Текст книги "Кров і пісок"

Автор книги: Бласко Ібаньєс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 22 страниц)

II

Коли в сеньйори Ангустіас помер чоловік, відомий швець Хуан Гальярдо, який працював у підворітті одного з будинків Ярмаркового передмістя Севільї, вона невтішно поплакала, як личить у таких випадках, але водночас відчула у глибині душі радість, що її відчуває людина, коли після тривалої й нелегкої подорожі може нарешті скинути з пліч тяжку ношу.

– Мій ріднесенький, мій сердешний! Царство йому небесне! Такий був добрий!.. Такий працьовитий!

За двадцять років спільного життя чоловік не завдав їй багато прикрощів – лише ті, що їх терпіли всі жінки їхнього передмістя. З трьох песет, які іноді йому щастило заробити за день, одну він віддавав сеньйорі Ангустіас на господарство та утримання родини, а дві залишав собі – на розваги та витрати честі. Не міг же він залишатися в боргу перед друзями, коли ті чемно запрошували його на чарку горілки або склянку вина, адже андалузьке вино – це справді райський трунок і коштує дорого. Мусив він також ходити на бій биків, бо як не пити й не ходити на кориду, то нащо тоді на світі жити?

Отож сеньйорі Ангустіас, щоб прогодувати себе, чоловіка та двох дітей, Енкарнасйон і Хуанільйо, доводилося добре сушити голову і крутитися як муха в окропі. Вона працювала поденно, прислуговуючи в найзаможніших родинах передмістя, шила для сусідок, перепродувала за дорученням знайомої тандитниці коштовності й одяг і набивала цигарки, згадавши своє давнє ремесло, яке робила, коли була молода і сеньйор Хуан, її ніжний і ласкавий наречений, зустрічав її біля воріт тютюнової фабрики.

Вона не могла поскаржитися, що небіжчик зраджував її або погано до неї ставився. По суботах, коли швець приходив додому пізно вночі, повиснувши п’яний на руках у друзів, він завжди був веселий і ніжний. Сеньйорі Ангустіас доводилося силоміць тягти чоловіка в хату, бо він упирався, хапався за одвірок, плескав у долоні і, булькаючи слиною, співав любовних пісеньок на честь своєї опасистої подруги. А коли двері за ним таки зачинялися, позбавляючи сусідів потішного видовища, і «сеньйо» Хуан у нападі п’яного розчулення неодмінно хотів подивитися на дітей, які вже спали, цілував їх, поливав рясними сльозами і повторював свої серенади на честь сеньйори Ангустіас (оле! найпершої красуні світу!), сердиті зморшки на чолі в доброї жінки розгладжувались, вона не витримувала і сміялась, роздягаючи чоловіка та вкладаючи його в ліжко, мов хвору дитину.

Інших вад у бідолахи не було. Ні жінок, ні карт – ані-ні! Хоча заробіток він розподіляв явно несправедливо і прагнув добре вдягатися, тим часом як дружина та діти ходили в лахмітті, але цей свій егоїзм швець загладжував великодушними вчинками. Сеньйора Ангустіас із гордістю згадувала, як на великі свята Хуан просив її нарядитися у свою весільну мантилью з манільського мережива, надівав на голову білий кордовський капелюх, брав ціпок із срібною головкою і, пустивши дітей наперед, вони прогулювалися по бульвару Делісіас, наче родина якихось заможних торговців із вулиці Змій. У дні дешевих корид чоловік завжди піддобрювався до неї і, перш ніж рушити до цирку, пригощав її мансанільєю на вулиці Кампана або кавою на Новій площі.

Ці радісні хвилини залишилися в пам’яті бідолашної жінки як невиразний і щасливий спогад.

Сеньйор Хуан захворів на сухоти, і цілих два роки дружина доглядала його. Тепер їй доводилося працювати по наймах ще більше, щоб заробити песету, яку раніше вона отримувала від чоловіка. Зрештою той помер у лікарні, змирившись з долею, переконаний, що життя без мансанільї та бою биків нічого не варте. Перед тим як навіки склепити очі, він обдарував дружину ніжним і вдячним поглядом, наче хотів востаннє сказати: «Оле! Ти найперша красуня світу!..»

Коли сеньйора Ангустіас залишилася сама, становище її не погіршилось; навіть навпаки, тепер вона зітхнула з полегкістю, адже останні два роки з чоловіком їй було більше клопоту, ніж із дітьми. Жінка завзята й рішуча, вона відразу ж обрала для дочки та сина життєвий шлях. Енкарнасйон, якій виповнилось сімнадцять років, пішла працювати на сигаретну фабрику; подруги материної молодості, що вже стали майстринями, допомогли їй туди влаштуватись. Хуанільйо, згідно з волею сеньйори Ангустіас, мав навчитись шевського ремесла, адже малим він цілими днями просиджував у підворітті Ярмаркового передмістя, дивлячись, як працює батько. У дванадцять років мати забрала його зі школи, де він навчився сяк-так читати, й віддала в науку до одного з найкращих шевців Севільї.

Отоді й почалися страждання бідолашної жінки.

Не хлопець, а чисте горе! І подумати тільки – син таких порядних батьків!.. Мало не щоранку, замість іти в майстерню шевця, він приєднувався до ватаги шибеників, які збирались на бульварі Геркулеса* і звідти вирушали на різницю. На превелику втіху пастухів і різників зухвалі хлопчаки дражнили волів червоною ганчіркою, не раз дістаючи удар рогом або попадаючи під ратиці. Сеньйора Апгустіас, яка часто до пізньої ночі сиділа з голкою, щоб син мав змогу з’явитися до вчителя-шевця в пристойному вигляді, не раз, відчинивши двері, бачила його на порозі у подертих штанях, вимазаній багнюкою курточці, з гулями та подряпинами на обличчі. До хати хлопець війти боявся, але й не тікав – був дуже голодний.

До синців, наставлених рогами підступного вола, додавалися нові – од материних рук. Але герой різниці мужньо витримував ляпаси та удари віником, знаючи, що потім його все ж таки нагодують. «Бий, але дай чогось попоїсти». Після пережитих за день пригод голод мучив його нестерпно, і він з вовчим апетитом наминав черствий хліб, гнилу квасолю, протухлу тріску – браковані продукти, які працьовита жінка вишукувала по крамницях, щоб прогодувати родину на свої мізерні заробітки.

З ранку до вечора сеньйора Ангустіас шкребла підлогу в чужих будинках і лише вряди-годи могла урвати хвилинку і збігати до шевця, щоб довідатись про успіхи юного підмайстра. Повертаючись звідти, вона задихалась од гніву, вигадувала найстрахітливіші покарання, які могли б напутити шибеника-сина на добрий розум.

Найчастіше він навіть не заглядав до майстерні. Зранку йшов на різницю, а пополудні стовбичив на розі вулиці Змій у гурті малих безпритульників, що витріщалися на тореро, які залишилися без контрактів; ошатно вбрані, в новеньких капелюхах, але без копійки в кишені, ті мали звичай сходитися сюди і розводитися про свої подвиги.

Хуанільйо дивився на них, як на істот незрівнянно вищих, ніж прості смертні; він заздрив їхнім елегантним і невимушеним манерам, тій легкості, з якою вони говорили люб’язності незнайомим жінкам. Хлопець аж тремтів від шанобливого захвату, думаючи, що кожен із них має вдома розкішне, гаптоване золотом вбрання матадора, у якому з’являється на арені під музику і бурхливі оплески глядачів.

Серед малих обшарпанців син сеньйори Ангустіас був відомий як Сапатерін [16]16
   Сапатерін (від ісп. zapaterín) – маленький швець.


[Закрыть], і хлопець неабияк пишався, що дістав прізвисько, як усі славетні тореадори. Він поцупив у сестри червону хусточку й пов’язував її на шию, носив шапчину, схожу на берет матадора, а волосся змочував слиною й начісував густими пасмами на вуха. Любив, щоб курточки, які йому шили з грубої бавовняної матерії, були якраз до пояса і закінчувалися складками. Коли сеньйора Ангустіас викроювала йому штани із старого батькового одягу, він просив, щоб пояс був високо, стегна туго обтягувались, а холоші вільно спадали трохи нижче колін. Якщо ж мати не зважала на його прохання і робила по-своєму, хлопець гірко плакав.

Його заповітною мрією був справжній плащ матадора – тоді йому не доводилося б випрошувати на кілька хвилин омріяний червоний клапоть у щасливчиків-товаришів!.. Якось Хуанільйо знайшов у коморі старий матрац без набивки. Вовну з нього сеньйора Ангустіас давно продала, коли родині було особливо сутужно. Одного дня мати пішла працювати до якогось каноніка, а Сапатерін цілий ранок просидів удома. З винахідливістю людини, що врятувалася з затонулого корабля, опинилася на безлюдному острові і все мусить робити своїми руками, Хуанільйо викроїв із прілого й подертого клаптя матерії плащ тореадора. Потім закип’ятив у чавунці воду, вкинув туди жменю червоної анілінової фарби, купленої в аптеці, й занурив у цей розчин стару лахманину. Хлопець не міг намилуватися своєю роботою. Тепер у нього буде яскраво-червоний плащ – ото заздритимуть хлопці на сільських капеях!.. [17]17
   Капея – корида, переважно з молодими бичками, що влаштовується в містечках та селах, нерідко прямо на центральному майдані, і в якій биків не вбивають, а лише дражнять плащами.


[Закрыть]Залишалося тільки висушити його, і Хуан повісив свій витвір на шворку, де сушилася білизна сусідок.

Знявся вітер, і червона ганчірка, з якої капала фарба, повимазувала все, що висіло поряд. На винуватця посипався град погроз і прокльонів; жінки сердито вимахували кулаками і з такою люттю кляли і малого бешкетника, і його матір, що Сапатерін поквапно схопив свій дорогоцінний плащ і чимдуж кинувся навтіки, весь заляпаний червоною фарбою, ніби щойно когось зарізав.

Сеньйора Ангустіас, жінка опасиста, дужа й вусата, яка не боялась чоловіків і за свою рішучу та незалежну вдачу була в пошані серед жінок, почувала себе безпорадною перед упертістю сина. Що з ним робити?.. Її рука погуляла по всіх частинах хлопцевого тіла; не один віник вона поламала на ньому, і все даремно. «Цей ледащо, – казала мати, – терпить палицю, як пес». Звикнувши на різниці до ударів молодих бичків, до безжальних коров’ячих ратиць, до дрючків погоничів та різників, – а ці люди не церемонилися з хлопчаками, схибленими на тавромахії, – Хуан сприймав материнські стусани як щось неминуче в своєму житті бродяги, як плату за харчування, і поки мати кляла його та духопелила, він наминав кусень черствого хліба, аж за вухами лящало, і навіть гадки не мав виправлятись.

Погамувавши голод, хлопець негайно тікав із дому, користаючись із того, що сеньйора Ангустіас майже завжди була на якійсь роботі і не могла його затримати.

На вулиці Кампана, цьому форумі, де збираються любителі кориди і куди миттю долітають усі новини про бій биків, Хуан зустрічався зі своїми приятелями і не раз чув од них слова, які сповнювали його хвилюванням і радістю.

– Завтра корида, Сапатеріне.

У провінційних містечках на храмові свята завжди влаштовувалися капеї. Ось туди й виряджалися малі тореро, заздалегідь уявляючи, як потім вихвалятимуться перед товаришами своїми подвигами на аренах Асналь-кольяра, Больюльйоса чи Майрена. Вирушали ще звечора, влітку – перекинувши плащ через плече, взимку – кутаючись у нього, і дорогою безупину розповідали один одному всякі історії про биків.

Якщо подорож тривала кілька днів, ночували просто неба або просилися на сінник до якогось заїзду. Ох і діставалося ж виноградникам, баштанам та смоковницям, які траплялися на їхньому шляху в кінці літа!.. Єдине, що непокоїло хлопчаків, це загроза зустрітися з іншою ватагою, такою самою «квадрильєю», якій могло спасти на думку прийти в те саме село і скласти їм нещадну конкуренцію.

Діставшись до мети своєї подорожі, – стомлені, з пилюкою на бровах і в роті, зі збитими до крові ногами, – хлопці йшли прямо до алькальда: найсміливіший брав на себе обов’язки імпресаріо і починав вихваляти високу майстерність «своїх людей»; юні шукачі пригод були просто щасливі, коли місцева влада великодушно пускала їх ночувати у стайню сільського заїзду; а іноді ще й дарувала їм чавунець ольї [18]18
   Олья – народна іспанська страва: м’ясо, тушковане з овочами.


[Закрыть], який вони спорожняли за одну мить. Наступного ранку сільський майдан обгороджували возами та лавами й випускали на цю арену старих биків. То були справжні гори тугого тіла, увінчані величезними рогами з гострими скалками, посмуговані шрамами та рубцями. Ці «заслужені ветерани» багато років виступали на коридах, улаштованих з нагоди місцевих свят і, образно кажучи, «знали латину» – такі були хитрющі й утаємничені в усі тонкощі тавромахії.

Прилаштувавшись у безпечному місці, сільські парубки підколювали биків гаррочами [19]19
   Гарроча – спис завдовжки до чотирьох метрів, яким пікадори штрикають биків, щоб їх роздражнити.


[Закрыть], але людей цікавили не так бики, як «тореро з Севільї». Хлопчаки махали перед биком червоними клаптями, ноги в них тремтіли від страху, але приємно обтяжений шлунок додавав бадьорості. Бик змахував рогами, і горе-тореадор летів беркицьма на радощі публіки. А коли якийсь із гастролерів, переляканий на смерть, хотів перелізти через загорожу, безжальні селяни зустрічали його лайкою, били по руках, як він хапався за дошки, шмагали по ногах дубцями й кричали: «Куди, безсоромна пико! Ану, повернися лицем до бика, боягузе!..»

Бувало й так, що «тореадора» виносили з арени; обличчя його було біле, наче папір, очі осклілі, голова безживно звисала на груди, що хрипіли, як подертий ковальський міх. Прибігав сільський коновал і, не бачачи крові, заспокоював глядачів. Хлопець просто знепритомнів від сильного струсу, адже він кілька метрів пролетів у повітрі і гепнув на землю, як лантух з борошном. Іншим разом «тореро» попадав під ратиці важезної тварини й теж мало не віддавав богові душу. На голову йому бурхали цебро холодної води, і коли він приходив до тями, відпоювали касальєю [20]20
   Касалья – знаменита іспанська горілка, яку виробляють у андалузькому містечку Касалья де ла Сьєрра.


[Закрыть]. Одне слово, доглядали як принца.

І знову на арену. А коли пастухи заганяли до обори останнього бика і починало смеркати, двоє з квадрильї розгортали найкращий, плащ, брали його за кінці й ходили від лави до лави, збираючи винагороду. Якщо селяни були задоволені виступом гастролерів, на червоний клапоть дощем падали мідяки. Корида закінчувалась, і хлопці рушали назад до міста, бо знали, що в місцевому заїзді кредит для них уже закрито. Дорогою ділили зав’язані в хустинці монети, і не раз доходило до бійки.

Потім цілий тиждень вони розповідали про свої подвиги, тішачись захопленими поглядами друзів, які не брали участі в експедиції. Розводилися про вероніки в Ель Гарробо, про наварри [21]21
   Вероніка, наварра – особливо складні прийоми кориди, що вимагають від тореро великої мужності і холоднокровності.


[Закрыть] в Лорі, про жахливе поранення в Ель Педросо, наслідуючи при цьому манери та жести справжніх тореро, що за кілька кроків від них вешталися по Кампані, нудилися від вимушеного неробства й утішалися вихваляннями та брехнею.

Якось сеньйора Ангустіас цілий тиждень не мала жодної звістки про сина. Нарешті дійшли до неї чутки, ніби його поранено на капеї в селі Тосіна. Святий боже! Де воно те село? Як до нього дістатися?.. Гадаючи, що син неживий, мати поплакала і хотіла все ж таки їхати до нього. Та коли вже зовсім зібралася в дорогу, на порозі хати з’явився її Хуанільйо. Блідий і кволий, він як справжній чоловік недбало розповів про свою пригоду.

Нічого страшного, ріг зачепив і трохи роздер сідницю. З безсоромністю переможця хлопець показував рану всім сусідам і давав переконатися, що в неї можна застромити цілого пальця – така вона глибока. Він пишався гострим запахом йодоформу, який поширювався від нього, розповідав, як дбайливо доглядали його в тому селі, для Хуана – найкращому в усій Іспанії. Найзаможніші селяни, вся місцева «аристократія», цікавилися станом його здоров’я. Сам алькальд прийшов навідати пораненого, а потім дав йому на дорогу грошей. У Хуановій кишені ще лежало три дуро, і з щедрістю, притаманною великим людям, він тут-таки віддав їх матері. У чотирнадцять років – і така слава! Хлопець і зовсім запишався, коли на Кампані на нього звернули увагу деякі тореро (найсправжнісінькі тореро!) і стали розпитувати, як гоїться його рана.

Після того випадку Хуан уже ні разу не заглянув у майстерню вчителя-шевця. Тепер він добре знає, що таке корида: рана тільки додала йому сміливості. Він буде тореро – тільки тореро! Сеньйора Ангустіас облишила всякі спроби напоумити хлопця – однаково все намарне. Вона змирилася з думкою, що сина в неї нема. Коли вночі Хуан з’являвся додому і мати та сестра якраз вечеряли, вони мовчки ставили перед ним миску, намагаючись убити його своєю зневагою. Та це анітрохи не впливало на апетит хлопця. Коли ж Хуан приходив зовсім пізно, в домі не лишалося для нього ні крихти, і він знову йшов на вулицю, так і не повечерявши.

Ночами Хуанільйо блукав по бульвару Геркулеса в товаристві хлопчаків з лукавими очима, схожих на неповнолітніх злочинців або майбутніх тореро. Сусідки не раз бачили, як він розмовляв на вулиці з юнаками, яким жінки сміються просто в обличчя, або з поважними кабальєро, яким поговір дає жіночі імена. Подеколи він продавав газети, а на великодні свята розносив на таці льодяники дамам, які сиділи на площі святого Франсіска. У будні крутився біля готелів і чатував на якогось «англійця», – бо для нього кожен турист був англійцем, – сподіваючись, що той візьме його за гіда.

– Я тореро, мілорде! – кричав він, побачивши екзотичну постать, певний, що ця професія в для чужоземця найкращою рекомендацією.

На підтвердження своїх слів хлопець скидав кашкетик і відкидав назад колету, кіску завдовжки в п’ядь на маківці голови.

Найближчим другом Хуана був Чіріпа, його ровесник, низенький лукавий хлопчина, круглий сирота, що бродяжив по вулицях Севільї, відколи себе пам’ятав. Завдяки своєму досвідові він мав на Хуанільйо великий вплив. Усю щоку йому перетинав шрам від рога, і ця позначка здавалася Сапатерінові куди почеснішою, аніж власна, схована від людського ока рана.

Коли якась туристка, жадібна до «місцевої екзотики», заводила біля дверей готелю розмову з малими тореро, милуючись їхніми колетами та слухаючи розповіді про рани, що їх, вони дістали в боях із биками, а потім діставала гаманець, Чіріпа намагався її розчулити:

– Йому не давайте, бо в нього є мати, а я сам на світі, як палець. Той, хто має матір, не розуміє, яке то щастя!

І Сапатерін, на мить відчувши докори сумління, дозволяв товаришеві заволодіти всіма грішми.

– Це правда… це правда, – сумно бурмотів він.

А втім, такі спалахи синівської ніжності не заважали Хуанільйо жити й далі життям безпритульника. В домі сеньйори Ангустіас він з’являвся лише вряди-годи і раз у раз вирушав із Севільї в далекі подорожі.

Чіріпа був справжній професор бродячого життя. До яких тільки військових хитрощів не вдавався він у дні кориди, сповнений рішучості проникнути з товаришем у цирк! Хлопці перелазили через мур, прослизали в натовпі глядачів, ховаючись за спинами, або розчулювали контролерів приниженими благаннями – вони, мовляв, самі тореро, то невже їх не пропустять подивитися кориду!.. Коли в жодному з ближніх сіл не було капеї, Хуан з товаришем ішли на пасовища Таблади і дражнили там червоним клаптем молодих бичків. І все ж таки життя в Севільї, хоч яке цікаве, уже не задовольняло їхніх шанолюбних поривань.

Чіріпа чимало тинявся світом і розповідав товаришеві про всякі дивовижі, що їх бачив у далеких провінціях. Він був великий майстер подорожувати «зайцем», умів непомітно пролазити у вагон поїзда. Мов зачарований, слухав Сапатерін його розповіді про Мадрид, місто їхньої мрії. Столичний цирк уявлявся Хуанові величезним храмом, справжнім святилищем тавромахії.

Щоб посміятися з хлопців, якийсь молодий сеньйор сказав їм біля дверей кав’ярні на вулиці Змій, ніби в Більбао вони зможуть заробити купу грошей, бо там тореро куди менше, ніж у Севільї. І Сапатерін та Чіріпа вирушили в далеку подорож, без копійки в кишені і без іншого спорядження, крім подертих, зношених плащів; щоправда, ті плащі були справжні і колись належали відомим тореро – хлопці придбали їх за кілька реалів у крамниці якогось тандитника…

Вони нишком прослизали у вагон і ховалися під сидіннями, але голод та інші потреби зрештою таки виганяли їх звідти; пасажири ставилися до юних мандрівників співчутливо, сміючись із їхнього химерного вигляду, їхніх колет та плащів, І підгодовували хлопців рештками своїх припасів. Коли на зупинках за ними ганялися залізничники, Хуан та Чіріпа перебігали з вагона у вагон або лізли на дах і, сховавшися там, перечікували, поки поїзд рушить далі. Не раз їх ловили і, надававши ляпасів та носаків, стягували за вухо на перон якоїсь глухої станції, а тим часом поїзд віддалявся, мов утрачена мрія.

Влаштувавшися просто неба, хлопці чекали іншого поїзда, а коли помічали, що за ними стежать, рушали пішки безлюдними полями до дальшої станції, вірячи, що там їм пощастить більше… Після кількох днів такої подорожі, сповненої всяких пригод, зробивши не одну вимушену зупинку і накуштувавшись стусанів, хлопці добралися до Мадрида. На вулиці Севільї та площі Пуерта дель Соль вони досхочу надивилися на тореро, що залишилися без контрактів і не знали, куди згаяти час; юні мандрівники спробували навіть випросити у цих легендарних героїв грошей на дальшу дорогу, – та марно. Один прибиральник мадридського цирку, родом із Севільї, пожалів хлопців і пустив їх переночувати до стайні. Крім того, він подарував їм велику радість, давши змогу подивитися кориду з молодими бичками на арені славетного цирку, що, проте, здався їм меншим від севільського.

Налякані власною зухвалістю і бачачи, що до мети їхньої подорожі все ще дуже далеко, хлопці вирушили назад до Севільї в той самий спосіб, яким прибули. Але відтоді вони приохотились подорожувати у поїздах «зайцями». Як тільки до них доходила чутка, що в тому чи іншому глухому андалузькому містечку з нагоди місцевого свята влаштовують капею, вони відразу рушали в путь. Їм траплялося добиратись аж до Ламанчі й Естремадури; а коли не щастило й доводилось іти пішки, вони просились на ночівлю до селян, людей довірливих і веселих, які дивувалися з юності та відваги мандрівників і вірили всім їхнім хвалькуватим розповідям, приймаючи хлопчаків за справжніх тореро.

Необхідність задовольняти свої потреби під час такого бродячого життя навчила хлопців усяких хитрощів, властивих первісним людям. Підходячи до якогось хутірця, вони непомітно підповзали під саму хату І крали городину. Цілими годинами підстерігали якусь курку, і коли необережна птаха підходила близько й давала себе зловити, скручували їй шию і рушали далі, щоб десь опівдні назбирати хмизу, розпалити вогнище і, обсмаливши здобич, проглинути її майже сирою з жадібністю малих дикунів. Сільських собак хлопці боялися дужче, аніж биків. З цими звірами битись було непросто; ощиривши ікла, собаки гналися за чужаками, наче їх дратував екзотичний вигляд малих волоцюг, наче вони нюхом чули, що це вороги власності.

Не раз, коли, чекаючи поїзда, хлоп’яки засинали просто неба поблизу якоїсь станції, на них натрапляв жандармський патруль. Та, помітивши під головами малих безпритульників згорнуті червоні плащі, охоронці порядку відразу заспокоювались. Обережно скидали з сонних хлопців беретики і, побачивши заплетене в кіску пасмо волосся, посміюючись ішли геть. Далі можна й не дивитися, і так ясно, що це не злодюжки, а любителі корид, які добираються на капею. Така терпимість жандармів пояснювалась і глибокою любов’ю, яку почував кожен іспанець до великої національної розваги, і схилянням перед незвіданістю майбутнього: адже цілком можливо, що котрийсь із цих обшарпаних шолудивих хлоп’ят невдовзі стане зіркою арени, великим матадором, який убиватиме биків на честь короля, житиме, мов принц, а про його подвиги та багатство щодня писатимуть у газетах!..

Та настав день, коли в одному невеликому естремадурському селі Сапатерін утратив друга. Щоб приголомшити простодушних селян, які захоплено вітали славетних тореро, що прибули «прямо з Севільї», хлопці вирішили встромити бандерильї в шию лютого старого бика. Хуанільйо успішно вгородив свої дротики тварині в загривок і відступив до лав, тішачись захватом глядачів, які поплескували його по плечах грубезними долонями і пригощали вином. Несподіваний крик жаху протверезив сп’янілого від слави Хуана. Він глянув на сільський майдан і не побачив Чіріпи: там валялися в пилюці лише його бандерильї, черевик та берет. А бик, наштрикнувши на ріг якийсь згорток, схожий на ганчір’яну ляльку, бігав по майдану, ніби хотів спекатися несподіваної мороки. Він кілька разів шалено мотнув головою: жмут ганчір’я підлетів угору, бризнувши червоною цівкою, але на землю не впав, бо тварина підхопила його на другий ріг і знову стала несамовито трясти. Нарешті розтерзаний згорток покотився в пилюку і залишився там лежати, розшарпаний і нерухомий; кров цебеніла з нього, як вино з проштрикнутого міха.

Ніхто не зважувався наблизитись до бика, поки з’явився пастух, налигав його й відвів до обори. А бідолашного Чіріпу перенесли в сільську управу і поклали на ліжко в комірчині, що була там за в’язницю. Хуан подивився на товариша й побачив біле, як крейда, обличчя, пригаслі очі і тіло, залите кров’ю, яку марно намагалися спинити, прикладаючи до ран, за браком чогось іншого, ганчірки, намочені в розведеному оцті.

– Прощай, Сапатеріне! Прощай, Хуанільйо! – прошепотів нещасний.

І замовк навіки.

Ледь живий од страху Хуан вирушив назад до Севільї. Хлопця аж тіпало, і він весь час бачив перед собою осклілі очі вмирущого, чув його передсмертний стогін. Якби зараз йому зустрілася смирна корова, він би дременув від неї. Згадав про матір, про її мудрі поради. Справді, чи не краще шити чоботи й жити спокійно?.. Але ці думки трималися в Хуановій голові лише поки він був наодинці з собою.

Опинившись у Севільї, він одразу відчув вплив середовища. Збіглися друзі, і стали просити, щоб він розповів з усіма подробицями про загибель бідолашного Чіріпи. На вулиці Кампана до нього підходили з розпитуваннями навіть тореро-професіонали – вони пам’ятали хлопчика зі шрамом на щоці, який часто виконував усілякі їхні доручення. Підбадьорений такою увагою, Хуан дав волю своїй фантазії і став розписувати, як, побачивши, що бик підняв на роги бідолаху Чіріпу, він кинувся на арену й ухопив розлученого звіра за хвіст, як учинив ще багато подвигів, але, мовляв, так і не зміг урятувати друга від смерті.

Де й подівся недавній страх. Він буде матадором; матадором – або ніким. Якщо інші б’ються з биками, то чом не може цього робити й він? Хуан згадав про тухлу квасолю та черствий материн хліб; згадав, ціною яких принижень діставалися йому кожні нові штани; згадав про голод, нерозлучного товариша своїх мандрів. Його невтримно вабили розкоші і блиск багатого життя. Він заздрісно дивився на карети та верхових коней; спинявся перед брамами палаців і, роззявивши рота, милувався крізь штахети пишними патіо [22]22
   Патіо – внутрішнє подвір’я.


[Закрыть]в мавританському стилі, оздобленими мозаїкою аркадами, мармуровими плитами і дзюркотливими фонтанами, що вдень і вночі розсипали пригорщі перлів над величезними чашами, обрамленими зеленим листям. Отже, долю його визначено. Він убиватиме биків або загине на арені. Стане багатим і доб’ється, щоб про нього писали в газетах, щоб люди палко його вітали, навіть якщо задля цього доведеться пожертвувати життям. Хуан зневажав усі нижчі щаблі тавромахії. Він бачив, як бандерильєро дивляться смерті в очі нарівні з матадорами, а отримують за кориду якихось тридцять дуро і, проживши нелегке суворе життя, діставши безліч ран, на старість тільки й можуть що відкрити на свої мізерні заощадження жалюгідну крамничку або виканючити місце різника на бойні. Більшість із них просили милостиню в молодших товаришів по ремеслу, не один помирав у притулку для бідняків. Ні, він і чути не хоче про бандерильї, не збирається гаяти довгі роки, скоряючись усім забаганкам маестро. Він убиватиме биків з першого свого виступу, відразу вийде на арену як матадор.

Загибель бідолашного Чіріпи піднесла Хуана в очах ровесників, і, зібравши кількох обшарпанців, він створив власну квадрилью, яку водив на сільські капеї. Дорослі ставилися до нього з пошаною, бо він був найвідважніший і найкраще вдягався. Кілька дівчат легкої поведінки, приваблені мужньою вродою Сапатеріна, якому вже пішов вісімнадцятий рік, та його колетою тореро, мало не билися за честь піклуватися про юного красеня. Крім того, у Хуана з’явився «хрещений батько», що опікувався ним, відставний урядовець, який відчував слабість до вродливих тореро. Поведінка цього старого вкрай обурювала сеньйору Ангустіас, і вона щедро сипала найнепристойнішими слівцями, яких колись навчилася на тютюновій фабриці.

Сапатерін красувався тепер у костюмах із англійського сукна, що чудово облягали його струнке тіло, і в новісіньких капелюхах. «Подруги» пильно дбали, щоб комірці та маніжки юного тореро були бездоганно білими, а в окремі дні на його жилеті блищав подвійний золотий ланцюжок, майже такий самий, які носять багаті сеньйори; цю оздобу, що вже була прикрашала груди одного «юного початківця», давав Хуанові поносити його поважний друг.

Юнак заприятелював із справжніми тореро і навіть міг дозволити собі пригощати вином старих служителів цирку, які розповідали йому про подвиги славетних матадорів. Ходили чутки, що меценати уже зацікавилися «здібним хлопцем» і лише чекають нагоди, щоб влаштувати йому дебют на арені Севільї – у кориді з молодими бичками.

На той час Сапатерін став уже матадором. Якось у містечку Лебріха на арену випустили моторного бичка, і товариші стали заохочувати Хуана: «Ну як, не побоїшся заколоти його?» Хуан не побоявся і заколов бичка. Підбадьорений легкістю, з якою вийшов із першого випробування, він намагався відтоді не пропускати жодної капеї, де треба було вбити молодого бичка, і з’являвся на всіх фермах, де перед забоєм рогатої худоби влаштовували кориду.

Господар багатого маєтку Рінконада страшенно любив кориду. Він мав на подвір’ї невеличку арену і годував та пускав ночувати до своєї стодоли всіх голодних шукачів пригод, що обіцяли повеселити хазяїна ферми, б’ючись із його биком. Якось у тяжкі дні Хуанільйо зібрав свою квадрилью і повів товаришів до Рінконади, сподіваючись досхочу попоїсти за столом гостинного сільського ідальго, нехай навіть задля цього доведеться скуштувати рогів і беркицьнутись кілька разів на землю. Хлопці вирушили в дорогу пішки і за два дні прибули на місце. Побачивши закурену ватагу із згорнутими плащами, землевласник урочисто пообіцяв:

– Тому, хто найкраще себе покаже, я дам грошей на квиток до Севільї.

Два дні просидів господар маєтку на балконі, над своєю ареною; він покурював і дивився, як севільські хлопці дражнять його бичків, не раз даючи сторчака та опиняючись під ратицями.

– Е, ні, шибенику, так не годиться! – кричав він при кожному невдалому помаху плащем. – Ану, мерщій підводься, боягузе!.. Дайте йому вина, нехай очуняв від переляку, – наказував землевласник, коли парубійко попадав під ратиці й лежав не ворушачись.

Сапатерін убив бичка і так догодив господареві, що той посадив його за хазяйський стіл. Хуанові товариші всілися на кухні разом із пастухами та наймитами і заходилися черпати роговими ложками смачну юшку, над якою здіймалась пахуча пара.

– Ти заробив собі на квиток, хлопче. Як і далі будеш такий сміливий – підеш далеко. Здібний ти парубійко.

Квадрилья поплентала до Севільї пішки, а Сапатерін їхав у вагоні другого класу і думав, що для нього починається нове життя; жадібними очима дивився він на неозорі угіддя маєтку: широкі оливняки, лани, засіяні житом і пшеницею, вітряки, безкраї луки, на яких паслися тисячі кіз і лежали, ремигаючи, бики й корови. Яке багатство! А може, й він колись придбав собі такий маєток!..