Текст книги "Янтарне скло"

Автор книги: Филип Пулман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 32 страниц)

Незабаром частина м'яса вже сушилася на сонці, іншу ж мулефа посипали сіллю та загорнули в листя. Шкіру обшкребли від жиру, котрий відклали для подальшого використання, та занурили у ями з водою та дубовою корою, щоб видубити. Найстарше із дитинчат почало гратися з рогами, удаючи себе травоїдним та смішачи інший молодняк. Цього дня на вечерю подали свіжину, і Мері наїлася її досхочу.

Мулефа також добре знали, де водиться найкраща риба й коли слід ставити тенета. Шукаючи собі зайняття, Мері пішла до мулефа, котрі плели сітки, та запропонувала свою допомогу. Побачивши, як вони працюють – не поодинці, а двома парами, хоботами допомагаючи один одному зв'язати вузол, – вона зрозуміла, як їх, мабуть, дивували її руки, адже вона здатна була в'язати вузли самотужки. Спочатку Мері здавалося, що це дає їй певну перевагу, адже їй більш ніхто не був потрібен, але потім вона усвідомила, що це відокремлює її від інших. Вона вирішила, що, мабуть, це характерне для всього людського роду – жити та працювати поодинці. Із того часу вона користувалася для плетіння ниток лише однією рукою, працюючи разом із заліфом-жінкою, котра стала її найближчою подругою, – і відтепер людські пальці та хобот заліфа діяли як злагоджений механізм.

Але з усіх живих істот, з котрими мали справу мулефа, найбільше вони дбали про колісні дерева.

На території, за якою доглядала група, в котрій жила Мері, росло п'ять чи шість гаїв таких дерев. Звичайно, були й інші, але за них відповідали інші групи народу на колесах. Щодня з селища на огляд могутніх дерев та підбір коліс, що падали з них, вирушав загін. Мері було зрозуміло, яку вигоду з цього матимуть мулефа, але що з цього мають дерева? Одного разу вона побачила все на власні очі. Коли вона разом із мулефа їхала до одного з гаїв, пролунав гучний тріск, і вся група відразу зупинилася, оточивши особину, колесо котрої розкололося. Кожна група возила з собою одну-дві «запаски», отже, заліф зі зламаним колесом за хвилину знову зміг продовжити шлях, але колесо не кинули на узбіччі дороги, а ретельно загорнули у тканину та відвезли до селища.

Там його розламали, дістали зсередини гладке бліде насіння, схоже на яйця розміром із ніготь Мері, та ретельно оглянули кожну насінину. Мулефа пояснили: якщо насінні коробочки взагалі коли-небудь розкриваються, то лише внаслідок постійного тертя об жорстку поверхню доріг, а проростити насіння дуже складно. Без догляду мулефа ці дерева невдовзі вимерли б. Кожен рід залежав від іншого, до того ж такий симбіоз уможливлювала лише деревна олія. Мері важко було це зрозуміти, але мулефа, здається, казали, що ця олія являє собою центральний елемент їхнього мислення та відчуттів: молоді мулефа не мали мудрості дорослих тому, що. не могли користуватися колесами, а отже, і вбирати олію своїми шпорами.

Саме тоді Мері вперше побачила зв'язок між мулефа та питанням, котре мучило її останні декілька років життя.

Але не встигла вона дослідити це питання краще (будь-яка розмова з мулефа була складною та тривалою, адже вони полюбляли пояснювати та ілюстрували свої аргументи десятками прикладів, ніби демонструючи цим, що вони нічого не забувають і здатні миттєво навести будь-яку інформацію), як на поселення напали.

Так уже сталося, що Мері побачила нападників першою, хоча вона й не знала, хто це такі.

Це трапилося після полудня, коли вона допомагала ремонтувати дах хатинки. Мулефа зводили лише одноповерхові будівлі – лазити сходами вони не вміли. Мері, проте, дуже подобалося підніматися над землею, до того ж двома руками вона могла класти очеретяну покрівлю та в'язати вузли набагато спритніше, ніж її хазяї – а техніку зведення покрівлі вона вивчила дуже швидко.

Отже, її пристебнули до стропил будинку, і наразі вона ловила пучки очерету, які їй кидали знизу, насолоджуючись до того ж прохолодним вітерцем, що дув із води та пом'якшував спеку. Раптом вона краєм ока вловила наче якийсь білий спалах.

Він надійшов з боку тієї блискучої поверхні, котру Мері мала за море. Жінка прикрила очі від сонця та побачила цілий флот із високих білих вітрил, що по одному виникали з полуденного марева та мовчки линули в напрямку гирла річки.

– Мері! – вигукнув своєю мовою заліф, що стояв знизу. – Що ти бачиш?

Жінка не знала, як буде «вітрило» чи «човен», тож просто сказала: «Високі, білі, багато».

Заліф відразу подав сигнал тривоги, і всі мулефа, що почули його, припинили роботу та кинулися до центру селища, скликаючи дитинчат. За хвилину всі мулефа вже були готові тікати.

Аталь, її подруга, крикнула їй:

– Мері! Мерщій! Туалапі! Туалапі!

Усе це сталося так швидко, що Мері ледь встигла злізти на землю. Білі вітрила вже увійшли до гирла річки, легко долаючи течію. Мері замилувалася дисциплінованістю матросів: вітрильники рухалися, наче зграя шпаків, синхронно змінюючи напрямок. Ці білосніжні стрункі вітрила були такими чудовими! І вони згиналися та занурювалися у воду…

Їх було десь сорок, а може, й більше, і вони пересувалися проти води набагато швидше, ніж здавалося Мері. Але вона не побачила на борту матросів і лише тоді зрозуміла, що це були зовсім не човни, а велетенські птахи. Вітрилами їй здалися їхні крила – птахи пересувалися, підвівши крила вертикально та виставивши одне з них уперед, і саме тому в Мері склалося враження, що вона бачить ніби яхти.

Часу на розглядання цих істот не залишалося: вони вже досягли берега річки біля поселення та дерлися на нього. Їхні шиї були схожі на лебедині, а дзьоби були завдовжки з передпліччя Мері. Довжина їхніх крил удвічі перевищувала її зріст, а лапи були дуже товстими та міцними, тож не було нічого дивного, що вони рухалися у воді так швидко.' Залишалося тільки бігти щодуху.

Мері так і зробила – слід було наздогнати мулефа, які вже виїжджали з селища на шосе, вигукуючи її ім'я. Вона добігла до них саме вчасно: її подруга Аталь стояла та чекала на неї, і щойно Мері скочила їй на спину, вона вдарила ногами по дорозі та почала набирати швидкість, наздоганяючи своїх товаришів, котрі вже здолали частину підйому.

Птахи, які пересувалися по землі не так спритно, як по воді, швидко облишили переслідування та повернулися до поселення.

Спершу вони кинулися до сховищ їжі: рикаючи, неприємно каркаючи та смикаючи своїми грізними дзьобами, вони почали пожирати сушене м'ясо та запаси фруктів і зерна. За хвилину все, що було в селищі їстівного, зникло в їхніх черевах.

Потім туалапі відшукали сховище коліс і спробували розбити їх, але це їм не вдалося. Мері відчула, що її нові друзі напружилися від тривоги, стоячи на вершині пагорба та спостерігаючи, як птахи одне за одним кидають колеса на землю та б'ють і шкрябають їх своїми могутніми лапами – але, звичайно, це не могло ушкодити міцні жорна. Схоже, мулефа непокоїло те, що нападники покотили декілька коліс до води, штовхаючи їх дзьобами. Впавши у воду, колеса важко попливли за течією в напрямку моря.

Тоді величезні білосніжні птахи почали брутальними ударами лап та дзьобів руйнувати все, що бачили. Мулефа, які стояли поруч із Мері, щось бурмотіли чи навіть завивали від засмучення.

– Я допоможу, – сказала їм Мері. – Ми зробимо все знову.

Проте лиховісні створіння ще не закінчили: підвівши свої чудові крила, вони припали до землі та спорожнили кишечники. Вітер із моря поніс вгору по схилу сморід, а серед розламаних балок та розкиданого очерету з'явилися купи та калюжі зелено-чорно-коричнево-білого калу. Потім, незграбно перевалюючись із боку на бік, птахи повернулися до річки та попливли за течією до моря.

Лише після того, як остання біла постать зникла у спекотному мареві, мулефа поїхали вниз по дорозі. Вони були охоплені сумом і гнівом, але, здається, найбільше їх хвилювало те, що сталося зі сховищем коліс.

Із п'ятнадцяти насінних коробочок, котрі були там до нападу, залишилося лише дві. Всі інші птахи зіштовхнули у воду, і тепер вони пливли до моря. Але на найближчому вигині річки була піщана обмілина, і Мері здалося, що там застрягло одне з коліс. Тож вона, здивувавши та стривоживши мулефа, скинула одяг, прив'язала до зап'ястя шнур і попливла до колеса. Як вона з'ясувала, на обмілині було не одне, а цілих п'ять коліс, і Мері, просмикнувши шнур через центральні отвори в них, важко попливла назад, тягнучи за собою свої трофеї.

Вдячність мулефа була величезною. Вони ніколи не заходили у воду, лише рибалили з берега, намагаючись при цьому не намочити свої ноги та колеса. Мері вирішила, що їй нарешті вдалося зробити щось по-справжньому корисне для них.

Того ж вечора, за убогою вечерею із солодких корінців, мулефа розповіли їй, чому вони такі небайдужі до коліс. Колись давно коліс було вдосталь і цей світ був багатим та сповненим життя, а існування мулефа було радісним і майже безтурботним. Але багато років тому зі світом сталося щось лихе: попри всі зусилля, любов та увагу, котрі мулефа спрямовували на колісні дерева, ті поступово вимирали.

11
Бабки

Ама підіймалася стежкою, що вела до печери. За плечима в неї висіла торба з молоком і хлібом, а в серці вирувала тривога. Як їй непомітно наблизитися до сплячої дівчинки?

Вона підійшла до скелі, біля якої жінка наказала їй залишати їжу, і поклала пакунок на землю, але після цього не повернула додому, а почала продиратися далі, повз печеру та крізь хащі рододендронів. Зупинилася вона лише там, де дерева рідшали й починалася долина райдуг.

Тоді дівчинка та її деймон стали грати в одну гру: вони дерлися на уступи скель, пробиралися крізь серпанок водяних бризок біля невеличких водоспадів і терлися об унизане росою листя доти, доки волосся Ами та смух деймона-білки не вкрилися мільйонами крихітних перлин вологи. Гра полягала в тому, щоб досягти вершини, долаючи при тому спокусу протерти очі. Незабаром сонячне сяйво перед очима дівчинки розпалося на іскри червоного, жовтого, зеленого, блакитного й інших проміжних кольорів, але вона не повинна була проводити по обличчю рукою – інакше гру було б програно.

Її деймон Куланг стрибнув на камінь на краю водоспадика, розташованого вище за всі інші, і вона знала, що після цього він відразу озирнеться, щоб подивитися, чи не стирає вона вологу з він.

Але деймон застиг на місці, спостерігаючи за чимось невидимим для Ами.

Дівчинка протерла очі: відчувши подив, що охопив Куланга, вона зрозуміла, що гра скінчилася. Вона підійшла до деймона, заглянула за виступ скелі та зачаїла подих: прямо їй в очі дивилося досі не бачене нею створіння, а саме величезний, жахливий на вигляд кремово-білий ведмідь, десь у чотири рази більший від бурих ведмедів, що зустрічалися в тутешніх лісах. Його ніс та очі були чорними, а пазурі завдовжки з лезо кинджала. Ведмідь стояв усього за крок від дівчинки, дивлячись на неї зверху вниз, і вона могла навіть розрізнити окремі волоски на його голові.

– Хто там? – пролунав хлоп'ячий голос, і хоч Ама не зрозуміла слів, зміст висловлювання вона таки вловила.

За мить поруч із ведмедем з'явився хлопець: він був суворий на вигляд, із напруженою щелепою та насупленими бровами. У нього на плечі сидів птах, мабуть, його деймон. Але він був якимось дивним, не схожим на тих птахів, котрих вона бачила у своєму житті. Птах підлетів до Куланга, і в голові дівчинки з'явилися слова: «Друзі. Ми не завдамо тобі шкоди».

Велетенський білий ведмідь так і не ворухнувся.

– Підходь, не бійся, – сказав хлопець, і деймон Ами знову зробив зміст його слів зрозумілим для неї.

Дивлячись на ведмедя із шанобливим острахом, дівчинка зробила кілька кроків і боязко застигла на великому плоскому камені поруч із водоспадом. Куланг став метеликом і на мить сів їй на щоку, але потім злетів і почав пурхати довкола іншого деймона, котрий нерухомо сидів на плечі хлопця.

– Віл, – вимовив хлопець, показавши на себе, і дівчинка відгукнулася:

– Ама.

Коли вона як слід роздивилася хлопця, то відчула майже такий самий страх, який уселяв у неї ведмідь: на руці цього Віла бракувало двох пальців, і рана була досить свіжою. Глянувши на неї, Ама навіть відчула, як у неї запаморочилося в голові.

Ведмідь відійшов на декілька кроків і ліг просто у водоспад, наче намагаючись трохи охолодитися. Деймон хлопця злетів у повітря та разом із Кулангом став літати між райдуг, і вони поступово почали краще розуміти один одного.

Що вони можуть тут шукати? Як виявилося, печеру зі сплячою дівчинкою!

Коли Ама за допомогою свого деймона зрозуміла це, з її рота водоспадом полилася відповідь:

– Я знаю, де вона! її змушує постійно спати жінка, котра називає себе її матір'ю, але мати не може бути такою жорстокою, чи не так? Жінка робить дівчинці напій, який присипляє її, але в мене є трави, що здатні її розбудити – якби я тільки могла наблизитися до неї!

Віл лише похитав головою та став чекати, доки Балтамос не перекладе все це. На це знадобилося більше хвилини.

– Йорику! – покликав він, і ведмідь важко пішов по каменях струмка, облизуючись при цьому – він тільки-но проковтнув рибину.

– Ця дівчинка каже, що знає, де знаходиться Ліра, – повідомив хлопець. – Я піду з нею та подивлюся, а ти залишайся тут і роззирайся навколо.

Йорик Бернісон, котрий непохитною скелею стояв посеред бурхливого потоку, мовчки кивнув. Перед тим як вирушити крізь райдуги слідом за Амою, Віл зняв зі спини рюкзак та дістав із нього ніж. Аби побачити, куди слід ставити ногу, він змушений був постійно протирати та щулити очі: мало що в повітрі висіла вода, вона ще й виявилася крижаною.

Коли вони досягли підніжжя каскаду водоспадів, Ама знаками показала, що їм слід рухатися обережно й тихо. Вона пішла першою, а в неї за спиною між порослими мохом скелями та викривленими стовбурами сосен пробирався униз схилом Віл. Світло, що проникало крізь крону дерев, було тут строкато-зеленим, а в повітрі й на землі скрипіли та дзижчали міріади комах. Вони дедалі спускалися, і слідом за ними повзло сонячне світло, а гілки в них над головами невтомно ворушилися на вітрі.

Нарешті Ама зупинилася. Віл став за масивним стовбуром кедра та подивився туди, куди показувала дівчинка. Крізь сплетіння листя та гілок він побачив високу скелю, а біля її підніжжя…

– Пані Кольтер, – прошепотів хлопець, і серце його закалатало.

Жінка вийшла з-за виступу скелі та потрусила густою гілкою, потім відкинула її та потерла долоні. Мабуть, вона підмітала підлогу? її рукави були підкочені, а волосся перев'язане шарфом. Віл і гадки не мав, що пані Кольтер може виглядати такою домашньою.

Але потім наче виблиснуло золото, і на плече жінці стрибнула злісна мавпа. Ніби запідозривши щось, вони озирнулися довкола, і пані Кольтер умить втратила домашній вигляд.

Ама стривожено прошепотіла Вілові, що боїться золотавої мавпи, бо тій подобається відривати крила у живих кажанів.

– Тут є ще якісь люди? – спитав хлопець. – Солдати чи хтось ще?

Ама цього не знала. Вона не бачила солдатів, але люди казали про дивних лиховісних людей, чи, може, привидів, котрих бачили в горах уночі… Проте в горах завжди водилися привиди, і всім було про це відомо, тож не виключено, що вони ніяк не були пов'язані з цією жінкою.

«Гаразд, – подумав Віл, – якщо Ліра в печері, а пані Кольтер не відходить від неї, тоді мені доведеться вдатися до одного трюку».

– Що це за зілля, про яке ти казала? – спитав він. – Що треба з ним робити, щоб розбудити дівчинку?

Ама пояснила. Її деймонові довелося знову виступити у ролі перекладача.

– А де воно наразі?

– Вдома, – відповіла дівчинка. – Сховане.

– Добре. Залишайся тут і не наближуйся. Коли ти зустрінешся з жінкою, ні в якому разі не кажи, що ти мене знаєш. Ти не бачила ні мене, ні ведмедя, гаразд? Коли ти понесеш їй їжу наступного разу?

– За півгодини до заходу сонця, – за допомогою деймона повідомила Ама.

– Принеси з собою ліки, – сказав Віл. – Я чекатиму на тебе тут.

Стурбована дівчинка побачила, як він пішов униз стежкою. Мабуть, він не повірив тому, що вона сказала про деймона-мавпу – а інакше чому він так спокійно йде до входу в печеру?

Насправді Віл дуже нервувався. Усі його чуття, здавалося, загострилися, і він бачив кожну комаху, що плавала в потоках сонячного світла, та чув ворушіння кожного листочка на вітру – хоча його очі ні на мить не відривалися від темної плями печери.

– Балтамосе! – прошепотів він, і ангел-деймон відразу сів йому на плече у вигляді пташки з червоними крилами та яскравими очима. – Тримайся біля мене та спостерігай за мавпою.

– Тоді подивись праворуч, – кинув Балтамос.

Віл побачив, що пляма золотого світла, котра лежала біля входу в печеру, має обличчя й чорні очі та спостерігає за ним. Їх розділяло менш ніж двадцять кроків. Хлопець зупинився, а золотава мавпа повернула голову до печери, щось промовила та знову вп'ялася очима у Віла.

Хлопець взявся за рукоятку ножа та пішов уперед.

Коли він підійшов до печери, жінка вже чекала на нього.

Вона невимушено сиділа на полотняному стільчику, тримаючи на колінах книжку та спокійно дивлячись на нього. На ній був дорожній одяг кольору хакі, але речі були так добре пошиті та так гарно сиділи на її фігурі, що здавалося, ніби вони створені найвідомішим кутюр'є для показу на подіумі. Гілочка якогось квітучого дерева, котру вона приколола до своєї блузки, виглядала найелегантнішою з дорогоцінних прикрас. Волосся пані Кольтер сяяло, очі виблискували, а оголені ноги світилися на сонці золотом.

Вона посміхнулася. Віл також не втримав посмішки – він навіть гадки не мав, скільки ніжності та зачарування може вкласти в посмішку жінка, і це стривожило його.

– Ти Віл, – промовила пані Кольтер низьким медоточивим голосом.

– Звідки ви знаєте моє ім'я? – хрипко спитав хлопець.

– Ліра повторювала його уві сні.

– Де вона?

– У безпечному місці.

– Я хотів би її побачити.

– Тоді заходь, – відповіла жінка, відклала книжку та підвелася.

Віл уперше з того часу, як побачив її, глянув на деймона-мавпу. Її смух був довгим і блискучим, а кожна волосинка здавалася зробленою з чистого золота і була набагато тоншою від людської. Маленьке обличчя та руки мавпи були чорними. Того вечора, коли вони з Лірою вдерлися до будинку сера Чарльза Летрома в Оксфорді та повернули украдений алетіометр, хлопець уже бачив це обличчя, але тоді воно було спотворене ненавистю. Мавпа намагалася вп'ястися в нього зубами й напевно зробила б це, якби Віл не застосував ніж, змусивши деймона відскочити, і не зачинив вікно до іншого світу, в такий спосіб відірвавшись від переслідування. Віл вирішив, що тепер ніщо на світі не змусить його повернутися спиною до цієї мавпи.

Але Балтамос-птах уважно стежив за нею, тож Віл ступив на підлогу печери та вслід за пані Кольтер пішов до маленького тіла, що нерухомо лежало в тіні.

Це була вона, його найкраща подруга. Вона міцно спала, на вигляд така маленька й беззахисна! Віл із подивом подумав, як могла вся та вогняна сила, що її являла собою Ліра, коли не спала, перетворитися на ніжність і м'якість Ліри сплячої. Біля її шиї лежав тхір-Пантелеймон, його смух виблискував, а пасмо волосся на Ліриному чолі було вогким.

Віл опустився на коліна поруч із нею та зачесав її волосся назад. Обличчя дівчинки було гарячим. Куточком ока Віл побачив, що золотава мавпа готується до стрибка, та поклав руку на ніж, але пані Кольтер ледь помітно похитала головою, і мавпа розслабилася.

Намагаючись робити це якомога непомітніше, Віл запам'ятовував план печери: розмір і форму кожного каменя, нахил підлоги, висоту стелі над сплячою дівчинкою. Невдовзі йому доведеться відшукати її в темряві, і треба було по змозі полегшити це завдання.

– Тож, як бачиш, їй ніщо не загрожує, – промовила пані Кольтер.

– А чому ви утримуєте її тут? І чому не дозволяєте їй прокинутися?

– Сядьмо.

Пані Кольтер не скористалася стільцем, а опустилася поруч із хлопцем на покриті мохом камені біля входу в печеру.

Вона розмовляла таким м'яким голосом, а в її очах світилася така сумна мудрість, що недовіра Віла зросла. Він відчував, що кожне сказане нею слово брехливе, кожен рух містить загрозу, а кожна посмішка є лише маскою, потрібною для того, щоб обдурити його. Що ж, доведеться й собі обдурити її: прикинутися безпечним. Адже у своєму житті Віл безліч разів успішно обдурював тих учителів, полісменів, сусідів і соціальних працівників, котрі цікавилися ним та його домівкою: його навчило цього саме життя.

«Гаразд, – подумав він, – я впораюся з тобою».

– Не хочеш попити? – спитала пані Кольтер. – Я почуваю спрагу… Це зовсім безпечно, дивись.

Вона розрізала якийсь коричневий зморщений плід і видавила мутний сік у два маленькі кухлики. Зробивши ковток із одного з них, вона простягнула другий Вілові, і хлопець надпив його. Сік був свіжим і солодким.

– Як ти відшукав це місце? – поцікавилася жінка.

– Я йшов по ваших слідах. Це було неважко.

– Зрозуміло. Лірин алетіометр у тебе?

– Так, – відповів Віл, залишивши її в невіданні, чи може він читати цей прилад.

– Я так розумію, у тебе також ніж?

– Це сер Чарльз розповів вам про нього?

– Сер Чарльз? А, Карло? Звісно, він. Те, що він сказав, було надзвичайно цікавим. Чи можу я подивитися на нього?

– Звісно, ні, – промовив Віл. – Чому ви втримуєте Ліру тут?

– Тому що я люблю її, – була відповідь. – Я її мати. Їй загрожує жахлива небезпека, але я не хочу, щоб із нею сталося щось погане.

– А що саме їй загрожує? – спитав хлопець.

Пані Кольтер поставила свій кухоль на землю та нахилилася вперед, зробивши так, щоб її волосся звисало обабіч обличчя. Знову випрямившись, вона обома руками заправила його за вуха, і Віл відчув, що від неї дмухне ароматом якихось парфумів разом зі свіжим запахом її тіла. Це стривожило його.

Навіть якщо пані Кольтер помітила його реакцію, вона цього не видала.

– Послухай, Віле, – почала вона, – я не знаю, як ти познайомився з моєю дочкою, не знаю, що тобі відомо, і, безперечно, не знаю, чи можу я тобі довіряти, але, хай там як, я втомилася брехати. Тож слухай правду. Я з'ясувала, що моїй дочці загрожують саме ті люди, до яких я раніше належала: церковники. Відверто кажучи, я гадаю, що Церква хоче вбити її. Отже, як бачиш, переді мною постала дилема: коритися Церкві чи рятувати свою дочку. Я була відданою слугою Церкви, можливо, навіть найвідданішою з усіх: я віддала їй усе своє життя, усі свої помисли. Але дочка… Я знаю, що коли вона була малою, я не дбала про неї як слід. Її швидко забрали в мене, виховали невідомі мені люди. Либонь, саме тому вона не бажає довіряти мені. Але коли вона почала підростати, я побачила, яка небезпека їй загрожує, і тричі спробувала врятувати її. Мені довелося стати віровідступником і ховатися в цьому віддаленому місці, і я гадала, що тут вона в безпеці. Але тепер я дізналася, що ти дуже легко відшукав нас – і, як ти розумієш, це тривожить мене. Я впевнена, що люди Церкви відстали від тебе лише ненабагато, і вони прагнуть убити мою дочку, Віле! Церква просто не дозволить їй жити.

– Але чому? Чому вони так ненавидять її?

– Тому що вважають, що в майбутньому вона вчинить щось згубне для Церкви. Я не знаю, що саме: якби я це знала, то спромоглася б зробити її становище безпечнішим. Однак я знаю лише те, що Церква ненавидить Ліру й що вона не знає пощади.

Пані Кольтер нахилилася вперед, її слова були спокійними, розважливими й чіткими.

– Чому я розповідаю тобі все це? – повела вона далі. – Чи можу я тобі довіряти? Здається, обставини не залишають мені вибору. Я не можу втекти самотужки, мені просто нікуди далі втікати. А коли ти друг Ліри, ти міг би стати й моїм другом, а мені дуже потрібні друзі, їхня допомога. Зараз на мене йде війною весь світ. Якщо Церква відшукає нас із Лірою, то знищить не лише її, а й мене. Я самотня, Віле, в цій печері на краю світу лише я та моя дочка. І тут з'являєшся ти та показуєш мені, як легко нас відшукати. Що ти збираєшся робити? Чого ти хочеш?

– Чому ви утримуєте її уві сні? – промовив хлопець, ігноруючи її запитання.

– А що станеться, коли вона прокинеться? Вона відразу втече, а самотужки їй не протриматися і п'яти днів.

– Але чому б не пояснити їй усе це та не дозволити самій зробити свій вибір?

– Ти вважаєш, вона мене вислухає? І навіть якщо вислухає, чи повірить вона мені? Вона мені не довіряє, навіть ненавидить мене, Віле. Ти повинен знати це: вона зневажає мене. Я… навіть не знаю, як це сказати… я так люблю її, що заради неї відмовилася від усього, що мала – від кар'єри, становища в суспільстві, багатства, комфортного життя… І все це заради того, щоб прийти в печеру в горах та харчуватися засохлим хлібом і кислими фруктами – адже головне для мене не дозволити їм убити мою дочку. І якщо для цього я мушу не давати їй прокинутися, хай буде так. Але я зобов'язана не дати її вбити! Хіба твоя мати не зробила б того самого?

Віла охопив напад люті та обурення: як вона посміла згадувати у своїх доказах його матір? Потім його обурення дедалі посилилося, бо він подумав про те, що його мати, зрештою, зовсім не захищала його: це він був змушений захищати її. Чи любила пані Кольтер Ліру більше, ніж Елен Пері любила його самого? Але це було нечесно: його мати тяжко хворіла.

Або пані Кольтер не побачила, яку бурю почуттів спричинили її слова, або була диявольськи розумною, але її чудові очі м'яко спостерігали за тим, як Віл почервонів і ніяково заворушився. Цієї миті пані Кольтер виглядала такою самою простосердою, як її дочка.

– Але що ти збираєшся робити? – знову спитала вона.

– Я побачив Ліру, – сказав Віл, – вона жива, і, здається, їй нічого не загрожує. Це все, що я хотів дізнатися. Тепер я можу, як і збирався, піти на допомогу лордові Ізраелю.

Пані Кольтер не спромоглася приховати свого подиву, але швидко опанувала себе.

– Ти ж не… я гадала, що ти міг би допомогти нам, – вже спокійно вимовила вона, не благаючи, а просто запитуючи. – За допомогою ножа. Я бачила, що ти робив у домі сера Чарльза. Ти міг би убезпечити нас обох, чи не так? Міг би ти допомогти нам сховатися?

– Я пішов, – сказав Віл і підвівся.

Пані Кольтер простягла руку. Сумна посмішка, знизування плечима, кивок, ніби вона визнавала, що досвідчений суперник зробив удалий хід по шаховій дошці – усе це вона дуже вміло виразила своїм тілом. Віл відчув, що ця жінка йому подобається: вона була хороброю, до того ж дуже нагадувала Ліру, хоча, звичайно, перевершувала дочку багато в чому. Хлопець просто нічого не міг вдіяти – пані Кольтер йому подобалася.

Але він похитав головою – його наміри залишилися чіткими та твердими. Жінка повернулася до золотавої мавпи, що весь цей час сиділа в неї за спиною, та обмінялася з нею поглядами, котрі Віл не спромігся витлумачити.

Тоді вона знову повернулася обличчям до хлопця та посміхнулася.

– До побачення, – промовив Віл, і вона спокійно сказала у відповідь:

– До побачення, Віле.

Хлопець вийшов із печери, знаючи, що очі пані Кольтер стежать за ним, але не озираючись. Ами не було видно. Віл пішов стежкою в напрямку, з котрого прийшов, і звернув з неї лише тоді, коли почув попереду шум водоспаду.

– Вона бреше, – сказав він Йорику Бернісону тридцять хвилин потому. – Безперечно, вона бреше. Вона брехала б навіть у разі, якби це погіршувало її становище: вона надто полюбляє брехати, щоб припинити це робити.

– Тож який твій план? – спитав ведмідь, котрий грівся на сонечку, зануривши черево в купку снігу, що лежала між скелями.

Віл почав ходити назад-уперед, розмірковуючи, чи спрацює той прийом, котрий він так успішно застосував у Гедінгтоні: використати ніж для переходу в інший світ, перейти там до місця, на якому лежала Ліра, перетягнути її крізь вікно й відразу зачинити його за собою. Такий план був очевидним, тож чому він вагається?

Відповідь на це запитання знав Балтамос. І, знову набувши вигляду ангела та мерехтячи в сонячних променях, мов марево, він промовив:

– Піти туди було дурістю. Ти лише хочеш ще раз побачити її.

Йорик утробно рикнув. Спочатку Віл вирішив, що ведмідь попереджає ангела, але потім із подивом зрозумів, що цей звук був вираженням згоди. Досі Йорик і Балтамос майже не звертали уваги один на одного: способи їхнього існування були надто різними. Але, без сумніву, їхнє ставлення до останнього вчинку Віла було однаковим.

Хлопець насупився, проте його товариші мали рацію: пані Кольтер зачарувала його. Усі його думки зрештою були про неї – коли він думав про Ліру, то лише гадав, наскільки схожою на свою матір вона буде, коли виросте; коли його думки зверталися до Церкви, то він розмірковував, скільки священиків і кардиналів перебувають під її чарами; думаючи про свого батька, він гадав, чи захоплювався би той пані Кольтер, чи почував би до неї відразу; і навіть думаючи про матір…

Віл відчув, що його серце закалатало. Він відійшов від Йорика та деякий час стояв на камені, з якого можна було побачити всю долину. У прозорому холодному повітрі було добре чути, як десь лісоруб рубав дерево, далеко подзвякував дзвіночок на шиї вівці, як унизу шелестіли верхівки дерев. Його очі чітко бачили найменші розщілини між горами, що височіли далеко на горизонті, а також стерв'ятників, що кружляли над головою вмираючої тварини за багато миль від того місця, на якому він стояв.

Сумнівів бути не могло: Балтамос мав рацію. Ця жінка наклала на нього чари! Думати про ці чудові очі та м'якість її голосу, згадувати, якії руки підвелися, щоб відкинути назад сяюче волосся, було так приємно та солодко…

Хлопець із зусиллям прийшов до тями та почув ще один звук: далеке гудіння.

Він спробував зрозуміти, звідки той лунає: здається, з півночі, з того самого напрямку, з якого прийшли вони з Йориком.

– Цепеліни, – пролунав голос ведмедя, і Віл смикнувся: він не чув, як величезне створіння наблизилося до нього. Йорик на задніх лапах стояв поруч із ним, вдивляючись у небо в тому самому напрямку, куди дивився Віл.

– Скільки їх?

– Вісім, – за хвилину відповів Йорик, і тоді Віл також побачив їх: цяточки, розташовані в одну лінію.

– А чи можеш ти сказати, скільки часу їм знадобиться, щоб долетіти до цього місця?

– Вони будуть тут незабаром після півночі.

– Тож в нас є лише дві години темряви? Шкода.

– Що ти збираєшся робити?

– Прорізати вікно та перетягнути Ліру до іншого світу, а потім зачинити вікно до того, як її мати встигне пройти слідом. У тієї дівчинки є зілля, що розбудить Ліру, але вона не змогла чітко пояснити, як ним користатися, тож доведеться також узяти її до печери – хоча мені не хочеться наражати її на небезпеку. Якщо ти зможеш відвернути увагу пані Кольтер, нам буде набагато легше перетягнути Ліру.

Ведмідь загурчав і заплющив очі. Віл озирнувся, шукаючи ангела, й у вечірньому світлі побачив його постать, що виднілася серед дрібнісіньких краплинок мряки.