Текст книги "Кров і пісок"

Автор книги: Бласко Ібаньєс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 22 страниц)

Кінець кінцем Гальярдо став сміятися з бандерильєро. Читає проповідь наче той отець настоятель. А чи ж не він хотів би живцем пожерти усіх попів?..

– Не будь йолопом, Насйоналю. У кожного своя голова на в’язах, і я так вважаю: якщо жінка сама до тебе липне, було б безглуздо гнати її геть. Треба жити, поки живеться!.. Не сьогодні-завтра мене можуть винести з арени ногами вперед… Та й не розумієш ти, що це таке – справжня сеньйора. Коли б ти бачив, яка то жінка!..

І, мов бажаючи заспокоїти Насйоналя, що стояв перед ним обурений і засмучений, додав із щирою переконаністю:

– Я дуже люблю Кармен, розумієш? Люблю, як і раніше. Але й ту другу також люблю; Це зовсім інше… не знаю, як тобі пояснити. Зовсім не те!

Оце й усе, чого домігся бандерильєро в розмові з Гальярдо.

Донью Соль матадор уперше побачив кілька місяців тому, на початку осені, коли вже закінчився сезон корид. Це сталося в церкві святого Лаврентія.

Він тоді відпочивав у Севільї, збираючись невдовзі поїхати з родиною в Рінконаду. Коли восени закінчувався сезон, найбільшою радістю для матадора була можливість пожити вдома, забути про постійну тряску в поїздах. Сотня вбитих за рік биків, безліч труднощів і небезпек на арені не так виснажували його, як багатомісячні мандри по всій Іспанії, в самому розпалі літа, під спекотним сонцем. Дах старих вагончиків, що торохтіли по рейках через випалені рівнини, здавалося, розпікався до білого жару. Великий глек, який возила з собою квадрилья, наповнювали водою на кожній станції, але цього не вистачало, щоб погамувати спрагу. Вагони завжди були напхом напхані пасажирами, усі їхали до міста, в якому відзначалося храмове свято і давали кориду. Не раз, щоб не спізнитися на поїзд, Гальярдо квапився вбити на арені свого останнього бика і мчав із цирку прямо на станцію, навіть не скинувши бойового костюма. Мов сліпучий метеор, пролітав він поміж екіпажами та юрмами людей на пероні І перевдягався уже в купе першого класу на очах у попутників, щасливих, що їдуть із такою знаменитістю. Ніч перебував, скорчившись на м’якому сидінні, – пасажири шанобливо тіснилися, щоб дати якомога більше місця цьому чоловікові, котрий завтра подарує їм стільки гострих переживань без ніякої небезпеки для них самих.

Коли, вимучений й стомлений, Гальярдо виходив з поїзда й опинявся на вулицях святкового міста, прикрашених прапорцями та арками, йому доводилося ще й витерпіти муки урочистої зустрічі. Шанувальники чекали його й проводжали аж до готелю. Ці люди, які добре виспалися й були в чудовому настрої, весело плескали матадора по плечах, тиснули йому руку і хотіли бачити його радісним і балакучим, немовби зустрівшися з ними, він мав зазнати найвищої втіхи.

Дуже часто в місті давали не одну кориду, і Гальярдо мусив виступати три або й чотири рази підряд. У такі дні змучений втомою матадор, не можучи заснути після щойно пережитого збудження, махав рукою на умовності і сідав у самій сорочці на порозі готелю подихати свіжим повітрям. «Хлопці» з квадрильї, що мешкали в тому самому заїзді, мов слухняні школярі, не відходили від маестро. Часом хтось із найсміливіших просив дозволу прогулятися по залитих вогнями вулицях та по ярмарковому майдану.

– Завтра Міурині бики, – казав еспада. – Знаю я, чим закінчуються такі прогулянки. Повернешся аж уранці, хильнувши зайвого, або підхопиш якусь кралю та й утратиш силу. Ні, не ходи нікуди. Нагуляєшся, коли закінчимо.

І після останньої кориди – як ще лишалося кілька днів до найближчого виступу в іншому місті – квадрилья не квапилася з переїздом, і починалася весела гульня. Закинуті далеко від родин, тореро складали честь і вину, й жінкам у товаристві шанувальників, які інакше й не уявляли життя своїх богів.

Оскільки кориди відбувалися тільки в дні місцевих свят, матадорові доводилося робити багато безглуздих переїздів. Виступивши в якомусь місті, він їхав на протилежний кінець Іспанії, а через чотири дні повертався назад і виходив на арену в сусідньому селищі. У літні місяці, коли кориди відбувалися найчастіше, він, по суті, жив у поїздах, роз’їжджаючи в усі кінці Півострова; вдень – убивав на аренах биків, а вночі – куняв у вагонах.

– Якби, витягти в одну лінію усе, що я наїздив за літо! – казав Гальярдо. – Можна було б добратися до Північного Полюса, а то й далі.

На початку сезону він завжди вирушав у мандри з радістю, думаючи про любителів, які розмовляли про нього цілий рік і тепер нетерпляче, чекають його приїзду; про несподівані знайомства; про пригоди, що їх обіцяла йому властива жінкам цікавість; про готелі з їхньою різноманітною їжею, про неспокій, тривоги і хвилювання, яких вія не знав протягом безтурботних днів, прожитих у Севільї або в сільській самотині Рінконади.

Та минало кілька тижнів цього запаморочливого життя, коли за кожну кориду Гальярдо отримував по п’ять тисяч песет, і він починав нарікати, наче відлучена від батьків дитина.

– Як прохолодно зараз у моєму домі в Севільї! Як там затишно й чисто – бідолашна Кармен стежить, щоб усе блищало, як у срібній чаші! А як смачно готує мама!..

Він забував про Севілью лише тоді, коли випадав вільний вечір – бо наступного дня не було кориди – й уся квадрилья в супроводі любителів, які прагнули, щоб у тореро залишилися найкращі спогади про їхнє місто, рушала в кафешантан, де матадорові належало все: і жінки, і пісні, і танці.

Повернувшись додому на зимовий відпочинок, Гальярдо відчував радість принца, що відмовляється від високих почестей заради втіх простого життя.

Прокидався пізно, не думаючи, що спізнюється на поїзд, не відчуваючи ніякого хвилювання на згадку про бій биків. Нічогісінько не треба робити ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра! Усі його подорожі обмежуватимуться вулицею Змій та площею Сан Фернандо. Настрій у домі був тепер зовсім інший. Знаючи, що ці кілька місяців Хуан житиме дома, в повній безпеці, дружина й мати ставали невпізнанні, здавались веселими і щасливими.

Помахуючи ціпком із золотою головкою, Гальярдо виходив на денну прогулянку – фетровий капелюх збитий набакир, на пальцях сяють великі брильянти. У передпокої завжди чекало на нього кілька чоловіків, що тулилися до ґратчастих дверей, крізь які виднілося біле, блискуче патіо, чисте й прохолодне. Від цих засмаглих людей у брудних сорочках і подертих крислатих капелюхах плинув терпкий запах поту. Серед них були наймити, що мандрували в пошуках роботи і, проходячи через Севілью, не соромилися попросити допомоги в славетного матадора, якого називали «сеньйор Хуан». Інші прохачі жили в місті, вони зверталися до еспади на «ти» і кликали його «Хуанільйо». Цих Гальярдо легко впізнавав і теж називав їх на «ти» – як людина, що постійно спілкується з безліччю народу, він мав добру пам’ять на обличчя. Здебільшого то були друзі його дитинства – по школі або по бродяжництву.

– Доводиться сутужно, еге?.. Усім тепер живеться нелегко.

І, не чекаючи, поки підбадьорений його привітністю прохач почне по-дружньому оповідати йому про свою скруту, матадор обертався до Гарабато, що стояв, тримаючись за ручку дверей.

– Скажи сеньйорі, нехай дасть по кілька песет на кожного.

І виходив на вулицю, насвистуючи якусь пісеньку, пишаючись своєю щедрістю, радіючи, що життя таке гарне.

З дверей ближньої таверни вибігали діти шинкаря Монтаньеса та завсідники. Вони всміхалися й витріщалися на тореро з такою цікавістю, ніби бачили його вперше.

– Вітаю вас, кабальєро!.. Щиро дякую, але я не п’ю, – і Гальярдо чемно відводив рукою повний по вінця келих, якого підносив йому котрийсь із шанувальників.

Матадор ішов далі, аж поки, вже на іншій вулиці, його не спиняли старі жінки, материні подруги, і якась обов’язково просила, щоб він хрестив у неї онука. Її донька ось-ось народить, а зять, переконаний «гальярдист», що вже не раз встрявав у бійки біля цирку, захищаючи честь улюбленого матадора, не зважується попросити його про це.

– А хай йому абищо! Чи я вам нянька?.. У мене вже тих хрещеників, як у сирітському притулку.

Щоб відкараскатись від жінок, він посилав їх до своєї матері. Як вона скаже, так він і зробить. І рушав далі, не спиняючись уже до самої вулиці Змій, з ким – просто вітався, а з ким і пройтися не гордував, щоб знайомий міг похизуватися його дружбою під заздрісними поглядами перехожих.

Потім Гальярдо заходив до клубу Сорока п’ятьох подивитися, чи там немає його повіреного; це було аристократичне товариство з обмеженою кількістю членів, як свідчила його назва, де розмовляли тільки про биків та коней. Воно складалося із заможних любителів кориди і скотовласників – найшанованішим серед них був маркіз де Морайма, якого в клубі завжди слухали, наче оракула.

Під час однієї з таких прогулянок, у четвер пополудні, Гальярдо, прямуючи, як звичайно, до вулиці Змій, відчув бажання зайти в церкву святого Лаврентія.

На майдані, перед папертю, вишикувались у ряд розкішні екіпажі. Кращі люди міста молилися того дня перед чудотворним образом Ісуса Христа, могутнього владики. З карет виходили дами у чорних сукнях та гарних мантильях; приваблені таким напливом жінок, набивалися в церкву й чоловіки.

Гальярдо зайшов і собі. Тореро не Повинен пропускати жодної нагоди потертися серед високих осіб. Син сеньйори Ангустіас відчував гордість переможця, коли його вітали багаті сеньйори, а дами показували на нього очима й шепотіли його ім’я.

До того ж Гальярдо щиро вірував у Ісуса, могутнього владику. Він без особливого гніву терпів розбалакування Насйоналя «про бога, тобто природу», бо всевишній був для нього чимось дуже невиразним, таким собі поважним паном, про якого можна базікати що завгодно, адже ніхто ніколи його не бачив і кожен знає про нього тільки з чуток. Але богоматір, що подає надію, та Ісуса, могутнього владику, Хуан бачив змалечку і нікому не дозволив би їх образити.

Цей простий і дужий хлопець мав чуле серце і не міг без хвилювання дивитися на театральні муки Ісуса з важезним хрестом на спині; мертвотно бліде обличчя сина божого, зрошене краплями поту й перекошене від лютого болю, нагадувало Хуанові обличчя товаришів, яких виносили на ношах з арени. Ні, з могутнім владикою треба Жити по-доброму і, стоячи перед образом, Гальярдо з почуттям проказав кілька отченашів. Червоні вогники свічок відбивалися в його африканських очах.

Силкуючись налагодити взаємини з надприродними силами і виблагати собі їхнє заступництво у своєму сповненому небезпек житті, матадор забув про все на світі. Аж раптом жінки, які молилися перед ним навколішках, збуджено заворушилися.

Привертаючи до себе загальну увагу, поміж молільницями пройшла надзвичайно гарна, висока і струнка дама у світлому костюмі. Під крислатим капелюхом з перами сяяло блискуче, як золото, пишне волосся.

Гальярдо упізнав даму. То була донья Соль, племінниця маркіза де Морайми, «Посланниця» – як прозвали її в Севільї. Вона пройшла поміж жінками, ніби й не помічаючи загальної цікавості, але задоволена, що всі на неї дивляться; вона, мабуть, звикла відчувати на собі захоплені погляди, чути зацікавлений шепіт і сприймала все це як щось цілком природне.

Екзотичний костюм і крислатий капелюх дами яскраво вирізнялися серед темних мантилей. Вона опустилась навколішки і на кілька хвилин схилила голову, ніби молилася, а потім спокійно обвела церкву зеленаво-синіми очима, в яких мерехтіли золоті іскорки. Здавалося, вона в театрі й роздивляється на публіку, шукаючи знайомих. Дама ледь помітно всміхалася, коли бачила якусь подругу, потім дивилася далі, ще далі і врешті зустріла втуплений у неї погляд Гальярдо.

Матадор не був скромником. Звикши під час кориди відчувати на собі тисячі поглядів, він щиро вірив, що там, де з’являється він, усі мають дивитися тільки на нього. Чимало жінок у хвилини відвертості розповідали йому, яка схвильованість, цікавість і жага охоплювали їх, коли вони вперше бачили його на арені.

Зустрівши погляд тореро, донья Соль не відвела очей; навпаки, вона пильно подивилася на нього з холодною байдужістю вельможної дами, і матадор, що ставився до багатіїв з пошаною, сам опустив очі.

«Яка жінка! А чом би цій кралі не стати моєю?» – подумав Гальярдо із самовпевненістю героя натовпу.

Коли матадор вийшов з церкви, то відчув, що не може піти, не побачивши її ще раз, і став поблизу виходу. Серце його завмирало в передчутті надзвичайного, як у ті дні, коли він особливо вдало виступав на арені. Відчував, як охоплює його та сама безумна відвага, що змушувала його стрімголов кидатись уперед, не слухаючи протестів публіки, і завдавати блискавичного удару.

Вийшовши з церкви, донья Соль знову подивилася на Гальярдо без ніякого подиву, наче знала, що він чекатиме її на паперті. Потім сіла з двома подругами у відкритий екіпаж, і коли машталір натягнув віжки, обернулась і з ледь помітною усмішкою поглянула на матадора ще раз.

Гальярдо до самого вечора ходив під враженням цієї зустрічі. Він згадував про свої колишні любовні пригоди, про те, з яким захватом і цікавістю дивились на нього жінки, приваблені його мужньою зовнішністю тореро; досі він пишався цими перемогами, вірячи, що жодна жінка не може перед ним встояти, а тепер, думаючи про свою самовпевненість, відчував мало не сором. Йому б отаку світську даму, багату сеньйору, що об’їздила півсвіту, а тепер живе у Севільї, мов королева, скинута з трону. Ото була б перемога! До захвату перед красою доньї Соль додавалася глибока пошана, яку колишній обшарпанець почував до багатих, адже, в Андалусії родовитість і заможність завжди ставились над усе. Якби йому пощастило здобути прихильність цієї жінки – ото був би тріумф!..

Повірений Гальярдо, близький друг маркіза де Морайми і своя людина у вищому товаристві Севільї, уже не раз розповідав матадорові про донью Соль.

Після багаторічної відсутності вона кілька місяців тому повернулася до Севільї, викликавши бурхливий захват серед аристократичної молоді. Донья Соль довго жила за кордоном і тепер жадібно тяглася до місцевої екзотики, захоплювалася народними звичаями – усе їй здавалося таким цікавим, таким… «театральним». Вирушаючи на кориду, вона вдягала старовинний костюм махи, наслідуючи у манері вбиратися граційних дам із картин Гойї. Донья Соль уміла чудово їздити верхи і любила всілякі спортивні розваги. Люди не раз бачили, як вона мчала на коні околицями Севільї, вбрана в чорну амазонку і чоловічий жакет із червоною краваткою, в білому касторовому капелюсі на буйному волоссі. Іноді, з гаррочею поперек сідла, в супроводі цілої кавалькади друзів зі списами в руках, вирушала вона на пасовище, де тішилася дикою, небезпечною грою, ганяючись за биками і валячи їх на землю.

Донья Соль була вже не дівчинка. Гальярдо туманно пригадував, що бачив її в дитинстві, на бульварі Делісіас; вона тоді сиділа поруч із матір’ю, вся в білому мереживі, – мов гарненька лялька на вітрині, а він, жалюгідний малий обшарпанець, гасав поміж колесами екіпажів, збираючи недокурки. Вони з нею десь одного віку: їй уже, звичайно, близько тридцяти, але яка ж вона гарна! Як відрізняється від інших жінок!.. Донья Соль здавалася матадорові екзотичним пернатим створінням, райською пташкою, що залетіла на пташарню й опинилася поміж відгодованих, лискучих від жиру курей.

Дон Хосе, повірений Гальярдо, знав багато про цю даму… Відчайдушна голова ота донья Соль! Звучне, як у героїні романтичної драми ім’я [26]26
   Sоl (ісп.) – сонце.


[Закрыть] дуже пасує до її примхливої і незалежної вдачі.

По смерті матері донья Соль отримала чималий спадок і незабаром вийшла в Мадриді заміж за чоловіка набагато старшого – зате він був дипломат і представляв Іспанію в столицях найбільших держав. Дівчині, яка прагнула блискучого життя і постійної зміни вражень, це давало приємну можливість помандрувати світом.

– Ох і повеселилося це дівча, Хуане! – казав повірений. – Скількох чоловіків звела вона з розуму за десять фоків у всіх кінцях Європи! Це не жінка, а географічний атлас із таємними позначками на кожній сторінці. Я певен, вона може поставити на карті хрестики біля кожної з великих столиць. Дівчинка націлялася високо. А бідолашний посол зрештою помер – напевне, з нудьги, бо кінець кінцем йому вже не було куди їхати. Посилають доброго сеньйора представляти нас до якоїсь столиці, і не минає й року, як королева чи імператриця тієї країни пише в Іспанію і просить відкликати посла з його жахливою дружиною. Газети називали її «іспанською чаклункою». Скільки коронованих голів вона заморочила!.. Королеви боялися її приїзду, немов холери. І настав час, коли для бідолашного посла не лишилося жодного місця, де він міг би виявити свій хист, окрім американських республік. А що був він благородний сеньйор, прихильник монархії і чоловік твердих принципів, то вирішив за краще померти… Проте не думай, ніби дівчинка цікавилася тільки особами, які їдять і танцюють у королівських палацах. Чого лише не розповідають про неї!.. Вона не терпить середини – їй подавай або все, або нічого. То злітає під саме небо, то шукає собі розваги, длубаючись у землі. Мені розповідали, ніби в Росії вона закохалася в одного з тих патлатих, що кидають бомби, такого собі хлопчика з жіночим личком, який не зважав на неї, бо вона відривала його від діла. Проте дівчинка все бігала за ним і бігала, аж поки його повісили. А ще кажуть, ніби в Парижі у неї був роман із художником, і той навіть намалював її в чім мати спородила, а щоб не впізнали хто це, вона, коли позувала, затуляла обличчя долонею, і потім ту картину начебто сфотографували і використали як етикетку для сірникових коробок. Та це, мабуть, брехня: люди звикли перебільшувати. А от те, що вона була у великій дружбі з одним німцем, який пише опери, скидається на правду. Коли б ти чув, як вона грає на фортепіано!.. А як співає! Не гірше за тих артисток, що приїздять на Великдень у театр Сан Фернандо. І не думай, ніби співає вона тільки по-італійському. Ця жінка розмовляє якою хочеш мовою: французькою, англійською, німецькою. Її дядько, маркіз де Морайма, чоловік, як ми з тобою знаємо, досить неотесаний, якось сказав у клубі Сорока п’ятьох, що не здивувався б, якби вона заговорила латиною… Яка дамочка, га, Хуанільйо? Правда ж цікава жінка?

Дон Хосе говорив про донью Соль із щирим захватом. Він вважав незвичайними й гідними подиву геть усі пригоди цієї дами – і вигадані, й не вигадані. Її аристократичне походження і багатство навіювали йому по меншу пошану, аніж Гальярдо. Обидва розмовляли про маркізову небогу, схвально всміхаючись, захоплюючись тими вчинками, які викликали б у них цілий потік нешанобливих зауважень, коли б ішлося про іншу жінку, що її вони, звичайно, порівняли б із рудою пишнохвостою хижачкою, оспіваною в байках.

– У Севільї, – провадив повірений, – вона живе зразковим життям. Тому я гадаю, що в цих розповідях про її пригоди за кордоном – чимало брехні. Наклепи молодиків, яким не пощастило поласувати виноградом – от вони й кричать, що він зелений!

З веселим сміхом розповідав дон Хосе про витівки цієї жінки, яка не раз показувала себе хороброю і рішучою, мов чоловік. Повірений поділився з Гальярдо чутками, що ходили по клубах вулиці Змій. Як «посланниця» приїхала до Севільї, то, мовляв, уся аристократична молодь утворила її почет.

– Та воно й не дивно, Хуанільйо. Раптом з’являється елегантна жінка, яких тут зроду не бачили – вбрання й капелюшки замовляє в Парижі, парфуми – в Лондоні, та ще й дружить із королями… Як сказали б у нас – позначена таврами кращих скотарень Європи… Ті хлоп’ята бігають за нею, мов очманілі, і дівчинка дещо їм дозволяє, бо хоче, щоб до неї ставились як до чоловіка. Але дехто зрозумів це хибно, сприйнявши товариську фамільярність за інше, і, не знайшовши слів, дав волю рукам… Ну й дістав ляпаса, а то й гірше. Цієї жінки слід стерегтися. Кажуть, вона чудово володіє холодною зброєю, боксує, як англійський матрос і навіть знає прийоми японської боротьби джіу-джітсу. Тобто досить християнинові легенько до неї торкнутись, і вона, навіть не дуже розсердившись, хапає його своїми прекрасними ручками і миттю робить із нього ганчірку. Тепер її остерігаються, але вона нажила ворогів, які поширюють про неї всякі плітки. Одні вихваляються тим, чого не було, а інші навіть заперечують, що вона гарна.

За словами повіреного, доньї Соль страшенно подобалося в Севільї. Довго проживши у туманних і холодних краях, вона просто в захваті від густо-синього неба, від світло-золотого зимового сонця і раз у раз повторює, як добре у цій країні, такій… мальовничій.

– Вона знай вихваляє простоту наших звичаїв, мов ті англійки, що приїздять сюди на великдень. Можна подумати, вона бачить Севілью вперше, а не тут народилася! Тепер донья Соль має намір жити за кордоном лише влітку, а взимку – тут. Каже, їй остогидли королівські палаци та придворний етикет! Коли б ти бачив, з якими людьми вона тут водиться!.. Домоглася, щоб її прийняли в найубогіше братство, – братство Христа, пресвятого немовляти, що в передмісті Тріана, і вже витратила купу грошей на мансанілью для братів. А то напустить увечері повен дім гітаристів і танцюристок – кличе всіх севільських дівчат, що навчаються співати або танцювати. З дівчатами приходять їхні вчителі, батьки і навіть деякі родичі, усіх щедро пригощають ковбасами, оливами та вином, а тоді донья Соль сідає в крісло, мов королева на трон, і вимагає, щоб їй показували танець за танцем і щоб усі були андалузькі. Так вона просиджує не одну годину і каже, що має не менше втіхи, ніж той, не пригадую, який саме король, котрий змушував ставити опери для себе одного. Лакеї у фраках, яких вона привезла з собою, пихаті і статечні, мов лорди, розносять танцюристкам вино на великих тацях, а дівчата, перепившись, скубуть лакеїв за бакенбарди і стріляють їм у очі оливковими кісточками. Які невинні й веселі розваги!.. Останнім часом донья Соль щоранку бере уроки гри на гітарі у старого цигана Лечусо, одного з найвідоміших знавців андалузької народної музики. Коли Лечусо приходить, то застає її або з гітарою на колінах, або з апельсином у руці. Скільки апельсинів з’їла ця сеньйора, відколи сюди приїхала! І чи повіриш – вони й досі їй не обридли!

Отаке розповідав дон Хосе своєму матадорові про витівки доньї Соль.

А за чотири дні після зустрічі в церкві він підійшов до Гальярдо, що сидів у кав’ярні на вулиці Змій, і з таємничим виглядом сказав:

– Ну, хлопче, ти таки щасливчик. Знаєш, хто про тебе запитував?

І, нахилившись, голосно прошепотів на вухо тореро:

– Донья Соль!

Вона розпитувала в дона Хосе про його матадора і просила, щоб він представив їй Гальярдо. «Такий своєрідний, чисто іспанський тип!»

– Каже, що бачила тебе кілька разів на арені: у Мадриді й десь іще. Вона аплодувала тобі – вважає тебе сміливцем… Ану ж тобі пощастить устромити їй бандерильї! Яка честь! Гляди, породичаєшся з усіма королями європейської карточної колоди!

Гальярдо опустив очі і скромно всміхнувся, але водночас так самовпевнено випнув груди, що було ясно: він не вбачає у сміливому припущенні свого повіреного нічого неможливого чи важко здійсненного.

– Але не слід плекати ніяких ілюзій, Хуанільйо, – провадив дон Хосе. – Подивитися зблизька на тореро доньї Соль просто цікаво – як і брати уроки в цигана Лечусо. Місцева екзотика – й більше нічого. «Приведіть його післязавтра в Табладу», – попросила мене вона. Ти вже знаєш, про що йдеться: валятимуть биків із череди Морайми. Маркіз влаштовує цю розвагу, щоб повеселити свою небогу. Поїдемо разом – мене запрошено теж.

І через два дні матадор та його повірений, спорядившись як гаррочисти-любителі, виїхали пополудні з Ярмаркового кварталу. Люди виглядали у двері, збирались купками на тротуарах і проводжали їх цікавими поглядами.

– Їдуть у Табладу, – повідомляли вони один одному. – Там сьогодні биків валятимуть.

Повірений сидів верхи на сухоребрій білій кобилі. На ньому була груба куртка, суконні панталони з жовтими гетрами, а поверх них – шкіряні штани, які називалися сахони. Матадор задля цієї урочистої нагоди убрався в химерний костюм, у яких колись красувалися тореро, поки нові звичаї не змусили їх одягатися так само, як усі смертні. На ньому був оксамитовий капелюх із загнутими догори крисами та гофрованим наголовником, стягнутий біля підборіддя ремінцем; сорочка без краватки, застебнута на шиї двома діамантовими запонками – а ще два діаманти, більші, блищали на брижуватій маніжці; оксамитова, куртка й жилет винного кольору, оздоблені торочками та декоративними чорними ґудзиками; червона шовкова фаха; чорні плетені панталони, які туго обтягували стрункі мускулясті ноги тореро і зав’язувалися під коліньми шнурками з чорними китицями; гетри бурштинового кольору із шкіряними торочками; черевики того самого кольору, прикрашені великими срібними острогами і наполовину сховані в широких арабських стременах. Через сідельну луку був перекинутий яскравий хересанський плащ з пишними торочками, а поверх нього лежала простора сіра куртка з чорними нашивками та червоною підкладкою.

Кожен вершник тримав під рукою, мов спис, гаррочу в пружного й міцного дерева; на вістря, з обачності, були настромлені ганчір’яні м’ячики. Коли матадор та його повірений скакали передмістям, навздогін їм лупали вітальні вигуки. Оле, молодці! Жінки махали руками.

– З богом, красеню! Веселої вам розваги, сеньйоре Хуане!

Вершники підострожили коней, щоб відірватися від ватаги хлопчаків, які бігли за ними, і підковані копита лунко зацокотіли по вистелених синіми кругляками провулках, затиснутих між білими стінами.

Будинок, у якому жила донья Соль, стояв на тихій вулиці серед інших багатих особняків з опуклими віконними ґратами та великими заскленими балконами. Перед ворітьми вже зібрався цілий гурт верхівців з гаррочами, що нерухомо сиділи на конях, спершись на свої списи. Усі ці молоді сеньйори були родичами або друзями прекрасної дами. Вони по-дружньому привітали тореро, задоволені, що він братиме участь у їхній розвазі.

З будинку вийшов маркіз де Морайма й відразу скочив на коня.

– Дівчинка зараз буде. Ви ж бо знаєте… жінки збираються довго.

Кожне слово маркіз вимовляв так поважно і так повчально, ніби виголошував пророцтво. Це був високий кощавий дід з буйними сивими бакенбардами, але очі його та уста зберігали якусь дитячу наївність. Ґречний і стриманий у розмові, невимушений у поводженні, скупий на усмішку, маркіз де Морайма був справжнім сеньйором давніх часів. Він завжди ходив у простому костюмі і дратувався, коли світські обов’язки, коритись яким маркіза зобов’язувало високе становище, затримували його в Севільї, бо жити в місті він не любив. Йому подобалося товариство пастухів, до яких він ставився просто й по-дружньому. Писати маркіз майже розучився за відсутністю практики, але тільки-но розмова заходила про худобу, про розведення биків та коней або про сільськогосподарські роботи, як очі його спалахували і він говорив з упевненістю справжнього знавця.

Раптом освітлені сонцем білі стіни по один бік вулиці потемніли й поблякли. Дехто з вершників подивився вгору. По синій доріжці, між двома лініями дахів, котилася прямо на сонце велика хмара.

– Не бійтеся, – поважно мовив маркіз. – Коли я виходив з дому, то побачив, як за вітром летів клаптик паперу. Коли віє в тому напрямку, дощу бути не може.

І всі одразу заспокоїлись. Адже маркіз де Морайма сказав, що дощу не буде – отже, його не буде. Він угадував погоду, як старий пастух, і ніколи не помилявся.

А маркіз уже заговорив до Гальярдо.

– Цього року я влаштую для тебе кілька чудових корид. Які бики! Побачимо, чи зумієш ти спровадити їх на той світ по-божому. Ти знаєш, що торік я не завжди бував тобою задоволений. Бідолахи заслуговували на краще.

Нарешті з’явилася й донья Соль. Однією рукою вона підтримувала довгий шлейф чорної амазонки, з-під якої виглядали халяви високих чобіт із сірої шкіри. На ній була чоловіча сорочка з червоною краваткою, оксамитова куртка та жилет лілового кольору, а на пишних кучерях – оксамитовий капелюх із загнутими догори крисами, граціозно збитий набакир.

Незважаючи на знадливу повноту свого прегарного тіла, вона вискочила на сідло напрочуд легко й узяла з рук у слуги гаррочу. Привіталася з друзями, попросивши пробачення за затримку, і відразу знайшла очима Гальярдо. Повірений дав остроги коневі, щоб під’їхати до дами й представити свого матадора, але донья Соль випередила його і сама рушила до тореро.

Гальярдо неабияк збентежився, побачивши її так близько. Яка жінка! Що він їй скаже?..

Дама простягла йому гарненьку руку, від якої струміли райські пахощі, і розгублений від несподіванки матадор не додумався, до чогось кращого, як міцно потиснути її своїм ручиськом, що одним ударом валило на арену биків. Але біло-рожева лапка не затремтіла під цим мимовільно брутальним потиском, від якого інша жінка зойкнула б від болю, а напружилася й легко вивільнилася з кліщів.

– Спасибі, що приїхали. Мені приємно познайомитися з вами.

Геть розгубившись і розуміючи, що треба відповісти на привітання, Гальярдо бовкнув, ніби звертався до котрогось із шанувальників:

– Дякую. Ну як родина – усі здорові?..

Донья Соль стримано засміялась і пустила коня клусом. Лунко зацокотіли по бруківці підкови, й чоловіки рушили слідом за дамою, мов почесний ескорт. Засоромлений Гальярдо трюхикав у хвості. Він ніяк не міг отямитись від розгубленості і невиразно здогадувався, що змолов дурницю.

Вони проминули околиці Севільї і поскакали берегом річки; залишилася позаду Золота вежа*; потяглися тіняві сади з алеями, посипаними жовтим піском, а далі дорога, край якої стояли обабіч заїзди й. таверни.

Наблизившись до Таблади, вершники побачили багато екіпажів. Біля загорожі, яка відділяла пасовище від обори, де була худоба, на зеленій рівнині чорнів величезний натовп.

Петляючи луками, котив свої води Гвадалквівір. На стрімкому, протилежному березі височіла увінчана руїнами старого замку гора, а на її крутих схилах тулилося село Сан Хуан де Аснальфараче. Сільські хатини біліли поміж тьмяним сріблом оливняків. На другому кінці широкого обрію, де по синьому небі пливли білі пухнасті хмарини, видніла Севілья – безкрає море дахів, над яким здіймалося громаддя собору й височіла красуня Хіральда*, забарвлена вечірнім сонцем у ніжний рожевий колір.

Вершники насилу протиснулись крізь густий натовп. Заінтриговані дивацькими вихватками доньї Соль, сюди з’їхалися майже всі дами Севільї. Сидячи в екіпажах, подруги вітали чарівну амазонку і захоплювалися, яка вона гарна у своєму чоловічому вбранні. Були тут і маркізові дочки – двоюрідні сестри доньї Соль, – і дівчата, і заміжні, що приїхали сюди з чоловіками. Вони радили їй бути обачною. На бога, Соль! Не лізь прямо на роги!..