Текст книги "Янтарне скло"

Автор книги: Филип Пулман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 32 страниц)

13
Тіаліс і Салмакія

Тримаючи важкий пістолет, Віл смикнув рукою вбік і збив золотаву мавпу з її сідала, оглушивши її. Пані Кольтер голосно застогнала, а лапа мавпи розслабилася достатньо, щоб крихітна жінка вирвалася з неї.

За мить вона вже була біля стіни, і її супутник відскочив від пані Кольтер. Рухалися вони швидко, мов коники, але у трьох дітей не було часу дивуватися з цього. Чоловік виявив стурбованість: ніжно обмацав плече та руку своєї товаришки та швидко обняв її, після чого звернувся до Віла:

– Гей! Хлопче! – його голос був ніби занадто тихим, але це був низький голос дорослого чоловіка. – Ніж у тебе?

– Звичайно, в мене, – відповів Віл. Якщо вони не знають, що він зламався, сам він цього їм не скаже.

– Ви з дівчинкою повинні піти за нами. Хто ця менша дівчинка?

– Це Ама, вона з селища, – повідомив Віл.

– Накажи їй повертатися додому. А тепер ходімо, інакше сюди прийдуть швейцарці.

Віл не вагався ні секунди. Хай там якими є наміри цих двох, вони з Лірою все одно зможуть утекти крізь вікно, створене ним за кущем біля стежки.

Тож він допоміг Лірі підвестися, і вони з подивом побачили, як маленькі люди сідають на… Проте що це? Птахи? Ні, бабки, але дуже великі, завдовжки з його передпліччя. Мабуть, вони чекали в темряві. Діти підскочили до виходу з печери, туди, де лежала пані Кольтер. Вона майже знепритомніла від болю та отрути, яку вколов їй шевальє, але коли вони проходили повз неї, вона підвелася та закричала:

– Ліро! Ліро, дівчинко моя люба! Ліро, не йди! Не залишай мене!

Дівчинку, здавалося, щось роздирало на частини, але вона переступила через тіло матері та вирвалася з її слабких рук, що охопили її ногу. Жінка вголос заридала, і Віл побачив, як її щоки заблищали від сліз.

Припавши до землі біля виходу з печери, троє дітей дочекалися короткої перерви у стрілянині та слідом за бабками побігли стежкою вниз. Характер світла став дещо іншим: окрім холодних антаричних променів прожекторів, що ними освітлювали ліс цепеліни, по стовбурах дерев також ланцювали відблиски полум'я.

Віл озирнувся через плече. У заграві бою обличчя пані Кольтер було схоже на трагічну театральну маску, її деймон жалісно припав до неї, а вона стояла на колінах і, простягаючи до дітей руки, кричала:

– Ліро! Ліро, любове моя! Скарб мого серця, моя маленька дівчинко, моя єдина дитино! О Ліро, не йди, не залишай мене! Моя люба доню, ти розриваєш моє серце…

Тіло Ліри затрясли несамовиті ридання – зрештою, пані Кольтер була її матір'ю, й іншої матері в неї не буде. Віл побачив, як по обличчю дівчинки потоком полилися сльози.

Але доводилося бути безжальним. Біля голови хлопця з'явилася бабка – либонь, маленький чоловік спонукав їх бігти швидше. Віл схопив Ліру за руку та потягнув її за собою по стежці, подалі від печери. У його лівій руці був заляпаний кров'ю пістолет пані Кольтер – коли він ударив мавпу, його рани на руці знову відкрилися.

– Прямуйте до вершини скелі, – сказав чоловік на бабці, – та здавайтеся африканцям. Вони ваша єдина надія.

Пам'ятаючи про гострі шпори, Віл нічого не сказав, хоча й не мав щонайменшого наміру слухатися чоловіка. Він знав, куди йому слід бігти – до вікна за кущем. Тож він пригнув голову та щосили припустив стежкою, слідом за ними бігли Ліра та Ама.

– Стій!

На їхньому шляху стояли троє чоловіків у формі швейцарської гвардії – білі чоловіки з арбалетами та рикаючими деймонами-вовкодавами.

– Йорику! – відразу заволав Віл. – Йорику Бернісон!

Поки вони бігли, він чув десь неподалік ричання ведмедя та тріск гілок, а також крики солдатів, яким не поталанило опинитися на його шляху.

Але на допомогу йому прийшов не ведмідь, а ангел – це Балтамос, від відчаю втративши голову, невідомо звідки з'явився на просторі між дітьми й солдатами. Украй здивовані, чоловіки застигли, викотивши очі, й у тому не було нічого дивного – не щодня перед тобою виростає з повітря мерехтливий привид.

Але вони були тренованими вояками, і наступної миті їхні деймони стрибнули на ангела, несамовито виблискуючи іклами в темряві. Під цією психологічною атакою Балтамос схибив: перелякано зойкнув, забив крилами та злетів у темряву. Віл у розпачі спостерігав, як примарна постать його друга та проводиря зникає з поля зору серед гілок.

Ліра дивилися на все це круглими від подиву очима. Минуло лише дві чи три секунди, але цього часу швейцарцям вистачило, щоб перегрупуватися, і їхній командир уже підводив арбалет, тож у Віла не було вибору: він скинув пістолет, охопив рукоятку правою рукою та натиснув на спусковий гачок. Від віддачі його кості болісно занили, але куля влучила чоловікові просто в серце.

Солдата кинуло назад, ніби його брикнув кінь. Одночасно маленькі шпигуни кинулися на двох інших, і не встиг Віл змигнути оком, як вони вже зістрибнули зі своїх бабок на швейцарців. Жінка поцілила в шию, а чоловік – у зап'ястя, і кожен із них миттєво вколов ворога шпорою. Солдати в муці почали хапати ротами повітря, але за секунду виття їхніх деймонів обірвалося – вони наче розчинилися в повітрі, а бездиханні тіла швейцарців упали на землю.

Віл перестрибнув через них, озирнувся та побачив, що слідом щодуху мчать Ліра та Пантелеймон у вигляді лісового кота. «Де ж Ама?» – промайнуло в голові хлопця, але тут він почув збоку тріск кущів. Він смикнув пістолетом, однак, на щастя, встиг роздивитися, що це була маленька селянка. «Сподіваюся, з нею буде все гаразд», – подумав він, підбігаючи до сяючого блідим світлом вікна в тіні куща. Схопивши Ліру за руку, хлопець потягнув її до цього світла. Їхні обличчя були подряпані, одяг роздертий, а ноги – покриті синцями від каменів і коренів, але ж вікно було вже поруч. Нарешті вони вскочили в нього та опинилися в іншому світі, на білому кам'янистому ґрунті, залитому місячним сяйвом. Глибоку тишу тут порушувало лише нескінченне шарудіння комах.

І перше, що зробив Віл, це схопився за живіт, і його знудило – так відреагував організм на смертельний жах, що охопив його. Тепер він убив уже двох людей – навіть якщо не згадувати юнака з Башти Ангелів. Він не хотів цього робити! Його тіло зробило те, що підказав йому інстинкт виживання, і тепер його вивертало. Від стояв на колінах і блював доти, доки його шлунок і серце не спорожніли.

Притиснувши до грудей Пантелеймона та погладжуючи його, Ліра безпомічно спостерігала за тим, що відбувалося.

Нарешті Віл трохи відійшов від шоку та озирнувся. Він побачив, що вони не самотні в цьому світі – маленькі шпигуни також перейшли сюди, а їхні мішки лежали на землі неподалік. Бабки кружляли над скелями, хапаючи мошок, а чоловік тим часом масирував жінці плече. При цьому обоє вони суворо дивилися на дітей. Їхні очі були такими яскравими, а риси обличчя – такими чіткими, що всі їхні почуття були як на долоні, і Віл зрозумів, що хай там ким вони є, вони складають дуже небезпечну пару.

Він сказав Лірі:

– Алетіометр у моєму рюкзаку, бери його.

– О Віле, я й не сподівалася, що ти знайдеш його… Після всього того, що сталося… Ти відшукав батька? Я бачила такий сон, що мені навіть страшно думати про нього, але він, здається, був не зовсім сном, і нам доведеться зробити просто неймовірну річ… Ти врятував алетіометр, приніс його сюди!

Слова злітали в неї з язика так швидко, що навіть вона сама не очікувала на відповіді. Вона почала вертіти алетіометр у руках, погладжуючи важке золото, гладкий кристал та так добре знайомі їй рифлені коліщата.

«Він скаже нам, як полагодити ніж!» – промайнуло в голові Віла.

Але спочатку він поцікавився:

– Із тобою все гаразд? Ти хочеш їсти чи пити?

– Не зна… Так, хочу, але не дуже. Хай там як…

– Нам слід віддалитися від вікна, – промовив Віл, – адже вони можуть знайти його та пройти сюди.

– Так, ти маєш рацію, – відповіла дівчинка, і вони вирушили вгору по схилу. Він ніс рюкзак, а Ліра з щасливим виглядом обіймала пакунок, у якому, як вона знала, лежить алетіометр.

Пройшовши трохи, вони побачили виступ скелі, що створював непогане, зручне сховище, і зупинилися там, спочатку ретельно оглянувши це місце – чи немає там змій. Віл дістав із рюкзака фляжку та сушені фрукти, і вони повечеряли.

Віл тихо сказав:

– Ніж зламався. Навіть не знаю, як це сталося. Пані Кольтер зробила чи сказала щось, і я подумав про свою матір. Від цього ніж смикнувся у мене в руці та… Словом, трапилося щось незвичайне. Але поки ми його не полагодимо, ми не можемо нічого вдіяти. Я не хочу, щоб ті маленькі люди про це знали, адже поки вони гадають, що я можу користуватися ножем, я можу й командувати ними. Я подумав, що ти могла б спитати алетіометр, що нам робити з ножем…

– Так, – перебила його Ліра. – Я зроблю це просто зараз.

Вона швидко розпакувала золотий інструмент та пересіла так, щоб місячне світло падало прямо на циферблат. Заправивши волосся за вуха таким самим рухом, яким це робила на очах Віла її мати, вона почала крутити знайомі ручки, а Пантелеймон у вигляді миші сів їй на коліно. Але це виявилося не так легко, як вона гадала – може, місячне сяйво було оманливим. Дівчинка декілька разів моргнула, знову почала вдивлятися в символи та спробувала встановити стрілки ще раз.

Цього разу все пішло як слід – тільки-но почавши, вона збуджено видихнула та сяючими очима подивилася на Віла. Стрілка продовжувала гойдатися, і дівчинка знову стала за нею спостерігати. Її брови насупилися.

Коли стрілка зупинилася, Ліра відклала інструмент і промовила:

– Йорик? Він десь поруч? Мені здалося, я чула, як ти його кликав, але потім я подумала, що лише видаю бажане за дійсне. Чи він насправді тут?

– Так. Він міг би полагодити ніж? Це сказав алетіометр?

– О Віле, він здатен робити з металу що завгодно! І не лише обладунки – він може створювати й витонченіші речі…

Дівчинка розповіла Вілові про маленьку жерстяну коробочку, котру Йорик зробив для того, щоб утримувати в ній злого духа.

– Але де Йорик?

– Неподалік. Він прийшов би на мій заклик, але, мабуть, він тоді бився… А Балтамос, мабуть, тоді так налякався…

– Хто?

Віл стисло пояснив Лірі, хто це такий, відчувши, що його щоки почервоніли від сорому, котрий, мабуть, відчував ангел.

– Я розповім про нього докладніше потім, – сказав він. – Усе це так дивно… Він багато чого повідомив мені, і я гадаю, що розумію його слова, але…

Хлопець почухав потилицю та потер очі.

– Ти повинен розповісти мені про все без винятку, – твердо промовила Ліра. – Про все, що ти робив після того, як вона схопила мене. О Віле, твоя рука й досі кровоточить? Бідолашний…

– Та ні, мій батько вилікував її. Просто рана розкрилася, коли я вдарив мавпу. Батько дав мені мазь, котру він зробив із…

– Ти відшукав батька?!

– Так, це сталося на вершині гори, тієї ночі…

Віл розповів про бійку з незнайомцем, одкровення, що зійшло на них обох за секунду до того, як стріла відьми влучила в серце його батька, зустріч із ангелами, свою подорож до печери та знайомство з Йориком. Тим часом Ліра промила рану, і Віл намазав її маззю з рогової коробочки.

– Такі події, а я весь цей час спала! – зітхнула дівчинка. – Ти знаєш, мені здається, вона була доброю до мене —. Я впевнена, вона не хотіла завдати мені шкоди. Так, вона чинила всі ті жахливі речі, але…

Ліра потерла очі.

– Віле, поки я спала, я бачила сон, настільки дивний, що мені страшно навіть переказувати його тобі. Це було схоже на читання алетіометра – розуміння сягало так глибоко, що я навіть не бачила дна, але мені було все зрозуміло. Цей сон… Пам'ятаєш, я розповідала тобі про свого друга Роджера, про те, як його схопили гобліни, а я спробувала його врятувати, але все пішло хибно й лорд Ізраель убив його. Так от, я його бачила. У своєму сні я знову зустріла його, але він був мертвий чи дух, і він уповав на мене та закликав мене, але я його не могла почути. Він не хотів, щоб я стала мертвою, зовсім ні – він хотів поговорити зі мною. І… це ж я взяла його до Свольбарда, і там його було вбито, отже, я винна в його смерті. Я згадувала наші ігри в Коледжі Джордана, думала про те, як ми гралися на даху, на ринках, на річці, по всьому місту й навіть у Клейбедсі… Я, Роджер та всі інші… Я поїхала до Больвангара, щоб повернути його додому, але лише зробила ще гірше. І коли я не вибачуся перед ним, це буде дуже погано, і ми не зможемо зробити нічого корисного. Розумієш, Віле, я мушу це зробити. Я повинна спуститися в землю мертвих, відшукати його та… та вибачитись. Мені байдуже, що станеться після цього, скажімо, тоді ми можемо… можемо… Та це пусте.

Віл спитав:

– А цей світ мертвих, чи він являє собою місце, схоже на мій чи твій світ? Чи можу я за допомогою ножа зробити прохід до нього?

Вражена цією думкою, Ліра мовчки подивилася на нього. Хлопець повів далі:

– Ти могла б просто зараз спитати алетіометр. Спитай, де знаходиться цей світ і як до нього потрапити.

Дівчинка схилилася над алетіометром, перед цим потерши очі та сконцентрувавшись на циферблаті. Її пальці швидко забігали, і за хвилину вона вже отримала відповідь.

– Так, туди можна проникнути, – сказала вона, – але це дуже незвичайне місце. Настільки незвичайне, що… Віле, чи зможемо ми це зробити? Це ж світ мертвих! Яка частина нас піде туди? Коли ми вмираємо, наші деймони зникають – я сама це бачила, – а наші тіла залишаються у могилі та розкладаються, чи не так?

– Тоді має існувати третя частина, зовсім інша.

– Знаєш, – тремтячим голосом промовила Ліра, – я гадаю, що так воно і є! Адже я можу думати про своє тіло та про свого деймона, тож має існувати третя частина нас, та, якою ми думаємо!

– Так. Мабуть, саме це називають духом. Лірині очі спалахнули.

– А що як ми спроможемося витягнути звідти дух Роджера? – збуджено сказала вона. – Можливо, ми його врятуємо!

– Можливо. Принаймні, ми спробуємо це зробити.

– Так, спробуємо! – вигукнула Ліра. – Ми зробимо це разом!

«Але для цього слід полагодити ніж, – подумав Віл, – інакше ми не зможемо зробити нічого».

Коли в його голові прояснилося, а шлунок заспокоївся, він підвівся на лікті та покликав маленьких шпигунів. Вони щось робили із крихітним пристроєм.

– Хто ви такі? – спитав хлопець. – І на чиєму ви боці?

Чоловік закінчив те, що робив, і закрив дерев'яну кришку ящика, схожого на футляр для скрипки, але розміром із волоський горіх. Вілові відповіла жінка.

– Ми галівесп'яни, – сказала вона. – Мене звати леді Салмакія, а мого супутника – шевальє Тіаліс. Ми розвідники і працюємо на лорда Ізраеля.

Вона стояла на камені за три чи чотири кроки від того місця, де сиділи Віл і Ліра, і в місячному світлі її було чудово видно. Її голос був вельми чітким і низьким, але було чути, що говорить маленька істота. Трималася вона дуже впевнено. На ній була широка спідниця з якогось сріблястого матеріалу та зелена безрукавка, а її обладнані шпорами ступні були голими – так само, як ноги чоловіка. Його костюм був тих самих кольорів, проте він був одягнутий у сорочку з рукавами та широкі бриджі завдовжки до середини литки. Обоє галівесп'яни здавалися сильними, вмілими, безжальними та гордовитими.

– Із якого світу ви прийшли? – поцікавилася Ліра. – Я ніколи не бачила таких людей, як ви.

– Наш світ зіткнувся з тією самою проблемою, що й ваш, – сказав Тіаліс. – Ми вигнанці. Наш вождь лорд Роук почув про повстання лорда Ізраеля та запропонував йому нашу допомогу.

– А чого ви хочете від мене?

– Відвести тебе до твого батька, – відповіла леді Салмакія. – Щоб урятувати тебе та хлопця і привезти вас до фортеці, лорд Ізраель вислав загін під командуванням царя Огунве. Ми маємо допомагати солдатам.

– Зрозуміло, але якщо я не хочу йти до батька? Якщо я йому не довіряю?

– Мені шкода це чути, – промовила леді Салмакія, – але нам наказали доправити вас до фортеці.

Ліра не втрималася та голосно засміялася: ці маленькі люди гадають, що вони здатні змусити її щось зробити? Але то була помилка. Жінка стрибнула, схопила Пантелеймона-мишу та, міцно стиснувши його, підвела до його лапи гостру шпору. Ліра судорожно зітхнула: це було схоже на той шок, котрий вона відчула, коли її деймона схопили ті люди з Больвангара. Ніхто не повинен торкатися її деймона – це було брутальним порушенням неписаних законів.

Але потім вона побачила, що Віл правою рукою схопив шевальє, щільно охопивши його ноги, щоб він не зміг скористатися шпорами, та підняв його високо над головою.

– Знову безвихідна ситуація, – спокійно промовила леді. – Постав шевальє на місце, хлопче.

– Спершу відпусти Ліриного деймона, – відповів Віл. – Я не маю настрою сперечатися з вами.

Ліра здригнулася, зрозумівши, що Віл щосекунди може розбити голову галівесп'янина об камінь. Маленькі люди також добре це бачили.

Салмакія прибрала ногу від лапи Пантелеймона, і він, звільнившись із її обіймів, відразу перетворився на лісового кота та розлючено зашипів. Смух на ньому став дибки, а хвіст забив по повітрю, мов батіг. Його оголені ікла знаходилися лише за декілька дюймів від обличчя леді Салмакії, проте вона дивилася на нього надзвичайно спокійно. Постоявши так кілька секунд, Пантелеймон повернувся та, набувши вигляду горностая, втік до Ліри на руки, і Віл обережно поставив Тіаліса на камінь поруч із його товаришкою.

– Тобі слід виявляти бодай трохи поваги, – сказав Лірі шевальє. – Ти лише пихате нерозважливе дівчисько, але щоб урятувати тебе від смерті, загинуло декілька хоробрих чоловіків. Поводься ввічливіше.

– Вибачте мені, – покірливо відповіла дівчинка. – Я більше не буду, чесно.

– Що ж до тебе… – повів далі Тіаліс, повертаючись до Віла.

– Що ж до мене, – перервав його хлопець, – зі мною краще розмовляйте іншим тоном. Повага завжди має бути двосторонньою. Атепер слухайте мене уважно: головний тут я, а не ви. Якщо ви бажаєте залишитися з нами та допомогти, то робіть те, що ми скажемо, якщо ж ні, то краще відразу повертайтеся до лорда Ізраеля. Це навіть не обговорюється.

Ліра бачила, що маленькі люди розлютилися, але Тіаліс дивився на руку Віла, котра лежала на піхвах біля його пояса. Дівчинка знала: шевальє гадає, цю поки ніж у Віла, хлопець сильніший за нього. «Отже, ні в якому разі не можна давати їм знати, що ніж зламано», – вирішила вона.

– Дуже добре, – промовив шевальє. – Ми допоможемо вам, адже саме в цьому полягає завдання, що його нам дали. Проте ти повинен повідомляти нам, що збираєшся робити.

– Згоден, так буде чесно, – відповів Віл. – Слухайте: відпочивши, ми повернемося до Ліриного світу та відшукаємо нашого друга ведмедя. Він десь неподалік.

– Ведмідь в обладунках? Дуже добре, – сказала Салмакія. – Ми бачили, як він б'ється, і допоможемо вам відшукати його. Але потім ви повинні разом із нами вирушити до лорда Ізраеля.

– Гаразд, саме так ми й учинимо, – дуже переконливо збрехала Ліра.

Пантелеймон трохи заспокоївся, крім того, його охопила цікавість, тож Ліра дозволила йому здертися їй на плече, і там він перетворився на бабку, схожу на тих, що літали в небі в них над головами, та приєднався до них у повітрі.

– А ця отрута у ваших шпорах, – знову звернулася Ліра до галівесп'ян, – вона смертельна? Ви ж укололи мою матір, пані Кольтер, чи не так? Вона помре?

– Я уколов її лише трохи, – відповів Тіаліс. – Повна доза дійсно вбила б її, однак від маленької подряпини вона лише протягом доби відчуватиме слабкість і сонливість.

«А також біль, від якого можна збожеволіти», – додав він про себе.

– Мені треба поговорити з Лірою наодинці, – заявив Віл. – Ми на хвилинку відійдемо.

– Цим ножем, – казав шевальє, – ти можеш прорізати вікно з одного світу до іншого, чи не так?

– Ви мені не довіряєте?

– Ні.

– Гаразд, я залишу ніж тут. Коли його не буде в мене, я не зможу ним скористатися, так?

Віл відчепив піхви та поклав їх на камінь, і вони з Лірою відійшли та сіли так, щоб їм було видно галівесп'ян. Тіаліс уважно дивився на рукоятку ножа, але не торкався його.

– Нам доведеться миритися з ними, – сказав Віл. – Щойно ніж буде полагоджено, ми втечемо.

– Віле, вони рухаються так швидко! – зауважила дівчинка. – І вони геть безжальні, убити людину для них – раз плюнути.

– Сподіваюся, що Йорик полагодить ніж. Я тільки зараз зрозумів, як він нам потрібен.

– Він обов'язково це зробить, – упевнено промовила Ліра.

Вона не відводила очей від Пантелеймона, котрий носився туди-сюди в повітрі, подібно до справжніх бабок, хапаючи мошок. Він не міг набагато віддалятися від Ліри, але рухався так само швидко, як бабки галівесп'ян, і був забарвлений навіть яскравіше від них. Ліра підвела руку, і деймон усівся на неї. Його довгі прозорі крила вібрували.

– Як ти гадаєш, чи безпечно для нас буде спати в їх присутності?

– Гадаю, безпечно. Вони безжальні, але це люди честі. Діти повернулися до каменя, і Віл сказав галівесп'янам:

– Я збираюся поспати. Ми вирушимо вранці.

Шевальє кивнув, і Віл відразу підігнув коліна й за мить заснув.

Ліра сіла поруч із ним, взявши на коліна кота-Пантелеймона, і той відразу згорнувся у теплий клубок. Дівчинка подумала: «Як пощастило Вілові, що я не сплю та можу пильнувати!» Хлопець був дійсно безстрашним, і вона захоплювалася ним, але він зовсім не вмів брехати та шахраювати, а їй усе це давалося так само легко, як дихання. Коли вона подумала про це, то відчула у грудях тепло та радість – вона робила все це для Віла, а не для себе.

Дівчинка збиралася знову звернутися до алетіометра, однак, на її великий подив, вона відчувала таку слабкість, наче весь цей час не спала. Тож вона лягла на землю поруч із Вілом, заплющила очі, сказала собі, що від того, що вона трохи подрімає, нічого поганого не станеться, і швидко заснула.