Текст книги "Янтарне скло"

Автор книги: Филип Пулман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 32 страниц)

26
Безодня

Темрява була абсолютною, і чорнота давила Лірі на очі так, що вона майже фізично відчувала вагу тисяч тонн каменю в них над головами. Єдине світло надходило від світного хвоста бабки леді Салмакії, й навіть воно поступово згасало – бідолашні комахи не знайшли у світі мертвих ніякої їжі, і бабка шевальє вмерла кілька хвилин тому.

Тож поки Тіаліс сидів у Віла на плечі, Ліра тримала комаху леді Салмакії в руках, а сама леді гладила тремтяче створіння, щось шепотіла йому та годувала його спочатку крихтами печива, а потім власною кров'ю. Якби Ліра це бачила, то напевно запропонувала б свою кров, котрої в неї, звичайно, було набагато більше, проте в неї вистачало сил лише на те, щоб намацувати в темряві місце, куди можна було безпечно поставити ногу, та намагатися не вдаритися головою об стелю тунелю.

Гарпія без імені провела їх до системи печер, котрі, за її словами, мали вивести їх до найближчої точки у світі мертвих, із якої можна буде прорізати вікно до іншого світу. За ними нескінченною низкою рухалися духи. Тунель дзвенів від шепоту – передні підбадьорювали задніх, хоробрі підганяли боязких, а старі надихали надією молодих.

– Далеко ще? – тихо спитала Ліра в гарпії. – Бідолашна бабка вмирає, і невдовзі в нас не залишиться ніякого світла.

Гарпія зупинилася, повернулася до дівчинки та промовила:

– Просто йди за мною. Якщо нічого не бачиш, слухай, якщо ж нічого не чуєш, рухайся навпомацки.

Навіть у такій темряві її очі палали невгасимим вогнем. Ліра кивнула та сказала:

– Так, але я втратила більшу частину своєї сили, до того ж я не надто смілива. Будь ласка, не зупиняйтеся! Я триматимуся за вами – ми всі залежимо від вас.

Гарпія повернулася й вирушила далі. Світіння бабки щохвилини слабшало, і Ліра знала, що незабаром воно зовсім припиниться.

Але коли вона рушила за гарпією, десь біля неї пролунав шепіт:

– Ліро! Ліро, дитино!

Голос був знайомим, і дівчинка у захваті повернулася Ліворуч.

– Пане Скоресбі! О, я така рада вас почути! Я знаю, це ви, але, на жаль, не можу ні побачити, ні торкнутися вас!

Напруживши зір, вона у залишках світла роздивилася худорлявий силует та іронічну посмішку аеронавта з Техасу, і її рука машинально простяглася вперед, однак, певна річ, нічого не зустріла.

– Я також дуже радий тебе зустріти. Проте слухай сюди: Там, нагорі, наразі готується якась капость, і вона спрямована на тебе. Не питай мене, в чому річ, я сам нічого не знаю… Мабуть, це і є хлопець із ножем?

Вілові дуже хотілося побачити старого Ліриного товариша, але його очі не затрималися на Лі – дух, що стояв за спиною, аеронавта, був… Ліра відразу зрозуміла, хто це: та сама виступаюча щелепа, що й у хлопця, та сама манера тримати голову, й узагалі, здавалося, що перед ними стоїть видіння дорослого Віла.

Вілові відняло мову, але його батько сказав:

– У нас немає часу. Роби, що я тобі скажу. Візьми ніж і відшукай місце, де від Ліриного волосся відстрижено жмут.

У його голосі було чути стривоженість, і Віл не став гаяти часу на з'ясовування, в чому річ. Очі Ліри від хвилювання стали круглими, і вона взяла бабку в одну руку та піднесла до волосся іншу.

– Ні, забери руку, – наказав їй Віл. – Так я нічого не бачу.

У слабкому мерехтінні він нарешті відшукав те, про що казав його батько: трохи вище лівої скроні дівчинки була невеличка ділянка волосся, коротшого, ніж усюди.

– Хто це зробив? – спитала Ліра. – І…

– Тихше, – перервав її хлопець і спитав у духа свого батька: – Що я мушу зробити?

– Зріж коротке волосся до самої шкіри. Ретельно збери його, дивись не пропусти жодної волосини. Потім відчини інший світ – байдуже, який саме, – поклади туди волосся й зачини вікно. Роби це негайно.

Гарпія уважно спостерігала за ними, а за їхніми спинами юрбилися незліченні духи. У темряві Лірі було видно їхні тьмяні обличчя. Налякана та збентежена, вона закусила губу та застигла на місці, а тим часом Віл у слабкому світлі від бабки робив те, що йому наказав батько. Обережно зібравши волосся в ліву руку, він вирізав невелику виїмку в камені іншого світу, поклав туди пасмо, зверху вставив вирізаний камінець і зачинив вікно.

Незабаром земля затрусилася. Із невідомих глибин долетів рокітливий, скреготливий шум, наче ціле земне ядро почало обертатися, як величезне млинове колесо, і згори почали падати уламки каміння. Раптом підлога тунелю нахилилася. Віл схопив Ліру за руку, притягнув до себе та став біля кам'яної стіни. Камінь у них під ногами почав рухатися, і на них, шкрябаючи їм шкіру, градом посипалися дрібні уламки…

Діти присіли, пригнулися, посадили галівесп'ян на коліна та закрили голови руками. Щось кинуло їх ліворуч, але вони, від шоку неспроможні навіть закричати, лише міцно трималися одне за одного.

Нарешті їхнє падіння припинилося, й вони швидше здогадалися, ніж побачили, що їх протягло вниз схилом, якого хвилину тому ще не було. Ліра лежала на лівій руці Віла. Правою хлопець намацав ніж – той був на своєму місці, у піхвах.

– Тіалісе? Леді Салмакія? – тремтячим голосом промовив Віл.

– Із нами все гаразд, – сказав голос шевальє прямісінько йому в вухо.

У повітрі літали клуби пилу та стояв запах колотого каменю. Дихати було важко, і нічого не було видно – бабка десь загубилася.

– Пане Скоресбі! – вигукнула Ліра. – Тут дуже темно… Що сталося?

– Я тут, – пролунав поруч із нею голос Лі. – Гадаю, це вибухнула бомба, але в нас вона не влучила.

– Бомба? – налякано перепитала Ліра. – Роджере, ти тут?

– Так, – прошепотів хлопчик. – Мене врятував містер Пері. Я вже падав, коли він підхопив мене.

– Подивіться ліворуч, – промовив дух Джона Пері. – Не рухайтеся та тримайтеся за камені.

Пил розсіювався, і стало світліше: повсюди з'явилося незвичайне, дуже слабке золотаве мерехтіння, ніби згори посипалася світна мряка. Серця дітей стиснув страх: вони побачили, куди летіли всі ці дрібнісінькі світлячки, водоспадом поринаючи вниз.

Це була величезна чорна порожнеча, схожа на стовп найглибшої темряви. Золоте світло злітало туди та згасало. Дітям було видно інший бік, але Віл навіть не докинув би до нього камінь. Праворуч від них у темряві піднімався кам'янистий висип, і було зрозуміло, що камені, з яких він складався, стоять на своїх місцях дуже ненадійно, загрожуючи обвалитися.

Діти та їхні супутники перебували на самому краю безодні, рухатися можна було лише вперед по схилу, по валунах, котрі, здавалося, можна зіштовхнути з місця найменшим дотиком.

Духи позаду них дедалі прибували, аби завмерти на місці, перелякано дивлячись у прірву. Вони юрбилися на схилі, надто нажахані, щоб рухатися далі. Вигляд провалля ніяк не вплинув лише на гарпій – вони кружляли над урвищем, оглядали його край, підбадьорювали духів, котрі ще не вийшли з тунелю.

Ліра обмацала алетіометр: здається, з ним було все гаразд. Опанувавши себе, вона озирнулася, побачила обличчя Роджера та промовила:

– Рушаймо далі! Ми всі живі, ніхто не постраждав, і тепер ми, принаймні, щось бачимо. У нас немає іншого шляху, окрім як обійти цю… – вона вказала рукою на безодню. – Тож нам слід іти далі. Присягаюся, ми з Вілом ітимемо вперед доти, доки в нас залишатиметься бодай крихітка сил. Отже, не варто лякатися, здаватися та відставати. Перекажи це іншим. Я не можу весь час озиратися, адже мені слід дивитися, куди я ступаю, тож вам залишається тільки довіритися нам та триматися за нами. Гаразд?

Маленький дух кивнув. У майже абсолютній тиші колона мертвих на чолі з двома дітьми та двома галівесп'янами вирушила по краю прірви. Скільки триватиме ця подорож, ані Віл, ані Ліра й гадки не мали, проте вони ні на хвилину не забували, наскільки небезпечним є їхнє становище. Темрява внизу була такою непроглядною, що, здавалося, вона тягне за собою зір, і коли діти ненароком заглядали туди, їх відразу охоплювало запаморочення. Тож вони по змозі не підводили очей, вглядаючись, куди поставити ногу наступного разу: чи на камінь, чи на виступ скелі, чи, може, на отой укіс із гравію. Але безодня надила та спокутувала їх, і час від часу вони не втримувались і зазирали в неї, аби відчути, як горлянку стискує жахлива нудота, а перед очима все починає плисти.

Час від часу ватажки колони озиралися, щоб побачити, що второваним ними шляхом рухається нескінченна шерега мертвих: матері притискували до грудей своїх немовлят, повільно шкутильгали літні батьки, маленькі діти трималися за сорочки та спідниці тих, хто йшов попереду, діти одного з Роджером віку, як правило, трималися стійко і пересувалися спритно… І всі духи йшли слідом за Вілом і Лірою назустріч, як вони сподівалися, безкрайому небу.

Але деяких дедалі більше охоплювали сумніви. Час від часу Віл із Лірою відчували, як їхніх сердець та нутрощів наче торкнулися холодні руки, та чули злісний шепіт:

«Де цей верхній світ? Скільки ще до нього?»

«Ми боїмося!»

«Нам не слід було йти сюди – принаймні, у світі мертвих у нас було трохи світла та хоч якась компанія, а тут набагато гірше!»

«Даремно ви прийшли до нашої країни! Вам слід було залишитися у своєму світі та почекати, доки ви не вмрете! Навіщо ви прийшли та непокоїте нас?»

«За яким правом ви нас кудись ведете? Ви ж лише діти! Хто наділив вас відповідними повноваженнями?»

Віл хотів було повернутися та докорити духам, однак Ліра Стиснула йому руку й сказала:

– Не треба, вони й так налякані та засмучені.

Але тут заговорила леді Салмакія. Її чіткий спокійний голос далеко рознісся в довколишній порожнечі:

– Друзі, сміливіше! Тримайтеся разом і не зупиняйтеся! Шлях наш важкий, але Ліра його знайде. Бадьоріше! Потерпіть, і ми виведемо вас звідси, не бійтеся!

Почувши це, Ліра сама відчула, як її сили відновилися – насправді цього й хотіла леді. Тож процесія знову вирушила в дорогу.

– Віле, – за декілька хвилин промовила Ліра, – ти чуєш шум вітру?

– Так, чую, – відповів хлопець, – але я не відчуваю його. А ще я можу сказати тобі дещо про цю діру під нами. Вона чимось схожа на вікна, що я їх прорізаю, в неї також € крайки. Ці крайки є особливими: одного разу відчувши їх, ти вже ні з чим їх не сплутаєш. Так от, я знаю, що там, де скеля обривається в темряву, розташований саме такий край. Але там, унизу, не просто ще один світ, схожий на всі інші, – він вирізняється. Мені це не подобається, і я хотів би зачинити цей прохід.

– Ти й сам зачиняв не всі вікна, котрі створював.

– Так, бо іноді в мене не було можливості це зробити. Проте я знаю, що їх завжди слід зачиняти – якщо цього не робити, станеться щось погане. А таке велике… – хлопець, не повертаючи голови, вказав рукою на провалину. – Щось тут не так, і я знаю, що має трапитися якась жахлива річ.

Неподалік від них відбувалася ще одна бесіда: шевальє Тіаліс тихо розмовляв із духами Лі Скоресбі та Джона Пері.

– Джоне, я правильно тебе зрозумів? – промовив Лі. – Ти кажеш, що нам не слід виходити до верхнього світу? Та кожна частинка мене аж тремтить, прагнучи знову приєднатися до решти живого всесвіту!

– Я відчуваю те саме, – відповів батько Віла. – Але я гадаю, що якби ті з нас, котрі в житті часто билися, погодилися почекати, ми могли б узяти участь у битві на боці лорда Ізраеля. І якщо ми оберемо для цього слушну мить, наш удар може стати вирішальним.

– Але ж ви духи! – не спромігся стримати свого скепсису Тіаліс. – Як ви можете битися?

– Ми неспроможні зашкодити живим істотам, це так. Однак армія Ізраеля битиметься також із іншими створіннями.

– Ти маєш на увазі тих примар? – здогадався Лі.

– Саме так. Вони нападають на деймонів, так? А наших деймонів уже не існує. Лі, я гадаю, нам варто спробувати.

– Що ж, друже, я з тобою.

Дух Джона Пері звернувся до шевальє:

– Пане, я розмовляв із духами людей вашої раси й дещо знаю про вас. Чи доживете ви до тієї миті, коли ми знову побачимо світ? А якщо ні, то чи приєднаєтесь ви до нас, уже як Дух?

– Так, наше життя коротке порівняно із вашим – мені залишилося тільки декілька днів, а леді Салмакії, мабуть, трохи більше, – відповів шевальє Тіаліс. – Але завдяки діям цих дітей наше вигнання у вигляді духів уже не буде довічним. Я пишаюся тим, що допоміг їм.

Вони рушили далі. А жахлива прірва все зяяла поруч із ними, і Ліра думала: «Досить зробити один хибний крок, наступити на хиткий камінь чи послизнутися, й безодня підхопить тебе у свої обійми. Ти летітимеш доти, доки не вмреш від голоду, але найгірше те, що й після цього твій бідолашний дух довічно падатиме цією бездонною прірвою, знаючи, що ніхто йому не допоможе та не подасть рятівної руки…»

Це було б набагато гірше, ніж той сірий мовчазний світ, котрий вони залишили!

Від цієї думки зі свідомістю дівчинки сталося щось дивовижне: вона відчула запаморочення та похитнулася. Віл був попереду неї, надто далеко, щоб можна було схопитися за нього, проте поруч був Роджер, і на мить у серці дівчинки спалахнув проблиск надії, навіть упевненості, що все буде гаразд. Таке колись уже траплялося: вони йшли по даху Коладжу Джордана, і вона так само подивилася вниз та відчула Запаморочення, але хлопець підхопив її…

Вона гордовито подивилася на Роджера – все залишилося як раніше, він поруч, і вона не буде хапатися за камені, наче комаха…

Але тут хлопчик прошепотів:

– Ліро, обережніше! Пам'ятай, що ти, на відміну від нас, жива…

Тут події наче уповільнилися, однак Ліра вже нічого не могла вдіяти: з-під її ніг вислизнув камінь, і вона безпомічно слизнула вниз. Першої миті вона відчула роздратування, потім їй стало смішно: яка дурість! Набуваючи швидкості, дівчинка разом із каменями покотилася вниз, до краю прірви, і всередині неї залишився тільки смертний жах: вона впаде! її вже нічого не зупинить, надто пізно…

Її тіло стиснулося. Вона не бачила, що духи кинулися вслід за нею, намагаючись підхопити її – дівчинка пролітала крізь них, наче камінь крізь туман. Вона не чула, що Віл вигукує її ім'я – так голосно, що вся прірва здригається. Усе її єство стало вихором ревучого страху, і навіть духи не витримали цього видовища: вони прикрили очі та хором заволали.

Віл, прикутий страхом до землі, дивився, як Ліра котиться далі й далі. Він знав, що нічого не може зробити, та знав, що не повинен відводити очей. Він не чув свого відчайдушного крику так само, як не чула його Ліра. Залишилося дві секунди… секунда… Й ось вона вже на краю, однак не зупиняється, а падає далі…

Але тут із темряви злетіло створіння без імені, з жіночим обличчям і пташиними крилами – те саме, чиї пазурі не так давно розкраяли дівчинці голову, і ті самі пазурі стиснулися навколо талії дівчинки. Вони разом пролетіли вниз ще деяку Відстань, бо додаткова вага була завеликою навіть для дужих крил гарпії, проте вони все били й били по повітрю, а пазурі все стискували свою ношу, і нарешті падіння вповільнилося та обернулося на піднімання. Дуже повільно й важко гарпія витягнула дівчинку з ущелини та опустила її, майже непритомну від пережитого шоку, у простягнуті руки Віла.

Хлопець схопив її та міцно притиснув до грудей, відчуваючи на своїх ребрах шалене калатання її серця. Вони на мить відчули себе не просто хлопцем і дівчинкою, не просто Вілом і Лірою, а єдиними живими істотами в неосяжній безодні смерті. Вони застигли, притиснувшись одне до одного, а духи юрбилися довкола, шепочучи заспокійливі слова та славлячи гарпію. Найближче від усіх стояли батько Віла й Лі Скоресбі, котрим дуже хотілося також обняти Ліру. Тіаліс і Салмакія тим часом розмовляли з гарпією – нахваляли її, називали рятівницею їх усіх, захоплювалися її добротою…

Тільки-но Ліра змогла рухатися, вона простягнула тремтячі руки до гарпії, охопила її шию та почала цілувати її скам'яніле обличчя. Говорити дівчинка була просто нездатна – падіння витрусило з неї всі слова, всю самовпевненість, усю пиху.

Декілька хвилин усі лежали нерухомо, але щойно жах почав минати, вони вирушили далі. Віл своєю здоровою рукою міцно стискував Лірине зап'ястя та обережно йшов попереду, перевіряючи кожен камінь перед тим, як перенести на нього вагу свого тіла. Це настільки вповільнило їхній рух та так стомлювало, що дітям здавалося, що вони ось-ось помруть від виснаження. Проте зупинитися та відпочити вони не могли: як можна відпочивати поруч із цією жахливою прірвою.

Десь за годину цих мук хлопець звернувся до Ліри:

– Подивись он туди. Здається, вихід там…

Дійсно-бо, схил ставав положистим, і можна було навіть трохи піднятися вгору, подалі від краю. А попереду щось показалося, чи не западина у суцільній стіні скель? Може, це і є вихід?

Ліра подивилася у сяючі силою очі Віла та посміхнулася.

Вони полізли далі, з кожним кроком віддаляючись від безодні. Ґрунт тим часом ставав дедалі твердішим, а каменям вже можна було довіряти, не боячись, що вони вирвуться в тебе з-під ноги й потягнуть за собою.

– Гадаю, ми відійшли вже досить далеко, – за декілька хвилин промовив Віл. – Я міг би спробувати прорізати вікно.

– Поки що не треба, – одказала гарпія. – Відійдіть подалі, це погане місце. Вище буде краще.

Діти вирушили далі: випробувати камінь рукою, потім ногою, перенести на нього вагу тіла, вибрати наступний камінь… Їхні пальці палали, коліна і стегна тремтіли від напруження, а голови боліли та дзвеніли від виснаження. Й ось нарешті вони здолали останні декілька футів, що залишалися до підніжжя скелі, в якій вони бачили вузький прохід.

Ліра запаленими очима дивилася, як Віл дістав ніж і, роблячи майже непомітні рухи його кінчиком, почав шукати невидиму проріху в повітрі.

– Пуф, – видихнув він.

– Ти знайшов відкритий простір?

– Гадаю, так.

– Віле, – втрутився його батько, – зупинися на хвилину та послухай мене.

Хлопець вклав ніж у піхви та повернувся. Подорож була такою стомлюючою, що він майже не згадував про батька, проте все одно незримо відчував його присутність і підтримку. Раптом він усвідомив, що вони ось-ось розлучаться востаннє.

– Що станеться, коли ти перейдеш до іншого світу? – спитав він. – Ти просто зникнеш?

– Поки що ні. У нас із паном Скоресбі з'явилася одна Ідея. Деякі з нас залишаться тут на певний час, і треба буде, щоб ти провів нас до світу лорда Ізраеля, адже йому може знадобитися наша допомога. І це ще не все, – повів він далі, подивившись на Ліру. – Якщо ти бажаєш відшукати свого деймона, тобі доведеться самій піти туди, адже саме туди Потрапили ваші деймони.

– Але звідки ви знаєте, що наші деймони перейшли до світу мого батька? – спитала дівчинка.

– За життя я був шаманом. Я знаю, де можна здобути хоч яку інформацію. Спитай свій алетіометр – він підтвердить мої слова. Проте ти повинна пам'ятати одну важливу річ, – сказав Джон Пері та на декілька секунд зупинився, Щоб підкреслити значущість своїх слів. – Чоловік, котрого ви знали під іменем сер Чарльз Летром, не міг постійно жити у своєму світі та змушений був періодично повертатися до мого. Учені з Гільдії Башти Ангелів, котрі вже триста років подорожують між світами, стали свідками того самого явища, і, як наслідок, їхній світ утратив життєву силу та занепав. Тепер слухай, що сталося зі мною. Я був солдатом, офіцером морської піхоти, а потім заробляв собі на життя, беручи участь у експедиціях у віддалені країни. Я був здоровим і тренованим, наскільки це взагалі можливо для людини. Потім я випадково залишив свій власний світ і не зміг відшукати шлях назад. Я багато що зробив і багато чого навчився у світі, в котрому опинився, проте через десять років після мого переходу до нього я смертельно захворів. І причина всього цього полягає в тому, що твій деймон може повноцінно жити лише у світі, у якому ти народився. В усіх інших світах він рештою захворіє та вмре. Якщо існують проходи до інших світів, ми можемо переміщатися між ними, але жити можемо лише у своєму рідному. Зрештою, саме з цієї причини велике починання лорда Ізраеля приречене на фіаско: ми маємо збудувати небесну республіку у своєму власному світі, адже інші світи для нас просто згубні. Віле, хлопчику мій, ви з Лірою наразі можете вийти та трохи перепочити: вам це потрібно, й ви це заслужили, але потім ви мусите повернутися в темряву та разом зі мною й паном Скоресбі здійснити ще одну, останню подорож.

Віл із Лірою перезирнулися, потім хлопець прорізав вікно, і те, що вони крізь нього побачили, було для них найкращим видовищем на землі.

Свіже, чисте та прохолодне нічне повітря наповнило їхні легені, їхні очі піднялися до неосяжного купола зоряного неба, десь нижче виблискувала вода, тут і там серед савани стояли гаї величезних дерев.

Віл зробив прохід якомога ширшим – тепер крізь нього могли одночасно пройти сім чи вісім людей, точніше духів.

Перші духи тремтіли від надії, і їхнє збудження, наче хвиля, покотилося по довжелезній колоні. Усі: й малі діти, і старезні дідусі й бабусі – однаково захоплено та здивовано дивилися на перші зірки, котрі їхні зголоднілі очі побачили за багато століть.

Першим духом, котрий наважився залишити світ мертвих, став Роджер. Він зробив крок уперед, повернувся, щоб подивитися на Ліру, та здивовано засміявся, відчувши, що він перетворюється на ніч, на зоряне світло, на повітря… І він зник, залишивши за собою настільки жвавий спалах щастя, що у Віла перед очима чомусь з'явилися бульбашки у бокалі шампанського.

Інші духи пішли слідом за ним, а Віл і Ліра, виснажені, впали на росисту траву. Останнім їхнім почуттям перед тим, їх зморив сон, було блаженство, що охопило кожен нерв їхніх тіл від відчуття м'якого ґрунту, нічного повітря та зірок.