Текст книги "Янтарне скло"

Автор книги: Филип Пулман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 32 страниц)

Доктор Купер судорожно ковтнув. В абсолютній тиші з його підборіддя зірвалася крапля поту та вдарилася об бетонну підлогу, й обидва чоловіки це добре почули.

– Один із членів нашої дослідницької групи, – почав він, – звернув увагу на те, що у процесі відділення деймонів вивільняється певна енергія. Керування нею потребувало б величезних зусиль, але, як відомо, ядерна вибухівка детонує внаслідок звичайного вибуху, і так само вивільнену енергію можна було контролювати за допомогою сильного антаричного струму. Проте усерйоз його відкриття ніхто не сприйняв. Я не звертав уваги на його ідеї, – додав доктор Купер, – бо знав, що без схвалення Церкви вони можуть виявитися єретичними.

– Дуже мудро з вашого боку. Аде цей ваш колега наразі?

– Він загинув під час нападу.

Голова Суду посміхнувся. Вираз його обличчя став таким люб'язним, що деймон доктора затремтів і припав до його грудей.

– Сміливіше, докторе Купер, – сказав отець Макфейл. – Нам треба, щоб ви були сильним і хоробрим! На вас чекає велике завдання, участь у великій битві. Ви можете здобути прощення Господа – для цього вам слід щиросердо співпрацювати з нами, не приховуючи від нас нічого, навіть найсміливіші фантазії та неймовірніші чутки. Я хотів би, щоб ви спрямували всі свої зусилля на згадування того, що казав ваш колега. Чи проводив він якісь експерименти? Чи залишив якісь записи? Може, він поділився з кимсь своїми думками? Яким обладнанням він користувався? Подумайте про все, докторе Купер. За декілька хвилин вам дадуть ручку та папір. Здається, ця кімната не надто зручна, тож ми переведемо вас до більш придатного приміщення. Може, вам потрібні якісь меблі? Ви хотіли б писати за столом чи за партою? Чи віддали б перевагу друкарській машинці? А як щодо стенографістки? Лише дайте охоронцям знати, і ви отримаєте усе потрібне. Але, докторе Купер, я хотів би, щоб ви якомога докладніше пригадали висловлювання вашого колеги та подробиці його теорії. Ви маєте виконати велике завдання – згадати, а в разі потреби й відкрити наново те, що він знав. Щойно ви вирішите, які інструменти для цього потрібні, вам нададуть і їх. Це велике завдання, докторе Купер! Вам випало велике щастя, що його довірили саме вам! Славте Господа.

– Славлю, отче! Славлю!

Схопившись за штани, що так і норовили впасти, учений скочив на ноги та, майже не усвідомлюючи, що робить, почав кланятися голові Консисторського Суду Благочестя, котрий тим часом повернувся та вийшов із камери.

Того ж вечора шевальє Тіаліс, шпигун-галівесп'янин, пробирався алеями та провулками Женеви на зустріч зі своєї колегою, леді Салмакією. Для маленьких галівесп'ян це була вельми небезпечна подорож – хай навіть ніхто не позаздрив би тому, хто вирішив би причепитися до них. Від отруйних шпор уже дістали смерть декілька кішок-хижаків, але лише тиждень тому шевальє ледь не втратив руку в зубах якогось дворняги – його врятувала лише спритність леді Салмакії.

Вони зустрілися на сьомому з домовлених явочних місць – серед коренів платана, що ріс у занедбаному скверику – та обмінялися новинами. Контакт леді Салмакії у Товаристві повідомив їй, що цього вечора керівництво Товариства отримало запрошення від голови Консисторського Суду зустрітися та обговорити деякі цікаві для обох агенцій питання.

– Спритно працюють, – промовив шевальє. – Утім, ставлю сто до одного, що він нічого не скаже їм про вбивцю.

Він розповів леді Салмакії про план убивства Ліри. Її це не здивувало.

– Таке рішення продиктоване міркуваннями логіки, – сказала вона. – У логіці їм не відмовиш. Тіалісе, як ти гадаєш, ми ще коли-небудь побачимо дівчинку?

– Не знаю, але хотів би. Щасти тобі, Салмакіє. Завтра біля фонтана.

У цьому швидкому обміні новинами вони, як завжди, не торкнулися однієї вельми важливої для них теми: нетривалості їхнього життя у порівнянні з людським. Галівесп'яни рідко коли жили понад дев'ять-десять років, а й Тіалісу, й Салмакії вже було по вісім. Вони не боялися старості: люди їхньої раси зазвичай помирали зненацька, ще сповнені сил й енергії, а дитинство в них було дуже коротким. Але в порівнянні з їхнім життя тієї ж Ліри простягалося в майбутнє приблизно так само далеко, наскільки життєвий термін відьом перевищував Лірин.

Шевальє повернувся до коледжу Святого Джерома та почав складати повідомлення, щоб надіслати його лордові Роуку за допомогою магнітного резонатора.

Але поки він був на побаченні з леді Салмакією, голова Суду послав по отця Гомеса. Упродовж години вони разом молилися в кабінеті, що належав голові, а потім отець Макфейл наперед відпустив молодому священику гріхи, і тепер убивство, котре той мав учинити, вже не було гріхом. З отцем Гомесом просто перед очима сталася якась зміна: від упевненості, що почала циркулювати в його тілі, його очі, здавалося, запалали невгасимим вогнем.

Святі отці обговорили технічні та грошові питання тощо, потім голова сказав:

– Отче Гомес, щойно ви вийдете звідси, ви назавжди цілком позбудетесь будь-якої підтримки з нашого боку. Ви ніколи не зможете повернутися і не одержите від нас жодної звістки. Можу дати вам одну пораду: не шукайте дитину, це відразу видасть вас. Натомість шукайте спокусника. Слідкуйте за спокусницею, і вона приведе вас до дитини.

– Вона? – шокований, перепитав отець Гомес.

– Так, вона, – підтвердив отець Макфейл. – Ми дізналися це від алетіометра. Світ, у якому народилася спокусниця, є дивовижним. Ви побачите багато речей, котрі приголомшать і налякають вас, отче Гомес, але не дозволяйте їм збити вас зі священного шляху. Я вірю, – доброзичливо додав він, – у силу вашої віри. Та жінка, керована силами зла, прямує до місця, де вона зрештою може зустріти дитину та спокусити її. Звичайно, цього не станеться, якщо ми спроможемося усунути дитину з її нинішнього середовища. Таким є наш план. Ви, отче Гомес, є нашою останньою запорукою того, що коли план не здійсниться, сили пекла все одно не візьмуть гору.

Отець Гомес кивнув. Його деймон, великий жук райдужно-зеленого кольору, клацнув крилами.

Голова Суду відчинив шухляду свого столу та протягнув молодому священикові пачку паперів.

– Це все, що ми знаємо про ту жінку, про світ, у якому вона народилася, та про місце, де її бачили востаннє, – промовив він. – Уважно прочитайте це, мій любий Луїсе, і вирушайте з Богом.

Досі він ніколи не називав отця Гомеса на ім'я, і той відчув, як на його очах виступили сльози радості. На прощання поцілувавши отця Макфейла, священик вийшов із кабінету.

… ти Ліра.

І тоді дівчинка зрозуміла, що він має на увазі. Навіть уві сні вона відчула запаморочення, і на її рамена ніби опустився важенний тягар. Ще гіршим було те, що її сон знову закінчувався, й обличчя Роджера відступало в тінь.

– О, я… я знаю… На нашому боці так багато різних людей, таких, як доктор Мелоун… Роджере, ти знаєш, що існує інший Оксфорд, схожий на наш? Так от, вона… Я зустріла її в… Вона допомогла мені… Але є лише одна людина, котра…

Ліра вже майже не бачила хлопчика, а її думки розбігалися та блукали, як вівці на полі.

– Проте ми можемо довіряти їй, присягаюся, Роджере, – доклавши останнє зусилля, промовила вона…

7
Мері-мандрівниця

Приблизно в той самий час спокусниця, на пошуки котрої вирушав отець Гомес, сама проходила іспит спокусою.

– Дякую, ні, ні, це все, що мені потрібно, більше не треба, чесно, дякую, – стоячи посеред оливкового гаю, повторювала доктор Мері Мелоун старій парі – вони намагалися дати їй більше їжі, ніж вона могла понести.

Подружжя було бездітним і жило тут удалині від усіх. Їх налякали примари, котрих вони побачили серед сріблясто-сірих дерев, але коли на дорозі, несучи рюкзак, з'явилася доктор Мері Мелоун, примари чомусь самі перелякалися та попливли геть. Старі запросили Мері до їхньої сповитої виноградом хатинки та дали їй хліба, сиру й вина, а тепер не хотіли відпускати її.

– Я мушу йти далі, – знову промовила Мері, – дякую, ви такі добрі… я не підійму стільки… ну гаразд, ще один шматок сиру… дякую…

Вочевидь, вони бачили в ній оберіг від примар. Якби це було так! За тиждень, проведений у світі Ситагаза, Мері побачила вдосталь руїн, з'їдених примарами дорослих та бродячих здичавілих дітей, аби в її серці оселився жах перед цими безтілесними вампірами. Щоправда, коли вона наближувалася, вони справді відпливали подалі, але вона не могла залишатися з усіма, кому вона була потрібна, – слід було йти далі.

Мері знайшла місце для останнього шматка козячого сиру, загорнутого в листок винограду, посміхнулася, ще раз уклонилася господарям та зробила останній ковток із джерельця, яке бурмотіло щось серед сірих каменів. Потім вона м'яко плеснула в долоні – так, як це робили старі – повернулася та рішуче пішла геть.

Щоправда, її рішучість була показною. Вона востаннє спілкувалася з тими істотами, котрих вона називала тіньовими частинками, а Ліра – Пилом, коли сиділа біля екрана комп'ютера, але потім за їх наказом вона знищила все обладнання. І тепер Мері не знала, що робити. Їй сказали пройти крізь прохід, розташований у передмісті її Оксфорда, Оксфорда Вілового світу, і вона виконала це – аби відчути тремтіння та запаморочення, опинившись у незвичайному іншому світі. Вона лише знала, що її завдання полягає в тому, щоб відшукати дівчинку та хлопця і зіграти роль змія-спо-кусника – але хто знає, що це означало?

Вона тиждень блукала цим світом, намагаючись дізнатися щось корисне для себе, проте так нічого й не знайшла. Але коли вона повернула на доріжку, яка вела від оливкового гаю, то вирішила, що їй слід пошукати джерело порад.

Віддалившись від ферми на достатню відстань, Мері усілася в тіні сосен і відкрила свій рюкзак. На самому низу, загорнена в шовковий шарф, лежала книжка, котру вона отримала в подарунок аж двадцять років тому: посібник із старовинної китайської методи гадання, відомий під назвою «Книга Змін».

Вона взяла його з собою з двох причин. Перша була сентиментальною: книжку подарував їй дідусь, і коли вона навчалася в школі, то часто користувалася нею. Друга причина полягала в тому, що коли Ліра вперше прийшла до Мері в лабораторію, дівчинка спитала: «Що це таке? «– і показала на плакат на дверях, на якому були зображені символи із Книги Змін, а наступного дня, упродовж того вражаючого сеансу спілкування з екраном комп'ютера, дівчинка, за її словами, дізналася, що Пил здатен розмовляти з людьми багатьма іншими способами, в тому числі за допомогою китайської методи тлумачення символів.

Отже, спішно готуючись до походу до нового світу, доктор Мелоун не забула взяти з собою Книгу Змін і стеблинки деревію, за допомогою яких вона її колись тлумачила. І тепер настав час скористатися всім цим.

Вона розстелила на землі шовк і почала робити те, що вона так часто робила раніше, будучи рвучким підлітком, – знов і знову ділила палички на частини, рахувала їх та відкладала вбік. Вона майже забула, як це слід робити, але за декілька хвилин спогади почали повертатися до неї, а разом із ними – й те відчуття спокою та зосередженості, котре відігравало таку важливу роль у спілкуванні з Тінями.

Зрештою вона отримала число-номер гексаграми, значення якої їй слід було витлумачити, – групи з шести прямих ' і ламаних ліній. Зрозуміти значення було нелегко – всі тлумачення, які давала Книга Змін, були вельми туманними.

Мері прочитала:

 
«Повернувши до вершини
По запаси їжі,
Ти здобудеш скарб.
Гострі очі рискають довкола,
Наче тигр ненаситний».
 

Жінка відчула приплив упевненості. Почитавши коментар до значення та пройшовшись думкою по заплутаних стежках, котрими він вів її, вона дісталася до фрази: «Прямий шлях-це гора; це поворот убік; це камінці, двері та проходи».

Доводилося здогадуватися. Слово «проходи» нагадало Мері про загадкове віконце в повітрі, крізь яке вона пройшла до цього світу, а перші слова, здається, вказували на те, що їй слід іти вгору.

Водночас спантеличена та підбадьорена, вона поклала в рюкзак книгу та палички й вирушила стежкою вгору.

Чотири години по тому доктор Мелоун усе ще підіймалася вгору. Було спекотно, і вона дуже втомилася. Сонце вже наближувалося до горизонту. Стежка, якою вона йшла, кудись зникла, і шлях ставав дедалі складнішим – доводилося оминати великі валуни та обережно ступати по каменях меншого розміру. Ліворуч від неї було урвище, далеко внизу можна було побачити у вечірньому серпанку оливкові та лимонні гаї, занедбані виноградники та покинуті вітряні млини. Праворуч височіла розкришена часом вапнякова скеля, до підніжжя якої вів кам'янистий насип.

Мері втомлено поправила рюкзак і поставила ногу на наступний гладкий камінь – але зупинилася, так і не перенісши на неї вагу свого тіла. Промені вечірнього сонця на мить вихопили дещо вельми цікаве, і жінка, прикривши очі від сліпучого сяяння вапняку, спробувала знову відшукати це місце.

Нарешті їй пощастило: вона побачила щось схоже на скляну шибку, що висіла прямо в повітрі, але те скло не створювало сонячних зайчиків – це була просто квадратна пляма, що чимось відрізнялася від усього довкола. Мері згадала, що їй підказала Книга Змін: поворот убік, камінці, двері та проходи.

Віконце було схоже на те, крізь яке вона пройшла на Сандерленд-авеню. Вона побачила його лише завдяки вечірньому світлу: якби сонце стояло бодай трохи вище, вона, імовірно, не помітила б проходу.

Охоплена цікавістю, Мері наблизилася до клаптика повітря: часу роздивитися вікно на Сандерленд-авеню в неї не було, адже їй треба було якнайшвидше пройти крізь нього. Але це вона оглянула докладно: торкнулася його краю, обійшла його та побачила, що з другого боку воно невидиме, звернула увагу на абсолютну різницю між цим і тим боком… Її розум ледь не кипів від збудження – хіба такі речі можливі?!

Хоронитель ножа, котрий створив це вікно ще за часів Американської революції, був надто легковажним і не зачинив його, але, принаймні, він прорізав прохід до місця, дуже схожого на місце в цьому світі: крізь вікно Мері побачила бік невеликої скелі. Проте ця скеля була іншою – не вапняковою, а гранітною, а коли Мері пройшла до іншого світу, то побачила, що знаходиться не біля підніжжя схилу, а майже на верхівці урвища, що здіймалося над широкою рівниною.

Тут також був вечір, і вона опустилася на землю, щоб передихнути, дати відпочинок своїм ногам та просто озирнутися.

Вона була у залитій неосяжним золотавим світлом прерії чи савані, такій не схожій на її світ. Майже вся рівнина була вкрита низькорослою травою нескінченного розмаїття відтінків – темно-жовтого, коричневого, зеленого, жовтого, золотавого та всіх проміжних кольорів. У м'якому вечірньому світлі здавалося, що степ був до самого горизонту переплетений якимись кам'яними річками зі світло-сірою поверхнею.

Подекуди посеред рівнини височіли купки з найвищих дерев з тих, котрі Мері коли-небудь бачила. Колись вона брала участь у конференції з питань атомної енергії, що відбувалася в Каліфорнії, та вирвала час подивитися на величезні секвої, але ці дерева перевищували тих велетнів принаймні наполовину! їхнє листя було цупким і темно-зеленим, а неохватні стовбури в густих променях вечірнього сонця світилися золотаво-червоним.

Нарешті у прерії, надто далеко, щоб можна було роздивитися їх краще, паслися стада якихось великих звірів. Їхні рухи чомусь здалися Мері невловимо дивними.

Вона страшенно втомилася, до того ж її мучили голод і спрага. Почувши десь неподалік дзюркіт води, вона вирушила на пошуки й менш ніж за хвилину знайшла те, що шукала: тоненький струмочок прозорої води, що витікав із зарослої мохом щілини та зникав десь унизу. Мері пила воду довго та вдячно, потім вона наповнила свої пляшки та спробувала влаштуватися зручніше – швидко опускалася ніч.

Притулившись до скелі та загорнувшись у спальний мішок, вона з'їла скибу грубого хліба та трохи козячого сиру, після чого миттєво поринула в сон.

Прокинулася Мері від того, що ранкове сонце світило їй просто в обличчя. Повітря було прохолодним, і на її волосся та спальний мішок осіли крихітні намистинки роси. Вона ще декілька хвилин полежала, насолоджуючись свіжістю та відчуттям, що вона є першою людиною на землі.

Потім вона підвелася, позіхнула, потягнулася, мерзлякувато знизала плечима та вмилася у крижаному струмку, після чого з'їла кілька сушених фіг та оглянула все навколо.

За невеличким плато, на якому вона зупинилася, місцевість спочатку положисто знижувалася, щоб потім знову піти вгору. Найкращий краєвид відкривався спереду – нескінченний степ. Рівнину перетинали довгі тіні від дерев, і Мері побачила, що повсюди пирхають зграї птахів – на тлі неосяжної крони циклопічних дерев вони здавалися лише крупицями пилу.

Знову склавши все до рюкзака, вона вирушила через покриту жорсткою травою савану, прямуючи до найближчого гайка – до нього, як їй здалося, було чотири чи п'ять миль.

Трава доходила їй до колін, де-не-де посеред неї росли низькі кущі, віддалено схожі на ялівець, але значно менші. Степ ряснів квітами, й це надавало йому трохи іншого забарвлення. Деякі були схожі на мак, деякі на жовтець чи волошки. Потім Мері помітила, як їй здалося, велику бджолу чи джмеля – комаха всілася на синю квітку та змусила її нахилитися. Але коли вона відштовхнулася від пелюстків і злетіла в повітря, жінка побачила, що це зовсім не комаха – за мить істота наблизилася до її руки та, опустившись на палець, надзвичайно обережно тицьнула своїм довгим, схожим на голку дзьобом у шкіру. Виявивши, що нектару там немає, схожа на колібрі пташка вирушила далі, її вкриті бронзовим пір'ям крила рухалися надто швидко, щоб їх можна було побачити.

У голові Мері промайнула думка: коли б будь-який із земних біологів побачив те, що бачить вона, як би він їй позаздрив!

Вона продовжила свій шлях, поступово наближуючись до стада тих травоїдних тварин, котрих бачила минулого вечора й рухи котрих невідомо чому спантеличували її. Їхній розмір приблизно дорівнював розміру оленя чи антилопи, до того ж вони були схожі на цих земних копитних забарвленням, але коли Мері роздивилася їхні ноги, то зупинилася та протерла очі: вони були розташовані у формі ромба: дві – посередині й по одній – під грудьми та під хвостом! Так ось чому ці тварини пересувалися дивними хиткими рухами! Мері дуже захотілося подивитися на скелет та дізнатися, як цей механізм працює.

Травоїдні дивилися на жінку спокійними байдужими очима, анітрохи не виявляючи стривоженості. Вона неодмінно наблизилася б до них та деякий час поспостерігала б за їхньою поведінкою, але ставало дедалі спекотніше, і тінь дерев вабила її дедалі сильніше. Зрештою, в неї буде ще вдосталь часу!

Невдовзі доктор Мелоун ступила на одну з тих кам'яних річок, що їх вона бачила з пагорба: це була ще одна дивина цього світу.

Мабуть, колись це був потік лави. Внизу каміння було темним, майже чорним, але на поверхні воно було більш блідим, ніби його тривалий час чимось терли. Поверхня була майже такою самою гладкою, як полотно шосе у світі, у якому Мері прожила все життя, й іти по цій дорозі, безперечно, було легше, ніж по землі.

Мері пішла тією кам'яною стрічкою, на яку вийшла – та, описавши велику дугу, вела до обраної нею групи дерев. Що ближче жінка підходила, та більше її вражав розмір їхніх стовбурів – діаметр дерев перевищував довжину будинку, у якому вона жила, а висота… Щодо висоти можна було лише здогадуватися.

Підійшовши до першого стовбура, вона поклала долоні на ніби порізану глибокими борознами золотаво-червону кору, її ноги по щиколотку провалювалися у прілі коричневі листки розміром із її стопу, і йти було дуже м'яко та приємно. За мить її оточила хмара якоїсь мошкари, поруч також кружляло декілька колібрі й жовтий метелик із розмахом крил у її долоню. Земля рясніла різноманітними повзучими істотами, і це змушувало Мері почуватися незатишно, а в повітрі стояло невпинне гудіння, дзижчання та шкрябання.

Вона пройшлася по гайку з таким відчуттям, ніби потрапила до собору: тут витав характерний спокій, а все довкола ніби тягнулося догори й було просякнуте благоговінням.

Аби дійти до цього місця, Мері знадобилося більше часу, ніж вона гадала. Вже наближувався полудень, адже промені світла, що проникали сюди крізь крону, були майже вертикальними. Мері сонно подумала, чому ті травоїдні тварини не шукають в тіні притулку – бодай упродовж найспекотніших годин дня.

Незабаром вона дістала відповідь.

Було надто жарко, щоб рухатися далі, й Мері прилягла відпочити між коренями одного з велетенських дерев, опустила голову на рюкзак і поринула у дрімоту.

Десь двадцять хвилин вона лежала із заплющеними очима, коли раптом, вириваючи її з напівсну, неподалік від неї пролунав якийсь гучний тріск, і земля під нею затрусилася.

За декілька секунд звук повторився. Стривожена, Мері різко сіла, спробувала прийти до тями та краєм ока помітила якийсь рух – по землі котився круглий предмет діаметром десь із метр. Нарешті він зупинився й завалився набік.

Тут згори впало ще одне жорно, цього разу дещо ближче від неї. Мері побачила, як воно врізалося у величезний, схожий на опору моста корінь і покотилося геть.

Думки про те, що одна з цих штуковин могла впасти на неї, було досить, щоб вона схопила рюкзак та побігла геть із лісочка. Що це було? Може, насіння дерев?

Поглядаючи вгору, Мері знову пробралася в тінь і наблизилася до одного з цих жорен. Поставивши його на ребро, вона покотила його на відкритий простір і поклала на траву, щоб ретельно оглянути.

Предмет був майже досконало круглим, а його ширина дорівнювала ширині долоні. У його центрі виднівся отвір – мабуть, тут він прикріплявся до дерева. Він був не дуже важким, але надзвичайно твердим, його покривали якісь волокна, укладені колом – можна було провести рукою в один бік, але не в інший. Мері провела по поверхні лезом ножа, але там не залишилося жодного сліду.

Тут їй здалося, наче її пальці стали гладкішими. Вона понюхала їх і відчула, що, крім запаху пилу, від них походить якийсь слабкий аромат. Знову подивившись на величезну «насінну коробочку», вона побачила, що в центрі колесо трохи поблискує, а торкнувшись цього місця, відчула, що воно слизьке: це виділялася якась олія.

Мері поклала жорно на землю та подумала, яким шляхом ішла еволюція цього світу.

Якщо її здогади про всесвіт були слушними й той дійсно, як на те вказувала квантова теорія, являв собою скупчення множинних світів, то деякі з них відкололися від її власного набагато раніше, ніж інші. І в цьому світі напрям еволюції, безперечно, сприяв поширенню величезних дерев і тварин зі скелетом у вигляді ромба.

Жінці почала відкриватися вузькість її наукового світогляду. Вона не знає ні ботаніки, ні зоології, ні геології – тобто є неосвіченою, мов дитина.

Але тут Мері почула низьке, схоже на віддалений грім рокотання. Напрямок, із якого він доносився, було важко визначити, проте за кілька секунд жінка побачила хмарку пилу, що рухалася по одній із кам'яних доріг – до гаю, біля якого вона стояла, а отже, і до неї. До тієї хмари ще було не менше милі, але пересувалася вона досить швидко, і Мері раптом відчула тривогу.

Вона знову кинулася до дерев. Побачивши щілину між двома величезними коренями, вона залізла туди та, мов із-за бруствера, почала з-за кореня спостерігати за хмарою пилу, яка неухильно наближалася.

Від того, що відкрилося очам Мері, все перед її очима закрутилося. Спочатку це було схоже на банду рокерів на мотоциклах, потім їй спало на думку, що це можуть бути тварини на колесах. Але ж це було неможливо – жодна тварина не може мати коліс! Тож залишалося тільки не повірити власним очам.

Створінь було десь із десяток. Вони були приблизно одного розміру з тими травоїдними, котрих вона бачила вранці, але худорлявіші за них, крім того, сірого кольору. У них були рогаті голови та невеличкі хоботи, і їхні кінцівки також були розташовані немов по вершинах ромба, але передні та задні ноги якимось чином перетворилися в ході еволюції на колеса.

«Але коліс не існує у природі», – повторював голос у неї в голові. Цього просто не може бути – для цього потрібна вісь із цілком віддільною від неї втулкою, що обертається, а природа просто не могла створити чогось подібного!

Проте коли тварини, наблизившись до неї на відстань десь із п'ятдесят метрів, зупинилися й коли вляглася здійнята ними курява, Мері разом усе зрозуміла й навіть не стримала сміху – така буря емоцій охопила її.

Ці колеса були насінними коробочками, котрі вона бачила. Ідеально круглі, легкі та тверді – кращої конструкції годі було й бажати. Створіння просували в отвір усередині коліс задню та передню ноги та використовували бокові кінцівки, щоб відштовхуватися від землі та рухатися вперед. Милуючись їхньою винахідливістю, вона не забувала і про обережність – їхні роги виглядали страшенно гострими, і навіть із такої відстані вона бачила в їхніх поглядах розум і цікавість.

І вони шукали її!

Одна із тварин показала на колесо, відкочене жінкою від лісочка, зійшла з дороги та поїхала до нього. Наблизившись, вона хоботом поставила його сторчма та покотила до своїх товаришів.

Вони стовпилися навколо колеса і почали обережно торкатися його своїми дужими гнучкими хоботами, і Мері відчула, що сприймає те цвіркання, клацання та гукання, котре вона чула, як вирази несхвалення. Вона втрутилася у природний перебіг подій у цьому світі, і це було помилкою.

І тоді вона подумала: «Я прийшла сюди з певною метою, хоча вона мені досі незрозуміла. Тож слід бути хоробрішою та виявляти ініціативу».

Отже, вона підвелася та закричала:

– Гей! Я тут! Я подивилася на ваше колесо. Вибачте мені за це, будь ласка, і не завдавайте мені шкоди.

Голови створінь разом повернулися до неї, їхні хоботи піднялися, вуха настовбурчилися, а очі запалали цікавістю.

Мері вийшла зі свого укриття між коренями та стала перед ними. Підвівши руки вгору, вона тієї ж миті подумала, що цей жест може нічого не означати для істот, у яких немає рук. Утім це все, що вона могла зробити. Піднявши рюкзак, вона пройшла по траві та ступила на дорогу.

Нарешті вона опинилася на відстані п'яти кроків від створінь, і можна було скористатися нагодою краще їх роздивитися, але її увагу привернуло щось живе та свідоме в їхніх поглядах – мабуть, це був розум. Ці істоти відрізнялися від тих травоїдних тварин приблизно так само, як людина відрізнялася від корови!

Мері вказала пальцем на себе та промовила:

– Мері!

Найближча до неї істота простягла вперед хобот. Мері ще трохи наблизилася, і хобот торкнувся її грудей у тому місці, на яке вона вказала, та почула, як у горлянці істоти пролунав її власний голос: «Меррі».

– Хто ви? – спитала жінка, і створіння відповіло:

– Ктови?

Залишалося тільки відповісти:

– Я людина.

– Ялу дина, – промовило створіння, а потім відбулося дещо ще дивовижніше: істоти розсміялися.

Їхні очі зіщулилися, хоботи заколихалися, голови затрусилися, а те, що донеслося з їхніх горлянок, було, без сумніву, проявом веселощів. Мері не втрималася та засміялася разом із ними.

Тоді до неї наблизилося інше створіння та торкнулося хоботом її руки. Мері простягла і другу руку та відчула на ній м'який, допитливий, трохи колючий дотик.

– А, – промовила вона, – ви нюхаєте олію з тих коліс…

– Тихколіс, – повторило створіння.

– Якщо ви здатні повторювати те, що я кажу, то колись ми зможемо спілкуватися. Але коли? Мері! – сказала вона, знову вказавши на себе.

Нічого не відбулося – вони просто спостерігали за нею. Вона спробувала ще раз:

– Мері!

Найближча до неї істота торкнулася своїх грудей хоботом та заговорила. Чи це були два склади, чи три? Створіння ще раз промовило ту саму послідовність звуків, і цього разу Мері спробувала повторити їх за ним:

– Мулефа.

Інші створіння почали її голосом повторювати «Мулефа», сміятися й навіть, здавалося, передражнювали того, за ким вона повторила ці звуки. «Мулефа!» – знов і знову повторювали вони, ніби це був удалий жарт.

– Що ж, коли ви смієтесь, то, може, ви мене не з'їсте, – сказала Мері. Здавалося, із цієї миті між нею та її новими знайомими виникла певна невимушеність і дружелюбність, і вона вже не нервувалася.

Створіння також розслабилися: вочевидь, вони не просто блукали степом, а робили якісь справи. Мері побачила, що на спині в одного з них лежить сідло чи мішок, а два інші поклали туди колесо та, зробивши хоботами декілька вигадливих спритних рухів, прив'язали його мотузками. Коли вони стояли, то підтримували рівновагу за допомогою бокових ніг, а рухаючись, повертали їх, одночасно крутячи задньою та передньою кінцівками. Їхні рухи були вельми граціозними, але в них відчувалася й сила.

Одна з істот підкотилася до краю дороги, підвела хобот а голосно засурмила. Травоїдні, що стадом паслися неподалік, відразу підвели голови та побігли до неї. Наблизившись, вони зупинилися на краю дороги та терпляче почекали, доки істота на колесах повільно проїхала між ними, перерахувавши їх та оглянувши кожну.

Потім Мері побачила, як «пастух» схилився біля одного із травоїдних та хоботом почав доїти його, після чого наблизився до жінки й делікатно наблизив хобот до її рота. Спочатку вона відсахнулася, але в очах істоти було таке сподівання, що вона зробила крок уперед та відкрила рота. Істота видавила туди трохи солодкого молока, подивилася, як Мері проковтнула його, і знов почала годувати її. Її дії були такими люб'язними та розумними, що Мері під впливом імпульсу охопила руками голову створіння та поцілувала його, вдихнувши запах гарячої запиленої шкіри та відчувши тверді кістки під нею й дужі мускули хобота.

Тоді пастух тихо засурмив, і травоїдні пішли геть. «Мулефа» почали готуватися до від'їзду. Мері відчувала радість від того, що вони привітно прийняли її, і сумно від того, що вони від’їдають. Але їхні дії ще раз здивували її.

Одне із створінь опустилося, ставши на коліна, та хоботом показало їй на свою спину. Інші також підбадьорювали її, тож сумнівів бути не могло: вони пропонували їй поїхати з ними.

Одна з істот узяла її рюкзак та прикріпила його до сідла іншої, і Мері ніяково здерлася на спину того, хто стояв на колінах, думаючи при цьому, куди їй спустити ноги – спереду істоти чи позаду? І за що вона триматиметься? Але не встигла вона дійти якогось рішення, як створіння підвелося і група разом із Мері вирушила дорогою вперед.