Текст книги "Янтарне скло"

Автор книги: Филип Пулман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 32 страниц)

25
Сен-Жан-Лес-Ов

Ревуча вода водоспаду Сен-Жан-Лес-Ов прямовисно падала вниз із кам'яного порога, розташованого на східному кінці Відрога Альп, а до схилу сусідньої гори приліпилася гідроантарична станція. Місцевість ця була дикою та пустельною, людина нізащо б не побудувала тут нічого, якби не перспектива використовувати енергію тисяч тонн падаючої води для того, щоб крутити величезні антаричні генератори.

Стояла ніч того дня, коли було заарештовано пані Кольтер. Погода провіщала бурю. Над крихітним майданчиком біля суцільного кам'яного фасаду антаростанції зупинився Цепелін, його двигуни ревіли, долаючи рвучкий вітер. Прожектори цепеліна, що світили на землю, робили його схожим на істоту, яка стоїть на декількох ногах зі світла та поступово присідає, щоб лягти.

Але пілотові дуже не подобалося те, що у цій гірській Місцевості вітер постійно створював вихори та змінював напрямок. Поруч пролягала лінія антаропередач, височіли опори та трансформатори, і якби вітер кинув на них дирижабль, із корпусом, наповненим горючим газом, це означало б катастрофу. Крижаний дощ погіршував видимість і барабанив по оболонці літального апарата, і цей шум майже заглушував Торохтіння й ревіння двигунів.

– Неможливо, – промовив пілот. – Доведеться облетіти гору.

Отець Макфейл роздратовано спостерігав, як льотчик додав важіль керування уперед і відрегулював міцність моторів. Нахилившись, цепелін піднявся вгору та полетів довкола гори. Його ноги зі світла раптом виросли і тепер, здавалося, прощупували землю внизу та попереду, їхні нижні кінці губилися у вирі дощу і крижаної крупи.

– Ви не можете сісти ближче від станції? – прокричав голова Суду, нахилившись до пілота.

– Підлетіти можу, сісти – ні, – була відповідь.

– Що ж, вивантажте нас коло підніжжя гори.

Пілот віддав екіпажу команду готуватися до приземлення. Позаяк обладнання, що його треба було вивантажити, було важким і до того ж тендітним, було дуже важливо забезпечити відносну нерухомість цепеліна. Голова Суду відкинувся на спинку крісла, прикусив губу та забарабанив пальцями по його підлокітниках, але, щоб не заважати пілотові, нічого не сказав.

Зі свого укриття в поперечних перегородках біля задньої частини кабіни за ними спостерігав лорд Роук. Упродовж польоту він декілька разів підлазив по металевому павутинню ближче до голови, і якби хтось у кабіні повернув голову, то цілком міг би помітити його невисокий силует, однак йому доводилося йти на ризик, аби почути, про що йде мова.

Він прислухався, але почув лише ревіння двигунів, стукіт граду та крижаного дощу по корпусу, спів вітру в дротах та удари ніг у чоботах об підлогу кабіни. Бортінженер підкликав кількох людей, і лорд Роук знову відступив у затінок, міцно тримаючись за балки й поперечини, щоб ненароком не зірватися.

Нарешті, відчувши за рухом цепеліна, що той майже зупинився, галівесп'янин перебрався по перегородках у задню частину салону.

Там метушилися люди: члени екіпажу, техперсонал, священики… Більшість їхніх деймонів були собаками, і було видно, що їх переповнює цікавість. З іншого боку, праворуч від проходу, мовчки сиділа пані Кольтер, її золотавий деймон злими очима спостерігав за метушнею.

Лорд Роук дочекався слушної нагоди, кинувся під сидіння пані Кольтер та став за його ніжкою.

– Що вони роблять? – прошепотіла жінка.

– Приземлюються. Ми поруч із антаричною станцією.

– Ви залишитеся поруч зі мною чи діятимете один?

– Залишуся поруч із вами. Мені доведеться сховатися у вас під кожухом.

На пані Кольтер був важкий кожух, надто теплий для цієї Кабіни, але її руки були скуті, і вона не могла зняти його.

– То залазьте, – промовила жінка, озирнувшись, і галівесп'янин кинувся їй за пазуху та відшукав там кишеню, в якій міг досить зручно сидіти. Золотава мавпа, наче вибагливий кутюр'є, що дбає про зовнішність своєї улюбленої моделі, ретельно поправила на пані Кольтер шовковий комір, простеживши, щоб лорда Роука не було видно у складках кожуха.

Вони зробили це саме вчасно – за хвилину до пані Кольтер підійшов солдат, озброєний рушницею, і наказав їй вийти з салону.

– А як же наручники? – спитала жінка.

– Мені не наказували їх знімати, – відповів чоловік. – Підводьтесь, будь ласка.

– Однак коли я не можу ні за що триматися руками, рухатися дуже важко. У мене все тіло затерпло, бо я майже весь день просиділа, не рухаючись, окрім того, вам добре відомо, що в мене немає ніякої зброї: ви ж обшукали мене. Спитайте голову, чи це дійсно необхідно – залишити мене в кайданах. Чи ви вважаєте, що я спробую втекти від вас у цю дику місцевість?

Лорд Роук був несприйнятливий до чар пані Кольтер, однак йому було цікаво подивитися на їх вплив на інших. Охоронець був ще юнаком, і галівесп'янин подумав, що голові слід було послати по жінку укритого сивиною старого вояку. Чоловік промовив:

– Пані, я впевнений, що ви цього не вчините, але не можу робити того, що мені не наказували. Гадаю, ви самі це розумієте. Будь ласка, вставайте, і якщо ви спіткнетеся, я обов'язково підхоплю вас.

Пані Кольтер підвелася, і лорд Роук відчув, як вона незграбно пішла вперед. Вона була найграціознішою з бачених галівесп'янином людей, тож він знав, що ця незграбність була несправжньою. Коли вони підійшли до сходнів, лорд Роук почув, як жінка спіткнулася, стривожено зойкнула та пала прямо в руки охоронця. Також було чути, що звуки зовні стали іншими: мотори працювали лише на чверть сили, виробляючи енергію для прожекторів, якісь голоси вигукували команди, й завивав вітер.

Вони почали спускатися сходнями, і пані Кольтер постійно навалювалася на солдата. Жінка щось тихо йому сказала, але лорд Роук розібрав лише відповідь юнака:

– Пані, он там, біля великого ящика, стоїть сержант. Мені шкода, але я не смію звернутися до нього з такою справою.

– Ну що ж, – розчаровано зітхнувши, промовила пані Кольтер. – У кожному разі дякую.

Галівесп'янин почув по звуках кроків, що від них віддаляються ноги в чоботах, і жінка прошепотіла:

– Ви чули про сержанта?

– Розкажіть мені, де він стоїть і як далеко до нього.

– Десь за десять моїх кроків, праворуч. Здоровенний чолов'яга. Я бачу в нього на поясі низку ключів.

– Цього замало: я маю знати, який саме нам потрібен. Ви бачили, як вам замикали наручники?

– Так. Це короткий широкий ключ на чорній тасьмі.

Лорд Роук спритно поліз униз по рясному хутру кожуха й за кілька секунд досяг поли на рівні колін жінки. Міцно тримаючись руками за хутро, він визирнув назовні.

Солдати встановили прожектор, і він заливав мокрі скелі виблискуючим світлом. Але коли галівесп'янин почав шукати підхожу тінь, у якій він міг би сховатися, вітер на мить став шаленим, і світло прожектора слизнуло геть та згасло. Поруч хтось крикнув – мабуть, шквал завалив прожектор.

Лорд Роук негайно зістрибнув на землю та крізь дрібний град кинувся до сержанта, котрий стояв до нього спиною й віддавав розпорядження щодо встановлення прожектора.

Темрява лише посилила метушню, що панувала довкола. Лорд Роук стрибнув на ногу чоловіка, схопився за важку від вологи тканину формених штанів й увігнав шпору в ногу трохи вище халяви чобота.

Сержант застогнав, незграбно опустився на землю та схопився за ногу. Він спробував покликати на допомогу, але голос уже не слухався його. Галівесп'янин витяг шпору та відскочив від тіла, що почало завалюватися набік.

Ніхто нічого не помітив: ревіння вітру, шум моторів і барабанний дріб від ударів граду по обшивці цепеліна та ящиках заглушили стогін, а в темряві тіло сержанта не було видно. Проте поруч було повно солдатів, тож доводилося діяти дуже швидко. Лорд Роук підскочив до тіла, що лежало на землі, побачив у калюжі крижаної води низку ключів і почав перекидати сталеві форми завдовжки майже з половину його зросту, доки не знайшов перевиту чорним шнурком. Тепер слід було здолати опір кільця, на якому висіли ключі, й не забувати про постійний ризик потрапити під удар градини розміром із два його кулаки.

І тут згори пролунав чоловічий голос:

– Сержанте, із вами все гаразд?

Деймон солдата ричав і принюхувався до заціпенілого сержанта. Чекати було нема чого: лорд Роук вистрибнув, завдав удару ногою – і солдат упав на землю поруч із сержантом.

Ціною неймовірних зусиль лордові Роуку нарешті вдалося розігнути кільце для ключів, а потім підняти шість непотрібних ключів та звільнити той, на якому висів чорний шнурок. Кожної секунди міг знову запрацювати прожектор, але навіть у напівтемряві вороги навряд чи не помітять, що двоє чоловіків лежать непритомні.

І коли галівесп'янин узявся за шнурок і потяг ключ у напрямку пані Кольтер, пролунав крик. Лорд Роук, напружуючи всі м'язи свого тіла, ривками волочив шматок металу до валуна, розташованого за декілька метрів від двох тіл, і досяг його якраз вчасно: поруч замигтіли ноги в чоботях, і чийсь голос наказав освітити тіла. Солдати почали вмикати кишенькові ліхтарики.

– Застрілені?

– Я нічого не чув!

– Вони дихають?

Тут знов увімкнувся прожектор, і лорд Роук зрозумів, що відчуває лисиця, котра потрапила на шосе у світло фар. Він застиг на місці, лише водячи очима туди-сюди, але, здавалося, ніхто не звернув на нього уваги – всі очі були прикуті до двох чоловіків, які невідомо з якої причини лежали на землі. Тоді він підкинув ключ на спину та повз калюжі й камені кинувся до пані Кольтер.

За декілька секунд наручники вже було відімкнуто, і пан і Кольтер тихо поклала їх у калюжу. Лорд Роук підстрибнув, схопився за полу її кожуха та швидко заліз на плече.

– Де бомба? – промовив він жінці у вухо.

– Вони тільки-но почали вивантажувати її. Вона он у тому великому ящику. Я нічого не зможу зробити, поки вони не налаштують її, й навіть потім…

– Гаразд, – сказав лорд Роук. – Біжіть і ховайтеся, а я залишуся тут і спостерігатиму за ними. Мерщій!

Він прослизнув жінці в рукав та зістрибнув на землю. Вона безшумно пересунулася в тінь, перші декілька метрів рухаючись повільно, щоб не привертати уваги охоронця, але потім, пригнувшись, щодуху побігла крізь дощ і темряву вгору по схилу. Перед нею стрибала, роздивляючись шлях, золотава мавпа.

Позаду все ще ревіли двигуни, пролунало декілька розгублених пострілів, але потім голова Суду гарно поставленим командним голосом почав поновлювати порядок. Пані Кольтер згадала біль і марення, котрі охопили її після уколу шевальє Тіаліса, і подумала, що вона нізащо не позаздрить двом ураженим лордом Роуком солдатам – навіть якщо вони залишаться живими.

Піднявшись по мокрих слизьких каменях на кілька десятків метрів, жінка озирнулася і побачила лише коливний відблиск світла від заокругленого черева цепеліна. Потім і це розчинилося в темряві, чулося лише ревіння моторів, що марно намагалися заглушити вітер, та гуркотіння водоспаду десь унизу.

Робітники гідроантаричної станції крізь дощ і вітер пробиралися між скелями, розмотуючи котушку з силовим кабелем і повільно наближуючи кінець кабелю до місця, де встановили бомбу.

Для пані Кольтер проблема полягала не в тому, як вийти з цієї ситуації живою – це було другорядне питання. Головне було витягти з бомби Лірине волосся ще до того, як її буде запущено. Лорд Роук спалив волосся, що лежало в конверті, й розвіяв попіл по вітру, а потім пробрався до лабораторії та став свідком того, як техніки поклали решту русого локона до резонаційної камери. Галівесп'янин добре побачив, де вона розташована та як її відчинити, але яскраве світло, що ним були залиті всі приміщення, та невпинне метушіння технічного персоналу не дозволили йому що-небудь удіяти.

Тож слід було витягти локон вже після того, як бомбу буде налаштовано.

Існувало ще одне ускладнення, пов'язане з намірами голови Суду стосовно пані Кольтер. Енергія бомби утворювалась від розрізання зв'язку між людиною й деймоном, тобто знайомого пані Кольтер жахливого процесу інтерсекції з його клітками та срібною гільйотиною. Отець Макфейл збирався розрізати життєвий зв'язок між нею та золотавою мавпою й використати енергію, що вивільниться, для того, щоб знищити її дочку. Вони з Лірою мали загинути від речі, котру вона, можна сказати, сама винайшла. Що ж, принаймні, задум був красивим.

Залишалося сподіватися тільки на лорда Роука. Але за ті нечисленні хвилини, коли вони мали можливість потайки поспілкуватися, він встиг повідомити пані Кольтер, як діють отруйні шпори: він не міг використовувати їх постійно, тому що з кожним уколом отрути в них залишалося дедалі менше.

На те, щоб цілком поновити вбивчу силу шпор, потрібна була доба, тож незабаром головна зброя галівесп'янина стане малоефективною, і їм залишиться тільки їхній мозок.

Пані Кольтер відшукала високий камінь поруч із коренями ялини, що чіплялася за крутий схил, сіла в це укриття та озирнулася.

Над нею, на краю обриву, стояла відкрита для всіх вітрів генераторна станція. Аби спростити завдання підвести кабель до бомби, працівники станції спрямували на схил численні прожектори, і пані Кольтер чула неподалік їхні голоси та бачила, як по стовбурах дерев бігають туди-сюди плями світла. Сам кабель завтовшки з чоловічу руку був намотаний на величезну котушку, що стояла на вантажівці на краю обриву, і з тією швидкістю, з якою техніки пробиралися вниз, вони повинні були досягти місця, де була розташована бомба, приблизно за п'ять хвилин.

Під цепеліном стояв отець Макфейл і своєю проповіддю відновлював сили солдатів. Дехто з них стояв на варті, тримаючи в руках гвинтівки та вдивляючись у крижаний дощ, а інші звільняли бомбу від дерев'яного ящика й готували її до підключення до силового кабелю. Незважаючи на дощ, зі свого спостережного пункту пані Кольтер досить чітко бачила у світлі прожекторів незграбну купу обладнання та дротів, котра, трохи нахилена, стояла на великому плоскому валуні. Було чути гудіння та потріскування прожекторів, кабелі котрих, наче якісь скакалки, гойдалися на вітрі, кидаючи на скелі хиткі тіні.

З однією частиною апаратури, а саме із сітчастими клітками та срібним лезом над ними, пані Кольтер була добре знайома. Але все інше вона бачила вперше, й усі ці котушки, ізолятори та переплетіння трубок являли для неї абсолютну загадку. Однак десь усередині цієї складної структури лежав крихітний клаптик волосся, від якого залежало все.

Ліворуч від пані Кольтер схил ставав прямовисним, а десь далеко внизу мерехтів білим світлом та рокотав водоспад Сен-Жан-Лес-Ов.

Пролунав крик, і один із солдатів упустив гвинтівку, зробив два непевні кроки, упав на ґрунт і почав смикатися, стогнучи від болю. У відповідь голова Суду подивився на небо, рупором приклав руки до рота та видав пронизливий крик.

«Що він робить?» – подумала пані Кольтер.

За мить вона дізналася відповідь. Як не дивно, але поруч із головою Суду приземлилася відьма. Перекрикуючи вітер, він прокричав їй:

– Шукайте поруч! Жінці хтось допомагає, і не виключено, що це не людина. Ця істота вже напала на декількох наших людей. Вам не перешкоджає темрява, тож відшукайте й убийте її!

– Щось наближується, – стривоженим гучним голосом промовила відьма. – Я бачила дещо на півночі.

– Забудьте про це. Знайдіть цю істоту та знищте її, – відповів голова. – Вона мусить бути десь неподалік. Також відшукайте жінку. Вирушайте!

Відьма злетіла в повітря.

Раптом мавпа схопила пані Кольтер за руку та показала нащось.

На купці моху лежав лорд Роук. Як солдати ще не помітили його? Але з ним щось сталося, бо він не рухався.

– Піди принеси його, – наказала жінка, й мавпа, пригнувшись до землі та перебігаючи від одного каменя до іншого, попрямувала до клаптика зелені між скелями. За хвилину її золотавий смух потемнів від дощу та прилип до тіла. Це зробило деймона меншим і непримітнішим, але його все одно дуже легко було побачити з повітря.

Тим часом отець Макфейл знову зайнявся бомбою. Працівники генераторної станції вже дотягли до неї кабель, і техніки вже приєднували його до апаратури та готувалися увімкнути її.

Пані Кольтер не розуміла, що збирався робити голова Суду, адже його жертва втекла. Але потім він повернув голову, й у світлі прожектора жінка побачила його обличчя, воно було таким напруженим і застиглим, що скидалося радше на маску, ніж на обличчя живої людини. Його губи ворушилися, читаючи молитву, очі дивилися вгору, не моргаючи краплями дощу, і взагалі він був схожий швидше на свято в екстазі мучеництва з іспанської картини. Пані Кольтер зрозуміла, що замислив отець Макфейл, і здригнулася – він збирався принести себе в жертву. Бомба спрацює незалежно від того, чи буде вона її частиною.

Золотава мавпа нарешті наблизилася до лорда Роука.

– Моя ліва нога зламана, – спокійно промовив галівесп'янин. – Один із солдатів наступив на мене. Слухай уважно…

Поки мавпа несла його подалі від прожекторів, він достеменно пояснив їй, де розташована резонаційна камера і як її відчинити. Вони рухалися практично на очах у солдатів. Однак мавпі таки вдалося вислизнути зі своєю ношею.

Коли пані Кольтер, кусаючи губу, спостерігала за переміщеннями свого деймона, вона раптом почула, як у повітрі щось свиснуло, та відчула важкий удар – але не в її тіло, в дерево. Жінка озирнулася, побачила, що за декілька сантиметрів від її лівої руки зі стовбура ялини стирчить стріла, й відразу відкотилася праворуч та кинулася схилом вниз до мавпи – за першою стрілою могла прилетіти й наступна.

Раптом хід подій наче разом прискорився в декілька разів: спалахнула стрілянина, а по схилу поповзла хмара їдкого диму, хоча полум'я жінка не бачила. Помітивши, що на пані Кольтер напали, золотава мавпа поклала лорда Роука на землю та кинулася на її захист – з ножем напоготові з неба вже злітала відьма. Лорд Роук притулився спиною до найближчого каменя та побачив, як пані Кольтер зчепилася з відьмою. Вони почали качатися між скелями, намагаючись придушити одна одну, а золотава мавпа тим часом прудко обривала голки з гілки сосни, сподіваючись, що це не дасть відьмі злетіти в небо.

За декілька десятків метрів від них голова Суду засовував свого деймона в меншу з сітчастих кліток. Бідолашна ящірка виривалася, верещала та смикалася, але чоловік відірвав її від своєї руки та швидко зачинив дверцята. Техніки завершували приготування – перевіряли показання різноманітних приладів.

Тут на галівесп'янина невідомо звідки налетіла чайка, схопила його лапами та знову злетіла в повітря. Це був деймон відьми. Лорд Роук видирався як міг, але птах тримав його надто міцно. Наступної миті відьма звільнилася від обіймів пані Кольтер, стрибнула на обірвану гілку сосни та злетіла в повітря вслід за своїм деймоном.

Пані Кольтер побігла до бомби, відчуваючи, що дим ніби пазурами шкрябає її ніс і горло – це був сльозоточивий газ. За декілька секунд до того більшість солдатів лежали на землі чи стояли рачки, задихаючись, але тепер, коли порив вітру розігнав цю невідомого походження хмару, вони починали приходити до тями. Над бомбою нависало величезне ребристе тіло цепеліна, натягуючи канати, щоб утримувати його на місці. Зі сріблястої поверхні зривалися цівки води.

Тут у вухах пані Кольтер задзвеніло: із неба пролунав крик, такий пронизливий і сповнений жаху, що навіть золотава мавпа схопилася за руку жінки. Секундою пізніше, мигнувши в повітрі виром білих кінцівок, чорного шовку та зелених гілок, прямо перед ногами отця Макфейла об каміння вдарилася відьма, і всі в радіусі п’ятдесяти метрів виразно чули, як хруснули її кістки.

Пані Кольтер побігла вперед – подивитися, чи не вижив лорд Роук. Однак галівесп'янин був мертвий; його права шпора стирчала глибоко в шиї відьми, а та, все же жива, тремтячими губами шепотіла:

– Щось летить… щось інше… летить…

«Незрозуміло», – промайнуло в голові пані Кольтер. Голова Суду вже переступив через тіло відьми й підходив до більшої клітки. Його деймон бігав угору-вниз по решітці меншої, жалібно благаючи пощади. Під ударами його крихітних пазурів срібна клітка мелодійно дзвеніла.

Золотава мавпа стрибнула на отця Макфейла, але не для того, щоб напасти на нього: вона скочила на плечі чоловіка, звідти пірнула у саму гущавину дротів і трубок, туди, де знаходилася резонаційна камера. Голова Суду спробував її схопити, однак пані Кольтер вчепилася йому в руку та потягла його на себе. Вона погано бачила, що відбувається: її очі все ще роз'їдав сльозоточивий газ та заливав холодний дощ. Звідусіль неслася стрілянина: відбувалося щось незрозуміле.

Промені прожекторів безладно металися по майданчику, на мить вихоплюючи щось із темряви, аби знов відлетіти кудись, і навіть чорні скелі, здавалося, не стояли на місці. Отець Макфейл і пані Кольтер вчепилися одне в одного, дряпаючись, кусаючись, розмахуючи кулаками та тягнучи суперника вниз. Жінка була виснаженою, а церковник – сильним і тренованим, однак їй додавав сил відчай, і вона, можливо, навіть спромоглася б відтягнути його, але частина її уваги була спрямована на мавпу, котра спритними руками смикала за важелі та трубки, тяглася кудись у сплетіння дротів…

У голові пані Кольтер щось вибухнуло, й вона, приголомшена, впала на землю – це отець Макфейл щосили ударив в скроню. Стікаючи кров'ю, голова заскочив у клітку та зачинив за собою двері.

А мавпа тим часом нарешті відчинила скляні дверцята резонаційну камеру та простягала руку всередину, до пасма волосся, затиснутого між гумовими подушечками з металевим затискувачем. Деймон почав квапливо відгинати його, а пані Кольтер тремтячими руками схопилася за клітку, ривком підвелася та почала відчайдушно трусити решітку. Між клітками, трохи вище, лиховісно висіло лезо, клеми іскрили, чоловік у клітці з екзальтованим виразом на обличчі зчіплював дроти, а мавпа все не могла витягти волосся із затискувача…

Виблиснуло нестерпно біле світло, по вухах жінки хлиснув тріск, і мавпу підкинуло в повітря. Разом із нею злетіла невеличка золота хмарка: чи це було Лірине волосся? Чи мавпячий смух? Хай там як, за мить усе зникло в темряві. Клітку так сильно смикнуло, що вона підскочила – разом із рукою і± пані Кольтер, котра застрягла в одному з вічок решітки, і тепер жінка, відчуваючи гострий біль у зап'ясті, шалене калатання серця та запаморочення в голові, напівлежала, напіввисіла біля клітки.

І тут вона відчула, як щось трапилося з її зором: він чомусь став страшенно гострим, і тепер пані Кольтер бачила найдрібніші подробиці та заціпеніло дивилася на найменшу дрібницю у всесвіті, котра, втім, вирішувала все: до однієї з подушечок резонаційної камери прилипнула поодинока волосинка кольору темного золота.

Жахливо завивши, жінка слабкими руками знову почала трусити клітку, сподіваючись усе-таки збити ту кляту волосинку. Голова Суду провів руками по обличчю, стираючи з нього краплі дощу. Його губи заворушилися – він щось казав, але пані Кольтер не чула жодного слова. Вона знову безпомічно кинулася на решітку й побачила, як отець Макфейл зводить разом два дротики. З'явилася іскра, і в цілковитій тиші блискуче срібне лезо слизнуло вниз.

Десь щось вибухнуло, але пані Кольтер вже не звертала на це жодної уваги.

Її піднімали чиїсь руки – руки лорда Ізраеля. Її вже нічого не дивувало, проте вона краєчком свідомості відзначила, що за його спиною, попри крутизну схилу перебуваючи в абсолютно горизонтальному положенні, стояв наміроліт. Лорд Ізраель, незважаючи на стрілянину, сум' яття та хмари диму, переніс жінку в кабіну.

– Він мертвий? Бомба стартувала? – вдалося вимовити пані Кольтер.

Лорд Ізраель сів на сидіння поруч із нею, вслід у наміроліт вскочив сніжний барс із нерухомою мавпою в зубах. Чоловік взявся за важелі керування, і літальний апарат відразу піднісся в повітря. Пані Кольтер затуманеними болем очима подивилася вниз. Там, наче мурахи, копошилися солдати й техніки, хтось лежав нерухомо, інші, поранені чи приголомшені, повзали по кам'янистому ґрунту. Через весь цей хаос пролягав силовий кабель із генераторної станції, являючи собою, мабуть, єдину річ, що не піддалася загальному сум'яттю. Кабель, наче величезна змія, вчепився зубами у виблискуючу пускову установку бомби, біля якої у клітці лежало скорчене тіло голови Суду.

– Де лорд Роук? – спитав лорд Ізраель.

– Загинув, – прошепотіла жінка.

Лорд Ізраель натиснув на якусь кнопку, й до цепеліна, котрий, як і раніше, розхитувався підтиском вітру, порснув полум'яний спис. За секунду весь повітряний корабель уже був обійнятий білим вогнем, полум'я охопило й наміроліт, утім, анітрохи йому не зашкодивши. Лорд Ізраель неспішно повів апарат уперед. Вони побачили, як цепелін дуже повільно впав на землю трохи вище від майданчика з апаратурою, і все: пускова установка, кабель, солдати – в диму: вогні покотилося безладною масою вниз схилом гори, надаючи швидкості та спопеляючи на своєму шляху смолисті дерева, доки не поринуло в білі води водоспаду, котрий підхопив усе це й поніс кудись у темряву.

Лорд Ізраель знову торкнувся важелів керування, і наміроліт, нарощуючи швидкість, полетів на північ. Але пані Кольтер ще довго не могла відвести очей від полум'я позаду, яке поступово перетворилося на вертикальну оранжеву рисочку посеред темряви, оповиту димом і парою, а потім і зовсім стало непомітною цяткою.