Текст книги "Янтарне скло"

Автор книги: Филип Пулман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 32 страниц)

27
Платформа

Мулефа споруджували для Мері платформу, працюючи так швидко, як тільки могли. Їй дуже подобалося спостерігати за ними, бо вони вміли дискутувати не сварячись, і співпрацювати, не заважаючи одне одному. Крім того, їхні технології розщеплення, розрізання та поєднання дерева були надзвичайно елегантними й ефективними.

За два дні спостережну платформу спроектували, збудували й перевірили. Вона була міцною, просторою та зручною, і коли Мері залізла на неї, її охопило незвичайне відчуття фізичної насолоди. Вона сиділа в рясній зелені крони, під чистим голубим небом, що виднілося у просвітах листя, відчувала, як її шкіру охолоджує приємний прохолодний вітерець, вдихала слабкий аромат квіток, слухала шелестіння листя, спів сотень птахів та віддалений гомін хвиль на березі моря. Всі її чуття були насичені радістю, тож якби вона могла не думати, то з головою поринула б у блаженство.

Але, звичайно, вона була тут саме для того, щоб думати.

І коли жінка подивилася у своє янтарне скло та побачила невтомний дрейф сарфу, або ж тіньових частинок, у напрямку моря, їй здалося, що разом із ними ці місця залишає щастя, життя й надія. Ніякого пояснення всьому цьому в неї не було.

Мулефа сказали їй, що дерева почали хворіти триста років тому. З огляду на те, що тіньові частинки однаково пронизували всі світи, те саме, імовірно, коїлося і в її всесвіті, а також у всіх інших. Триста років тому в її світі було засновано перше справжнє наукове товариство: Королівське наукове товариство Великобританії. Саме тоді Ньютон почав робити свої відкриття щодо оптики та сили тяжіння землі.

Триста років тому якийсь учений у Ліриному світі винайшов алетіометр.

Тоді ж у тому дивному світі, через який вона потрапила сюди, було створено магічний ніж.

Мері лягла на настил, відчуваючи дуже повільний і слабкий ритм коливання платформи – це розхитувалося від Морського бризу величезне дерево. Тримаючи янтарне скло Перед оком, вона спостерігала, як незчисленні крихітні іскорки пролітають крізь листя, повз відкриті ротики квіток, Крізь товстенні гілки, як вони рухаються проти вітру повільним розміреним потоком, котрий виглядав як завгодно, але не як свідомий рух.

Що сталося триста років тому? Чи була ця річ причиною потоку Пилу, чи, може, й те, й те було наслідком однієї, невідомої причини? А чи ніякого зв'язку тут не існує?

Потік золотих іскор заворожував. Як легко було б увійти у транс та дозволити своєму розуму попливти разом із ними…

І до того, як жінка зрозуміла, що відбувається, розум якимось чином залишив її приспане святом чуттів тіло, а коли Вона знову прийшла до тями, її охопила паніка.

Вона – точніше, її розум – перебував над платформою та декілька футів від неї, серед гілок. Із потоком Пилу також щось сталося: замість того, щоб неквапливо текти до моря, він летів уперед, як бурхлива гірська річка. Чи він прискорився, чи тепер, коли вона вийшла із власного тіла, перебіг часу став іншим? Хай там як, їй загрожувала жахлива небезпека: потік був достатньо сильним, щоб віднести її з собою. Мері простягла руки, намагаючись схопитися за щось тверде – але рук у неї не було. Тіло не слухалося її – вітер ніс її розум далі й далі від платформи і нерухомої жінки із заплющеними очима, що лежала на ній. Мері спробувала закричати, прокинутися, проте нічого не змінилося. Тіло не ворухнулося, а ту істоту, що спостерігала за всім цим, несло з гущини листя прямо в небо.

І хай там що вона не робила, все було марно. Сила, що несла її, була м'якою, але потужною, наче вода, що прорвала греблю: частинки Пилу пливли так, ніби вони теж переливалися через якийсь невидимий край.

І вони відносили її від її тіла.

Мері метнула до свого фізичного «я» психічний рятівний трос і спробувала пригадати, що вона почувала, будучи у своєму тілі, знову відчути все те, що робить людину живою: ніжний дотик хобота Аталі до її шиї, смак яєчні з беконом, солодке напруження в усіх м'язах, котре виникало, коли вона, займаючись альпінізмом, долала чергову вершину, витончений танок її пальців по клавіатурі комп'ютера, аромат смаженої кави, тепло ліжка в холодну зимову ніч…

Поступово вона зупинилася: рятівний трос між тілом і душею міцно тримав її, але вона все одно відчувала вагу та міць потоку, що штовхав її, – ту, що висіла посеред полуденного неба.

І тут почалося наступне диво. Із головою поринувши у спогади про пережиті відчуття, посиливши їх іншими (смак крижаного коктейлю «Маргарита», який вона куштувала в Каліфорнії, перебування під кроною лимонних дерев, що росли біля ресторану в Лісабоні, паморозь на вітровому склі її автомобіля), Мері відчула, що вітер із Пилу вщух: тиск на неї зменшився.

Але лише на неї: повсюди навколо неї великий потік мчав вперед так само швидко, як і раніше. Поруч із нею якимось чином виникла невеличка ділянка спокою, тут частинки опиралися потоку.

Вони були розумними! Вони відчули її тривогу та відреагували на неї: потроху понесли Мері до її покинутого тіла, і коли вона наблизилася до нього достатньо, щоб знову як слід роздивитися його – таке важке, таке тепле, таке надійне, – її серце струсонуло мовчазне ридання.

І тоді її свідомість пірнула в її тіло, і вона прокинулася.

Затремтівши всім тілом, жінка глибоко вдихнула. Лише хвилину тому вона ледь не збожеволіла від страху, але тепер її охопив в'язкий екстаз, спричинений почуттям єдності зі своїм фізичним «я», усієї землею та світом.

Пролежавши так декілька хвилин, вона із зусиллям підвелася і спробувала критично проаналізувати пережите. Взявши янтарне скло, вона двома руками піднесла її до ока – якби вона тримала трубу однією рукою, то могла б її упустити, такими слабкими були її пальці. Вона не помилилася: повільний усеосяжний дрейф перетворився на повінь. Без свого янтарного скла Мері нічого б так і не побачила, проте Навіть коли вона опустила трубу, її тіло все ще зберігало відчуття тихого швидкого потоку, й до нього додалося дещо таке, чого вона через свій жах не відчувала, перебуваючи поза власним тілом: глибока безнадійна скорбота, що висіла в повітрі.

Тіньові частинки знали, що відбувається, і сумували з цього приводу.

Мері подумала про те, що її тіло та розум також почасти складаються з тіньової матерії. Частина її теж брала участь у відтоку, що пронизував усі світи, – і те саме можна було сказати про кожну людину, про мулефа та про всіх розумних істот в усіх світах.

І якщо вона не з'ясує, в чому річ, вони всі до єдиного можуть бути віднесеними в забуття.

Раптом Мері відчайдушно захотілося повернутися на Землю. Вона поклала янтарне скло в кишеню та почала тривалий спуск униз.

Коли вечір подовжив тіні та пом'якшив світло, крізь вікно пройшов отець Гомес. Він слідом за Мері Мелоун побачив височенні ліси колісних дерев і степ, пронизаний дорогами. Але тепер у повітрі не висіло марево спеки – незадовго до того пройшов дощ, і зір священика сягав набагато далі. Зокрема, він побачив віддалене мерехтіння моря та якісь білі силуети, що колихалися – мабуть, вітрила.

Він поправив рюкзак на плечах і вирушив до моря – подивитися, що він там побачить. Іти гладкою дорогою спокійним довгим вечором було вельми приємно, призахідне сонце пестило обличчя священика м'якими променями, а у високій траві цвіркотіли якісь створіння, нагадуючи цикад. Повітря було свіжим, прозорим, а головне, воно не пахло бензином і гасом – на відміну від одного з тих світів, крізь які він проходив на шляху сюди, а саме світу, до якого належала його ціль – жінка-спокусниця.

Коли сонце почало сідати, він вийшов на невеличкий мисок поруч із неглибокою затокою. Якщо на морі тут бували припливи, то вони були вельми високими, тому що вздовж побережжя пролягав дуже тонкий пояс м'якого білого піску.

І у спокійній воді затоки плавало понад десяток… чого? Отець Гомес змушений був зупинитися та роздивитися те, що він сприймав за вітрильники. Це були білосніжні птахи величезного розміру – приблизно з човен, – й у них були прямі крила завдовжки десь близько шість футів. Та чи були вони справжніми птахами? У них було пір'я, їхні голови та дзьоби були віддалено схожі на лебедині, але крила були розташовані одне за одним…

Раптом створіння його побачили. Їхні голови зі клацанням повернулися, і великі крила відразу піднялися в повітря – достеменно як вітрила. Їх відразу наповнив вечірній вітерець, і птахи полинули до берега.

На отця Гомеса справила неабияке враження краса цих крил-вітрил, те, як уміло птахи користувалися ними, та швидкість їхнього пересування. Потім він побачив, що у них є не лише вітрила, а й гребні гвинти – їхні лапи були розташовані не як крила, попереду й позаду, а по боках тіла, і рухалися у воді. Переміщалися вони з надзвичайною швидкістю та грацією.

Коли перша істота досягла берега, вона, незграбно перевалюючись з ноги на ноги, перетнула смужку піску та попрямувала до священика. Рухаючись, вона злісно сичала, постійно викидала голову вперед та клацала дзьобом. На дзьобі отець Гомес побачив зуби – ряди гострих, загнутих всередину шипів.

Він стояв приблизно за сотню метрів від води, на низькій пригорі, порослій травою, тому в нього було достатньо часу, щоб покласти на землю свій рюкзак, дістати звідти гвинтівку, зарядити її, прицілитися та вистрілити.

Голова птаха розлетілася, вибухнувши червоним і білим, але створіння зробило ще декілька незграбних кроків і лише потім упало на груди. Воно ще з хвилину смикало лапами, Піднімало та опускало крила та крутилося на землі в калюжі Крові, й тільки коли з горлянки зі схожим на кашель звуком вийшли останні кров'яні бульбашки, птах застиг.

Щойно він упав, інші птахи відразу зупинилися та стояли, спостерігаючи за його агонією та за чоловіком. В їхніх очах отець Гомес бачив відблиск жорстокості й розуму. Вони постійно переводили погляди з нього на мертвого птаха, потім на гвинтівку та знову на його обличчя.

Священик знову приклав зброю до плеча та побачив, що вони миттю збилися в купу та пошкутильгали назад. Вони все розуміли.

Це були красиві й сильні створіння, великі та важкі, – їх можна було б назвати живими човнами. Отець Гомес подумав: «Якщо вони знають, що таке смерть, і здатні зрозуміти зв'язок між смертю та ними самими, то цим можна буде, Скористатися й налагодити з ними плідне співробітництво». Щойно вони по-справжньому навчаться його боятися, вони робитимуть те, що він їм накаже.

28
Північ

– Марісо, прокидайся, – сказав лорд Ізраель. – Ми ось-ось приземлимося.

Коли наміроліт пролітав над мурами базальтової фортеці, їх уже забарвили кольори світанку. Пані Кольтер розплющила очі. У неї боліли тіло й душа, і впродовж усього польоту вона жодної хвилини не спала. Вона побачила, що над посадочним майданчиком ширяє ангел Ксафанія, то підносячись у небо, то линучи над самою землею.

Тільки-но літальний апарат сів, лорд Ізраель, цілком ігноруючи пані Кольтер, вистрибнув із нього та побіг до західної спостережної вежі, на якій уже стояв цар Огунве. Техніки, що відразу зайнялися намірольотом, також не звертали на неї жодної уваги, ніхто не розпитував її про судно, котре вона вкрала, – здавалося, вона стала невидимою. Жінка похмуро пройшла до верхньої кімнати адамантової башти, де ординарець лорда Ізраеля спитав, чи не хоче вона поїсти або випити кави.

– Несіть, що є, – промовила пані Кольтер. – Заздалегідь дякую вам. О, між іншим, – додала вона, коли чоловік уже повернувся, щоб піти, – чи можна на хвилинку запросити сюди алетіометриста лорда Ізраеля, пана…

– Пана Басілідеса?

– Так. Він наразі вільний?

– Пані, він працює зі своїми книжками, але я перекажу йому, що ви хотіли б його бачити.

Жінка прийняла душ і переодяглася в єдину чисту сорочку, котра в неї залишалася. Холодний вітер, що бив у шибки вікон, і сіре ранкове світло викликали в неї озноб. Вона поворушила в каміні жарини, сподіваючись, що це зупинить тремтіння, але холод, мабуть, зачаївся не лише в її плоті, а й у кістках.

За десять хвилин у двері постукали. До кімнати увійшов блідий алетіометрист із темними колами під очима та нахилив голову. На його плечі сидів його деймон-соловей. За ним увійшов ординарець, несучи тацю зі хлібом, сиром та кавою. Пані Кольтер промовила:

– Дякую за те, що погодилися прийти, пане Басілідес. Можу запропонувати вам перекусити.

– Спасибі, я б випив кави.

Наливши йому чашку, жінка сказала:

– Я впевнена, ви стежили за тим, що відбувалося, тому, будь ласка, скажіть мені, чи моя дочка жива?

Чоловік деякий час помовчав. Золотава мавпа схопила пані Кольтер за руку.

– Вона жива, – ретельно добираючи слова, промовив Басілідес, – але при цьому…

– Ну ж бо, кажіть!

– Вона у світі мертвих. Деякий час я не міг зрозуміти, що каже прилад: це здавалося мені неможливим. Але сумнівів не може бути: вони із хлопцем спустилися до країни мертвих та проклали для духів шлях до верхнього світу. Щойно духи виходять туди, вони розчиняються в повітрі так само, як деймони, але для них, здається, це є найбажанішим і найприємнішим кінцем. Алетіометр повідомив, що дівчинка зробила це, бо чула пророцтво, за яким має настати кінець смерті, і вирішила, що цю місію повинна виконати саме вона. Як наслідок, зі світу мертвих наразі існує вихід.

Пані Кольтер відняло мову. Аби приховати свої емоції, вона змушена була подивитися у вікно. Зрештою жінка спитала:

– А вона вийде звідти живою? Та ні, ви ж не можете цього сказати. Чи вона… як вона…

– Вона страждає від болю та страху, але поруч із нею той хлопець, а також два галівесп'янини, наші агенти. Поки що вони всі тримаються разом.

– А бомба?

– Бомба не зашкодила їй.

Пані Кольтер раптом почулася геть виснаженою. Понад усе на світі їй захотілося лягти та проспати декілька днів, а може, й більше. За вікном тріпотів на своїй мотузці прапор, а над бастіонами, каркаючи, кружляли круки.

– Дякую, пане, – сказала жінка, знову повернувшись до алетіометриста. – Моя подяка не знає меж. Будь ласка, дайте мені знати, якщо ви дізнаєтеся про Ліру щось ще – скажімо, про те, де вона перебуває та що робить.

Чоловік вклонився та вийшов. Пані Кольтер підійшла до похідного ліжка й лягла на нього, але хоч як вона намагалася заснути, її очі чомусь не заплющувалися.

– Що ви думаєте про це, царю? – спитав лорд Ізраель.

Він стояв на верхівці спостережної башти та крізь телескоп дивився в західне небо. Здавалося, там над самим горизонтом висіла в повітрі гора, затягнута хмарами. Вона була дуже далеко – так далеко, що видавалася не більшою, ніж ніготь на великому пальці витягнутої руки. Але ще недавно її там не було, і вона висіла абсолютно непорушно.

Телескоп приближував її, однак це мало що давало: хмара виглядає як хмара незалежно від того, у скільки разів збільшити її зображення.

– Це Затьмарена Гора, – промовив Огунве. – Чи як там її ще називають? Фаетон?

– Із Регентом як візником. Він добре приховався, цей Метатрон. Апокрифічні джерела повідомляють, що колись він був чоловіком на ім'я Енох, сином Яреда – це шосте покоління від Адама. І тепер він керує небесним царством. І його наміри простягаються далі – якщо той ангел, котрий проник у Затьмарену Гору й котрого ми знайшли біля сірчаного озера, не помилявся. Коли він переможе у битві, то почне втручатися безпосередньо в людське життя. Уявіть це, Огунве, – довічна інквізиція, набагато гірша, ніж найсміливіші мрії Консисторського Суду Благочестя, безліч шпигунів і зрадників у кожному світі, що діють під керівництвом того розуму, котрий рухає цю гору… Старий Господь, принаймні, тактично відступив у затінок: брудну роботу щодо спалювання єретиків та вішання відьом він залишив своїм священикам. Але новий буде набагато-набагато гіршим.

– Що ж, він розпочав із того, що вторгнувся в нашу республіку, – зауважив цар Огунве. – Подивіться – чи це дим?

Від Затьмареної Гори відокремилася хмара сірого кольору та почала рости в синьому небі. Але це не міг бути дим: хмара рухалася проти вітру!

Цар приклав до очей бінокль і тоді побачив, із чого вона складається.

– Ангели, – промовив він.

Лорд Ізраель відійшов від телескопа та прикрив очі долонею. До них наближувалися крихітні фігурки, їх було сотні й тисячі, й невдовзі небо на заході потемніло. Лорду Ізраелю доводилося бачити мільйонні зграї блакитних шпаків, що на заході сонця в'ються довкола палацу імператора Канг-По, але навіть те видовище було нічим у порівнянні з нальотом, що розпочався в них на очах. Летючі істоти зібралися в купу татепер повільно розтікалися на південь і північ.

– Що це? – вигукнув лорд Ізраель. – Це не вітер!

На південному схилі гори вирувала величезна хмара, й потужні вітри відривали від неї довгі рвані прапори пари. Але лорд Ізраель мав рацію: вітер дув із середини, а не ззовні. Хмара здіймалася та вирувала, а потім на мить розійшлася. Під нею було дещо більше, ніж гора, проте чоловіки бачили цю річ лише впродовж секунди: хмара знову зійшлася, наче натягнута невидимою рукою.

Король Огунве опустив свій бінокль.

– Це не гора, – сказав він. – Я бачив кулеметні установки…

– Я теж, і не лише кулемети. Цікаво, чи бачить він крізь хмари? У деяких світах існують такі машини. Але щодо його армії, коли ці ангели – все, що в нього є…

Цар уривчасто скрикнув – наполовину з подиву, наполовину з відчаю. Лорд Ізраель подивився та стиснув руку Огунве так міцно, що в того хруснули кістки.

– У них немає плоті! – вигукнув він та несамовито затрусив царя, але швидко прийшов до тями та притиснув долоню до колючої щоки свого друга.

– Хоча нас мало, – промовив він, – і хоча наше життя є набагато коротшим, а інтелект слабкішим, ми все одно сильніші порівняно з ними! Вони заздрять нам, Огунве! Саме це є джерелом їхньої ненависті, я певен. Їм кортить мати наші дорогоцінні тіла, такі тверді й такі досконалі, так гарно пристосовані до життя на матері-землі! І якщо ми кинемося на них, якщо продемонструємо силу й рішучість, то зможемо розмітати ці легіони безтілесних істот так само, як твоя рука розвіює туман, їхня сила обмежена!

– Ізраелю, в них є союзники з тисяч світів, а це такі самі живі істоти, як ми.

– Ми переможемо.

– А якщо він розіслав усіх цих ангелів шукати вашу дочку?

– Мою дочку! – схвильовано повторив лорд Ізраель. – Хіба це не досягнення – привести у світ таку дитину? Хтось сказав би, що вистачило б і того, щоб самотужки піти до короля ведмедів у обладунках і хитрістю вирвати королівство з його пазурів – що ж тоді казати про подорож до світу мертвих та виведення їх звідти! А цей хлопець! Я хочу побачити його та потиснути йому руку. Розпочинаючи це повстання, невже ми знали, що воно потягне за собою? Ні, не знали! А хіба вони – Господь і його регент Метатрон – знали, що трапиться, коли в подіях почне брати участь моя дочка?

– Мілорде Ізраель, – сказав цар, – ви розумієте важливість майбутнього?

– Відверто кажучи, ні. Ось чому я хочу зараз побачити Басілідеса. Куди він ходив?

– До леді Кольтер. Але він геть виснажений, і якщо він не відпочине трохи, то нічого не зможе зробити.

– Йому слід було відпочити до того. Пошліть по нього, добре? А, ще одне: будь ласка, передайте мадам Оксентіль, аби вона прийшла до моєї башти, щойно в неї буде нагода. Я хотів би висловити їй своє співчуття.

Мадам Оксентіль була заступником лорда Роука, і тепер вона мала взяти на себе його обов'язки. Цар Огунве вклонився та залишив свого начальника, котрий усе обводив горизонт стурбованим поглядом.

Весь цей день армія готувалася до початку бойових дій. Ангели із сил лорда Ізраеля постійно літали високо над Затьмареною Горою, безуспішно шукаючи просвіту в хмарах. Нічого не відбувалося: ангели супротивника більше не влітали в гору й не вилітали з неї. Хмари рвали на шматки бурхливі вітри, але вони постійно відновлювалися, ні на мить не відкриваючи того, що було приховано під ними. Сонце подолало зеніт і тепер рухалося на південний захід, забарвлюючи хмари та пару довкола гори у різноманітні відтінки золотого, кремового та червоного кольорів. Коли сонце сховалося за горизонтом, виявилося, що хмари довкола Затьмареної Гори слабко світяться зсередини. Воїни з усіх світів, у яких в лорда Ізраеля були прибічники, перебували напоготові. Механіки та техніки заправляли паливом літальні апарати, заряджали зброю й востаннє перевіряли все. Коли стемніло, прибули довгоочікувані підкріплення: із півночі, тихо ступаючи по кам'янистій землі, до фортеці, і один по одному заходили ведмеді в обладунках. Їх було багато, і разом із ними прийшов їхній король. Минуло з півгодини, і прилетів перший із декількох відьмацьких кланів. Темне небо ще довго шелестіло гілками сосни.

На широкій рівнині, розташованій на південь від фортеці, палали тисячі багать, вказуючи, де стоять загони прибульців здалека. Ще далі, в усіх чотирьох кінцях світу, невтомно кружляли в небі ангели-дозорці.

Опівночі в адамантовій башті почалася нарада за участю самого лорда Ізраеля, царя Огунве, ангела Ксафанїї, мадам Оксентіль і Теукроса Басілідеса. Щойно алетіометрист закінчив свою доповідь, лорд Ізраель підвівся, швидко підійшов до вікна та подивився на далеке світіння Затьмареної Гори, що висіла в небі на заході. Всі інші присутні мовчали: вони тільки-но почули новину, котра кинула лорда Ізраеля у дрож і змусила його обличчя пополотніти, і не знали, що тут можна сказати.

Нарешті лорд Ізраель звернувся до алетіометриста:

– Пане Басілідес, ви, мабуть, дуже втомилися. Я вдячний вам за ваші зусилля. Будь ласка, пригощайтеся вином.

– Дякую, мілорде, – відповів чоловік.

Його пальці тремтіли. Цар Огунве налив бокал золотого токайського та передав йому.

– Що це для нас означатиме, мілорде? – пролунав чіткий голос мадам Оксентіль.

Лорд Ізраель підійшов до стола.

– Це означає, – сказав він, – що коли розпочнеться битва, у нас буде ще одна мета. Моя дочка та хлопець наразі розлучені зі своїми деймонами, але їм якось пощастило вижити, їхні деймони десь у цьому світі – пане Басілідес, виправте мене, якщо я помиюся, – і Метатрон наміряється захопити їх. Якщо йому це вдасться, діти змушені будуть прийти до нього, а якщо він зможе контролювати їх, майбутнє безроздільно належатиме йому. Отже, наше завдання є чітким: ми повинні відшукати деймонів раніше від нього та захищати їх доти, доки хлопець і дівчинка не приєднаються до них.

– А яка в цих деймонів форма? – спитала нова начальниця розвідки.

– Вони ще не набули постійної, – відповів Теукрос Басілідес. – Отже, вони можуть бути ким завгодно.

– Підіб'ємо підсумки, – промовив лорд Ізраель. – Всі ми, вся республіка, майбутнє кожної розумної істоти – усе залежить від того, чи залишиться серед живих моя дочка й чи зможемо ми захистити її та хлопцевого деймонів від Метатрона, чи не так?

– Так, – підтвердив алетіометрист.

Лорд Ізраель майже полегшено зітхнув; здавалося, він завершив якісь надзвичайно складні підрахунки та дістав відповідь, для нього вельми несподівану.

– Дуже добре, – сказав він, спершись руками на стіл. – Тоді ось що ми робитимемо, коли почнеться битва. Царю Огунве, ви візьмете на себе командування всіма арміями, що захищають фортецю. Мадам Оксентіль, ви розішлете всіх своїх людей на пошуки дівчинки, хлопця та їхніх деймонів. Коли їх буде знайдено, захищайте їх, не шкодуючи свого життя, і забезпечте возз'єднання дітей із їхніми деймонами. Як я розумію, після цього хлопець зможе втекти до іншого, безпечнішого світу.

Галівесп'янка кивнула. Її жорстке сиве волосся виблискувуло у світлі лампи, наче іржостійка сталь, а синій яструб, котрого вона успадкувала від лорда Роука, на секунду розправив крила у своєму куті кімнати.

– Тепер ви, Ксафаніє, – звернувся лорд Ізраель до ангела. – Що ви знаєте про цього Метатрона? Він колись був людиною; чи зберіг він фізичну силу, притаманну людській істоті?

– Він став відігравати поважну роль у долях світу лише через тривалий час після мого вигнання, – розповів ангел. – Я ніколи не знала його близько. Але він не зміг би керувати всім царством, якби не був дуже сильним, сильним у всіх знаннях. Більшість ангелів уникають двобоїв, однак Метатрон насолоджується бійками та, звичайно, бере в них гору.

Тут Огунве звернув увагу на те, що лорду Ізраелю наче спало на думку щось важливе. Його увага раптом розсіялася, а погляд утратив концентрацію, але потім він ніби повернувся до них, зібраний та зосереджений, як ніколи.

– Зрозуміло, – сказав він. – Нарешті, Ксафаніє, як ви чули зі слів пана Басілідеса, бомба, спрямована на Ліру, не лише створила прірву між світами, а й розкришила структуру речей так глибоко, що повсюди виникли розколини та щілини. Десь має існувати шлях до краю цієї прірви. Я хочу, ви пошукали його.

– А що збираєтесь робити ви? – хрипко промовив цар Огунве.

– Я збираюся знищити Метатрона. Проте моя роль майже скінчилася. Головне – зберегти життя моєї дочки, і наше завдання полягає в тому, щоб охороняти її від сил небесного царства та надати їй можливість перейти до безпечнішого світу – їй, хлопцю та їхнім деймонам.

– Що робити з пані Кольтер? – поцікавився африканець.

Лорд Ізраель почухав потилицю.

– Гадаю, її не варто турбувати, – відповів він. – Дайте їй спокій і по змозі захищайте її. Хоча… Можливо, я поводжуся з нею несправедливо. Хай там що вона робила у своєму житті, вона ніколи не припиняє дивувати мене… Отже, всі ми знаємо, що й навіщо ми повинні робити: маємо захищати Ліру доти, доки вона не відшукає свого деймона й не сховається. Не виключено, що наша республіка існує лише для того, щоб надати їй підтримку в цій справі. Що ж, зробімо все, що від нас залежить.

Пані Кольтер лежала в ліжку лорда Ізраеля в сусідній кімнаті. Почувши голоси, вона поступово прокинулася від свого неглибокого сну, але відчула, що відпочинок не дав їй полегшення.

Її деймон сидів біля неї, однак їй не хотілося наближуватися до дверей: вона бажала просто чути голос лорда Ізраеля, і слова взагалі-то не мали значення. У неї промайнула думка, що вони обоє приречені – як і всі інші.

Нарешті вона почула, як двері сусідньої кімнати зачинилися, підвелася та вийшла в тепле світло гасової лампи.

– Ізраелю… – промовила вона.

Деймон чоловіка тихо заричав, і золотава мавпа пригнула голову, щоб продемонструвати миролюбні наміри. Лорд Ізраель скручував велику малу й навіть не повернувся на голос.

– Ізраелю, що станеться з нами всіма? – сівши на стілець, спитала жінка.

Лорд Ізраель натиснув указівними пальцями собі на повіки, його обличчя від смертельної втоми нагадувало маску. Він сів й обперся підборіддям об лікоть. Їхні деймони не рухалися: мавпа застигла на спинці стільця, а сніжний барс сидів поруч із лордом Ізраелем та не моргаючи, пильно, не відводячи очей, дивився на жінку.

– Ти нічого не чула? – запитав він.

– Щось чула. Я не могла заснути, але не прислуховувалася до вашої бесіди. Хтось знає, де наразі Ліра?

– Ні.

Він усе ще не відповів на перше запитання пані Кольтер, і наскільки вона знала цього чоловіка, не збирався цього робити.

– Нам слід було одружитися, – промовила вона, – та виховувати її разом.

Ця репліка була для лорда Ізраеля такою неочікуваною, що він декілька разів блимнув очима. Його деймон ледь чутно заричав – майже замурчав – та улігся в тій позі, у якій традиційно зображують сфінксів. Лорд Ізраель мовчав.

– Для мене нестерпна навіть думка про забуття, Ізраелю, – повела далі пані Кольтер. – Краще що завгодно, ніж це. Раніше я думала, що довічні тортури були б гіршою долею, набагато гіршою… Але позаяк ти залишатимешся у свідомості, то краще вже нескінченний біль, ніж абсолютна порожнеча, довічна відсутність почуттів та цілковита темрява, чи не так?

Роль лорда Ізраеля в цій сцені полягала лише в тому, щоб слухати. Його очі були прикуті до жінки, і він демонстрував глибоку увагу – потреби відповідати не було. Пані Кольтер продовжила:

– Того дня, коли ти так несхвально говорив про Ліру та про мене… Я гадала, що ти її ненавидиш. Я могла б зрозуміти твою ненависть до мене – сама я ніколи тебе не ненавиділа, але зрозуміла б тебе… Проте мені була незрозуміла причина твоєї ненависті до Ліри.

Лорд Ізраель повільно відвів погляд, однак потім знову подивився на жінку.

– Я пам'ятаю, як тоді, на вершині гори на Свольбарді, перед тим, як залишити наш світ, сказав дещо дуже дивне, – вела далі вона. – Ти сказав: «Ходімо зі мною, й ми назавжди знищимо Пил». Пам'ятаєш? Але ж ти не збирався того робити! Ти мав на увазі цілком протилежне, хіба не так? Зараз я це розумію. Чому ти не сказав мені тоді, що ти замислив? Чому не сказав, що насправді збираєшся зберегти Пил? Ти міг би повідомити мені правду…

– Я хотів, аби ти пішла зі мною, – тихим сиплим голосом промовив лорд Ізраель, – і мені здавалося, що ти віддала перевагу брехні.

– Я так і думала, – прошепотіла жінка, їй не сиділося на місці, проте бракувало сил на те, щоб підвестися. На мить вона відчула слабкість, в голові її запаморочилося, усе ніби від'їхало кудись, але за декілька секунд усі її чуття поновилися, і вона побачила, що нічого не змінилося.

– Ізраелю, – пошепки мовила вона.

Золотава мавпа простягла руку й несміливо торкнулася сніжного барса. Лорд Ізраель мовчки спостерігав за тим, що відбувається, і його Стелмарія не ворухнулася, але її очі не відривалися від пані Кольтер.

– О Ізраелю, що з нами буде? – знову спитала та. – Чи це кінець усьому?

Лорд Ізраель мовчав.

Рухаючись, наче сновида, пані Кольтер підвелася на ноги, підійшла до свого рюкзака, що лежав у куті кімнати, та засунула туди руку, шукаючи пістолет. Невідомо, що вона зро била б далі, однак у цю мить у кімнаті почувся стук квапливих кроків по сходах.

Чоловік, жінка та їхні деймони разом повернулися та побачили, як у кімнату вбіг захеканий ординарець і ледь чутно промовив:

– Перепрошую, мілорде, але деймони… Їх бачили неподалік від східних воріт, у вигляді котів… Вартовий спробував поговорити з ними, завести їх у середину, проте вони не схотіли підходити. Це сталося лише із хвилину тому…

Лорд Ізраель змінився прямо на очах: усю його втому наче вітром здуло, і він скочив на ноги та схопив свою шинель.

Не глянувши на пані Кольтер, він накинув шинель на плечі та наказав ординарцеві:

– Негайно повідомте це мадам Оксентіль. Передайте по армії наказ: деймонам в жодному разі не погрожувати, не лякати їх чи примушувати хоч до чого. Кожен, хто їх побачить, має спочатку…

Кінець речення пані Кольтер уже не почула: лорд Ізраель побіг униз сходами. Коли звук його квапливих кроків також затихнув, настала тиша. котру порушували. лише ледь чутне свистіння гасової лампи та стогін вітру за вікнами.

Очі жінки відшукали очі деймона. Вираз на обличчі золотавої мавпи був складним і майже невловимим, як ніколи за всі тридцять п'ять років їхнього життя.