Текст книги "Янтарне скло"

Автор книги: Филип Пулман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 32 страниц)

– Я зголоднів, – промовив Віл.

– Я теж, – відгукнулася Ліра, хоча зараз у неї в голові вирувало зовсім не це почуття, а щось інше, незрозуміле – приглушене та настирливе, наполовину болісне, наполовину солодке…

Вони розгорнули пакунок і з'їли трохи хліба й сиру. Їхні рухи чомусь були повільними та незграбними, і вони майже не відчули смак їжі – хоча коржі були борошнистими та покритими смачною скоринкою від розпечених каменів, на яких їх випікали, а сир – шаруватим, солонуватим і дуже свіжим.

Потім Ліра взяла в руку один із маленьких червоних плодів. Відчувши, якії серце шалено закалатало, вона повернулася та промовила:

– Віле…

І повільно піднесла плід до його рота.

По очах хлопця вона відразу побачила: він зрозумів, що вона хотіла цим казати, але його охопила надто велика радість, аби він міг щось висловити. Пальці дівчини все ще перебували біля його губ, і Віл побачив, що вони тремтять, тож він узяв її руку до своєї. Обоє вони відчували таку зніяковілість, що не підводили очей, і водночас вони почувалися сповненими щастям.

А потім їхні губи зустрілися – легко й майже невагомо, наче дві мошки в польоті, – і наступної миті вони несподівано для самих себе вже притискувалися обличчями одне до одного.

– Це як казала Мері, – прошепотів хлопець, – ти відразу знаєш, сподобався тобі хтось чи ні… Там, у горах, коли ти спала, я сказав Пантелеймону…

– Я чула, – прошепотіла у відповідь дівчина. – Я не спала й хотіла сказати тобі те саме, і тепер я, здається, знаю, що почувала тоді: я кохаю тебе, Віле, кохаю…

Від слова «кохаю» його нерви разом спалахнули, а все тіло затремтіло, і тоді він відповів їй такими самими словами та почав покривати її обличчя поцілунками, захоплено упиваючись запахом її тіла, медяним ароматом її волосся та її солодкими вологими губами, що мали смак тих маленьких червоних фруктів.

Довкола них стояла глибока тиша – здавалося, весь неосяжний світ зачаїв подих.

Балтамос тремтів від жаху.

Утримуючи в руці жука-деймона, що шкрябався, кусався й жалився, він рухався вгору вздовж струмка, далі від лісочка, і при цьому щосили намагався не потрапляти на очі чоловікові, котрий шкутильгав за ним.

У жодному разі не можна було дозволити йому наздогнати себе. Балтамос знав, що отець Гомес умить уб'є його. Ангел його рангу не рівня людині – навіть якщо цей ангел є сильним і здоровим, а Балтамоса важко було назвати таким. Окрім того, він був ослаблений сумом за Баругом і соромом від розуміння, що він уже одного разу підвів Віла. У нього вже навіть не залишилося сил на те, щоб злетіти.

– Зупиніться! – благав отець Гомес. – Будь ласка, зупиніться! Я вас не бачу… нам треба поговорити… благаю, не робіть боляче моєму деймону…

Насправді це деймон робив боляче Балтамосу. Крізь свої стиснуті руки ангел неясно бачив маленьку зелену істоту, котра знов і знову занурювала сильні щелепи йому в долоні. Якби він бодай на мить розімкнув долоні, комаха відразу втекла б, тож залишалося тільки тримати їх зімкнутими.

– Іди за мною, – промовив він, – нам треба відійти від лісу. Я хочу поговорити з тобою, однак в іншому місці.

– Але хто ви? Я вас не бачу! Підійдіть ближче! Я не можу розмовляти з вами, не бачачи вас. Будь ласка, йдіть трохи повільніше!

Проте швидкий рух був єдиним засобом захисту, що залишався в Балтамоса. Ангел стрибав із каменя на камінь, намагаючись не звертати увагу на укуси деймона.

І тут він припустився помилки: озирнувшись, аби подивитися на чоловіка, він послизнувся та ступив ногою у воду.

– Ага! – задоволено промовив отець Гомес, почувши сплеск.

Балтамос відразу витягнув ногу з води й пішов далі, але тепер та сухих каменях залишалися мокрі відбитки його ступні. Священик побачив це та, – напруживши всі сили, кинувся вперед, аби зімкнути руки на пір'ї крил.

Він приголомшено зупинився: в його голові задзвеніло слово «ангел». Балтамос скористався цим, аби трохи відірватися від отця Гомеса, проте, коли він відійшов на певну відстань, чоловік відчув, наче щось тягне його вперед за серце, і пошкутильгав далі.

Балтамос кинув через плече:

– Ще трохи, піднімемося на гребінь, і тоді ми поговоримо, я обіцяю!

– Поговорімо тут! Зупинися, і я присягаюся, що не торкну ся тебе!

Ангел не відповів, бо його увага й так була розбита аж на три справи: дивитися перед собою, аби не послизнутися чи не застрягти в кущах, триматися подалі від священика та стримувати розлюченого деймона, що вгризався йому в руку.

Тим часом розум отця Гомеса швидко працював. По-справжньому небезпечний супротивник відразу вбив би його деймона й розв'язав би цим усі проблеми: вочевидь, його опонент не наважувався чи був неспроможний завдати удару.

Обміркувавши це, він навмисно спіткнувся, голосно застогнав та знову почав благати Балтамоса зупинитися, весь цей час уважно спостерігаючи за ним, поступово наближаючись до нього та оцінюючи його розмір і швидкість руху.

– Будь ласка, зупинися! – гарячково промовив він. – Ти не знаєш, як це боляче! Я не завдам тобі шкоди, тож благаю, зупинися, нам треба поговорити!

Священикові не хотілося віддалятися від лісу. Наразі іони досягли витоку струмка, і тепер йому було видно, як ноги Балтамоса ступають на траву, трохи приминаючи її. Тепер він був упевнений, що знає, де перебуває ангел.

Балтамос обернувся. Отець Гомес підвів очі на те місце, де, на його думку, мало бути обличчя ангела, і вперше побачив його: там лише трохи мерехтіло повітря, проте цього мало вистачити.

Він розумів, що коли зараз же кинеться вперед, ангел Може відскочити, до того ж супротивник ще й досі стискував його деймона, і це було дуже боляче та неприємно. Либонь, слід наблизитися ще на крок-два…

– Сідай на землю, – промовив Балтамос. – Сідай там, де ти зараз, не підходь ближче.

– Чого ти хочеш? – не рухаючись, запитав отець Гомес.

– Чого я хочу? Я хочу вбити тебе, проте мені бракує для цього сили.

– Але ж ти ангел?

– То й що?

– Можливо, ти припускаєшся помилки. Ми повинні бути по один бік барикад.

– Ні, ми належимо до різних таборів. Я знаю, на чиєму ти боці… Не рухайся!

– Тобі ще не пізно покаятися. Навіть ангелам дозволено це робити. Я хотів би вислухати твою сповідь…

– О Баругу, допоможи мені! – у відчаї вигукнув Балтамос, повертаючись.

І цієї миті отець Гомес стрибнув уперед. Плече священика вдарило ангела, і той утратив рівновагу. Похитнувшись, він скинув руку та випустив деймона-жука. Комаха відразу злетіла в повітря, й отець Гомес відчув полегшення та прилив сил. На його подив, саме це зрештою його вбило. Він щосили кинувся туди, де слабко мерехтіла постать ангела, а позаяк він очікував набагато більшого опору, ніж той, котрий він зустрів, то не зміг зберегти рівновагу. Нога священика зісковзнула, й він за інерцією полетів униз, на камені біля струмка. Останньої миті він викинув руку, щоб схопитися за що-небудь, однак Балтамос, миттю уявивши, що зробив би за таких обставин Баруг, відштовхнув його пальці від гілки верби.

Отець Гомес важко впав на камені, а його голова опинилася у воді. Холод відразу привів його до тями, але поки він, пускаючи бульби та хапаючись слабкими пальцями за мох, намагався підвестися, Балтамос у відчаї кинувся на нього зверху та, не звертаючи уваги на деймона, що жалив його в обличчя, очі та губи, всією, своєю крихітною вагою навалився на його голову – і голова залишилася під водою!

Коли деймон нарешті розчинився у повітрі, Балтамос підвівся. Отець Гомес був мертвий, і щойно ангел у цьому переконався, він витягнув тіло з води та обережно поклав його на траву, схрестивши руки священика на грудях і заплющивши йому очі.

Потім він, ледь живий від слабкості й болю, звівся на ноги.

– Баругу, любий, – промовив він, – я зробив усе, що міг. Вілові й дівчині більше нічого не загрожує, і тепер усе буде гаразд, але мій кінець уже дуже близький – хоча насправді я вмер разом із тобою, мій любий Баругу!

Це були його останні слова. За декілька секунд він наче почав розсипатися й розчинятися, й невдовзі на цьому місці вже нічого не було.

Мері вже кілька годин працювала на бобовому полі, і денна спека навела на неї сонливість, тому коли вона почула збуджений голос Аталі, то спочатку не зрозуміла, радіє та чи стривожена: може, впало ще одне дерево? Чи з'явився чоловік із рушницею?

– Дивись! Дивись! – повторювала Аталь, торкаючись Хоботом кишені жінки, тож та дістала своє янтарне скло та подивилася крізь нього на небо.

– Скажи мені, що ти бачиш! – вигукнула Аталь. – Я відчуваю, що з сарфом щось відбувається, але не бачу, що саме.

Жахливий відтік Пилу в небі припинився. Ні, сарф не застиг нерухомо: обводячи небо янтарним склом, Мері помічала тут потік, там маленьку вирву чи вихор. Судячи з усього, Пил завжди перебував у русі, проте він більше не витікав зі світу! Насправді він падав згори, як лапатий сніг.

Жінка подумала про колісні дерева: мабуть, їхні відкриті Квітки зараз жадібно п'ють цей золотавий дощ. Вона майже Відчувала, як спраглі горлянки дерев радісно зустрічають цю благодатну субстанцію, котрої вони такий тривалий час були позбавлені.

– Он повертаються молоді, – сказала Аталь.

Тримаючи янтарне скло в руці, Мері повернулася й також побачила вдалині Віла та Ліру, що неквапливо йшли по траві. Їхні пальці були переплетені, вони притискувалися плечима одне до одного та про щось говорили, й навіть із такої відстані було видно, що наразі для них на світі не існує нічого, крім них самих.

Жінка вже збиралася піднести до ока янтарне скло, але зупинилася та поклала його назад у кишеню. Потреби в ньому не було: вона й так знала, що побачила б. Вони здалися б їй істотами з живого золота, втіленням усього того найкращого, чим може стати людина й чим вона неодмінно стане.

Пил, що сипався з далеких зірок, ще раз повернувся додому, і причиною тому були ці… вже не діти.

36
Зламана стріла

Двоє деймонів-котів тихо рухалися сонним селищем, то поринаючи в тіні, то виходячи з них. Вони пройшли через залитий місяцем майдан для нарад і зупинилися біля відчинених дверей будинку Мері.

Зазирнувши всередину, вони побачили там лише сплячу жінку, після чого відразу відійшли та знову замайоріли в місячному світлі, поступово наближуючись до дерева, що росло неподалік.

Довгі гілки спускали ароматне спіральне листя майже до самої землі. Дуже повільно й обережно, намагаючись не зачепити жодного листка та не зламати щонайменшої гілочки, дві ледь помітні в темряві маленькі постаті прослизнули під крону й лише тоді побачили те, що вони шукали: хлопця й дівчину, що міцно спали в обіймах одне одного.

Тоді вони тихо наблизилися та м'яко торкнулися сплячих спочатку носами, а потім лапами, купаючись у живлющому теплі, що виходило від них, але намагаючись в жодному разі їх не розбудити.

Переконавшись, що з Вілом і Лірою все гаразд (один із деймонів кілька разів обережно лизнув Вілову рану, котра вже майже загоїлася, другий поправив локон волосся, що упав Лірі на обличчя), вони трохи позадкували й деякий час просто дивилися на хлопця й дівчину, коли раптом почули позаду себе якийсь тихий звук.

Тієї ж миті деймони разом перетворилися на вовків і в абсолютній тиші повернулися до джерела цього звуку. Запалали люттю очі, вищирилися білі ікла, в повітрі відчутно запахло загрозою.

Перед ними в місячних променях стояла жінка. Це була не Мері, й коли вона заговорила, деймони зрозуміли, що попри цілковиту беззвучність її голосу, вони добре чують її.

– Ідіть за мною, – промовила жінка.

Серце Пантелеймона підскочило з радості, але він мовчав, аж поки вони не відійшли на достатню відстань від дерева.

– Серафіна Пеккала! – радо вигукнув деймон. – Де ви були? Ви знаєте, що сталося?

– Тихше. Полетімо туди, де ми можемо поговорити, – відповіла відьма, кивнувши на сплячих.

Біля порога будинку Мері лежала гілка небесної сосни, і коли Серафіна Пеккала взяла її, деймони перетворилися на птахів – солов'я та сову – й разом із нею злетіли над солом'яними дахами, пролетіли над трав'яним полем, над прибережним схилом та полетіли до найближчого гаю колісних дерев, котрий, наче замок, здіймався серед мовчазного степу, виблискуючи на місяці своєю кроною.

Там Серафіна Пеккала опустилася на зручну гілку посеред відкритих квіток, що жадібно пили Пил, і почекала, доки два птахи не всілися поруч.

– Ви недовго будете птахами, – промовила вона. – Незабаром ваша форма зафіксується, тож озирніться та запам'ятайте цей краєвид.

– А ким ми станемо? – спитав Пантелеймон.

– Ви дізнаєтеся про це швидше, ніж гадаєте. Слухайте мене уважно, я розкажу вам казку, котру знають лише відьми. Я роблю це тому, що ви тут, біля мене, а Віл із Лірою сплять там, унизу. Ви же знаєте, що віддалятися від свого деймона на таку відстань можуть лише… хто?

– Відьми, – відповів Пантелеймон, – а також шамани. Отже…

– Залишивши вас на берегах озера у світі мертвих, Віл і Ліра, самі того не знаючи, зробили те, що до них робили лише відьми. На півночі нашого світу є одне пустельне моторошне місце, на якому за часів, коли світ був юним, сталася велика катастрофа, й відтоді там ніхто не може жити: річ у тому, що туди неспроможні зайти чи залетіти деймони. Аби стати відьмою, дівчина повинна самотужки перетнути ці землі, залишивши свого деймона позаду. Ви добре знаєте, наскільки болісним є цей іспит. Але після цього відьми з'ясовують, що зв'язок із деймоном уже не можна перерізати, як це робили в Больвангарі: відьма й деймон все одно залишаються єдиною істотою, проте можуть переміщатися незалежно одне від одного, відвідувати віддалені місця та приносити звідти корисне знання. Ви ж не відрізані від своїх людей, так?

– Так, – підтвердив Пантелеймон, – ми залишилися єдиним цілим. Але це було так боляче, й ми так налякалися…

– Так от, – мовила Серафіна, – Віл і Ліра не літатимуть, наче відьми, та не житимуть так довго, як ми, проте завдяки своєму вчинку вони – і ви, звичайно, – в усьому іншому стали справжніми відьмами.

Обидва деймони деякий час мовчали, обмірковуючи це нове дивне знання.

– Чи це означає, що ми будемо птахами, як відьмацькі деймони? – спитав Пантелеймон.

– Виявіть трохи терпіння.

– А як Віл може бути відьмою? Я гадав, усі відьми – жінки.

– Вони з Лірою спричинили великі зрушення у всесвіті. Ми всі, навіть відьми, щодня дізнаємося про щось нове. Але одна річ залишилася незмінною: ви повинні допомагати своїм людям, підбадьорювати їх, бути для них провідниками й не чинити їм перешкод на їхньому шляху до мудрості. Саме тому ви їм потрібні.

Деймони мовчали. Серафіна повернулася до солов'я та спитала:

– Як тебе звати?

– У мене немає імені. До того, як мене відірвали від серця Віла, я не знав, що існую.

– Тоді я нарікаю тебе Кіржавою.

– Кіржава, – повторив Пантелеймон, наче куштуючи це ім'я на смак. – А що це означає?

– Незабаром ви це зрозумієте. А тепер, – повела далі Серафіна, – слухайте мене дуже уважно, тому що я збираюся сказати, що вам слід зробити.

– Ні! – несамовито вигукнула Кіржава.

Серафіна м'яко промовила:

– З твого тону я бачу, ти вже знаєш, що саме я хотіла Вам сказати.

– Ми не бажаємо цього слухати! – крикнув Пантелеймон.

– Надто рано, – сказав соловей. – Ще занадто рано! Серафіна замовкла, визнаючи, що вони мають рацію, та відчуваючи сум. Проте вона знала набагато більше, ніж деймони, і повинна була спрямувати їх до слушного рішення, атому зусиллям волі заспокоїлася.

– Де ви побували під час своїх мандрів? – спитала вона.

– У багатьох світах, – сказав Пантелеймон. – Щойно знайшовши вікно, ми проходили крізь нього. Цих вікон існує набагато більше, ніж ми гадали.

– А ви бачили…

– Так, – відповіла Кіржава, – ми були уважними та бачили, що відбувається у всесвіті.

– Ми багато чого бачили, – швидко заговорив Пантелеймон. – Бачили ангелів, розмовляли з ними, були у світі, в якому живуть маленькі люди, галівесп'яни. Там також є великі люди, і вони завжди намагаються вбити одні одних.

Деймони почали розповідати відьмі про те, що бачили, але вона добре розуміла, що вони просто намагаються відвернути її увагу. Утім, вона не заважала їм говорити – хоча б тому, що було зрозуміло, що їм дуже подобається чути голоси одне одного.

Проте зрештою вони описали все, що бачили на власні очі, і замовкли. Чути було лише невпинний ніжний шепіт листя. Потім Серафіна Пеккала промовила:

– Ви тримаєтесь удалині від Віла з Лірою, намагаючись покарати їх. Я знаю, чому ви це робите: коли я пройшла крізь північну пустелю, моя Каїса чинила так само. Проте зрештою вона повернулася до мене, адже ми все одно любили одне одного. І невдовзі Вілу з Лірою знадобиться ваша допомога в тому, що вони робитимуть далі: ви повинні розповісти їм те, що знаєте.

Пантелеймон-сова голосно гукнув, і це був звук, досі нечуваний у цьому світі. В усьому гаю та довкола нього маленьких нічних тварин, що полювали, годувалися чи спали у гніздах і норах, пронизав новий, незабутній страх.

Серафіна Пеккала мовчки дивилася на сову, не відчуваючи нічого, крім співчуття, але потім вона подивилася на деймона Віла, солов'я на ім'я Кіржава, і відразу згадала свою бесіду з відьмою Рутою Скаді. Та, вперше побачивши хлопця, спитала Серафіну, чи дивилася вона йому в очі, й Серафіна Пеккала відповіла їй, що не наважилася цього зробити. І тепер маленька пташка, наче жар, випромінювала невмолиму лють, і навіть Серафіна відчула укол страху.

Нарешті відлуння крику Пантелеймона згасло, і Кіржава неохоче промовила:

– Так, мабуть, ми повинні все їм розповісти.

– Ви ж їхні деймони, – тихо сказала відьма.

Поступово жорстокість зникла з очей коричневої пташини, і Серафіна Пеккала, подивившись у них, помітила там відчайдушний сум.

– Сюди пливе корабель, – повідомила Серафіна. – Я залишила його, щоб прилетіти відшукати вас. Я пройшла весь шлях із нашого світу разом із циганами, і вони прибудуть сюди за день-два.

Двоє птахів деякий час сиділи нерухомо, а потім змінили форму, ставши голубами. Серафіна вела далі:

– Це може бути останній ваш політ. Я трохи вмію зазирати в майбутнє та знаю, що ви зможете залізати навіть на дерева такої вишини, проте, гадаю, коли ваша форма зафіксується, ви будете не птахами. Передайте дітям все знання, котрим ви володієте. Я знаю, що ви четверо маєте як слід усе обміркувати, і знаю, що зрештою ви зробите слушний вибір. Але цей вибір лише ваш і більш нічий.

Деймони мовчали. Відьма взяла гілку сосни та, злетівши в повітря, почала кружляти високо над верхівками дерев. Всією своєю шкірою вона відчувала прохолоду нічного вітерцю, поколювання від світла зірок та благодатний дощик із Пилу, котрий вона ніколи не бачила на власні очі.

Потім Серафіна знову полетіла до селища й тихо увійшла до будинку Мері Мелоун. Відьма не знала про жінку нічого, за винятком хіба того, що вона прийшла з Вілового світу й відіграла дуже важливу роль у долях світу. Але незалежно від тoro, дружелюбна Мері чи ні, її все одно слід було розбудити, а для того, щоб зробити це, не налякавши жінку, можна було скористатися одним заклинанням.

Тож відьма сіла на підлогу біля голови Мері та стала дивитися на неї напівзаплющеними очима, намагаючись дихати з нею в унісон. Зрештою у неї перед очима постали ті бліді постаті, які жінка бачила уві сні, і тоді Серафіна налаштувалася на них так, як гітарист налаштовує струни свого інструмента. Після цього можна було увійти в сон Мері, й коли відьма це зробила, вона звернулася до свідомості Мері як один із персонажів її сну.

Прогулюючись по чудернацькій місцевості серед заростей очеретів та електричних трансформаторів, вони повели нечутну бесіду, про яку Мері, прокинувшись, так і не згадала. Настав час Серафіні взяти ініціативу до своїх рук.

– За декілька секунд, – промовила вона, – ти прокинешся. Не лякайся, побачивши, що я поруч із тобою. Я буджу тебе в такий спосіб, аби ти знала, що тобі нічого не загрожує. А потім ми поговоримо.

Відьма подумки повернулася до реального світу, взявши. в собою Мері зі сну, й та побачила, що вона, схрестивши ноги, сидить на підлозі біля ліжка, а виблискуючі очі Мері уважно на неї дивляться.

– Я так розумію, ти відьма, – прошепотіла жінка.

– Так. Мене звати Серафіна Пеккала. А тебе?

– Мері Мелоун. Мене ще ніколи не будили так тихо. Чи я справді не сплю?

– Звичайно. Нам слід поговорити, а розмову уві сні важно контролювати й нелегко запам'ятати. Краще буде поговорити наяву. Бажаєш залишитися тут чи прогуляємося під Місяцем?

– Ходімо, – відповіла Мері, сідаючи на ліжку та потягуючись. – Де Ліра з Вілом?

– Сплять під деревом.

Вони вийшли з хатини, пройшли повз рясну крону дерева, під яким спали діти, та пішли до річки.

Мері дивилася на Серафіну Пеккала з сумішшю побоювання та захоплення: вона ще ніколи не бачила таку струнку та граціозну жінку. Відьма виглядала молодшою від Мері, й водночас та бачила, що Серафіні має бути декілька сотень років. Єдиним відбитком, що його час залишив на ній, була легка домішка всесвітнього суму у виразі її обличчя.

Вони сіли на березі над сріблясто-чорною водою, і Серафіна Пеккала повідомила Мері, що вона тільки-но розмовляла з деймонами дітей.

– Сьогодні діти їх шукали, – сказала Мері, – але там щось сталося. За винятком тих коротких секунд, коли вони втекли з поля бою, Віл так ніколи й не бачив свого деймона. Він навіть не впевнений, що він у нього є.

– Проте його деймон існує – так само, як твій. Мері збентежено подивилася на відьму.

– Якби ти могла його бачити, – повела далі Серафіна, – то побачила б чорного птаха з червоними лапками та трохи гачкуватим жовтогарячим дзьобом. Гадаю, це гірський птах.

– Як тобі вдається його бачити?

– Для цього очі мають бути напівзаплющеними. Якби в нас був час, я могла б навчити тебе бачити свого деймона, а також деймонів інших людей твого світу. Мені дивно те, що ви неспроможні їх побачити.

Потім відьма повідомила Мері, що вона сказала деймонам і що це означає.

– І деймони повинні будуть сказати це їм? – спитала жінка.

– Спочатку я збиралася розбудити їх та сама це зробити, потім думала, що, може, варто покласти цю відповідальність на тебе. Проте, коли я побачила їхніх деймонів, то зрозуміла, що краще буде, якщо це зроблять саме вони.

– Вони кохають одне одного.

– Я знаю.

– Але вони самі щойно зрозуміли це…

Мері спробувала збагнути всі наслідки того, що їй повідомила Серафіна, однак це було надто складно. Потім жінка спитала:

– А ти бачиш Пил?

– Ніколи не бачила. До початку цієї війни ми навіть не чули про нього.

Мері дістала з кишені янтарне скло та простягла його відьмі. Серафіна піднесла його до ока та затамувала подих.

– То ось він який, цей Пил… Він чудовий!

– Подивися на дерево, під яким сплять наші діти.

Серафіна так і зробила та знову зачаровано замовкла.

– Так це вони все це зробили? – спитала вона.

– Сьогодні – або радше вчора, адже, мабуть, уже настав новий день – сталося щось неймовірне, – промовила Мері та промовчала, подумки добираючи слова, за допомогою яких можна було описати нещодавні події. – Щось невелике за масштабом, але надзвичайно важливе. Якби ти бажала спрямувати могутню річку в інший бік і в тебе був лише крихітний камінець, ти все одно могла б це зробити – треба лише покласти камінь у слушне місце та зробити так, щоб перша цівка води змінила напрямок свого руху. Так ось, щось схоже сталося вчора. Я не знаю, в чому річ – може, вони побачили одне одного в іншому світлі, а може, причина була іншою… До того все йшло як ішло, але потім вони раптом почали сприймати одне одного інакше. І тоді весь Пил почав притягатися до них, і напрям його потоку змінився.

– Ось як воно мало статися… – задумливо промовила Серафіна. – І тепер Пилу нічого не загрожує – чи, може, небезпека минеться, коли ангели закриють величезне провалля в підземному світі.

Відьма повідомила Мері про прірву, а потім почала розповідь про те, як вона її знайшла.

– Я летіла високо в небі та шукала, куди мені сісти, коли зустріла ангела. Ангела-жінку. Вона виглядала дуже незвичайно – здавалася водночас старою й молодою, – промовила Серафіна, забувши про те, що саме таке враження вона справила на Мері. – Її звали Ксафанія, і я дізналася від неї багато такого, про що й гадки не мала… Вона розповіла мені, що вся історія людства являє собою боротьбу між мудрістю та дурістю. Вона та повсталі ангели, оборонці мудрості, завжди намагалися розширювати людям світогляд, а Господь та його церкви, навпаки, бажали, щоб людство ниділо в неуцтві. На підтримку своєї думки вона навела багато прикладів із життя мого світу.

– Гадаю, в моєму таких прикладів можна відшукати аж ніяк не менше.

– Так от, мудрість майже завжди змушена була діяти потайки, шепотіти свої слова на вухо людям, наче шпигун, пересуватися в затінку та бачити, що суди та палаци пере бувають під владою її ворогів.

– Це дійсно так, – погодилася Мері.

– І ця боротьба поки що не завершена, хоча сили небесного царства нарешті зустріли гідний опір. Вони відновлять сили, зберуться під прапорами іншого командира та знову підуть у наступ, і ми маємо бути готові зустріти їх у всеозброєнні.

– А що наразі робить лорд Ізраель? – поцікавилася Мері.

– Він бився з Регентом небесного царства, ангелом Метатроном, і зіштовхнув його у прірву, про яку я розповідала. Тож Метатрона більше немає, але разом із ним загинув і лорд Ізраель.

Мері затамувала подих.

– А пані Кольтер? – спитала вона.

Перед тим, як відповісти, відьма дуже довго розглядала свій сагайдак, обираючи там найкращу стрілу, і нарешті дістала її – найпрямішу, найкраще збалансовану…

І зламала її надвоє.

– Колись у своєму світі я побачила, як ця жінка катує відьму, то поклялася, що поцілю цією стрілою їй у горлянку, – промовила вона. – Проте мені вже не доведеться цього зробити. Пані Кольтер пожертвувала своїм життям, аби допомогти лордові Ізраелю здолати ангела та зробити всесвіт безпечним для Ліри. Поодинці вони цього не зробили б, але, об'єднавши свої зусилля, вони таки вбили Метатрона.

Вражена Мері промовила:

– Як ми скажемо це Лірі?

– Почекай, поки вона сама не запитає, – відповіла Серафіна. – І це, може, ніколи й не станеться. Хай там як, у неї є той прилад, і він повідомить їй усе, що вона схоче дізнатися.

Деякий час вони сиділи мовчки, спостерігаючи, як зірки повільно описують у небі коло.

– Ти вмієш зазирати в майбутнє? – спитала Мері. – Я маю на увазі, ти знаєш, яким буде їхній вибір?

– Ні, але якщо Ліра повернеться до свого рідного світу, я до останнього її подиху вважатиму себе її сестрою. А що робитимеш ти?

– Я… – промовила жінка й замовкла, зрозумівши, що досі не замислювалась над цим питанням. – Гадаю, я повинна повернутися до свого світу. Хоча мені буде шкода залишати це місце: я знайшла тут щастя. Гадаю, це був найщасливіший час у моєму житті.

– Що ж, коли ти таки повернешся до свого світу, в іншомy світі в тебе буде сестра, – сказала Серафіна. – Ми ще побачимося за день чи два, коли прийде корабель, і матимемо змогу поговорити на шляху назад. А потім ми назавжди, розлучимося. Обійми мене, сестро.

Мері так і зробила, а потім Серафіна Пеккала скочила на гілку сосни, пролетіла над очеретом і солончаком та зрештою зникла десь над морем.

Коли розмова між Мері та Серафіною вже закінчувалася, зa декілька миль від них на тіло отця Гомеса натрапила велика синя ящірка. Віл і Ліра йшли до селища іншою дорогою та не бачили тіла, тож ніким не потривожений священик лежав там, де його залишив Балтамос. Ці добрі, нешкідливі тварини виконували в цьому світі роль санітарів-сміттярів – згідно із заведеним порядком вони мали дбати про всі мертві тіла, котрі знаходили.

Ящірка відтягнула тіло священика до свого гнізда і влаштувала бенкет для своїх дитинчат. А гвинтівка так і залишилась іржавіти там, де її випустив із рук отець Гомес.