Текст книги "Кров і пісок"

Автор книги: Бласко Ібаньєс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 22 страниц)

IX

У ці дні Гальярдо отримав кілька листів від дона Хосе й Кармен.

Повірений намагався піднести настрій свого матадора, як завжди радячи йому іти прямо на бика… «Р-раз! Удар шпагою – і бик готовий». Але за бадьорими словами дона Хосе відчувалася якась розгубленість, ніби віра його захиталась і в душу закрався сумнів – а чи справді Гальярдо «перший матадор світу»?

До Севільї доходили чутки про те, з яким невдоволенням і ворожістю приймає Хуана столична публіка. А остання корида в Мадриді і геть засмутила дона Хосе. Ні, Гальярдо не такий, як інші матадори, що спокійнісінько виступають під свист публіки, цілком задовольняючись великими заробітками. Його матадорові дорога честь тореро, він виходить на арену тільки для того, щоб зривати бурхливі оплески. Для нього виступити посередньо – це вже поразка. Люди звикли бачити Гальярдо відчайдушно хоробрим, і всякий його недосить сміливий крок вважають провалом.

Дон Хосе хотів знати, що ж скоїлося з його матадором. Він став боягузом? Ні, це неможливо. Повірений скоріше дозволить себе вбити, аніж погодиться, що його герой втратив мужність. Гальярдо просто стомився, мабуть, досі як слід не одужав після поранення. «А тому, – радив дон Хосе у кожному своєму листі, – краще тобі якийсь час зовсім не виступати. Відпочинеш і повернешся на арену таким, яким тебе звикли бачити…» Він обіцяє все влаштувати. Лікарі видадуть довідку, що Гальярдо тимчасово неспроможний битися з биками, а повірений візьме на себе переговори з цирковими імпресаріо та скасування вже укладених контрактів. У кожному такому випадку він посилатиме якогось матадора-початківця, який замінить Гальярдо за скромну винагороду. Цирки тільки вигадають на цьому.

Кармен була наполегливіша в своїх домаганнях і не вдавалась до риторичних вивертів, як повірений. Хуан мусить негайно покинути арену, «одрізати колету», як кажуть його товариші по ремеслу, і спокійно зажити в Рінконаді або в їхньому севільському домі зі своїми рідними, бо тільки вони люблять його по-справжньому. Вона не знає спокою: боїться тепер навіть дужче, ніж у перші роки заміжжя, а вже й тоді кожна корида вкорочувала їй віку – так мучили її тривога й неспокій. Серце підказує їй, – а жіноче серце помиляється рідко, – що має статися страшне лихо. Вона не може заснути, кожна ніч видається їй нескінченною, сповненою кривавих видінь.

Далі дружина Гальярдо гнівно обурювалася поведінкою публіки. Юрба невдячних, вони вже не пам’ятають, з яким блиском виступав матадор, коли був здоровий. Нікчемні людці, вони хочуть, щоб він загинув заради їхньої розваги, наче в нього нема ні дружини, ні матері. «Хуане, і твоя мати, і я благаємо тебе: кидай своє ремесла. Навіщо тобі битися з биками? На життя нам вистачить, а мені боляче, що тебе ображають усякі покидьки, не варті твого мізинця… А якщо знову з тобою скоїться лихо? Ісусе! Я, мабуть, збожеволію тоді».

Прочитавши ці листи, Гальярдо стурбувався. Покинути арену!.. Яке безумство! Жіноча маячня! Таке легко сказати під напливом любові, але здійснити це неможливо. «Одрізати колету» в тридцять років! Як зловтішатимуться вороги! Він просто не має права зійти з арени, поки в нього цілі руки й ноги, поїш він може вбивати биків. Таке безглуздя ніколи навіть не спадало йому на думку. Гроші – це ще не все. А слава? А професійна честь? Що скажуть про нього тисячі й тисячі його палких шанувальників? Що відповідатимуть вони ворогам, коли ті кинуть їм в обличчя, що Гальярдо зійшов з арени від страху?..

Окрім того, матадор не був певний, що його грошові справи дозволяють йому зважитись на такий крок. Його багатство було оманливе, а суспільне становище нетривке. Усе, чим він володів, було здебільшого придбане в перші роки по одруженні, коли йому подобалося відкладати гроші, а потім дивувати Кармен та матір, повідомляючи про нові покупки. Згодом він теж заробляв багато може, навіть ще більше, але гроші розтікалися на незліченні потреби його нового життя. Він часто грав у карти, жив, як багатий гульвіса. Кілька ділянок землі, приєднаних до широких ланів Рінконади, були куплені за гроші, позичені в дона Хосе та інших друзів. Щоб сплатити картярські борги, він не раз брав позички в провінційних любителів. Гальярдо був багатий, але якби він покинув арену і втратив величезні заробітки від корид (двісті-триста тисяч песет щорічно), йому довелося б після сплати боргів оселитись у маєтку й жити на прибутки з господарства Рінконади, заощаджуючи на всьому й самому наглядаючи за роботами, бо досі ферма, полишена на чужі руки, не давала майже нічого.

Гордовитого і хвалькуватого Гальярдо, звиклого до слави та великих грошей, жахало таке життя скромного землевласника, приреченого на ощадливість і вічну боротьбу з нестатками. У міру просування Гальярдо вище й вище до слави, його багатство роздималося, мов гумова куля, але його потреби зростали ще швидше. Колись він вважав би себе казково багатим, маючи лише крихітну частку того, чим володіє нині… А тепер він стане мало не бідняком, якщо покине арену. Доведеться відмовитись від гаванських сигар, – а він же звик роздавати їх направо й наліво, – від дорогих андалузьких вин; доведеться стримувати свою великопанську щедрість і ніколи більше не кричати по кав’ярнях і тавернах: «За все заплачено!» – у щедрому пориві людини, яка щодня дивиться смерті в очі і для якої життя – безумне марнотратство; доведеться розлучитися з цілим гуртом дармоїдів-підлабузників, що роїлися навколо нього, розважаючи його своїм сльозливим канюченням; а коли закохається в нього якась бідна вродлива дівчина (якщо така знайдеться, після того як він перестане бути тореро), він уже не матиме змоги недбало почепити їй у вуха золоті сережки з перлами і милуватись її зблідлим від хвилювання обличчям, не зможе задля розваги облити вином дорогу китайську хустку, щоб потім купити ще кращу.

Так він досі жив і так мусить жити й далі. Адже він тореро на старий взірець, такий, яким люди й уявляють собі справжнього матадора: щедрий, відчайдушно сміливий, звиклий до безумного марнотратства, готовий подати князівську милостиню першому-ліпшому бідоласі, якому пощастить зворушити його грубу, але чуйну душу.

Гальярдо кепкував з багатьох товаришів по професії, тореро нової генерації, грубих ремісників тавромахії, що їздили від арени до арени, наче комівояжери, акуратні та дріб’язкові у своїх витратах. Декотрі з них, віком ще майже діти, возили з собою зошит прибутків і видатків і занотовували туди геть усе, навіть п’ять септимо, витрачених на станції на склянку води. Зналися воші лише з людьми багатими, – щоб приймати від них подарунки, – а самі ніколи нікого не пригощали. Були серед них і такі, які з настанням сезону роз’їздів заварювали вдома цілі казани кави, наливали її в пляшки і возили з собою, час від часу розігріваючи, щоб уникнути зайвих витрат у готелі. Не одна квадрилья жила впроголодь, і тореро відверто нарікали на скупість своїх маестро.

Гальярдо ніколи не каявся, що живе таким бурхливим життям. А тепер його умовляють відмовитися від нього…

Думав матадор і про потреби власного дому. Його рідні давно звикли до легкого, безтурботного життя, ніхто з них не рахував грошей і не думав, звідки їх узяти, вони текли невпинно, як вода з джерела. Крім матері та дружини, на шиї в нього сиділа ще одна родина: сестра, її базіка-чоловік, який ніде не працював, – ніби родинний зв’язок зі знаменитістю давав йому право бити байдики, – та цілий виводок племінників, що росли і з кожним роком вимагали все більших витрат. І він має закликати до ощадливості та поміркованості всіх цих людей, що звикли весело й безтурботно жити його коштом!.. І всі вони, навіть бідолаха Гарабато, змушені будуть переселитися на ферму, працювати під палючим сонцем і перетворитися на грубих селюків! А бідолашна мати в останні дні життя буде позбавлена святої втіхи виручати зі скрути вбогих сусідок і ніяковіти, мов соромлива дівчинка, коли син прикидається розгніваним, побачивши, що від сотні дуро, які він дав їй тільки два тижні тому, вже не лишилось нічого!.. А Кармен, жінка ощадлива, звичайно, зробить усе, щоб обмежити витрати, і насамперед принесе в жертву себе, відмовившись від багатьох маленьких радощів, які так прикрашають життя.

А будь воно прокляте!.. Приректи свою родину на бідність, на сумне животіння! Гальярдо соромно було навіть думати про таке. Це справжній злочин – позбавити рідних добробуту, до якого він сам їх привчив. І що треба, аби нічого цього не сталося?.. Підступати до биків ближче – тільки й того!.. І він підступатиме до них ближче!

Старанно виводячи літери, Гальярдо відповів повіреному та Кармен двома коротенькими листами, в яких висловив свою непохитну волю. Покинути арену? Нізащо!

Він заприсягнувся донові Хосе, що стане колишнім Гальярдо. Робитиме достоту так, як радить йому повірений. «Р-раз! Удар шпагою – і бик готовий». Він знову відчув себе сміливим та дужим і вірив, що зуміє упорати будь-якого бика, хоч би яким той був здоровенним.

Дружині Хуан написав веселого листа, висловивши, однак, невдоволення, що Кармен засумнівалась у його силах. Скоро вона отримає вісті про наступну кориду. Він приголомшить публіку, нехай їй стане соромно за несправедливе ставлення до нього. Якщо попадуться добрі бики, він виступить не гірше, аніж Роже де Флор, той самий, який завжди на язиці в їхнього пришелепуватого шуряка.

Добрі бики! Ось що особливо непокоїло Гальярдо. Раніше він хизувався тим, що ніколи не цікавиться, яких тварин проти нього випустять, і не ходить дивитися на них перед коридою.

– Я вб’ю якого завгодно бика, що мені дістанеться, – похвалявся він.

І вперше зустрічався з биком, аж коли той вибігав на арену. А тепер йому хотілось роздивитися тварин зблизька, вибрати для себе підходящих і заздалегідь підготувати успіх, вивчивши їхні повадки.

Небо прояснилося, засяяло сонце. Завтра відбудеться друга корида.

Пополудні Гальярдо сам-один пішов до цирку. Викладена з червоної цегли кругла будівля з віконцями в арабському стилі самотньо височіла на тлі зелених пагорбів. Широкий і досить одноманітний краєвид замикався на обрії білою плямою, схожою на отару овець, що паслась на косогорі. То було кладовище.

Коли матадор підійшов до цирку, його обступив гурт обшарпанців, усяких дармоїдів та волоцюг, що з ласки конюхів сплять у стайнях, а годуються милостинею любителів та недоїдками з ближніх таверн. Дехто з них прийшов сюди з Андалусії, супроводжуючи биків, та так і залишився жити на задвір’ї цирку.

Гальярдо кинув у простягнені до нього шапки кілька монет і зайшов у відчинену Конюшенну браму.

У корралі він побачив гурт любителів, що дивились, як пікадори вибирають собі коней. Дзеленькаючи величезними ковбойськими острогами, Потахе з гаррочею в руках готувався вискочити на сідло. Постачальник коней, опасистий, неговіркий чолов’яга в крислатому андалузькому капелюсі стояв, оточений конюхами; він спокійно відповідав на глузування й лайку пікадорів, що зійшлися на пробу коней.

«Учені мавпи» із закасаними рукавами привели кількох жалюгідних шкап, яких вони об’їжджали і муштрували протягом останніх днів. На боках нещасних конячин досі видніли червоні сліди від острогів. «Учені мавпи» ганяли коней клусом по навколишніх пагорбах і ударами підборів змушували раз у раз повертати, щоб привчити їх бігати по арені. До цирку тварини поверталися з закривавленими боками, і, перше ніж загнати їх до стаєнь, на них виливали по кілька цебер води. Навколо басейну, у вибоях поміж плитами, застоювалися калюжки темно-червоної води, схожої на розлите вино.

Призначених для завтрашньої кориди коней майже силоміць тягли зі стаєнь. Пікадори мали їх оглянути і вибрати годящих.

Жалюгідні сухоребрі шкапи ішли хисткою ходою; на їхніх запалих боках можна було прочитати сліди сумної старості, хвороб та людської невдячності, яка не цінує вірної служби. Тут були неймовірно худі конячки, живі кістяки, туго обтягнені шкірою, з довгою зваляною шерстю. Поруч із ними здиблювалися й били копитами баскі лискучі огирі з вогнистими очима, ніби щойно випряжені з розкішної карети; здавалося незрозумілим, як вони опинилися серед приречених на смерть покидьків. Але ці коні якраз і були найнебезпечніші; невиліковно хворі, вони могли раптово забитись у корчах і впасти на землю, скинувши вершника через голову. А серед цих недолугих та хворих шкап сумно подзенькували підковами інваліди праці: коні, що крутили жорна, працювали на фабриках, орали землю, бігали у візницьких бричках – усі мляві й отупілі від звички роками тягати за собою плуга або воза, нещасні парії, яких люди змушують трудитися до останньої миті життя, аж поки бичачий ріг розпоре їм черево, і навіть тоді вони ще розважатимуть публіку, дригаючи ногами та смикаючись у передсмертних корчах.

Сумне видовище! Добрі жовтаво-тьмяні очі; худі шиї, в які жадібно повпиналися роздуті зелені ґедзі; на кощавих мордах кишать паразити, шерсть на сухоребрих боках злиплася і звалялась; вузькі груди здригаються від глухого іржання; тонкі ноги, що підламуються за кожним кроком, заросли аж до копит довгою і густою шерстю.

Звиклі до голодування шлунки не могли перетравити доброго корму, яким хотіли підтримати їхні сили, і все подвір’я було заляпане смердючими кізяками. Щоб сісти верхи на таку коняку, ошалілу від хвороби або ладну звалитися від виснаження, треба було не менше мужності, ніж для того, щоб виїхати назустріч бикові. На спину коневі клали велике мавританське сідло з високою лукою, жовтим сидінням та ковбойськими острогами. Траплялося, що під тягарем сідла шкапа мало не падала на землю.

У розмові з постачальником Потахе тримався погордливо. Він говорив не тільки від себе, а й від імені товаришів. Навіть «учені мавпи» сміялися, слухаючи його циганську лайку. Інші пікадори цілком покладались на нього – він сам порозуміється зі стайничими. Ніхто краще за нього не знає повадок цього люду.

Конюх підводив якусь пікапу з опущеною головою, довгою шерстю та випнутими ребрами.

– Що ти мені даєш? – казав Потахе, повертаючись до постачальника. – Воно ж зовсім негодяще, ніхто на цю скотину не сяде. Посади на неї свою бабусю.

Флегматичний постачальник був незворушний. Якщо Потахе не зважується сісти на цю конячку, то тільки тому, що нинішні пікадори всього бояться. Колись, за добрих давніх часів, сеньйори Кальдерон, Тріго або навіть інший пікадор змогли б на такому смирному й слухняному конику виступити на двох коридах поспіль, жодного разу не впавши, та й тварина не дістала б навіть подряпини. А тепер!.. Тепер пікадори тремтять від страху, геть утратили сором.

Пікадор та постачальник лаялися спокійно і якось подружньому, так ніби внаслідок звички найстрашніші прокльони в їхніх устах втрачали вагу.

– А ти такий, як і завжди, – відповів Потахе. – Нахаба й сучий син, не згірший за Хосе Марію, того, що люди кличуть Поспіхайлом. Можеш забрати цю шкапу собі, нехай їздить на ній твоя відьма-бабуся, що суботньої ночі на помелі літає.

Усі засміялись, а постачальник тільки знизав плечима.

– І чим тобі не до вподоби цей кінь? – заперечив він спокійно. – Даремно прискіпуєшся, поганцю. Може, ти хочеш, щоб тобі підсунули коня зачумленого або хворого на падучу, який скине тебе на арену, ще й до бика не встигнеш наблизитись? А цей здоровісінький і свіжий, мов яблуко. Двадцять вісім років пропрацював він на фабриці шипучих напоїв, і ніхто ні в чому не міг йому дорікнути. І ось ти, де такий взявся, горлаєш, як навіжений, ганьбиш ні за що цього чесного трудягу!

– Мені його не треба – і годі! Катайся на ньому сам!

Постачальник неквапно підійшов до Потахе і спокійно, як людина досвідчена в таких справах, прошепотів йому щось на вухо. Пікадор, усе ще прикидаючись сердитим, зрештою попрямував до коня. Йому то що – можна й подивитися. Проте хай не кажуть, ніби він людина непоступлива – не може ж він підвести товариша.

Поставивши ногу в стремено, він навалився на бідолашну конячину всією вагою свого здоровенного тіла. Потім, узявши гаррочу під руку, вгородив її у товстий стовп, вмурований у стіну корралю і кілька разів щосили натиснув на ратище, ніби на кінці списа пручався могутній бик. Бідолашна шкапа тремтіла й падала на коліна після кожного поштовху.

– Нічогенько вона повертається, – примирливо мовив Потахе. – Конячка краща, ніж я гадав. Зуби в неї добрі, та й ноги непогані. Ну що ж, твоя взяла. Можете заганяти її до стійла.

І пікадор спішився. Мабуть, після таємничої наради з постачальником він був готовий прийняти все, що той йому запропонує.

Гальярдо відійшов від гурту любителів, які, посміхаючись, спостерігали за цими переговорами. Воротар цирку провів його туди, де тримали биків. Матадор відчинив дверці і зайшов до корралю, огородженого з трьох боків кам’яним муром заввишки по шию людині. Над цією загорожею здіймалися міцні стовпи, що підтримували довгий балкон. То там, то там у мурі видніли отвори, такі вузенькі, що людина могла протиснутися в них лише боком. У просторому загоні було вісім биків – одні лежали, підігнувши ноги, інші стояли, опустивши голови, й принюхувались до покладеного перед кожним оберемка сіна.

Тореро пройшов зовнішнім коридором, придивляючись до биків. Раз у раз він пропихався крізь вузенький отвір, вимахував кулаками й дико горлав. Бики одразу втрачали спокій. Одні схоплювались і, наставивши роги, кидались на зухвальця, що посмів порушити їхній мирний спочинок. Інші піднімали голову й, упершись ногами в землю, грізно чекали, поки зухвалець підійде ближче.

Гальярдо поквапно відступав за огорожу і пильно роздивлявся биків, намагаючись розгадати їхню вдачу і вибрати двох для себе.

Поруч стояв старший загонщик худоби – дужий чолов’яга в гетрах з острогами, у грубій сукняній куртці та крислатому капелюсі, стягнутому біля підборіддя ремінцем. За відлюдкувату вдачу його прозвали Лобато [36]36
  Від ісп. lobato – вовчик.


[Закрыть]. Більшу частину року він жив у чистому полі, майже не злізаючи з коня, а в Мадриді поводився, як дикун, анітрохи не цікавився містом і не виходив за околиці цирку.

Для нього столицею Іспанії була арена з амфітеатром, а також навколишні пагорби та пустирища. Він не мав найменшого бажання ознайомитись з таємничим нагромадженням будинків, яке починалося далі. Найважливішим закладом Мадрида пастух вважав таверну «Курка», що стояла біля самого цирку, благословенний райський куточок, чарівний палац, де він обідав і вечеряв коштом імпресаріо, аж поки наставав час повертатися на пасовище, і він виїздив з Мадрида верхи на своєму коні, з темним плащем, перекинутим через сідельну луку, із саквами на крупі та списом у руці. Лобато заходив до корчми, і слуги тремтіли від страху перед його дружнім привітанням; коли він потискував комусь руку, хрускали кістки, й людина зойкала від болю. Загонщик посміхався, втішений своєю силою і задоволений, що його називають «звірюкою». Потім сідав за стіл, і перед ним ставили величезну, як умивальний таз, миску, повну смаженої картоплі з м’ясом, та глек вина.

Лобато доглядав куплених для цирку биків, випасаючи їх на луках Муньйоси, а з настанням спеки – на полонинах Гвадаррамських гір. З допомогою кінних пастухів він приганяв череду до цирку за два дні перед коридою, переправляючись опівночі бродом через струмок Абронігаль на околиці Мадрида. Негода доводила його до розпачу, через неї кориду відкладали, і бики мусили чекати в корралях цирку, а він не міг одразу повернутися на луки, де випасались інші його годованці.

Скупий на слова, тугий на думку, цей кентавр, що пахнув шкірою та сіном, ставав красномовним, коли розповідав про своє вільне пастуше життя серед биків. Мадридське небо здавалося йому вузеньким, та й зірок на ньому ніби менше. З мальовничим лаконізмом описував він ночі на пасовищі, коли бики сплять під мерехтливим світлом зірок, а глибока тиша порушується тільки таємничими шерехами у траві та кущах. Гірські змії співають у такій тиші дивними голосами. Атож, сеньйоре, співають. І не сперечайтеся з Лобато, він сам чув це безліч разів, і заперечувати йому – значить, обізвати його брехуном, а рука в нього важкенька. Так, так, гади вміють співати, а бики – розмовляти, хоча, на жаль, він досі не розкумекав їхньої мови. Бики в усьому схожі на людей, тільки що вони на чотирьох ногах і з рогами. Побачили б ви, як прокидаються вони на світанні! Вистрибують і радіють, як діти; пустують, жартома б’ються, зчеплюються рогами; а то видираються один на одного і весело мукають, наче вітають появу сонця, благословенного богом світила.

Потім Лобато розповідав про свої мандри у Гвадаррамських горах, понад бурхливими річечками, які збігають із покритих талим снігом вершин і несуть у великі річки свої прозорі, як кришталь, води; про зелені квітучі полонини; про те, як кружляють над сонними биками птахи і сідають відпочивати на роги; про вовків, що виють ночами десь далеко, дуже далеко, ніби налякані нашестям могутніх тварин, які йдуть за дзвіночками ватажків, щоб відвоювати в сіроманців частину дикої пустелі… А про Мадрид він і слухати не хоче: тут люди задихаються! У цьому нескінченному лісі будинків пастух визнавав тільки таверну «Курка» з її вином та смачними стравами.

Лобато озвався до матадора і порадив йому, яких двох биків вибрати. Старший пастух не відчував ніякої пошани до цих знаменитостей, якими так захоплюється публіка. Він майже зневажав матадорів. Убивати таких благородних тварин – та ще й обманом! Справжній сміливець – вій: сам-один живе серед биків, ходить перед самими рогами, не маючи ніякої зброї, – тільки свої дужі руки, – і ні від кого не чекаючи оплесків.

Коли Гальярдо та Лобато вийшли з корралю, до маестро з шанобливим поклоном підійшов якийсь чоловік. То був старий прибиральник цирку. Він виконував цю роботу багато років і знав усіх славетних тореадорів свого часу. Одягнений був він бідно, але на його пальцях часто виблискували жіночі персні, а сякаючись, прибиральник витягував звідкись із глибин своєї блузи малесенького батистового носовичка з вишитою монограмою і тонким мереживом, від якого ще струміли ніжні пахощі.

Цілий тиждень він сам підмітав величезну арену, амфітеатр і ложі, ніколи не нарікаючи на те, що багато роботи. Коли імпресаріо бував ним незадоволення і хотів його покарати, він відчиняв ворота волоцюгам, що вешталися поблизу цирку, і бідолаха-прибиральник слізно обіцяв виправитися, боячись, що цей вуличний набрід відбере в нього роботу.

Лише зрідка старий брав собі на допомогу з півдесятка хлопчаків, які вчилися на тореро, і вони виконували всі його розпорядження за дозвіл подивитися кориду з «собачої ложі», тобто крізь штахетні дверці поруч із стійлами для биків – туди виносили поранених тореро. Ухопившись за чавунні штахети, підручні прибиральника дивились на сцену, сварилися й заводили бійку за краще місце, як мавпи в клітці.

Протягом тижня старий спритно розподіляв обов’язки по прибиранню цирку. Хлопців посилав підмітати ряди на сонячному боці, там, де сиділа брудна й убога публіка, що залишає після себе ціле звалище апельсинових шкаралуп, клаптиків паперу та недокурків.

– Пильнуйте мені тютюн! – наказував прибиральник своєму війську. – Хто привласнить хоч один недокурок, той не побачить у неділю кориди.

А сам неквапно й терпляче, мов шукач скарбів, підмітав тіньовий бік, нишпорячи по ложах та ховаючи до кишень усякі знахідки: віяла, персні, носовички, монети, жіночі прикраси – усе те, що лишалося після нашестя чотирнадцятитисячної орди. Тютюн з недокурків він висушував на сонці й продавав. Цінні знахідки відносив до однієї тандитниці, яка скуповувала все, що глядачі забули в ложах або випустили з рук від хвилювання.

Гальярдо відповів на улесливе привітання старого, дав йому сигару і попрощався з Лобато. Він домовився із загонщиком, що той відлучить для нього двох відібраних биків у окремий загін. Інші матадори не заперечуватимуть. То хлопці молоді, сміливі, їм щастить, і вони вб’ють якого завгодно бика, що їм дістанеться.

Коли Гальярдо вийшов на подвір’я, де й досі випробовували коней, від гурту цікавих відійшов високий худорлявий чоловік із смаглявим обличчям, одягнений як тореро. З-під чорного фетрового капелюха вибивалися пасма посрібленого сивиною чуба, а від кутиків рота розбігалися зморшки.

– Пескадеро! Як живеш? – вигукнув Гальярдо, із щирою радістю потискуючи простягнуту йому руку.

Це був колишній матадор, замолоду добре відомий публіці, але тепер його мало хто пам’ятав. Інші матадори, які з’явилися після нього, затьмарили його скромну славу, і Пескадеро, трохи повиступавши в Америці й діставши там кілька ран, пішов з арени. Гальярдо чув, що на свої заощадження Пескадеро купив таверну неподалік цирку, живе скромно й уникає товариства любителів та тореро. Тому він здивувався, побачивши його тут.

– Що поробиш! – меланхолійно відповів Пескадеро. – Не можу забути. На кориди я ходжу рідко, але старе ремесло мене вабить й інколи зазираю сюди по-сусідському. Тепер я тільки шинкар.

Дивлячись на його сумне обличчя, Гальярдо пригадав іншого Пескадеро, одного з героїв свого дитинства, гордовитого красеня, улюбленця жінок, який, коли бував у Севільї, гуляв вулицею Кампана в крислатому оксамитовому капелюсі та курточці винного кольору, туго перехопленій строкатим шовковим поясом, і тримав у руці тростину, оздоблену слоновою кісткою й увінчану золотою головкою. Отаким убогим та всіма забутим стане й він, якщо піде з арени!..

Вони довго розмовляли про своє ремесло. Пескадеро, як усі старі, озлоблені невдачами, бачив усе тільки в чорному світлі. Справжніх тореро давно немає. Тепер і не побачиш відважних людей. «Як годиться» вбивають биків тільки Гальярдо та ще, може, два або три матадори. Навіть бики і ті перевелися – не такі могутні, як колись.

Трохи виговорившись, Пескадеро запросив давнього друга до себе. Якщо вже вони зустрілись і матадор не має чого робити, він покаже йому свій заклад.

Гальярдо погодився. Вони звернули на одну з вулиць, що прилягали до цирку, і зайшли в непоказну таверну з пофарбованим у червоне фасадом і червоними фіранками на вікнах. У вітрині на запорошених тарелях були виставлені запечені в тісто відбивні котлети, смажена птиця та маринади в пляшках. У залі з оцинкованим прилавком стояли барила, пляшки, круглі столики та дерев’яні табурети, а на стінах виднілося безліч кольорових журнальних вирізок із портретами знаменитих тореро та найефектнішими прийомами кориди.

– Випиймо по склянці монтільї, – запропонував Пескадеро, кивнувши парубійкові, що стояв за прилавком.

Побачивши Гальярдо, хлопець усміхнувся, а матадор пильно глянув йому в обличчя, потім кинув погляд на порожній правий рукав курточки.

– Здається, я тебе знаю, – сказав він.

– Ще б пак не знаєш, – озвався Пескадеро. – Це Піпі.

Почувши юнакове прізвисько, – Гальярдо відразу пригадав, хто він такий. Відважний хлопець, який колись напрочуд майстерно всаджував бандерильї; про нього вже говорили як про «тореро з майбутнім». Та одного дня на мадридській арені бик ударив його рогом у руку, довелося ампутувати її, і Піпі мусив забути про виступи на коридах.

– Я взяв його до себе, Хуане, – провадив Пескадеро. – Родини в мене нема; дружина моя померла, зате я маю тепер сина… Нелегко! Але як на додачу до всіх нещасть у людини ще й відібрати серце, то нащо їй жити?.. Звісно, в розкошах ми не копаємось, живемо як можемо, але все, що я маю, належить і Піпі. Сяк-так перебиваємося, дякуючи старим друзям, що іноді заходять сюди поснідати або пограти в карти, але головним чином завдяки школі.

Гальярдо посміхнувся. Він уже чув, що Пескадеро відкрив поблизу своєї таверни школу тавромахії.

– Що поробиш, друзяко! – мовив старий тореро, ніби виправдовуючись. – Треба якось жити, а школа дає більше прибутку, ніж усі відвідувачі таверни. У ній навчаються дуже достойні люди: молоді сеньйори, що хочуть відзначитись у любительських боях; чужоземці – любителі кориди, яким на старості років забандюрилося стати тореро. Зараз у мене є один такий учень. Щодня приходить. Ходімо, покажу.

Вони перейшли через вулицю й попрямували до обгородженого високим парканом загону. На дощаних воротях красувався виведений смолою напис: «Школа тавромахії».

Коли зайшли досередини, Гальярдо насамперед звернув увагу на бика – дерев’яне, обплетене рогозом опудало на колесах, із хвостом-мичкою, солом’яною головою, оцупком коркового дуба замість шиї і парою найсправжнісіньких рогів, які нагонили учням жах.

Парубійко з начесаним на вуха волоссям, у шапчині та розхристаній сорочці керував рухами звіра, штовхаючи його вперед щоразу, коли до нього підступав «учень» з плащем у руці.

Посеред загону стояв опецькуватий літній пан з рум’яним обличчям та жорсткими сивими вусами. Він був без піджака і тримав у руках бандерильї. Під парканом на стільці, спершись руками на спинку другого стільця, сиділа дама в капелюшку з квітами – також літня й не менш огрядна, ніж чоловік. Її червоне обличчя, вкрите жовтими, наче висівки, плямами, так і спалахувало радістю щоразу, як чоловік майстерно всаджував бандерилью. Коли вона сміялася, коливались троянди на капелюшку і підстрибували фальшиві, руді, аж червоні, кучері. Плескаючи в долоні, жінка широко розставляла ноги, і спідниця підсмикувалась угору, трохи відкриваючи пишні, але вже зів’ялі принади.

Стоячи біля хвіртки, Пескадеро пояснив Гальярдо, що то за люди. Вони ніби французи чи то інші якісь чужоземці; він до пуття не знає, звідки вони, та йому й байдуже. Це подружжя мандрує світом і де тільки не побувало. Чоловік, якщо вірити його розповідям, змінив тисячу професій: був шахтарем у Африці, орендував землю на далеких островах, ганявся з лассо за дикими кіньми по безкраїх рівнинах Америки. А тепер надумав стати тореро, щоб, як іспанці, заробляти цим ремеслом гроші. Він щодня приходить у школу, прагне до своєї мети, як уперта дитина, і щедро платить за уроки.

– Уявляєш собі тореро з отаким черевом!.. Та ще й у п’ятдесят років!

Побачивши Гальярдо та Пескадеро, учень опустив руки з бандерильями, а дама обсмикнула спідницю й поправила заквітчаний капелюшок. – Oh, cher maílre! [37]37
  О любий учителю (франц.).


[Закрыть]

– Добривечір, мосью. Вітаю вас, мадам, – мовив учитель, підносячи руку до капелюха. – Ану, мосью, подивимось, як ваші успіхи. Не забули моєї науки? Ви стоїте на місці і дражните бика, він нападає і коли опиняється біля вас, ви відхиляєтесь і встромляєте бандерильї в загривок. Вам не треба пі про що думати, бик усе зробить сам. Увага! Готові?

Маестро відійшов трохи вбік і спинився перед грізним биком чи то пак перед шибеником, який стояв за опудалом, впершись у нього руками й наготувавшися штовхати його вперед.