Текст книги "Янтарне скло"

Автор книги: Филип Пулман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 32 страниц)

Дійсно-бо, коли рідне селище привидів сховалося за горою, вони почали рухатися цілеспрямованіше. Небо було таким темним, наче ось-ось мала розбурхатися страшенна буря, проте ніякої електричної напруги, що її відчуваєш перед бурею, не було. Привиди неухильно йшли вперед, прямою, ніби стріла, дорогою. Місцевість довкола була якоюсь надзвичайно невиразною.

Час від часу хтось із привидів кидав зацікавлений погляд на Віла з Лірою чи на яскравих бабок. Нарешті найстаріший чоловік сказав:

– Гей, ви, хлопче та дівчинко! Ви не мертві, не привиди. Навіщо ви йдете з нами?

– Ми випадково потрапили сюди, – заговорила Ліра, перервавши Віла на півслові. – Я навіть не знаю, як це сталося. Ми намагалися втекти від тих солдатів, а чомусь опинилися тут.

– А як ви дізнаєтеся, що досягли того місця, в яке повинні прийти? – спитав Віл.

– Гадаю, нам скажуть, – упевнено промовив привид. – Там нас, мабуть, поділять на грішників і праведників. Наразі вже пізно молитися, це вже не допоможе – слід було робити це, коли ти був живий.

Віл зрозумів, у яку половину сподівається потрапити старий, також було зрозуміло, що, на його думку, ця половина буде набагато меншою від другої. Інші привиди стривожилися, прочувши це, але позаяк у них не було іншого порадника, вони нічого не сказали та рушили далі.

Так вони і йшли, важко ступаючи по ґрунтовій дорозі. Небо в них над головами поступово темнішало, поки не набуло тьмяного сіро-сталевого кольору. Віл із Лірою та галівесп'яни марно шукали повсюди бодай якісь яскраві кольори, хоча б щось живе та радісне для ока – єдиним винятком була яскрава іскра, що з'явилася попереду та помчала їм на зустріч, аби незабаром перетворитися на шевальє та його бабку. Побачивши це, Салмакія з радісним вигуком пришпорила свою комаху та полетіла назустріч колезі. Вони щось обговорили й поспішили до дітей.

– Попереду якесь містечко, – сказав Тіаліс. – Воно схоже на табір для біженців, однак очевидно, що воно стоїть там уже принаймні декілька століть. І я гадаю, що за ним розташоване море чи озеро, проте туман не дозволив мені роздивитися його. Я чув там крики птахів. До цього місця прибувають тисячі людей, вони йдуть із усіх напрямків, але всі вони – лише духи.

Їхні супутники також вислухали слова шевальє, хоча не надто зацікавлено. Здається, вони занурилися в тупий транс, і Лірі захотілося розтермосити їх, підбити на боротьбу, на пошуки виходу…

– Як же ми допоможемо цим людям, Віле? – спитала вона.

Але хлопець цього не знав, тож вони вирушили далі. Ліворуч та праворуч на горизонті щось рухалося, а попереду від них у небо піднімався дим кольору бруду, роблячи похмуре небо ще темнішим. Діти зрозуміли, що обабіч рухалися люди, точніше духи: вони йшли шерегами, парами, групами та поодинці, але всі пересувалися, мов автомати. Сотні й тисячі чоловіків, жінок і дітей перетинали рівнину, наближуючись до джерела диму.

Дорога пішла під гору, а місцевість дедалі більше нагадувала смітник. Повітря було важким і задимленим, у ньому також відчувалися інші запахи: якихось різких хімікатів, органічної речовини, що розкладається, стічних вод. І що далі подорожани йшли, то гіршою ставала місцевість. Навколо не було видно жодного клаптика чистої землі, а із флори тут росли лише рясний бур'ян і жорстка сірувата трава.

Попереду висів над водою сірий туман. Він уступами скелі підіймався вгору, наче стрімчак, і зливався з похмурим небом. Із туману долітали крики птахів, що про них згадував Тіаліс.

Між купами сміття та туманом стояло перше місто мертвих.

19
Ліра та її смерть

Подекуди серед руїн горіли вогні. Місто являло собою купу безладно розставлених будівель – ні вулиць, ані майданів тут не було, і взагалі відкритий простір можна було побачити лише на місці будинку, що завалився. Проте око таки виділяло в місті декілька церков або громадських будинків, хоча їхні дахи були дірявими, а стіни – потрісканими. Одна з будівель колись мала портик на колонах, але він уже завалився. Між кутами кам'яних будинків вишикувалися лабіринти мізерних халуп, збудованих із дощок, старих бензинових баків, консервних банок, порваних листів поліетилену, уламків фанери та ДВП.

Привиди-попутники дітей квапливо йшли до міста, і з усіх боків до них приєднувалися інші – їх було так багато, що вони нагадували піщинки, які струменем течуть до дірки в піщаному годиннику. Духи входили до брудного лабіринту міста з таким упевненим виглядом, ніби вони достеменно знали, куди йдуть, і Віл із Лірою вже збиралися піти слідом за ними, коли їх раптом зупинили.

Із забруднених дверей хтось вийшов і сказав їм:

– Зачекайте.

За спиною незнайомця горіло тьмяне світло, і його обличчя було важко роздивитися, але діти знали, що він не був привидом – він був схожим на них, тобто живим. Це був худорлявий чоловік невідомо якого віку, одягнений у сірий порваний костюм, він тримав у руці олівець та пачку аркушів, скріплених скріпкою. Будівля, із якої він вийшов, виглядала як митний пост на глухому кордоні.

– Що це за місце? – спитав Віл. – І чому ми не можемо увійти?

– Ви не мертві, – втомлено відповів чоловік. – Вам доведеться почекати в зоні очікування. Ідіть ліворуч та віддайте ці папери службовцю біля воріт.

– Перепрошую, пане, – промовила Ліра, – я хотіла б спитати, як ми могли зайти так далеко, коли ми не мертві? Це ж світ мертвих, чи не так?

– Це, так би мовити, чистилище перед світом мертвих. Іноді сюди помилково заходять живі, однак їм доводиться чекати в зоні очікування, поки вони не зможуть іти далі.

– А скільки треба чекати?

– До смерті.

Вілова голова пішла круговерть, але він побачив, що Ліра збирається заперечити чоловікові, і заговорив сам:

– А ви б могли пояснити, що відбувається потім? Я маю на увазі, чи ці привиди, що приходять до міста, залишаються тут назавжди?

– Звичайно, ні, – відповів службовець. – Це лише транзитний порт. Далі вони ідуть на човні.

– А куди? – поцікавився Віл.

– Цього я тобі сказати не можу, – промовив чоловік і лиховісно посміхнувся. – Будь ласка, проходьте далі, в зону очікування.

Віл узяв папери, котрі простяг їм чоловік, схопив Ліру за руку й потягнув її за собою.

За ними дуже повільно летіли бабки. Шевальє Тіаліс пояснив дітям, що комахам потрібен відпочинок, і Ліра дозволила галівесп'янам приземлитися їй на плече. Пантелеймон-леопард ревниво на них подивився, однак нічого не сказав. Вони пішли далі, минаючи жахливі нетрі та калюжі нечистот. У них за спиною до міста без жодних перешкод із боку митного поста вливався нескінченний потік духів.

– Ми повинні перетнути ту воду разом із привидами, – сказав Віл. – Можливо, люди, яких ми зустрінемо в зоні очікування, скажуть нам, як це зробити. Хай там як, не схоже, щоб ті митники були розлючені чи небезпечні. Дивно… І ці папери…

Це були звичайні клаптики паперу, вирвані з записничка, на них були написані та викреслені не зв'язані між собою слова. Усе це виглядало так, ніби тутешні митники грали в якусь гру та просто дивилися, чи послухаються їх подорожани, чи просто засміються їм в обличчя. Однак місто здавалося таким справжнім!

Ставало дедалі темніше та прохолодніше, й дотримуватися дороги було нелегко. Лірі здалося, що вони йшли десь півгодини, але не виключено, що минула година чи більше – все довкола залишалося незмінним. Зрештою вони наблизилися до невеликої дерев'яної хатини, схожої на ту, біля якої їх зупинив службовець. Над входом тьмяно світилася гола лампочка.

Побачивши дітей, до них підійшов чоловік, одягнений так само, як його попередник. Він передав їм шматок хліба з маслом, глянув на їхні папери та кивнув.

Він уже збирався повернутися до своєї хатини, коли Віл запитав:

– Вибачте, але куди нам тепер?

– Пошукайте собі місце проживання, – досить люб'язно відповів чоловік. – Просто поспитайте людей. Тут усі чекають так само, як ви.

Він повернувся та зачинив за собою двері, а діти пішли до центру міста нетрів – мабуть, саме там мали зупинятися живі люди.

Центр виглядав так само, як усе місто: вутлі халупи, так-сяк підлатані пластмасою чи іржавими залізними листами. Більшість із них були небезпечно нахилені та, здавалося, так і націлялися завалитися на вузькі брудні проходи між ними. Де-не-де зі стіни виглядав електричний кабель, і тоді будівля, як правило, була тьмяно освітлена однією-двома слабкими електричними лампочками. Утім, більшість тутешнього світла надходило від багать. На уламках будівельного матеріалу грала димна червона заграва, схожа на залишки величезної пожежі, яка пощадила лише наймізерніші будівлі.

Але коли Віл, Ліра й галівесп'яни наблизилися, вони побачили декілька – та ні, безліч! – постатей, що сиділи в темряві, притулившись до стіни або зібравшись невеликими колами та тихо розмовляючи.

– Чому ці люди не заходять у приміщення? – проморила Ліра. – Тут же холодно!

– Це не люди, – відповіла леді Салмакія. – Це навіть і не духи. Вони якісь інші, але я не знаю, в чому саме це виявляється.

Подорожани підійшли до першої купки халуп, слабко освітлених однією великою електричною лампочкою, що на холодному вітрі тихо розгойдувалася на крученому кабелі. Перед будівлями навпочіпки сиділо декілька цих віддалено схожих на людей створінь – вони грали в кості. Коли діти наблизилися, вони підвелися. Всі п'ятеро були чоловіками у пошарпаному одязі, їхні обличчя були затінені, Й вони мовчали.

– Як називається це місто? – спитав їх Віл.

Відповіді не було. Один чи два чоловіки відступили на крок, і всі вони стали ближче один до одного, наче злякалися прибульців. Ліра відчула, що по її шкірі повзають мурашки, а всі крихітні волоски на її руках стали дибки, хоча причину цього вона не розуміла. Пантелеймон у неї за пазухою тремтів і шепотів: «Ні, Ліро, ні, не підходь, будь ласка…»

Істоти не ворушилися, й нарешті Віл знизав плечима, промовив: «Що ж, бувайте здорові» – та вирушив далі. Реакція усіх інших постатей, до яких зверталися подорожани, була такою самою, і їх дедалі більше охоплювало похмуре передчуття.

– Віле, може, вони є тими примарами? – тихо спитала Ліра. – Може, ми вже стали дорослими, і примари нас бачать?

– Гадаю, ні. Якби ми були дорослими, вони напали б на нас, але ці, здається, самі нас бояться. Я не знаю, хто вони такі.

Відчинилися двері, й на брудну землю впав прямокутник світла. У дверях стояв чоловік – справжній, живий чоловік – і дивився, як вони підходять ближче. Таємничі істоти, що купкою стояли перед дверима, наче з пошани відійшли на декілька кроків, і діти побачили обличчя чоловіка: незворушне, м'яке та спокійне.

– Хто ви такі? – спитав він.

– Подорожани, – відповів хлопець. – Ми не знаємо, куди потрапили. Що це за місто?

– Це зона очікування, – сказав чоловік. – Ви пройшли довгий шлях?

– Так, довгий, і ми дуже втомилися. Можна придбати у вас їжі та заплатити за притулок?

Чоловік дивився в темряву повз них. Мабуть, не побачивши того, що шукав, він вийшов із будинку та зазирнув за його кути. Потім він повернувся до таємничих постатей і спитав:

– Ви бачили смерть?

Постаті захитали головами та зашелестіли:

– Ні, ні, не бачили…

Чоловік став на поріг халупи. За його спиною з'явилися людські обличчя: жінка, двоє дітей, ще один чоловік. Усі вони здавалися збентеженими та наляканими.

– Смерть? – перепитав Віл. – Ми не несемо з собою смерть.

Проте саме це, здається, і стривожило людей у халупі: почувши слова хлопця, вони як один округлили роти, і навіть істоти надворі відсахнулися в темряву.

– Перепрошую, – взяла ініціативу на себе Ліра. Життєвий досвід підказував їй, що ніхто не в силах опиратися напористій ввічливості, то ж чому б не спробувати ще раз застосувати цей прийом. – Тут доволі темно, тож підкажіть мені ви: чи ці пани під стінами будинку мертві? Я вибачаюся за неввічливе питання, але в тих місцях, звідки ми прийшли, ми не бачили нічого подібного. Будь ласка, пробачте мою необізнаність, однак у моєму світі в кожної людини є деймон, і якби ми побачили когось без деймона, ми були б шоковані – так само, як були шоковані ви, побачивши нас. Наразі ми з Вілом подорожуємо – це Віл, а я Ліра, – і нам неодноразово зустрічалися люди, у яких немає деймонів, тож я поступово призвичаїлася до їх відсутності, почала сприймати це як щось ординарне. Либонь, люди вашого світу, які бачать нас, трохи нервуються зі схожої причини – вони просто розуміють, що ми інші.

Чоловік промовив:

– Ліра й Віл?

– Так, пане, – лагідно відповіла дівчинка.

– Оце ваші деймони? – спитав він, показавши на галіссп'ян на бабках, що сиділи в Ліри на плечі.

– Ні, – сказала вона й хотіла було додати: «Це наші слуги», однак потім подумала, що Віл назвав би цю ідею невдалою. Тож вона промовила:

– Це наші друзі, шевальє Тіаліс і леді Салмакія, вони дуже поважні та мудрі люди й подорожують разом із нами. А це мій деймон, – додала вона, дістаючи мишу-Пантелеймона з нагрудної кишені. – Ми обіцяємо, що аж ніяк не нашкодимо вам, але нам потрібні їжа та дах на головою. Завтра ми вирушимо далі, чесно!

Запанувала тиша. Під впливом смиренного тону дівчинки нервовість чоловіка поступово розвіялася, а шпигунам вистачило здорового глузду набути безпечного та скромного вигляду. Нарешті чоловік мовив:

– Гаразд… Хоча це дуже незвичайно, але, гадаю, такі вже настали часи. Заходьте, ласкаво просимо…

Постаті закивали, дехто з них навіть злегка вклонився, а коли Віл із Лірою входили в тепле світле приміщення, вони шанобливо відійшли вбік. Чоловік зачинив за дітьми двері на гачок.

Вони опинилися в кімнаті, освітленій гасовою лампою, що стояла на столі. Кімната була чистою, однак бідною. Фанерні стіни були прикрашені картинками, вирізаними з журналів про кіно, та заляпані відбитками брудних пальців. До однієї зі стін притулилася залізна піч, перед якою на рамі сушилася вицвіла білизна. На туалетному столику стояли ваза із пластмасовими квітами, морські мушлі, кольорові флакони з парфумами та інші дрібниці – усе це оточувало картину, що зображувала веселого скелета у шляпі та в чорних окулярах.

У кімнаті було повно народу: крім чоловіка, жінки та двох дітей, тут були немовля в колисці та чоловік старшого віку, а в куті під купою ковдр лежала дуже стара жінка, виблискуючи очима. Її обличчя було не менш зморшкуватим, ніж ковдри. Коли Ліра подивилася на стару, то відчула шок: ковдри заворушилися, і звідти показалася худа рука, затягнута в чорний рукав, а потім – обличчя чоловіка, настільки старезного, що він був майже скелетом. Узагалі-то він був більше схожий на скелета з картини, ніж на живу людину. Тут Віл, Ліра та галівесп'яни помітили, що він дуже нагадував ті затінені ввічливі фігури, котрі чекали за стінами будинку. Всі вони, у тому числі старий, відчували страшенну ніяковість.

Усі присутні у халупі, за винятком сплячого немовляти ніяк не могли вимовити ані слова. Першою прийшла до тями Ліра.

– Дякуємо вам за вашу доброту, – сказала вона, – Доброго вечора всім, ми дуже раді познайомитися з вами. Як я вже казала, нам шкода; що ми прибули без смерті – здається, тут це мають за нормальний хід речей. Але ми не завдаватимемо вам зайвих незручностей. Бачте, ми шукаємо країну мертвих і саме тому опинилися тут. Однак ми не знаємо, ні де вона знаходиться, ні чи це її частина, ні як туди потрапити. Тож, якщо ви здатні розповісти нам про це, ми були б дуже вдячні.

Люди в кімнаті все ще дивилися на дітей широко розкритими очима, проте Лірині слова трохи розрядили атмосферу, і жінка запросила їх сісти біля столу та підсунула їм лаву. Віл і Ліра поклали сплячих бабок на полицю в темному куті, де комахи могли відпочити до світанку, і галівесп'яни приєдналися до компанії за столом.

Жінка готувала якесь рагу – чистила картоплю та нарізала її кубиками.

– Поки їжа готуватиметься, запропонуй подорожанам випити, – сказала вона своєму чоловікові. Той дістав пляшку із прозорою рідиною та розлив її по склянках. Спиртовий запах відразу нагадав Лірі напій, котрим її частували цигани. Галівесп'яни також узяли запропоновану склянку й тепер сиділи, наповнюючи з неї свої кухлі.

Ліра очікувала, що цікавість родини буде спрямована головним чином на галівесп'ян, але вони з Вілом, здається, цікавили мешканців халупи анітрохи не менше. Вона не стала гадати, в чому річ, та прямо спитала про це.

– Ви перші люди без смерті, яких ми тут побачили, – відповів чоловік, котрого, як вони дізналися, звали Пітер. – Ми такі самі люди, як ви – ми потрапили сюди живими, через певний збіг обставин. Тепер ми чекаємо, поки смерть не скаже нам іти далі.

– Це скаже вам ваша власна смерть? – перепитала Ліра.

– Так. Коли ми потрапили сюди – аз більшістю з нас це сталося досить давно, – то побачили, що привели за собою свої Смерті. Як виявилося, вони ходили за нами весь час, але раніше ми цього не знали. Отже, у кожної людини є своя власна Смерть. Смерть повсюди ходить за нею все життя, ніколи не Відпускає її далеко від себе. Наші смерті надворі, дихають повітрям, але невдовзі вони зайдуть сюди. Бабусина, приміром, смерть поруч із нею – вона дуже й дуже близька.

– Хіба це не лякає вас – весь час бачити свою смерть? – спитала Ліра.

– А чому це повинно нас лякати? Поки смерть поруч, за нею можна стежити. Гадаю, я набагато більше нервувався б, якби не знав, де вона зараз.

– То смерть є в кожного? – запитав Віл, усе ще не у змозі осягнути ці слова.

– Я ж кажу, в кожного: коли ти народжуєшся, смерть приходить до світу разом із тобою, а потім твоя смерть забирає тебе.

– Ага, саме це ми хотіли дізнатися, – промовила Ліра. – Ми намагаємося відшукати країну мертвих, але не знаємо, як туди потрапити. А куди ми потрапляємо, коли вмираємо?

– Смерть торкається плеча людини або бере її за руку та каже: «Ходімо зі мною, час настав». Це може статися, коли ти мариш у лихоманці, або коли ти вдавився шматком сухого хліба чи звалився з високої будівлі. Посеред болю і страждань твоя смерть наближується до тебе та приязно каже: «Спокійно, любий, ходімо зі мною», і тоді ти з нею вирушаєш у плавання на човні туманним озером. Що відбувається потім, ніхто не знає. Звідти ще ніхто не повертався.

Жінка наказала своєму синові запросити смерті до хати, і він кинувся до дверей та звернувся до затінених постатей. Віл із Лірою та галівесп'яни присунулися одне до одного й ошелешено спостерігали, як у двері заходять смерті – по одній на кожного члена сім'ї. Це були бліді, досить-таки невиразні та нецікаві постаті в подертому одязі.

– Кажете, це ваші смерті? – спитав Тіаліс.

– Саме так, пане, – відповів Пітер.

– А ви знаєте, коли вони скажуть вам, що час настав?

– Ні. Але ми бачимо, коли вони наближуються, і це вельми зручно.

Тіаліс нічого не сказав, однак було зрозуміло, що він аж ніяк не вважає це зручністю. Смерті ввічливо стали біля стіни, і дітям було дивно бачити, як мало місця вони займали та як мало уваги привертали. Незабаром Віл і Ліра також припинили звертати на них увагу, хоча перед цим Віл подумав: «Смерті тих людей, котрих я вбив, весь час були поруч із ними, але ні я, ні вони цього не знали…»

Жінка – її звали Марта – розклала рагу по пошкрябаних емальованих тарілках, перед цим відклавши трохи в миску, котру передала смертям. Вони нічого не їли, але запах їжі явно подобався їм. Всі члени сім'ї та гості накинулися на їжу. Трохи наситившись, Пітер спитав дітей, звідки вони прийшли та яким є їхній світ.

– Гаразд, я розповім вам усе, – промовила Ліра і відчула, що в її грудях наче залоскотало від задоволення. Вона знала, що Віл спостерігає за нею, і їй дуже подобалося, що зараз вона робитиме ті речі, котрі в неї виходять найкраще – своєю розповіддю розважатиме хазяїв будинку та Віла.

Спочатку вона розповіла про своїх батьків. Вони були герцогом і герцогинею, дуже поважними й заможними людьми, але їхній запеклий ворог зробив так, аби в них конфіскували все їхнє майно та кинули у в'язницю. Однак їм пощастило роздобути мотузку та втекти, підпиливши ґрати, при тому герцог тримав у руках нещодавно народжену Ліру. Вони повернули все своє майно – проте лише для того, щоб стати жертвами нападу жахливих розбійників. Ліра також була б убита, а потім підсмажена та з'їдена, але Віл якраз вчасно врятував її та відвів у ліс, до зграї вовків, котрі змалку виховували його. Він ще немовлям упав із борта корабля свого батька та був віднесений хвилями на ненаселений острів, де його знайшла вовчиця та почала годувати його своїм молоком, зберігши йому життя.

Сім'я явно повірила всім цим нісенітницям, і навіть смерті підійшли ближче та зацікавлено слухали Ліру, сидячи на лаві чи лежачи на підлозі й дивлячись прямо їй в обличчя м'якими ввічливими очима. А вона все розгортала перед слухачами казку їхнього з Вілом життя в лісі. © http://kompas.co.ua

Вони ще деякий час прожили з вовками, а потім пішли до Оксфорда та почали працювати на кухні Коледжу Джордана. Там вони познайомилися з Роджером, а коли на Джордан напали випалювачі цегли із Клейбедса, вони змушені були поспішно втекти. Вона, Віл і Роджер захопили циганського човна та попливли вниз по Темзі. Біля Абінгдону їх ледь не схопили, а потім їхній човен продірявили пірати, і їм довелося пробратися на трищогловий кліпер, що відпливав до катайського міста Конконг по чай.

На кораблі вони познайомилися з галівесп'янами – жителями Місяця, котрих знесло на Землю потужним ураганом з Чумацького Шляху. Галівесп'яни оселилися у ґав'ячому гнізді, і Ліра, Віл і Роджер по черзі лазили до них, поки одного дня Роджер не зірвався і не опустився на дно морське.

Вони намагалися переконати капітана зупинити корабель і пошукати його, але він був безжальною людиною, котру цікавив лише прибуток, який він мав отримати, швидко повернувшись із Катаю, тож їх було закуто в кайдани. Проте галівесп'яни передали їм напилок, і тоді…

І таке інше. Час від часу Ліра зверталася до Віла чи галівесп'ян за підтвердженням, і Салмакія додавала кілька подробиць, а Віл кивав. Так історія потрохи досягла точки, коли діти та їхні друзі з Місяця вирішили піти до країни мертвих, аби дізнатися від Ліриних батьків, де ті закопали сімейне багатство.

– Якби ми там були знайомі зі своїми смертями, як знайомі ви, – сказала Ліра, – це було б легко, але, гадаю, нам дуже поталанило, що ми потрапили сюди й можемо почути ваші поради. Ще раз дякую за вашу доброту, за те, що ви нагодували нас і вислухали, це дуже люб'язно з вашого боку. Але, бачте, нам потрібно прямо зараз, або, може, завтра, перетнути озеро й потрапити туди, куди ідуть мертві. Ви не знаєте, тут можна десь найняти човен?

Хазяї із сумнівом похитали головами – ніхто цього не знав.

І тут із-під купи ковдр, що лежала на ліжку в куті кімнати, пролунав голос, що його діти до того не чули – сухий та деренчливий. Голос був не жіночим і взагалі не людським, він належав смерті бабусі.

– Єдиний спосіб перетнути озеро та потрапити до землі мертвих, – сказала смерть, спершись на лікоть і наставивши на Ліру худий палець, – це попливти туди разом із власною смертю. Ви повинні викликати свої смерті. Я вже чула про таких, як ви, людей, вони вміли тримати свою смерть у шорах. Я так розумію, вам не подобаються ваші смерті, і вони з чемності тримаються так, щоб ви їх не бачили. Але вони недалеко. Куди б ви не повернули голову, ваша смерть ховається у вас за спиною. Куди б ви не подивилися, смерть ховається від вашого зору. Вона може сховатися у чайній чашці, у краплині роси, в подуві вітру. Це зовсім не схоже на наші зі старою Магдою стосунки, – промовила смерть і вщипнула жінку за зморщену щоку, а та відштовхнула її руку. – Ми з нею дружимо, робимо все разом. Це й є відповідь, якої ви шукаєте: ви повинні подружитися зі своїми смертями, виявити до них доброту, запросити їх наблизитися до вас та спробувати домовитися з ними.

Ці слова падали Лірі на серце, як важкі камені. Віл також відчув тривогу.

– Як же це можна зробити? – спитав він.

– Годі лише побажати, і цього буде досить.

– Зачекайте, – промовив Тіаліс.

Усі очі подивилися на нього, й навіть смерті, що лежали на підлозі, повернули до нього свої м'які безбарвні обличчя. Шевальє стояв поруч із Салмакією, поклавши руку їй на плече. Ліра зрозуміла, про що він думає: він хотів сказати, що вони зайшли надто далеко й мусять повернути назад, інакше буде запізно.

Тож вона втрутилася.

– Прошу вибачення, – сказала вона Пітеру, – але ми з моїм другом шевальє маємо на хвилинку вийти – йому треба за допомогою одного мого інструмента зв'язатися зі своїми приятелями з Місяця. Ми незабаром повернемося.

Вона обережно взяла його в руку, намагаючись уникнути гострих шпор, і винесла назовні, в темряву. Вони зупинилися біля стіни будинку, у них над головами дзвенів на вітрі напіввідірваний лист іржавого залізного даху.

– Ви повинні зупинитися! – промовив Тіаліс, і дівчинка поставила його на перекинуту бочку з-під бензину. Їх ледь-ледь освітлювала електрична лампочка, що розгойдувалася на своєму кабелі під дахом будинку. – Досить! Ви вже зайшли надто далеко!

– Але ми склали угоду, – заперечила Ліра.

– Ні. Про таке ми не домовлялися.

– Гаразд, ви можете залишити нас. Віл проріже вікно до вашого світу – або будь-якого світу, що вам сподобається і буде безпечним, – і ви перелетите туди. Ми не проти.

– Дівчинко, ти розумієш, що робиш?

– Розумію.

– Нічого подібного. Ти безрозсудна, безвідповідальна, брехлива дитина. Вигадки так легко спадають тобі на язик, що вся твоя натура просякнута нечесністю, і ти не визнаєш правду, навіть коли вона стоїть прямо перед тобою та дивиться тобі в очі. Так от, коли ти цього не розумієш, я скажу тобі відверто: ви не можете, не смієте гратися зі смертю. Ви мусите зараз же піти з нами. Я зв'яжуся з лордом Ізраелем, і за декілька хвилин ви вже будете під захистом мурів його фортеці.

Ліра відчула, як у її грудях вибухає лють, і, нездатна стримуватися, тупнула ногою.

– Ви нічого не знаєте! – крикнула вона. – Ви не знаєте, що в мене в голові та на серці, чи не так? А я не знаю, чи ваш народ має дітей, чи, може, ви відкладаєте яйця – я б не здивувалася з цього, тому що вас не можна назвати щедрими, добрими чи чуйними. Ви навіть не жорстокі – це було б краще, адже якби ви були жорстокими, це означало б, що ви сприймаєте нас усерйоз, а не просто йдете з нами тому, що це вас улаштовує. О, хіба я можу вам довіряти! Ви казали, що допоможете нам, що ми все робитимемо разом, а тепер ви хочете нас зупинити… Це ви нечесні, Тіалісе!

– Я не дозволив би власній дитині розмовляти зі мною таким тоном, яким розмовляєш ти, Ліро! І чому я не покарав тебе раніше?

– То зробіть це! Покарайте мене, ви ж можете! Встроміть свої бісові шпори в моє тіло, ну-бо! Ось вам моя рука… Ви й гадки не маєте, що в мене в голові, ви пихате егоїстичне створіння, ви не знаєте, як мучить мене те, що я заподіяла Роджерові! Для вас убити людину – що хруснути пальцями, вам на це начхати, але те, що я не вибачилася перед Роджером і не попрощалася з ним, є для мене нестерпною мукою, і я хочу бодай трохи загладити свою провину. Попри всю свою гордість, попри всю свою дорослість і розумність, ви ніколи цього не зрозумієте – якщо я змушена буду вмерти, роблячи те, що повинна зробити, то я умру з радістю! Смерть – це не так уже і страшно! Отже, жорсткий та сильний шевальє Тіаліс із отруйними шпорами, ви хочете вбити мене-то й робіть те, чого хочете! Тоді ми з Роджером зможемо довіку грати в землі мертвих та сміятися з вас, о жалюгідна істото!

Неважко було побачити, що Тіаліс ледь утримується – його всього розпирала та трусила страшенна лють. Але невідомо, чим усе це скінчилося б, якби він не почув голос, що пролунав за спиною в Ліри. Тієї ж миті обоє вони застигли від жаху, і Ліра почала повільно повертатися, вже знаючи, що вона там побачить, і відчуваючи, як уся її напускна хоробрість зникає.

Смерть стояла зовсім поруч і доброзичливо посміхалася, її обличчя було таким самим, як у всіх інших бачених Лірою смертей – однак ця була її власною. Пантелеймон у неї на грудях затремтів, заскиглив, огорнув своїм тілом горностая її шию та спробував відштовхнути її від смерті. Проте в такий спосіб він лише наближувався до смерті сам, і зрозумівши це, він знову сховався в дівчинки на шиї, там, де було добре чути пульсування її серця.

Ліра притиснула деймона до себе й подивилася прямо в обличчя смерті. Вона чомусь не пам'ятала, що та сказала, і лише бачила краєчком ока, як Тіаліс швидко готує магнітний резонатор до передачі.

– Ти моя смерть, так? – спитала дівчинка.

– Так, дорогенька, – відповіла смерть.

– Ти ж ще не збираєшся забирати мене?

– Я була потрібна тобі. Я завжди поруч.

– Так, але… Я лише хотіла піти до країни мертвих, але не вмерти. Я не хочу вмирати! Мені дуже подобається почуватися живою, я люблю свого деймона, і… Деймони туди не потрапляють, так? Я бачила, як вони зникають разом зі смертю людини, згасають, наче свічки на вітрі. У країні мертвих Єдеймони?

– Ні, – відповіла смерть. – Твій деймон зникає в повітрі, а сама ти зникаєш під землею.

– Однак я хочу піти до країни мертвих і взяти його з собою, – твердо промовила Ліра. – І ще я хочу повернутися звідти. Люди колись робили це?

– Дуже й дуже давно. Колись, дитино, ти потрапиш до країни мертвих без жодних зусиль, без ризику – це буде безпечна спокійна подорож у компанії твоєї власної смерті, твого вірного й відданого друга, котрий перебуває поруч із тобою кожної миті твого життя, котрий знає тебе краще, ніж ти сама…

– Але в мене вже є вірний і відданий друг – Пантелеймон. Ти не потрібна мені, смерте, я добре знаю Пантелеймона й люблю його, і якщо він колись… якщо ми колись…

Смерть кивала в такт словам дівчинки. Вона виглядала зацікавленою та привітною, проте Ліра ні на мить не забувала, із ким розмовляє: зі своєю власною смертю, котра до того ж була такою близькою…

– Я знаю, що потрапити туди зараз буде складно й небезпечно, – вже спокійніше промовила вона, – але я хочу це зробити, смерте, дуже хочу. І Віл цього хоче. В обох нас смерть… смерті дуже швидко забрали близьких людей, і ми хочемо дещо виправити – принаймні я хочу.

– Кожна людина хотіла б знову поговорити з тими, хто пішов у країну мертвих. Чому ж саме для тебе слід зробити виняток?

– Тому що… – похапцем почала вигадувати Ліра, – тому що я маю виконати ще одне завдання, не лише побачити свого друга Роджера, а й зробити те, що просив мене ангел. Це завдання здатна виконати саме я, і воно надто важливе, щоб можна було чекати, поки я вмру своєю… своєю смертю – його треба виконати відразу. Бачиш, ангел наказав мені зробити дещо, й ось чому ми з Вілом прийшли сюди. Ми просто повинні туди потрапити!