Текст книги "Кров і пісок"

Автор книги: Бласко Ібаньєс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 22 страниц)

Матадор упізнав його. То був Плюмітас.

Він дотримав обіцянки і прийшов подивитися на виступ Гальярдо, сміливо з’явився серед дванадцяти тисяч глядачів, ризикуючи, що його впізнають. Еспада подумки подякував розбійникові за таку відданість і довіру.

Яка відчайдушна зухвалість! З’явитися в Севільї і зайти до цирку, опинитися далеко від гір та пустельних рівнин, де так легко захищатись від ворогів, відмовитися від своїх єдиних друзів – коня та карабіна – і все заради того, щоб побачити, як Гальярдо вбиває биків! Обидва вони сміливці, але до Плюмітаса йому далеко.

Матадор подумав також, що маєток його цілком у руках розбійника, що спокійно жити на селі можна тільки бувши в злагоді з цим незвичайним чоловіком, і вирішив убити бика на його честь.

Він усміхнувся розбійникові, який дивився на нього спокійним поглядом, скинув берет і, не відриваючи очей від Плюмітаса, вигукнув у бік розхвильованого натовпу:

– На вашу честь!

Матадор кинув берет у публіку, і десятки рук жадібно потяглися, щоб заволодіти священною річчю.

По знаку Гальярдо Насйональ, вимахуючи плащем, підманив бика ближче.

Матадор розгорнув мулету, і тварина, сопучи та форкаючи, промчала під червоним клаптем.

– Оле! – ревнула юрба, що простила своєму улюбленцеві і тепер вітала кожен його рух.

Матадор дражнив і дражнив бика мулетою під безугавні вигуки натовпу. Глядачі були всього за кілька кроків і раз у раз давали йому всякі поради. Стережися, Гальярдо! Бик ще не виморений. Не ставай між ним і бар’єром! Дивися, щоб було куди відступити.

А найзавзятіші, навпаки, підохочували тореро:

– Ану покажи йому, хто ти такий!.. Ти ж це вмієш… Р-раз! Удар – і бик готовий!

Е, ні, ця тварюка надто велика й розумна і так просто в нею не впоратись. Кінська туша, що лежала неподалік, збуджувала бика, і він весь час поривався туди, ніби одурманений смородом із розпореного черева.

Кидаючись то за мулетою, то до коня, бик нарешті стомився і застиг нерухомо, впершись ратицями в пісок. Здохлий кінь лежав якраз за спиною в Гальярдо. Становище досить складне, але він виходив переможцем і за гірших обставин.

Бик стояв дуже зручно, і треба було нападати негайно. Публіка заохочувала матадора. Глядачі за другим бар’єром посхоплювалися на ноги й подалися вперед, щоб не прогавити найменшої подробиці, коли настане вирішальна мить; серед них тореро впізнав багатьох любителів із простолюду, які останнім часом збайдужіли до нього, а тепер знову палко аплодували йому, зворушені, що він виявив таку увагу до «народу».

– Не лови гав, хлопче… ану покажи справжній удар… Вперед!

Гальярдо ледь повернув голову, щоб привітати Плюмітаса; той сидів, так само спершись ліктями на куртку й обхопивши долонями усміхнене, кругле, як місяць, обличчя.

– На вашу честь, друже!..

Матадор підняв шпагу і наготувався до вирішального удару, але в ту саму мить земля задвигтіла і його відкинуло далеко вбік. Гальярдо здалося, що арена під ним провалюється; його оповила густа чорна темрява, а над головою із страшним ревом пролетів ураганний смерч. Матадорове тіло засмикалося в болісних корчах; голова гуділа й розколювалась; смертельна мука здавила груди… і він полетів у похмуру бездонну прірву, у чорну ніч небуття…

У ту саму мить, коли Гальярдо наготувався вдарити шпагою, бик несподівано рвонувся вперед, приваблений смородом, що йшов від кінської туші, яка була в тореро за спиною. Від могутнього удару вбрана в шовк і золото людина впала й покотилася тварині під ратиці. Бик не настромив матадора на роги, але зі страшною силою буцнув його лобом. Могутня голова, увінчана грізними рогами, вдарила людину, як важезний кістяний молот.

Тепер бик бачив перед собою тільки здохлого коня, але, відчувши під ногами якусь перешкоду, він миттю забув про понівечену тушу і шалено накинувся на блискучу ляльку, що лежала на піску. Підчепив її рогом, підкинув угору, віджбурнув на кілька кроків і наготувався кинутись на свою жертву втретє.

Усе сталося блискавично. Приголомшена публіка мовчала, затамувавши подих. Він уб’є тореро! А може, вже й убив!.. Зненацька у тривожній тиші пролунав крик, що водночас вихопився з усіх горлянок. Між звіром і жертвою майнув червоний клапоть; чиїсь могутні руки майже накинули плащ на роги, засліпивши тварину. То в пориві розпачу стрибнув на бика Насйональ, ладний загинути під рогами, але прикрити свого маестро. Спантеличений новою перешкодою, бик одвернувся од непритомного матадора і кинувся на червону шматину. Бандерильєро опинився між рогами і став бігцем задкувати, вимахуючи плащем. Він не знав, як виплутається з цього небезпечного становища, але радів, що заманює бика усе далі від пораненого.

Захоплена новим видовищем, публіка майже забула про матадора. Здавалося, Насйоналеві не пощастить уникнути загибелі, ухилитися від грізних рогів. Чоловіки кричали, ніби криком можна було врятувати бандерильєро, жінки відверталися від арени, заламуючи руки і задихаючись від хвилювання. Але Насйоналеві вдалося таки відскочити вбік, якраз коли бик пригнув голову, щоб підхопити його на роги, і засліплений люттю звір промчав мимо, метляючи пошматованим червоним плащем.

Хвилювання вилилося в бурхливі оплески. Мінлива юрба, що під враженням моменту забувала про все, тепер вітала подвиг Насйоналя. То був один із найславніших днів у його житті. Аплодуючи бандерильєро, публіка майже забула про Гальярдо, що лежав на піску. Кілька тореро та служителів цирку підняли матадора й понесли з арени. Голова його звисала, як у неживого.

Надвечір у місті тільки й говорили що про поранення Гальярдо, найнебезпечніше за все його життя. В багатьох містах вийшли термінові випуски газет; уся іспанська преса писала про цю подію. В усі кінці країни полетіли телеграми – ніби відбувся замах на життя високого державного діяча.

На вулиці Змій ходили страшні чутки, розцвічені палкою південною фантазією. Хтось повідомив, ніби бідолашний Гальярдо щойно помер. Він, мовляв, сам бачив його на кушетці в лазареті цирку, білого, як папір, з хрестом у руках. За іншою версією, справи були трохи кращі: Гальярдо живий, але помре з хвилини на хвилину.

– В нього ушкоджені і серце, і очерев’я – геть усе! Бик подірявив його, як сито.

Перед цирком вартував наряд поліції, щоб люди, які стояли, очікуючи новин, не набивалися в лазарет. Натовп біля вхідної брами зростав і зростав. Кожного, хто виходив, розпитували про стан матадора.

Кілька разів з’являвся Насйональ, ще в костюмі тореро, роздратований і похмурий. Він сердито кричав, щоб приготували ноші – треба якомога скоріше перенести матадора додому.

Побачивши бандерильєро, люди миттю забували про пораненого і бучно вітали героя дня.

– Сеньйо Себастьяне, ви сьогодні були просто чудовий. Якби не ви!..

Але Насйональ був байдужий до привітань. Нічого особливого він не зробив. Усе це… химери. До чого тут він, коли бідолашний Хуан зараз на волосинку від смерті.

– То як він там, сеньйо Себастьяне? – спохопившися, питали люди.

– Дуже кепсько. Оце тільки прийшов до тями. Нога роздроблена, під пахвою рана, весь потовчений… Бідолаха між життям і смертю… Зараз понесемо його додому.

Уже споночіло, коли Гальярдо винесли на ношах із брами. Натовп мовчки посунув слідом. Дорога була неблизька. Насйональ ішов з плащем через руку, вирізняючись своїм блискучим костюмом тореро на тлі скромно вбраного простолюду. Раз у раз він нахилявся над клейонкою, що вкривала ноші, й наказував носіям спинитись на перепочинок.

Позаду йшли лікарі цирку, а поруч із ними маркіз де Морайма та дон Хосе. Повірений Гальярдо був ледь живий від хвилювання, і товариші з клубу Сорока п’ятьох підтримували його попід руки. Багаті сеньйори ішли в цій сумній процесії впереміш із обшарпаними бідняками – їх об’єднувало спільне горе.

Усі були такі приголомшені, ніби сталося велике національне лихо, перед лицем якого стирається всяка різниця між багатими й убогими.

– Яке нещастя, сеньйо маркізе! – мовив, звертаючись до Морайми, товстощокий білявий селянин з перекинутою через плече курткою.

Уже двічі він рішуче відтручував одного з носіїв і підставляв своє плече під ноші. Маркіз приязно поглянув на білявого селянина: мабуть, один із тих хлопців, що часто вітаються з ним на дорогах.

– Еге ж, хлопче, велике нещастя.

– Ви гадаєте, він помре, сеньйо маркізе?..

– Боюся, що так, як не станеться чуда. Він весь потовчений.

На обличчі незнайомця відбився глибокий сум, і маркіз поклав йому на плече руку, ніби дякуючи за участь у спільному горі.

Перед будинком Гальярдо відбулася тяжка сцена. З патіо долинали Жалібні зойки. На вулиці зібрався цілий натовп сусідок та приятельок. Вони голосили і рвали на собі Коси, гадаючи, що Хуанільйо вже мертвий.

Пікадор Потахе з товаришами змушений був стати у воротях і щедро роздавати штурхани, стримуючи юрму, яка сунула за ношами прямо в будинок. Вулиця вирувала людьми, вони гули, як бджолиний рій, обговорюючи новішу. Усі дивилися на дім Гальярдо, прагнучи вгадати, що діється за його стінами.

Ноші занесли до кімнати, яка виходила в патіо, і матадора з великою обережністю переклали на ліжко. Він був увесь обмотаний бинтами, кров сочилася крізь марлю, стояв гострий запах йодоформу. Від бойового костюма на Гальярдо лишилася тільки одна рожева панчоха. Білизна була подерта або порізана ножицями.

Розтріпана і сплутана колета звисала на шию, обличчя було біле, як облатка. Відчувши, що хтось торкнувся його руки, поранений розплющив очі і, побачивши Кармен, кволо всміхнувся. Вона здавалася ще білішою, ніж Хуан, а її сухі очі та помертвілі губи видавали такий жах, ніби чоловік доживав останні хвилини.

Поважні сеньйори, друзі матадора, вирішили обережно втрутитися. Так не годиться, Кармен мусить вийти. Адже пораненому зробили тільки першу перев’язку, і лікарям треба ще чимало потрудитися.

Зрештою друзі дому таки виштовхали Кармен з кімнати. Поранений очима покликав Насйоналя, і той схилився над ліжком, намагаючись розібрати ледь чутний шепіт маестро.

– Хуан каже, щоб послали телеграму доктору Руїсові, – прошепотів бандерильєро, вийшовши в патіо.

Повірений Гальярдо, задоволений зі своєї завбачливості, сказав, що він послав телеграму докторові Руїсу ще вдень, коли зрозумів, яке тяжке поранення дістав матадор. Лікар уже, напевне, в дорозі і завтра вранці буде тут.

Потім дон Хосе знову звернувся з розпитуваннями до лікарів, які зробили Гальярдо першу перев’язку в цирку. Бачачи, що тореро прийшов до тями, лікарі висловили надію, що він житиме. Його дужий організм таїть у собі невичерпні сили!.. Найстрашніше – це струс, якого він зазнав, інший би відразу випустив дух від такого удару. Але потерпілий уже опритомнів, хоча ще дуже кволий. Ну, а рани не такі вже й страшні. Та, що в боці, легко загоїться, може, тільки рука втратить колишню спритність, з ногою, на жаль, справи куди серйозніші. Кістка потрощена, і Гальярдо може на все життя залишитись кульгавим.

Дон Хосе, який кілька годин тому, коли всі вважали смерть Гальярдо неминучою, доклав усіх зусиль, щоб зберегти витримку, тепер страшенно схвилювався. Як, його матадор буде кульгавим?.. То він не зможе виступати на арені?..

Дона Хосе обурив спокій, з яким лікарі повідомили, що Гальярдо, мабуть, доведеться покинути своє ремесло.

– Це неможливо! Вам здається логічним, що Хуан житиме й не битиметься з биками?.. Хто ж його замінить? Повторюю, це неможливо! Перший матадор світу!.. А ви хочете, щоб він перестав виступати!

Усю ніч дон Хосе, хлопці з квадрильї та шуряк Гальярдо просиділи біля ліжка пораненого. Лимар раз у раз бігав на другий поверх утішати жінок і відмовляти їх від наміру прийти в кімнату хворого. Треба коритися лікарям і не хвилювати Хуана. Він ще дуже кволий, і ця кволість викликає в лікарів більші побоювання, ніж рани.

Коли розвиднілось, дон Хосе побіг на вокзал. Прибув мадридський експрес, а в ньому доктор Руїс. Він вийшов із вагона без ніякого багажу, одягнений, як завжди, недбало, посміхаючись у рудувато-сиву бороду; коротенькі ніжки переступали швидко-швидко, а випнуте черево, схоже на черево Будди, розмірено коливалося під просторим жилетом. Звістка про нещасливий випадок застала його в Мадриді, він саме повертався додому з кориди молодих бичків, влаштованої, щоб показати публіці одного хлопця з Вентас. Потішне було видовище, сміх, та й годі… І лікар весело реготав, згадуючи про ту кумедну кориду, ніби й не було безсонної ночі в поїзді, ніби він геть забув, з якою метою сюди приїхав.

Тільки-по доктор Руїс переступив поріг, як Гальярдо відразу прийшов до тями, хоч і був ще дуже кволий. Він розплющив очі, впізнав лікаря і радісно, й довірливо всміхнувся. Руїс пошепотівся в кутку з лікарями, які надали тореро першу допомогу, і з рішучим виглядом підійшов до хворого.

– Не падай, хлопче, духом, ти житимеш. Тобі пощастило!..

І додав, звертаючись до колег:

– Ох і живучий же цей Хуанільйо! Інший на його місці вже не завдавав би нам ніякого клопоту.

Доктор Руїс уважно оглянув пораненого. Шпортонуло рогом добряче, але в своїй практиці він бачив і не таке!.. Коли йшлося про «звичайні», як він казав, захворювання, доктор Руїс завжди вагався, перш ніж поставити діагноз. Але рани від бичачих рогів були його спеціальністю, і лікар знав, що навіть найстрашніші з них можуть загоїтися. Мабуть, роги, які нещадно шматують тіло тореро, мають водночас невідомі нам цілющі властивості.

– Хто не помер одразу на арені, – казав доктор Руїс, – вважай, урятований. Одужання для нього – лише питання часу.

Цілих три дні терпів Гальярдо тяжкі операції; він стогнав від лютого болю, бо наркозу його ослаблений організм міг не витримати. Доктор Руїс витяг із пораненої ноги кілька скалок потрощеної гомілки.

– Хто сказав, що ти залишишся калікою і більше не виступатимеш? – весело гукнув лікар, задоволений зі своєї вправності. – Ти ще битимешся з биками, сину, і публіка не раз вітатиме тебе оплесками.

Повірений підтакував лікареві. Атож, атож. Не може того бути, щоб цей відважний хлопець, перший матадор світу, так безглуздо зійшов з арени…

За наказом доктора Руїса, родина матадора тимчасово перебралася в дім дона Хосе. Жінки тільки заважають, а під час операції їхню присутність просто неможливо терпіти. Досить було Хуанові застогнати, як у відповідь чулися жалібні зойки матері та сестри, а Кармен доводилося втримувати силоміць, бо вона, як божевільна, поривалась до чоловіка.

Горе до невпізнання змінило матадорову дружину: Кармен забула про всі колишні кривди. Тепер її мучили докори сумління, і вона гірко плакала, вважаючи себе винною в нещасті, яке спіткало чоловіка.

– Це моя провина, я знаю, – в розпачі казала вона Насйоналеві. – Скільки разів він повторював: «Настромив би мене бик на роги – та й по всьому!» Я була поганою дружиною… Я отруювала йому життя…

Марно бандерильєро розповідав усе з найменшими подробицями, запевняючи Кармен, що нещастя сталося цілком випадково. Ні, Хуан шукав смерті, вона певна цього, і якби не Себастьян, його винесли б з арені неживим.

Коли останню операцію було зроблено, родина повернулась додому.

Кармен зайшла до кімнати хворого, ступаючи навшпиньках і опустивши очі, ніби соромилася своєї колишньої ворожості.

– Як ти себе почуваєш? – спитала, взявши Хуанову руку в обидві долоні.

Так вона і стояла, мовчазна, боязка, перед ліжком пораненого, від якого не відходили доктор Руїс та друзі тореро.

Якби в кімнаті нікого не було, Кармен, мабуть, упала б перед чоловіком навколішки і просила б у нього прощення. Бідолашний! Це вона своєю безсердечністю довбла його до розпачу, навіяла йому думку про смерть. Та нехай вія про все забуде. І Кармен дивилася на нього з материнською ласкою й некорисливою любов’ю. Уся її проста душа світилася в цьому ніжному погляді.

Стільки натерпівшись, Гальярдо ніби поменшав, зблід, став кволий і боязкий, мов дитина. Куди й подівся безстрашний хлопець, що вражав публіку відчайдушною сміливістю. Він нарікав, що змушений лежати, що не може навіть поворухнути ногою, яка стала важка, мов налита свинцем. Здавалося, він утратив мужність, перенісши без наркозу кілька тяжких операцій, і стогнав тепер від найменшого болю.

Кімната Гальярдо стала ніби клубом, де збиралися найвідоміші севільські любителі. Дим від сигар змішувався з гострим духом йодоформу та інших ліків. На столах поміж флаконами, пакетами вати та рулонами бинтів стояли пляшки вина – частування для відвідувачів.

– Пусте! – кричали друзі, прагнучи підбадьорити тореро своїм галасливим оптимізмом. – Місяців за два ми побачимо тебе на арені. Ти попав у надійні руки. Доктор Руїс чудеса творить.

Лікар також був веселий.

– Він у нас молодець. Погляньте-но, уже палить. А якщо хворий закурює, то він уже не хворий!..

До пізньої ночі засиджувалися біля пораненого дон Хосе й тореро з Хуанової квадрильї. Заходячи в кімнату, Потахе завжди намагався сісти ближче до столу, щоб пляшки були під рукою.

Розмова між Руїсом, повіреним та Насйоналем завжди крутилася навколо бою биків. Розмовляти з доном Хосе про щось інше було неможливо. Обговорювали вади кожного матадора, сперечалися про їхні достойності, підраховували скільки хто заробляє, а прикутий до ліжка Гальярдо слухав їхні теревені або, заколисаний розмовою, поринав у дрімоту.

Найчастіше говорив один Руїс, а Насйональ ловив кожне його слово, дивлячись на лікаря захопленим поглядом. Скільки всього цей чоловік знає!.. Не раз бандерильєро, заворожений красномовністю доктора Руїса, відчував до нього не меншу довіру, ніж до свого вчителя дона Хоселіто, і запитував, коли ж буде революція.

– А тобі що до неї? Думай краще про биків, про те, як не напоротись бикові на роги, сподобатися публіці і заробити більше грошей.

Насйональ обурювався. Хоч він і тореро, але не заслуговує на таку зневагу. Він громадянин, як і всі інші, мав право голосу, і в день виборів на його думку зважають найвідоміші політичні діячі міста.

– Гадаю, я маю право на власні переконання. Мені так здається… Я член комітету своєї партії, он як… Звичайно, моя професія принизлива й реакційна, але вона не заважає мені мати свої погляди.

Насйональ уперто називав ремесло тореро реакційним, не звертаючи уваги на глузи дона Хосе. Хоч бандерильєро шанував повіреного, але тепер звертався тільки до доктора Руїса. Що не кажіть, лікарю, у всьому винний Фердінанд Сьомий*. То він звелів закрити університети й відкрити у Севільї школу тавромахії, і цим зганьбив мистецтво кориди, виставив його на посміховище.

– Будь він проклятий, тиран!

Говорячи про історію країни, Насйональ не відділяв політики від тавромахії і, з осудом говорячи про таких матадорів як Капелюхеро, – прихильників абсолютної монархії, – він з пошаною згадував сміливого Хуана Леона, який у часи абсолютизму кидав зухвалий виклик владі: оскільки лібералів називали тоді «чорними», він умисне виходив на арену в чорному костюмі і не звертав найменшої уваги на грізний рев публіки. Насйональ завзято обстоював свої погляди: тавромахія це варварський пережиток минувшини, але й серед тореро можна зустріти людей, гідних усілякої пошани.

– Звідки ти взяв, що корида – явище реакційне? – спитав лікар. – Ти славний хлопець, Насйоналю, наміри твої якнайкращі, але, при всьому тому, ти невіглас.

– Чиста правда! – вигукнув дон Хосе. У комітеті йому геть заморочили голову всякими лицемірними проповідями.

– Корида – явище прогресивне, – з посмішкою провадив лікар. – Збагнув, Себастьяне? Вона дуже пом’якшила звичаї нашої країни, витіснивши жорстокі розваги, яким віддавалися іспанці в давнину, у ті далекі часи, що про них весь час торочить тобі дон Хоселіто.

Не випускаючи з руки келиха, Руїс говорив і говорив, замовкаючи лиш для того, щоб ковтнути вина.

– Брехня, ніби корида існує з давніх-давен! Справді, в Іспанії вбивали биків для розваги, але кориди в сьогоднішньому розумінні не знали. Сід виїжджав проти бика із списом, як свідчать перекази. Рицарі – і маври, і християни – іноді розважалися в такий спосіб, але тореро-професіоналів тоді не було і биків не вміли вбивати благородно й красиво, згідно з чіткими правилами.

Лікар говорив далі про те, що протягом сторіч національне торжество іспанців зазнавало змін. Хоча бій биків влаштовували і в давнину, але в дуже рідкісних випадках, на честь якихось особливо урочистих подій: коли, наприклад, одружувалися королі, укладали мир або освячували нову каплицю при соборі. Відбувалися такі торжества нечасто, матадорів тоді не було. На арену виїздили верхи на своїх бойових конях ставні, вбрані у блискучий шовк кабальєро, щоб на очах у дам ударити бика списом. Якщо ж бик скидав вершника з коня, той вихоплював шпагу і з допомогою слуг убивав тварину як попало, не дотримуючись ніяких правил. Коли влаштовували народну кориду, на арену вибігав цілий натовп людей, які всім тлумом кидалися на бика, валили його з ніг і добивали кинджалами.

– Таких корид, як нині, тоді не знали, – провадив лікар. – Власне, то було полювання на диких биків. Воно й не дивно, бо за тих часів люди жили іншими турботами, віддавалися іншим розвагам, притаманним їхній добі, і не мали ніякої потреби вдосконалювати кориду.

Для войовничих іспанців була відкрита інша дорога до пригод і слави – в усіх кінцях Європи не втихали війни. До того ж у будь-яку мить можна було сісти на корабель і податися до Америки, де завжди були потрібні сміливі люди. і нарешті релігія часто влаштовувала для народу пишні видовища: людина втішалася, споглядаючи муки ближнього, від яких мороз ішов поза шкірою, та ще й отримувала задарма індульгенцію для своєї грішної душі. Хіба могли скромні ігрища з дикими биками зрівнятися з аутодафе – грандіозними спектаклями, на яких живцем спалювали людей? Найурочистіші торжества влаштовувала тоді інквізиція.

– Але настав день, – провадив доктор Руїс з тонкою посмішкою, – коли інквізиція почала занепадати. На цьому світі немає нічого вічного. Інквізиція померла від старості ще до того, як її скасували революційні закони. Вона стомилася жити: світ змінився, і її грандіозні вистави ставали такими же недоречними, як, скажімо, бій биків у Норвегії – серед снігів, під сірим північним небом. Інквізиції бракувало відповідного середовища. Вона стала соромитися спалювати людей і вже не наважувалась влаштовувати пишні аутодафе зі співом молитов, процесіями в безглуздих уборах, зреченням грішників абощо. Коли їй хотілося довести, що вона таки існує, грішника шмагали за зачиненими дверима – і все. Водночас іспанцям остогидло блукати світом у пошуках пригод, і вони стали сидіти вдома. Закінчилися війни у Фландрії та в Італії, завершилося завоювання Америки, куди плавом пливли наші відважні хлопці, і саме тоді виникає мистецтво кориди, будуються цирки й організовуються квадрильї тореро-професіоналів. Було розроблено чіткі правила бою, винайдено всякі прийоми для бандерильєро, вдосконалено останній удар шпагою – усе те, що ми сьогодні бачимо на арені. Простолюдові сподобалася нова розвага. З появою тореро-професіоналів корида стала демократичною. Замість аристократів-кабальєро на арену вийшли плебеї, що ризикують життям за гроші, і народ посунув у цирк юрмами, став єдиним його хазяїном. Адже там кожен сам собі пан, перший-ліпший голодранець може вилаяти зі свого місця представника влади, перед яким деінде тремтить від страху. Нащадки тих, хто побожно й замішувано споглядав, як підсмажують на кострищах єретиків та іудеїв, тепер галасливо й радісно вітають тореадора, що виходить на герць із биком, поєдинок, який лише вряди-годи закінчується смертю сміливця. Хіба ж це не поступ?

Руїс розвивав свою думку далі. В середині XVIII сторіччя, коли Іспанія сховалася вдома*, мов черепаха під панциром, відмовившись од війн у далеких краях та од завоювання нових колоній, коли за браком відповідного середовища пригасла нещадна жорстокість церкви, настала епоха розквіту мистецтва кориди. Войовничість народу, який прагнув слави й багатства, шукала нових шляхів. Жорстокість юрби, що сторіччями виховувалась на спогляданні тортур і призвичаїлась до грандіозних видовищ смерті, потребувала якогось виходу. Вона знайшла його б кориді, що прийшла на зміну аутодафе. Той, хто сто років тому пішов би воювати у Фландрію або зі зброєю в руках подався колонізувати пустельні простори Нового Світу, тепер ставав тореро. Побачивши, що більш нема чого завойовувати, – народ вигадав нову національну фієсту і в такий спосіб відкрив шлях до слави усім честолюбцям, наділеним мужністю і відвагою.

– Бій биків – це великий поступ, – вів далі доктор Руїс. – Гадаю, тут нема про що сперечатися. Тому я, хоч: і вважаю себе людиною передових поглядів, не соромлюся визнати, що корида мені до вподоби… Людині просто необхідно іноді скрашувати одноманітність свого життя гострою присмакою зла. Алкоголь також зло, і ми чудово знаємо, що вживати спиртне шкідливо, але майже усі п’ємо. Віддаючися час від часу варварським інстинктам, ми ніби набираємось нових сил, і нам стає легше тягти далі ярмо життя. Кожному з нас кортить коли-по-коли оглянутися назад і хоч трохи пожити, як наші далекі предки. Споглядаючи щось жорстоке, ми відчуваємо, як у глибині нашого єства зроджуються таємничі сили, і пригнічувати їх не годиться. Кажуть, ніби корида – варварське видовище. Згоден, але це далеко не єдина варварська розвага на світі. Потяг до диких і жорстоких забав – це людська недуга, від якої однаковою мірою страждають усі народи. Ось чому я обурююсь, коли бачу, як чужоземці показують на Іспанію пальцем, ніби лише в нас існують жорстокі і грубі народні розваги.

І доктор Руїс із благородним гнівом заговорив про безглузді верхогони, на яких люди гинуть куди частіше, ніж на арені в бою з биками; про цькування пацюків спеціально видресируваними собачками, влаштовувані для розваги культурної публіки; про сучасні спортивні ігри, після яких спортсменів виносять із переламаними ногами, пробитим черепом або розтовченим носом; про дуелі, єдиним приводом до яких найчастіше стає хворобливе прагнення до сумнівної слави.

– Люди, що в своїх країнах байдуже спостерігають, як падає на іподромі загнаний на смерть, покалічений скакун і вважають зоологічний сад неодмінною окрасою великого міста, ці самі люди, бачте, гірко оплакують наших биків і коней! – вигукнув Руїс.

Лікар гнівно осуджував тих, хто в ім’я цивілізації віддає анафемі бій биків, – Мовляв, це варварська і кривава розвага, – і в ім’я тієї ж таки цивілізації поселяє в зоопарках найшкідливіших і найнепотрібнішпх звірів, утримуючи їх там із воістину царською розкішшю. Навіщо таке робити? Наука давно вивчила й описала ці види. Якщо деяких чутливих людей так обурює винищення тварин, то чом не повстануть вони проти таємних трагедій, які щодня відбуваються в зоологічних садах? Козу вкидають у клітку до пантери, і нещасна тварина, мекаючи від страху, марно наставляє роги – вони не можуть захистити її від лютого звіра; стрибок – із моторошним хрускотом тріщать кістки, гострі пазурі вгороджуються в жертву, а ікла шматують забризкане кров’ю створіння. Бідолашний кролик, вирваний із духмяної лісової волі, тремтить від жаху, шерсть його кошлатиться під подихом підступного удава, який гіпнотизує беззахисне звірятко і нечутно підповзає ближче й ближче, щоб задушити його в крижаних обіймах своїх плямистих кілець… Сотні слабких, нездатних оборонити себе тварин гинуть заради прогодування хижаків, з яких нема ніякої користі, – але ж їх тримають і милуються ними в містах, що вважають себе казна-якими цивілізованими! І з цих же таки міст чуються крики, що ми, іспанці, – варвари, бо в нас хоробрі і спритні чоловіки, дотримуючись незаперечно мудрих, науково обґрунтованих правил, сходяться в чесному герці з гордим і грізним звіром під синім небом і гарячим сонцем, на очах у галасливого строкатого натовпу – таке видовище збуджує, воно чарівне і мальовниче… Боже праведний!..

– Нас ображають, бо наша країна тепер у занепаді, – казав Руїс, обурюючись такою несправедливістю. – Людство скидається на мавпу, яка наслідує звичаї та розваги свого хазяїна. Нині в світі порядкує Англія, і тому на обох земних півкулях схибнулися на верхогонах, і люди нудяться, дивлячись, як біжать по круговій доріжці коні – чи можна уявити собі безглуздіше видовище? Справжня корида виникла пізно, коли слава наша вже згасла. Якби бій биків досяг свого розквіту за Філіппа Другого, у багатьох країнах Європи дотепер збереглися б арени… Не кажіть мені про чужоземців! Я шаную їх, бо в них відбулись революції, і ми багато чого їм завдячуємо. Але що стосується бою биків, то тут вони – хай їм біс! – лише верзуть усяку нісенітницю!

І запальний лікар у своєму фанатичному засліпленні без розбору кляв усі країни світу, які ганять іспанську національну розвагу і водночас влаштовують у себе інші криваві видовища, позбавлені навіть мальовничості, єдиного, що могло б їх виправдати.

Пробувши у Севільї десять днів, доктор Руїс зібрався до Мадрида.

– Ну, хлопче, – мовив він до свого хворого, – тобі я вже не потрібен, а справ у мене багато. Побережися і за два місяці ти будеш здоровісінький. Може, нога ще трохи болітиме, але організм у тебе залізний, тож усе буде гаразд.

Гальярдо одужував швидко, як і обіцяв доктор Руїс. Через місяць зняли гіпс, і тореро нарешті зміг ворушити ногою й підводитися з ліжка; хоч і був ще дуже кволий, він виходив, накульгуючи, в патіо і сідав у крісло, де тепер приймав своїх друзів.

Протягом усієї хвороби, навіть коли його тіпала лихоманка і мучили жаскі сновидіння, одна невідчепна думка пробивалася крізь маячню. То була думка про донью Соль. Чи знає вона, що з ним сталося?..

Ще прикутий до ліжка, він якось наважився спитати про неї в свого повіреного – коли вони залишилися вдвох.

– Аякже, чоловіче, – відповів дон Хосе. – Вона про тебе згадала. Через три дні після нещастя надіслала мені з Ніцци телеграму, в якій запитувала про твій стан. Мабуть, довідалася з газет. Бо ж про тебе всюди говорено й писано, наче про короля.

Повірений відповів на телеграму, але після того не мав від доньї Соль ніякої звістки.

Це втішило Гальярдо, але за кілька днів він знову почав надокучати донові Хосе розпитуваннями з наполегливістю хворого, який гадає, ніби весь світ має турбуватися про його стан. Чи не було від неї листа? Чи не запитувала вона про нього?.. Повірений заспокоював матадора, намагався якось пояснити мовчанку доньї Соль. Вір же знає: та дама весь час у мандрах. Хіба вгадаєш, де вона може бути в цю мить!..

Гальярдо зрозумів, що його забуто, і тяжко зажурився. Тоді жалісливий дон Хосе зважився на брехню. Мовляв, кілька днів тому він отримав коротенького листа з Італії, в якому донья Соль запитує про здоров’я пораненого.