Текст книги "Кров і пісок"

Автор книги: Бласко Ібаньєс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 22 страниц)

У темних закапелках матадорової свідомості жевріла інша підозра, але Гальярдо не хотів прислухатись до неї, не мав ніякого бажання витягувати її з таємничих глибин. Рука його ніби ставала коротша в ту мить, коли завдавала удару. Раніше вістря шпаги досягало шиї бика зі стрімкістю блискавки: тепер же йому доводилось долати, здавалося, нескінченну відстань, жахливу, непроникну порожнечу. Ноги теж стали не ті. Вони не корилися матадорові, жили власним, незалежним від тіла життям. Марно він напружував волю і наказував їм стояти як колись, спокійно і твердо. Вони не слухались. Так ніби самі відчували небезпеку і напрочуд спритно відскакували вбік, щойно їх обдувало повітрям, развихреним важкою тушею бика, який мчав на нього.

Увесь сором за свою невдачу, усю лють, викликану раптовим нападом страху, Гальярдо обернув проти публіки. Чого хочуть від нього ці люди? Щоб їм на втіху він дав настромити себе на роги?.. У нього й так уже досить на тілі шрамів – слідів безумної відваги. Йому нема чого доводити свою хоробрість. Він і так чудом залишився живий і має за це дякувати тільки божому заступництву та молитвам матері і сердешної Кармен. Він бачив кощаве обличчя смерті так близько, як ніхто інший, і краще за будь-кого розуміє, яка це радість – жити.

«Не сподівайтеся, що задля вашої втіхи я полізу прямо на роги!» – думав матадор, поглядаючи на публіку.

Віднині він убиватиме биків, як більшість його товаришів. Коли краще, а коли й гірше. Зрештою, корида – це ремесло; він уже вибився нагору, і тепер найважливіше – зберегти життя. Він буде хоробрим, але в розумних межах. Не дасть бикові настромити себе на роги тільки заради того, щоб люди потім розводилися, який він сміливий.

Коли Гальярдо вийшов зі шпагою проти другого бика, він так перейнявся цими думками, що відчув приплив холодної мужності. Жоден бик тепер йому не страшний. Він зробить усе можливе, щоб не напоротись на роги.

Прямуючи назустріч звірові, він гордо вигукнув, як під час своїх найславніших виступів;

– Всі з арени!

По радах прокотився збуджений гомін. Гальярдо сказав: «Всі з арени!» Зараз покаже, на що він здатний.

Але сподівання публіки не виправдались. Насйональ і далі йшов за маестро з плащем через руку. Своїм гострим розумом досвідченого бандерильєро, звиклого до марнославних вихваток матадорів, він збагнув фальшиву театральність гордого наказу.

Гальярдо спинився далеченько від бика і з явною осторогою змахнув кілька разів мулетою. Насйоналів плащ весь час метлявся поруч.

Коли мулета опустилась, бик мотнув головою, ніби збирався напасти, але з місця не зрушив. Матадор, що тримався насторожі, дав себе одурити цим рухом і квапливо відступив, майже відскочив, на кілька кроків назад, рятуючись від бика, який і не думав нападати.

Цей непотрібний відступ поставив Гальярдо в безглузде становище. Багато глядачів засміялись. Почулися здивовані вигуки й навіть свист.

– Тікай, а то заколе! – насмішкувато порадив хтось із глядачів.

– Ой, лячно! – пропищав жіночим голосом інший.

Гальярдо спалахнув від гніву. І це йому! На арені Севільї!.. Відчув, що в ньому зроджується порив шаленої відваги, як траплялося за часів, коли він був початківцем, коли сліпо кидався на бика – а там як бог дасть! Але тіло йому не скорилося. Рука, здавалося, мислила, а ноги збунтувались перед небезпекою і насміхалися з його волі.

Та публіка сама прийшла на допомогу матадорові. Обурені образливими вигуками, глядачі зацитькали на крикунів. Як можна так ставитись до чоловіка, що тільки-но одужав після тяжкої рани… Це не достойно арени Севільї. Поводьтеся ж по-людському!

Гальярдо скористався несподіваним співчуттям публіки, щоб вийти зі скрутного становища. Зайшовши збоку, він завдав бикові підступного удару в шию. Тварина впала забита, як на різниці, з рота в неї бризнула кров. Декотрі глядачі зааплодували, самі не знаючи за віщо, інші свистіли, більшість сиділа тихо.

– Проти нього випустили не биків, а підлих собак! – кричав зі свого місця повірений, хоч і знав, що всі бики – з маркізових черед. – Хіба це бики!.. Нехай дадуть справжніх благородних тварин, тоді подивимося, що буде!

Виходячи з цирку, Гальярдо помітив, що публіка мовчить. Люди проходили повз нього, навіть не вітаючись, він не почув жодного вигуку, якими зустрічали його після вдалих виступів. Навіть не посунула за каретою юрма голодранців, які завжди вешталися перед цирком, чекаючи на новини, і ще до закінчення кориди знали про всі події на арені та про подвиги матадора.

Вперше у своєму житті зазнав Гальярдо такої невдачі. Навіть його бандерильєро були мовчазні й похмурі, мов солдати після розгрому армії. Та коли матадор приїхав додому й потрапив у обійми матері, Кармен і сестри, побачив, як радісно хапають його за ноги малі племінники, він одразу повеселішав. «Будь воно все прокляте!.. Головне – жити. Не дуже хвилювати родину, отримувати гроші від публіки, як інші тореро, й не робити дурниць, що рано чи пізно доведуть до смерті».

За кілька днів Гальярдо відчув потребу вийти на люди, погомоніти з друзями в дешевих кав’ярнях та в клубах на вулиці Змій. Він сподівався, що при цьому недоброзичливці мовчатимуть і в такий спосіб пощастить уникнути розмов про його провал. Вечори еспада просиджував тепер у товаристві любителів-бідняків, з якими був перестав зустрічатись, відтоді, як заприязнився з багатіями. Потім ішов у клуб Сорока п’ятьох, де його повірений, галасуючи, вимахуючи руками та нав’язуючи всім свою думку, як і раніше боронив славу Гальярдо.

Незрівнянний дон Хосе! Віра його була непохитна, сильніша за всякі сумніви. Хуан є і буде найкращим матадором світу. Він не зробив Гальярдо жодного критичного зауваження, жодним словом не дорікнув за невдалий виступ: навпаки, сам узявся шукати йому виправдання і на додачу втішав тореро мудрими порадами.

– Ти ще не одужав від рани. Я всім кажу: «Ось як він зовсім одужає – тоді побачите». Все буде, як і раніше. Підеш прямо на бика, – адже бог нагородив тебе відвагою, – і р-раз! По саме руків’я – і бик готовий!

Гальярдо відповідав загадковою посмішкою… Нанизувати биків на шпагу – одного за одним! Нічого іншого він і не прагне. Та леле! Якими великими й грізними вони стали! Як виросли за той час, поки він не виходив на арену!..

Якусь розраду Гальярдо знаходив у грі. За зеленим столом він забував про свої турботи. Знову став програвати скажені гроші молодим сеньйорам, які прощали його невдачі на арені, бо ж він був «світський» тореро.

Одного вечора друзі запросили його повечеряти в готелі «Ерітанья». Там мала відбутися весела гулянка в товаристві кількох чужоземок легких звичаїв, з якими ці юнаки познайомилися в Парижі. Дами приїхали до Севільї подивитися ярмарок та фієсти, що відбуваються на страсному тижні, і тепер вимагали, щоб їм було показано усе «найколоритніше». Краса їхня вже прив’яла, і вони підтримували її за допомогою всілякої мудрованої косметики. Приваблені чаром екзотики, багаті молодики упадали за француженками й усіляко домагалися їхньої прихильності, в чому рідко зазнавали невдачі.

Дівчата мріяли познайомитися зі славетним тореро, з красенем матадором, на ім’я Гальярдо, чий портрет стільки разів бачили на поштових листівках та сірникових етикетках. Вони вже були на кориді і тепер попросили своїх друзів, щоб ті представили їм еспаду.

Вечірка відбулася в ресторані «Ерітанья», вікна й двері якого виходили в сад. Велика зала була оздоблена у вульгарному мавританському стилі – жалюгідне наслідування пишнот Альгамбри. Тут влаштовувано і політичні банкети, і веселі учти; іноді в цій залі лунали полум’яні промови про відродження батьківщини, іноді під бренькіт гітар пливли й вигиналися в ритмі танго звабливі жіночі тіла, ляскали по кутках корки з відкупорюваних пляшок, лунали поцілунки й вереск дівчат.

Троє жінок зустріли Гальярдо, як бога. Забувши про всіх інших поклонників, вони дивилися тільки на нього, сперечалися за честь сидіти поруч із ним, пестили його очима, гризлися за нього, як голодні вовчиці за здобич… Вони будили в матадорові спогад про іншу, майже забуту жінку. Ці теж мали золотаве волосся й були в елегантних сукнях; від їхніх тіл, напахчених тонкими парфумами, струміли п’янкі пахощі спокуси.

Дивлячись на їхніх приятелів, тореро відчував ще гостріший сум. Усі вони були друзями доньї Соль; декотрі навіть доводились їй ріднею – цих Гальярдо вважав майже своїми родичами.

Усі їли й пили жадібно, як це завжди буває на нічних гульбищах, куди йдуть із твердим наміром не стримувати себе пі в чому і якомога скоріше напитися, щоб пізнати радість забуття.

У глибині зали бренькали на гітарах кілька циганів, наспівуючи меланхолійних пісеньок. Одна з француженок, охоплена захватом неофітки, вистрибнула на стіл, бажаючи похвалитися успіхами, яких досягла за ці кілька днів під керівництвом севільського вчителя, і стала незграбно вихиляти розкішними стегнами, певна, що танцює андалузький танець.

– Одоробло! Блазнючка!.. Корова! – іронічно викрикували молоді сеньйори, плескаючи в такт долонями.

Вони глузували з її вайлуватості, але жадібно милувалися гнучким тілом. А вона, пишаючись своїм умінням і приймаючи ці незрозумілі викрики за похвалу, вихилялася ще завзятіше, втуплювала погляд у стелю і здіймала руки над головою, вигинаючи їх у вигляді дужок амфори.

Опівночі усі перепилися. Жінки, геть забувши про сором, напосідали на Гальярдо зі своїми пестощами. Вони виривали матадора одна в одної, раз у раз палко притулялись устами до його шиї та щік. Він байдуже дозволяв їм робити з собою все. Гальярдо був п’яний, але то було сумне сп’яніння. О, та інша, незабутня жінка!.. Золотокоса по-справжньому! А золото розпатланих голів, що притулялись тепер до нього, було штучне, воно покривало грубе й цупке, обезживлене хімією волосся. Губи цих жінок мали присмак жиру, пропахченого помадою. Їхні округлості здавалися якимись затвердлими, відполірованими від чужих доторків, як вичовганий тротуар. Крізь аромат парфумів йому вчувався вульгарний природний запах. О, та інша жінка! О, незабутня!..

Сам не знаючи як, Гальярдо раптом опинився в саду, де урочиста тиша ніби струменіла від зірок. Він ішов покрученою стежкою між альтанок, що ховалися в густих заростях; крізь листя освітлені вікна ресторану здавалися розчахнутими брамами пекла – людські тіні миготіли на червоному тлі, мов чорні демони.

Якась жінка стискала його за лікоть і тягла за собою, а він скорявся, навіть не помічаючи її і витаючи думками далеко-далеко.

За годину вони повернулися до компанії. Його супутниця, поправляючи розпатлану зачіску і люто блискаючи очима, про щось розповідала подругам. Ті сміялись і шепотілися з приятелями, зневажливо киваючи на Гальярдо.

Чоловіки сміялися теж. Ох Іспанія! Країна розчарувань, де все виявляється легендою, навіть мужність героїв!..

Гальярдо усе пив і пив. Жінки, які раніше сварилися за матадора й надокучали йому своїми пестощами, тепер утратили до нього всякий інтерес і горнулися до інших чоловіків. Захмелілі гітаристи куняли над інструментами, ледь торкаючи струни.

Тореро уже вмощувався на канапі поспати, коли один із друзів запропонував підвезти його в своїй кареті. Той молодий сеньйор хотів вернутися додому раніше, ніж прокинеться його мати, графиня – вона щоранку ходить до меси.

Нічний вітерець не протверезив тореро. Приятель висадив Гальярдо на розі його вулиці, і він, хитаючись, попрямував до свого дому. Під самими дверима спинився, сперся ліктями на стіну й обхопив голову руками, ніби не міг далі витримати тягар спогадів.

Він геть забув і про друзів, і про вечерю в «Ерітаньї», і про трьох наквацьованих чужоземок, які спершу сварилися на нього, а потім стали ображати його. Спогад про донью Соль ще жеврів у його свідомості, – о, він ніколи не забував про неї! – але образ її якось затьмарився, подаленів. Скоряючись забаганкам п’яного розуму, думки Гальярдо тепер звернулися до бою биків.

Він був першим матадором світу – оле! Так казав повірений, так вважали всі його друзі, і це була правда. Він ще покаже ворогам, на що здатен, коли знову вийде на арену. А недавній провал був чистою випадковістю; примхлива доля захотіла зіграти з ним лихий жарт.

У п’яному чаду він бачив себе могутнім і непереможним, а всі андалузькі й кастільські бики здавались йому слабкими козами, яких нічого не варто повалити ударом кулака.

Те, що сталося, – то пусте. «Химера!» – як каже Насйональ. Навіть найкращому співцеві трапляється пускати півня.

Згадавши це прислів’я, яким утішалися після невдалих корид найшанованіші патріархи тавромахії, Хуан раптом відчув невтримне бажання заспівати, розбудити своїм голосом притихлу безлюдну вулицю.

Усе ще спираючись головою на руки, він затягнув пісню власного витвору, що не дуже складно прославляла його високі прикмети. «Ось я Хуанільйо Гальярдо… хоробріший, ніж сам господь бог». А що більше нічого на свою честь придумати він не міг, то повторював і повторював ті самі слова хрипким і монотонним голосом, аж поки на другому кінці вулиці прокинувся якийсь пес і загавкав йому у відповідь.

Мабуть, у Хуанові пробудився спадковий потяг до співу, який охоплював його батька-шевця щотижня, коли той повертався п’яний додому.

Двері розчинились, і ще напівсонний Гарабато вистромив надвір голову. Він вирішив поглянути, що то за п’яний горлає таким знайомим голосом.

– А! Це ти? – озвався матадор. – Почекай-но, я доспіваю.

І ще довго виводив незакінчену оду на честь своєї хоробрості, поки нарешті вирішив зайти в дім.

Лягати йому не хотілося. Здогадуючись, у якому він стані, Хуан не квапився іти нагору до спальні, де Кармен, мабуть, не спить, чекаючи на нього.

– Іди лягай, Гарабато. У мене ще багато справ.

Він сам не знав, які в нього можуть бути справи, але йому раптом закортіло посидіти в своєму кабінеті, обвішаному його портретами, стрічками, зірваними з биків, та афішами, що кричали про його подвиги.

Коли слуга пішов, Гадьярдо увімкнув світло, став, похитуючись, посеред кабінету і захопленим поглядом обвів стіни, ніби вперше бачив цей музей слави.

– Чудово. Ох і чудово! – мурмотів він. – Оцей славний хлоп’яга – я. І отой – також я. І всі вони – я!.. А ще знаходяться такі, що погано говорять про мене!.. Прокляття! Я перший матадор світу. Так каже дон Хосе, і це правда.

Він зірвав з голови капелюх, ніби корону слави, що гнітила йому чоло, і пожбурив його на диван. Заточуючись, сперся руками на письмовий стіл і втупив погляд у величезну бичачу голову, що прикрашала стіну навпроти дверей кабінету.

– Оле! Добривечір, красеню!.. Чого тобі тут треба?.. Му-у! Му-у!

Гальярдо привітав опудало, по-дитячому передражнивши рев бика на пасовиську чи арені. Спершу він ніяк не міг пригадати, чого це раптом опинилася тут оця кошлата голова з грізними рогами. Та помалу пам’ять його прояснювалась.

– А, впізнаю тебе, парубче… Пригадую, до чого ти мене колись довів. Глядачі свистіли, жбурляли на арену пляшки… навіть шпетили мою бідолашну матір… А ти радів!.. А ти втішався – еге ж, негіднику?..

Крізь п’яний туман матадорові привиділося, ніби покрита лаком морда зморщилася від сміху, а в скляних очах замиготіли глузливі вогники. Ось заворушилася шия, і рогата голова кивнула йому у відповідь.

Досі п’яний добродушно всміхався, але на згадку про той злощасний день він скипів гнівом. І ця капосна тварюка ще й сміється!.. Ось через таких мерзенних, лукавих і підступних биків, що глузують з тореадора, публіка поливає чесну людину лайкою і знімає її на глум. Як ненавидів їх Гальярдо! З якою люттю втупився він у скляні очі рогатої голови!..

– То ти ще й смієшся, виродку? Будь ти проклятий, блазню! Будь проклята корова, що тебе спородила, і мерзотник-хазяїн, на чиїх луках ти скуб траву! Щоб його запроторили до в’язниці… То ти й досі смієшся? І досі мене передражнюєш?

Тіпаючись від люті, матадор схилився над столом і квапливо висунув кілька шухляд. Потім випростався і простяг руку до рогатої голови.

Бах! Бах!.. Гримнули два револьверні постріли…

Скляне око розлетілося на дрібні скалки, а на волохатому лобі з’явилася чорна дірка в кружечку смаленої шерсті.

VIII

У розпалі весни несподівано похолодніло – звичайне явище для Мадрида з його нестійким кліматом і різкими змінами погоди.

Здавалося, повернулась зима. З сірого неба лилися рясні дощі, а іноді випадав і сніг. Люди, що вже були повбиралися в літні костюми, знову відкривали шафи та скрині, діставали пальта й плащі. Від дощу почорніли і втратили форму білі весняні капелюхи.

За ці два тижні не відбулося жодної кориди. Недільний бій биків перенесли на перший день, коли стане на погоді. Імпресаріо, працівники цирку та незліченні любителі – усі ті, кому ця вимушена затримка псувала настрій – поглядали на небо з тривогою селянина, який потерпає за свій урожай. Світлий клаптик поміж хмар або дві-три зірки, що проглядали опівночі, коли останні завсідники виходять із кав’ярень, сповнювали їх радістю.

– Розпогоджується… Післязавтра корида.

Але небо знову затягувалося сірою запоною, накрапав дощ, і любителі бою биків проклинали погоду, що ніби оголосила війну національній фієсті… Злощасна країна! В ній неможливо навіть улаштувати кориду!

Гальярдо був змушений тинятися два тижні без діла. Квадрилья ремствувала. У будь-якому іншому місті Іспанії тореро поставилися б до такої затримки спокійно. Адже готель оплачував їм матадор – усюди, крім Мадрида. Цей поганий звичай існував здавна, його запровадили маестро, які жили поблизу столиці. Чомусь вважалося, що кожен тореро повинен мати в Мадриді свій дім. От і доводилося бідолашним пеонам та пікадорам оселятися в убогому заїзді, який держала вдова одного бандерильєро, і, затягши пояси, заощаджувати геть на всьому. Вони майже не курили, не сміли ступити й на поріг кав’ярні. З жадібністю людей, які проливають кров за жменьку дуро, вони думали тільки про свої сім’ї. Їм ще виступати в Мадриді на двох коридах і не проїсти б наперед усі ті гроші, що вони отримають за пих.

Сидячи насамоті в готелі, матадор також був у кепському настрої. Він сумував не так через погоду, як через свою лиху долю.

Перша корида в Мадриді закінчилася для нього прикрою невдачею. Публіка вже не приймала його так, як раніше. Правда, ще залишалися в нього прихильники, які несхитно вірили в свого улюбленця і захищали його, але якщо торік вони трималися галасливо й зухвало, то тепер притихли, здавалися якимись пригніченими і навіть коли знаходили привід поплескати йому, робили це досить боязко. Зате вороги, навпаки, підвели голову, а з ними й основна маса публіки, що прагне кривавих видовищ. Які несправедливі були вони тепер до Гальярдо, з яким шалом обкладали його лайкою!..

До інших матадорів глядачі ставилися куди поблажливіше – а йому не прощали нічого.

Вони звикли бачити, що Гальярдо кидається на бика, не думаючи про небезпеку, і хотіли, щоб він завжди залишався таким відчайдушно хоробрим, аж поки смерть урве його кар’єру. Ще відтоді, як він почав створювати собі ім’я на арені, його мали за самогубця, якому таланить, і публіка не бажала миритися з тим, що він раптом згадав про обачність. Його природне бажання зберегти життя зустрічалося лайкою. Якщо еспада не підходив до бика зовсім близько і мулета не діставала морди, вибухали гнівні протести. Матадор боїться наблизитись до бика! А досить йому було відскочити від рогів хоч на крок, як з амфітеатру лунала найнепристойніша лайка.

Чутка про те, що сталося на великодній кориді в Севільї, мабуть, уже поширилася по всій Іспанії. Вороги тепер мстилися за довгі роки мовчазних заздрощів. Товариші по ремеслу, які, змагаючись із Гальярдо, теж нерідко змушені були ризикувати життям, тепер висловлювали лицемірний жаль, що слава суперника згасла. Куди поділась його хоробрість! Скуштувавши рогів, він став надто обачним. Підбурена такими пересудами, публіка очей не зводила з тореро, наперед готова присікатись до будь-якої дрібниці, ніби й забула, що раніше аплодувала навіть його невдачам.

Юрба, як відомо, непостійна й легко змінює свою думку. Людям набридло захоплюватись подвигами Гальярдо, і тепер вони втішалися, дивлячись, як він боїться та бережеться. Здавалося, публіка почувала себе відважнішою, бачачи страх матадора.

Глядачам весь час здавалося, що Гальярдо не хоче підходити до бика. «Ближче, ближче!» – горлали з амфітеатру. А коли неймовірним зусиллям волі віл таки пересилював інстинкт самозбереження і вбивав бика, як у свої кращі часи, йому однаково не аплодували так, як колись. Здавалося, порвалась невидима ниточка, що пов’язувала матадора з публікою. Успіх тепер випадав на його долю дуже нечасто і служив для любителів лиш приводом для набридливих порад і повчань. «Ось як слід убивати бика! Так би й робив завжди, хитрюго!»

Вірні шанувальники визнавали невдачі Гальярдо, але шукали їм виправдання і згадували про його колишні славні подвиги.

– Він не старається, – казали вони. – Стомився. Зате як захоче!..

Гай-гай! Гальярдо завжди хотів. Чому ж не виступити з блиском, завоювавши аплодисменти публіки?.. Але успіхи, які, на думку шанувальників, нібито залежали від примхи матадора, насправді були справою випадку або щасливого збігу обставин. Раніше на кожній кориді наставала мить, коли його охоплював порив безумної відваги; тепер таке траплялося чимраз рідше.

На кількох провінційних аренах Гальярдо вже освистали. Щоразу, як йому не щастило вгородити шпагу по саме руків’я і бик не падав після першого ж удару, глядачі на сонячному боці здіймали страшенний галас, сурмили в ріжки та дзеленькали бубонцями.

У Мадриді публіка, за висловом Гальярдо, «зустріла його в багнети» на першій же кориді. Щойно він підступив до бика зі шпагою та мулетою, як вибухнув справжній скандал. Хлопця із Севільї немов підмінили! Хіба це Гальярдо? Погляньте-но, як відсмикує руку, як відвертає обличчя! То відстрибне, мов ляклива білка, а то й кинеться навтіки, забувши, що бика треба чекати, твердо стоячи на місці. Де ж його колишня сила, де хоробрість?

Корида закінчилась для Гальярдо нечуваним провалом, і про цю подію говорено всюди, де збиралося докупи хоч кілька любителів. Старі, що звикли лаяти все сучасне, ганили нинішніх тореро. Мовляв, спершу вони аж надто хоробрі; але тільки-но дряпне якого рогом… де й відвага поділася!

Змушений через негоду сидіти без діла, Гальярдо нетерпляче очікував другої кориди, готуючись приголомшити публіку небаченими подвигами. Його самолюбство жорстоко страждало від глузувань ворогів. Якщо йому судилося остаточно зганьбити себе в Мадриді, він повернеться р провінцію пропащою людиною. Гальярдо давав собі слово, що подолає свою нервозність, заглушить тривогу, яка змушує його втікати від биків, бо віднедавна вони стали здаватися йому набагато більшими й страшнішими, ніж раніше. Невже в нього не стане сили й мужності, щоб виступити на арені з колишнім блиском? Щоправда, слабість у руці й нозі ще відчувається, але це мине.

Повірений запропонував йому укласти дуже вигідний контракт на виступи в Америці. Ні, зараз не час вирушати за океан. Він повинен довести тут, в Іспанії, що він той самий матадор, яким був завжди. А вже тоді можна подумати й про подорож до Америки.

Охоплений тривогою, відчуваючи, як іде на спад його слава, Гальярдо з’являвся майже в усіх місцях, де збиралися любителі кориди. Заходячи в кафе «Англійське», куди сходилися шанувальники андалузьких тореро, він своєю присутністю уривав балачки та пересуди, що незмінно точилися навколо його імені. Скромно всміхаючись, він сам починав розмову про свою невдачу і говорив із таким смиренням, що обеззброював навіть найворожіше настроєних ганьбителів.

– Звісно, виступив я поганенько, сам знаю… Але на другій кориді побачите – хай-но лиш випогодиться… Зроблю усе, що в спромозі людини.

Проте він ніколи не зважувався заходити до кав’ярень на Пуерта дель Соль, де збиралися любителі з простолюду. То були закляті вороги андалузьких тореро, чистокровні мадридці, що обурювалися несправедливістю долі: чомусь усі матадори родом або з Кордови, або з Севільї, а столиця вже давно не давала жодної знаменитості. Ці люди свято берегли спогад про Фраскуело, якого вважали сином Мадрида. Його шанували, мов чудотворця. Були серед цих мадридських любителів і такі, що вже багато років не ходили на кориду. Який сенс дивитись на бій биків, коли Чорний перестав виступати? І вони вдовольнилися газетними звітами, переконані, що по смерті Фраскуело путящої кориди просто бути не може. Адже справжніх тореро немає, залишилися самі андалузькі шмаркачі —блазні, що вистрибують із плащами та кривляються, не розуміючи, як треба «зустрічати» бика.

Час від часу спалахувала слабка надія: нарешті Мадрид матиме свого матадора. Нещодавно відкрили одного попільєро, парубчака з передмістя; він уже покрив себе славою на аренах Вальєкаса й Тетуана, а тепер щонеділі виступає в дешевих коридах на великій столичній арені.

Ім’я такого початківця ставало популярним. Його вихваляли по всіх перукарнях бідняцьких кварталів, пророкуючи йому блискуче майбутнє. Герой мандрував від шинку до шинку, перехиляючи келих за келихом і здобуваючи собі нових прихильників. Навколо нього завжди гуртувалися бідняки, котрі не могли піти на велику кориду, бо не мали грошей на квиток і мусили чекати виходу вечірніх газет, щоб обговорити бої, яких не бачили. Вони допомагали майбутньому маестро мудрими порадами.

– Ми раніше, ніж багатії, помічаємо, коли сходить нова зірка тавромахії, – з гордістю казали вони.

Та минав час, а пророцтва не справджувались. Герой або гинув від смертельного удару рогом, не здобувши іншої слави, крім чотирьох рядків газетного некролога, або втрачав хоробрість після першого ж поранення і приєднувався до великого гурту невдах, що хизуються своїми колетами на площі Пуерта дель Соль, марно очікуючи контрактів. Але віра столичних любителів у те, що коли-небудь з’явиться таки матадор, який прославить Мадрид, була непохитна. І вони звертали свій погляд на якогось іншого новачка.

Гальярдо не зважувався підходити до цих демагогів від тавромахії; вони й раніше ставилися до нього вороже, а тепер відверто раділи занепаду його слави. Більшість із них навіть не бачили його на арені, так само, як і інших сучасних тореро. Вони вперто чекали приходу свого месії.

Блукаючи вечорами в центрі Мадрида, Гальярдо охоче спинявся погомоніти з невдахами-тореро, що вешталися на площі Пуерта дель Соль або по вулиці Севільї, в товаристві клоунів без ангажементу. Вони збиралися групками і розводилися про свої подвиги та проклинали відомих маестро – своїх щасливих товаришів по ремеслу.

Вітаючись із Гальярдо, ці хлопці шанобливо називали його «маестро» або «сеньйо Хуан», і часто, світячи голодними очима, вдавалися до пишномовних викрутасів, щоб виканючити в нього кілька песет. Але всі вони були добре вбрані, чисті, елегантні і прикидалися безтурботними, стомленими від життєвих утіх гультяями; усі носили персні з блискучими фальшивими діамантами та мідні ланцюжки.

Були серед них і порядні юнаки, які мріяли пробити собі дорогу на арену, щоб забезпечити родину трохи краще, ніж це дозволяє платня робітника-поденника. Інші, не такі вибагливі, заводили собі подружку, яка заробляла на прожиток таємним ремеслом і з радістю продавала своє тіло, щоб утримувати й одягати славного хлопця; адже він, якщо йому вірити, невдовзі стане знаменитістю.

Не маючи за душею анічогісінько, крім того, що на собі, майбутні знаменитості з ранку до вечора хизувалися в центрі Мадрида, розповідали про контракти, від яких нібито відмовилися, і придивлялись один до одного, намагаючись угадати, хто сьогодні має гроші і може пригостити товаришів. Коли, дякуючи незбагненній долі, котрогось із них запрошували в якесь провінційне містечко на кориду молодих бичків, то щасливчикові доводилося насамперед подумати про викуп відданого в заставу бойового костюма. Здебільшого то були старі заслужені шати, що переходили від одного героя арени до іншого. Їхнє золоте гаптування давно потьмяніло і зблякло. «Сяє, як каганець», – казали про таку позолоту люди, схильні до порівнянь. Шовкова тканина була вкрита латками – славними пам’ятками про бичачі роги, а штани ще й жовтими плямами – ганебними слідами пережитого страху.

Серед цього наброду служителів тавромахії, озлоблених невдачами, відкинутих на саме дію через нездарність або боягузтво, існували свої герої, що користувалися загальною пошаною. «Сміливець», який на арені втікав від бика, навіював страх своїм умінням володіти навахою [35]35
   Наваха – іспанський складаний ніж.


[Закрыть]. Інший убив кулаком людину і відсидів у в’язниці. Знаменитий Капелюхоїд тішився заслуженою славою від того вечора, коли в таверні передмістя Вальєкас з’їв порізаного на шматочки й засмаженого фетрового капелюха, запиваючи його вином.

Декотрі з цих хлопців, завжди добре вбрані й чисто поголені, підходили до Гальярдо, коли той прогулювався, і, хизуючись витонченістю своїх манер, ішли за ним назирці, сподіваючись, що він запросить їх обідати.

– Мені живеться непогано, маестро, – казав один такий юний красень. – Виступати доводиться рідко, – часи тепер тяжкі, – але я маю покровителя… маркіза… ви його знаєте.

Гальярдо загадково посміхався, а юнак нишпорив у кишенях.

– Маркіз дуже прихильний до мене… Ось погляньте, який портсигар привіз він мені з Парижа!..

І з гордістю показував металеву цигарницю, на кришці якої виблискували голими тілами емальовані янголята, пурхаючи над ніжними словами дарчого напису.

Ставні молодці із зухвалим поглядом, пишаючись своєю чоловічою снагою, розважали матадора веселими оповідками про свої любовні пригоди.

Кожного погожого ранку вони виходили на полювання, о тій порі, коли гувернантки виводять гуляти дітей з багатих родин на бульвар Кастельяна. Усі ці англійські «міс» та німецькі «фройляйн» прибували до Мадрида, сповнені найфантастичніших уявлень про легендарну Іспанію, і, побачивши чисто поголеного молодця в крислатому капелюсі, не сумнівалися, що це тореро… У неї буде наречений тореро!

– Ці дівчата дурні, як хліб без солі. Цибаті, коси, як мичка, але все, що треба, в пих є, будьте певні, маестро!.. Вони майже не тямлять, що їм говориш, і тільки сміються, витріщають очиська та показують зуби – а зуби в них білі-білі… Хоч вони й не розуміють християнської мови, але кумекають, коли покажеш на кишеню, і якщо ти справжній кабальєро і вони тобою задоволені, то дають на тютюн та дрібні витрати… Отак ми й живемо… У мене їх зараз аж три.

Оповідач пишався своєю вродою та чоловічою снагою, що давали йому змогу запускати руку в гаманці довірливих гувернанток.