Текст книги "Янтарне скло"

Автор книги: Филип Пулман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 32 страниц)

– Дякую, пані Ганно, – відповіла Ліра, – я обов'язково як слід усе обміркую.

Ректор віддав Лірі свій особистий ключ від дверей саду, і тепер вона могла ходити туди, коли схоче. Тієї ж ночі, коли охоронець уже збирався зачинити вхід до коледжу, дівчина та її деймон прослизнули надвір та пішли темними вулицями, слухаючи, як усі оксфордські дзвони відбивають північ.

Щойно вони опинилися в Ботанічному саду, Пантелеймон побачив мишу та кинувся за нею в темряву, але передумав і скочив на величезну сосну. Спостерігати за тим, як він стрибає по гілках так далеко від неї, було Лірі дуже приємно, проте слід було виявляти обережність, бо хтось міг їх побачити: відьмацька спроможність віддалятися від свого деймона, що далася їй із таким болем, мала залишитися таємницею. Колись вона обов'язково продемонструвала б це вміння своїм друзям-хлопцям й дістала б величезне задоволення, спостерігаючи, як вони перелякано витріщили б очі, однак Віл показав їй, як важливо вміти мовчати та триматися в тіні.

Дівчина сіла на лаву та дочекалася Пантелеймона. Він обожнював заставати її зненацька, проте звичайно їй удавалося побачити його ще до того, як він наблизиться до неї, і цього разу Ліра знову помітила його довжелезну тінь, котра зміїлася вздовж берега річки. Вона повернула голову в інший бік і прикинулася, що не бачить його, але потім, коли він стрибнув на лаву, раптом схопила його.

– Мені не вистачило лише трохи, – заявив деймон.

– Аби хоч раз захопити мене зненацька, тобі доведеться ще довго тренуватися. Я почула твоє наближення. Ще коли ти був біля воріт.

Пантелеймон усівся на спинку лави та уперся лапами в плече дівчини.

– Так що ми скажемо тій жінці? – спитав він.

– Звичайно, погодимося, – відповіла Ліра. – Зрештою, поки що йдеться лише про те, щоб зустрітися з директрисою, а не про те, щоб навчатися в цьому пансіонаті.

– Але ж ми навчатимемося там?

– Мабуть, так, – промовила дівчина.

– Гадаю, там буде гарно.

Ліра подумала, якими будуть інші учениці. Вони могли бути розумнішими чи досвідченішими за неї, і, безперечно, вони знатимуть більше речей, важливих для дівчат її віку. А вона не зможе розповісти їм і сотої частини того, що вона знає, тож вони матимуть її за неосвічену дурепу.

– Як ти гадаєш, пані Ганна дійсно знається на алетіометрі? – запитав Пантелеймон.

– Коли в тебе є ті книжки, в цьому немає нічого дивного. Цікаво, скільки їх усього? Я впевнена, ми можемо вивчити їх від палітурки до палітурки, й тоді можна буде обходитися без них. Ти тільки уяви собі: завжди тягати із собою сто великих книжок… Пантелеймоне!

– Що?

– Ти колись розповіси мені, що ви з деймоном Віла робили, коли ми подорожували окремо?

– Колись розповім, – відповів деймон. – А Кіржава колись розповість це Вілові. Ми домовилися, за якими ознаками визначимо, коли настане цей час, однак до того ми нічого вам не скажемо.

– Гаразд, – миролюбно погодилася Ліра.

Сама вона розповіла Пантелеймонові все, але він мав повне право тримати щось у таємниці від неї – адже вона тоді залишила його!

Дівчині було дуже приємно думати про те, що їх із Вілом поєднує ще одна річ. Вона подумала, чи настане колись у її житті година, впродовж якої вона жодного разу не згадає про Віла, не звернеться до нього подумки, не смакуватиме спогади про все те, що вони робили разом, не сумуватиме за його голосом, його руками та його коханням. Вона й уявити собі не могла, що таке по-справжньому когось кохати, і з усього того, що вражало її в її пригодах, це вразило найбільше. Вона подумала, що слід, котрий його кохання залишило в її серці, схожий на рану, що ніколи не загоїться, та дівчина й не бажала, щоб вона загоювалася.

Пантелеймон зісковзнув зі спинки лави та згорнувся клубком у неї на колінах. Тут, у темряві, їй, її деймону та їхнім таємницям нічого не загрожувало. Десь у цьому сплячому місті лежали книжки, що знову навчать її читати алетіометр, а ще тут є добра та знаюча жінка, котра всього навчить її, та дівчата в її майбутній школі, які знають набагато більше, ніж вона.

«Їм це ще невідомо, але вони неодмінно стануть моїми подругами», – подумала Ліра.

– Ти пам'ятаєш, що сказав Віл?.. – пробурмотів Пантелеймон.

– Коли?

– На узбережжі моря, якраз перед тим, як ти спробувала скористатися алетіометром. Мовляв, інших світів для нас не існує – саме це сказав тобі його батько. Але це не все, що він тоді казав.

– Так, я пам'ятаю. Він хотів сказати, що небесного царства більше немає, що воно залишилося в минулому. Нам не слід жити так, наче всі ті події були важливішими, ніж життя у цьому світі – найважливіше місце завжди знаходиться там, де перебуваємо ми.

– Він сказав, що ми маємо збудувати дещо…

– Ось чому нам потрібне повне життя, Пантелеймоне. В іншому разі ми обов'язково пішли б разом із Вілом і Кіржавою, чи не так?

– Звичайно! А вони пішли б з нами. Проте…

– Проте тоді ми не змогли б збудувати це – на такі дії неспроможна людина, в якої «я» посідає перше місце. Ми повинні бути бадьорими, доброзичливими, допитливими, хоробрими та терплячими, повинні вчитися, думати та багато працювати – всі ми, в усіх світах, і тоді ми збудуємо…

Пальці дівчини занурилися у глянсуватий смух деймона. Десь у саду співав соловей, Ліриного волосся та листя в неї над головою торкнувся легкий вітерець. Почали відбивати – кожен по одному удару – міські дзвони: один високим, інший низьким голосом, один близько, інший далеко, один надтріснутий і дратівливий, інший серйозний і гулкий, але всім своїм різноголоссям вони підтверджували, що настала перша година ночі. У тому, другому Оксфорді, у якому вони з Вілом цілувалися на прощання, також, мабуть, дзвонили дзвони і співав соловей і слабкий вітерець ворушив листя Ботанічного саду.

– І тоді що? – сонним голосом запитав деймон. – Що ми збудуємо?

– Небесну республіку, – промовила Ліра.