Текст книги "Янтарне скло"

Автор книги: Филип Пулман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 32 страниц)

9
Проти води

– Дозволь мені подивитися на ніж, – промовив Йорик Бернісон. – Я знаюся на металі, і ніщо, зроблене із заліза чи сталі, не є загадкою для ведмедя. Але такого ножа мені ще не доводилося бачити, і я дуже хотів би роздивитися його як слід.

Віл та король ведмедів сиділи на верхній палубі річкового пароплава, освітлені теплими променями призахідного сонця. Корабель швидко рухався проти течії, на його борту було вдосталь палива та їжі, яку Віл вважав їстівною, тож усе було гаразд. Вони з Йориком Бернісоном вирішили познайомитися ближче – адже деяке уявлення один про одного вони вже мали.

Віл простягнув ніж Йорикові, й ведмідь обережно взяв його. Його великий палець був розташований навпроти чотирьох інших, і це дозволяло йому орудувати предметами майже так само вміло, як людям. Він покрутив ніж у лапах, підніс до очей, повернув його так, щоб піймати сонячного зайчика від леза, потім наставив сталевий бік вістря на шматок металевої стружки.

– Це ж цим вістрям ти різав мої обладунки? – спитав він. – Інше видається мені дуже дивним. Навіть не знаю, із чого воно зроблене, на що спроможне та як його зробили. Але я хотів би зрозуміти цей ніж. Як він потрапив до тебе?

Віл розповів ведмедю більшу частину того, що з ним сталося, пропустивши тільки те, що стосувалося лише його: мати, батько, чоловік, якого він убив…

– Ти бився за нього та втратив два пальці? – перепитав ведмідь. – Покажи мені рану.

Віл простягнув руку. Завдяки батьковій мазі обрубки швидко загоювалися, але й досі були дуже чутливими до дотику. Ведмідь втягнув носом повітря.

– Мох-кров'янка, – промовив він. – А також дещо інше, не відоме мені. Хто дав тобі мазь?

– Чоловік, який розповів мені, що я маю робити з ножем. Після цього він загинув. Він носив мазь у коробочці з рогу, ця річ дуже швидко загоїла мої рани. Раніше те саме спробували зробити відьми, але їхнє заклинання не спрацювало.

– А що, за словами цього чоловіка, ти маєш зробити з ножем? – поцікавився Йорик Бернісон, повертаючи зброю Вілові.

– Стати під прапори лорда Ізраеля та використовувати його у війні, – відповів хлопець. – Але спершу я мушу відшукати Ліру Красномовну.

– Тоді ми допоможемо, – сказав ведмідь і серце Віла тьохнуло з радості.

Упродовж наступних днів Віл дізнався, чому ведмеді вирушили до Центральної Азії, покинувши свої рідні землі.

Після того як унаслідок дій лорда Ізраеля межа між світами зникла, вся арктична крига почала танути, і у воді виникли нові, дивні течії. Оскільки ведмеді залежали від льоду та тварин, що живуть у холодній воді, вони зрозуміли, що коли залишаться там, де прожили все життя, то невдовзі в них почнеться великий голод. Обміркувавши становище, вони вирішили, що їм слід робити: мігрувати до країв, де снігу та криги вдосталь, а саме до найвищих гір, туди, де вершини сягають неба. Щоб досягти тих гір, треба було пройти половину світу, але ж там лежать вічні глибокі сніги! Із морських ведмедів вони стануть гірськими – і залишатимуться там доти, доки усе у світі не стабілізується.

– Тож ви ні з ким не воюєте? – спитав Віл.

– Наші давні вороги зникли разом із тюленями та моржами. Якщо ж ми зустрінемо нових, то… Вміння битися ми ще не втратили.

– Я чув, що наближається велика війна, і взяти в ній участь доведеться всім без винятку. На чиєму боці ви битиметеся в такому разі?

– На тому, що вигідний для ведмедів. А як інакше? Але я дбатиму не лише про свій народ – мою повагу здобули також декілька людей. По-перше, це чоловік, що літав у повітряній кулі, але він уже мертвий. По-друге, це відьма Серафіна Пеккала. По-третє – дівчинка на ім'я Ліра Красномовна. Отже, в першу чергу я робитиму те, що буде корисним для ведмедів, а потім – те, що дає користь дівчинці чи відьмі або допоможе мені помститися за мого мертвого товариша Лі Скоресбі. Ось чому я допоможу тобі врятувати Ліру Красномовну від тієї мерзенної жінки на прізвище Кольтер.

Йорик розповів Вілові, як він із декількома підданими приплив до гирла річки та за золото найняв судно й команду. Ведмеді вирішили скористатися таненням арктичної криги і піднятися річкою якомога далі до осердя Азії – адже річка брала початок на північних схилах того великого гірського масиву, котрий вони шукали. До того ж десь там тримали Ліру – тож досі обставини були сприятливими.

Дні спливали за днями, а вони все пливли великою річкою.

Віл майже весь час дрімав на палубі, відпочивав, набираючи сили – адже кожна клітина його тіла була геть виснажена. Поступово місцевість почала змінюватися. Широкий степ поступився місцем спочатку низьким трав'янистим пагорбам, потім невисоким горам. Час від часу їм доводилося пропливати крізь кам'яні тіснини та повз пороги, але пароплав все одно невпинно просувався на південь.

Хлопець із чемності розмовляв і з капітаном, і з матросами корабля, проте йому бракувало тієї легкості, з якою заводила нові знайомства Ліра, тому вигадати нові теми для розмови йому було досить важко. Хай там як, але ці люди майже не цікавили його. Для них ця подорож була лише роботою, і коли вони виконають те, за що їм платили гроші, то просто вирушать назад, навіть не озирнувшись. Окрім того, золото золотом, однак ведмеді їм не подобалися. Віл був для них іноземцем, а позаяк він платив за своє харчування, їм було байдуже, чим він займається. До того ж його деймон був незвичайним і радше нагадував деймонів відьом: іноді він був поруч, а іноді зникав невідомо куди. Подібно до багатьох інших моряків, матроси корабля були марновірними й тому були раді триматися подалі від хлопця.

Балтамос також поводився тихо. Іноді його горе ставало для нього нестерпним, і він залишав корабель та деякий час літав між хмарами, шукаючи ті промені світла та смаки повітря, падаючі зірки та повітряні ями, котрі могли нагадати йому про все те, що він пережив разом із Баругом. Коли він починав говорити – а це відбувалося лише вночі, у маленькій каюті, де спав Віл, – то лише повідомляв хлопцеві, скільки вони вже пропливли та скільки залишилося до печери в долині райдуг. Мабуть, він вважав, що Віл не має до нього співчуття, хоч якби він шукав цього, то отримав би досить. Ангел ставав дедалі сухішим і розмовляв лаконічніше, хоча вже не перетинав межу між сухістю та сарказмом – принаймні, він дотримував свого слова.

Щодо Йорика, він став майже одержимим через ніж. Він годинами тримав його в лапах, випробовував на різноманітних матеріалах його крайки, згинав лезо, дивився на відблиски світла на ньому, торкався його язиком, нюхав його й навіть слухав звуки, що виникали, коли поверхні ножа торкався вітер. Віл не боявся ні за ніж – ведмідь, без сумніву, був у цій сфері фахівцем найвищого ґатунку, ні за самого Йорика, бо той вправлявся з ножем надзвичайно обережно.

Нарешті Йорик звернувся до хлопця з такими словами:

– Цей другий крайок, він може робити речі, про які ти нічого мені не казав. Ти розповіси мені, що він собою являє і на що спроможний?

– Наразі не можу, – відповів Віл, – адже корабель рухається. Щойно ми зупинимося, я все тобі покажу.

– Коли я дивлюся на ніж, мені спадає на думку щось не дуже зрозуміле, – промовив ведмідь. – Це найдивовижніша річ із тих, що мені доводилося бачити.

Із цими словами він повернув зброю хлопцеві, при цьому в глибині його чорних очей застиг якийсь дивовижний вираз.

Колір води в річці змінився. Віл побачив, що тут також були землетруси, – селища на берегах стояли по дахи у воді, а сотні безпритульних людей намагалися з катерів і човнів урятувати залишки свого майна. Судячи з усього, рівень ґрунту після поштовхів дещо понизився – річка стала ширшою й повільнішою, і шкіперу було важко триматися фарватеру. Повітря тут було теплішим, а сонце стояло вище в небі, тож ведмедям було досить важко залишатися на борті: деякі з них пливли поруч із пароплавом, охолоджуючи свої великі тіла.

Але зрештою річка знову стала вужчою та глибшою, а попереду по курсу з'явилися гори великого центральноазійського нагір'я. Одного дня Віл побачив біля горизонту білу смужку. Коли вони підпливли ближче, стало зрозуміло, що то був великий мур із гір, розділений на окремі піки, хребти та проходи між ними. Гори були такими високими, що здавалося, ніби вони десь близько – на відстані декількох миль, – але минали дні, а корабель все плив і плив. Лише коли подорожани досягли підніжжя хребта, Віл усвідомив, якими височенними вони були насправді.

Більшість ведмедів ще ніколи не бачили гір – якщо не враховувати стрімчаків острова Свольбард, – і тепер, дивлячись на величезний мур, що здіймався до самого неба, вони шанобливо мовчали.

– На що ми там полюватимемо, Йорику Бернісон? – спитав один із ведмедів. – Хіба в горах є тюлені? Чим ми годуватимемося?

– Тут є сніг і крига, – відповів король, – тож ми почуватимемося добре. До того ж тут удосталь диких тварин. На деякий час наше життя зміниться, але ми виживемо, і коли все стане на свої місця, коли Арктика знову покриється льодом, ми зможемо повернутися на свої рідні землі. Якби ми залишилися там, то голодували б. Тож будьте готові до новизни та дивин.

Зрештою річка стала вузькою та обміліла. Шкіпер завів корабель до долини, котра за звичайних обставин була б укрита килимом із трави та гірських квітів, а річка тут звивалася б серед кам'янистих розсипів. Наразі ж долина стала озером, і шкіпер стверджував, що пливти далі неможливо, адже кіль там неодмінно торкатиметься дна – і це навіть попри нечуваний досі паводок.

Отже, вони наблизилися до скелі, схожої на природний причал, і там розвантажилися.

– Де ми зараз? – звернувся Віл до капітана – той трохи знав англійську.

Чоловік відшукав затерту стару мапу та мундштуком своєї люльки вказав на точку на ній:

– Ця долина, ми тут. Далі ви самі.

– Дякую вам, – сказав Віл і подумав, чи не слід запропонувати капітанові гроші за проїзд, але той уже відвернувся.

За декілька хвилин усі три десятки ведмедів разом із обладунками опинилися на вузькому березі. Капітан вигукнув команду, і пароплав почав незграбно розвертатися, вийшов на середину потоку та дав гудок, котрий луною відгукнувся від стін долини.

Віл сів на валун і заглибився в мапу. Якщо він не помилявся, долина, де тримали Ліру, була розташована десь на південному сході, і найліпший шлях до неї пролягав через перевал під назвою Сунь-Чен.

– Ведмеді, запам'ятайте це місце, – звернувся Йорик Бернісон до своїх підданих. – Коли настане час повертатися, ми зберемося тут. Тепер ідіть своїми шляхами – полюйте, годуйтеся, живіть… Не беріть участі у війнах, ми прийшли сюди не для цього. Якщо нам загрожуватиме війна, я покличу вас.

Здебільшого ведмеді жили осібно та збиралися разом лише під час війни чи інших важливих подій. Тепер, коли вони вже бачили вічні сніги, їм не терпілося розійтися та почати поодинці досліджувати свої нові володіння.

– Ходімо, Віле, – сказав Йорик Бернісон. – Нам треба шукати Ліру.

Віл узяв свій рюкзак, і вони вирушили.

Спочатку йти було легко. Сонце було пекучим, але сосни та рододендрони приймали на себе більшу частину тепла, і повітря було свіжим і прозорим. Земля була кам'янистою, проте камені були встелені мохом й опалою хвоєю, а схили, на які піднімалися Віл із Йориком, були не надто крутими. Віл відчував, що йому дуже подобається така подорож: дні, котрі він провів на кораблі у вимушеному відпочинку, зміцнили його сили. Коли він зустрів Йорика в містечку, його сили вже кінчалися – він цього не знав, але це відразу побачив Йорик.

Щойно вони залишилися самі, Віл показав ведмедю, як діє другий край леза. Він відкрив прохід до світу, де парували та стікали краплями джунглі – крізь віконце відразу почав виходити важкий аромат, і розріджене гірське повітря запахло тропіками. Йорик уважно спостерігав за хлопцем, потім торкнувся лапою краю вікна, понюхав його та пройшов до іншого світу, щоб роззирнутися у спекотному вогкому повітрі. Крики мавп та птахів, квакання жаб, дзижчання комах та нескінченне крапання з рослин здалися дуже гучними навіть Вілові, котрий не переходив до нового світу.

Потім Йорик повернувся та подивився, як Віл зачиняє вікно. Ще раз попросивши у хлопця ніж, він почав роздивлятися срібне лезо, так наблизивши його до ока, аж Віл навіть злякався, що ведмідь ушкодить собі зіницю. За декілька хвилин Йорик мовчки повернув ніж і лише трохи пізніше промовив:

– Я мав рацію: коли в тебе є такий ніж, я не можу з тобою битися.

Вони вирушили далі. Дорогою вони майже не розмовляли, і це задовольняло обох. Йорик впіймав газель і з'їв більшу її частину, залишивши Вілові найніжнішу частину туші. За кілька годин вони підійшли до селища, й поки Йорик чекав у лісі, Віл обміняв одну зі своїх золотих монет на грубий хліб і сушені овочі, а також чоботи зі шкіри яка та жилет із овчини – ночі тут були вельми прохолодними.

Йому також удалося розпитати місцевих мешканців про долину райдуг. Балтамос набув вигляду крука, і між ним та іншим круком – деймоном селянина, з яким розмовляв Віл, – відразу встановилося взаєморозуміння, тож селянин дав хлопцю чіткі та корисні вказівки щодо шляху до долини.

За його словами, туди було три дні шляху – не так уже й багато.

Але до долини райдуг прямували не лише вони.

Загін, посланий лордом Ізраелем – ескадрилья гіроптерів та цепелін із запасами палива – за деякий час до того досяг проходу між світами, розташованого в небі над Свольбардом. Шлях був дуже довгим, однак літальні апарати пересувалися майже без зупинок, хіба що для того, щоб заправитися. Командир загону, цар однієї з африканських країн Огунве, двічі на день зв'язувався з базальтовою фортецею: на борту його гіроптера були магнітний резонатор і зв'язківець-галівесп'янин, і він дізнавався про останні новини майже так само швидко, як сам лорд Ізраель.

Новини були невтішними. Маленька шпигунка леді Салмакія була присутня на нараді, на якій дві могутні руки Церкви, Консисторський Суд Благочестя та Товариство Дій Святого Духа, погодилися забути про свої суперечки та поділитися знанням. На Товариство працював алетіометрист, досвідченіший і спритніший за Фра Павела, і завдяки йому Консисторський Суд тепер достеменно знав, де перебуває Ліра, та навіть більше: йому було відомо, що лорд Ізраель вислав їй на порятунок загін. Не гаючи часу, Суд віддав наказ відрядити загін цепелінів та батальйон швейцарської гвардії, і тепер вони готувалися до зльоту неподалік від Женевського озера.

Отже, кожна зі сторін знала, що друга також наближається до печери в горах. Усім було також зрозуміло, що той, хто досягне печери першим, матиме значну перевагу над суперником. Але це ще не все: гіроптери лорда Ізраеля мали швидкість, набагато вищу в порівнянні з цепелінами Консисторського Суду, проте вони мали подолати значно більший шлях, і їхня швидкість була обмежена швидкістю цепеліна, що ніс паливо.

Слід було також узяти до уваги й те, що той, хто захопить Ліру, змушений буде після цього битися з другою стороною. Отже, завдання Консисторського Суду було простішим: його загонові не потрібно було дбати про безпеку дівчинки, адже він вилетів, аби просто вбити її.

Цепелін, на борту якого вилетів голова Консисторського Суду, ніс також інших пасажирів, про яких голові було невідомо. Шевальє Тіаліс одержав по своєму магнітному резонатору повідомлення з наказом йому та леді Салмакії проникнути на цепелін. У повідомленні також було сказано, що коли цепелін досягне долини, галівесп'яни мають залишити його борт та самотужки пробиратися до печери, в якій тримали Ліру, щоб по змозі захищати її до прибуття загону царя Огунве. У наказі зазначалося, що безпека дівчинки зумовлена міркуванням найвищої пріоритетності.

Завдання проникнути на цепелін було для розвідників вельми небезпечним, і не тільки тому, що їм слід було пронести з собою магнітний резонатор. Галівесп'яни також мали взяти з собою дві личинки комах та свою їжу. Коли личинки дорослішали, вони ставали дещо схожими на бабок, але таких бабок ніколи не бачили ні у Віловому, ні в Ліриному світі. По-перше, вони були набагато більшими. Галівесп'яни дуже ретельно виводили цих комах, і кожен клан мав породу, що суттєво відрізнялася від усіх інших. Клан Тіаліса розводив дужих червоно-жовтих смугастих бабок із ненаситним апетитом, а в леді Салмакії мала з'явитися тонка, швидка комаха із сірувато-блакитним тілом, яке могло світитися в темряві.

Кожний із шпигунів мав у розпорядженні певну кількість таких личинок, і, годуючи їх певною, чітко визначеною кількістю масла та меду, можна було як утримувати їх у стані анабіозу, так і швидко зробити з них дорослих комах. Тіаліс і леді Салмакія мали десь тридцять годин – багато що залежало від напрямку вітру – вигодувати личинок: на той час, коли цепелін досягне долини, комахи вже мали бути напоготові.

Шевальє та його колега відшукали потаємний куточок за перегородкою та, поки судно заправляли та завантажували, влаштувалися там якомога зручніше й безпечніше. Потім заревіли двигуни, і конструкція вся затрусилася: техніки відв'язали канати, і вісім цепелінів злетіли в нічне повітря.

Галівесп'яни напевно сприйняли б таке порівняння як смертельну образу, але їм пощастило сховатися принаймні не гірше, ніж пацюкам. Зі свого укриття вони чули майже все, що говорили на борту, і щогодини виходили на зв'язок із лордом Роуком, котрий перебував на борту гіроптера царя Огунве.

Але про одну річ вони не могли нічого почути, навіть перебуваючи на борту цепеліна – адже голова Суду ні з ким не обговорював справу отця Гомеса, вбивці, котрий уже отримав відпущення гріхів, які він мав учинити в разі, якщо місія Консисторського Суду провалиться. Отець Гомес перебував деінде, і за ним зовсім ніхто не стежив.

10
Колеса

Сад довкола занедбаного казино, як і раніше, був порожнім.

– Так, – сказала рудоволоса дівчинка, – ми з Паоло бачили її. Це було декілька днів тому.

– А ви пам'ятаєте, як вона виглядала? – спитав отець Гомес.

– Їй було жарко, – заявив хлопчик. – Її обличчя було мокрим від поту, ось так.

– Як ви гадаєте, скільки їй років?

Дівчинка замислилася.

– Здається, чотирнадцять або п'ятнадцять, – нарешті сказала вона. – Ми не бачили її зблизька. Я навіть не здивувалася б, якби мені сказали, що їй тридцять. Але їй дійсно було жарко, і вона несла з собою великий рюкзак – набагато більший від вашого, ось такий – показала вона.

Її молодший брат, скосивши очі на отця Гомеса, щось прошепотів їй.

– Так, – нетерпляче кинула Анжела, – я знаю! Вона зовсім не боялася примар, – звернулася дівчинка до отця Гомеса. – Вона просто ходила містом, анітрохи не переймаючись ними. Я ніколи не бачила, щоб дорослі так поводилися. Вона навіть виглядала так, ніби зовсім не знала про них. Так само, як ти, – додала дівчинка, з викликом подивившись отцю Гомесу в очі.

– Я багато чого не знаю, – м'яко промовив той. Хлопчик смикнув сестру за рукав і знову щось зашепотів їй.

– Паоло каже, – сказала вона священику, – що, на його думку, ти збираєшся повернути ніж.

Отець Гомес відчув, як по його спині пробігли мурашки. Він пам'ятав свідчення, що їх дав Фра Павел на засіданні Консисторського Суду: мабуть, ішлося про той самий ніж.

– Якщо зможу, то поверну, – промовив він. – Ніж зберігався тут, чи не так?

– У Башті Ангелів, – сказала дівчинка, вказавши на квадратну кам'яну вежу, що височіла над дахами будинків. На спекотному полуденному сонці повітря над містом тремтіло. – Хлопець, котрий украв його, вбив нашого брата Туліо. Його схопили примари, ось так. Якщо ти бажаєш убити цього хлопця, це буде добре. Дівчинка також заслуговує на смерть – вона ошуканка, анітрохи не краща від нього.

– Так тут і дівчинка була? – спитав священик, намагаючись не виказати своєї цікавості.

– Брудна брехуха, – сплюнула рудоволоса Анжела. – Ми ледь не вбили їх, але потім з'явилися якісь жінки, летючі жінки…

– Відьми, – підказав Паоло.

– Так, відьми, і ми були не в змозі битися з ними. Вони забрали їх, і хлопця, й дівчинку. Ми не знаємо, куди вони полетіли, але та жінка з'явилася пізніше. Ми гадали, що в неї, мабуть, є ніж чи щось інше, щоб відлякувати примар, отак. Либонь, у тебе теж є якась подібна річ, – дівчинка знову зухвало подивилася прямо в очі отцю Гомесу.

– У мене немає ножа, – відповів чоловік, – але я виконую священне завдання. Мабуть, це й охороняє мене від цих… примар..

– Так, – погодилася дівчинка, – можливо. Хай там як, жінка, потрібна тобі, пішла на південь, до гір. Ми не знаємо, куди саме. Але ти можеш спитати тутешніх мешканців – вони напевне запам'ятають її, адже вона зовсім не схожа на них. Відшукати її буде неважко.

– Дякую, Анжеліко, – сказав священик. – Благослови вас Господь, діти.

Він закинув свою торбу на плече, вийшов із саду та, задоволений, пішов гарячими мовчазними вулицями.

За три дні, проведених у компанії істот на колесах, Мері Мелоун дізналася про них набагато більше – так само, як вони про неї.

Того першого дня вони приблизно годину везли її базальтовою дорогою й нарешті привезли до поселення біля ріки. Подорож була незручною: вона не мала за що триматися, а спина створіння була жорсткою. Істоти рухалися зі швидкістю, що лякала Мері, але гуркіт коліс та тупіт їхніх копит по кам'яній дорозі якось підбадьорювали її та змушували забу»1 ти про дискомфорт.

Окрім того, за час подорожі вона, здається, краще зрозуміла психологію цих створінь. Як і у травоїдних, їхні скелети мали форму ромба – на кожній із вершин була кінцівка. Судячи з усього, колись давно у предків тутешніх тварин розвинулася така структура скелета, і виявилося, що вона непогано функціонує – так само, як у рідному світі Мері в повзучих істот мільйони років тому з'явився хребет.

Базальтове шосе йшло під гору, і поступово нахил зростав, тож створіння могли просто котитися вниз, не відштовхуючись від землі. Вони підігнули бокові кінцівки та їхали, нахиляючись із боку в бік. Поступово вони досягли такої швидкості, що Мері почала тремтіти, хоч і змушена була визнати, що її «кінь» віз її дуже й дуже майстерно. Якби їй було за що триматися, вона б напевно дістала від поїздки задоволення.

Біля підніжжя схилу завдовжки десь із милю височів гайок із великих дерев, неподалік плоскою трав'янистою рівниною петляла річка. Удалині Мері побачила щось схоже на великий водний простір, але роздивлятися його в неї не було часу: створіння наближувалися до поселення на березі річки, і жінці не терпілося побачити його.

У поселенні було десь двадцять чи тридцять хатин, розташованих приблизно колом. Вони були зроблені з дерев'яних балок та обмазані чимось, дахи ж тут були очеретяними чи солом'яними – щоб побачити це, Мері довелося прикрити очі від сонця. Усі створіння на колесах працювали – деякі ремонтували дах, деякі закидали в річку невід, інші носили з лісу дрова.

Отже, в них була мова, був вогонь і було суспільство. Раптом Мері усвідомила, що в її голові щось ніби клацнуло – відтепер вона ставилася до цих істот не як до тварин, а як до людей. Вони, звичайно, не належали до людського роду, але в певному сенсі вони були людьми, та більше: тепер для Мері вже не було «їх» – залишилися тільки «ми».

Вони вже майже в'їхали до селища, і, побачивши дивну гостю, мешканці почали кликати одне одного поглянути на неї. Загін, що підібрав її, поступово зупинився, і Мері незграбно спустилася на землю та розпрямила затерпле тіло – вона знала, що незабаром все воно почне боліти.

– Дякую, – сказала вона своєму… своєму коню? Чи, може, велосипеду? Під теплим приязним поглядом її перевізника обидві ці назви здалися їй однаково хибними, і вона вирішила зупинитися на позначенні «друг».

Той підвів хобот та імітував її слова:

– Тякую.

Обоє вони засміялися. Настрій у Мері різко поліпшився.

Вона взяла свій рюкзак зі спини іншого створіння, знову послухала вигуки «Тякую! Тякую!» та разом із усіма зійшла на утоптану землю селища.

І її асиміляція почалася по-справжньому.

За наступні декілька днів Мері дізналася стільки, що почала відчувати себе дитиною, на голову якій линув потік шкільних знань. Та й народ на колесах, здається, також мав її за якесь диво. По-перше, їх дивували її руки. Їхні ніжні хоботи весь час обмацували кисті, пальці, кісточки та нігті, обережно згинали пальці та руки в суглобах і здивовано спостерігали, як вона бере рюкзак, підносить їжу до рота, чешеться, зачісує собі волосся, умивається.

Натомість вони дозволяли Мері обмацувати свої хоботи. Ці вирости були нескінченно гнучкими, їхня довжина майже дорівнювала довжині людської руки. Там, де вони відходили від голови, вони були товстішими, і, як вона здогадувалася, сили в цих хоботах цілком вистачило б, щоб розчавити їй череп. Два схожі на пальці відростки на кінці були здатні й міцно стиснути, і дбайливо погладити; здається, створіння були спроможні змінювати якість своєї шкіри на кінчиках «пальців» від м'якості оксамиту до твердості дерева. Як наслідок, хоботи годилися і для такої делікатної праці, як доїння травоїдних, і для грубої роботи, приміром лісорубної.

Потроху Мері зрозуміла, що хоботи відігравали свою роль й у спілкуванні народу на колесах. Рух хобота доповнював значення звука, тож слово, що звучало як «чух», означало «вода», якщо супроводжувалося змахом хобота зліва праворуч, «дощ» – коли хобот загинався догори, «сум» – коли звертався донизу, та «молоді пагони трави» – коли його доповнювали стрімким смиком ліворуч. Усвідомивши це, Мері розпочала копіювати ці рухи, намагаючись робити схожі паси руками, і коли створіння зрозуміли, що вона починає з ними розмовляти, то просто засяяли від захоплення.

Щойно вони стали розмовляти (розмова відбувалася здебільшого мовою народу на колесах, хоча Мері спромоглася навчити їх кількох англійських слів: вони казали «дякую», «трава», «дерево», «небо» та «річка», а також називали її на ім'я, хоча і з певними проблемами), спілкування пішло набагато швидше. Вони називали свій рід «мулефа», а окрему істоту – «заліф». Мері здавалося, що деяка різниця між словами, які позначали істоту чоловічої та жіночої статі, таки існує, але вона була надто тонкою, аби людина легко могла відтворити її. Жінка почала записувати все, про що дізнавалася, та складати словник.

Але перед тим як зайнятися цим усерйоз, вона взяла свою стареньку книжку та палички з деревію і спитала у Книги Змін: «Чи слід мені залишатися тут і робити все це, чи, може, я маю піти далі та продовжити свої пошуки?».

Відповідь була такою: «Зберігай спокій, бо нетерплячість – це катастрофа; і тоді, після заворушення, ти зрозумієш великі закони».

Мері відшукала тлумачення: «Як гора всередині залишається незворушною, так і мудрець не дозволяє своїй волі блукати довільно».

Що ж, досить прозоро. Мері склала палички та закрила книгу й лише тоді зрозуміла, що її щільним колом оточили зацікавлені мулефа.

Один із них своєю мовою сказав: «Питання? Дозвіл? Цікаво».

Мері відповіла: «Будь ласка, дивіться».

Хоботи дуже обережно зарухалися, перекладаючи палички тими самими рухами, котрими Мері пересувала їх – або, скажімо, перегортала сторінки. Мулефа дуже дивувала несиметричність рухів її рук – те, що вона могла одночасно тримати книгу та перегортати сторінки. Їм дуже подобалося спостерігати, як вона переплітає пальці, лускає ними або грає у «лічилку», водячи вказівним пальцем.

Оглянувши палички з деревію та книжку, мулефа ретельно загорнули все це у тканину й поклали до рюкзака Мері. Давньокитайська підказка додала їй сил та впевненості, адже тепер вона знала, що те, чого їй наразі найбільше хотілося, збігалося з тим, що їй слід було робити.

Отже, Мері з радістю в серці продовжила збирати інформацію про мулефа.

Вона дізналася, що вони утворюють різностатеві пари на все життя. Дитинство триває в мулефа досить довго: як Мері зрозуміла з їхніх пояснень, їхні діти ростуть дуже повільно, щонайменше десять років. У поселенні було п'ять молодих мулефа: один вже майже дорослий, інші значно менші. Менший порівняно із дорослими зріст не дозволяв молодняку користуватися деревними колесами: діти змушені були пересуватися подібно до травоїдних, використовуючи всі чотири ноги, але попри всю їхню жвавість і непосидючість (вони постійно наближувалися до Мері й відразу зніяковіло відскакували, намагалися здертися на дерева, борсалися у неглибокій воді тощо), здавалося, що вони потрапили не до своєї стихії. Швидкість, міць і грація дорослих мулефа являла собою разючий контраст із незграбністю молодих, і Мері здогадувалася, з яким нетерпінням повинен молодняк чекати на той день, коли зможе користуватися колесами. Одного дня вона побачила, як мулефа-підліток зайшов до сховища коліс і спробував просунути передню ногу в отвір посередині одного з коліс. Але коли він спробував підвестися, то відразу впав разом із колесом і, неспроможний підвестися, почав борсатися. Звук падіння привернув увагу дорослого заліфа, і Мері, котра спостерігала за зніяковілим дитинчам та розсердженим батьком, не змогла втриматися від сміху. Нарешті порушник дисципліни спромігся відштовхнути колесо та прудко втік.

Безперечно, колеса були для мулефа надзвичайно важливими речами, і незабаром Мері зрозуміла, в чому полягає їхня цінність.

По-перше, значну частину часу мулефа витрачали на підтримування своїх коліс у робочому стані. Майстерно піднявши та зігнувши шпору (Мері подумки називала роговий виріст на нижній частині їхніх кінцівок саме так), вони витягали її з отвору, після чого використовували хобот, аби оглянути колесо, почистити його обід і перевірити, чи не з'явилися на ньому щілини. Шпори в них були надзвичайно міцними: вони відходили від підколінного суглоба під прямим кутом і були дещо викривлені так, щоб середня, найвища частина дуги, будучи просунута в отвір колеса, приймала на себе вагу тіла. Якось Мері стала свідком того, як один заліф оглядав отвір у своєму передньому колесі, торкаючись його в різних місцях, підводячи хобот і знов опускаючи його з таким виглядом, ніби він дегустував якийсь аромат.

Мері згадала, що коли вона обмацувала колесо, котре ледь не впало їй на голову, в неї на пальцях з'явилася якась олія. Із дозволу заліфа вона подивилася на його шпору і побачила, що її поверхня є надзвичайно гладкою та слизькою – пальці жінки просто зісковзували з поверхні. Здавалося, вся шпора просочена пахучою олією, і після того, як Мері ще декілька раз побачила, як мешканці селища перевіряють стан своїх коліс, вона почала замислюватися, що з'явилося спочатку: колесо чи шпора? Наїзник чи дерево?

Звичайно, існував і третій елемент, а саме геологія. Мулефа могли використовувати колеса лише у світі, що забезпечував їх природними шосе. Мабуть, якась особливість мінерального складу лавових потоків зумовила те, що вони, мов стрічки, переплели неосяжну савану та виявилися настільки стійкими до ерозії та тріскання. Потроху Мері усвідомила зв'язки між елементами цього світу, і їй здавалося, що ці зв'язки створені самими мулефа. Вони знали місце розташування кожного стада травоїдних, кожного гаю колісних дерев, кожного поля солодкої трави, і так само вони вміли розрізняти кожну окрему особину в стаді та кожне окреме дерево і дбали про їхній стан. Якось Мері побачила, як мулефа відбракували частину стада травоїдних, відокремивши деяких тварин та вбивши їх за допомогою сильних хоботів – вони просто стискували тваринам шиї. Жодна частина туш не пропала марно – тримаючи хоботом гострі, мов бритва, камені, мулефа за декілька хвилин оббілували та попатрали тіла, а потім, наче справдешні м'ясники, розрубали туші, розділивши їх на тельбухи, ніжне м'ясо та жорсткіші суглоби, обрізавши жир і видаливши горла та копита. Вони працювали настільки майстерно, що Мері мимоволі дістала від свого спостереження естетичну насолоду.