Текст книги "Кров і пісок"

Автор книги: Бласко Ібаньєс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 22 страниц)

Інші хлопці присвячували свій час танцівницям та співачкам із мюзик-холів, що приїздили до Іспанії з інших країн і прагнули якомога скоріше зазнати солодкої втіхи, яку може дати коханець «тогего». То були жваві француженки з кирпатими носиками, пласкогруді і такі тендітні, що, здавалося, під напахченими, шурхітливими і збористими, на капуста, спідницями немає нічого тілесного; пишнотілі німкені – могутні, біляві валькірії; оливково-смугляві італійки з чорними блискучими косами і трагічним поглядом.

Молоді тореро сміялися, спогадуючи, що витворяють ці шанувальниці на першому ж любовному побаченні. Розчарована тим, що легендарний герой – звичайнісінький хлопець, такий самий, як і всі інші, чужоземка недовірливо перепитувала, чи справді він «тогего»?.. Потім намацувала колету й усміхалася, задоволена зі своєї здогадливості – адже цей хвостик на потилиці був для неї все одно, що посвідка про особу.

– Ви собі не уявляєте, маестро, що то за дивачки. Усю ніч обціловує колету, ніби чоловік не має нічого кращого… А примхливі! Щоб догодити такій, доводиться підводитись опівночі з ліжка, ставати посеред кімнати і показувати їй кориду… Перекинеш стільця та й вимахуєш перед ним простирадлом або штрикаєш пальцями, як бандерильями… сміх, та й годі! А потім, – бо ж, тиняючись по світу, ці дівулі звикли оббирати чесних християн, – вона починає канючити своєю тарабарською говіркою, що її сам господь бог не втне: «Любий тогего, ти мені подагуєш гаптований золотом плащ? Я вийду в ньому танцювати». Чи бачили ви, маестро, таких дуреп? Можна подумати, ми купуємо плащі, як газети! Немовби в кожного з нас їх десятки!..

З князівською великодушністю парубійко обіцяє дівчині плащ. Адже всі тореро багаті. Щедра обіцянка зміцнює дружбу, і «наречений» просить у своєї подруги позичку; якщо ж грошей у неї нема, віддає в заставу якусь її коштовність і помалу прибирає до рук усе, що може, а коли дівчина, опам’ятавшись від любовного чаду, протестує проти цього грабунку, славний хлопець на ділі показує, з яким шалом уміє кохати тореро, і повертає собі престиж легендарного героя, давши подрузі добрячої хлости.

Гальярдо радо слухав такі розповіді, а надто тішився, коли доходило до розв’язки.

– Так їй… правильно робиш! – вигукував він з диким торжеством. – Нема чого з ними панькатись! Усі вони однакові. Як поб’єш, то тільки дужче тебе любитимуть. Нема нічого гіршого, як попасти такій жіночці під каблук. Чоловік повинен домогтися, щоб його шанували.

Він щиро захоплювався нахабством цих юнаків, що безсоромно ошукували довірливих чужоземок, і жалів сам себе, згадуючи, як попихала ним одна жінка.

Крім юних тореро, що розважали Гальярдо своїми розповідями, йому не давав проходу один любитель, доймаючи матадора проханнями. То був шинкар з передмістя Вентас, червонопикий рудий галісієць з могутніми м’язами та короткою шиєю. Він держав таверну, де по неділях витанцьовували солдати із служницями, і на цьому збив собі невеликий статок.

Його єдиний син, миршавий слабосилий хлопчисько, згідно з волею батька, мав стати зіркою тавромахії. Палкий шанувальник Гальярдо та всіх уславлених матадорів, шинкар твердо постановив домогтися свого.

– Хлопець путящий, – казав він. – Ви ж бо знаєте, сеньйоре Хуане, в цьому ділі я трохи тямлю. Хлопчина має батька, і я викинув уже чимало грошенят, щоб пробити йому дорогу, але без покровителя він ніколи не стане справжнім тореро, а про кращого покровителя, ніж ви, і мріяти не доводиться. От якби ви погодились керувати новільядою, на якій мій хлопець виступив би матадором!.. Прийде море народу, а всі витрати я візьму на себе.

Ця постійна готовність «узяти на себе всі витрати» аби тільки «вивести сина в люди», уже завдала шинкареві чималих збитків. Але він не спинявся ні перед чим, тішачи себе надією на величезні заробітки сина, коли той стане професійним матадором.

Бідолашний парубійко, що в дитинстві справді мріяв про виступи на арені, як і більшість хлопчаків з простолюду, став жертвою батькового ентузіазму. Старий несхитно вірив у синове покликання і щодня відкривав у ньому нові здібності. Його малодушність він вважав лінощами, а страх – браком професійного самолюбства. Навколо шинкаря хмарами роїлися всякі дармоїди, безробітні любителі та нікому не відомі тореро, що зберегли від свого славного минулого одну тільки колету; усі ці волоцюги задарма пили в шинкаря та випрошували дрібні позички в обмін на всілякі поради. Разом з батьком вони утворювали своєрідний комітет, діяльність якого була спрямована тільки на те, щоб оповістити публіку: у передмісті Вентас нидіє в невідомості яскрава зірка тавромахії.

Шинкар улаштовував кориди на аренах Тетуана й Вальєкаса, ніколи не питаючи згоди в сина і завжди «беручи всі витрати на себе». Ці арени на околицях Мадрида були відкриті для кожного, хто відчував бажання, щоб бик шпортонув його рогом або потоптав ратицями на очах у кількох сотень глядачів. Але удари діставались тут не задарма. За честь покотитися по арені в роздертих штанях, вимазаних кров’ю та кізяками, тореро-початківець мусив оплатити всі місця амфітеатру, причому продати чи роздати квитки брався або він сам, або його повірений.

Захоплений своєю мрією, шинкар оплачував місця, і амфітеатр заповнювався його друзями – товаришами по ремеслу та бідними «любителями». Крім того, батько щедро платив капеадорам та бандерильєро, які складали квадрилью сина – він набирав їх на Пуерта дель Соль з-поміж волоцюг із колетою; квадрилья виступала в звичайних костюмах, а «маестро» сяяв розкішними шатами матадора. Усе заради кар’єри хлопця!

– Мій син мас новісінький бойовий костюм, я замовив його найкращому кравцеві, що шиє для Гальярдо та інших знаменитих матадорів. Сім тисяч реалів виклав. У таких блискучих шатах будь-який тореро виступить із блиском!.. Нехай знає, що задля його кар’єри я ладен віддати останню песету. Кожному б такого батька, як я!..

Під час кориди шинкар стояв між бар’єрами і підбадьорював еспаду, вимахуючи товстою палицею, з якою ніколи не розлучався. Щоразу, коли хлопець відступав до загорожі, щоб перевести дух, перед ним, мов жаска примара, з’являлося товстощоке червоне обличчя батька, а під самісіньким носом мелькала головка важкої палиці.

– Питається, заради чого я викидаю гроші? Щоб ти отут прохолоджувався, мов панянка? Май, негіднику, совість, ти ж тореро! Гайда насеред арени, красуйся перед публікою. Ех, мені б твої роки та скинути б трохи жиру!..

Коли, тримаючи в одній руці шпагу, а в другій мулету, блідий і тремтячий від страху хлопець опинявся віч-на-віч із молодим бичком, батько, мов тінь, ходив за сином потойбіч бар’єра. Він весь час був поруч, немов суворий учитель, щомиті готовий виправити найменшу помилку учня.

Та найдужче боявся горе-матадор, затягнутий у червоний шовк, щедро гаптований золотом, повертатись додому після кориди, коли батько бував невдоволений і грізно супив лоба.

Прикриваючи розкішним плащем подерті штани, крізь які світили клапті сорочки, хлопець заходив до шинку. Побите лобом та ратицями бичка тіло нестерпно нило. Мати, жінка дужа й негарна, змучена довгим тривожним очікуванням, кидалась до сина з розкритими обіймами.

– Ось маєш свого лобуряку! – гримав шинкар. – Геть осоромився! Заради чого я трачу гроші!..

Батько гнівно підіймав палицю, і чоловічок у шовку й золоті, який щойно порішив двох молодих бичків, затулявся ліктем і відстрибував назад. Але мати прикривала сина своїм тілом.

– Він поранений – хіба не бачиш?

– Поранений! – гірко вигукував батько, шкодуючи, що до цього не дійшло. – Тільки справжні тореро бувають поранені. Полатай йому штани та подивись, чи не треба їх випрати… Цей бевзь, мабуть, наклав від страху.

Та минало кілька днів, і шинкарева віра в сина воскресала. З ким не буває! Найславніші матадори – і ті часом осоромлюються на арені. Вперед до слави! І він влаштовував кориди вже на аренах Толедо чи Гвадалахари, доручаючи справу повіреному з числа своїх друзів і, як звичайно, «беручи всі витрати на себе».

Новільяда, яку шинкар зумів улаштувати для сина на великій арені Мадрида, була, за його словами, небаченим досі видовищем. Завдяки щасливій випадковості, «матадор» сяк-так упорався тоді з двома бичками, і глядачі, більшість яких потрапили до цирку задарма, бурхливо аплодували шинкаревому синові.

На виході героя очікував батько на чолі галасливої ватаги безпритульників. Він зібрав докупи всіх малих шибеників: і тих, що тинялися навколо цирку, і тих, що прослизнули всередину, бо контролерів на входах того дня не було. Шинкар був людиною діла. По п’ятдесят сентімо на брата, але щоб усі кричали до хрипоти: «Слава Манітасові!» – і підхопили славного новільєро на плечі, як тільки він вийде з воріт.

Манітас, який усе ще тремтів після пережитого страху, зненацька опинився в самому центрі галасливого гурту малих обшарпанців; його оточили, стиснули, підняли вгору і тріумфальний кортеж рушив від цирку до передмістя Вентас, по всій вулиці Алькала, маршируючи під цікавими поглядами людей, що виглядали з трамваїв, які раз у раз нешанобливо перетинали шлях славній маніфестації. Щасливий батько йшов слідом, тримаючи палицю під пахвою і вдаючи, ніби не має ніякого відношення до вигуків захвату. Але тільки-но крики стихали, як шинкар забував про всяку обережність. Охоплений гнівом торговця, що не отримав сповна за виплачені гроші, він забігав наперед і сам кричав: «Слава Манітасові!» Галас вибухав із новою силою.

Після великої події минуло вже кілька місяців, але шинкар досі не міг згадувати про той славний день без хвилювання.

– Мені його принесли на руках, сеньйоре Хуане; так само, як часто носили вас – даруйте за сміливе порівняння. Та ви самі побачите, що хлопець путящий… Йому бракує лише одного: вашої підтримки…

Щоб спекатися шинкаря, Гальярдо відповідав невиразними обіцянками. Може, він і погодиться керувати новільядою. Поживемо – побачимо, до зими ще далеко.

Одного вечора, коли вже почало сутеніти, матадор, звернувши з Пуерта дель Соль на вулицю Алькала, раптом аж позадкував від несподіваніш. Перед готелем «Париж» спинилася карета, і звідти вийшла золотокоса дама… Донья Соль! Якийсь чоловік, із вигляду чужоземець, подав їй руку, допомагаючи зійти. Вони перемовились кількома словами, й незнайомець пішов, а дама зникла за дверима готелю.

То була донья Соль. Тореро не сумнівався, що то вона. Не міг він помилитися і щодо характеру її взаємин з тим чужоземцем. Досить було побачити, якими поглядами обмінялись вони на прощання і як вона всміхнулася. Так само дивилась вона на нього, так само всміхалася йому в ті щасливі часи, коли вони скакали вдвох по неозорій пустельній рівнині, затопленій м’яким червоним сяйвом призахідного сонця. «А будь воно все прокляте!..»

У дуже похмурому настрої він просидів весь вечір з друзями. Вночі раз у раз перевертався з боку на бік – спогади довго не давали йому заснути. Коли прокинувся, у кімнату крізь вікна вливалося тьмяне світло похмурого дня. Накрапав дощ упереміш із мокрим снігом. Усе було чорне: небо, стіни будинків по той бік вулиці, дахи, з яких скапувала вода, заляпана багнюкою бруківка, дашки карет, що блищали, мов дзеркала, розкриті парасольки над головами перехожих.

Одинадцята година. А що як йому піти зараз до доньї Соль?.. Чом би й ні? Учора ввечері Гальярдо гнівно відкинув цю думку. Ні, він не стане принижуватись. Вола поїхала, навіть не попрощавшись із ним, а потім лиш один раз поцікавилася його здоров’ям, хоч і знала, що він при смерті. Звичайна собі телеграма, перший порух – і більше нічого; навіть коротенького листа на кілька рядків не прислала – і це вона, яка писала своїм друзям часто й з такою легкістю. Ні, він не піде до неї. Справжній чоловік не повинен забувати про свою гідність…

Але на ранок, після тривожного сну, воля його ослабла. «Чом би й ні?» – раз у раз запитував себе матадор. Він мусить її побачити. З усіх жінок, яких знав Гальярдо, донья Соль була для нього єдина; інших він просто любив, а ця вабила його до себе з нездоланною силою. «Не можу її забути», – повторював тореро, ніби виправдовуючись за свою слабкість… Як страждав він од несподіваної розлуки з цією жінкою!

Тяжке поранення на арені Севільї, нестерпний фізичний біль притлумили його любовний розпач. Хвороба, а потім ніжне замирення з Кармен, коли він став одужувати, допомогли йому пережити своє нещастя. Але забути?.. Ні, це йому було над силу. Він намагався не згадувати про минуле, але будь-яка незначна обставина воскрешала в його пам’яті образ доньї Соль: поїздка по місцях, де він скакав поруч із прекрасною амазонкою, зустріч на вулиці з якою-небудь золотоволосою англійкою, прогулянки із севільськими молодими сеньйорами, що доводилися їй родичами. Ох ця жінка!.. Іншої такої він не зустріне ніколи. Втративши її, він немовби змізернів, став не таким, як був. Гальярдо навіть здавалося, що тепер він стоїть на кілька сходинок нижче в очах громадської думки. Чи не через те відвернулося від нього щастя на арені? Поки донья Соль належала йому, він був відважніший. Із втратою золотокосої коханки почалися всі його прикрощі. Якщо повернеться до нього вона, повернеться й колишня слава. Матадор твердо в це вірив і, весь у полоні забобонних ілюзій, то впадав у розпач, то сповнювався надії.

Може, бажання побачити її – це якраз той натхненний порив, що так часто рятував його на арені. Чом би й ні?.. Гальярдо завжди був самовпевнений. Легкі перемоги над жінками, засліпленими його славою, привчили Хуана до думки, що чари його невідпорні. Ану ж донья Соль, побачивши його після тривалої розлуки… Хто знає!.. Адже саме так трапилось, коли вони вперше зустрілися наодинці.

Сповнений віри у свою зірку, з гордовитим спокоєм чоловіка, якому завжди щастить і який упевнений, що кожна жінка кинетьоя йому в обійми тільки-но він на неї гляне, Гальярдо попрямував до готелю «Париж», що був неподалік від його готелю.

Майже півгодини йому довелося чекати, сидячи на дивані, під цікавими поглядами обслуги та постояльців, що оберталися, зачувши його ім’я.

Потім прислужник запросив Гальярдо до ліфта і висадив його на другому поверсі, в невеликому салоні, вікна якого виходили на Пуерта дель Соль. Уся площа здавалася темною: чорніли дахи темних будинків, тротуарів не було видно під двома зустрічними потоками парасольок, по блискучому асфальту швидко мчали у всі боки карети, наче підстьобувані дощем, по сталевих рейках котили туди-сюди трамваї, безугаву дзеленькаючи, щоб попередити перехожих, які, здавалося, геть поглухли під своїми опуклими матер’яними дашками.

Прочинилися майже непомітні під шпалерами невеликі двері, й, зашарудівши шовком, увійшла донья Соль. Від неї линули п’янкі пахощі ніжного біло-золотавого тіла, що було в повному розквіті свого пишного літа.

Гальярдо жадібно вп’явся у неї очима знавця, який не пропустить жодної рисочки. Така сама, як у Севільї!.. Ні, мабуть, іще прекрасніша, іще жаданіша після тривалої розлуки.

Вдягнена з чарівною недбалістю, у тій самій екзотичній туніці з химерними діамантами, в якій колись постала перед Гальярдо у своєму севільському домі, в щедро гаптованих золотом пантофельках, вона сіла перед ним, закинувши ногу на ногу; пантофелька ковзнула й зависла на самих кінчиках пальців. Донья Соль простягла гостеві руку й посміхнулася з холодною люб’язністю:

– Як живете, Гальярдо?.. Я знала, що ви в Мадриді й уже бачила вас.

Вас!.. Вона вже не казала йому «ти» тоном світської дами, яка звертається до шанобливого коханця з нижчих суспільних верств. Це «ви», що начебто їх рівняло, кинуло матадора в розпач. Він хотів лишитися рабом, якому кохання дає право схопити в обійми великосвітську даму, а до нього звертаються з холодною чемністю, як до звичайнісінького друга.

Донья Соль розповіла, що вже бачила Гальярдо на арені була якраз на тій єдиній кориді, в якій він виступив у Мадриді. Вана ходила на бій биків з одним чужоземцем, що хоче познайомитися з екзотичними іспанськими звичаями, її другом по мандрах – він спинився в іншому готелі.

Гальярдо кивнув головою. Він уже знає цього чужоземця: бачив їх разом.

Запала довга мовчанка, обоє не знали, що говорити. Донья Соль озвалася першого.

На її думку, вигляд у матадора чудовий; їй невиразно пригадується, що він був тяжко поранений; здається, вона навіть телеграфувала до Севільї і просила повідомити про його стан. З таким кочовим життям, як у неї, – коли сьогодні ти в одній країні, завтра в іншій, коли щодня у тебе нові друзі, – усе так скоро забувається!.. Але ось він перед нею, такий, як і завжди, та й на арені здався їй сміливим і дужим… Можливо, йому трохи не щастило, але що вона тямить у тих коридах?

– То поранення було не тяжке?..

Гальярдо аж скипів, почувши, як байдуже вона про це спитала. А він же, перебуваючи між життям і смертю, тільки про неї й думав!.. Стримано, ледь приховуючи досаду, розповів їй, як його поранено, як він цілу зиму одужував.

Донья Соль удавала, ніби слухає з цікавістю, але очі її лишались байдужими. Яке їй діло до нещасть цього тореро… В його ремеслі поранення неминучі, і кого вони можуть цікавити, окрім нього самого?

Розповідаючи про своє життя в маєтку під час одужування, Гальярдо згадав, як вони їздили туди разом з доньєю Соль, і в пам’яті його постав образ чоловіка, що був тоді їхнім гостем.

– А пам’ятаєте Плюмітаса?.. Убили його, бідолаху. Не з і гаю, чи ви про це чули…

Атож, донья Соль щось таки чула про його смерть. Напевне, прочитала в якійсь паризькій газеті, вони часто писали про розбійника, цього колоритного героя мальовничої Іспанії.

– Бідолаха, – байдуже озвалася донья Соль. – Я ледь пригадую того неотесаного, нецікавого селюка. На віддалі завжди бачиш усе, як воно б насправді. Єдине, що запам’яталось мені, це як ми снідали з ним на фермі.

Гальярдо підхопив нитку спогадів. Сердега Плюмітас! А з яким хвилюванням узяв він з рук доньї Соль квітку!.. Бо ж вона дала йому на прощання троянду. Чи пам’ятає вона про це?..

В очах доньї Соль відбився щирий подив.

– Ви певні? – спитала вона. – Невже справді таке було? Слово честі, я нічогісінько не пам’ятаю… Ох, Андалусія! Напоєна сонцем країна, де так легко втратити розум! Яких дурниць там можна накоїти!

В її голосі бриніли нотки каяття. Та раптом вона засміялася:

– А що як той убогий волоцюга зберігав мою квітку до останньої миті свого життя? Адже могло так статися, правда, Гальярдо? Не заперечуйте. Йому ж бо ніхто ніколи не дарував квітів… І, може, на трупі розбійника знайшли засохлу троянду – і ніхто не зміг розгадати, звідки в нього цей таємничий дар… Ви такого не чули, Гальярдо? Може, в газетах про це писали?.. Мовчіть: не кажіть мені, що не чули, не розвіюйте моїх ілюзій. Усе сталось, як я кажу, – так мені хочеться. Бідолаха Плюмітас! Як цікаво. А я ж геть забула про ту троянду!.. Неодмінно розповім про все це своєму другові, він збирається писати про Іспанію та її дивовижі.

Гальярдо засмутився на згадку про того друга, якого за кілька хвилин розмови донья Соль згадала вже двічі.

Його сумні, пойняті вологою африканські очі, що невідривно дивилися на прегарну жінку, здавалося, благали співчуття.

– Доньє Соль!.. Доньє Соль!.. – прошепотів він у розпачі, ніби дорікаючи їй за жорстокість.

– Що таке, мій друже? – спитала вона, всміхаючись. – Що з вами діється?

Збентежений насмішкуватим блиском світлих очей, у яких мерехтіли золоті іскорки, Гальярдо похнюпив голову й нічого не відповів.

Та ось він випростався, як людина, котра на щось зважилась.

– Де ви були весь цей час, доньє Соль?..

– Мандрувала світом, – просто відповіла вона. – Я перелітна пташка. Побувала в безлічі міст, про які ви навіть не чули.

– А цей чужоземець, що вас тепер супроводжує… хто вій?..

– Мій друг, – холодно відказала донья Соль. – Друг, що люб’язно погодився супроводжувати мене і, користаючись нагодою, хоче ознайомитися з Іспанією. Це достойний чоловік із дуже знатного роду. Спершу він огляне мадридські музеї, а тоді ми поїдемо до Андалусії. Що вам ще хотілось би знати?..

У погордливому тоні дами відчувалося бажання утримати тореро на відстані, дати йому відчути їхню соціальну нерівність. Гальярдо розгубився.

– Доньє Соль! – простогнав він у пориві наївної відвертості. – Бог не простить вам того, що ви зі мною вчинили. Ви повелися зі мною погано, дуже погано… Чому ви годі поїхали і слова мені не сказали?

На очі тореро набігли сльози, а пальці судомно стислися в кулаки.

– Не переймайтеся цим, Гальярдо. Моя втеча – для вас велике щастя… Чи ж ви ще не досить мене узнали? Чи вам не набридли мої химери?.. Якби я була чоловіком, то тікала б від жінок із таким характером. Закохатися в мене – все одно, що заподіяти собі смерть.

– Але чому ви тоді поїхали? – наполягав Гальярдо.

– Поїхала, бо мені стало нудно. Вам зрозуміло?.. А коли людина нудиться, вона має право податися на пошуки нових розваг – я так вважаю. Я знуджуюся до смерті скрізь – пожалійте ж мене!

– Таж я кохаю вас усім серцем! – вигукнув тореро з таким простодушним розпачем, який в устах іншого чоловіка видався б театральним.

– Я кохаю вас усім серцем! – вигукнула донья Соль, передражнюючи тореро. – Ну то й що?.. Ох ці егоїсти чоловіки, що звикли до оплесків публіки і забрали собі в голову, ніби їм належить усе на світі!.. «Я кохаю тебе усім серцем, то й ти мусиш мене кохати…» Ні, сеньйоре. Я вас не кохаю, Гальярдо. Ви мені друг, і більше ніхто. Те, що було в Севільї, – то сон, божевільна примха, про яку я ледь чи й згадую. Ви теж повинні забути про це.

Тореро підвівся і з простягнутими руками рушив до дами. У своєму невігластві він не знав, що сказати, та й розумів, що своєю недотепною мовою не переконає донью Соль. Він більше вірив не в слова, а в дію, сподівався оволодіти цією жінкою, палко пригорнути її до себе і в обіймах розтопити крижану стіну ввічливості, що розділяла їх.

– Доньє Соль! – благав він, простягуючи до неї руки.

Але вона рішучим жестом відштовхнула від себе руки тореро. В очах її спалахнув гордий гнів, і вона погрозливо подалася вперед, ніби жінка, якій завдано жорстокої образи.

– Спокійно, Гальярдо!.. Не будьте грубіяном, а то я перестану вважати вас другом і виставлю за двері.

Рішучість тореро де й ділася. Принижений і засоромлений, він геть розгубився. Запала довга мовчанка; нарешті донья Соль відчула жаль до Гальярдо.

– Не будьте дитиною, – сказала вона. – Навіщо згадувати про те, чого ніколи не вернеш? Навіщо думати про мене?.. Ви маєте дружину, і я чула, вона жінка розумна й гарна. А як не вона, то є інші. Згадайте, скільки в Севільї вродливих дівчат, у мантильях, з квіткою в косах, тих самих, які колись так подобалися мені. Кожна вважатиме за щастя, коли її покохає Гальярдо… А зі мною все скінчено. Звичайно, вашу гордість зачеплено, ви ж бо звикли до слави й успіху, але нічого не вдієш. Усе минулося, ми тепер добрі знайомі – не більше. Я не така, як інші. Коли мені щось набридне, я вже до того не повертаюся. Ілюзії живуть у мені недовго і зникають, не лишаючи сліду. Я гідна жалю, повірте.

Вона дивилася на тореро, і в погляді її світилося співчуття, цікавість і водночас жаль – ніби раптом їй відкрилися всі його вади, вся його неотесаність.

– Ось що мені подумалося, та ви, мабуть, не зрозумієте, – провадила донья Соль. – Ви тепер ніби інший Гальярдо, не той, що в Севільї. Ви не змінилися, кажете?.. Може, й так, але не для мене… Як би вам пояснити… В Лондоні я познайомилася з одним раджею… Знаєте, хто такий раджа?

Гальярдо заперечливо похитав головою і почервонів, засоромившись свого невігластва.

– Це індійський князь.

Вдові посла пригадався магнат з Індостану, його смагляве обличчя з чорними вусами, пишний білий тюрбан з величезним діамантом, що сяяв над чолом, і білі шати – безліч тонесеньких покривал, схожих на пелюстки квітів.

– Той раджа був молодий, вродливий і закохано дивився на мене своїми загадковими очима, але мені він здавався якимсь дуже чудним, і я щоразу сміялася з нього, коли він белькотів по-англійському якісь східні компліменти. Сердега тремтів від холоду, кахикав у лондонському тумані, щулився під дощем, ніби птах, і махав своїми покривалами, як мокрими крильми. Коли він говорив слова кохання, невідривно дивлячись на мене вологими очима газелі, у мене виникало бажання піти купити йому шапку й пальто, щоб він перестав тремтіти від холоду. І все ж таки він був справжній красень і міг би на кілька місяців ощасливити кожну жінку, яка мріє про щось незвичайне. Усе лихо в середовищі… Не ті декорації… Вам, Гальярдо, не відомо, що це таке.

І донья Соль замислилась, згадавши бідолашного раджу, що завжди тремтів від холоду у своїх безглуздих шатах під туманним лондонським небом. Вона уявила цього східного володаря у його далекій країні, в ореолі могутності, у променях золотого південного сонця. Темне обличчя із зеленавим полиском тропічної рослинності враз перемінилося, стало паче викарбуваним з бронзи. Донья Соль побачила раджу на слоні, покритому золотою попоною, що звисала аж до землі; побачила блискучий почет озброєних вершників та рабів з курильницями в руках; на голові у володаря пишний тюрбан, оздоблений самоцвітами, над яким коливаються білі пера; груди мерехтять діамантами; тонкий стан перехоплений прикрашеним смарагдами поясом, з якого звисає золотий ятаган; а навколо казкового принца баядерки з підмальованими очима й тугими персами; приручені тигри; цілий ліс списів; а вдалині мріють химерні палаци, оповиті таємничим серпанком, з безліччю дахів, що нависають один над одним, із дзвіночками, що співають екзотичні мелодії за кожним подмухом вітерцю; зеленіють дрімучі хащі, в затінку яких скрадаються смугасті хижаки… Ох, середовище! Якби вона побачила того бідолашного раджу в такому оточенні, величного, як бога, під безхмарним густо-синім небом, у золотих променях гарячого сонця, їй нізащо не спало б на думку подарувати йому пальто. Навпаки, вона напевне сама кинулась би в його обійми і віддалась йому як раба кохання.

– Ви нагадуєте мені того раджу, Гальярдо. У себе в Севільї, в андалузькому костюмі і з гаррочею в руці, ви доповнювали краєвид і були красенем. Але тут!.. Мадрид став європейським містом, таким самим, як усі інші. Тут уже ніхто не носить народних костюмів, а манільські шалі побачиш хіба на сцені. Не ображайтеся, Гальярдо, я сама не знаю чому, але ви нагадали мені того індуса.

Донья Соль дивилася крізь вікно на похмуре захмарене небо, на мокру бруківку площі, на сніжинки, що кружляли в повітрі, бачила, як снують туди-сюди перехожі, ховаючись під блискучими від крапель води парасольками. Потім перевела погляд на матадора і з подивом втупилась у жмутик волосся на маківці голови, у зачіску та капелюх – усі ці ознаки тореро різко контрастували із сучасним елегантним костюмом.

В очах доньї Соль Гальярдо був вирваний із свого «обрамлення». Ох, цей Мадрид, дощовий і похмурий! її друг, який приїхав з мрією про вічно синє небо над Іспанією, геть розчарований. Та й сама вона, коли бачить на тротуарах біля готелю групки хвацьких юних тореро, то згадує екзотичних звірів, завезених із сонячних країв на північ, у зоологічні сади, над якими завжди висить сіре дощове небо. Там, у Андалусії, Гальярдо був героєм, справжнім дитям країни неозорих пасовищ і незліченних черід худоби. Тут, у Мадриді, зі своїм поголеним обличчям та клоунськими вихилясами, він здавався їй блазнем, що звик до оплесків публіки; з тією тільки різницею, що замість розважати глядачів баляндрасами, він змушує їх завмирати від жаху, виходячи на бій із звіром.

О, солодка омана сонячного краю! Облудне сп’яніння від світла та кольорів!.. І вона могла протягом кількох місяців кохати цього грубого, неотесаного селюка, захоплюватися його тупістю й невіглаством, вважаючи, що це додає йому оригінальності, і навіть вимагала, щоб він не зрікався своїх дикунських звичок, щоб не забивав парфумами тваринний запах, яким був наскрізь просякнутий, щоб смердів биками та кіньми!.. Ох, середовище! На які безумства може штовхнути воно людину!..

Доньї Соль пригадалося, як бик мало не розтерзав її рогами. Потім, як вона снідала в товаристві розбійника, як слухала його, мліючи від захвату, а на прощання подарувала йому троянду. Які безумства! І як усе це тепер далеко!..

Від нього минулого, що здасться їй безглуздим і сповнює її каяттям, залишився тільки оцей хлоп’яга, який стоїть стовпом і благально дивиться на неї, по-дитячому сподіваючись воскресити колишнє щастя… Бідолаха! Хіба ж можна повторити безумства, навіяні чаром ілюзій, коли ти в тверезому розумі?..

– Усе скінчено, – мовила дама. – Треба забути минуле. Коли ми оглядаємось на нього, воно постає перед нами зовсім в іншому світлі. Чого б я тільки по віддала, аби й тепер дивитися на все колишніми очима!.. Але, повернувшись до Іспанії, я бачу її зовсім іншого. Та й ви уже не той, яким я вас знала. Мені навіть здалося, що на арені ви менш відважний… що публіка вітає вас не так палко.

Вона сказала це просто, без лукавства, але Гальярдо вчулася в її тоні насмішка, і він похнюпився, густо почервонівши.

Прокляття! Його думками знову оволоділи професійні турботи. Усі його прикрощі від того, що він тепер не підходить близько до биків. Донья Соль дала йому це на здогад. Він здався їй уже не тим, що колись. Якби він був колишнім Гальярдо, вона, мабуть, прийняла б його краще. Жінки кохають тільки сміливих.

Тореро морочив себе марними ілюзіями. Не розумів, що донья Соль цілком забула про свою скороминущу примху, і вірив, що зможе повернути її кохання, вчинивши подвиг.

Візит затягнувся, а тореро, здавалося, й не думав іти. Він був щасливий сидіти поруч із доньєю Соль, і далі сподіваючись на якусь випадковість, що знову їх зблизить. Але дама підвелася, і Гальярдо довелося встати також. Вона попросила вибачення і сказала, що мусить попрощатися з ним. Незабаром прийде її друг, і вони підуть разом до музею Прадо.

Донья Соль запросила його прийти якось поснідати у дружньому колі, у неї в номері. Її другові, безперечно, буде цікаво побачити зблизька тореро. По-іспанському він майже не розмовляє, але буде радий познайомитися з Гальярдо.

Матадор потиснув простягнуту йому руку, буркнув у відповідь щось нерозбірливе і вийшов. Гнів затуманював йому очі, у вухах дзвеніло.

Ця жінка вирядила його за двері, мов надокучливого знайомого! Та сама жінка, що кохала його в Севільї!.. Та ще й запрошує на сніданок зі своїм другом, щоб той роздивився зблизька на тореро, мов на якогось рідкісного звіра!..

Прокляття! Але він таки має чоловічу гідність… Кінець усьому. Більше він до неї не прийде.