Текст книги "Янтарне скло"

Автор книги: Филип Пулман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 32 страниц)

Тіаліс у неї за спиною відклав свій прилад і мовчки спостерігав за тим, як дитина благає свою власну смерть узяти її туди, куди нікому немає ходу.

Смерть почухала потилицю й підвела руки на знак відмови, але Ліру вже було не зупинити: її бажання було сильнішим від страху смерті, до того ж, за її словами, вона бачила й гірші речі…

Зрештою смерть промовила:

– Якщо тебе нічого не зупиняє, то я лише скажу: ходімо зі мною, я візьму тебе до країни мертвих. Я буду твоїм провідником, покажу тобі, як можна туди зайти, але щодо зворотного шляху, тобі доведеться шукати його самотужки.

– Ні, не самотужки, – зауважила Ліра. – Зі мною піде мій друг Віл, і не лише він…

– Ліро, – сказав Тіаліс, – хоча вся моя натура опирається цьому, ми підемо з тобою. Хвилину тому я злився на тебе, проте ти мене переконала…

Ліра зрозуміла, що настав час примирення, і зраділа, що все владналося.

– Тіалісе, – промовила вона, – я знаю, що наговорила зайвого, і вибачаюся, але якби ви не розізлилися, то ми не знайшли б свого провідника. Тож я рада, що ви з нами, ви й леді Салмакія, і вдячна вам за це.

Так Ліра переконала свою власну смерть провести її з друзями до країни, куди вже потрапили Роджер, батько Віла, Тоні Макаріос і так багато інших людей. Її смерть сказала, що з першими променями сонця треба буде вийти на пристань і бути готовими до подорожі.

Але Пантелеймон усе ще тремтів і тихо стогнав, і хоч як Ліра намагалася його заспокоїти, їй це не вдалося. Тому її сон на підлозі халупи, пліч-о-пліч із іншими її мешканцями, був тривожним і поверховим. І всю ніч її смерть, наче вартовий, сиділа поруч із нею.

20
Верхолазіння

Мулефа вміли робити різноманітні мотузки та шнури, і Мері Мелоун весь ранок витратила на перегляд і перевірку запасів, що зберігалися в коморах сім'ї Аталі. Нарешті вона відібрала те, що їй годилося. Принцип сплетіння окремих пасм не застосовувався в цьому світі – мулефа лише обмотували один шнур іншим, але їхні мотузки були міцними та гнучкими.

– Що ти робиш? – спитала Аталь.

У мові мулефа не було відповідника слову «лазити», тож Мері довелося пояснити це описово, за допомогою великої Кількості жестів. Аталь була нажахана.

– Піднятися у верхню частину дерева? – перепитала вона.

– Я повинна побачити, що відбувається із цим світом, – пояснила Мері. – Допоможи мені підготувати мотузку.

Коли Мері була в Каліфорнії, вона познайомилася з математиком, котрий всі вихідні проводив, лазячи по деревах. Мері мала невеликий досвід скелелазіння, і дії математика її дуже цікавили, тож вона уважно слухала його пояснення, вирішивши про себе, що колись застосує всю цю інформацію на практиці. Звичайно, вона не очікувала, що лазитиме по деревах в іншому всесвіті, до того ж їй не дуже подобалося те, що їй доведеться діяти самотужки, але іншого вибору не було. Залишалося тільки заздалегідь передбачити всі можливі труднощі.

Мері взяла складений кільцем шнур, достатньо довгий, аби можна було перекинути його через одну з гілок високого дерева так, щоб обидва кінці сягали землі, і достатньо міцний, аби витримати вагу, в декілька разів більшу від ваги її тіла. Потім вона нарізала велику кількість коротких шматків меншого, але дуже жорсткого шнура та зробила з них стропи: зав'язані морським вузлом короткі петлі, на котрі можна було, прив'язавши їх до головної мотузки, спиратися руками й ногами.

Наступною проблемою було те, як перекинути мотузку через нижню гілку. Експериментування з тонким міцним шнуром і пружною гілкою за годину надало в розпорядження Мері лук, а швейцарський ніж допоміг нарізати стріл із жорсткими листками, що мали виконувати роль пір'їн – стабілізаторів польоту. Витративши день на підготовку, Мері відчула, що в неї є все потрібне. Але сонце вже сідало, а руки жінки втомилися, тож вона повечеряла та пішла спати. Мулефа ж весь день пошепки обговорювали її приготування.

Прокинувшись, Мері відразу пішла за допомогою пострілу з лука перекидати мотузку через гілку. Довкола зібралося декілька мулефа – було очевидно, що вони непокояться щодо її безпеки. Лазіння було такою чужою для цих створінь на колесах справою, що сама думка про нього нажахала їх.

Узагалі-то Мері знала, що вони відчувають. Проковтнувши клубок, що підступив до горла, вона прив'язала кінець найтоншої, найлегшої мотузки до однієї зі своїх стріл і вистрілила нею вгору.

Перша спроба виявилася невдалою: стріла влучила в кору гілки й застрягла там. Другий постріл також не приніс бажаного результату: стріла хоча й перелетіла гілку, але повисла надто високо над землею, а коли Мері тягла її вгору, вона зачепилася за дрібні гілки й також застрягла. Мері смикнула за мотузку та зламала стрілу. Прив'язавши шнур до третьої, останньої стріли, вона тривалий час цілилася, але, як виявилося, робила це недаремно – третій постріл став удалим.

Обережно підтягуючи шнур, Мері зробила так, щоб обидва його кінці висіли над землею. Тоді вона надійно прив'язала їх до кореня завтовшки з її стегно та перевірила, чи витримає її вагу така опора. Начебто все було гаразд. Утім, із землі їй не було видно, за яку гілку зачепився шнур – хоча від цього тепер залежало все, включаючи її життя. На відміну від скелелазіння, де можна кожні декілька метрів прив'язувати мотузку до кілочків, забитих у скелю, цього разу вона мала справу з одним довгим прольотом шнура, і в разі невдачі падати довелося б зі значної висоти. Аби трохи підстрахуватися, Мері сплела три короткі відрізки шнура в такий собі ремінь безпеки та обв'язала обидва кінці мотузки, що Звисала, вільним вузлом, який можна було б умить затягнути, коли вона помітить, що може зірватися.

Жінка поставила ногу на першу з петель, приязних до головної мотузки, й почала підніматися.

Вона досягла своєї мети швидше, ніж очікувала. Лізти було досить легко, крім того, глибокі борозни на поверхні кори надавали їй надійну точку опори і створювали відчуття відносної безпеки. Лише за п'ятнадцять хвилин після того, як Мері залишила поверхню землі, вона вже стояла на першій гілці та обмірковувала, як їй краще досягти наступної.

Вона взяла з собою два мотки мотузки, сподіваючись зробити з неї щось на кшталт павутиння, яке слугувало б їй страховкою. На це знадобилося ще декілька хвилин, і коли все було зроблено, Мері обрала найперспективнішу гілку, змотала запасну мотузку та продовжила підйом.

За десять хвилин вона опинилася у найгустішій частині крони. До довгих листків уже можна було доторкнутися, крім того, тут було чимало брудно-білих, несподівано дрібних квіток, котрі після завершення цвітіння ставали кружками розміром із монету – майбутніми великими та твердими, як залізо, колесами.

Мері помітила зручне для відпочинку місце – там товста гілка розгалужувалася на три, – всілася туди, прив'язала свою страховку та розслабилася.

Крізь просвіти в листі їй було видно прозоре синє море, що, виблискуючи на сонці, простяглося до самого горизонту, а в іншому напрямку тягнувся, поступово підвищуючись, золотаво-коричневий степ, переплетений мережею сірих шосе.

Дув легкий вітерець, і в повітрі стояв слабкий аромат квітів. Жорстке листя тихо шелестіло. Знайшовши розсоху трьох великих гілок та сидячи на ній, Мері уявила собі, як невідома добра сила, мов дві величезні долоні, піднімає її сюди, і відчула благодать, котру відчувала лише одного разу за життя – і це було не тоді, коли вона давала обітницю як черниця.

Зрештою до нормального стану її повернула судома у правій щиколотці, котра незручно лежала на вигині гілки. Мері розім'яла собі ногу та подумки повернулася до мети свого підйому, хоча все одно відчувала легке запаморочення від того океану блаженства, що омивав її.

За декілька днів до того вона пояснила мулефа, як вона мусить тримати янтарне скло, щоб побачити сарф. Вони відразу збагнули, в чому проблема, і зробили коротку бамбукову трубку, зафіксувавши на її кінцях пластинки та створивши в такий спосіб щось на зразок телескопа або підзорної труби. Згадавши, що ця річ лежить у її нагрудній кишені, Мері дістала її. Подивившись крізь неї, жінка побачила летючі золоті іскри – сарф, Тіні, Лірин Пил, – котрі подібно до величезного рою крихітних живих істот пурхали по вітру. Здебільшого вони рухалися безладно, наче порошини у променях сонця чи молекули у склянці води.

Але не всі.

Що довше Мері дивилася, то більше помічала інший рзновид руху. Хаотичним пересування частинок було лише на перший погляд – на глибшому рівні вони всі повільно, але неухильно рухалися від землі до моря.

«Що ж, дуже цікаво», – подумала Мері. Обв'язавши себе одним зі своїх шнурів, вона полізла по горизонтальній гілці, уважно розглядаючи всі квітки, що зустрічалися їй на шляху. І незабаром вона почала розуміти, що відбувається. Витративши деякий час на те, щоб переконатися у правильності своїх висновків, жінка приступила до складного, тривалого, небезпечного спуску на землю.

Мулефа мовчки чекали її внизу, було видно, як сильно вони хвилювалися за друга, що піднявся так високо над землею.

Особливо зраділа безпечному закінченню Меріної подорожі Аталь – вона нервово обмацала хоботом усе тіло жінки, видаючи при цьому тихі радісні звуки. Потім вони разом із іншими мулефа поїхали до поселення.

Щойно вони виїхали на пагорок, за яким лежало селище, знизу пролунав крик, і коли Мері стала на землю, натовп уже був таким великим, що жінка зрозуміла: у них гості з усіх околишніх поселень, і всі вони бажають послухати, що вона скаже. На жаль, новини були невтішними.

Старий заліф на ім'я Сатамакс вийшов на трибуну кургану та приязно привітав Мері. Жінка відповіла згідно з усіма відомими їй правилами етикету мулефа. Щойно привітання скінчилися, вона почала говорити.

Якщо не враховувати всіх порожніх фраз та еківоків, зміст її промови був таким:

– Мої добрі друзі, я піднялася на крону ваших дерев та уважно оглянула молоде листя, квітки й насіння. Я побачила, що там, високо над землею, сарф рухається проти вітру. Вітер віє з моря, але сарф повільно пересувається в напрямку води. Чи бачили ви це з землі? Я не бачила.

Почувши слова Сатамакса, що це є для них новиною, Мері повела далі:

– Коли сарф проходить крізь дерева, вони наче проціджують його, і частина його зосереджується навколо квіток. Я зрозуміла, що відбувається: квітки повернуті вгору, і якби сарф падав вертикально вниз, він потрапляв би в пелюстки та вдобрював би їх, наче зоряний пил. Але сарф не опускається вниз, він рухається в напрямку моря. Коли квітка дивиться на землю, сарф таки потрапляє в неї, ось чому нові колеса все ще ростуть. Однак більшість квіток дивиться на небо, і сарф проходить повз них, не торкаючись їх. Мабуть, квітки завжди росли саме так – адже в минулому сарф опускався з неба. Щось сталося не з деревами, а з сарфом. І цей потік можна побачити, лише піднявшись високо над землею, ось чому ви нічого про це не знаєте. Тож, якщо ви бажаєте зберегти дерева та вижити як біологічний вид, ми мусимо з'ясувати, що відбувається з сарфом. Наразі я цього не розумію, але обіцяю вам, що спробую обміркувати це питання всебічно.

Мері побачила, що чимало мулефа задерли голови, щоб подивитися, куди рухається сарф. Але з землі вони не могли цього побачити: Мері також дістала янтарне скло та подивилася вгору, проте побачила лише рясну блакить неба.

Мулефа ще тривалий час радилися, намагаючись згадати, чи розповідали давні легенди та історії про вітер із capфу, але так нічого й не згадали. Вони знали лише те, що сарф падає із зірок, і так було завжди.

Зрештою мулефа спитали в Мері, чи є в неї якісь ідеї, і вона відповіла:

– Мені треба зібрати більше інформації. Я мушу подивитися, чи завжди цей вітер віє в одному напрямку, чи він, наче бриз, удень віє в один бік, а вночі – в інший. Тож мені доведеться проводити більше часу на дереві, можливо, навіть просидіти там усю ніч. Мені знадобиться ваша допомога, щоб збудувати якусь платформу, на якій я могла б спати, не боячись упасти вниз. Але понад усе нам потрібні докладніші спостереження.

Практичні та стурбовані новинами мулефа запропонували Мері відразу почати будівництво потрібних їй споруд. Вони знали, що таке мотузка із блоком, і Мері запропонували метод, за допомогою якого можна було б безпечно піднімати її всередину крони дерев, у такий спосіб звільнивши її від потреби щоразу дертися на дерево, ризикуючи колись зірватися.

Не відкладаючи цю справу на потім, мулефа відразу пішли збирати потрібні матеріали для спостережної платформи й підйомника та під її керівництвом почали плести міцні канати.

Після того, як отець Гомес поспілкувався зі старим подружжям із ферми в тіні оливкових дерев, він загубив слід Мері. Він витратив декілька днів на прочісування місцевості, але жінка, здавалося, зникла безслідно.

Він нізащо не відмовився б від своїх спроб відшукати її, незалежно від того, скільки часу це взяло б; розп'яття, що висіло в нього на шиї, та гвинтівка за плечима підтримували його рішучість у будь-якому разі виконати своє завдання.

Але якби не різниця в погоді, отець Гомес витратив би на це набагато більше часу. У світі Ситагаза було сухо та спекотно, і чоловіку дедалі більше хотілося пити. Побачивши на якомусь камені, вершині кам'янистого осипу, вологу пляму, він поліз подивитися, чи немає там джерельця. Джерельця там не було, але у світі з колісними деревами тільки-но пройшла злива. Ось так священик знайшов вікно та з'ясував, куди поділася Мері.

21
Гарпії

Ліра та Віл обоє прокинулися з важким відчуттям – наче засуджені на смерть в'язні в ранок перед стратою. Тіаліс і Салмакія займалися своїми бабками: годували їх мошками, яких впіймали біля антаричної лампи та знайшли в павутинні, і напували водою. Коли леді Салмакія побачила вираз Ліриного обличчя та помітила, як миша-Пантелеймон притискається до грудей дівчинки, вона облишила свої справи і підійшла, щоб поговорити з нею. Тим часом Віл вирішив прогулятися по окрузі.

– Ти все ще можеш змінити рішення, – промовила Салмакія.

– Ні, ми вже все вирішили, – уперто сказала Ліра, приховуючи свій страх.

– А як ми не повернемося?

– Ви не зобов'язані йти з нами, – нагадала Ліра.

– Ми вас не покинемо.

– А що, як ви не повернетесь?

– То ми вмремо, займаючись важливою справою.

Ліра мовчала. Раніше вона не роздивлялася леді як слід, однак тепер для цього випала слушна нагода. Салмакія стояла у світлі гасової лампи лише на відстані простягненої руки дівчинки. Її обличчя було добрим і спокійним, його не можна було назвати дуже красивим, але це було обличчя, яке радісно було б побачити під час незгод. Голос леді був низьким і виразним, і вона завжди охоче сміялася. Наскільки Ліра пам'ятала, їй ніхто ніколи не читав книжки та не співав колискових перед сном, ніхто не цілував її на ніч і не поправляв ковдру. Але дівчинка раптом подумала: якщо вона й чула колись голос, який огортав її любов'ю та теплом, то це був голос леді Салмакії. Її серце стиснуло неясно бажання тримати на руках дитину, колисати її та співати їй таким голосом.

– Добре, – промовила дівчинка, але на останньому складі її голос зірвався.

– Побачимо, що воно буде, – сказала леді й відвернулася.

Поївши сухого хліба і випивши гіркий чай – це все, що було запропоновано їм на сніданок, – вони подякували хазяям, узяли свої торби та почали продиратися крізь нетрі до узбережжя озера. Ліра озирнулася в пошуках смерті й, звісно, відразу побачила її – невиразна постать ввічливо трималася трохи попереду та час від часу оберталася, щоб подивитися, чи не відстають подорожани.

Небо було затягнуте похмурим туманом. День більше нагадував присмерки, а в тьмяному світлі рідкісних антаричних лампочок із поверхні калюж на дорозі постійно здіймалися в повітря схожі на видіння випари. Людей не було видно, і лише іноді діти бачили смертей, але в них над головами постійно ширяли туди-сюди бабки, наче прошиваючи весь світ невидимими нитями, і бачити це яскраве майоріння кольорів серед довколишньої сірості було дуже приємно.

Незабаром вони вийшли на околицю поселення та почали продиратися вздовж в'ялого струмка крізь рідкі зарості кущів. Іноді чулося різке квакання та сплеск, наче вони тривожили якихось земноводних, але діти побачили тільки одну живу істоту – жабу розміром зі ступню Віла. Тварина лежала прямо в них на шляху й дивилася на них так, ніби знала, що вони збираються зробити їй боляче, потім вона поповзла вбік – так повільно, наче була серйозно ушкоджена.

– Треба було б із жалості вбити її, – сказав Тіаліс.

– Звідки ви знаєте? – промовила Ліра. – Може, їй понад усе на світі подобається бути живою.

– Якби ми вбили її, то це було б усе одно що взяти її з собою, – завважив Віл, – а вона хоче залишитися тут. Я за своє життя вбив достатньо живих істот, і навіть брудна застояна калюжа може бути кращою, ніж смерть.

– Але, може, вона страждає? – спитав шевальє.

– Якби вона вміла розмовляти, вона сказала б нам. А позаяк вона мовчала, не будемо її вбивати – це було б реакцією на наші почуття, а не на жабині.

Вони рушили далі. І хоча туман дедалі густішав, невдовзі відлуння їхніх кроків стало дещо іншим, указуючи на те, що десь неподалік знаходиться відкрита місцевість. Аби зробити свої очі якомога більшими, Пантелеймон став лемуром і тепер сидів у Ліри на плечі, притиснувшись до її вогкого волосся, але як він не вдивлявся в сутінок, його зір сягав лише на декілька кроків. Він безперервно тремтів.

Раптом подорожани почули удари дрібних хвиль об берег. Звук був дуже тихим, однак його джерело явно знаходилося десь поблизу. Бабки разом зі своїми наїзниками повернулися до дітей, а Пантелеймон заліз Лірі за пазуху. Дівчинка присунулася ближче до Віла, і вони ще повільніше пішли слизькою стежкою.

І ось показався берег. Перед ними лежала масляниста, Піниста нерухома вода, час від часу об гальку мляво розбивалася хвилька.

Стежка повернула ліворуч, і, пройшовши ще трохи, діти побачили над водою дерев'яну пристань, котра більше нагадувала згусток туману, ніж тверде тіло. Палі були напівгнилими, а дошки – зеленими від слизу. Здавалося, це кінець світу: стежка обривалася біля причалу, а за причалом починався рясний туман. Виконавши свою роль провідника, Ліри-на смерть уклонилася, відступила в туман і зникла ще до того, як Ліра спитала, що їм робити далі.

– Слухайте! – тихо промовив Віл.

З боку води долетіли поскрипування дерева та тихі регулярні сплески. Віл поклав руку на рукоятку ножа та обережно зробив декілька кроків по прогнилому настилу. Ліра стала за його спиною, а бабки всілися на покриті водоростями швартові стовбури, котрі виглядали як геральдичні вартові. Діти стояли на краю пристані, вдивляючись у туман та час від часу стираючи з він краплі, що осідали на них. Чути було лише протяжне скрипіння та сплески.

– Може, не підемо? – прошепотів Пантелеймон.

– Ми повинні, – відповіла Ліра.

Вона подивилася на Віла і побачила, що його обличчя було напруженим, похмурим і рішучим: такий не відступиться. Галівесп'яни, Тіаліс на Віловому плечі, а Салмакія на Ліриному, також були спокійними й зосередженими. Крила бабок були покриті райдужними краплинками вологи, і комахи час від часу струшували їх. Ліра подумала, чи буде для них їжа у країні мертвих.

Раптом із сутінку з'явився човен.

Це була старовинна, потріскана та напівзгнила плоскодонка, і на ній стояла старезна, як сама старість, згорблена постать, загорнута у якусь мішковину. Кістляві руки міцно стискували ручки весел, а вологі бліді очі глибоко запали у зморшки сірої шкіри.

Старий відпустив весло та простяг свою скорчену руку до залізного кільця, що висіло на стовбурі на куті причалу. Другою рукою він декілька разів змахнув веслом і підвів човна впритул до дощок пристані.

Потреби у словах не було. Віл сів у човен першим, а коли Ліра вже збиралася ступити за ним, човняр підвів руку.

– Його не можна, – різким шепотом промовив він.

– Кого?

– Його.

Перевізник наставив жовто-сірий палець прямо на Пантелеймона, котрий із рудувато-коричневого горностая миттєво став білосніжним.

– Але він – це я! – вигукнула Ліра.

– Якщо ти їдеш, він мусить залишитися.

– Неможливо! Ми вмремо?

– А хіба не цього ти хочеш?

Тут Ліра вперше по-справжньому зрозуміла, що вона робить, збагнувши, якими можуть бути наслідки її дій. Вона випросталася, тремтячи та стискуючи свого любого деймона так міцно, що той заскиглив від болю.

– Але вони… – безпомічно почала Ліра та зупинилася: було б нечесно звернути увагу на те, що всі інші не повинні відмовлятися від чогось.

Віл збентежено дивився на дівчинку. Вона обвела зором озеро, пристань, ледь помітну стежку, застояні калюжі та вологі кущі. Її Пантелеймон залишиться тут зовсім один! Як він зможе жити тут? Він затремтів у неї під одягом, ще щільніше притискуючись до її теплого тіла. Це неможливо! Вона ніколи не погодиться на таке!

– Якщо ти хочеш поїхати, він має залишитися, – повторив човняр.

Леді Салмакія смикнула повіддя, і її бабка злетіла з Ліриного плеча та всілася на борт човна. За мить до неї приєднався Тіаліс, і вони щось сказали човняру. Ліра спостерігала за цим так, як засуджений в'язень дивиться на двері зали суду, що відчиняються, щоб, можливо, за мить явити його очам посильного з помилуванням.

Перевізник вислухав їх і похитав головою.

– Ні, – промовив він. – Якщо вона іде, він повинен залишитися.

Віл втрутився:

– Але це несправедливо. Ми ж не повинні залишати тут частину себе!

– О, ви помиляєтесь! – сказав човняр. – Їй просто не поталанило, що вона може бачити частину себе, котру вона залишає, та розмовляти з нею. Коли ви опинитесь на воді, буде вже пізно щось змінювати. Але всі ви залишаєте на цьому березі частину себе. Для таких, як він, немає ходу до землі мертвих.

«Тільки не це! – подумали Ліра з Пантелеймоном. – Ми не для того пройшли через Больвангар, аби зараз розлучитися. Як ми знову відшукаємо одне одного?»

Дівчинка знов оглянула відразливий хмурий берег, такий просякнутий розкладенням й отрутою, уявила, як її милий Пантелеймон самотньо чекатиме на неї тут, як він сумно дивитиметься, як вона зникає в тумані, й гірко заплакала. Її голосні ридання не підхоплювала луна – вони безслідно тонули в тумані, – але вздовж усього берега, із незліченних обмілин і заводей, з-за повалених стовбурів дерев почали виглядати-всі ті створіння, що мешкали в цих Богом забутих місцях, і, відчувши всю силу її горя, боязко припадали до землі.

– Якби йому можна було… – почав Віл, відчайдушно прагнучи припинити цей напад горя, але човняр похитав головою.

– Він може зайти на човен, однак у такому разі човен залишиться тут, – промовив він.

– Але як вона знову знайде його?

– Цього я не знаю.

– На шляху назад ми минатимемо ці місця?

– Назад?

– Ми збираємося повернутися, піти до країни мертвих та повернутися назад.

– Із того берега ви сюди не повернетесь.

– Тоді ми знайдемо якийсь інший шлях, але обов'язково знову прийдемо сюди.

– Я перевозив мільйони людей, і жоден із них не повернувся.

– То ми будемо першими. Ми знайдемо вихід. Човняре, ти бачиш, як серйозно ми налаштовані, тож вияви доброту та співчуття, дозволь їй узяти з собою свого деймона!

– Ні, – промовив перевізник і покачав своєю старезною головою. – Це правило не можна порушувати. Це є закон, схожий на… – він схилився над водою та зачерпнув її долонею, аби за мить нахилити її та подивилися, як вода повертається до озера. – Це закон на кшталт того, що змушує воду падати донизу. Я не можу нахилити руку та змусити воду летіти вгору, і так само я не можу взяти деймона до країни мертвих. Незалежно від того, поїде дівчинка чи ні, деймон мусить залишитися тут.

Ліра занурила обличчя у смух Пантелеймона-кота і не помічала нічого довкола, але Віл побачив, як Тіаліс злазить зі своєї бабки та готується вколоти човняра. Хлопець подумав: «Це єдине, що нам залишається», і приготувався побачити, як перевізник упаде, однак старий повернув голову до галівесп'янина і сказав:

– Як ти гадаєш, скільки століть я перевожу людей до країни мертвих? Ти вважаєш, що якби щось могло мені зашкодити, цього досі не сталося б? Ти гадаєш, що люди, котрих я вожу, пливуть туди з радістю? Вони вириваються та плачуть, намагаються підкупити мене, погрожують і нападають на мене, але все це марно. Ти не завдаси мені шкоди, хоч чим мене штрикай. Краще заспокой дівчинку. Адже вона іде зі мною. На мене можеш не звертати уваги.

Вілові хотілося відвести очі: Ліра робила найгірший учинок у своєму житті. Вона ненавиділа сама себе, страждала за Пантелеймона, через нього та разом із ним, проте все одно Намагалася поставити його на холодну землю, відірвати від свого одягу його пазурі… Віл затулив вуха: слухати плач деймона було вже занадто. Час від часу дівчинка намагалася Відштовхнути Пантелеймона, а той несамовито кричав і намагався втриматися біля неї.

«Вона могла б повернути назад!» – спало на думку хлопцеві.

Вона могла б просто сказати: «Ні, це була хибна ідея, нам Не слід робити цього».

Вона могла б захистити свій життєвий зв'язок із Пантелеймоном, поставити його вище від усього іншого, виштовхнути все інше з голови…

Та ні, не могла.

– Пантелеймоне, цього ніхто раніше не робив, – тремтячим голосом прошепотіла дівчинка, – але Віл каже, що ми Повернемось, і я присягаюся, ми зробимо це! Я люблю тебе! Будь обережний, і все буде добре. Ми повернемося, і навіть якщо я буду змушена витратити на пошуки тебе все своє життя без залишку, я все одно знайду тебе. Я не зупинюся, не відпочиватиму, я… Пане, я повинна піти туди…

З цими словами вона відштовхнула його, і він безсило впав у холодну багнюку.

Віл навряд чи відповів би щось, якби його спитали, якою твариною Пантелеймон був наразі. Він здавався якимось крихітним клубочком, чи цуценям, чи то кошеням, безпорадним і безсилим, створінням, котре так глибоко поглинуло у страждання, що цього страждання було більше, ніж самого Пантелеймона. Його очі не залишали Ліриного обличчя, і Віл бачив, що дівчинка змушує себе не відводити очей, не уникати своєї провини. Хлопця вразили її сміливість і чесність, і водночас його роздирав на шматки біль, спричинений їхнім розставанням.

Пантелеймон не питав Ліру, чому вона це робить, бо сам усе знав. Він також не запитував її, чи вона любить Роджера більше, ніж його – відповідь на це питання він також добро знав. І ще деймон знав, що коли він заговорить, Ліра не встоїть, тож він мовчав, аби не мучити людину, що залишала його. Обоє вони прикинулися, буцімто ця розлука не буде болісною, мовляв, незабаром вони знову будуть разом, і все піде як раніше, ба навіть краще. Але Віл знав, що дівчинка власноруч вириває зі своїх грудей серце.

Потім Ліра ступила в човен. Вона була такою легкою, що посудина майже не ворухнулася. Дівчинка всілася поруч із Вілом та застигла, не відриваючи очей від Пантелеймона, котрий, тремтячи, стояв на дальньому кінці причалу. Проте коли човняр відпустив залізне кільце, занурив весла у воду та відштовхнувся, деймон-цуценя, стукаючи пазурами по планках, кинувся на самий край настилу та завмер там, дивлячись на човен. За мить він разом зі пристанню розтанув у тумані.

І тут Ліра закричала так несамовито, що навіть у цьому укутаному в туман світі її крик спричинив луну – хоча це, звичайно, була не луна, а друга частина її крику, що долетіла із країни живих услід за Лірою, яка повільно відпливала у країну мертвих.

– Віле, моє серце! – простогнала дівчинка та вчепилася в його руку. Її мокре обличчя було спотворене болем.

Так справдилося пророцтво, що про нього Ректор Коледжу Джордана повідомив бібліотекареві – пророцтво, згідно з яким Ліра вчинить велику зраду й це завдасть їй жахливого болю.

Але Віл відчував, що в його серці також виростає нестерпний біль, і краєм ока бачив, що двоє галівесп'ян, котрі хапалися один за одного так само, як вони з Лірою, також зазнають цієї муки.

Почасти біль був фізичним: здавалося, що залізна рука схопила серце та тягне його крізь ребра, і хлопець притиснув до цього місця руки та марно намагався утримати серце всередині. Біль був набагато глибшим і гіршим, ніж біль від утрати пальців. Але почасти він був душевним: щось таємне та особисте витягали з тіла туди, куди ця річ не бажала потрапити. Віла охопила суміш болю, сорому, страху та самобичування – останнього тому, що він власноруч викликав усе це.

І це ще не все. Він начебто промовив: «Ні, ні, не вбивайте мене, натомість убийте мою матір: мені байдуже, я її не люблю», і мати почула це, проте щоб пощадити його почуття, прикинулася, що нічого не чула, та через свою любов до сина запропонувала вмерти замість нього. Ось як він почувався, і нічого гіршого за це відчуття не могло бути.

Тепер Віл знав, що всі ці речі були невід'ємною частиною зв'язку зі своїм деймоном, і що його деймон, хай там яким він є, залишився позаду, поруч із Пантелеймоном, на занедбаному, схожому на смітник березі. Це спало на думку Вілу й Лірі майже одночасно, і вони обмінялися болісними поглядами. Так удруге – але не востаннє – в їхньому житті кожен із них побачив на обличчі другого вираження своїх власних думок.

Подорож, у яку вони вирушили, здавалося, ніяк не діє лише на човняра і бабок. Великі комахи були жвавими та сяяли кольорами навіть у цьому задушливому тумані. Час від часу вони смикали крилами, щоб струсити вологу, а старий у своєму мішкуватому вбранні лише ритмічно нахилявся назад-уперед, упираючи босі ноги в заляпане дно човна.

Подорож тривала досить довго. Хоча якась частина Ліри все ще сочилася болем, уявляючи Пантелеймона, кинутого на березі, інша частина поступово пристосовувалася до цього болю, оцінювала свою силу, з нетерпінням чекала зустрічі з невідомим.

Дівчинку міцно тримали руки Віла, але сам він також дивився вперед, намагаючись поглядом пронизати вогкі сірі сутінки та почути щось відмінне від монотонних ударів весел по воді. І ось нарешті хлопець помітив щось нове: просто за курсом лежав якийсь стрімчак чи острів. Сплеск луною відскочив від скель, а потім туман наче потемнішав.

Перевізник витягнув одне з весел – він повертав човна трохи ліворуч.

– Де ми? – пролунав голос шевальє Тіаліса, майже такий самий, як завжди, але трохи грубіший, наче він також тривалий час боровся з болем.

– Біля острова, – відповів човняр. – Ще п'ять хвилин, і ми пристанемо до берега.

– А що це за острів? – спитав Віл – як йому здалося, якимось іншим, майже невпізнанним через відчутий біль голосом.

– На ньому розташовані ворота, що ведуть до країни мертвих, – промовив перевізник. – Ними проходять усі: королі, королеви, вбивці, поети, діти… Назад ніхто не вертається.