Текст книги "Янтарне скло"

Автор книги: Филип Пулман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 32 страниц)

3
Сміттярі

Серафіна Пеккала, королева відьмацького клану озера Енара, летіла бурхливим небом Арктики і гірко плакала. Вона плакала з люті, страху та розкаяння: люті на пані Кольтер, котру вона пообіцяла вбити, страху перед усім тим, що відбувалося з її милою землею, та розкаяння… Про це вона подумає пізніше.

Під нею пропливали, подекуди над водою, полярні льоди, затоплені ліси в низинах та набрякле море, і її серце наче щось стискувало.

Але вона не зупинилася, щоб трохи побути на своїх рідних землях чи заспокоїти й підбадьорити своїх сестер. Натомість вона дедалі летіла на північ, до туманів та бур Свольбарда – королівства Йорика Бернісона, ведмедя в обладунках.

Острів було не впізнати – гори оголилися та почорніли, трохи снігу залишилося тільки в затінених куточках найглибших долин. Але що ж сонце робить тут цієї пори року? Уся природа ніби перевернулася шкереберть.

На те, щоб відшукати короля ведмедів, Серафіні знадобився майже весь день. Вона побачила його серед скель на північному краю острова – він гнався по воді за моржем. Убивати своїх жертв у воді ведмедям було набагато важче: коли земля була вкрита кригою й великі морські ссавці змушені були виходити на берег, залишаючи своє рідне середовище, щоб дихати, ведмеді могли непомітно підкрадатися до них. Саме так воно мало бути.

Але Йорик був голодний, і навіть гострі бивні могутнього моржа не зупинили його. Серафіна побачила, як дві тварини зчепилися в бійці, забарвлюючи воду навколо себе в червоне і як за деякий час Йорик витягнув тушу із хвиль на широку пласку скелю. Із чималої відстані за ним спостерігали три лисиці зі скуйовдженим смухом – вочевидь, вони чекали своєї черги поїсти.

Коли король-ведмідь завершив вечерю, Серафіна знизилася, щоб поговорити з ним. Настав час для каяття.

– Королю Йорик Бернісон, – промовила вона, – я хотіла б дещо сказати вам. Я кладу свою зброю на землю.

Вона поклала свій лук і стріли на вогку скелю між ними. Йорик мигцем глянув на них, і вона знала, що якби його обличчя могло відображати емоції, на ньому з'явився би подив.

– Говоріть, Серафіно Пеккала, – проричав він. – Ми ж ніколи не ворогували, так?

– Королю Йорику Бернісон, я підвела вашого товариша, Лі Скоресбі.

Маленькі чорні очі та забруднене кров'ю обличчя ведмедя знову нічого не висловили. Відьма бачила, як вітер ворушить кінчики кремово-білих волосків на спині ведмедя. Йорик мовчав.

– Пан Скоресбі мертвий, – промовила Серафіна. – Перед тим як ми розлучилися, я дала йому квітку, за допомогою котрої він завжди міг викликати мене в разі потреби. Я почула його заклик і полетіла до нього, але було вже надто пізно. Він загинув у бою із загоном московитів, але я нічого не знаю ні про причину, що привела їх туди, ні про те, чому він стримував їх, хоча легко міг утекти. Королю Йорику, мене мучить розкаяння.

– Де це сталося? – спитав Йорик Бернісон.

– В іншому світі. Мені знадобиться деякий час, щоб розповісти все.

– То починайте.

Спочатку Серафіна розповіла ведмедю, якою була мета Лі Скоресбі: він збирався відшукати людину, відому на ім'я Станіслав Груман. Потім вона повідомила про те, що лорд Ізраель розірвав межу між світами, і про те, якими були наслідки цього – приміром, почалося велике танення криги; розповіла про політ відьми Рути Скаді слідом за ангелами й описала королю ведмедів цих летючих істот так само, як їй самій описала їх Рута: світло, що сяяло на них, кришталеву прозорість їхнього вигляду, глибину їхньої мудрості.

Нарешті вона повідомила про те, що побачила, коли прилетіла на заклик Лі.

– Я наклала на його тіло заклинання, щоб захистити його від розкладення, – сказала відьма. – Воно лежатиме там, доки ви не прийдете, щоб попрощатися з Лі – звичайно, якщо бажаєте. Але, Йорику, все це дуже непокоїть мене.

– А де дитина?

– Я залишила її зі своїми сестрами, бо мусила відповісти на заклик Лі.

– Це в тому самому світі?

– Так.

– Як я можу потрапити туди?

Серафіна Пеккала пояснила це Йорику. Той мовчки вислухав і сказав:

– Я попрощаюся з Лі Скоресбі, а потім вирушу на південь.

– На південь?

– Ці землі вже не вкриті кригою. Я давно замислив цю подорож і навіть замовив корабель.

Три лисиці все ще терпляче спостерігали за ними. Дві з них лежали на землі, поклавши морди на лапи, а третя сиділа на задніх лапах, стежачи за бесідою. Полярні лиси – сміттярі та санітари Арктики – трохи розуміли загальну мову, але їхні мізки були влаштовані так, що вони сприймали лише стверджувальні речення в теперішньому часі. Більша частина зі сказаного Йориком і Серафіною було для них безглуздим галасом. Та ще коли вони розмовляли, то здебільшого брехали, і всі добре це знали – хоча довірлива скельна погань часто-густо вірила лисицям і ніколи не вчилася на власних помилках. І ведмеді, й відьми давно звикли до того, що їхні розмови підслуховують ці північні сміттярі-так само як звикли вони до того, що ті підбирають за ними залишки їжі.

– А ви, Серафіно Пеккала? – поцікавився Йорик. – Що робитимете ви?

– Я збираюся відшукати циган, – відповіла відьма. – Гадаю, вони знадобляться.

– А, Владар Фаа? – промовив ведмідь. – Так, вони непогані бійці. Що ж, бажаю вам успіху.

Він повернувся, безшумно зісковзнув у воду та неквапливо поплив у напрямку нового світу.

Минув деякий час, і Йорик Бернісон ступив на почорнілу землю та розколоті жаром камені на узліссі згорілого гірського лісу. Серпанок, що огортав землю, не захищав його від гарячого сонця, але він не звертав уваги на спеку – так само як він залишався байдужим до того, що його білий смух покрив вугляний пил, а навколо кружляли рої комах, марно шукаючи на ньому відкриту шкіру.

Йорик здолав величезну відстань, і якоїсь миті своєї подорожі він відчув, що перейшов до іншого світу. Змінився смак морської води, змінилася температура повітря, але повітря, як і раніше, було цілком придатне для дихання, а вода підтримувала його тіло. Тож він продовжив своє плавання, і тепер море залишилося позаду – він майже досяг того місця, що його описувала Серафіна Пеккала. Він обвів очима сяючі на сонці стіни вапнякового гірського хребта, що височів над ним.

Кам'янистий схил між краєм згорілого лісу та горами був обсипаний обгорілими та перекрученими уламками якоїсь складної металевої конструкції. Йорик Бернісон оглянув їх як коваль і як воїн, але всі ці балки та розпірки не могли стати йому в пригоді. Він провів могутнім пазуром по найменш пошкодженому брусу, однак, відчувши недостатню твердість металу, одразу відвернувся та ще раз уважно оглянув стіну гір.

І ось нарешті він побачив те, що шукав: вузьку вимивину, що пролягала між зубцюватими скелями, та великий валун біля входу в неї.

Він піднявся схилом. Під його масивними лапами гучно лускали в тиші сухі кістки – вочевидь, тут загинуло чимало людей, і їхні тіла начисто обгризли койоти, грифи та менші тварини. Але величезний ведмідь, не звертаючи на все це уваги, йшов далі. Йти було важко – під його вагою неодноразово починав осипатися щебінь, і він сповзав разом із ним, але потім знов продовжував підніматися. Нарешті він вийшов на твердіший ґрунт і наблизився до валуна біля входу в ущелину.

Валун був весь покритий подряпинами та заглибленнями від куль. Відьма не помилялася – Йорик навіть побачив у щілині арктичну квіточку, фіолетову каменеломку, котру, мабуть, залишила тут відьма, щоб привернути його увагу.

Ведмідь обійшов камінь. Це було непогане укриття від ворогів, що наступали знизу, але все одно недостатньо гарне: серед граду куль, що пощербили валун, декілька таки влучили у свою ціль – тіло чоловіка, що нерухомо лежало в тіні каменя.

Це й досі було тіло, а не скелет – аби захистити його від розкладення, відьма наклала відповідне заклинання. Йорик побачив, що обличчя його старого товариша було викривлене та напружене від болю, побачив рвані отвори там, де в його тіло ввійшли кулі. Мабуть, заклинання відьми не стосувалося пролитої крові, і сонце та вітер знищили всі її сліди. Лі Скоресбі не виглядав сплячим та мирним – він мав вигляд чоловіка, що загинув у бою, знаючи, що здобув у ньому перемогу.

І позаяк аеронавт із Техасу був одним із тих небагатьох людей, котрих Йорик щиро поважав, ведмідь без вагань прийняв останній подарунок Лі: спритними рухами пазурів розрізав одяг, одним ударом розчинив тіло та почав поїдати плоть свого старого друга. Він не їв уже багато днів, і його мучив голод.

Але думки про голод і його вдоволення були аж ніяк не єдиними в голові короля ведмедів. Він думав про дівчинку Ліру, котру він назвав Красномовною й котру востаннє бачив на крихкому сніговому мості через глибоку розщілину, що роздирала тіло його рідного острова Свольбард. Він думав про збудження, що панувало серед відьом, та про чутки щодо договорів і альянсів, укладених сторонами у близькій війні, обмірковував дивовижний факт існування нового світу та твердження відьми, що таких світів існує безліч, гадав про те, що всі їхні долі тепер якось залежать від долі дитини.

А ще він думав про танення криги. Він і його народ жили на льоду, лід був їхнім домом, їхнім оплотом. Після всіх тих потрясінь, яких зазнала Арктика, лід почав зникати, і Йорик знав, що він мусить відшукати для свого народу нове місце мешкання, бо інакше він просто вимре. Лі сказав йому, що на півдні є гори, такі високі, що їх не можна перелетіти навіть на повітряній кулі, й що на їхніх вершинах весь рік лежить сніг і лід. Тепер йому треба було дослідити ці гори.

Але наразі його серцем володіло інше, просте, чітке та непохитне почуття – жадоба помсти. Загинув Лі Скоресбі, котрий за допомогою своєї кулі врятував Йорика від смерті та бився пліч-о-пліч із ним на теренах його рідної Арктики. Отже, Йорик мусив помститися за нього. Плоть і кров його друга живитимуть його сили та не даватимуть йому спокою доти, доки море пролитої крові не втамує його серце.

Коли ведмідь закінчив свою тризну, сонце вже сідало, а повітря холонуло. Зібравши залишки в одну купу, він узяв зубами квітку та поклав її зверху – так, як це робили люди. Заклинання було знято: відтепер тіло Лі могло годувати будь-кого, хто прийде сюди, роблячи свій внесок у довічний колообіг їжі у природі.

І Йорик почав спуск до моря – треба було знову пливти на південь.

Скельна погань полюбляла лисиць – коли могла їх піймати. Ця здобич була хитрою та верткою, але її м'ясо було таким ніжним і смердючим!

Перед тим як убити лисицю, крилата потвора дала їй можливість побалакати, сміючись із дурниць, котрі вона верзла.

– Ведмідь мусить іти на південь! Клянуся! Відьма збентежена! Правда! Присягаюся!

– Ведмеді не ходять на південь, брехня!

– Правда! Король мусить іти на південь! Покажу тобі моржа – гарна жирна їжа…

– Король ведмедів піде на південь?

– А в летючих створінь є скарб! Летючі створіння… ангели… кришталевий скарб!

– Летючі створіння – як ми? Скарб?

– Як світло, не як скельна погань. Багатство! Кришталь! Відьма стурбована… відьма шкодує… Скоресбі мертвий…

– Мертвий? Чоловік у кулі мертвий? – сміх потвори луною загримів у сухих бескидах.

– Відьма вбила його – Скоресбі мертвий, король-ведмідь іде на південь…

– Скоресбі мертвий! Ха-ха, Скоресбі мертвий! Крилате створіння скрутило лисиці голову та почало битися зі своїми одноплемінниками за її нутрощі.

… вони обов'язково прийдуть!

– Але де ти, Ліро?

На це вона відповісти не могла.

– Гадаю, я сплю й бачу сни, – це все, що вона змогла сказати.

За спиною Роджера вона бачила десятки й сотні інших духів, вони, збившись докупи, прислуховувалися до кожного слова.

– А та жінка? – спитав Роджер. – Сподіваюся, вона не вмре. Сподіваюсь, що вона житиме якомога довше, адже якщо вона прийде сюди, тут ніде буде сховатися, і ми назавжди опинимося під її владою. Єдине, що тішить мене у власній смерті, – це те, що її тут немає. Проте я знаю, що одного дня вона опиниться тут…

Ліру це збентежило.

– Гадаю, я бачу сон, і я не знаю, де вона зараз, – промовила дівчинка. – Вона десь поруч, але я не можу…

4
Ама та кажани

В Ами, дочки пастуха, весь час стояв перед очима образ сплячої дівчинки – вона ніяк не могла викинути його з голови. Вона на жодну мить не засумнівалася у правдивості того, що повідомила їй пані Кольтер. Поза всяким сумнівом, чаклуни існували, і цілком можливо, що один із них наклав на дівчинку сонне закляття – а мати як може піклується про свою дитину. Ама відчувала до чарівної жінки з печери та її зачарованої дочки захоплення, що межувало з обожненням.

Щойно їй випадала нагода, вона приходила до долини спитати, чи не потрібно чогось пані Кольтер, або просто побалакати з нею та послухати її розповіді – жінка знала чимало чудових казок. Ама все сподівалася знову побачити сплячу, але їй пощастило лише одного разу, й вона вирішила, що, мабуть, більше це ніколи не трапиться.

І весь час, поки вона доїла овець, чесала та сукала їхню вовну чи терла ячмінь, щоб спекти хліб, дівчинка невпинно думала про накладені чари та про те, чому це могло статися. Пані Кольтер ніколи не розповідала їй про це, і її уяву ніщо не стримувало.

Одного дня вона взяла декілька медових коржів і вирушила у тригодинну подорож стежкою, що вела до монастиря Чо-Лун-Се. Завдяки терпінню, лестощам та за допомогою коржів вона умовила воротаря пропустити її до великого цілителя та мудреця Падзіна-Тулку, котрий лише рік тому зупинив епідемію білої лихоманки.

Ама увійшла до келії великої людини, низько вклонилася та якомога смиренніше запропонувала їй останній медовий корж. Деймон-кажан ченця злетів у повітря й почав кружляти навколо неї, страшенно налякавши її власного деймона Куланга, котрий, ховаючись, забився їй у волосся. Але Ама змусила себе стояти нерухомо та чекати, доки Падзін-Тулку заговорить із нею.

– Що тобі, дитино? Кажи, – промовив старий. Його довжелезна сива борода рухалася з кожним його словом.

У напівтемряві, що панувала в келії, дівчинка бачила лише бороду та блискучі очі ченця. Його деймон нарешті всівся на балку в нього над головою та застиг, і Ама сказала:

– Падзіне-Тулку, я хочу набути мудрості. Я хотіла б дізнатися, як накладати чари та заклинання. Ви можете мене навчити?

– Ні, – була відповідь. Дівчинка була готова до цього.

– А ви можете дати мені ліки від однієї недуги? – покірливо спитала вона.

– Можливо. Проте я не скажу тобі, з чого вони складаються. Я можу дати тобі ліки, але не відкрити таємницю.

– Добре, дякую, це буде велике щастя для мене, – сказала дівчинка, декілька разів поклонившись.

– Що це за недуга і хто хворий? – запитав старий.

– Це сонна хвороба, – пояснила Ама. – Вона вразила сина двоюрідного брата мого батька.

Дівчинка змінила стать хворого на той випадок, якщо цілитель чув про жінку з печери, і це, звичайно, було дуже розумно.

– А скільки хлопцеві років?

– Він на три роки старший від мене, Падзіне-Тулку, – навмання сказала Ама, – отже, наразі йому дванадцять. Він усе спить і спить та ніяк не може прокинутися.

– А чому до мене не прийшли його батьки? Чому вони послати тебе?

– Тому що вони живуть на дальньому кінці нашого селища, і вони дуже бідні, Падзіне-Тулку. Я почула про хворобу свого родича лише вчора та вирішила звернутися до вас за порадою.

– Мені слід ретельно оглянути пацієнта та з'ясувати розташування планет на той час, коли він заснув. Такі речі не можна робити поспіхом.

– Тож ви не дасте мені ліки для нього?

Деймои-кажан чорною блискавкою злетів зі свого сідала та почав мовчки метушитися по кімнаті – надто швидко, щоб Ама змогла устежити за ним. Але яскраві очі цілителя ні на мить не відривалися від деймона, і коли той знову повис догори ногами на балці та загорнувся у свої чорні крила, старий підвівся й почав переходити від полиці до полиці, від глечика до глечика та від коробочки до коробочки, тут беручи ложку якогось порошку, там додаючи до нього щіпку трав. Амі навіть здалося, що цілитель пересувався достеменно тією траєкторією, котрою за мить до цього літав кажан.

Падзін-Тулку висипав усі інгредієнти до ступки та перетер їх, при цьому бурмочучи собі під ніс якесь заклинання. Потім він постукав товкачиком по краю ступки, оббивши з нього залишки зілля, дістав пензлик і чорнило та вивів на аркуші паперу якісь символи. Коли чорнило висохло, старий висипав увесь порошок на напис і швидко згорнув папір у маленький прямокутний пакунок.

– Хай вони насипають потрохи порошку в ніздрі сплячої дитини щоразу, коли вона вдихає, – сказав він дівчинці, – і вона прокинеться. Слід робити це дуже обережно: якщо насипати забагато, вона задихнеться. Скористайтесь для цього найм'якішим пензликом.

– Дякую, Падзіне-Тулку, – промовила Ама, взявши пакунок та поклавши його до кишені нижньої спідниці. – Шкода, що в мене немає ще одного коржа.

– Одного досить, – відповів цілитель. – Тепер іди, і коли ти прийдеш наступного разу, розповідай мені всю правду, а не її частину.

Дівчинка низько вклонилася, щоб приховати свою зніяковілість. Залишалося сподіватися, що вона не видала забагато правди.

Наступного вечора Ама квапливо йшла до долини, несучи з собою солодкий рис, загорнений у великий листок тропічної вишні гині. Їй так і кортіло розповісти жінці, що вона зробила, віддати їй ліки та вислухати від неї похвали та слова вдячності, але, звичайно, понад усе дівчинці хотілося подивитися, як зачарована спляча прокинеться та заговорить із нею. Вони могли б стати подругами!

Але, вийшовши з-за повороту стежки, вона не побачила ні золотавої мавпи, ні жінки, що зазвичай терпляче сиділа біля входу в печеру. Нікого! Останні кроки дівчинка здолала бігцем, налякана думкою, що вони могли піти геть – але стілець, на якому сиділа жінка, її начиння для приготування їжі та все інше залишилося на місці.

Відчуваючи колотнечу серця, Ама зазирнула в глиб печери. Безперечно, дівчинка ще не прокинулася – Ама побачила в напівтемряві обриси спального мішка, світлу пляму волосся дівчинки та білий клубочок, що в нього згорнувся сплячий деймон.

Вона обережно підійшла ближче. Сумнівів не було – жінка та її деймон кудись пішли і залишили зачаровану дівчинку саму.

В голові Ами блискавкою промайнула думка: а що, як вона розбудить дівчинку ще до того, як жінка повернеться?

Але не встигла вона трохи обміркувати цю ідею, як ззовні, зі стежки, почулися якісь звуки, й охоплена почуттям провини дівчинка разом зі своїм деймоном сховалася за каменем біля стіни печери. Їй не слід бути тут! Вона підглядає, і це погано.

Біля входу з'явилася золотава мавпа, припала до землі та почала крутити головою туди-сюди, пофиркуючи при цьому. Ама побачила, як деймон оголив ікла, і відчула, як її деймон-миша, тремтячи, заривається в її одяг.

– Що таке? – пролунав голос жінки – вона зверталася до мавпи. За мить у печері стало темніше: це на вході з'явилася її постать. – Приходила дівчинка? Так – ось вона залишила їжу. Їй не слід заходити сюди. Треба буде сказати їй, щоб вона залишала їжу в певному місці біля стежки.

Навіть не глянувши на сплячу дочку, жінка нахилилася-над ледь жевріючим багаттям і почала роздувати його, а потім поставила на вогонь сковорідку. Її деймон, як завжди, сидів поруч, спостерігаючи за стежкою. Час від часу він підводився та оглядав печеру, й Ама, стиснувшись у своєму тісному закуточку, дуже шкодувала, що не почекала зовні та увійшла. Скільки ще їй тут сидіти?

Жінка тим часом сипала в закипаючу воду якісь порошки та трави. Печерою розійшовся пар, й Ама відчула його терпкий аромат. І тут із глибини печери почувся якийсь звук: це щось забурмотіла дівчинка. За мить вона почала вовтузитися, метатися, терти руками очі. Вона прокидалася!

А жінка не звертала на це уваги!

Безперечно, вона все почула – вона на мить підвела голову, але потім повернулася до своїх трав і киплячої води. Наливши відвар у чашу, вона поставила його на землю й лише тоді звернула увагу на дівчинку, що прокидалася.

– Тихше, люба, – сказала жінка. – Не хвилюйся, ти в безпеці.

Ама не розуміла цих слів, але слухала їх із дедалі більшим подивом і підозрілістю.

– Роджере… – пробурмотіла дівчинка, вже майже прокинувшись. – Серафіно! Куди подівся Роджер? Де він?

– Тут немає нікого, крім нас, – заколисуючим голосом тихо заспівала її мати. – Підведись та дозволь своїй матінці помити тебе. Осктак, маленька…

Ама побачила, як дівчинка, намагаючись остаточно прокинутися, спробувала відштовхнути матір, а та занурила губку в миску з. водою та протерла нею обличчя й тіло дочки, а потім насухо витерла її ганчіркою.

На цей час дівчинка вже майже прийшла до тями, тож пані Кольтер доводилося рухатися швидше.

– Де Серафіна? А Віл? Допоможіть мені, я не хочу більше спати! Ні, ні, не треба! Ні!

Жінка залізною рукою тримала чашу, а другою намагалася підвести голову Ліри.

– Не ворушись, люба… Заспокойся, тихше. Випий свій чай. Але тут дівчинка смикнулася та майже розлила напій.

Вона закричала голосніше:

– Дайте мені спокій! Я не хочу! Відпустіть мене! Віле, Віле, допоможи мені… допоможи…

Жінка схопила дочку за волосся, відводячи її голову назад, і притиснула чашу до її губ.

– Не буду! Тільки торкніться мене, і Йорик відірве вам голову! О Йорику, де ти? Йорику Бернісон! Допоможи мені, Йорику! Я не буду! Не буду!

Але тут за командою жінки золотава мавпа стрибнула на деймона Ліри та міцно стиснула його сильними чорними пальцями. Деймон почав змінювати форму – швидше, ніж Ама будь-коли бачила: кішка-змія-пацюк-лисиця-птах-гепард-вовк-ящірка-тхір…

Проте хватка мавпи не слабшала. І тут Пантелеймон став дикобразом.

Мавпа заверещала та випустила свою здобич: в її лапі, тремтячи, стирчали три довгі голки. Пані Кольтер сердито крякнула та вільною рукою сильно вдарила Ліру по обличчю, і дівчинка впала на землю, ударившись потилицею. До того, як вона прийшла до тями, чаша з зіллям уже була біля її рота, і їй залишалося або ковтнути, або задихнутися.

Найбільше Амі хотілося заткнути вуха: булькотіння рідини, крики, кашель, ридання, благання, блювота – усього цього було для неї забагато. Але потроху стало тихіше, час від часу було чути лише схлипування дівчинки, котра дедалі глибше занурювалася в сон – зачарований сон? Ні, отруєний! Сон через сонне зілля! Ама побачила, як біля горла дівчинки матеріалізувалася біла смуга – це її деймон із зусиллям перетворився на довге створіння з білосніжним смухом, блискучими чорними очима та хвостом із чорною китичкою на кінчику і влігся біля Ліриної шиї.

Пані Кольтер тихо співала якісь колискові, гладячи дочку по щоці. Для Ами ці пісні не мали сенсу, адже вона не знала слів, і вони видавалися їй низкою безглуздих складів, вимовлених надзвичайно приємним голосом: ла-ла-ла, ба-ба-бу-бу…

Нарешті спів скінчився, і жінка вчинила щось дивне: взяла ножиці та почала підстигати дівчинці волосся, повертаючи її сплячу голову то туди, то сюди та розглядаючи зачіску. Потім вона узяла одне золотаво-русяве пасмо та поклала його в золотий медальйон, що висів у неї на шиї. Ама знала, навіщо це їй потрібно: вона збиралася використати волосся для якогось заклинання. Але спочатку жінка притиснула локон до губ… Як дивно!

Золотава мавпа витягла останню з голок дикобраза й щось сказала жінці, котра підвелася та схопила зі стелі печери кажана, який там висів. Маленьке чорне створіння засмикалося та заверещало комариним голосом, і цей звук голками впивався Амі в мозок. Далі дівчинка побачила, як жінка передала кажана своєму деймону, і той потягнув за одне з чорних крил, доки воно не порвалося та не повисло на білій жилці. Вмираючи, кажан усе верещав, а його товариші безладно металися довкола. Луск! Луск! – золотава мавпа відривала від тваринки то лапку, то крило, поки не розірвала її на шматки. Жінка весь цей час похмуро лежала на своєму спальному мішку та повільно їла плитку шоколаду.

Час спливав. Стало темно, зійшов місяць, і нарешті жінка та її деймон заснули.

Ама обережно випростала затерпле тіло, вийшла зі свого закутку та навшпиньках прокралася повз сплячих. Вискочивши з печери, вона не видала ні звуку доти, доки не пробігла половину відстані до селища.

Її підганяв страх – вона щосили бігла вузькою стежкою, а над нею у вигляді сови тихо летів її деймон. Нарешті чисте прохолодне повітря, невпинне хитання верхівок дерев, блиск забарвлених місяцем хмарок у темному небі та розсипи зірок трохи її заспокоїли.

Побачивши купку дерев'яних домівок, дівчинка зупинилася, простягла руку, і її деймон усівся їй на кулак.

– Вона брехала! – вигукнула Ама. – Вона брехала нам! Що нам робити, Кулангу? Може, сказати татові? Що ми можемо зробити?

– Ні, татові казати не треба, – сказав деймон. – Буде ще більше неприємностей. У нас є ліки, й ми можемо розбудити дівчинку. Ми повернемося туди, коли жінка знову піде кудись, розбудимо дівчинку та заберемо її.

Ця думка наповнила їх обох страхом, але вона вже була висловлена, а паперовий пакунок тихо лежав у кишені Ами, і вони знали, як його використати…

… прокинутися, я її не бачу, але знаю, що вона неподалік…. Вона завдає мені шкоди…

– О Ліро, не лякайся! Якщо ти теж налякаєшся, я можу збожеволіти…

Вони спробували обійнятися, однак їхні руки лише пройшли крізь порожнє повітря. Аби Роджер краще зрозумів, що вона хотіла йому сказати, Ліра наблизила губи до маленького блідого обличчя посеред темряви й зашепотіла:

– Я намагаюся прокинутися… Я боюся проспати все життя й потім померти – я хотіла б спочатку прокинутися. Мені навіть начхати, якщо я прокинуся лише на годину – головне, щоб я була жива й по-справжньому прокинулася. Я навіть не знаю, чи насправді все це відбувається, чині, але, Роджере, я допоможу тобі! Присягаюся!

– Проте, Ліро, якщо ти бачиш сон, то, коли прокинешся, можеш не повірити в його справжність. Особисто я б не повірив – я вважав би, що це лише сон.

– Ні! – енергійно вигукнула Ліра та…