Текст книги "Янтарне скло"

Автор книги: Филип Пулман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 32 страниц)

8
Горілка

Балтамос відчув смерть Баруга тієї самої миті, коли вона сталося. Він заволав і кинувся в нічне повітря над тундрою, молотячи крилами та виплакуючи своє горе хмарам. Лише через деякий час він заспокоївся й повернувся до Віла, котрий вже давно прокинувся та сидів із ножем у руках, вдивляючись у вологу прохолодну темряву. Вони знов були в Ліриному світі.

– Що сталося? – спитав Віл, коли тремтячий ангел з'явився поруч із ним. – Нам щось загрожує? Стань за мою спину…

– Баруг мертвий, – заголосив Балтамос, – мій любий Баруг мертвий!

– Що?! Де це сталося?

Але цього Балтамос не міг сказати: він лише знав, що половина його серця вмерла. Йому не сиділося на місці – він знову злетів і ніби почав прочісувати небо в пошуках Баруга, закликаючи його та плачучи, а коли напад горя став минати, він злетів до Віла та почав умовляти його сховатися й не привертати нічиєї уваги, обіцяючи йому невпинно за ним стежити. Проте потім тута знову починала стискувати його у своїх обіймах, і він розпластався на землі, згадуючи всі ті незліченні випадки, коли Баруг виявляв доброту та хоробрість. Тут він закричав, що таку великодушну істоту нізащо не можна було вбивати, та знову кинувся в небо й почав кидатися з боку в бік, збожеволівши від свого невтішного горя, – він проклинав повітря, хмари, зорі…

Нарешті Віл сказав:

– Балтамосе, іди сюди.

Ангел беззаперечно послухався. У колючому холодному сутінку тундри хлопець сказав йому, кутаючись у плащ:

– Ти повинен заспокоїтися. Ти добре знаєш, що десь тут можуть бути істоти, які нападуть, почувши найменший шум. Якщо ти будеш поруч, я зможу захистити тебе ножем, але коли на тебе накинуться в повітрі, я нічим не допоможу тобі. А якщо ти також загинеш, мені настане кінець. Балтамосе, лише ти можеш провести мене до Ліри. Будь ласка, не забувай про це. Баруг був сильним – будь сильним теж. Стань для мене таким, як він.

Спочатку Балтамос мовчав, але потім промовив:

– Так. Так, звичайно, я мушу заспокоїтися. Можеш спати, Віле, – я вартуватиму, я не підведу тебе.

Вілові залишалося тільки довіритися ангелу. Минув деякий час, і він знову заснув.

Коли він прокинувся, мокрий від роси та промерзлий до кісток, ангел стояв поруч. Сонце саме сходило, й очерет та болотні квіти набули золотого відтінку.

Не встиг Віл ворухнутися, як Балтамос заговорив:

– Я вирішив, що мушу робити. Я залишатимуся з тобою день і ніч, робитиму це охоче та з радістю – заради Баруга. Якщо зможу, я приведу тебе до Ліри, а потім відведу до лорда Ізраеля. Я прожив тисячі років, і якщо мене не вб'ють, то проживу ще тисячі, але я ніколи не зустрічав і не зустріну нікого, хто змусив би мене так охоче творити добро та виявляти доброту, як це робив Барут. Я безліч разів зазнавав невдачі, але кожного разу його доброта спокутувала мої помилки. Тепер, коли його немає, я мушу спробувати зробити це самотужки. Мабуть, час від часу я зазнаватиму фіаско, але все одно не облишу свої спроби.

– То Баруг пишатиметься тобою, – тремтячи, промовив Віл.

– Може, мені полетіти вперед та подивитися, де ми?

– Гаразд, – відповів Віл. – Злети якомога вище та дізнайся, що там попереду. Здається, ми витратимо вічність на те, щоб перейти ці драговини.

Балтамос злетів у повітря. Він не розповів Вілу всього, що непокоїло його, бо не хотів хвилювати хлопця, але він знав, що намісник Господа ангел Метатрон, від котрого вони ледь встигли втекти, дуже добре запам'ятав Вілове обличчя. І не лише обличчя: тепер він знає про хлопця все, що можуть бачити ангели, включаючи ті його частини, про які сам він і гадки не мав – скажімо, аспект його природи, котру Ліра назвала б його деймоном. Відтепер від Метатрона завжди походила смертельна загроза, і Балтамос знав, що мусить сказати це хлопцеві – але не зараз. Зробити це зараз було б надто важко.

Вирішивши, що коли він швидко пройдеться, то зігріється краще, ніж якщо збиратиме дрова та чекатиме, доки розгориться багаття, Віл просто закинув за плечі рюкзак, загорнувся у плащ і вирушив на південь. Туди вів брудний та поритий глибокими коліями й вибоїнами шлях, отже, люди іноді пересувались у цьому напрямку, але в кожен бік до самого горизонту тягнулася заболочена рівнина, тож йому навіть не було видно, чи просувається він уперед.

Дещо пізніше, коли сонце вище піднялося над горизонтом, поруч із ним почувся голос Балтамоса:

– Десь за половину дня шляху від нас є велика річка та містечко із пристанню для човнів. Я піднявся досить високо, щоб побачити, що річка ще довго тектиме дійсно на південь. Якби можна було здобути десь гроші, щоб сплатити за човен, то ми могли б рухатися набагато швидше.

– Чудово! – вигукнув Віл. – А ця дорога веде в те містечко?

– Вона проходить через селище з церквою, фермами та фруктовими садами, а потім веде до міста.

– Цікаво, якою мовою там розмовляють? Сподіваюся, вони не затримають мене, якщо я не зможу порозумітися з ними.

– Як твій деймон, – відповів Балтамос, – я перекладатиму те, що вони скажуть. Я знаю чимало людських мов, і мова, яку вживають у цій країні, напевно належить до їх числа.

Віл продовжив шлях. Просто йти було вельми нудно, але принаймні він рухався, і кожен крок наближав його до Ліри.

Селище виявилося дуже непривабливим місцем: це була купка дерев'яних хатинок із загородками, в яких утримували північних оленів. Коли вони наблизилися, звідусіль загавкали собаки. Дим, що виходив із жерстяних димарів, висів низько над дерев'яними дахами. Ґрунт під ногами хлопця був слизьким і в'язким, і було видно, тут нещодавно сталася велика повінь: стіни були до половини заляпані грязюкою, до того ж повсюди валялися уламки дерева та листи рифленого заліза, показуючи, де стояли знесені водою веранди та прибудови.

Але не це було найдивовижнішою особливістю селища. Спочатку хлопцеві здалося, що він утратив рівновагу, й він навіть двічі спіткнувся: всі будинки стояли не вертикально, а були дещо нахилені в один бік. Маківка церкви була покрита великими тріщинами – може, тут стався землетрус?

Собаки захлиналися від люті, але чомусь не наважувалися наблизитися. Балтамос набув вигляду великої білосніжної лайки з чорними очима, рясним смухом і хвостом-бубликом, і тепер він гарчав так люто, що справжні собаки трималися на відстані. Вони були худими та брудними, а ті нечисленні олені, котрих вони побачили, виглядали в'ялими та були вкриті якимись струпами.

У центрі селища Віл зупинився, гадаючи, куди піти далі, і поки він так стояв, попереду з'явилися двоє чи троє чоловіків та застигли на місці, розглядаючи його. Це були перші люди, яких він побачив у Ліриному світі. На них були важкі одежини з повсті, заляпані брудом чоботи та хутрові капелюхи, і виглядали вони аж ніяк не приязно.

Білий собака став горобцем та злетів Вілові на плече. Це нікого не здивувало: в селян також були деймони, причому в двох із них – собаки. Балтамос прошепотів йому у вухо:

– Не зупиняйся. Не дивись їм в очі, не відривай погляду від землі. Так ти виявиш повагу до них.

Віл пішов далі. Життя навчило його вміння не викликати в людей підозри, і коли він наблизився до чоловіків, вони вже втратили до нього інтерес. Але потім відчинилися двері найбільшого будинку в селищі, і чийсь голос щось гучно викрикнув.

Балтамос тихо сказав:

– Це піп, тобто священик. Ти повинен будеш виявити ввічливість, розмовляючи з ним. Повернися та вклонися.

Віл так і зробив. Священик був величезним чоловіком із сивою бородою, на ньому була біла ряса, а на його плечі сидів деймон-ворона. Його допитливі очі пробігли по обличчю та тілу хлопця, нічого не оминаючи своєю увагою. Потім він зробив рукою знак, щоб Віл підійшов до нього.

Хлопець наблизився до порога та знов уклонився.

Священик щось сказав, і Балтамос пробурмотів хлопцеві у вухо:

– Він питає, звідки ти. Скажи що-небудь.

– Я розмовляю англійською, – чітко та повільно промовив Віл. – Я не знаю інших мов.

– А, англійська! – радісно вигукнув священик. – Любий юначе! Ласкаво просимо до нашого вже не перпендикулярного до землі селища Холодноє! Як тебе звати й куди лежить твій шлях?

– Звати мене Віл, а йду я на південь. Я загубив своїх рідних і хочу відшукати їх.

– Тоді ти мусиш увійти до мого дому та трохи перепочити, – сказав піп і, поклавши важку руку хлопцеві на плечі, потягнув його до дверей.

Деймон-ворона виказував жвавий інтерес до Балтамоса. Але ангел відреагував на це належним чином: обернувся на мишу та прошмигнув під сорочку Віла, ніби засоромившись.

Священик провів хлопця до вітальні, в якій стояв тютюновий дим, а на тумбочці тихо парував чавунний самовар.

– Скажи ще раз, як тебе звати? – спитав чоловік.

– Віл Пері. Але я не знаю, як звертатися до вас.

– Отець Семен, – відповів піп, погладжуючи хлопцеві руку та ведучи його до крісла. – Я священик Святої Церкви. У нас заведено звертатися до поважних людей по батькові, а мого батька звали Борис, тож називай мене Семен Борисович. Як звати твого батька?

– Джон Пері.

– Джон – це Іван. Тож, ти Віл Іванович, а я – отець Семен Борисович. Звідки й куди ти йдеш, Віле Івановичу?

– Я загубився, – відповів Віл. – Я разом зі своєю родиною подорожував на південь. Мій батько був військовим, він поїхав у експедицію досліджувати Арктику, але потім щось сталося, і він зник. Я йду на південь, бо знаю, куди ми збиралися поїхати потім.

Священик сплеснув руками та перепитав:

– Військовий? Дослідник із Англії? Біля Холодного вже декілька століть не з'являлися такі цікаві люди, але настали бурхливі часи, і хто зна, може, він завтра з'явиться тут? Тобі ми також раді, Віле Івановичу. Ти повинен переночувати тут, ми побалакаємо та покуштуємо місцевих страв. Лідіє Олександрівно! – вигукнув він.

До кімнати мовчки увійшла літня жінка. Піп щось сказав їй російською, вона взяла склянку та налила в неї гарячого чаю з самовара. Потім, принісши блюдце з варенням та срібну ложку, вона подала все це хлопцеві.

– Дякую, – промовив Віл.

– Варення клади в чай, так солодше, – сказав священик. – Лідія Олександрівна зробила його з чорниці.

Чай із варенням був водночас нудотно-солодким і гіркуватим, але Віл усе одно зробив декілька ковтків. Поки він порався з чаєм, піп, не зводячи з нього очей, узяв його за руки, щоб перевірити, чи не змерз він, і навіть погладив його по коліну. Аби відвернути його увагу, хлопець спитав, чому всі домівки в селищі покосилися.

– Нещодавно тут трусилася земля, – пояснив священик. – Усе це провіщено в Апокаліпсисі Святого Іоанна. річки потечуть назад… Велика ріка, що пролягає неподалік від селища, завжди несла свої води на північ, до Льодовитого океану. Відтоді, як Всемогутній Господь Бог створив землю, річка тисячі років текла з гір Центральної Азії, але коли земля затрусилася та прийшли повені й туман, усе змінилося – велика річка цілий тиждень текла на південь, доки знов не повернула на північ. Світ перевернувся шкереберть. Де ти був, коли земля затрусилася?

– Дуже далеко звідси, – відповів Віл. – Я не знав, що відбувається. Коли туман розвіявся, я побачив, що загубився, і я не знаю, де знаходжуся зараз. Ви сказали мені назву цього місця, але де це?

– Принеси мені велику книжку з нижньої полиці, – попросив Семен Борисович. – Я тобі все покажу.

Перед тим як відкрити величезний атлас, священик підсунув стілець й облизав пальці.

– Ось тут, – сказав він, показавши брудним нігтем на точку в Центральному Сибіру, далеко на схід від Уральських гір. Ріка, що пролягала поруч, дійсно починалася на півночі Тибету та текла до Північного Льодовитого океану. Хлопець уважно подивився на Гімалайські гори, але не побачив на мапі нічого схожого на те, що йому описав Баруг.

Семен Борисович говорив і говорив, випитуючи у хлопця подробиці про його життя, родину й дім, і досвідчений крутій Віл відповідав йому вельми докладно. Потім жінка принесла буряковий борщ і чорний хліб, і після того, як священик віддав хвалу Господу, вони почали їсти.

– Тож чим займемося, Віле Івановичу? – спитав Семен Борисович. – Пограємо в карти чи ти хотів би побалакати?

Він налив із самовара ще одну склянку чаю, і Віл нерішуче взяв її.

– Я не вмію грати в карти, – відповів він, – і я б хотів продовжити свою подорож. Як ви гадаєте, якби я вийшов до річки, чи міг би я сісти на пароплав, що прямує на південь?

Широке обличчя попа потемнішало, і він швидко перехрестився.

– У місті неспокійно, – сказав він. – У Лідії Олександрівни є сестра, і коли вона ходила туди, то бачила, як вгору річкою плив корабель із ведмедями в обладунках. Вони живуть в Арктиці. Коли ти був на півночі, то бачив ведмедів у обладунках?

Священик явно щось запідозрив, і Балтамос нечутно прошепотів хлопцю на вухо:

– Обережніше.

Віл знав, чому він це сказав: коли Семен Борисович згадав ведмедів, його серце закалатало – про них йому колись розповідала Ліра. Слід було краще стримувати свої почуття.

Хлопець сказав:

– Ми були далеко від Свольбарда, а ведмеді переймалися власними справами.

– Так, саме це я чув, – на Вілове полегшення відповів піп. – Але наразі вони залишають свої землі та пересуваються на південь. У них є корабель, однак мешканці міста не дадуть їм палива, бо бояться їх. І в цьому немає нічого дивного, адже ведмеді – діти диявола. Усе на півночі є породженням диявола, згадаймо хоча б відьом – його дочок! Церква повинна була ще багато років тому знищити їх усіх. Ніколи не май справ із відьмами, Віле Івановичу, – ти чуєш мене? Ти знаєш, що вони спробують зробити, коли ти станеш дорослим? Вони спробують звабити тебе. Для цього вони використовують усі приступні їм хитрощі – свою плоть, м'яку шкіру, солодкі голоси… Вони візьмуть твоє сім'я, – ти знаєш, про що я, – й залишать тебе спорожнілим, вип'ють тебе до дна! Вони заберуть твоє майбутнє, твоїх майбутніх дітей, і нічого тобі не залишать. Їх слід знищити, всіх до одної!

Священик простяг руку до шафки, що стояла поруч із його стільцем, і взяв звідти пляшку та дві чарки.

– Я пропоную тобі трохи випити, Віле Івановичу, – сказав він. – Ти ще молодий, тому ці чарки маленькі. Але ти ростеш, і тобі слід знати деякі речі, такі як смак горілки. Минулого року Лідія Олександрівна назбирала ягід, а я вигнав спирт, тож ця пляшка – це єдине місце, де отець Семен Борисович і Лідія Олександрівна лежать разом!

Засміявшись, він відкрив пляшку та до країв наповнив кожну чарку. Від його слів Віла охопила тривога. Що робити? Як можна відмовитися від горілки й не виявити при цьому неввічливості?

– Отче Семен, – сказав він, підводячись, – ви дуже добрі до мене, і я хотів би залишитися тут, покуштувати ваш напій і послухати вас, адже те, що ви мені розповідаєте, дуже цікаво. Але ви ж розумієте, що мене непокоїть доля моєї родини, і я бажаю якомога швидше відшукати її, тож хоч як мені хочеться залишитися, я мушу йти далі.

Піп випнув губи в гущині бороди та насупився, але потім знизав плечима та промовив:

– Що ж, коли мусиш, то йди собі. Але спочатку ти повинен випити на дорогу. Підводься та пий до дна, отак!

Він підніс стопку до рота та разом проковтнув «її, після чого пересунув своє дебеле тіло впритул до хлопця. У його товстих брудних пальцях чарка виглядала крихітною, але від неї різко тхнуло алкоголем, крім того, Віл добре чув гострий запах поту та затхлий – несвіжої їжі, котрою була заплямована ряса священика. Його вже зараз нудило.

– Пий, Віле Івановичу! – якось загрозливо проникливо вигукнув піп.

Віл підняв чарку та без вагань проковтнув вогняну маслянисту рідину. Тепер треба було подолати нудоту.

Йому довелося витримати ще один іспит. Семен Борисович схилився над хлопцем та обома руками обхопив його.

– Мій хлопчику, – пробурмотів він та співучо повів якусь молитву чи псалом. На Віла тхнуло тютюном й алкоголем та потом, окрім того, поруч із його обличчям гойдалася вгору-вниз рясна борода, іноді торкаючись його. Хлопець зачаїв подих.

Піп притягнув Віла до грудей, міцно стиснув і тричі поцілував його в щоки. Хлопець відчув, що крихітні пазурі Балтамоса вп'ялися йому у плече, та напружив волю, щоб не ворушитися. В його голові крутилась карусель, шлунок перевертався, але він устояв на місці.

Нарешті все скінчилося – піп випустив його та відступив.

– Тепер іди, Віле Івановичу, – промовив він. – Іди на південь.

Віл підібрав плащ і рюкзак та, щосили намагаючись триматися прямо, вийшов із будинку священика й пішов дорогою, що вела з селища.

Він ішов дві години, нудота поступово минула, поступившись місцем тягучому, важкому головному болю. Одного разу Балтамос сказав йому зупинитись та поклав свої прохолодні долоні на шию й потилицю хлопця, і це дало йому певне полегшення. Але Віл на майбутнє зарікся – більше ніколи не брати до рота горілки.

Коли день вже наближався до вечора, дорога стала ширшою, а очерет, що облямовував її, кудись зник, і Віл побачив попереду містечко, а за ним – смугу води, таку широку, що це цілком могло бути море.

Навіть здалеку було зрозуміло, що в місті щось негаразд. Час від часу з-за дахів злітали клуби диму, і за кілька секунд по тому лунав гуркіт гармати.

– Балтамосе, – сказав Віл, – треба, щоб ти знову став моїм деймоном. Тримайся поруч зі мною та пильнуй.

Вони наблизились до околиці брудного містечка, будинки в якому покосилися ще небезпечніше, ніж у селищі. На стінах будівель, аж до висоти Вілового зросту, виднілися плями бруду, залишені повінню. Край міста був безлюдним, але поки хлопець ішов до берега річки, галас, верещаннята тріск пострілів із рушниць стали чутнішими.

Нарешті він побачив людей: деякі з них виглядали з вікон другого поверху, деякі – з-за рогів будинків, намагаючись побачити, що відбувається на набережній, там, де з-за дахів виднілися металеві конструкції портових підйомних кранів та щогли великих кораблів.

Стіни затряс вибух, із якогось вікна вилетіла шибка. Люди відсахнулися, щоб за мить знову виглядати зі своїх сховищ, і в задимленому повітрі залунало ще більше криків.

Віл вийшов на ріг вулиці та окинув поглядом берегову лінію. Тут дим і пил трохи розійшлися, і він побачив, що один іржавий корабель знаходиться осторонь від берега, тримаючись урівень із причалом, на якому купа озброєних гвинтівками та пістолетами людей оточила велику гармату. Гармата знову вистрілила: з її дула вилетіло полум'я, вона смикнулася назад, і поруч із кораблем виріс великий стовбур води.

Віл прикрив очі від сонця. На кораблі метушилися якісь істоти, й хоча хлопець знав, чого очікувати, але все одно здивовано протер очі: це були не люди. Істоти були або металевими, або закутими у броню. Раптом на палубі корабля розцвіла яскрава вогняна квітка, і великий струмінь полум'я, випускаючи іскри та дим, вилетів у повітря й полетів до берега, щоб упасти на землю поруч із гарматою. Люди заволали та кинулися врозсип, а ті, кого охопило полум'я, підбігли до річки та кинулися у воду, щоб бути миттєво віднесеними течією.

Віл побачив неподалік чоловіка, схожого на вчителя, та звернувся до нього:

– Ви розмовляєте англійською?

– Так, трохи…

– Що відбувається?

– На нас напали ведмеді, й ми намагаємося відбитися, хоча це буде дуже складно – в нас є лише одна гармата, а…

Вогнемет на кораблі вивергнув ще один струмінь вогню, і цього разу він ударив ближче до гармати. Відразу пролунали три гучні вибухи – вочевидь, це були боєприпаси. Гарматники побігли геть, і дуло гармати опустилося до землі.

– Ой, – мовив чоловік. – Погано – вони більше не можуть стріляти.

Командир повернув судно та підвів його до берега. Люди в місті стривожено закричали, і цей крик посилився після того, як вогнемет знову приготувався виплюнути полум'я, змусивши половину озброєних чоловіків на набережній відступити. Але цього разу ведмеді не випустили струмінь палаючої рідини. Корабель підійшов до пристані, його мотор працював на повну потужність, долаючи стрімку течію.

З борту зістрибнули два матроси та прив'язали кінці до швартовних тумб. Це були люди, а не ведмеді, і, побачивши цих зрадників людського роду, мешканці місця розлючено заволали. Матроси, не звертаючи на це уваги, почали спускати трап.

Коли вони, зробивши це, вже збиралися повернутися на корабель, десь поруч із тим місцем, де стояв Віл, пролунав постріл, й один із матросів упав. Його деймон-чайка відразу зник, ніби розчинившись у повітрі.

Ведмеді відреагували на це вибухом люті. Вогнемет повернули до берега, і вгору злетів дощ вогняних кульок, аби за мить пролитися на дахи будинків. Потім нагорі, над трапом з'явився ведмідь, більший від усіх інших – втілення закутої в залізо моці, – і було видно, що злива куль, котра забарабанила по ньому, зовсім не завдає йому шкоди і навіть не шкрябає його обладунки.

Віл спитав чоловіка, який знав англійську:

– Чому вони напали на місто?

– Їм потрібне паливо, але ми не маємо справ із ведмедями. Вони залишили своє королівство та пливуть проти води, і хто знає, що вони можуть скоїти? Тож ми мусимо битися з ними. Пірати, грабіжники – ось вони хто…

Великий ведмідь спустився по трапу, а на тому місці, де він тільки-но стояв, з'явилися ще декілька, і під їхньою вагою корабель аж нахилився на один борт. Віл побачив, що чоловіки на пристані повернулися до гармати та наразі заряджали її.

І тут у нього сяйнула ідея. Він вискочив на нейтральну смугу між ведмедем і гарматою та закричав:

– Стійте! Припиніть вогонь! Дозвольте мені поговорити з ведмедем!

Раптом запанувала тиша – всі люди, вкрай здивовані його божевільною поведінкою, мовчки дивилися на нього. Ведмідь, котрий, судячи з усього, готувався кинутися до гарматників, також стояв нерухомо, але все його тіло тремтіло від люті. Його величезні кігті зарилися у ґрунт, а чорні очі під металевим шоломом випромінювали гнів.

– Хто ти? Чого тобі треба? – проричав він англійською – як виявилося, він також знав цю мову.

Присутні городяни спантеличено подивилися один на одного, але потім ті, хто розумів англійську, почали перекладати все іншим.

– Я битимуся з тобою один на один, – вигукнув Віл, – і якщо я переможу, то бій має зупинитися.

Ведмідь не ворухнувся. Люди ж, зрозумівши, що сказав Віл, почали глузливо кричати та гикати. Але це тривало недовго: коли Віл повернувся обличчям до натовпу та, спокійний і стриманий, почав обводити городян холодними очима, сміх швидко припинився. Хлопець відчував, як на його плечі тремтить дрізд-Балтамос.

Коли люди замовкли, він голосно промовив:

– Якщо я змушу ведмедя відступитися, ви дасте їм паливо. Тоді вони попливуть далі річкою і дадуть вам спокій. Ви мусите погодитися – інакше вони зітруть місто на порох.

Хлопець знав, що величезний ведмідь стоїть лише за декілька кроків за його спиною, але не дивився на нього, а лише спостерігав, як городяни щось обговорюють, сперечаються, жестикулюють. За хвилину пролунав чоловічий голос:

– Хлопче! Зроби так, аби ведмідь погодився!

Тоді Віл повернувся до закутої у броню постаті. Зібравшись із духом та глибоко вдихнувши, він проголосив:

– Ведмедю! Погоджуйся. Якщо я візьму гору, бій має припинитися, і ви зможете придбати пальне та мирно поплисти далі.

– Неможливо! – проричав ведмідь. – Битися з тобою – ганьба для мене. Ти слабкий, як устриця без мушлі. Я не можу з тобою битися.

– Згоден, – відповів Віл. Уся його увага зосередилася на лютій гороподібній істоті, що височіла перед ним. – Це буде нечесне змагання. У тебе є броня, а в мене нічого, й ти можеш знести мені голову одним змахом лапи. Тож урівняймо наші шанси. Дай мені якусь частину твоїх обладунків, на твій розсуд, скажімо, шолом. Тоді все буде чесно, і тобі не буде соромно битися зі мною.

Риком виразивши всю свою ненависть, лють та презирство, ведмідь підвів свою величезну лапу та розстебнув ланцюг, котрий утримував шолом на його голові.

У місті запанувала глибока тиша: всі мовчали, й ніхто не ворушився. Люди усвідомлювали, що відбувається щось нечуване, але не розуміли, що саме. Чути було лише плескіт річки по дерев'яних палях, торохтіння корабельного двигуна та невпинні крики чайок над водою. Та ось біля ніг Віла з гучним брязкотом ударився ведмежий шолом.

Віл поклав рюкзак на землю та взяв шолом, насилу піднявши його. Він складався з одного темного й нерівного листа заліза, на ньому були прорізи для очей та масивний ланцюг унизу. Довжина ланцюга дорівнювала довжині Вілового передпліччя, а товщина – діаметру його великого пальця.

– Тож це твоя броня, – мовив хлопець. – Що ж, вона здається мені не надто міцною. Навіть не знаю, чи можу я довіряти їй. Зараз подивлюся.

Він дістав із рюкзака ніж та, наставивши лезо на шолом, відрізав від нього шматок так само легко, як різав би масло.

– Так я й думав, – сказав він і відрізав ще один шматок, потім ще один – і за хвилину шолом обернувся на купу металевих смужок. Віл узяв їх у жменю та підвівся.

– То це була твоя броня, – промовив він та зі стуком кинув смужки на купу, – а це мій ніж. Оскільки твій шолом не підійшов мені, мені доведеться битися без нього. Ти готовий, ведмедю? Гадаю, все буде чесно. Я також можу знести тобі голову одним змахом ножа.

Повисла мертва тиша. Очі ведмедя палали, мов жарини, і хлопець відчув, як по його спині прокотилася крапля поту. І тоді ведмідь захитав головою та відступив на крок.

– Надто дужа зброя, – сказав він. – Я не можу битися з тобою, хлопче. Ти переміг.

Віл знав, що за мить люди почнуть кричати та свистіти, тож не встиг ведмідь вимовити слово «переміг», хлопець різко повернувся та, щоб попередити вибух емоцій, вигукнув:

– Тепер ваша черга дотримати слова! Подбайте про поранених людей і почніть ремонтувати будівлі, а також дозвольте кораблю пришвартуватися та заправитися.

Він знав, що на те, щоб його слова були перекладені та дійшли до кожного мешканця міста, знадобиться деякий час, а також що ця затримка не дозволить полегшенню та гніву, котрі неминуче охоплять людей, вибухнути відразу – так само піщана обмілина спрямовує течію річки в інший бік. Ведмідь уважно спостерігав за тим, що робить хлопець, він розумів його мету та наслідки його дій навіть краще, ніж сам Віл.

Віл поклав ніж до рюкзака, і вони з ведмедем знову переглянулися, але цього разу інакше. Вони наблизилися один до одного, а ведмеді позаду них почали демонтувати вогнемет. Тим часом до причалу повільно наближалися ще два кораблі.

Деякі люди з тих, що стояли на набережній, пішли геть, інші зібралися в купу довкола Віла – мабуть, їх дуже цікавив хлопець, що вміє командувати ведмедями. Отже, для хлопця знову настав час зробитися непомітним, і він удався до магії, котра колись відвертала непотрібну увагу від його матері й забезпечувала їм більш-менш спокійне життя. Звичайно, то була не магія – лише манера поведінки. Віл зсутулився, замовк, зробив свої очі тьмяними, і за хвилину цікавість до нього пішла на спад – людям просто набрид цей нецікавий хлопець, вони забули про нього та відвернулися.

Але увага ведмедя була не такою, як людська, і побачивши, що відбувається, він зрозумів, що цей хлопець володіє ще одним надзвичайним умінням. Він став поруч і тихо заговорив із Вілом голосом, що нагадував шум корабельного мотора.

– Як тебе звати? – спитав ведмідь.

– Віл Пері. Ти можеш зробити ще один шолом?

– Так. Що ти шукаєш?

– Ви пливете вгору річкою, тож я хочу, щоб ви взяли мене з собою. Я прямую до гір, а це найшвидший шлях. Ви візьмете мене?

– Так. Я хотів би подивитися на ніж.

– Я можу показати його лише ведмедю, котрому я довіряю. Але я чув тільки про одного гідного довіри ведмедя. Він король усіх ведмедів та близький друг дівчинки, котру я збираюся відшукати в горах. Її звати Ліра Красномовна, а того ведмедя – Йорик Бернісон.

– Йорик Бернісон – це я, – сказав ведмідь.

– Я знаю, – відповів Віл.

Корабель брав на борт паливо: з вагонеток, що їх подавали прокладеними вздовж пристані рейками, зсипали у трюм вугілля, і над кораблем стояла чорна хмара пилу. Непомічений городянами, котрі зметали з вулиць бите скло та торгувалися з приводу ціни на пальне, Віл слідом за королем ведмедів піднявся по трапу та ступив на палубу корабля.