біля підніжжя фортеці.

– Розчини вікно ширше, – промовив Лі Скоресбі. – Випускай нас!

– Зачекай, Лі, – сказав Джон Пері. – Подивись он туди – відбувається щось незвичайне.

Віл прорізав ще одне маленьке віконце, що виходило туди, куди вказав його батько, і стало видно, що хід битви зазнає змін. Сторона, що нападала, почала відступати: група бойових машин зупинилася та під прикриттям вогню з боку сусідів розвернулася й рушила назад. Ескадрилья летючих машин, котра поступово набувала переваги в запеклому бою з гіроптерами лорда Ізраеля, описала в небі коло та полетіла на захід. Наземні сили царства – колони інфантерії, загони, озброєні вогнеметами, гарматами, що розпорошували отруту, та іншими, незнайомими дітям видами зброї – почали виходити з бою та відтягуватися назад.

– У чому річ? – здивовано запитав Лі. – Чому вони залишають поле битви?

Причина цього дійсно була незрозумілою: сили лорда Ізраеля поступалися чисельністю загонам ворога, їхня зброя була не такою потужною, і багато солдатів його армії вже вибули з лав.

Тут Віл помітив серед духів ворушіння – вони вказували на якийсь рух у повітрі.

– Примари! – вигукнув Джон Пері. – Ось вам і причина відступу.

Цього разу Віл і Ліра таки побачили цих створінь, котрі, наче мерехтлива завіса чи хмари летючого пуху, летіли вниз. Але стежити за ними оком було дуже важко – особливо Після того, як вони досягли поверхні землі.

– Що вони роблять? – спитала Ліра.

– Наближаються до он тих піхотинців…

І Віл, і Ліра добре знали, що станеться далі, і вони разом закричали:

– Біжіть! Тікайте!

Деякі з солдатів, почувши десь поруч дитячі голоси, здивовано озирнулися. Інші, побачивши, що до них наближаються лиховісні примарні форми, підвели гвинтівки та почали стріляти, проте це, певна річ, не дало жодного ефекту. А потім примари знайшли свою першу жертву.

Це був солдат із Ліриного світу, африканець. Його деймон, довгоногий коричневий кіт із чорними цяточками, вищирив зуби та приготувався стрибнути.

Духи побачили, як солдат безстрашно навів на примару Гвинтівку, не бажаючи відступати ні на дюйм, однак його деймон уже опинився в павутинні невидимої сітки та безпомічно завив. Чоловік випустив зброю з рук і кинувся йому на допомогу, вигукуючи його ім'я, але зупинився й у нападі нудоти опустився на землю.

– Ну що ж, Віле, випускай нас, – промовив Джон Пері. – Ми здатні битися з цими штуками.

Тож Віл розширив прохід і на чолі армії духів вибіг на поле бою. І тоді почалася найдивовижніша з бачених людьми битв.

Духи розтеклися по землі, майже непомітні у світлі дня, та кинулися на так само невидимих примар, хапаючи та розриваючи їх. Подробиць Віл із Лірою не бачили, однак солдати вже не застигали кам'яними статуями – вочевидь, примарам було не до людей!

Усі живі істоти з армії лорда Ізраеля лише здивовано крутили головами: їхні очі також не сприймали перипетій примарної битви. Стиснувши в руці ніж і пам'ятаючи, що раніше примари тікали від нього, Віл рушив уперед. Слідом за ним рухалася Ліра, шкодуючи, що в неї, на відміну від хлопця, немає ніякої зброї – зате ніщо не відволікало її від спостереження за всім полем битви. Їй здавалося, що час від часу вона помічала в повітрі біля себе маслянисто виблискуючу примару, і тоді її охоплював дрож небезпеки.

Дівчинка опинилася на невеликій пригорі, порослій глодом. Звідси вони з леді Салмакією, котра сиділа в неї на плечі, могли охопити оком широкий простір, перетворений воюючими сторонами на пустелю.

Прямо в них над головами стояло сонце. Попереду, біля самого горизонту на заході, висіла купа вируючих блискучих хмар, перемежованих розколинами темряви. Ближче до них, на рівнині неподалік, застигли в очікуванні сили ворога: блискучі бойові машини, колони піхоти під різнокольоровими прапорами…

За спиною та ліворуч від дівчинки каскадом здіймалися нерівні пагорби, що вели до підніжжя фортеці. Близька буря забарвлювала їх у лиховісний блідо-сірий колір, а за ними, на чорних базальтових мурах, видно було метушіння крихітних фігурок – це готувалися до продовження бою солдати лорда Ізраеля.

Цієї миті Ліра вперше відчула той супроводжуваний непереборним страхом легкий напад нудоти, котрий безпомилково вказував на дотик примари.

Вона відразу здогадалася, в чому річ, хоча ніколи ще не відчувала нічого схожого. І це вказало їй на дві речі: по-перше, вона, мабуть, стала дорослою, і отже, уразливою для примар; по-друте, Пантелеймон мусить бути десь поблизу.

– Віле! Віле! – крикнула вона.

Хлопець почув її та повернувся, його права рука стискувала ніж, а очі виблискували.

Але вже відкривши рота, щоб сказати щось, він схопився за серце та зігнувся в поясі, і Ліра зрозуміла, що з ним сталося те саме, що з нею.

– Пантелеймоне! – вигукнула дівчинка та піднялася навшпиньки, щоб озирнутися довкола.

Віл тим часом боровся з нападом нудоти. За декілька секунд це відчуття минулося – здається, їхні деймони втекли від примар. Але їх ніде не було видно, а повітря дзвеніло пострілами, криками болю й жаху, віддаленим «йоук-йоук-йоук» скельної погані, що кружляла високо в небі, свистінням і глухими ударами стріл… Незабаром до цих звуків приєднався ще один: це здіймався ураганний вітер.

Спочатку Ліра відчула його порив на своїх щоках, потім побачила, як зігнулася трава, а вже потім почула свистіння вітру в кущах глоду. Небо попереду дихало бурею: все біле в ньому кудись зникло, ставши сірчано-жовтими, темно-зеленими та свинцево-чорними грозовими хмарами, що клубочилися, поступово затягуючи половину горизонту.

Позаду все ще світило сонце, тож кожний гайок та кожне окреме дерево між дівчинкою та бурею жваво сяяло в сонячних променях, наче кожною гілочкою та кожним листком кидаючи виклик темряві, що насувалася із заходу.

А двоє вже не дітей усе шли вперед. Тепер вони бачили примар досить чітко, щоб пильнувати та стежити за їх наближеннм. Вітер бив їм в обличчя та ворушив Лірі волосся, і, здалося, він мав би віднести примар геть, але лихі створіння чомусь зовсім не звертали на бурління повітря уваги, переміщуючись в усіх напрямках. Хлопець і дівчина, тримались за руки, пробиралися між мертвими та пораненими. Ліра кликала свого деймона, а Віл напружувався усім єством, щоб відчути присутність свого.

Десь зовсім поруч небо розколола блискавка, і за декілька секунд в їхні вуха тисячотонним молотом ударив грім.

Ліра затулила вуха руками, а Віл під тиском гуркоту аж спіткнувся. Вони схопилися одне за одного та подивилися на небо, аби побачити видовище, яке ніколи не доводилося бачити жодній людині в мільйонах світів.

Зі сходу над мурами фортеці суцільним потоком летіли відьми з клану Рути Скаді, Райни Міті та півдесятка інших, і кожна з них несла з собою палаючий факел зі смолистої сосни, зануреної в бітум. Вони вилітали з-під останнього клаптика чистого неба та поринали просто в осердя бурі.

Люди на землі почули ревіння та тріск полум'я, що пожирало летючі вуглеводні. У верхніх шарах повітря ще й досі висіло декілька майже невидимих примар, і якісь відьми налетіли на них, аби зойкнути та вогняним метеором упасти на землю, проте більшість переливчастих створінь уже знизилися, і відьми, наче річка вогню, продовжили свій політ до центру шторму.

Назустріч їм від Затьмареної Гори вже піднімалася армада ангелів, озброєних списами та мечами. Гнані попутним вітром, вони швидше від стріл полетіли вперед, але відьми не схибили – перші з них злетіли вгору та кинулися на лави ангелів, розмахуючи палаючими факелами. Крила ангелів почало охоплювати полум'я, у повітрі знявся крик, і їхні лави розсипалися.

Цієї секунди згори вдарили перші краплі дощу. Якщо той, хто рухав штормовими хмарами, сподівався цим погасити відьмацькі факели, то він зазнав невдачі – смолиста сосна та бітум наче кидали зливі виклик, палаючи тим сильніше, чим більше крапель потрапляло на них. Вода вдарила по землі з такою силою, наче вона була налита злістю, і за лічені секунди Віл із Лірою промокли до нитки та почали тремтіти від холоду, а дощ усе бив їх по головах і руках, ніби град із крихітних камінців.

Поле битви поринуло в суцільний хаос, але діти, спотикаючись і падаючи, продовжували кричати:

– Пантелеймоне! Пане!

Над їхніми головами майже безперервно гуркотів грім, трясучи землю так, що складалося враження, буцімто самі атоми ось-ось розлетяться на шматки. Віл також кричав, закликаючи свого деймона, проте, на відміну від дівчинки, без слів – у його втрати навіть не було імені.

І разом із дітьми переміщалися галівесп'яни, попереджаючи їх про небезпеку та радячи, як краще обійти ту чи іншу перешкоду. У леді Салмакії залишилося надто мало сил, аби чіплятися за Лірине плече, тож дівчинка несла галівесп'янку в руках. Тіаліс оглядав небо довкола, шукаючи людей своєї раси, й декілька разів він таки помічав строкатих швидкокрилих бабок, але через нестачу сил він не міг перекричати шум, до того ж інші галівесп'яни шукали очами бабок своїх одноплемінників – а бабки Тіаліса й Салмакії залишилися у світі мертвих.

Тут сталася чергова несподіванка. Помітивши якийсь рух, діти підвели очі, затулили їх долонями та побачили літальний апарат, зовсім не схожий на ті, котрі вони бачили раніше. Він був незграбний, шестиногий, темний, а головне, летів геть безшумно. Апарат пересувався над самою землею, Наближуючись до них із боку фортеці. Ледь не зачепивши дітей, він пролетів у них над головами та вирушив далі, в осердя бурі.

Проте в них не було часу на подив – ще один нестерпний напад нудоти повідомив Лірі, що Пантелеймонові знову загрожує небезпека, і за мить те саме відчув Віл. Діти, вкрай перелякані та безпомічні, впали в багно калюжі посеред хаосу негоди, у вирі битви привидів та пліч-о-пліч із мертвими та пораненими людьми і заплющили очі.

30
Затьмарена Гора

Наміроліт, що промайнув у них над головами, пілотувала пані Кольтер. Окрім неї та її деймона, в кабіні нікого не було.

Звичайно, барометричний альтиметр під час бурі не працював, але жінка могла судити щодо висоти польоту, спостерігаючи за вогнями на землі, які відзначали місця падінь палаючих ангелів – попри несамовиту зливу, вони продовжували горіти. Куди летіти, також було зрозуміло – блискавки, що кожні декілька секунд на мить висвітлювали Затьмарену Гору, чудово виконували роль сигнальних вогнів. Але пані Кольтер доводилося уникати зіткнень із різноманітними летючими істотами, котрі й досі билися в повітрі, та своєчасно помічати якусь скелю на своєму шляху.

Вона не вмикала прожекторів, бо хотіла непоміченою наблизитися до гори та сісти неподалік від неї. Коли вона здолала більшу частину шляху, повітря стало ще бурхливішим, а шквали – ще брутальнішими. Буря вже давно кинула б гіроптер із хоч яким умілим пілотом об землю, але в намірольоті жінка могла рухатися разом із вітром, тримаючи рівновагу, наче серфінгіст на океанський хвилі.

Зібравшись із думками, вона почала підйом, не звертаючи уваги на показання приладів і керуючись лише своїми інстинктами. Золотава мавпа стрибала по кабіні, кидаючи погляди в усі боки та попереджаючи пані Кольтер про можливі небезпеки. Блискавки сяючими списами пронизували небо довкола намірольота, і ці спалахи світла давали їй можливість бодай трохи орієнтуватися у просторі, поступово набираючи висоту та наближуючись до затягненого хмарами палацу.

І тут її увагу привернула надзвичайна природа гори.

Вона нагадала жінці про мерзенну єресь, творець якої наразі заслужено мучився в підземеллях Консисторського Суду. Цей чоловік висловив припущення, за яким просторових вимірів існує більше, ніж ті три, що відомі всім нам, І навіть згідно з найпомірнішими оцінками, їх існує не менше десяти, але побачити їх неозброєним оком не можна. Єретик навіть сконструював макет на пояснення своєї теорії, і перед тим, як із цієї речі вигнали злих духів та спалили, пані Кольтер мала змогу її побачити. Її складки були розташовані всередині інших складок, а її кути та краї водночас містили одне одного та містилися в них; її внутрішність охоплювала все довкола, а зовнішня поверхня… Одне слово, та штука справила на пані Кольтер величезне враження, і Затьмарена Гора чимось невловимо нагадувала її: вона була схожа радше не на скелю, а на силове поле, здатне маніпулювати Самим простором, складаючи його, розтягуючи й розкладаючи на галереї та тераси, палати, колонади та сторожові башти з повітря, світла й пари.

Пані Кольтер відчула, що її груди стискує дивна радість. Оглянувши гору, вона побачила, як можна безпечно посадити апарат на затягнуту хмарами терасу на південному Юнці. Наміроліт смикався та нахилявся в бурхливому повітрі, але жінка все одно трималася обраного курсу й таки привела повітряне судно до наміченої точки приземлення – чи «приповітрення»?

Досі світло, за допомогою якого вона орієнтувалася, надходило від спалахів блискавок, віконець у хмарах, що виникали на мить, і крізь які проникали сонячні промені, полум'я від палаючих ангелів і стовбурів антаричного світла від прожекторів. Але тут світло було зовсім іншим: чимось невловимо схожим на блиск перламутру, його випромінювала сама матерія гори, і воно по черзі розпалювалося та блякло в повільному, схожому на дихання темпі.

Жінка з деймоном вистрибнули з літального апарата й озирнулися, вирішуючи, куди їм піти.

У пані Кольтер виникло відчуття, що вище та нижче від них швидко рухаються інші істоти, пронизуючи матерію гори та несучи повідомлення, накази, інформацію. Але вона їх не бачила: було видно лише заплутані складчасті проекції колонади, сходів, тераси та фасаду.

Не встигла жінка вирішити, куди піти далі, як почулися голоси, і вона сховалася за колону. Голоси наближалися, співаючи псалом, і за декілька секунд вона побачила процесію ангелів, що несли паланкін.

Наблизившись до того місця, де ховалася пані Кольтер, ангели помітили наміроліт і зупинилися. Спів ущух, і деякі з носіїв нерішуче та налякано озирнулися.

Пані Кольтер стояла досить близько, щоб побачити, хто був на паланкіні, – вона вирішила, що це надзвичайно старезний ангел. Роздивитися його було зовсім нелегко, адже носилки були поміщені у кришталеву кулю, що виблискувала і віддзеркалювала світло гори, проте в жінки все одно склалося враження, що її очі помітили неймовірно немічну істоту з покритим зморшками обличчям, тремтячими руками, ротом, який щось шамкав беззубими яснами, та сльозавими очима.

Старезне створіння вказало тремтливою рукою на наміроліт, щось нерозбірливо пробурмотіло, декілька разів смикнувши себе за бороду, потім опустило руку та завило так болісно, що пані Кольтер змушена була затулити вуха.

Але носії, вочевидь, виконували якесь невідкладне завдання, бо вони зібралися з духом і вирушили далі вздовж тераси, не звертаючи уваги на викрики та бурмотіння в паланкіні. Вийшовши на відкритий простір, вони розправили крила, за командою їхнього ватажка злетіли, несучи між собою паланкін, і за мить зникли з очей пані Кольтер серед вируючої пари.

Однак обмірковувати все це не було часу. Жінка та золотава мавпа швидко пішли вперед, піднімаючись довжелезними сходами, переходячи мости і незмінно рухаючись угору. Що вище вони йшли, то сильнішим ставало відчуття невидимої діяльності, яка відбувалася довкола. Зрештою вони повернули за ріг і побачили щось на зразок широченного, завішеного туманом майдану. Просто перед ними стояв ангел зі списом.

– Хто ви такі? Що вам треба? – вимогливо запитав він.

Пані Кольтер зацікавлено оглянула його. Судячи з усього, він був однією з тих істот, батьки котрих мали стосунки із земними жінками, із дочками людськими.

– Не треба, – м'яко промовила вона. – Будь ласка, не Гайте часу. Відразу ведіть мене до Регента, він чекає на Мене.

«Головне, – промайнуло в її голові, – це збити їх із пантелику, вивести з рівноваги». І з цим ангелом у неї явно все вийшло як слід – він не знав, що робити, а тому зробив те, Що вона йому сказала. Декілька хвилин жінка йшла за ним через безладні проекції світла й нарешті опинилася в передпокої. Як вони сюди потрапили, вона не знала, але хай там як, це сталося, і після короткої паузи перед нею відчинилася якась подоба дверей.

Гострі пазурі її деймона вп'ялися їй у долоню, і, щоб підбадьорити його, жінка, провела другою рукою по його смуху.

На них дивилася істота, наче виткана зі світла. Здається, вона мала вигляд і ріст чоловіка, однак пані Кольтер була осліплена й не могла казати цього напевно. Золотава мавпа уткнулася обличчям у плече жінки, а сама вона підвела руку і затулила очі.

– Де вона? Де твоя дочка? – спитав Метатрон.

– Мілорде Регент, я прийшла сюди, щоб повідомити це вам.

– Якби вона була у твоїх руках, ти привела б її сюди.

– Це так, але її деймон у мене.

– Як це може бути?

– Присягаюся, Метатроне, її деймон у моїй владі. Будь ласка, великий Регенте, приховайтеся бодай трохи – я нічого не бачу…

Метатрон створив перед собою хмарку, і тепер на нього можна було дивитися – як на сонце крізь закопчене скло, – проте пані Кольтер все одно прикидалася осліпленою, сама тим часом роздивляючись ангела, що правив царством Божим від імені Господа. Він дуже нагадував їй високого, могутнього та владного чоловіка середнього віку. Чи на ньому одяг та чи мав він крила, жінка не могла б сказати – його очі світилися такою силою, що вона просто не могла дивитися кудись ще.

– Благаю, Метатроне, вислухайте мене. Я тільки-но прибула від лорда Ізраеля. Деймон дитини наразі в нього, і він знає, що вона незабаром прийде до нього.

– І чого він хоче від неї?

– Захищати її від вас, поки вона не досягне потрібного віку. Він не знає, куди я полетіла, і я повинна якомога швидше повернутися до нього. Подивіться на мене, великий Регенте, адже мені важко дивитися на вас! Подивіться на мене та скажіть, що ви бачите.

Князь ангелів оглянув її, і це була найретельніша перевірка, якій коли-небудь піддавали Марісу Кольтер. Усі клаптики брехні та захисту наче були віднесені могутнім ураганом, і тепер вона – тіло, дух і деймон – стояла як оголена під нещадними поглядом Метатрона.

Вона зрозуміла, що відповідь на його запит дає не сама вона, а її натура, і, охоплена жахом, подумала: «Того, що він у мені побачив, буде недостатньо». Ліра брехала Йофуру Рекнісону лише словами, натомість її мати брехала всім своїм життям.

– Так, я бачу, – промовив Метатрон.

– Що ви бачите?

– Порочність, заздрість і жадобу влади. Жорстокість і байдужість. Злоякісну допитливість. Концентровану отруйну злобу. Ти ніколи, навіть у ранньому дитинстві, не виявляла до живих істот ані краплі співчуття чи доброти, спочатку не розрахувавши, яким буде твій зиск від цього. Ти катувала та вбивала без крихти розкаяння чи вагання, ти зраджувала та інтригувала, впиваючись своїми зрадами. Ти – вигрібна яма морального бруду!

Пронизливий голос, що ухвалював це судження, вразив пані Кольтер у саме серце. Вона знала, яким буде вирок, і боялася його, але водночас і сподівалася, що він буде саме таким, і тепер, почувши його, на мить відчула торжество.

Вона наблизилася до Метатрона та сказала:

– Тож ви бачите, що я легко можу зрадити Ізраеля. Я можу провести вас туди, де перебуває деймон дівчинки, ви знищите Ізраеля, а Ліра, нічого не очікуючи, прийде просто до ваших обіймів.

Жінка відчула, що довкола неї завирувала пара, і її чуття сплуталися. Наступні слова Метатрона пронизали її плоть, ніби стріли духмяної криги.

– Коли я був чоловіком, – промовив він, – у мене було безліч жінок, але жодна не була привабливішою за тебе.

– Коли ви були чоловіком?

– Я колись був відомий під ім'ям Енох, син Яреда, сина Магалальїла, сина Кенана, сина Еноха, сина Сифа, сина Адама. Я прожив на землі шістдесят п'ять років, а потім Господь забрав мене у своє царство.

– Й у вас було багато жінок.

– Я обожнював їхню плоть. І я розумів синів неба, котрі кохалися з дочками землі, і захищав їх перед Господом. Але його серце було налаштовано проти них, і він змусив мене проголосити їхню загибель.

– І ви вже багато тисяч років не знали жінки…

– Я був намісником царства Божого.

– А чи не настав час вам завести дружину?

Це була найнебезпечніша мить, і жінка знала це. Але вона довіряла своїй плоті, а також відомій їй дивовижній істині щодо ангелів – либонь, особливо ангелів, які колись були людьми: позаяк їм бракувало плоті, вони жадали її та жадали торкнутися її. І Метатрон перебував дуже близько від неї – так близько, що цілком міг чути запах її волосся та розглядати тканину її шкіри, навіть торкнутися її своїми палючими руками…

Пролунав дивний звук, схожий на незрозумілий шум потріскування, котре ви чуєте перед тим, як зрозуміти, що то палає ваш будинок.

– Скажи мені, що наразі робить лорд Ізраель і де він, – мовив Регент.

– Я можу просто зараз провести вас до нього, – відповіла жінка.

Ангели, що несли паланкін, залишили Затьмарену Гору й полетіли на південь. Метатрон наказав їм віднести Господа в безпечне місце подалі від поля битви – намісникові треба було, щоб той залишався живим. Але замість того, щоб дати йому в супроводження велике військо охоронців, Регент довірився викликаному бурею хаосу, вирішивши, що за таких обставин невеликий загін буде непомітнішим, а отже, безпечнішим, ніж великий.

І все могло б бути гаразд, якби один стерв'ятник зі шкірястими крилами, що бенкетував на загиблому воїні, не підвів очі саме тієї миті, коли прожектор випадково освітлив кришталевий паланкін.

У пам'яті крилатого чудовиська щось заворушилося. Він на мить застиг на місці, тримаючи лапу на теплій печінці, і коли його одноплемінник відштовхнув його, він таки згадав передсмертне бурмотіння полярної лисиці.

Він відразу підвів крила та злетів у повітря, і слідом за ними полетіла ціла зграя скельної погані.

Ксафанія та її ангели займалися ретельними пошуками деймонів усю ніч і частину ранку та нарешті відшукали в поверхні гори на південь від фортеці крихітну розколину, котрої там не було минулого дня. Вони дослідили та розширили її, і наразі лорд Ізраель пересувався по низці печер і тунелів, що тягнулися далеко у глиб гори, на якій стояла фортеця.

Всупереч його очікуванням, тут було не зовсім темно: джерелом світла були мільярди крихітних частинок, що невпинно текли кудись, наче світлова ріка.

– Пил, – сказав лорд Ізраель своєму деймону.

Досі він не бачив його неозброєним оком – мабуть, причина полягала у величезній, нечуваній досі концентрації Пилу. Лорд Ізраель рушив далі й за деякий час досить несподівано побачив світло в кінці тунелю, аби за хвилину опинитися у верхній частині неосяжної печери – її розмір був таким, що тут легко вмістилося б із десяток кафедральних соборів. Підлоги в печері не було: її стіни майже прямовисно спускалися до величезної прірви, розташованої за сотні футів унизу та темнішої, ніж сама темрява – саме туди поринав нескінченний водоспад Пилу. Мільярди його частинок нагадували зоряне небо, і кожна з зірок мала розум і свідомість. Від Пилу повітря в печері тьмяно світилося.

Лорд Ізраель разом зі своїм деймоном почали спускатися до прірви, і поступово їм стало видно, що відбувається на протилежному боці ущелини, за декілька сотень ярдів напівтемряви. Лордові Ізраелю ще згори здалося, що він бачить якийсь рух, і тепер він переконався, що не помилився: по краю безодні рухалася процесія тьмяних постатей – чоловіків, жінок, дітей та найрізноманітніших істот, деяких із них він ніколи не бачив. Зайняті своєю небезпечною подорожжю, вони зовсім не звертали уваги на чоловіка. Придивившись, він відчув, як волосся в нього на потилиці стало дибки: нескінченна черга на тому боці цілком складалася з духів.

– Тут пройшла Ліра, – тихо сказав лорд Ізраель сніжному барсові.

– Дивись, куди стаєш, – промовив деймон у відповідь.

Віл і Ліра були мокрі до самих кісток, тремтіли від холоду та були ледь живими від болю, але все одно вперто пробиралися крізь багнюку та між скелями, перестрибуючи через промиті водою зливи, червоні від крові струмки. Ліра підозрювала, що леді Салмакія при смерті: вона вже декілька хвилин мовчала та нерухомо лежала в руці дівчинки.