Текст книги "Янтарне скло"

Автор книги: Филип Пулман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 32 страниц)

Зупинившись під великим каменем біля потоку, який, принаймні, не був червоним, діти впали на землю та почали підносити до спраглих губ пригорщі брудної води. Віл побачив, що Тіаліс підводиться, та сторожко озирнувся.

– Віле, я чую, що наближаються коні, – промовив шевал’є. – У лорда Ізраеля не було кавалерії, тож це має бути ворог. Перебирайтеся через потік і ховайтеся – я бачу на тому боці якісь кущі.

– Підводься, – сказав Лірі хлопець, і вони, розплескуючи крижану воду, від якої ломило кості, перебігли річку та вдерлися на протилежний берег. Вершники, що показалися на схилі й почали спускатися до води, зовсім не були схожі на кавалерію: вони мали таку саму волосату плоть, як їхні коні, і в них не було ні одягу, ні поводів. Однак вони були озброєні тризубцями, сітями та ятаганами.

Діти не стали роздивлятися їх: лише заскочили за валун, пригнулися до землі та побігли геть, намірюючись непоміченими відійти якомога далі.

Але те, що вони не дивилися, куди рухаються, зрештою обернулося для них несподіванкою: розкати грому не дозволили їм почути вереск і рикання скельної погані раніше, ніж вони наштовхнулися на крилатих створінь.

Ті стояли, оточивши якусь блискучу річ, що лежала в багні. Цей предмет був лише трохи більшим від чудовиськ і нагадував велику клітку із кришталю. Скельна погань, пронизливо верещачи, стукала по клітці лапами та каменями.

І так уже сталося, що Віл і Ліра не встигли зупинитися й вискочили прямо в центр юрби.

31
Смерть Господня

Пані Кольтер прошепотіла тіні, що висіла в повітрі поруч із нею:

– Метатроне, дивись, як він ховається! Він повзе крізь темряву, наче пацюк…

Вони стояли на уступі скелі, що нависала над величезною печерою, і спостерігали, як далеко внизу обережно спускаються до провалини лорд Ізраель та сніжний барс.

– Я міг би хоч зараз ударити його, – прошепотіла у відповідь тінь.

– Так, звичайно, – погодилася жінка, повернувшись до регента, – але, любий Метатроне, будь ласка, дай мені можливість побачити його обличчя в ту мить, коли він зрозуміє, що я зрадила його. Ходімо доженемо його!

Потік Пилу, схожий на величезну колону слабкого світла, неквапливо, але невпинно падав у прірву. Пані Кольтер не звертала на це уваги, бо тінь поруч із нею тріпотіла від бажання кинутися вниз, тож жінці доводилося по змозі контролювати дії намісника Божого, а це було аж ніяк не легкою справою.

Вони почали мовчки спускатися вслід за лордом Ізраелем. Що меншою ставала відстань між ними, то сильніше охоплювала пані Кольтер якась слабкість.

– Що таке? – підозріло прошепотіла тінь, вловивши її емоції.

– Я радію з того, – голосом, що виливав солодку злість, промовила жінка, – що дівчинка ніколи не виросте, не покохає та не стане коханою. Я гадала, що любила її, коли вона була ще немовлям, але зараз…

– У твоєму серці був жаль, – зауважила тінь, – шкода, що ти не побачиш її дорослою.

– О Метатроне, як багато років минуло з того часу, коли ти був людиною! Хіба ти не бачиш, про що я насправді шкодую? Я сумую не тому, що дівчина не подорослішає, а через те, що я подорослішала зарано! Як пристрасно я присвятила б себе тобі, якби зустріла тебе дівчам…

Жінка притулилася до тіні, наче неспроможна контролювати пориви свого тіла, і тінь жадібно вдихнула повітря, наче упиваючись ароматом її плоті.

Вони обережно спускалися по кам'яному хаосу до підніжжя схилу. Що далі вони йшли, то яскравішим ставав золотий німб Пилу. Пані Кольтер час від часу ніби автоматично простягала свою руку туди, де мала б перебувати рука ангела, якби він був чоловіком, але потім наче приходила до тями. Вона прошепотіла:

– Тримайся позаду мене, Метатроне, та чекай… Ізраель дуже підозрілий, тож дозволь мені спочатку приспати його. Коли він нічого не очікуватиме, я покличу тебе. Але приходь у вигляді маленької тіні, щоб він не помітив тебе, інакше він просто дозволить деймону дівчинки полетіти.

Регент являв собою істоту, глибокий інтелект якої за тисячі років неабияк виріс і зміцнився, а знання простягалися через мільйони всесвітів. Проте цієї миті він був засліплений двома нав'язливими ідеями: знищити Ліру та оволодіти її матір'ю. Він кивнув і залишився на своєму місці, а пані Кольтер із мавпою якомога тихіше пішли вперед.

Лорд Ізраель стояв за великим гранітним козирком, там, де його не міг побачити Метатрон. Сніжний барс почув наближення жінки та її деймона, і коли вони вийшли з-за скелі, чоловік підвівся. Кожна поверхня, кожен кубічний сантиметр повітря були просякнуті падаючим Пилом, і це надавало м'якої чіткості найдрібнішим деталям. У породженому Пилом світлі лорд Ізраель побачив, що обличчя пані Кольтер мокре від сліз і що вона стискує зуби, щоб не заридати.

Він підхопив матір своєї єдиної дитини на руки, а золотава мавпа охопила руками шию сніжного барса та занурила обличчя в його смух.

– Як там Ліра? Вона відшукала свого деймона? – прошепотіла жінка.

– Дух хлопцевого батька захищає їх обох.

– Пил такий чудовий… Я й не знала цього.

– Що ти йому сказала?

– Я весь час брехала, Ізраелю… Поквапимося, бо це просто нестерпно… Наше існування перерветься, так? Ми не житимемо навіть як духи?

– Лише якщо впадемо у цю прірву. Ми прийшли сюди, щоб надати Лірі час відшукати свого деймона, а потім – час стати дорослою. Марісо, якщо ми знищимо Метатрона, у дівчинки буде цей час, хай навіть ми зникнемо разом із ним.

– І їй нічого не загрожуватиме?

– Так, – тихо промовив лорд Ізраель і поцілував жінку.

У його обіймах вона почувалася так само затишно й легко, як того дня тринадцять років тому, коли була зачата Ліра. Горло їй стиснули ридання.

Коли вона знову могла говорити, то прошепотіла:

– Я сказала йому, що збираюся зрадити тебе та Ліру, і він повірив мені, бо моя душа пройнята розтлінням і пороком. Він зазирнув так глибоко, що, без сумніву, побачив істину. Я брехала кожним нервом, усіма фібрами душі, всім, чим тільки могла… Я хотіла, щоб він не побачив у мені нічого доброго, і це мені вдалося, бо там дійсно нічого такого нема. Однак я люблю Ліру… Звідки з'явилася ця любов? Навіть не знаю. Вона прокралася в мене, наче злодій уночі, і тепер я люблю дочку так, що моє серце ледь не розривається. Мені залишалося тільки сподіватися на те, що мої злодіяння були такими жахливими, що в їхній тіні любов виглядала меншою, ніж макове зернятко, і я шкодувала, що не вчинила ще гірших речей – тоді сховати її було б легше… Але макове зернятко пустило коріння й проросло, і тепер крихітний зелений пагін розколює моє серце навпіл. Я так боялася, що він це помітить…

Пані Кольтер змушена була зупинитися та зібратися із крилами. Лорд Ізраель погладив її виблискуюче волосся, всипане золотим Пилом, але нічого не сказав.

– Він кожної секунди може втратити терпець… – прошепотіла жінка. – Я сказала йому стати маленьким. Але він, зрештою, лише ангел, хай навіть колись і був чоловіком. Ми можемо схопитися з ним і підвести його до краю прірви, і тоді ми обоє впадемо разом із ним… Лорд Ізраель поцілував її та відповів:

– Саме так. Ліра буде врятована, і небесне царство вже нічого не зможе з нею поробити. То поклич його, Марісо, кохана моя.

Жінка глибоко вдихнула та, затремтівши всім тілом, видихнула, потім розгладила спідницю на колінах, поправила волосся на скронях і прокричала:

– Метатроне, сюди!

Із золотавого повітря виросла закутана в тінь постать Метатрона, і Регент одним поглядом осягнув розстановку сил: два деймони, що припали до землі та спостерігали, жінка в німбі Пилу та лорд Ізраель…

… котрий відразу стрибнув на ангела, охопив його пояс і спробував кинути на землю. Втім, руки супротивника були вільними, і він кулаками та ліктями забарабанив по голові й тілу лорда Ізраеля. Ці удари були настільки сильними, що в чоловіка перехопило подих, затьмарилося в голові та приголомшилися всі чуття.

Проте його руки все одно тримали крила ангела, притискуючи їх до спини. І за мить пані Кольтер підскочила до супротивників та схопила Метатрона за волосся. Його сила була надзвичайною: жінці здалося, ніби вона тримається за гриву коня, що помчав. Він шалено затрусив головою, і пані Кольтер підкинуло в повітрі та почало кидати туди-сюди, а величезні складені крила напружилися та натиснули на руки чоловіка, що мертвою хваткою тримали його.

Деймони також не залишилися осторонь: Стелмарія вп'ялася зубами в ногу Регента, а золотава мавпа роздирала його крила, відриваючи по одному перу, й одне це привело ангела в несамовитість. Він раптом кинувся вбік, звільнивши одне зі крил і кинувши пані Кольтер об скелю.

Це приголомшило жінку на декілька секунд, і її хватка послабшала. Ангел відразу шалено засмикався, б'ючи вільним крилом та намагаючись скинути мавпу, але руки лорда Ізраеля все ще міцно тримали його – і навіть ще міцніше, ніж раніше, адже тепер йому не треба було тримати одне із крил. Лорд Ізраель намагався стиснути ребра Метатрона так, аби той не міг дихати, і при цьому не звертати уваги на страшенні удари, що сипалися йому на голову і шию.

Проте ці удари почали позначатися на ньому. І коли чоловік намагався утриматися на нерівній поверхні каменя, трохи вище його скроні ніби розірвалася граната. Як виявилося, коли Метатрон кинувся вбік, він схопив камінь розміром із кулак, і тепер він із силою опустив його на голову лордові Ізраелю. Тому здалося, що кості його черепа насунулися одна на одну, і було зрозуміло, що ще один такий удар просто вб'є його. Відчуваючи запаморочення від болю, котрий ще посилювало те, що він змушений був притискуватися головою до боку ангела, він усе-таки тримав свою жертву, втискуючи пальцями правої руки зап'ястя лівої.

Коли Метатрон знову підвів скривавлений камінь, у повітрі промайнула золотава тінь, і мавпячі зуби вп'ялися у руку ангела. Камінь випав і покотився до краю прірви, а Метатрон затрусив рукою, намагаючись скинути деймона. Проте золотава мавпа пустила в хід зуби, пазурі та хвіст і усе ніяк не відчіплялася, а тим часом пані Кольтер уже прийшла до тями, схопила крило, що било по повітрю, та притиснула його до себе.

Метатрон був обмежений у рухах, але четверо супротивників досі так і не завдали йому майже ніякої шкоди. До того ж їм не вдалося підштовхнути його ближче до краю безодні.

А сили лорда Ізраеля швидко танули. Він відчайдушно тримався за свідомість, однак із кожним рухом та кожною краплею крові, що струмком стікала по його обличчю, чорне забуття насувалося все ближче. Чоловік відчував, як ходять ходуном кістки його черепа, як вони скриплять одна об одну. В його голові панувало безладдя, і він лише щосили тримався за одну думку: «Тримати та тягнути донизу».

Тут пані Кольтер побачила, що обличчя ангела опинилося в неї під рукою, та занурила пальці просто йому в очі.

Метатрон шалено закричав. З усіх кінців величезної печери пішло відлуння, голос почав відбиватися від скель, втрачаючи силу та множачись, і духи з процесії, що текла по іншому краю прірви, разом зупинилися та підвели голови.

Наступної миті барс Стелмарія, свідомість якої затьмарювалася так само, як у лорда Ізраеля, зібрала останні сили та стрибнула до горла ангела.

Метатрон упав на коліна. Пані Кольтер, що впала разом із ним, на мить зустрілася поглядом із засклянілими, залитими кров'ю очима лорда Ізраеля. Вона відразу підвелася, втримуючи крило, котре все ще тріпотіло та виривалося, знову схопила ангела за волосся та смикнула його голову вбік, аби оголити його горлянку для іклів сніжного барса.

А лорд Ізраель усе тягнув Метатрона донизу, падаючи та збиваючи камені, і поруч із ними підстрибувала золотава мавпа, дряпаючи, кусаючи та рвучи їхнього ворога. Край прірви був уже близько, на відстані десь півметра, однак тут Метатрон рвонувся та з останніх сил розправив крила – величезне біле полотно, що забило по повітрю, і пані Кольтер відкинуло на камені. А Метатрон уже відривався від землі та злітав у повітря разом із лордом Ізраелем, котрий усе ще висів на ньому, однак швидко слабшав. Пальці золотавої мавпи заплуталися у волоссі ангела, й у пані Кольтер промайнула думка, що їй уже не вдасться відчепитися…

Проте вони все ще перебували над краєм прірви. Відстань між ними та землею почала зростати, і жінка зрозуміла, що коли вони пролетять ще трохи, лорд Ізраель зірветься та впаде, а Метатрон вислизне.

– Марісо! Марісо!

Відчайдушний крик лорда Ізраеля затряс повітря та підстебнув пані Кольтер, і вона скочила на ноги, разом зі сніжним барсом здолала декілька кроків, що відділяли її від краю, відштовхнулася, вистрибнула, врізалася в суцільну масу з тіл ангела, свого деймона та свого вмираючого коханця та охопила сильні білі крила, і всі вони клубком полетіли назустріч безодні.

Крилаті потвори почули Лірин збентежений вигук, і їхні круглі голови разом повернулися.

Віл стрибнув уперед і різонув ножем найближчого з падлоїдів. Водночас він почув легкий поштовх у плече – це Тіаліс відштовхнувся, приземлився на шиї найбільшого із супротивників і, схопивши його за волосся, встромив шпору у вилицю. Створіння завило та, замолотивши кінцівками по повітрю, впало в багно, а інше дурнувато подивилося на обрубок своєї руки, потім перевело погляд на свою щиколотку, за котру, наче жива, схопилася відрізана кисть, і його обличчя спотворив жах. За секунду ніж уже увійшов у його груди – Віл відчув, як від затихаючих ударів серця рукоятка два чи три рази смикнулася, і витягнув ножа, поки падаюче чудовисько не вирвало його з руки.

Ефект несподіванки спрацював. Хлопець почув, як скельна погань, що сиділа довкола кришталевої кулі, розлітається в усі боки, розлючено верещачи, і краєм ока помітив, що в нього за спиною стоїть неушкоджена Ліра. Але наразі в його голові була лише одна думка.

– Тіалісе! Тіалісе! – закричав він і, намагаючись не зустрітися рукою з зубами, що все ще клацали, рвонув голову вколотого шевальє створіння вбік. Однак Тіаліс був мертвий, його шпора так і стирчала в голові ворога. Той перебував в агонії, але все ще ворушився, тож хлопець відрізав йому голову й переніс її на камінь, а потім зняв мертвого галівесп’янина зі шкірястої шиї.

– Віле, – покликала його Ліра, – подивись на це…

Вона не зводила очей зі кришталевого паланкіна. Він був цілий, хоча кришталь був заляпаний багнюкою та смердів від крові істот, котрих скельна погань пожирала до того. Куля на боку лежала серед скель, а всередині..

– О Віле, він усе же живий! О, бідолаха…

Хлопець побачив, що вона притиснула долоні до кришталю, намагаючись заспокоїти ангела – надзвичайно старезний і до смерті переляканий, він плакав, як дитина, забившись до найдальшого від дітей кута паланкіна.

– Мабуть, йому безліч років! Я ніколи не бачила такої старої істоти. О Віле, чи ми можемо випустити його звідси?

Віл одним рухом прорізав у кришталі отвір і сунув туди руку, намагаючись допомогти ангелу вийти. Але той, вочевидь, геть немічний і слабоумний, тільки плакав і налякано бурмотів щось, стиснувшись у своєму куті подалі від цієї нової загрози.

– Усе гаразд, – промовив хлопець. – Принаймні, ми можемо допомогти вам сховатися. Виходьте, ми вам не зашкодимо.

За пальці хлопця схопилася тремтяча рука, і ангел деякий час стояв так, тихо стогнучи, пхикаючи, скрегочучи зубами та смикаючись. Але коли Ліра також залізла у кришталеву кулю та підійшла до нього, намагаючись допомогти, він спробував посміхнутися та вклонитися, а його старезні, але бездумні, як у немовляти, очі декілька разів здивовано блимнули.

Діти взяли старого під руки та допомогли йому вибратися з його кришталевої келії – це було неважко, бо він був легкий, як папір. Своєї волі в нього вже не залишилося, і він реагував на простий прояв доброти, як квітка на весняне сонце, тож було зрозуміло, що він пішов би за ними куди завгодно. Проте, як виявилося, відкритий простір був для нього згубним – повіяв вітер, і ангел просто на очах розгублених дітей почав розпадатися та розчинятися в повітрі. За кілька секунд його вже не існувало, й останнім враженням дітей від нього було здивоване кліпання очей, а також полегшене зітхання, глибоке та виснажене.

Він зник – загадка розчинилася в загадці. Все це тривало менш ніж хвилину, і Віл відразу повернувся до шевальє та підняв на долонях легеньке тіло, відчувши, як по його щоках покотилися сльози.

Однак тут Ліра схвильовано заговорила:

– Віле, нам слід сховатися – леді Салмакія чує, що наближаються ті коні.

Раптом із неба кольору індиго спікірував такий самий яструб, і Ліра зойкнула та пригнула голову, але Салмакія, зібравши залишок сил, крикнула їй:

– Ні, Ліро, ні! Стій на місці та вистав кулак!

Тож дівчинка так і зробила, підтримуючи одну руку другою, а синій яструб описав коло, знову пірнув униз і гострими пазурами схопився за кісточки її кулака.

На спині птаха сиділа сивоволоса жінка. Її яскраві очі подивилися спочатку на Ліру, а потім на Салмакію, що чіплялася за комір дівчинки.

– Мадам, – слабким голосом промовила Салмакія. – Ми зробили…

– Ви зробили все, що треба було. Тепер наша черга, – перервала її мадам Оксентіль і смикнула за повіддя.

Яструб тричі закричав – так голосно, що Лірина голова задзвеніла. Відповіді не довелося чекати довго – з неба злетіла бабка, потім ще одна, і за хвилину вже повітря виблискувало сотнями яскравих комах із галівесп'янами на спинах. Бабки літали так швидко, що здавалося, ніби вони неодмінно врізатимуться одна в одну, але рефлекси комах і майстерність їхніх наїзників були такими відточеними, що у дітей складалося враження, ніби вони швидко тчуть довкола гобелен яскравих кольорів.

– Ліро й Віле, – промовила жінка на яструбі, – швидше йдіть за нами, ми приведемо вас до ваших деймонів.

Тієї самої миті, коли яструб, підвівши крила, злетів у повітря з руки дівчинки, вона відчула, як на другу її долоню впало маленьке тільце леді Салмакії: лише сила духу так довго підтримувала життя галівесп'янки. Стиснувши в руці дорогоцінну ношу, Ліра слідом за Вілом побігла за хмарою бабок. Вона декілька разів спотикалася та падала, але все одно не випускала тіла леді.

– Ліворуч! Ліворуч! – донеслося із синього яструба, і діти відразу повернули. Темряву розідрала блискавка, і за коротку мить Віл встиг побачити праворуч від них купу людей у світло-сірих обладунках, шоломах і масках. За чоловіками бігли їхні вовки-деймони. На вояків заюшив потік бабок, і вони піддалися: їхні гвинтівки нічого не були варті проти галівесп'ян. Маленькі наїзники підлітали на своїх комахах, перестрибували на солдатів, знаходили вістрям шпори незахищену руку чи шию і відразу поверталися на бабку, що залишалася поруч. Вони пересувалися так швидко, що встежити за ними було неможливо, й охоплені панікою солдати розвернулися та побігли геть.

Але в цю мить за спинами дітей пролунав тупіт, і вони розпачі озирнулися: на них галопом насувалися вже бачені ними раніше вершники, і в руках деяких із них з'явилися сітки – вершники крутили їх над головою та ловили бабок, аби змахнути сіттю, наче батогом, і вдарити нею по землі, розтрощуючи комах.

– Сюди! – пролунав голос мадам Оксентіль. – Пригніться!

Вони так і зробили й відчули, що земля під ними труситься – може, від ударів копит? Ліра підвела голову, відкинула з очей мокре волосся та побачила не лише коней, а й ще декого.

– Йорику! – вигукнула вона, із радості скочивши на ноги. – Сюди, Йорику!

Віл відразу повалив її на землю – окрім Йорика Бернісона, на них швидко насувався великий загін його ведмедів. Над дітьми з'явилося обличчя ведмежого короля, котрий риком віддавав своїм підлеглим накази обійти ворога ліворуч та праворуч і затиснути його у кліщі.

Потім Йорик легко, наче обладунки важили не більше від його смуху, повернувся до Віла з Лірою, котрі саме підводилися.

– Йорику, ззаду! В них сіті! – вигукнув Віл.

Вершники були вже за декілька кроків від них.

Не встиг ведмідь повернутися, а в повітрі вже свиснула сітка, і за мить Йорик уже був закутаний у павутиння, міцніше від сталі. Він заревів і підвівся, замахнувшись пазурами на вершника, однак сітка витримала, і хоча кінь заіржав та налякано позадкував, Йорик не зміг виплутатися з тенет.

– Йорику! – вигукнув Віл. – Не рухайся, я зараз!

Поки вершник порався зі своїм конем, хлопець по калюжах кинувся вперед і наблизився до Йорика саме тієї миті, коли поруч з'явився ще один вершник і в повітрі свиснула друга сітка.

Але Віл не втратив самовладання: замість того, щоб шалено вириватися та заплутатися ще міцніше, він спокійно дочекався, поки сітка не опуститься на нього, й за декілька секунд прорізав її. Сітка впала на землю, а Віл підскочив до Йорика та, лівою рукою намацуючи тенета, правою почав їх розрізати. Величезний ведмідь стояв нерухомо, а хлопець закружляв довкола нього, звільняючи його від пут.

– Можеш іти! – відстрибуючи, повідомив Віл, і тієї самої миті Йорик стрімко помчав на найближчого до них коня. Над головою вершника виблиснула занесена для удару щабля, проте хоча він в останню мить свого життя таки влучив у шолом супротивника, ефекту від цього не було жодного. В обладунках Йорик Бернісон важив майже дві тонни, і за секунду кінь і вершник були розчавлені та відлетіли вбік, й непошкоджений Йорик відновив рівновагу, оглянувся, обрав найкращий шлях та проревів дітям:

– На спину! Швидше!

Першою на нього скочила Ліра, за нею Віл. Вони стиснули колінами холодне залізо та наступної миті відчули потужний ривок – це Йорик зрушив із місця.

У них за спинами інші ведмеді вели бій із незвичайними вершниками. Ведмедям допомагали галівесп'яни – від їхніх уколів коні миттєво шаленіли. Над головами дітей промайнула леді на синьому яструбі та прокричала:

– Ідіть прямо вперед! До дерев у долині!

Йорик вибіг на невеликий пригір і зупинився. Перед ними починався нерівний положистий спуск до гайка, що ріс приблизно за чотириста метрів попереду. Десь за лісочком гупала батарея важких гармат, посилаючи снаряд за снарядом, окрім того, хтось пускав у небо освітлювальні ракети, котрі спалахували трохи нижче від хмар і потім повільно опускалися донизу, забарвлюючи дерева в холодне зелене тло.

За контроль над гайком точилася запекла, але майже невидима битва – десь півтори сотні примар насідали на невеличку групу духів. Щойно Віл із Лірою побачили дерева, вони відразу зрозуміли, що саме там перебувають їхні деймони й що коли вони не потраплять туди якомога швидше, деймони загинуть. Щохвилини біля дерев з'являлося дедалі більше примар – потік райдужних створінь вливався в долину з невисокої гори, розташованої праворуч. Тепер Віл і Лііра бачили їх досить чітко. На схилі гори пролунав потужний вибух, і земля затруся, підкинувши в повітря камені та грудки ґрунту. Ліра вигукнула, а Віл схопився за груди.

– Тримайтеся! – пророкотав Йорик і кинувся вперед.

Високо в повітрі одна за одною спалахнуло декілька ракет, і все довкола освітилося ще яскравіше. Вибухнув ще один снаряд, цього разу значно ближче до них, і діти відчули на обличчях ударну хвилю, а за мить – уколи камінців і землі. Йорик не зупинявся ні на мить, однак Вілу й Лірі було вельми важко втримуватися: смух був недосяжним для їхніх пальців, тож їм доводилося стискувати закуту в броню спину ведмедя колінами, але ця спина була такою широкою, що обоє вони почали зісковзувати.

Поруч вибухнув іще один снаряд, проте Йорик, здавалося, зовсім не помітив цього.

– Дивіться! – вигукнула Ліра. Показуючи на щось у небі.

До освітлювальних ракет наближалося з десяток відьом, вони несли з собою рясні гілки з великими листками. Наблизившись до ракет, відьми захопили їх гілками та швидко погнали униз. За мить гай уже був занурений у темряву, і гармати більше не бачили свою ціль.

І ось дерева вже за декілька метрів від них. Віл і Ліра відчували, що їхні відсутні частинки десь дуже близько, і хвиля збудження та надії в них перемішалася зі страхом: лісочок ряснів примарами, й одного погляду на них було досить, аби відчути біля серця нудотну слабкість.

– Вони бояться ножа, – пролунав із повітря голос, і король ведмедів зупинився так різко, що Віл і Ліра злетіли з його спини.

– Лі! – вигукнув Йорик. – Лі, друже, що відбувається? Ти ж мертвий, із ким я розмовляю?

– Йорику, старий товаришу, ти багато чого не знаєш, але зараз нема часу розмовляти. Примари не бояться ведмедів, тож тепер наша черга. Ліро, Віле, йдіть за мною. Хлопче, піднеси ніж…

Синій яструб знову всівся на Лірин кулак, і сивоволоса жінка промовила:

– Не гайте жодної секунди – відшукавши своїх дей-монів, відразу тікайте! Наближується нова небезпека.

– Дякую, леді! Дякую всім вам! – вигукнула Ліра, і наступної секунди птах злетів у повітря.

Віл нечітко бачив біля себе тьмяний дух Лі Скоресбі, котрий спонукав дітей швидше бігти до гаю, але спочатку їм слід було попрощатися із Йориком Бернісоном.

– Йорику, любий, слова тут зайві – просто дякую тобі!

– Спасибі, королю Йорик, – промовив Віл.

– Часу немає, тож біжіть! – проревів ведмідь і підштовхнув їх лапою в обладунках.

Віл услід за духом Лі Скоресбі пірнув у кущі, прорізаючи собі шлях ударами ножа. Під деревами майже нічого не було видно, і просування ускладнювала гра сплутаних тіней.

– Тримайся за мене! – крикнув хлопець Лірі й тут же зойкнув – його щоку розпорола гілка ожини.

Повсюди навколо них щось рухалося, шуміло та билося. Тіні смикалися туди-сюди, наче гілки на сильному вітрі. Либонь, це були духи – діти відчували вже добре знайомі їм м'які удари холоду та чули звідусіль голоси:

– Сюди!

– Ліворуч!

– Швидше – ми стримуємо їх!

– Уже недалеко!

А потім почувся голос, котрий Ліра так добре знала й так любила:

– Швидше, Ліро, швидше!

– Пантелеймоне, любий, я тут!

Вона кинулася в темряву, трясучись і ридаючи, а Віл тим часом обривав батоги плюща та батував ожину і кропиву. Збуджені голоси духів довкола них підбадьорювали їх та попереджали про небезпеку.

Проте примари також відшукали свою ціль і тепер потоком лилися вперед крізь сплетіння кущів, коренів і гілок, не зустрічаючи ніякого опору. Здавалося, вони ось-ось заполонять середину гаю – плацдарм, де й досі тримали оборону духи під командуванням Джона Пері.

І Віл, і Ліра тремтіли від слабкості, страху, виснаження й болю, але про те, щоб зупинитися, не могло бути й мови. Ліра почала голими руками відривати гілки ожини, Віл безупинно рубав зарості хрест-навхрест, а битва тіней довкола них ставала дедалі запеклішою.

– Сюди! – крикнув Лі. – Бачите? Біля того великого каменя!

Там підстрибували на місті два коти, батуючи повітря пазурами та наповнюючи ліс шипінням. Звичайно, це були їхні деймони, і у Віла промайнула думка, що він легко впізнав би свого – але часу на це не було: із тіні під деревом вислизнула примара просто до котів.

Віл перестрибнув через останню перешкоду – повалене дерево – та без щонайменшого опору занурив ножа в мерехтливе повітря. Його рука ураз оніміла, однак він закусив губу та стиснув кулак довкола рукоятки, і зросток туману миттєво розтанув у мороці.

Вони були вже в декількох кроках від очманілих від страху деймонів, але з дерев випливало дедалі більше примар, і їх із останніх сил стримували лише кілька духів.

– Ти можеш прорізати прохід? – пролунав поруч із Вілом голос Джона Пері.

Віл підвів ніж, але змушений був зупинитися: усе його єство пронизав болісний напад нудоти. В його шлунку нічого не було, і від спазму всі його нутрощі стиснулися в один клубок болю. Дух Лі Скоресбі побачив, у чому річ, кинувся до деймонів і став між ними та мертвотно-блідим мерехтінням, що просочувалося крізь камінь у них за спиною.

– Віле… швидше… – задихаючись, прошепотіла Ліра.

Ніж занурився у невидиму щілину, поринув униз, потім угору. Дух Лі Скоресбі зазирнув у проріз, що з'явився в повітрі, й побачив широку спокійну прерію, залиту яскравим місячним сяйвом – все це було так схоже на його батьківщину, що він на коротку мить відчув надзвичайно недоречну за цих обставин ностальгію.

Віл підскочив до каменя та схопив найближчого з деймонів, а Ліра тим часом згребла в оберемок другого.

І навіть у жахливому поспіху, навіть у мить екстремальної небезпеки, кожен із них відчув напад бурхливої радості: Ліра тримала деймона Віла, безіменну лісову кішку, а хлопець стискував Пантелеймона.

Вони відвели очі від облич одне одного.

– До побачення, пане Скоресбі! – озираючись, вигукнула Ліра. – Шкода, що… о, дякую вам, до побачення!

– До побачення, люба! Бувай, Віле! Щасти вам!

Ліра вже протиснулася крізь вікно, але Віл усе ще стояв із ножем у руках та дивився в очі духа його батька, що виблискувати в сутінку. Перед тим як розстатися з ним, слід було дещо йому сказати. І Віл промовив:

– Батьку, ти казав, що я воїн. Ти сказав, що такою вже є моя природа й що я не повинен сперечатися з нею. Я бився, тому що змушений був це робити, і я не можу вибирати собі вдачу, проте можу обирати, що мені робити далі. І тепер, коли я вільний, я сам вирішуватиму, що робити.

Посмішка на обличчі його батька була сповнена гордості та ніжності.

– Дуже добре, хлопчику мій. Дуже добре, – промовив Джон Пері.

Віл відвів очі, що раптом наповнилися сльозами, повернувся, слідом за Лірою перейшов до іншого світу та зачинив і вікно.

І тепер, коли мета, що її мали перед собою духи, була виконана, коли діти відшукали своїх деймонів і втекли, мертві воїни нарешті дозволили своїм атомам розійтися та розсіятися.

Останньою частинкою свідомості був дух аеронавта Лі Скоресбі. Він підвівся над спантеличеними примарами, промайнув над деревами невеликого гайка, над могутнім тілом свого старого товариша, закутого у броню ведмедя, та нестримно поринув угору – так само, як колись це робила його повітряна куля. Байдужий до освітлювальних ракет і снарядів, що вибухали в повітрі, глухий до криків болю та люті, до всього того сум'яття, що панувало на землі, він усе летів і летів у небо, поки не пронизав важкі хмари та не вилетів під склепіння яскравих зірок, туди, де на нього вже чекали атоми його милого Тестера.