Текст книги "Янтарне скло"

Автор книги: Филип Пулман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 32 страниц)

33
Марципан

Наступного ранку Ліра прокинулася від сну, у якому до неї повернувся Пантелеймон і відкрив їй свою остаточну форму. Дівчинка пам'ятала, що ця форма їй дуже сподобалася, але не пам'ятала, якою саме вона була.

Сонце нещодавно зійшло, і повітря духмяніло свіжістю. Крізь відчинені двері домівки під солом'яною стелею, в якій вона спала, Ліра побачила сонячні промені. Деякий час вона лежала, прислуховуючись до звуків цього світу. Зовні співали птахи, чути було цвіркуна, а поруч глибоко дихала уві сні Мері.

Дівчинка сіла на ліжку та побачила, що вона оголена. На мить вона відчула обурення, але потім помітила на підлозі купку чистого одягу: сорочку Мері та відріз якоїсь м'якої й легкої тканини, із котрої можна було зробити імпровізовану спідницю. Вона одяглася. Спідниця виявилася вельми незручною, але принаймні це був хоч який одяг.

Вона вийшла з хатини. Пантелеймон був десь поруч – дівчинка була в цьому впевнена, вона навіть майже чула, як він розмовляє з кимсь і сміється. Це означало, що йому нічого не загрожує й що вони й досі якимось чином пов'язані. І коли він вибачить її та повернеться, вони багато годин просто розмовлятимуть про що завгодно…

Лежень Віл усе ще спав під деревом. Ліра вже хотіла розбудити його, але потім вирішила, що поки він спить, можна викупатися в річці. Колись вона полюбляла разом із іншою оксфордською дітворою купатися голою в річці Червел, але ніколи б не наважилася на це на очах у Віла – від однієї думки про це її щоки спалахнули.

Тож вона в перлистому ранковому світлі спустилася до ріки. Серед прибережного очерету нерухомо стояв на одній нозі високий худий птах, схожий на чаплю. Дівчинка повільно та тихо, щоб не сполохнути її, підійшла до води, але птах, здавалося, звернув на неї не більше уваги, ніж на коливання очерету.

– От і добре, – промовила дівчинка, скинула одяг і зіслизнула у воду. Аби не змерзнути, вона пливла дуже швидко, проте коли нарешті вискочила на берег, її зуби стукотіли. Узагалі-то поруч уже мав би бути Пантелеймон – зазвичай він допомагав Лірі витиратися. Може, він весь цей Час був поруч, у вигляді рибки беззвучно сміючись із неї? Чи, може, він став жуком і заповз у її одяг, аби полоскотати її? Або тим схожим на чаплю птахом? Однак потім дівчинка подумала, що він може бути десь далеко, разом із іншим деймоном скачучи степом й геть викинувши її з голови.

Промені сонця вже були досить теплими, й невдовзі Ліра відчула, що зігрілася. Вона знову надягла надто широку для неї сорочку Мері та, помітивши біля берега декілька гладких каменів, пішла по свій старий одяг, аби випрати його. Але підійшовши до хатини, вона побачила, що хтось уже зробив це: її та Вілові речі були розвішані на гілках пахучого куща і вже майже висохли.

Віл уже ворушився. Дівчинка сіла поруч із ним та тихо Промовила:

– Віле! Прокидайся.

– Де ми? – відразу відповів він і підскочив, схопившись за ніж.

– Все гаразд, – відводячи погляд, заспокоїла його Ліра. – Твої речі випрані, але я не знаю, хто це зробив. Зараз я принесу їх, вони майже сухі…

Дівчинка подала йому одяг і сіла спиною до нього, почекавши, поки він одягнувся.

– Я купалася в річці, – промовила вона. – Я пішла пошукати Пантелеймона, але, гадаю, він десь ховається.

– Непогана ідея! Я маю на увазі, трохи поплавати: у мене таке відчуття, наче я не мився багато років… Піду викупаюся.

Поки хлопця не було, Ліра гуляла по селищу, не розглядаючи те, що їй зустрічалося, надто уважно – Слід було подумати про те, що вона може порушити якийсь невідомий їй кодекс увічливості, – але все одно відчуваючи велику цікавість. Деякі з домівок були дуже старими, а деякі – новими, проте всі вони були в однаковій манері зроблені з дерева, глини та соломи. Усе тут було невловимо м'яким і гладким. Віконні та дверні рами були покриті якимось візерунком, однак він не був вирізаний на дереві: здавалося, мулефа невідомо як переконали дерева рости, відразу набуваючи потрібної їм форми.

Що більше дівчинка дивилася, то очевиднішим для неї ставало, що в селищі панували лад й охайність – вона наче за допомогою алетіометра розгортала клубок значення. Якась частина її свідомості прагнула розкласти тутешнє життя по поличках, рухатися від подібного до подібного, від одного значення до іншого, але при цьому вона гадала, скільки часу вони тут проведуть до того, як вирушити далі.

«Хай там як, проте я ніколи не піду, доки не повернеться Пантелеймон», – вирішила дівчинка.

Зрештою повернувся Віл, і за декілька хвилин зі свого будинку вийшла Мері та запропонувала їм сніданок. Невдовзі підійшла Аталь, і поступово в селищі завирувало життя. Діти помітили, що з-за однієї з хатин виглядають двоє дитинчат мулефа, і Ліра раптом повернулася до них та грізно подивилася просто їм в очі, змусивши їх з переляку підстрибнути та заверещати.

– Ну що ж, – промовила Мері після того, як вони поїли коржиків та фруктів і випили палюче гарячий настій якоїсь рослини, схожої на м'яту. – Вчора ви були надто втомлені, щоб розмовляти, але сьогодні ви виглядаєте набагато жвавішими, тож, гадаю, настав час нам розповісти одне одному все, про що ми дізналися. Мабуть, на це знадобиться чимало часу, тож пропоную не просто сидіти, а займатися чимось корисним – скажімо, ми можемо полагодити рибальські сіті.

Вони віднесли на берег річки жорстку смолисту сіть і розклали її на траві, й Мері показала дітям, як зав'язувати шнуром проріхи. Час від часу вона сторожко дивилася на море, бо Аталь повідомила їй, що далі по узбережжю мулефа помітили величезну зграю туалапі, котра збиралася в морі, й усі мешканці селища були готові кожної миті вирушити від узбережжя, але поки що великих птахів не було видно, і роботу все одно слід виконувати.

Тож вони сиділи на залитому сонцем березі спокійної річки, працювали та слухали Лірину розповідь про все, що сталося після того, як вони з Пантелеймоном вирішили завернути у вітальню Коледжу Джордана.

Настав приплив, потім він пішов на спад, а туалапі все не було видно. Ближче до вечора Мері повела Віла з Лірою до узбережжя моря – вздовж берега річки, повз тичини, до яких мулефа прив'язували рибальські сіті, через драговини та солончаки. Тепер, коли вода пішла геть, можна було не хвилюватися щодо туалапі: великі птахи приходили лише по високій воді. Мері вела дітей прокладеним серед багнюки кам'янистим насипом, котрий, подібно до багатьох витворів Мулефа, був старовинним і виглядав радше частиною природи, ніж рукотворним об'єктом, але завдяки постійному догляду перебував у доброму стані.

– Це вони створили ті кам'яні дороги? – поцікавився Віл.

– Ні. Можна сказати, це дороги їх створили, – відповіла Мері. – Я маю на увазі, вони ніколи б не навчилися користуватися колесами, якби в їхньому світі не існувало вдосталь гладких твердих поверхонь. Гадаю, це потоки лави, залишені давніми вулканами. Окрім доріг, що вможливили використання колеса, у цьому світі збіглися й інші обставини: наприклад, колісні дерева й устрій тіл мулефа – вони не хребетні, хребта в них просто немає. Колись давно у наших світах обставини склалися так, що істоти, у яких він був, здобули перевагу над усіма іншими, і почали еволюціонувати інші види, також із хребтом. У цьому світі все було по-іншому – найвигідніше було мати ромбоподібну структуру скелета. Власне кажучи, тут є хребетні, але небагато. Скажімо, тут с. змії, і тутешні мешканці доглядають за ними, як за дуже важливими тваринами, й майже ніколи не вбивають їх. Хай там як, еволюцію мулефа вможливив збіг трьох чинників: Це структура їхнього скелета, вулканічні дороги та колісні дерева. Інакше кажучи, збіглося багато малоймовірних обставин. Віле, а коли почалася твоя роль в історії, що її розповідає нам Ліра?

– Це також сталося внаслідок збігу численних малоймовірних подій, – почав хлопець, згадавши про кішку під грабами. Якби він прийшов на те місце на хвилину пізніше чи раніше, то ніколи не побачив би її, не знайшов би вікна, не потрапив би до Ситагаза та не зустрів би Ліру: нічого з цього просто не відбулося б.

Віл почав із самого початку, і поки вони прямували до берега, він дійшов у своїй розповіді до того місця, коли вони з батьком билися на вершині гори.

– А потім його вбила відьма…

Хлопець і досі не зрозумів, чому це сталося. Він переказав те, що почув від Джути Камайнен перед тим, як вона вбила себе: вона кохала Джона Пері, але він знехтував її коханням.

– Так, відьми безжальні, – промовила Ліра.

– Але якщо вона його кохала…

– Любов є жорстокою річчю, – сказала Мері.

– Однак він кохав мою матір, – мовив Віл, – і я можу сказати їй, що він завжди зберігав їй вірність.

Ліра подивилася на Віла й подумала, що якби він коли-небудь закохався, то поводився би так само.

Повсюди навколо них тихо шуміло вечірнє життя: висихаючи, невпинно чмокало багно, скрипіли та дзижчали комахи, кричали чайки… Приплив скінчився, і весь чистий піщаний берег лежав, виблискуючи, на яскравому сонці. У верхньому шарі піску жили, живилися та вмирали мільйони дрібних створінь, і невидиме ворушіння під поверхнею та незліченні дірки в піску показували, що життя тут вирує.

Нічого не кажучи дітям, Мері весь час оглядала горизонт, шукаючи білі вітрила. Але було видно лише туманне марево, що стояло в тому місці, де блакить неба бліднішала, торкаючись води, а море відбивало сонячні промені та кидало зайчики в мерехтливе повітря.

Жінка показала Вілу та Лірі, як збирати їстівних молюсків, відшукуючи їхні дихальні трубки, що трохи стирчать з піску.

Мулефа обожнювали їх, але пересуватися по піску та збирати свій делікатес було їм нелегко. Виходячи на берег, Мері кожного разу набирала цих молюсків якомога більше, а тепер, коли в них було три пари рук та очей, можна було влаштувати для мешканців селища справжній бенкет. Жінка дала дітям полотняний мішок, і поки вони займалися пошуками, вона ознайомилася з наступною частиною їхніх пригод. Поступово вони наповнили мішки, і Мері повела їх через драговини назад до селища – невдовзі мав знову початися приплив.

Розповідь тривала вже цілий день, а Віл із Лірою все ще На потрапили до світу мертвих: доводилося залишити опис цієї подорожі на завтра. Коли вони наблизилися до селища, Віл тільки розповідав Мері, як вони з Лірою дійшли висновку, що людська натура складається із трьох частин.

– Знаєш, – промовила Мері, – Церква – я маю на увазі католицьку церкву, до лона якої я належала, – не вживає слово «деймон», але Святий Павло згадує дух, душу та тіло. Отже, уявлення про три частини людської природи не є абсолютною новиною.

– Проте найкращою частиною є тіло, – відповів Віл. – Про це мені казали Балтамос і Баруг. Всі ангели хотіли б мати фізичні тіла. За словами Балтамоса й Баруга, ангели не розуміють, чому ми не вміємо діставати ще більше задоволений від світу. Для них мати наше тіло й наші чуття було б нескінченним блаженством. У світі мертвих…

– Розповіси, коли ми доберемося до нього, – перервала хлопця Ліра та посміхнулася йому, й ця посмішка містила в собі таке солодке знання й таку радість, що всі його чуття сплуталися. Він посміхнувся у відповідь, і в Мері промайнула думка, що вона ще ніколи не бачила на людському обличчі виразу такої абсолютної довіри.

Вони підійшли до перших хатин і на радість мулефа повідомили їм, що сьогодні в них на вечерю буде дещо особлива. Мері пішла допомагати Аталі готувати молюсків і залишила дітей на березі річки, де вони ще довго сиділи, спостерігаючи за припливом. Тим часом Аталь повідомила Мері неприємну новину:

– Туалалі знищили три селища, розташовані далі по узбережжю. Раніше вони ніколи цього не робили: напавши на одне поселення, вони зазвичай поверталися в море… Крім того, сьогодні впало ще одне дерево…

– О Боже! Де?

За словами Аталі, це сталося у гаю, розташованому поруч із гарячим джерелом. Мері була там лише три дні тому, й вона була впевнена, що там не відбувалося нічого підозрілого.

Жінка дістала янтарне скло та подивилася на небо. Як вона й очікувала, там вирувала буря з тіньових частинок, незрівнянна з силою та швидкістю припливу, що гнав воду по руслу ріки.

– Не хвилюйся так – що ти можеш зробити? – сказала Аталь.

Жінка відчула, як на її плечі тисячотонною горою тисне відповідальність, але змусила себе випростатися.

– Що я можу? Розповідати їм історії! – промовила вона.

Коли вечеря скінчилася, троє людей та Аталь постелили килими біля домівки Мері, під теплими зорями, та лягли на них. Ніч пахла квітами, і лежати, відчуваючи приємну важкість у шлунку та слухаючи Мері, було так затишно…

Вона розпочала з того, що розповіла про свою роботу в лабораторії досліджень темної матерії та про кризу фінансування. Скільки часу їй доводилося витрачати на випрошування грошей і як мало його залишалося власне на дослідження!

Але Лірин прихід усе змінив, притому дуже суттєво: минуло лише декілька днів, і вона залишила свій світ.

– Я зробила те, що ти мені сказала, – промовила жінка. – Я склала програму – це низка інструкцій для комп'ютера, – що дозволяла Тіням розмовляти зі мною через нього. Тіні – вони сказали, що вони є ангелами – повідомили мені, що мені робити далі, і я…

Жінка замовкла.

– Коли ви були науковцем, то їм не слід було казати вам цього, – зауважив Віл. – Ви могли їм просто не повірити.

– Так, але я знала про їх існування. Бачиш, я колись була черницею. Я вважала, що фізикою можна займатися на славу Божу, але потім зрозуміла, що Бога немає й що фізика у кожному разі є цікавішою. Християнська релігія – це величезна й дуже переконлива помилка, це й усе.

– А коли ви вирішили, що більше не бажаєте залишатися черницею? – спитала Ліра.

– Я дуже добре це пам'ятаю, навіть пам'ятаю, у яку пору дня це трапилося. Позаяк я була обізнана у фізиці, мені дозволили не переривати свою наукову кар'єру, я захистила дисертацію та збиралася викладати. Я належала до чернечого ордену, що не ізолює своїх членів від зовнішнього світу. Насправді ми навіть не носили церковного одягу – досить було скромно одягатися та носити хрестик. Тож я збиралася працювати в університеті – викладати та виконувати дослідження в галузі фізики елементарних частинок. Одного разу мене запросили взяти участь у конференції, присвяченій темі, над якою я працювала. Я повинна була прочитати доповідь. Конференція відбувалася в Лісабоні, а я ніколи раніше не була і Португалії – насправді я навіть не виїжджала з Англії. Усе це – політ на літаку, готель, яскраве сонце, таке не схоже на англійське, звучання іноземної мови довкола мене, відомі люди, що мали взяти участь у конференції, думки про мою доповідь та про те, чи буде хтось мене слухати й чи не відніме мені мову через хвилювання – довело мене до незвичайного збудження, ви навіть не уявляєте собі, як я нервувалася. До того ж я була дуже наївною – не забувайте про це. Я була такою собі гарною дівчиною, ніколи не забувала про церковні обряди та гадала, що духовне життя – це моє покликання. Я всім серцем бажала служити Богу, хотіла віддати йому все своє життя, всі мої думки були спрямовані лише на Ісуса. І, гадаю, я була самовдоволеною – надто самовдоволеною, вважала себе святою та розумною. Ха-ха! Все це тривало до половини на десяту ввечері десятого серпня, це відбувалося сім років тому.

Ліра, не зводячи очей із Мері, сіла та обхопила коліна.

– Це був вечір того дня, коли я прочитала свою доповідь, – повела далі Мері. – Все пройшло добре, зал уважно мене слухав, я, як то кажуть, не розтікалася мислію по древу, і тоді я відчула полегшення та задоволення. І гордість, звичайно. Деякі з моїх колег збиралися поїхати до ресторану, розташованого на узбережжі моря в передмісті Лісабона, і мені запропонували поїхати з ними. Зазвичай я вигадала б якусь відмовку, але того разу подумала: «Зрештою, я доросла жінка, сьогодні я зробила доповідь на важливу тему, її було дуже добре прийнято, до того ж усі ці люди – мої друзі…» Було тепло, ми сиділи надворі та дивилися на море, розмовляючи про речі, надзвичайно для мене цікаві. Усі ми були у піднесеному стані, і, гадаю, я трохи втратила контроль над собою. Мені почав відкриватися інший бік моєї натури – той, якому подобаються вино та смажені сардини, відчуття теплого повітря на шкірі та тиха музика. Я буквально впивалася всім цим… Отже, ми сиділи в саду та вечеряли. Я сиділа в кінці довгого стола під лимонним деревом, поруч була бесідка, увита пасіфлорою, мій сусід розмовляв із людиною, що сиділа з іншого боку столу, і… Так от, я сиділа навпроти чоловіка, котрого раз чи двічі бачила на конференції. Нас не відрекомендували одне одному, я не знала його імені, але знала, що він був італійцем та виконав якусь роботу, про яку говорили присутні, і я вирішила, що було б цікаво послухати його розповідь про неї. Він був лише трохи старшим від мене, у нього було м'яке чорне волосся, темні-темні очі та шкіра чудового оливкового кольору. Його волосся постійно падало йому на лоба, і він весь час відкидав його, ось так…

Жінка продемонструвала, як італієць відкидав волосся. Судячи з усього, вона дійсно чудово пам'ятала той вечір.

– Ні, він не був красунчиком чи ловеласом, – повела вона далі. – Якби це було так, я поводилася б соромливо, навіть не стала б з ним розмовляти. Але він був милий, дотепний і потішний, і мені було так легко сидіти у світлі ліхтаря під лимонним деревом, вдихати аромати квітів, смаженої їжі та вина, розмовляти, сміятися та відчувати всередині надію нате, що він вважає мене привабливою… Сестра Мері Мелоун фліртує! А як же мої обітниці? Як щодо рішучості присвятити своє життя Ісусу та всього такого іншого? Я не знаю, чи це подіяло вино, чи винна моя власна дурість, або тепле повітря та лимонне дерево, але… Але мені поступово почало здаватися, що я змусила себе повірити в щось хибне.

Я примусила себе вірити, що можу бути щасливою та жити повноцінним життям без кохання. Кохання було для мене річчю на зразок Китаю: я знала, що він існує, що деякі люди туди їздили, і, безперечно, це дуже цікаво, проте я ніколи туди не потраплю. Я знала, що, ймовірно, за все своє життя так і не побуваю в Китаї, однак це не важило – натомість я могла відвідати інші країни світу. А потім хтось передав мені шматочок якоїсь солодкої страви, і я раптом усвідомила, що таки була в Китаї. Образно кажучи, звичайно. Але я забула про це, й ось смак якоїсь солодкості розбудив цей спогад. Гадаю, це був марципан. Кондитерський виріб із мигдалю, – пояснила жінка, побачивши здивований вираз на обличчі Ліри.

– А, зрозуміло! У нас його називають маршпен, – промовила дівчинка, влаштувалася зручніше та приготувалася слухати, що було далі.

– Так от, – продовжила Мері, – я згадала цей смак і ніби разом повернулася до часів свого дитинства, коли я вперше покуштувала його. Мені було дванадцять років. Мене запросила на день народження одна моя подруга, і там була дискотека – це така штука, коли записуюча машина грає музику, а люди танцюють під неї, – додала вона, помітивши, що на обличчі Ліри знову відбився подив. – Як правило, дівчата танцюють всі разом, бо хлопці в цьому віці є надто боязкими, щоб запросити їх на танок. Але один хлопець – я навіть його знала – запросив мене, і ми протанцювали одну пісню, потім ще одну й весь цей час розмовляли. Ви знаєте, що це таке – відразу відчути, що хтось тобі подобається… Так от, цей хлопець мені дуже сподобався. Ми з ним усе розмовляли й розмовляли, а потім подали святковий пиріг. І тоді хлопець узяв трохи марципана та делікатно поклав його мені до рота – я пам'ятаю, що спробувала тоді посміхнутися, але почервоніла, й узагалі, вигляд у мене був такий дурний… Я закохалася в нього вже за це, за те, як ніжно він торкнувся моїх губ марципаном.

Після цих слів Мері Ліра відчула, що із її тілом почало відбуватися щось незвичайне. Шкіра на її голові наче заворушилась, а дихання вчастилося. Вона ніколи не відвідувала американських гірок чи якогось подібного атракціону, але якби знала, що це таке, то напевно впізнала б відчуття, що стиснули її груди. Вони водночас хвилювали й лякали дівчину, однак вона й гадки не мала про причину всього цього. Ці відчуття все не припинялися, навіть посилювалися, наче дедалі більше частин її тіла піддавалося їм. Їй ніби дали ключ від величезного будинку, про який вона нічого не знала, будинку, зведеного всередині неї, й коли вона повернула ключ, то почула, як десь у темряві попереду відчиняються інші двері, і крізь них до приміщення потрапляє світло. Дівчина сиділа, тремтячи та стиснувши руками коліна, і боялася навіть дихнути. Тим часом Мері повела далі:

– І, гадаю, саме на цій вечірці – а може, й на якійсь іншій, це не важить – ми вперше поцілувалися. Це трапилося в саду, зсередини линула музика, однак серед дерев було тихо та прохолодно. Все моє тіло жадало його так, що я відчувала біль, і я бачила, що він почувається так само, але ми, здавалося, були надто боязкими, щоб ворушитися. Проте потім хтось із нас таки ворухнувся, і буквально наступної миті – це сталося так раптово, що мені в голову йде лише аналогія із квантовим переходом – ми вже цілувалися. О, це було краще, ніж Китай – це був рай! Після цього ми зустрічалися не більше п'яти разів – його батьки переїхали кудись, і потім я його вже не бачила. Це був такий чудовий час, і він промайнув так швидко… Але він був, і я пам'ятала його. Тож я таки побувала в Китаї.

Найдивовижнішим було те, що Ліра достеменно розуміла зміст слів Мері, хоча ще півгодини тому вона не мала про те, що описувала жінка, щонайменшого уявлення. А всередині неї стояв, очікуючи на її прихід, той пишний будинок із відчиненими дверима та залитими світлом кімнатами.

– Тож о пів на десяту за столиком ресторану в Португалії, – не помічаючи, що з Лірою щось відбувається, продовжувала Мері, – хтось передав мені шматок марципана, й усі ці спогади повернулися. І я спитала себе: чи насправді я збираюся провести решту свого життя, так і не відчувши всього цього ще раз? Я подумала, що таки хочу поїхати до Китаю, адже він повний скарбів, дивин, загадок і радості.

А ще я подумала: кому буде краще від того, що я відразу повернуся до готелю, прочитаю свої молитви, сповідаюся священику та дам зарік більше ніколи не піддаватися спокусі? Хтось стане щасливішим від того, що я буду нещасливою? І відповідь надійшла миттєво: «Ні, не стане». Ніхто не розізлиться, не засудить мене, не благословить за те, що я була Гарною дівчинкою, не покарає за порочність. На небі нікого немає. Хто знає, вмер Бог чи його взагалі ніколи не було – у будь-якому разі я почувалася вільною та самотньою й не знала, була я того вечора щасливою чи нещасною, але сталося щось дивовижне. І всі ці зрушення були спричинені шматочком марципана, що потрапив до мого рота – я навіть Не встигла проковтнути його. Смак марципана – спогади – обвал почуттів… Коли я нарешті проковтнула його та подивилася на чоловіка по той бік столу, то зрозуміла: він знає, що зі мною щось сталося. Я не могла відразу розповісти йому про свої відчуття: вони були надто дивними й інтимними. Але трохи пізніше ми пішли на прогулянку берегом моря: було темно, теплий морський вітерець увесь час ворушив моє волосся, й Атлантика поводилася дуже добре – біля наших ніг розбивалися маленькі спокійні хвильки… І я зняла з шиї розп'яття та кинула його в море. І все скінчилося… Ось так я порвала з чернецтвом.

– А той чоловік – це він здогадався про давні черепи? – спитала Ліра.

– Та ні! Черепами займався доктор Пейн, Олівер Пейн. Він з'явився в моєму житті набагато пізніше. Того чоловіка а конференції звали Альфредо Монтале, він був зовсім іншим.

– А ви з ним цілувалися?

– Цілувалася, – зізналася жінка, – але не того разу, а деякий час по тому.

– А чи важко вам було залишити лоно церкви? – поцікавився Віл.

– У певному сенсі важко – мій учинок розчарував багатьох людей. Буквально всі, від ігуменів і ченців до моїх батьків, засмутилися й ще тривалий час докоряли мені… Мені здавалося, ніби саме від мене залежала якась річ, у котру вони всі пристрасно вірили, і я не справдила їхніх сподівань. Але в іншому сенсі зробити це було дуже легко, адже мої дії були осмисленими. Я вперше робила щось таке, що було потрібно всьому моєму єству, а не якійсь його частині. Тож деякий час я почувалася самотньою, але потім звикла до цього.

– Ви з ним одружилися? – спитала Ліра.

– Ні, я ніколи не була одруженою. Я жила з одним чоловіком – не Альфредо, з іншим. Я прожила з ним десь чотири роки, і мою родину це компрометувало. Однак потім ми вирішили, що нам обом буде краще, якщо ми не житимемо разом. Отже, наразі я самотня. Чоловік, із яким я жила, любив скелелазіння, він навчив мене підніматися на скелі та любити гори, і… А ще в мене з'явилася робота. Власне кажучи, вона в мене й була. Тож я самотня, але це мене влаштовує – якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

– А як звали того хлопця? – запитала Ліра. – Із дня народження?

– Тім.

– І яким він був?

– Яким? Милим… Це все, що я пам'ятаю.

– Коли я вперше зустріла вас в Оксфорді, – промовила Ліра, – ви сказали мені, що однією зі причин того, що ви стали вченим, було те, що вчені можуть не думати про добро та зло. А чи думали ви про це, будучи черницею?

– Гм… Ні, не думала. Але я знала, що я повинна думати: те, чого вчить мене церква. А коли я займалася наукою, мені доводилося думати про інші речі, тож сама я, можна сказати, ніколи не обмірковувала питання добра і зла.

– А тепер? – спитав Віл.

– Гадаю, тепер я просто змушена про це думати, – сформулювала свою думку Мері.

– А коли ви припинили вірити в Бога, – розпитував жінку Віл, – чи перестали ви також вірити в добро та зло?

– Ні. Але відтоді я вже не вірила, що в зовнішньому світі є сили добра та сили зла, та почала вірити, що добро та зло – це позначення для людських дій, а не для людської природи. Ми можемо лише сказати: «Це гарний вчинок, бо він для когось корисний, а цей – поганий, тому що він завдав комусь шкоди». Люди надто складні, щоб наклеювати на них прості ярлики.

– Згодна! – впевнено промовила Ліра.

– А ви скучали за Богом? – спитав Віл.

– Так, – зізналася Мері. – Страшенно! І скучаю досі. Найбільше мені не вистачає почуття того, що я – частина цілісного всесвіту. Раніше я вірила, що я в такий спосіб пов'язана з Богом, а позаяк він існує, то через нього пов'язана й з усіма його створіннями. Але якщо його немає, то…

На віддаленій драговині заспівав щось сумне нічний птах. У багатті згасали жарини, а трава тихо ворушилася від нічного вітерцю. Чимось схожа на кішку Аталь дрімала поруч, чи то слухаючи їх, чи то ні, її колеса лежали на землі біля неї, ноги були підібгані під тіло, а очі – напівзаплющені. Віл лежав на спині та широко розкритими очима дивився на зорі.

Що ж до Ліри, після того, як із нею трапилася та дивна річ, вона не ворухнула жодним м'язом, утримуючи нові відчуття всередині себе, наче в тендітній посудині, у якій перебувало нове знання, та не бажаючи навіть торкнутися її через побоювання пролити. Вона не знала, ні що це було за знання, ні що воно означало, ні звідки воно прийшло, а тому сиділа нерухомо, охопивши коліна, та намагалася припинити збуджене тремтіння. «Незабаром я все знатиму, – думала вона, – треба лише трохи почекати».

Мері почувала, що втомилася, а її історії скінчилися. Що ж, завтра вона вигадає нові.