Текст книги "Янтарне скло"

Автор книги: Филип Пулман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 32 страниц)

24
Пані Кольтер у Женеві

Пані Кольтер дочекалася ночі й лише тоді полетіла до коледжу Святого Джерома. Коли на землю спустилася темрява, вона вивела наміроліт із хмар, що нависли над Женевою, та повільно полетіла вздовж берега озера, тримаючись, над верхівками дерев. Будівля коледжу відрізнялася від інших старовинних женевських будинків своїми обрисами, і невдовзі жінка помітила шпиль, темну громаду критих галерей та квадратну вежу, у якій квартирував голова Консисторського Суду Благочестя. Вона вже тричі бувала у коледжі та добре знала, що коники, фронтони та димоходи даху створювали чимало схованок, у яких можна було непомітно приховати навіть таку велику річ, як наміроліт.

Повільно летячи над черепицею, що виблискувала від нещодавнього дощу, вона відшукала глухий закуток між крутим схилом даху та прямовисною стіною вежі. Це місце було видно лише із дзвіниці каплиці Святої Покути, і воно цілком улаштувало пані Кольтер.

Жінка обережно знизила повітряне судно, дозволивши шести його ногам відшукати точки опори та самостійно вирівняти кабіну. Вона майже закохалася в цю машину: наміроліт миттєво слухався її намірів, окрім того, літав так тихо, що міг зависнути за кілька метрів над головою людини так, що вона цього навіть не помітила б. За добу, що минула з тієї миті, як апарат було вкрадено, пані Кольтер навчилася досконало ним керувати, але й досі гадки не мала про те, яка сила його рухає, і це було єдине, що хвилювало її: вона не знала, як швидко закінчиться заряд акумуляторів чи запас пального.

Переконавшись, що наміроліт стоїть надійно, а дах досить міцний, аби витримати його, жінка зняла шолом та вилізла з кабіни.

Її деймон уже відколупував від даху старовинний шматок черепиці. Пані Кольтер приєдналася до нього, і за декілька хвилин спільних зусиль вони створили діру, достатню, аби пролізти крізь неї.

– Пролізай та подивись, чи є там хтось, – прошепотіла жінка, і мавпа відразу зникла в темряві.

З даху було чутно, як її пазурі тихо стукають по підлозі горища. За хвилину у проломі з'явилося обрамлене золотавим смухом чорне обличчя. Пані Кольтер без слів зрозуміла свого деймона та полізла слідом за ним. Діставшись до підлоги, вона зупинилася та хвилинку почекала, поки її очі не адаптуються до сутінку. Поступово вона побачила довге горище, заставлене темними обрисами буфетів, столів, етажерок, різноманітних меблів.

Насамперед пані Кольтер підсунула до того місця, над яким вони зробили діру, високу шафу. Потім вона навшпиньках пішла до дверей, ледь помітних у дальньому кінці горища, і смикнула за ручку. Звичайно, двері були зачинені, але в жінки знайшлася шпилька для волосся, придатна для того, щоб упоратися з простим замком. За три хвилини вона та її деймон уже стояли в кінці довгого, ледь освітленого коридору, з якого вели вниз вузькі сходи.

П'ять хвилин по тому вони вже відчинили двері в комору поруч із кухнею, розташованою двома поверхами нижче, і через вікно вилізли на тінисту алейку. Сторожка біля воріт Коледжу Джордана була розташована за найближчим рогом, а, як пані Кольтер трохи раніше сказала мавпі, прийти сюди слід було традиційним шляхом – незалежно від того, в який спосіб доведеться залишати це місце.

– Прибери руки, – спокійно сказала вона охоронцю, – і взагалі, виявляй до мене повагу, інакше з тебе живцем здеруть шкіру. Перекажи голові, що прибула пані Кольтер і що вона бажає негайно з ним зустрітися.

Чоловік відсахнувся, а його деймон-пінчер, що скалив зуби на стриману золотаву мавпу, відразу знітився та підібгав Обрубок хвоста.

Охоронець схопив слухавку телефону, і за хвилину до сторожки квапливо зайшов священик із молодим свіжим обличчям, на ходу витираючи долоні об свій одяг на той випадок, якщо жінка захоче потиснути йому руку. Пані Кольтер робити цього не схотіла.

– Хто ви? – спитала вона.

– Брат Луїс, – відповів чоловік, погладжуючи свого деймона-кролика. – Працівник секретаріату Консисторського Суду. Якщо бажаєте…

– Я тут не для того, щоб вести переговори з переписувачем, – кинула жінка. – Негайно веди мене до отця Макфейла.

Чоловік безпорадно вклонився та запросив її йти за ним. Охоронець у них за спиною полегшено видихнув.

Після двох чи трьох спроб зав'язати розмову брат Луїс Відмовився від цього наміру та мовчки повів жінку до вежі, де знаходилася квартира голови Суду. Отець Макфейл в цей час зазвичай молився, і коли бідолашний брат Луїс стукав у двері його особистих покоїв, рука ченця тремтіла. З-за дверей пролунали зітхання та тихий стогін, а потім важкі звуки кроків.

Коли голова побачив, хто стоїть перед ним, його очі стали круглими, але за мить він радо вискалив зуби.

– Пані Кольтер? – промовив він, подаючи жінці руку. – Радий вас бачити. Мій кабінет холодний, бо я не чекав гостей, проте все одно заходьте!

– Доброго вечора, – привіталася пані Кольтер, проходячи до вогкої кімнати з кам'яними стінами. Голова швидко прибрав якісь речі та вказав на стілець.

– Дякую, – сказала жінка братові Луїсу, котрий усе ще стояв у дверях. – Мені, будь ласка, чашку гарячого шоколаду.

Їй ніхто нічого не пропонував, і вона знала, як образливо було ставитися до ченця як до служки, але він був таким нікчемним, що цілком заслуговував на це. Голова кивнув, і брат Луїс, на своє величезне роздратування, змушений був піти організувати пані Кольтер напій.

– Звичайно, вас заарештовано, – сказав голова, спрямувавши на жінку світло лампи та сівши на інший стілець.

– О, навіщо псувати розмову ще до її початку? – прощебетала пані Кольтер. – Я прийшла сюди з власної волі, відразу після того, як утекла з фортеці лорда Ізраеля. Отче, в мене багато цінної інформації про його сили та про дитину, і я прийшла сюди, щоб передати її вам.

– Тоді почніть із дитини.

– Наразі моїй дочці дванадцять років. Невдовзі вона з дівчинки стане дівчиною, і тоді нам усім буде вже пізно відвертати катастрофу: природа та нагода зустрінуться, як порох та іскра. Завдяки вашому втручанню імовірність цього набагато зросла. Сподіваюсь, ви задоволені цим.

– Ваш обов'язок полягав у тому, щоб віддати її в наші руки. Натомість ви вирішили ховатися в гірській печері – хоча для мене залишається загадкою, як жінка вашого розуму сподівалася, що зможе сховатися від усього світу.

– Мілорде, для вас багато що залишається загадкою, зокрема стосунки матері й дитини. Якщо ви навіть на мить подумали, що я віддам свою дочку, як ви того хотіли, в руки організації чоловіків, украй одержимих сексом, чоловіків із брудними нігтями, пропахлих застарілим потом, чоловіків, хвора уява котрих повзала б по її тілу, наче таргани – якщо ви гадаєте, що я піддала б свою дитину цьому, то ви, мілорде, навіть безголовіші, ніж та дурепа, котрою ви вважаєте мене.

До того, як голова встиг відповісти, у двері постукали, і з'явився брат Луїс із двома чашками шоколаду на дерев'яній таці. Нервово вклонившись, він поставив тацю на стіл та боязко усміхнувся голові Суду, сподіваючись, що його запросять залишитися, однак отець Макфейл кивком показав йому на двері, і юнак неохоче вийшов із приміщення.

– Тоді що ви збиралися зробити? – поцікавився голова.

– Я намірялася перечекати, доки небезпека мине.

– Яку саме небезпеку ви маєте на увазі? – подаючи жінці чашку, спитав отець Макфейл.

– О, гадаю, ви знаєте це. Десь у світі є спокусник, так ви мовити, змій, і я повинна була не дати їм зустрітися.

– Із нею є якийсь хлопець.

– Так. І якби ви не втрутилися, все було б у мене під контролем. Наразі ж вони можуть бути де завгодно, але, принаймні, не в лорда Ізраеля.

– Без сумніву, він шукатиме їх. У хлопця є ніж із надзвичайними можливостями, і їх варто було б розшукувати вже через це.

– Я знаю це, – промовила пані Кольтер. – Мені вдалося зламати його, проте хлопець якось спромігся його полагодити.

При цьому вона посміхнулася. Вона ж не схвалює дії цього поганця?

– Ми знаємо це, – кинув отець Макфейл.

– Дуже цікаво… – протягла жінка. – Здається, Фра Павел стає дедалі спритнішим? Раніше на з'ясування всього цього йому потрібен був би принаймні місяць.

Пані Кольтер зробила ковток шоколаду, котрий ніяк не можна було назвати міцним і гарячим. «Як же цим нудним церковникам подобається поширювати свій самовдоволений аскетизм і на своїх гостей», – подумала вона.

– Розкажіть мені про лорда Ізраеля, – промовив голова Суду. – Розповідайте мені геть усе.

Пані Кольтер зручніше влаштувалася на стільці та почала свою розповідь – вона, безперечно, повідомляла не все, але її співрозмовник і не очікував цього від неї. Жінка розповіла про фортецю, про союзників лорда Ізраеля, про ангелів, про копальні та ливарні.

Упродовж усієї цієї розповіді на обличчі отця Макфейла не здригнувся жоден м'яз. Його деймон-ящірка запам'ятовував кожне слово.

– А як ви сюди потрапили? – спитав голова.

– Я вкрала гіроптер. У ньому скінчилося пальне, і я змушена була кинути його в безлюдній місцевості неподалік звідси. Решту шляху я здолала пішки.

– Наскільки активно лорд Ізраель шукає дівчинку та хлопця?

– Дуже активно, звичайно.

– Гадаю, йому потрібен ніж. Ви знаєте, що в нього є назва? Скельна погань півночі називає його «тим, що вб'є бога», – промовив голова, підійшовши до вікна та подивившись на криті галереї. – Саме це збирається зробити Ізраель, чи не так? Знищити Господа? Деякі люди стверджують, що Бог уже мертвий. Мабуть, коли Ізраель плекає намір його вбити, то він не належить до їх числа.

– Гаразд, але якщо Бог живий, – сказала пані Кольтер, – то де він? І чому він більше не розмовляє з людьми? Колись Бог ходив по Едемському саду та розмовляв із Адамом і Свою. Потім він почав ховатися і Мойсей чув лише його голос. Пізніше, за часів пророка Даниїла, він був уже старим – в Біблії його називають «старий днями». Де він зараз? Чи він живий? Може, він тепер гнила колода, немічний дідуган, що впав у старечий маразм і нездатний думати, говорити чи діяти, неспроможний навіть умерти? І якщо це так, чи не було б милосердям та проявом справжньої любові до Бога відшукати його та подарувати йому смерть?

Промовляючи все це, пані Кольтер відчула величезне збудження. Вона не знала, чи після таких слів вона вийде звідси живою, але гра з самою смертю в особі цього чоловіка була надзвичайно захоплюючою.

– А Пил? – спитав отець Макфейл. – Яким є погляд запеклої єретички на Пил?

– У мене немає ніяких думок щодо Пилу, – відповіла жінка. – Я не знаю, що це таке, і ніхто цього не знає.

– Зрозуміло. Що ж, я почав із нагадування, що вас заарештовано. Гадаю, настав час підібрати вам місце, де ви могли б трохи поспати. Ви матимете усі вигоди, ніхто вам не завдасть ніякої шкоди, але звідси ви не втечете. Завтра ми продовжимо бесіду.

Отець Макфейл подзвонив у дзвіночок, і майже відразу на порозі з'явився отець Луїс.

– Проведіть пані Кольтер у найкращу кімнату для гостей, – наказав голова Суду. – І замкніть її там.

Найкраща кімната для гостей виявилася обшарпаною та обставленою дешевими меблями, однак там, принаймні, було чисто. Після того як у дверях повернувся ключ, пані Кольтер відразу оглянула кімнату в пошуках мікрофона і знайшла один у вигадливому світильнику, а ще один – у ніжці ліжка. Вона висмикнула обидва, але потім на неї чекала велика несподіванка: із шафи, що стяла за дверима, на неї дивився лорд Роук.

Пані Кольтер зойкнула та схопилася за стіну, щоб не впасти. Галівесп'янин навіть схрестив ноги – вочевидь, почувався тут цілком вільно. Ні жінка, ні золотава мавпа досі його не бачили, і щойно серце пані Кольтер припинило калатати, дихання вповільнилося, вона спитала:

– Мілорде, і коли ви збиралися повідомити мені про свою присутність? Перед тим, як я роздягнулася б, чи пізніше?

– До того, – промовив лорд Роук. – Накажіть своєму деймону заспокоїтися, інакше я зроблю це сам.

Золотава мавпа вищирила ікла, її смух стояв сторчма. Злобний вираз її обличчя залякав би будь-яку звичайну людину, проте лорд Роук лише посміхнувся. Його шпори виблискували у тьмяному світлі. Посидівши так ще кілька секунд, він підвівся та потягнувся.

– Я щойно розмовляв зі своїм зв'язківцем у фортеці лорда Ізраеля, – повідомив він. – Лорд надсилає вам свої вітання та просить повідомити йому про наміри цих людей відразу після того, як вони стануть вам відомі.

У пані Кольтер перехопило дух, наче вони тільки-но боролися з лордом Ізраелем і він кинув її об підлогу. Її очі розширилися, і вона тихо опустилася на ліжко.

– Ви прийшли сюди, щоб стежити за мною чи щоб допомагати мені? – спитала вона.

– І те, й те, і вам пощастило, що я тут є. Щойно ви тут з'явилися, у підвалі почалася якась робота з антарикою. Я не знаю, яка саме, але наразі там працює ціла група науковців. Здається, ваше прибуття підстьобнуло їх.

– Навіть не знаю, радіти мені чи хвилюватися. Узагалі-то я почуваюся виснаженою та збираюся поспати. Можете відвернутися.

Лорд Роук вклонився та повернувся обличчям до стіни. Він стояв так весь час, поки пані Кольтер умивалася в тазику з відколотою емаллю, витиралася тонким рушником, роздягалася та вкладалася в ліжко. Потім її деймон почав патрулювати по кімнаті, зазираючи в шафи та за фіранки й виглядаючи у вікно. Лорд Роук не зводив із нього очей. Нарешті мавпа приєдналася до пані Кольтер, і вони відразу поснули.

Лорд Роук переказав жінці не все, що повідомив йому лорд Ізраель. Союзники сповіщали про незвичайну активність на кордонах республіки – регулярну появу в повітрі різноманітних істот. Зокрема на заході, здається, з'явилася велика група чи то ангелів, чи то якихось інших створінь. Союзники надіслали розвідників, але на цю годину нічого не дізналися – новоприбульці загорнулися в непроникний туман.

Галівесп'янин вирішив не непокоїти пані Кольтер цією звісткою: вона й так була виснажена. Він збирався дати їй виспатися, а сам тим часом намагався постежити за кімнатою.

За годину після того, як жінка увійшла в кімнату, лорд Роук почув тихе шарудіння за дверима: ледь чутний шерех і шепіт. Тієї самої миті в щілині під дверима з'явилося слабке світло. Галівесп'янин перейшов у дальній кут кімнати та зупинився за ніжкою стільця, на який пані Кольтер кинула свій одяг.

Минула хвилина, а потім у замку дуже тихо повернувся ключ. Двері відчинилися на декілька сантиметрів, і відразу в коридорі згасло світло.

Очі лорда Роука вже пристосувалися до напівтемряви, але тому, хто, судячи з усього, намірявся увійти в кімнату, потрібен був для цього деякий час. Нарешті двері дуже повільно відчинилися, і в кімнату увійшов юний чернець, брат Луїс.

Він перехрестився та навшпиньках підкрався до ліжка. Лорд Роук приготувався вистрибнути, проте юнак лише прислухався до розміреного дихання пані Кольтер, придивився, чи вона спить, і так само тихо підійшов до столика, що стояв біля ліжка.

Він накрив долонею лампу світильника та увімкнув його, при цьому шкіра між його пальцями засвітилася червоним.

Потім він почав роздивлятися речі, що лежали на столику, схилившись над ним так низько, що його ніс майже торкався поверхні. Проте того, що йому було потрібно, він, судячи з усього, не знайшов: на столику лежали декілька монет, перстень та наручний годинник пані Кольтер, але брата Луїса, вочевидь, цікавило щось інше.

Він знову наблизився до сплячої й, нарешті побачивши потрібну йому річ, ледь чутно розчаровано крякнув. Лорд Роук збагнув причину замішання нічного відвідувача: предметом його інтересу був медальйон на золотому ланцюжку, що висів на шиї пані Кольтер.

Лорд Роук тихо вирушив уздовж плінтуса до дверей. Священик перехрестився – він збирався торкнутися пані Кольтер. Затамувавши подих, він схилився над ліжком, і тут золотава мавпа заворушилася.

Молодий чоловік завмер як стояв, із витягнутими руками. Його деймон-кролик тремтів біля його ніг, і лорд Роук думав, як нерозумно поводиться лихо-злодій – деймон міг би постояти на варті. Мавпа уві сні перевернулася на інший бік і знову завмерла.

Після хвилини перебування в ролі воскової фігури брат Луіс простяг тремтячі руки до шиї пані Кольтер. Він рився там такий тривалий час, аж галівесп'янин вирішив, що перш він розстебне застібку, розвидниться. Але нарешті замок піддався, і чернець обережно взяв медальйон та виппостався.

Брат Луїс ще не встиг повернутися, а лорд Роук уже нечутно вислизнув із кімнати. Він почекав у темному коридорі, поки юнак навшпиньках не вийде назовні й не поверне за собою ключ, а потім пішов услід за ним.

Брат Луїс пішов до вежі, й коли голова Суду відчинив йому двері, лорд Роук непомітно прошмигнув до кімнати та сховався за розп'яттям у її затіненому куті.

Отець Макфейл був не сам: алетіометрист Фра Павел кохався у своїх книжках, а біля вікна, нервуючись, стояв ще один чоловік, богослов-практик із Больвангара. Обидва вони підвели голови.

– Мої вітання, брате Луїс, – промовив голова. – Мерщій покажіть його мені, сідайте поруч!

Фра Павел відсунув одну із своїх книжок, і молодий чернець поклав на стіл золотий ланцюжок. Поки отець Макфейл порався із застібкою, всі інші уважно за ним спостерігали. Доктор Купер запропонував кишеньковий ножик, і за його допомогою голова нарешті розстебнув медальйон і голосно видихнув.

Аби краще бачити, що там лежить, лорд Роук здерся на стілець. У світлі гасової лампи наче виблиснуло золото – у медальйоні лежав локон золотавого волосся. Голова Суду почав крутити його в руках і навертати на палець.

– Ми впевнені, що це волосся належить дитині? – спитав він.

– Я особисто впевнений, – пролунав слабкий голос Фра Павела.

– Цього вистачить, докторе Купер?

Блідолиций чоловік низько уклонився, взяв локон із рук отця Макфейла та підніс його до світла.

– О, звичайно, – промовив він. – Вистачило б однієї волосинки. Ціле пасмо зайве.

– Дуже радий це чути, – сказав голова. – А тепер, брате Луїс, ви повинні повернути медальйон на шию нашої леді.

З ченця наче випустили повітря: він сподівався, що його роль скінчилася. Голова Суду поклав волосся в медальйон та замкнув замочок, озирнувшись при цьому, й лорд Роук змушений був відступити в тінь.

– Отче, – промовив брат Луїс, – я, безперечно, виконаю ваш наказ, але дозвольте поцікавитися: навіщо вам волосся дитини?

– Ні, брате Луїс, я не скажу вам цього, адже це вас збентежить. Ми самі про все подбаємо. Можете йти.

Юнак узяв медальйон та вийшов, поборовши в собі почуття образи. Лорд Роук подумав, чи не піти слідом за ним і розбудити пані Кольтер в ту мить, коли чернець повертатиме медальйон на місце, проте дізнатися, що замислили ці люди, було важливіше.

Коли двері зачинилися, галівесп'янин повернувся в затінок і почав слухати.

– Як ви дізналися, що в неї було це волосся? – спитав науковець.

– Кожного разу, згадуючи дитину, вона клала руку на медальйон, – відповів голова. – А тепер, як швидко все буде напоготові?

– Знадобиться декілька годин, – промовив доктор Купер.

– Розкажіть, що ви робите з волоссям?

– Ми поміщаємо його в резонаційну камеру. Розумієте, кожна людина унікальна, і розташування її генів є неповторним. Щойно його буде проаналізовано, інформація кодується в низку антаричних імпульсів і передається на установку націлювання. Вона встановлює точні координати джерела матеріалу, у даному випадку волосся – хай там де це джерело перебуває. Загалом цей процес використовує Певні положення єресі Бернарда-Стокса, а саме уявлення про множинність світів…

– Не переймайтеся, докторе. Фра Павел повідомив мені, що дитина перебуває в іншому світі. Будь ласка, продовжуйте. Отже, бомба спрямовується за допомогою волосся?

– Так. На ті волоски, від яких були відрізані ці.

– І коли вона детонує, дитину буде знищено, хоч де вона наразі знаходиться?

Учений затамував подих і тихо промовив:

– Так.

Потім він нервово ковтнув і повів далі:

– Для цього потрібна величезна кількість енергії, антаричної енергії. Ви знаєте, що для початку ланцюгової реакції в урановій атомній бомбі знадобиться велика кількість вибухівки, і так само цей апарат потребує струму колосальної сили – лише так можна вивільнити набагато більшу енергію процесу розривання. Я гадав…

– Я так розумію, місце, де має вибухнути бомба, не має значення?

– Так. У тім-то й річ – вона вибухне де завгодно.

– І вона вже цілком готова?

– Тепер, коли в нас є волосся, питання лише в енергії.

– Я передбачив це. Для наших цілей було реквізовано гідроантаричну станцію в Сен-Жан-Лес-Ов. Вона виробляє достатню кількість енергії, чи не так?

– Так, – відповів науковець.

– То ми розпочнемо зараз же. Будь ласка, займіться апаратом, докторе Купер: якомога швидше підготуйте його для транспортування. Погода в горах швидко змінюється., і незабаром почнеться буря.

Учений узяв невеликий конверт із Ліриним волоссям, нервово вклонився й вийшов. За ним тінню вислизнув лорд Роук.

Щойно вони трохи відійшли від кімнати голови Суду, галівесп'янин стрибнув уперед. Доктор Купер, котрий цієї миті спускався сходами, відчув пекучий біль у плечі та спробував схопитися за поруччя, але рука чомусь не послухалася його, а ноги підкосилися. Він покотився вниз та важко впав на сходову площадку, по його тілу прокотилися конвульсії.

Лорд Роук насилу вирвав конверт із долоні – той був для нього надто великим. Потім він, намагаючись триматися в-затінку, почав пробиратися до кімнати, у якій спала пані Кольтер.

Щілина під дверима виявилася для нього достатньо широкою. У кімнаті вже побував брат Луїс, але він не насмілився застебнути ланцюжок на шиї пані Кольтер: той лежав поруч із нею на подушці.

Аби розбудити жінку, лорд Роук натиснув їй на долоню. Вона була геть виснажена подіями попереднього дня, проте відразу сфокусувала погляд на галівесп'янині й сіла, протираючи очі.

Він розповів їй, що сталося, і віддав конверт.

– Мусите просто зараз знищити все волосся, – сказав лорд Роук, – адже той учений казав, що вистачить навіть однієї волосинки.

Жінка подивилася на русявий завиток і похитала головою.

– Надто пізно, – промовила вона, – це лише половина від того локона, котрий я відрізала. Мабуть, Макфейл поділив його навпіл і залишив собі другу частину.

Лорд Роук досадливо крекнув.

– Либонь, це сталося, коли він озирнувся! – промовив Він. – Я змушений був відступити в тінь, і тоді…

– І ми ніяк не зможемо дізнатися, куди він поклав волосся, – зауважила пані Кольтер. – Утім, якщо ми відшукаємо бомбу…

– Тсс! – пролунало від дверей кімнати.

Це подала сигнал тривоги золотава мавпа, яка припала до підлоги та слухала, що відбувається зовні. За мить лорд Роук і жінка також почули квапливі важкі кроки, що наближалися до дверей.

Пані Кольтер поквапливо передала конверт і волосся З медальйона галівесп'янину, котрий відразу заліз на шафу. Золотава мавпа ледь встигла стрибнути на ліжко та лягти поруч із жінкою, як у дверях шумно повернувся ключ.

– Де волосся? Що ви з ним зробили? Як ви спромоглися напасти на доктора Купера? – пролунав у кімнаті різкий голос голови Суду.

Пані Кольтер підвела руку, щоб прикрити очі від світла з коридору, та з демонстративно сонним виглядом сіла на ліжку.

– Бачу, вам дуже подобається всю ніч розважати своїх гостей, – в'ялим голосом промовила вона. – Це якась нова гра? Що я маю робити? І хто такий доктор Купер?

Разом із отцем Макфелом до кімнати зайшов охоронець зі сторожки, й тепер він водив ліхтарем під ліжком і в кутах кімнати. Голов відчув розчарування: очі пані Кольтер були пухкими від сну, й було очевидно, що вона не підводилася з постелі.

– У вас є спільник, – сказав він. – Хтось напав на відвідувача коледжу. Хто це був? Хто прийшов сюди разом із вами й де він зараз?

– Я зовсім не розумію, про що ви. І що це за…

Жінка намацала медальйон, що лежав на подушці, взяла його, подивилася на голову Суду широко розплющеними сонними очима, і тоді лорд Роук став свідком чудової акторської гри – пані Кольтер спантеличено промовила:

– Але ж це мій… що він тут робить? Отче Макфейл, хто заходив сюди? Хтось зняв медальйон із моєї шиї. І де Лірине волосся? Тут був локон волосся моєї дочки! Хто його взяв і навіщо? Що тут відбувається?

Вона скочила на ноги та стояла в ореолі сплутаного волосся, всім своїм виглядом і голосом демонструючи обурення.

Отець Макфейл відступив на крок і почухав потилицю.

– Із вами хтось прийшов! – скреготливим голосом вимовив він. – Я впевнений, у вас є спільник. Де він ховається?

– У мене немає ніякого спільника! – розлючено вигукнула жінка. – Якщо тут десь вештається невидимий убивця, то це, мабуть, сам диявол. Я б сказала, що він повинен почуватися тут як удома.

Отець Макфейл наказав охоронцеві:

– Відведіть її в підвал та надіньте на неї кайдани. Я знаю, що ми можемо зробити з цією жінкою – слід було подумати про це відразу після її появи.

Пані Кольтер розгублено озирнулася й на коротку мить зустрілася очима з лордом Роуком, котрий причаївся на шафі, в темному куті під стелею. І галівесп'янин умить збагнув, що йому слід зробити.