Текст книги "Кров і пісок"

Автор книги: Бласко Ібаньєс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 22 страниц)

Найнетерплячіші шанувальники посхоплювались на ноги і махали руками й палицями, вітаючи матадора та викрикуючи свої побажання. Ану, покажи себе, сину Севільї!..

Спершись на бар’єр, Гальярдо задоволено всміхався.

– Дякую, щиро дякую. Зроблю все, що можу, – раз у раз повторював він, упевнений у своїй силі.

Та не тільки шанувальники Гальярдо дивилися на нього з надією. Уся публіка не зводила очей зі славетного матадора, сподіваючись, що сьогодні він дасть їм похвилюватися. Цей тореро здатен на справжні «фокуси», як висловлювалися старі любителі; фокуси, що майже неминуче закінчуються лікарняним ліжком.

Усі були переконані, що Гальярдо судилося загинути на арені під рогами бика, і саме через те аплодували йому з кровожерливим захватом, з дикунською цікавістю, з такою самою цікавістю пильно стежить за кожним рухом приборкувача мізантроп, боячись прогавити, коли звірі роздеруть того на шматки.

Гальярдо сміявся зі старих любителів кориди, з поважних докторів тавромахії, котрі вважали, що бик не може поранити тореро, поки той дотримується всіх правил мистецтва. Правила!.. Він не мав про них найменшого уявлення і не збирався вивчати їх. Мужність і відчайдушність – ось що треба для перемоги. І майже наосліп, керуючись тільки відвагою і звіряючись лише на спритність свого тіла, він зробив карколомний злет до слави, вражаючи і приголомшуючи публіку сміливістю, що межувала з безумством.

Він піднімався на вершину не дрібними кроками, як Інші матадори, що спершу довгі роки працювали підручними або виступали як бандерильєро поруч із відомими матадорами. Ріг бика не лякав його. «Найстрашніші роги – це роги голоду», – казав Гальярдо. Він хотів піднятися швидко і зразу став виступати як матадор, досягти за кілька років величезної популярності.

Гальярдо був улюбленцем публіки саме тому, що його загибель вважали неминучою. Зневага, з якою він ішов назустріч смерті, розбуджувала в глядачів ниці пристрасті. До нього ставилися з такою самою увагою і піклуванням, якими оточують у каплиці засудженого на смерть. Цей тореро не з тих, хто бережеться: він віддає публіці все, навіть власне життя. Він вартий грошей, які йому платять. І юрба, зі звірячою втіхою людей, що споглядають небезпеку з безпечного місця, захоплювалася героєм і заохочувала його. Обачні хитали головами, дивлячись на подвиги Гальярдо; вони вважали його самогубцем, якому довго щастить, і бурмотіли: «Поки що тримається…»

Загриміли литаври та сурми, і на арену вибіг перший бик. Гальярдо, перекинувши через руку робочий плащ, бе;і жодної оздоби, спокійно стояв біля бар’єра, неподалік від гурту своїх шанувальників, застигши в гордовитій позі, упевнений, що всі глядачі дивляться тільки на нього. Цей бик призначений для іншого матадора. Він, Гальярдо, покаже себе коли настане його черга. Але оплески, якими публіка нагороджувала інших тореро, наче розбудили Гальярдо, і він таки не витримав – підступив до бика і кілька разів махнув перед ним плащем, виявивши більше відваги, ніж майстерності. Весь амфітеатр вибухнув оплесками – публіці подобалася його відчайдушність.

Коли Фуентес убив першого бика й рушив до президентської ложі, вітаючи глядачів, Гальярдо аж побілів – його смертельно ображав кожен вигук захвату, призначений не для нього. Тепер його черга: зараз вони побачать щось надзвичайне. Він і сам не знав до ладу, що збирається показати, але твердо постановив приголомшити публіку.

Тільки-но з’явився другий бик, як Гальярдо, охоплений бажанням вразити глядачів, метнувся йому назустріч і, здавалося, заповнив собою всю арену. Його плащ маяв під самісінькою мордою тварини. Коли пікадор із квадрильї Гальярдо, на прізвисько Потахе, гримнувся з коня і його тіло розпласталося під самими рогами, матадор ухопив бика за хвіст і смикнув до себе з геркулесовою силою, відвернувши небезпеку від поваленого верхівця. Публіка шалено аплодувала.

Коли настала черга бандерильєро, Гальярдо відійшов і став між бар’єрами, чекаючи сигналу на вихід матадора. Насйональ із двома дротиками в руці дражнив бика й центрі арени. В його рухах не було ні витонченості, ні відчайдушної сміливості. «Головне – заробити на хліб». У Севільї на нього чекають четверо малюків, і вони не знайдуть собі іншого батька, як він загине. Насйональ виконував обов’язок – більш нічого: устромляв бандерильї з ретельністю поденника тавромахії, не прагнучи оплесків і уникаючи по змозі освистувань.

Коли він устромив першу пару, дехто з глядачів зааплодував, а інші глузливо закричали, натякаючи на погляди бандерильєро:

– Тримайся далі від політики і ближче до бика!

А Насйональ, здалеку не чуючи, що кричать, відповідав з усмішкою, як і маестро:

– Дякую, щиро дякую!

Коли загриміли литаври й сурми, оголошуючи вихід матадора, і Гальярдо знов з’явився на арені, публіка схвильовано загомоніла. Це був її матадор. Зараз він дасть їм похвилюватися.

Гальярдо взяв у руку згорнуту мулету, яку Гарабато подав йому через бар’єр, вибрав у слуги шпагу, потім дрібними кроками рушив до президентської ложі і став перед нею з беретом у руці. Усі повитягували шиї, прикипівши очима до свого улюбленця, але ніхто не почув, що він каже. Щоб надати більшої ваги своїм словам, тореро перегнув стрункий стан і відкинув могутній торс трохи назад, і ця його гордовита поза справила на публіку не менше враження, ніж найблискучіша промова. Закінчивши говорити, він напівобернувся і кинув берет на землю, а весь амфітеатр вибухнув оплесками та криками захвату. Оле, син Севільї! Зараз ми побачимо справжню кориду!.. І глядачі мовчки перезиралися, очима обіцяючи одне одному неймовірні чудеса. По рядах прокотилася хвиля збудження, усі чекали чогось надзвичайного.

Зненацька оплески стихли. Натовп охопило таке хвилювання, що запала глибока тиша. Здавалося, в амфітеатрі – нема ні душі. Тисячі людей тільки дивилися – наче ніхто й не дихав.

Гальярдо повільно рушив назустріч бикові. Він тримав мулету лівою рукою, уперши держално в живіт, а правою – шпагу. Її кінчик коливався в такт його крокам, як маятник.

Обернувшись на мить, він побачив за собою Насйоналя та ще одного бандерильєро зі своєї квадрильї; вони йшли з перекинутими через руку плащами – допомогти матадорові.

– Всі з арени!

Голос Гальярдо лунко продзвенів у глибокій тиші, досяг найдальших рядів, і публіка у відповідь вибухнула криками захвату. «Всі з арени!.. Ви чули – він наказав, щоб усі покинули арену! Оце чоловік!»

Матадор підійшов до бика сам-один, і знову запала тиша. Він спокійно розмотав мулету, розгорнув її і ступив уперед ще кілька кроків – спинившись майже перед самою мордою бика, приголомшеного й розгубленого від такої зухвалості.

Публіка не зважувалась розмовляти, боялася навіть дихнути, але в усіх очах світився щирий захват. Який молодець! Іде прямо на роги!.. Тореро нетерпляче тупнув ногою, заохочуючи бика до нападу, і величезна тварина, наставивши свої гострі списи, з ревом кинулась на людину. Роги пройшли під самою мулетою і черкнули по китицях та торочках матадорового костюма, а той навіть ногою не ворухнув, лише граційно відхилився назад. Юрма відповіла на цей вишуканий прийом схвальним ревом. Оле!..

Тварина повернулася й знову кинулась на людину з червоним клаптем, і Гальярдо під могутній рев публіки повторив свій маневр. Бик, усе дужче лютуючи після кожного обману, кидався й кидався на матадора, а той щоразу махав перед рогами мулетою і обкручувався на місці, розпалений близькою небезпекою, сп’янілий від захоплених вигуків натовпу.

Гальярдо відчував на собі гарячий подих бика, бризки слини попадали йому на обличчя та праву руку. Він уже звик бачити перед собою цю могутню тварину і дивився на бика, як на свого доброго друга, що дасть убити себе заради його слави.

На якусь мить бик став як укопаний, ніби стомився від цієї гри; він похмуро й підозріливо втупився в людину та в червоний клапоть, невиразно здогадуючись своїм темним розумом, що його дурять, що з кожним промахом він наближається до загибелі.

А Гальярдо відчув порив шаленої відваги, як траплялося з ним завжди перед блискавичним і точним ударом. Пора!.. Крутячи держалном, він змотав мулету, потім підняв на рівень очей праву руку зі шпагою і спрямував її вістря в загривок бика.

Публіка захвилювалась, почулися невдоволені крики:

– Не бий! – загукали тисячі голосів. – Не треба!

Було ще рано. Бик «погано стояв», міг будь-якої миті кинутися на матадора і настромити його на ріг. Гальярдо діяв усупереч усім правилам тавромахії. Але що цьому одчайдухові до правил, що йому до власного життя?..

Зненацька матадор кинувся зі шпагою вперед і водночас рвонувся йому назустріч бик. Зіткнення було страшним, нещадним. На мить людина і звір злилися докупи. Годі було збагнути, хто переможець: людина опинилася між рогами, а бик біг далі, мотаючи головою і марно силкуючись настромити на роги строкату золоту ляльку, що вислизала з-під них.

Нарешті злита докупи маса розпалась. Пошматована на клапті мулета впала на арену, а матадор із порожніми руками відступив на кілька кроків назад. Він заточувався від удару, але зрештою віднайшов рівновагу і став твердо. Його костюм був розхристаний, жилет подертий рогом, краватка висмикнулась.

Бик з розгону помчав далі, не стишуючи бігу. На його могутньому загривку червоніла ледь помітна цятка вгородженої по саме руків’я шпаги. Нараз тварина спинилася, зігнула в колінах передні ноги, ніби в болісному поклоні, і майже тицьнулася мордою в пісок, жалібно заревівши. І нарешті важко впала й засмикалася в передсмертних корчах.

Здавалося, що стіни амфітеатру раптово обвалилися, що з гуркотом сиплеться каміння, а охоплена панікою публіка зараз кинеться навтіки: це глядачі, усі, як один, посхоплювались на ноги. Бліді, тремтячі, вони нестямно вимахували руками. Бик мертвий!.. Який удар! Була мить, коли всі подумали, що бик настромив матадора на роги. Чекали, що ось-ось тореро впаде, закривавлений, на арену, а побачили його на ногах. Він стояв ще оглушений від удару, але уже всміхався. Тепер, після пережитого хвилювання, публіка нетямилася від захвату.

– Звір, а не чоловік! – кричали глядачі, не знаходячи інших слів, щоб висловити своє захоплення. – Який одчаюга!

На арену полетіли капелюхи, і, здавалося, по рядах залопотів густий град – то покотилася за матадором хвиля оплесків, коли він пішов понад бар’єром до президентської ложі.

Перед ложею Гальярдо широко розвів руки, вітаючи президента. В амфітеатрі знялася справжня буря. Усі кричали, вимагаючи, щоб матадора вшанували найвищою відзнакою – піднесли йому вухо. Хто-хто, а він цього заслуговує. Такі удари шпагою побачиш нечасто. І знову крики, знову овація, коли служитель цирку підніс тореро темний трикутник, волохатий і закривавлений: кінчик бичачого вуха.

На арену вже вибіг наступний бик, а вигуки та оплески на честь Гальярдо усе не вщухали, ніби публіка ніяк не могла отямитися від подиву і вважала, що на кориді уже не відбудеться нічого вартого уваги.

Інші тореро, бліді від заздрощів, з усієї сили намагалися здобути прихильність публіки. Оплески лунали, але рідкі і досить мляві порівняно з недавньою овацією. Подвиги Гальярдо довели глядачів до нестями, і тепер їх охопила якась солодка знемога, вони ледь чи й дивилися на те, що відбувалося на арені далі. В рядах амфітеатру спалахували палкі суперечки. Заспокоївшись після першого пориву, що захопив усіх глядачів до одного, прихильники інших матадорів тепер виправдовувались за свій мимовільний захват і гудили Гальярдо. Атож, він дуже хоробрий, справжній сміливець і смерті не боїться – але то не мистецтво. Та матадорові шанувальники, які захоплювалися відвагою Гальярдо тим палкіше, що й самі були одчайдухами, не давали огудникам і рота розкрити; вони кидались у суперечку з шалом релігійною фанатика, котрий нікому не дозволить засумніватись у чудотворній силі свого святого.

Увагу публіки весь час відвертали сутички, що виникали то там, то там. Раз у раз у якомусь секторі амфітеатру зчинялася колотнеча, глядачі схоплювалися на ноги, повернувшись спиною до арени, над головами мелькали ціпки та руки. Решта публіки переставала стежити за коридою і вдивлялася в той бік, де спалахувала бійка, намагаючись розібрати намальовані на стіні другого бар’єру великі цифри, що позначали сектори амфітеатру.

– Б’ються в секторі три! – весело кричали глядачі. – А тепер зчепилися в п’ятому!

Скоряючись стадному почуттю, усі збуджено схоплювались на ноги, намагаючись що-небудь роздивитися через голови сусідів, але бачили тільки поліцаїв, які розштовхували юрму і піднімалися уступами амфітеатру, прямуючи до гурту, в якому кипіла бійка.

– Сядьте! – кричали найрозважливіші, що хотіли дивитися на арену, де й далі виступали тореро, але бачили перед собою тільки голови та спини людей, які посхоплювалися на ноги.

Помалу хвилі розбурханого людського моря вляглися; ряди голів знову підрівнялися по концентричних дугах амфітеатру, і корида тривала. Але нерви в публіки були ще збуджені, і її мінливий настрій виливався то в несправедливій ворожості до деяких тореро, то в зневажливій мовчанці.

Після пережитого хвилювання усе, що відбувалося тепер на арені, здавалося глядачам прісним і нецікавим. Щоб розвіяти нудьгу, вони стали випивати й закусувати. Між рядами забігали торговці, з дивовижною спритністю вони кидали покупцям свої товари. Мов червоні м’ячики, летіли аж до найвищих рядів сектора апельсини, прокреслюючи від руки продавця до руки котрогось із глядачів таку пряму лінію, ніби котилися по туго натягнутій нитці. Ляскали, вилітаючи з пляшок, корки. У склянках пінилися шипучі напої й іскрилося розтоплене золото андалузьких вин.

Нараз по уступах амфітеатру прошелестіла хвиля цікавості. Фуентес рушив до бика з бандерильями, і всі чекали від нього чудес спритності і грації.

Він вийшов на середину арени сам, тримаючи обидві бандерильї в одній руці, незворушний, спокійний. Ішов неквапно, ніби збирався почати якусь гру. Бик зацікавлено стежив за його рухами, здивований, що бачить тільки одну людину після недавньої метушні, коли перед ним метлялося кілька плащів, списи боляче вгороджувалися йому в загривок, а коні крутилися під самими рогами, ніби напрошувалися, щоб він їх буцнув.

Чоловік мов гіпнотизував звіра, підійшов до нього так близько, що майже торкнувся загривка кінчиками бандерилей. Потім кинувся підтюпцем утікати і бик потрюхикав слідом, ніби тореро умовив його перебігти за ним на другий кінець арени. Здавалося, матадор видресирував бика і той повторює всі його рухи. Та ось Фуентес вирішив, що пора кінчати гру. Він розвів руки – у кожній по бандерильї, – звівся навшпиньки, витягтись усім своїм гнучким тендітним тілом, з величним спокоєм рушив уперед і встромив барвисті дротики в шию розгубленого бика.

Тричі він повторив свій помер під захоплені вигуки й оплески глядачів. Ті, що вважали себе знавцями, тепер відігралися за вибух ентузіазму, викликаний подвигами Гальярдо. Оце справжній тореро! Оце чисте мистецтво!..

Гальярдо стояв біля бар’єра і витирав з обличчя піт рушником, який йому подав Гарабато. Потім випив води, повернувшись до арени спиною, щоб не бачити подвигів товариша по ремеслу. Поза цирком він шанував своїх суперників, ставився до них з братньою любов’ю, що поєднує людей, які наражаються на одну й ту саму небезпеку, але тільки-но виходив на арену, всі вони ставали його ворогами, а їхні успіхи він сприймав як образу. Ось і тепер овація публіки здавалася Гальярдо грабунком – вона відбирала в нього частину його тріумфу.

Коли вибіг п’ятий бик, призначений для нього, Гальярдо стрімко кинувся на арену, прагнучи знову приголомшити публіку своєю відвагою й спритністю.

Тільки-но падав з коня котрий-небудь пікадор, як Гальярдо стрибав на бика з розгорнутим плащем і заманював його в протилежний кінець арени. Там він заморочував бика такими стрімкими помахами, що ошелешена тварина завмирала на місці. Тоді Гальярдо торкався до морди ногою або клав між роги свій берет. Іншого разу, користуючись із розгубленості бика, він зухвало підставляв йому свої груди або ставав перед ним навколішки. Здавалося, він ось-ось ляже під самі роги.

Старі любителі нишком обурювались. Блазнювання!.. У давнину не стали б терпіти таких вихилясів!.. Але оглушливі крики захвату змусили їх замовкнути.

Коли прозвучав сигнал на вихід бандерильєро, здивовані глядачі раптом побачили, що Гальярдо взяв у Насйоналя його дротики й попрямував до бика. Залупали вигуки протесту. Навіщо йому ті бандерильї?.. Усі знали, що в цьому ділі Гальярдо майстер такий собі. Воно для тих, хто пройшов усі сходинки на шляху до кар’єри, хто, перш ніж стати матадором, багато років виступав як бандерильєро у квадрильях знаменитих маестро; а Гальярдо відразу почав із кінця – став убивати биків, тільки-но вийшов на арену.

– Не треба, не треба! – горланила публіка.

Доктор Руїс, що сидів за другим бар’єром, також закричав і замахав руками.

– Облиш це, хлопче! Роби справжні речі – які ти вмієш!.. Бий шпагою!

Та коли Гальярдо охоплював порив відваги, він не зважав на публіку і не слухав, що йому кричать. Під гучні вигуки матадор спокійно підійшов до бика і – бац! – устромив йому бандерильї – той навіть поворухнутись не встиг. Обидва дротики попали не туди, куди слід, стриміли криво, а коли тварина здивовано труснула головою, один із них упав на землю. Але це вже не мало ваги. Натовп завжди ставиться до своїх кумирів поблажливо, прощає і виправдовує їхні вади, і глядачі сміхом вітали сміливий вчинок тореро. А він, ще дужче розпалившись, узяв нову пару бандерилей і встромив їх, ніби й не чуючи протестів публіки, яка боялася за його життя. Пішов він з бандерильями на бика і втретє, знову невміло, але з такою безстрашністю, що в амфітеатрі знялася буря овацій, хоча когось іншого на його місці давно освистали б. Який сміливець! Як щастить отому одчайдухові!..

У загривку бика стриміли лише чотири бандерильї з шістьох, та й ті ледве трималися – мабуть, тварина зовсім не відчувала болю.

– Цілий-цілісінький! – кричали любителі, показуючи на бика.

Тим часом Гальярдо надів берет, узяв шпагу, а в другу руку – мулету, і спокійно й гордо рушив до бика. Він вірив у свою зірку.

– Всі з арени! – знову крикнув він.

Але матадор відчув, що хтось не послухався його наказу і йде за ним. Обернувшись, він побачив за кілька кроків позаду Фуентеса. Той ішов за Гальярдо з плащем на руці, вдаючи, ніби залишився на арені з неуважності, але готовий у будь-яку мить кинутись товаришеві на допомогу. Здавалося, він передчуває біду.

– Залиште мене, Антоніо, – мовив Гальярдо сердито і водночас шанобливо, наче звертався до старшого брата.

І так подивився на нього, що Фуентес тільки знизав плечима, ніби знімаючи з себе всяку відповідальність, одвернувся й повільно рушив геть, переконаний, що з хвилини на хвилину його допомога все ж таки знадобиться.

Гальярдо розгорнув мулету під самою мордою в бика, і той рвонувся вперед, проскочивши під червоним клаптем. «Оле!» – ревнули шанувальники. Але тварина миттю обернулась і знов кинулась на матадора, вибивши рогом мулету у нього з рук. Обеззброєному тореро довелось утікати до бар’єра, бик погнався за ним, але в цю мить перед звіром майнув плащ Фуентеса, відвернувши його увагу. Гальярдо відчув, що бик за ним уже не женеться і не став перестрибувати через бар’єр: він тільки прихилився до загорожі і якийсь час дивився на свого ворога. Поразка обернулася перемогою, і глядачі палко привітали тореро за його зневагу до небезпеки.

Гальярдо підняв мулету і шпагу, акуратно розгорнув червоний клапоть і знову став перед биком, але вже не такий спокійний. Його охопила жадоба вбивства, він прагнув якомога скоріше порішити цю тварюку, що змусила його втікати на очах у тисяч шанувальників.

Махнувши червоною шматиною лише один раз, він вирішив, що цього досить. Опустивши мулету, підняв руків’я шпаги на рівень очей і наготувався завдати смертельного удару.

Публіка, боячись за його життя, знов закричала:

– Не бий! Не треба!.. А-а-а!

По рядах амфітеатру прокотився переляканий зойк. У єдиному пориві чоловіки посхоплювались на ноги з широко розкритими від жаху очима, а жінки затуляли руками обличчя або судорожно хапалися за лікоть сусіда.

Коли матадор ударив бика шпагою, лезо наскочило на кістку. Через це Гальярдо не встиг ухилитися, і бик дістав його рогом. Вродливий, дужий і атлетичний хлопець заметлявся на кінчику гострого рога, мов жалюгідна ганчір’яна лялька; нарешті могутня тварина мотнула головою і віджбурнула його на кілька метрів. Матадор важко впав на арену, розчепіривши руки й ноги, схожий на жабу, вбрану в золото й шовк.

– Убитий! Удар у живіт! – кричали глядачі.

На арену збіглися люди з плащами, щоб прикрити Гальярдо від бика і винести його з арени. Але матадор сам підвівся на ноги. Він усміхався. Обмацав себе і знизав плечима, показуючи публіці, що не поранений. Удар бур добрячий, але обійшлося подертою на клапті фахою. Ріг застряв у цій обгортці з цупкого шовку і не дістав до тіла.

Гальярдо знову зібрав свої «знаряддя вбивства», але ніхто не хотів сідати – усі розуміли, що тепер сутичка буде блискавичною і нещадною. Матадор рушив на бика, як одержимий, ніби вибравшися цілям з-під рогів, більше не вірив у їхню силу, Він був сповнений рішучості або вбити свого ворога, або вмерти, і то негайно, без найменшого зволікання, без остороги. Або бик, або він! Усе перед ним злилося в червону пляму, ніби очі його запливли кров’ю. Як із того світу долинали до нього крики глядачів, що радили йому зберігати спокій.

Гальярдо лише двічі змахнув мулетою і раптом кинувся на бика, – із швидкістю думки, із стрімкістю розправленої пружини, – завдавши удару, який його шанувальники порівнювали з ударом блискавки. Матадор так далеко витягнув руку, що не встиг відскочити, і його знову черкнуло рогом; хитаючись, він поточився на кілька кроків, проте втримався на ногах, а бик шалено промчав через усю арену й упав на передні ноги, уткнувшись мордою в пісок. З’явився пунтільєро [15]15
   Пунтільєро – тореро, який добиває пораненого бика.


[Закрыть]й добив тварину.

Публіка ошаліла від захвату. Яка чудова корида! Скільки хвилювань! Цей Гальярдо не задурно бере гроші: за квиток на таке видовище не шкода було б заплатити й більше. Тепер любителям днів на три буде про що розмовляти за столиками в кав’ярнях. Який сміливець! Який одчаюга!.. І найпалкіші прихильники Гальярдо з войовничим азартом озирались довкола, ніби назорюючи ворогів:

– Найперший матадор світу!.. А хто з цим не згоден, тому доведеться мати справу зі мною.

На інші виступи майже ніхто не дивився. Після подвигів Гальярдо усе здавалося прісним і сірим.

Коли останній бик упав на пісок, на арену ринув натовп хлопчаків, любителів із простолюду, учнів тореро. Вони утворили навколо Гальярдо почесний ескорт, що урочисто рушив від президентської ложі до вихідної брами. Шанувальники штовхались біля свого кумира, кожен хотів потиснути матадорові руку, доторкнутись до його костюма, і, нарешті, найзавзятіші, не звертаючи уваги на стусани Насйоналя та інших бандерильєро, підхопили маестро, підняли його на плечі й через арену та галереї понесли до виходу з цирку.

Любителі зустрічали Гальярдо оплесками, а він вітав їх, скинувши берет. Загорнувшись у свій розкішний плащ, величний і нерухомий, як божество, славетний матадор плив над морем кордовських капелюхів та мадридських кашкетів, з-під яких гриміли крики захвату.

Потім Гальярдо сів у екіпаж до своєї квадрильї, і вони рушили вниз по вулиці Алькала. Дорогою матадора гучно вітав величезний натовп людей, що не були на кориді, але вже начулися про його подвиги. На зрошеному потом обличчі тореро, ще блідому від пережитого збудження, сяяла гордовита і самовпевнена посмішка.

Насйональ, Що не забув, як бик підчепив маестро рогом і пожбурив його на арену, спитав, чи той не поранений і чи не покликати доктора Руїса.

– Пусте, трохи полоскотав рогом… Ще не народився той бик, який мене вб’є.

Але ось у голові сп’янілого від гордощів тореро промайнув спогад про недавній страх, і йому здалося, ніби Насйональ іронічно всміхається.

– Таке зі мною буває лиш перед виходом на арену, – сказав Гальярдо. – Трохи наморочиться в голові, яку жінки. Але як ото ти кажеш, Себастьяне… Як же пак ти кажеш?.. А, згадав: «бог, тобто природа»… Так от, «богові, тобто природі» нема чого втручатися у справи тореро. Тут кожен викручується як уміє, і не поможуть йому ні земля, ні небо, а тільки власна спритність і відвага… Ти здібний чоловік, Себастьяне. Якби ти зміг учитися, то пішов би далеко…

Радість від пережитого тріумфу зробила Гальярдо поблажливим, і він тепер дивився на бандерильєро, як на вченого, забувши, що досі завжди глузував з його плутаних розумувань.

У вестибюлі готелю вже юрмилося безліч шанувальників, які прагнули обняти тореро. Тут розповідали справжні чудеса про його подвиги – на короткому шляху від арени до готелю людський Поголос перебільшив і змінив їх дог невпізнання.

Нагорі, в кімнаті, Гальярдо, було повно друзів. Усі ці сеньйори казали йому «ти» і, наслідуючи говірку андалузьких пастухів та селян, вигукували, поплескуючи його по плечах:

– Ох і гарний же ти був сьогодні… Ох і гарний!

Гальярдо не став довго слухати цих захоплених вихвалянь, гукнув Гарабато і вийшов з ним у коридор.

– Сходи дай моїм телеграму. Ти знаєш яку. «Усе, як завжди».

Гарабато став відмовлятись. Він же має роздягнути маестро. Нехай телеграму пошле хтось із обслуги.

– Ні, краще ти. Я почекаю… І дай ще одну телеграму. Ти знаєш кому… Отій сеньйорі, доньї Соль… Слова ті самі: «Усе, як завжди».