Текст книги "Кров і пісок"

Автор книги: Бласко Ібаньєс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 22 страниц)

За кожним помахом мулети публіка кричала від захвату й тривоги. Гострі роги майже черкали по грудях тореро – здавалося неможливим, щоб він вийшов з цього двобою живим. Аж раптом матадор виструнчився зі шпагою у витягнутій руці і, перш ніж публіка встигла викрикнути слова застереження, стрімко кинувся на бика; на мить людина і тварина злилися докупи.

Та ось еспада відскочив і став нерухомо, а бик кинувся бігти, спотикаючись, шумно форкаючи і виваливши язик. На заюшеній кров’ю шиї виднілася ледь помітна червона цятка – руків’я шпаги. Через кілька кроків бик упав, а публіка схопилася на ноги, мов одне величезне тіло, підкинуте тугою пружиною. Знялася буря оплесків і оглушливих криків. Нема на світі сміливця, рівного Гальярдо!.. Чи цей хлопець знає, що таке страх?..

Широко розвівши руки, одну зі шпагою, другу – з мулетою, еспада віддав честь перед ложею. Донья Соль шалено аплодувала йому затягнутими в білі рукавички долонями.

Потім із рук у руки поплив від ложі до бар’єра якийсь предмет: то була напахчена хусточка прекрасної дами, яку вона носила в руці, оторочений мереживом батистовий прямокутничок, протягнутий у перстень із діамантом – подарунок матадорові за його посвяту.

Знову загриміли оплески, і багато глядачів, забувши про матадора, повернулись до арени спиною і стали шукати очима донью Соль. З андалузькою халантною фамільярністю вони викрикували славослів’я її красі. Від бар’єру до ложі промайнув по руках волохатий і ще теплий трикутничок: бичаче вухо, яке матадор посилав дамі на підтвердження своєї посвяти.

Коли корида скінчилася, все місто уже знало про тріумф Гальярдо. Біля дверей свого дому еспада побачив цілий гурт сусідів, що вийшли його привітати. Вони стали аплодувати йому так захоплено, паче були на кориді й усе бачили на власні очі.

Забувши, як розсердився на матадора, лимар дивився на Хуана захопленими очима, приголомшений не так його Подвигами, як неоціненними зв’язками у вищому світі. Він Давно накинув оком на одну посаду і тепер не сумнівався, Що дістане її – адже свояк у дружбі з найродовитішими людьми Севільї.

Покажи-но їм перстень, Хуане. Який подарунок, Енкарнасйон! Сам Роже де Флор такого не бачив!

Передаючи одна одній перстень, жінки аж скрикували від захвату. Лише Кармен не виявила ніякої радості. «Атож, гарненький», – сказала вона, скривившись, і зразу передала перстень зовиці, наче він обпікав їй руки.

Відразу після цієї кориди для Гальярдо почався гастрольний сезон. Цього року він мав більше контрактів, ніж будь-коли. Спочатку кілька виступів у Мадриді, потім – на всіх аренах Іспанії. Повірений заходився вивчати залізничний розклад. Він заглиблювався в нескінченні обрахунки, обираючи для свого матадора найвигідніші маршрути.

Гальярдо йшов від тріумфу до тріумфу. Ніколи ще не почував він такої впевненості в собі, такого припливу сил. Перед самою коридою його завжди обсідали жорстокі сумніви, вагання і навіть страх, чого ніколи не траплялося з ним у ті нелегкі часи, коли він починав завойовувати собі ім’я. Але тільки-но Хуан виходив на арену, страх де й дівався, поступаючись місцем безумній сміливості, що завжди приводила матадора до великого успіху.

Виступивши на кориді, Гальярдо повертався до готелю разом із квадрильєю, бо в маленьких провінційних Містечках усі вони жили разом. Навіть не скинувши з себе бойового костюма, він сідав, спітнілий і стомлений, з приємним відчуттям успіху. До кімнати матадора сходилися привітати його з тріумфом місцеві «інтелігенти». О, він виступив просто «колосально». Перший тореадор світу. Як майстерно заколов він шпагою четвертого бика!..

– Вам справді так здалося? – перепитував Гальярдо з дитячою гордістю. – Я теж гадаю, що удар був непоганий.

І заходила розмова про биків, якій не видно було кінця-краю; минали години, а еспаді та його шанувальникам ніяк не набридало говорити про сьогоднішні події та про давні кориди, що колись відбувалися в цьому містечку. Сутеніло, запалювали світло, а гості все не розходились. Скуті професійною дисципліною, тореро з Хуанової квадрильї сиділи в кутку кімнати й мовчки слухали це базікання. Без дозволу маестро «хлопці» не могли навіть піти перевдягтися й поїсти. Пікадори, в яких нило все тіло, посмуговане синцями після падінь з коня, і щеміли ноги, натерті залізними поножами, нетерпляче крутили в руках касторові капелюхи; бандерильєро, туго затягнуті в просяклі потом шовкові костюми, набігавшись по арені, відчували страшенний голод. Усі думали одне й те саме, люто зиркаючи на шанувальників.

«Коли ж заберуться звідси ці кляті базіки? Щоб їм грець!..»

Нарешті матадор, глянувши на своїх, казав:

– Можете, хлопці, йти.

І пікадори та бандерильєро кидалися до дверей, штовхаючись, як школярі, випущені на перерву. А Гальярдо сидів і слухав далі вихваляння «інтелігентів», забувши про Гарабато, який мовчки чекав, коли можна буде роздягнути маестро.

У вільні дні, відпочиваючи від напруження, в якому тримало його відчуття небезпеки та поклоніння публіки, матадор повертався в думках до Севільї. Вряди-годи він отримував напахченого листа, як завжди коротенького, що вітав його з успішними виступами. Ех, якби донья Соль була тут, поруч!..

У цих постійних переїздах, завжди оточений палкими шанувальниками, які докладали всіх зусиль, щоб зробити йому приємність, Гальярдо сходився з жінками і гуляв на бенкетах, влаштованих на його честь. Після кожної пиятики голова в нього йшла обертом, і він робився похмурий та лютий. Усе його тоді страшенно дратувало, хотілося мучити жінку, помститися на ній за всі ті знущання, яких він зазнав від примхливої доньї Соль.

Часом Гальярдо охоплювало нездоланне бажання звірити свої переживання Насйоналеві – знайти розраду у відвертій сповіді, скинути з душі тяжкий камінь.

До того ж далеко від рідної Севільї Хуан відчував до Себастьяна якусь особливу приязнь, мало не ніжність. Адже той знав про його любовні взаємини з доньєю Соль, бачив її, хоча й здалеку, і вона не раз сміялася, слухаючи розповіді Гальярдо про дивацтва бандерильєро.

Насйональ вислуховував маестро мовчки й осудливо хитав головою.

– Тобі, Хуане, треба забути про цю сеньйору і то якомога скоріше. Для таких, як ми, добра згода в родині важить багато, бо колись ми можемо повернутися додому й каліками. Ти не думай, ніби Кармен ні про що не здогадується, вона знає більше, ніж ти гадаєш. Мені вона не раз патякала, що їй відомо про твої шури-мури з маркізовою небогою… Сердешна! Це гріх – змушувати її страждати!.. Вона також жінка з характером і якщо втратить терпець, це тобі так не минеться.

Але Гальярдо, який, живучи далеко від родини, тільки й думав що про донью Соль, пускав повз вуха застереження Насйоналя й лише знизував плечима на його докори. З безсоромністю самовдоволеного коханця, який хоче, щоб йому заздрили, він прагнув виговоритись, поділитися з другом спогадами про пережиті хвилини щастя.

– Ти собі не уявляєш, що то за жінка! Мені жаль тебе, Себастьяне, адже ти навіть не здогадуєшся, що таке справжня краса. Усі жінки Севільї ніщо супроти доньї Соль. У жодному місті, у жодному селищі, де ми з тобою бували, ти не бачив жінки хоча б трохи на неї схожої. Іншої такої доньї Соль не знайдеш у всьому світі. Після неї чоловікові ніякої вже не захочеться… Якби ти лишень знав її, друже, як знаю я! Наші жінки пахнуть чистим тілом, свіжою білизною. Але ця, Себастьяне!.. Уяви, що ти вдихаєш пахощі всіх троянд Алькасарського саду*… Ні, це навіть щось чарівніше: тут і жасмин, і козолист, і аромат квітів, що, мабуть, ростуть у раю. І все це так і струмує від неї, ніби то пахтять не парфуми, якими вона побризкалась, а її благородна кров. А ще – вона зовсім не така, як ті дурепи, що набридають відразу. З нею завжди до чогось прагнеш: бажаєш чогось нездійсненного і, здається, ось-ось ухопиш його, а воно вислизає від тебе. Коротше кажучи, Себастьяне, ти нічогісінько в цьому не тямиш, не розумієш, що це таке – благородна сеньйора. Отож заткни пельку і не читай мені проповідь.

Гальярдо вже не отримував листів із Севільї. Донья Соль вирушила в мандри за кордон. Одного разу матадор зустрівся з нею, виступаючи в Сан-Себастьяні. Красуня перебувала в Біарріці і приїхала з кількома французькими дамами, які прагнули познайомитися з тореро. Другого дня вона вже й поїхала. Протягом літа Хуан мав про неї вісті лише вряди-годи або з небагатьох її листів, або з листів повіреного, який повідомляв йому те, про що довідувався від маркіза де Морайми.

Донья Соль подорожувала по модних морських курортах; їхні назви тореро чув уперше та й вимовити жодної не зміг би. Потім він довідався, що прекрасна дама мандрує по Англії, потім – що перебралася до Німеччини: послухати кілька опер у якомусь незвичайному театрі, який відкривається лише на кілька тижнів у рік. Гальярдо втратив надію знову її побачити. Донья Соль була перелітною пташкою, непосидючою шукачкою пригод, і дарма сподіватися, що на зиму вона повернеться в своє севільське гніздо.

Гнітюче передчуття, що він уже ніколи її не побачить, страшенно засмучувало тореро; тільки тепер він збагнув, яку владу має ця жінка над його плоттю і його волею. Він уже ніколи її по зустріне! Навіщо ж тоді важити життям і прагнути слави? Навіщо йому тоді поклоніння й оплески публіки?

Повірений заспокоював свого матадора. Вона повернеться, в цьому немає сумніву. Хоча б на рік, але приїде неодмінно. Примхи примхами, а донья Соль жінка практична і вміє подбати про свої інтереси. Без маркізової допомоги вона не обійдеться, бо сама не зможе дати раду своїм заплутаним справам: адже тривале життя в розкошах за кордоном помітно позначилося і на її власній маєтності, і на спадщині, яка дісталась їй по смерті чоловіка.

Матадор повернувся до Севільї наприкінці літа. Йому ще залишалося чимало корид на осінь, але він вирішив скористатися з місячної перерви і відпочити вдома. Родина його була на курорті в Санлукарі, бо обидва племінники, які в них виховувалися, захворіли на золотуху й потребували цілющого морського повітря.

Гальярдо аж затремтів від хвилювання, коли одного дня повірений сказав йому, що, несподівано для всіх, донья Соль повернулася до Севільї.

Еспада негайно зробив їй візит, і вже з перших слів був вражений холодною люб’язністю дами та виразом її очей.

Вона дивилася на нього як на незнайомця, ніби дивуючись, що може бути спільного між нею та цим дужим і грубим чолов’ягою, який убиває биків.

І Хуан відчув, що між ними наче провалля розверзлося. Тепер він бачив у ній зовсім іншу жінку: знатну чужоземку з якихось далеких країв.

Розмова була спокійною. Донья Соль, здавалося, про все забула, а Гальярдо не смів ні про що їй нагадувати і не зважувався на найменшу вільність, боячись наразитися на спалах гніву.

– Севілья! – вигукнула донья Соль. – Чудове… і навіть дуже приємне місто. Але на світі стільки цікавого! Скажу вам щиро, Гальярдо: одного дня я знімуся з якоря назавжди. Мені тут робиться страшенно нудно. Мою Севілью ніби підмінили.

Вона вже не казала йому «ти». Тореро приходив до неї ще кілька разів, але жодного разу не посмів нагадати їй про минуле. Тільки мовчки дивився на неї своїми африканськими очима, закоханими й сумними.

– Я помираю з нудьги. Не сьогодні-завтра поїду звідси! – вигукувала дама щоразу, як приходив тореро.

Знову став зустрічати його перед штахетною хвірткою слуга з величними манерами, повідомляючи, що сеньйори немає вдома. А тим часом матадор знав напевне: вона у себе.

Якось, розмовляючи з доньєю Соль, Гальярдо обмовився, що хоче на короткий час навідатись до свого маєтку Рінконади. Треба оглянути кілька оливняків, які повірений прикупив до його угідь і яких він досі не бачив. Не завадить також наглянути, як посуваються польові роботи.

Донья Соль враз вирішила, що поїде з еспадою, й аж посміхнулася – такою абсурдною і зухвалою здалась їй ця думка. Відвідати маєток, у якому родина Гальярдо проводить частину року! Своїм вторгненням порушити мирний спокій затишного гніздечка, отруїти духом розбещеності й гріха скромний сільський дім, де живе зі своїми рідними бідолашний хлопець!..

Нечувана зухвалість такого наміру остаточно переконала даму. Вона поїде з ним: їй цікаво побачити Рінконаду.

Гальярдо збентежився. А що як наймити маєтку розкажуть матері й дружині про ці відвідини? Але, поглянувши на донью Соль, відразу забув про все. Хто знає!.. Ану ж ця подорож допоможе йому знову здобути її прихильність!

Проте він усе ж таки спробував відмовити донью Соль від її наміру:

– А Плюмітас?.. Ви знаєте, ходять чутки, ніби він шастає десь поблизу Рінконади?

О, Плюмітас! Затьмарене нудьгою обличчя доньї Соль проясніло.

– Як цікаво! Я дуже хотіла б із ним познайомитись.

Гальярдо став готуватися до поїздки. Він був збирався їхати сам, але заради безпеки доньї Соль вирішив узяти ще кого-небудь на випадок зустрічі з лихими людьми.

Він візьме з собою пікадора Потахе. Цей здоровило не боїться нікого на світі, крім своєї дружини-циганки, яка, коли їй набридало терпіти чоловікові стусани, люто кусалась. Цьому хлопцеві можна не пояснювати нічого. Йому аби вдосталь було вина. Чи то від постійної пиятики, чи від частих падінь із коня на арені, Потахе завжди був якийсь очманілий. Мабуть, у голові йому весь час шуміло, і тому говорив він заникуючись, а світ бачив, як у тумані.

Прихопив Гальярдо і Насйоналя – людиною більше, та й на Себастьяна в усьому можна покластися.

Бандерильеро скорився наказу маестро, але дізнавшися, що з ними їде донья Соль, став бурчати:

– А хай йому всячина!.. Мене, батька родини, і вплутувати в таку халепу!.. Що подумають про мене Кармен та сенья Ангустіас, коли про все довідаються?

Та коли виїхали за місто, гнів його швидко вщух.

Він сидів у автомобілі поруч із Потахе навпроти матадора та вельможної сеньйори. Добре роздивитись її не міг, бо вона закуталась у велику синю вуаль, що спадала з-під дорожнього капелюха на жовте шовкове пальто. Але й так видно, що дуже гарна… А як розумно говорить! І стільки знає!

Ще не проїхали й половини шляху, а Насйональ, який міг похвалитися двадцятьма п’ятьма роками подружньої вірності, уже вибачив матадорові його слабість. Можна зрозуміти Хуанові почуття! На його місці й він, Себастьян, навряд чи втримався б від спокуси!..

Яка то сила – освіченість! За це людині можна простити будь-який гріх!

V

– Нехай скаже, хто він такий, або забирається до всіх чортів. А будь воно прокляте… Не дадуть людині й поспати…

Насйональ вислухав цю відповідь крізь двері кімнати, в якій спав маестро, і переказав її наймитові, що стояв на сходах.

– Нехай скаже, хто він такий. А то господар не встане.

Була восьма година ранку. Бандерильєро підійшов до вікна й виглянув надвір. Він побачив, що наймит вискочив із дверей і побіг дорогою, прямо до дротяної огорожі, що тяглася навколо земель Гальярдо. Перед ворітьми за огорожею видно було вершника; на відстані і людина, і кінь здавалися зовсім маленькими – наче іграшковими.

Наймит поговорив із верхівцем і повернув до будинку.

Не розуміючи, що означає ця біганина туди-сюди, Насйональ спустився сходами в двір.

– Каже, йому треба бачити хазяїна, – квапливо проторохтів наймит. – Мабуть, то лихий чоловік. Каже, щоб господар вийшов негайно, він має поговорити з ним.

Бандерильєро знов загрюкав у двері маестро, не звертаючи уваги на його гнівні крики. Пора вставати. Як для села – час уже пізній, а той чоловік, може, прибув з важливою звісткою.

– Іду вже, йду, – невдоволено буркнув Гальярдо, не підводячись із постелі.

Насйональ знову виглянув у вікно й побачив, що верхівець під’їжджає до будинку.

Наймит побіг йому назустріч із відповіддю хазяїна. Бідолаха був чимось стривожений. Розмовляючи з бандерильєро, він заникувався й белькотів, але не зважувався висловити вголос своїх побоювань.

Підбігши до верхівця, він вислухав, що той каже, і знову повернув до будинку, але цього разу мчав як обпечений.

Так само прудко він вибіг нагору сходами і спинився перед Насйоналем, блідий і тремтячий.

– Це Плюмітас, сеньйо Себастьяне! Каже, що він Плюмітас і хоче поговорити з господарем… У мене аж серце тьохнуло, тільки-но я побачив його.

«Плюмітас!..» Хоча наймит так засапався від швидкого бігу, що белькотів ледь чутно – ім’я, яке він вимовив, здавалося, облетіло весь будинок. Бандерильєро занімів від подиву й несподіванки. З кімнати, де спав матадор, долинула лайка, і стало чути, що він схопився з ліжка і хутко вдягається. У кімнаті доньї Соль теж щось зашаруділо, ніби й туди дійшла приголомшлива новина.

– А хай йому бісі Чого тому чоловікові треба від мене? Чого він притющився в Ріпконаду? І саме тепер!..

За кілька хвилин Гальярдо вже вискочив із кімнати, накинувши поверх спіднього одягу лише панталони та куртку. Неабияк стривожений і роздратований, матадор промчав повз бандерильєро і мало не скотився сходами вниз. Насйональ поквапно рушив за ним.

Верхівець уже спішувався на подвір’ї маєтку. Один наймит тримав коня за повідець, а інші збилися наподалік у гурт і з шанобливою цікавістю дивились на гостя.

Це був чоловік середнього зросту, можна сказати, навіть низенький, з товстими щоками, білявим чубом, з дужими короткими руками й ногами. На ньому була темна блуза, обшита чорними галунами, сірі поношені штани, підбиті товстим сукном, і потріскані від сонця, дощу та багнюки шкіряні гетри. За широкий пояс були заткнуті револьвер і ніж, під блузою випинав патронташ. У правій руці розбійник тримав скорострільного карабіна. Білий колись капелюх, що покривав йому голову, давно злиняв, а криси були безжально понівечені сонцем, дощем та вітром. Єдиною окрасою цього сірого вбрання була червона хусточка, пов’язана на шиї.

Кругле товстощоке обличчя Плюмітаса здавалося безтурботним, як місяць уповні. На щоках, які біліли навіть крізь товстий шар бруду, їжилися колючі хащі русявої бороди, неголеної кілька днів; волосинки здавалися майже прозорими і блищали на сойці, як старе золото. На цьому добродушному обличчі сільського пономаря навіювали тривогу лиш очі. Маленькі й трикутні, вони світилися погордою і майже ховалися в складках жиру – лукаві, з темно-синіми зіницями, чимось схожі на очі дикого кабана.

Побачивши в дверях будинку Гальярдо, розбійник зразу впізнав його й підняв капелюха над своєю круглою головою.

– Пошли нам, господи, добрий день, сеньйо Хуанге, – мовив він із поважною чемністю андалузького селянина.

– Добрий день.

– Як родина, сеньйо Хуане?

– Усе гаразд, дякую. А ваша? – спитав матадор за звичкою.

– Гадаю, що все гаразд. Але я давно їх не бачив.

Двоє чоловіків уже стояли віч-на-віч і роздивлялися один одного з невимушеністю подорожніх, які зустрілися десь серед поля. Тореро був блідий і зціплював губи, щоб не видати свого хвилювання. А то ще розбійник подумає, ніби він боїться його!.. За інших обставин ці відвідини, може, й справді налякали б тореро. Але сьогодні він має кого захищати і в будь-яку мить ладен кинутись на розбійника, як на бика, хай тільки той покаже, що прийшов із лихими намірами.

На якусь мить запала мовчанка. З десяток наймитів, котрі ще не вирушили в поле, мало не з дитячим страхом дивилися на цього жахливого чоловіка, мов заворожені його страшною славою.

– Чи не можна відвести мого коня до стайні, щоб він трохи відпочив? – спитав бандит.

Гальярдо махнув рукою. Один з наймитів узяв коня за вуздечку й повів до стайні.

– Доглянь його добре, – сказав Плюмітас. – Він найдорожче, що є в мене на цьому світі, і я люблю його більше, ніж дружину й дітей.

Еспада та розбійник досі стояли осторонь гурту розгублених від несподіванки людей, але ось до них підійшов ще один.

То був пікадор Потахе, він саме вийшов надвір. Сорочка на ньому була розхристана, і він потягувався, ніби хизуючись своїм могутнім тілом. Протер очі, завжди налиті кров’ю й запалені від перепою, підійшов до розбійника і по-дружньому плеснув його величезним ручиськом по плечу; у такий спосіб він виявляв свою дикунську приязнь, до того ж пікадора, мабуть, тішило, коли людина здригалася й присідала під його клешнею.

– Як ся маєш, Плюмітасе?..

Розбійника він бачив уперше. Від цієї грубої, непоштивої ласки бандит весь зіщулився, мов наготувався до стрибка, і його правиця з карабіном смикнулася вгору. Сині очиці втупились у пікадора й упізнали його.

– Ти Потахе, еге ж? Бачив, як ти колов бика списом на кориді в Севільї. Ну й падаєш же ти, друзяко! Як це досі ти не скрутив собі в’язи?.. Чи, може, ти залізний?

І, ніби відповідаючи на дружнє привітання, схопив пікадора шкарубкими пальцями вище ліктя і, захоплено усміхаючись, помацав біцепс. Обидва стояли і приязно дивились один на одного. Пікадор гучно зареготав.

– Ха-ха-ха! Я уявляв тебе грізнішим, Плюмітасе… Але дарма – ти й так хлопець хоч куди.

Розбійник повернувся до матадора й спитав:

– У вас можна поснідати?

Гальярдо повів рукою жестом великого пана.

– Жоден гість Рінконади не йде звідси, не поснідавши.

Усі зайшли на кухню, просторе помешкання з пузатим каміном, де звичайно приймали гостей.

Матадор сів у крісло з бильцями, і дочка управителя подала йому черевики – він-бо так квапився з несподіванки, що вискочив надвір у кімнатних капцях.

Бачачи, що розбійник поводиться чемно, Насйональ теж захотів приєднатись до товариства і з’явився з пляшкою місцевого вина та склянками.

– Знаю я й тебе, – мовив бандит, звертаючись до Насйоналя так само просто, як і до пікадора. – Бачив, як ти встромляєш бандерильї. Коли захочеш, у тебе це виходить непогано… Але до бика слід підходити ближче…

Почувши цю пораду, Потахе й матадор засміялися. Плюмітас простяг руку по склянку, але йому заважав карабін, що стояв у нього між коліньми.

– Відстав його, чоловіче, – сказав пікадор. – Ти ж тут гість – навіщо тобі ця пукавка?

Розбійник споважнів. Нехай стоїть там, де стоїть – така в нього звичка. З карабіном він не розлучається навіть коли спить. На згадку про зброю, яка наче приросла до його тіла, Плюмітас спохмурнів і з тривогою розглянувся довкола. На його обличчі можна було прочитати, що він звик постійно триматися насторожі, не довіряти нікому й покладатися лиш на себе, ні на мить не забуваючи про небезпеку, яка чигає на нього повсюди.

Через кухню пройшов наймит і попрямував до дверей.

– Куди зібрався цей чоловік?

І розбійник весь напружився, підсунувши коліньми карабін ближче до себе.

Почувши, що наймит іде на поле, де сьогодні працюють поденники, Плюмітас заспокоївся.

– Ось що я скажу вам, сеньйо Хуане. Я приїхав сюди, бо давно хотів познайомитися з вами і маю вас за кабальєро, нездатного зрадити гостя… До того ж ви, напевне, чули, хто такий Плюмітас. Його не так легко схопити, а хто спробує – дорого заплатить.

Перше ніж маестро встиг відповісти, втрутився пікадор:

– Не будь йолопом, Плюмітасе. Ти тут серед друзів, поки пристойно поводишся і не робиш дурниць.

Бандит відразу заспокоївся й заговорив з пікадором про свого коня, всіляко його вихваляючи. Обидва захопилися розмовою, бо ж усе їхнє життя минало в сідлі, і кінь для них був дорожчий за людину.

Гальярдо, ще як слід не спам’ятавшись, походжав туди-сюди по кухні, а тим часом наймички, смагляві дужі дівчата, розпалювали вогонь і готували сніданок, скоса зиркаючи на славетного Плюмітаса.

Матадор, усе ходячи по кімнаті, зрештою підступив до Насйоналя і попросив його піднятися до доньї Соль. Нехай вона поки що не спускається вниз. Розбійник після сніданку, мабуть, відразу поїде. Нащо їй зустрічатися з цим жалюгідним чоловіком?..

Бандерильєро вийшов, а Плюмітас, помітивши, що маестро не бере участі в розмові, став із цікавістю розпитувати його, в яких коридах він ще виступить до кінця року.

– Я завзятий «гальярдист», ви знаєте? Скільки разів плескав вам у долоні – ви й не повірите. Бачив вас на аренах Севільї, Хаена, Кордови… і ще в багатьох містах.

Гальярдо був вражений. Невже він може спокійно сидіти на коридах, коли за ним ганяється ціле військо? Плюмітас поблажливо посміхнувся.

– Пхе! Я буваю всюди. Їду, куди мені заманеться.

Потім став розповідати, що не раз перестрівав матадора, як той їхав до маєтку, коли в компанії, а коли й сам. Гальярдо завжди проминав розбійника, не звертаючи на нього уваги, мабуть, думав, що то якийсь наймит скаче верхи до ближнього села або до пастушої хатини.

– Коли ви їхали з Севільї купувати оті два млини в долині, я перестрів вас на дорозі. Ви мали при собі п’ять тисяч дуро. Адже так? Признайтеся по правді. Як бачите, я про це знав… Іншого разу ви їхали на отій чортопхайці, що її називають автомобілем, з одним севільським сеньйором – мабуть, то ваш повірений. Ви їхали підписувати нотаріальний акт на купівлю Чернецького оливняка, і грошей у вас було ще більше.

Гальярдо напружив пам’ять і пригадав, що справді все було саме так. Він неабияк здивувався. То для цього чоловіка не існує таємниць? А бандит, хизуючись своїм добрим ставленням до тореро, став похвалятися, що для нього перешкод не існує.

– Ви гадаєте, на автомобілі від мене можна втекти? Дідька лисого! Того звіра я спиняю просто – оцією штукою. – І Плюмітас показав на свій карабін. – Якось у Кордові мені треба було поквитатися з одним багатим сеньйором, моїм ворогом. Прив’язав я свого коника край дороги і став чекати. Дивлюся, мчить ота чорна потвора, здіймаючи хмари диму й куряви. Я підняв руку, але він і не думає спинятися, і тоді я вгатив кулю в колесо. Тарадайка прокотилася ще трохи та й стала, а я підбіг і поквитався з сеньйором. Чоловік, який уміє вгатити кулю куди йому треба, зупинить на шляху хоч кого.

Гальярдо був здивований і приголомшений, слухаючи, з якою професійною невимушеністю розповідає Плюмітас про свої подвиги на великій дорозі.

– Вас мені не було причини спиняти. Ви не з багатіїв. Ви такий самий бідняк, як і я, правда, вам трохи більше щастить, та й ремесло у вас пристойніше. Але якщо ви й маєте гроші, воші вам не задарма дістались. Я вас дуже шаную, сеньйо Хуане. Ви подобаєтесь мені, бо ви матадор совісний, а я люблю сміліших людей. Ми з вами майже товариші: обидва постійно дивимося смерті в очі. Через те, хоча ви мене й не знали, я завжди вас пропускав, ніколи не брав від вас навіть цигарки, та ще й стежив, щоб ніхто не зачепив вас і пальцем, щоб якийсь мерзотник не скористався, бува, з мого імені й не вийшов на дорогу, назвавшися Плюмітасом, бо на цьому світі чого тільки не трапляється…

Несподівана поява урвала мову розбійника, а матадор аж скривився від невдоволення. А хай йому чорт! Донья Соль! Він же звелів Насйоналеві… Бандерильєро з’явився в дверях кухні слідом за дамою і кілька разів скрушно знизав плечима й розвів руками, показуючи маестро, що всі його вмовляння та поради виявились марними.

Донья Соль вийшла у своєму дорожньому костюмі, похапцем причесавшись та закрутивши вузлом золоті коси. Плюмітас у маєтку! Яке щастя! Учора вона думала про нього майже цілу ніч, не можучи заснути й умліваючи від солодкого жаху, і твердо вирішила вранці об’їхати верхи всі навколишні пустельні поля – ану ж пощастить перестріти таємничого розбійника. І ось, паче думки доньї Соль передавались на відстань, злочинець скорився її волі і з самого ранку з’явився в маєток.

Плюмітас! Це ім’я викликало в уяві дами завершений образ розбійника. Здавалося, їй і знайомитися з ним не треба – вона впізнає його з першого погляду. Донья Соль виразно уявляла собі високого стрункого кабальєро з матово смаглявим обличчям: з-під крислатого капелюха, надітого поверх червоної хустки, вибиваються смоляні кучері; гнучке і спритне тіло затягнуте в чорний оксамит; тонкий стан підперезаний пурпуровим шовковим поясом, на ногах шкіряні гетри кольору фініка: такий собі мандрівний лицар андалузьких степів, схожий на стрункого тенора, якого вона бачила в опері «Кармен», того самого, що заради кохання* скидає солдатську форму і стає контрабандистом.

Її широко розкриті від хвилювання очі нишпорили по кухні, але не бачили ні крислатого капелюха, ні прегарного мушкета. Незнайомець із карабіном, що звівся перед нею на ноги, був схожий на польового сторожа, яких вона не раз зустрічала на землях своєї родини.

– Добридень, сеньйоро маркіза… Як ся мав сеньйор маркіз, ваш дядько?

Помітивши звернені на цього чоловіка погляди, донья Соль усе зрозуміла. То оце він такий, Плюмітас?..

Збентежений появою сеньйори, бандит із незграбною галантністю скинув капелюха і стояв з карабіном в одній руці і злинялим фетровим капелюхом – у другій.

Гальярдо був неабияк здивований, почувши слова розбійника. Цей чоловік знає усіх на світі і від надмірної шанобливості навіть наділив донью Соль родовим титулом, що їй не належав.

Оговтавшись від несподіванки, дама знаком показала Плюмітасові, щоб він сів і покрив голову. Розбійник слухняно опустився на стілець, але капелюха поклав поруч себе, на інший стілець.

Ніби прочитавши німе запитання у втуплених у нього очах доньї Соль, Плюмітас провадив:

– Не дивуйтеся, сеньйоро маркіза, що я вас знаю: я не раз бачив, як ви їздили з маркізом та іншими сеньйорами дражнили молодих бичків. Бачив також здалеку, як ви ганялися з гаррочею за биками. Ви, сеньйоро, хоробра жінка, а гарнішої за вас я не бачив на всьому білому світі. Чиста втіха дивитися, як ви гарцюєте верхи у своєму крислатому капелюсі, краватці, з шовковим поясом на стрункому стані. А за ваші небесні очі чоловіки, мабуть, не раз вихоплювали з піхов кинджали.

Розбійник схопився і в нападі південного красномовства напрочуд легко знаходив нові й нові славослів’я для прекрасної дами.

Донья Соль зблідла й широко розкрила очі, в яких світився солодкий жах – бандит починав їй подобатись. А що як він приїхав у маєток тільки заради неї?.. Ану ж він хоче викрасти її й завезти у своє гірське лігво, лютий і невблаганний, мов орел, що повертається з полювання у гніздо на скелях?..

Тореро неабияк стривожився, слухаючи цей потік грубих і захоплених вихвалянь. А будь воно прокляте! У його ж маєтку… і на його очах! Якщо й далі так піде, тореро зараз збігає по рушницю, і нехай цей приблудько хоч сто разів Плюмітас, він побачить, що матадор теж уміє стріляли.

Розбійник, мабуть, зрозумів, що його слова подобаються не всім, і прибрав шанобливого вигляду.

– Ви Мені пробачте, сеньйоро маркіза. Це просто базікання, більш нічого. Я маю дружину й четверо малюків, і сердешна проливав через мене більше сліз, ніж богоматір скорбна. Я чоловік смирний, хоч і бандит. Це лиха доля довела мене до такого життя.

І, немов бажаючи будь-що сподобатися доньї Соль, заходився палко вихваляти її родичів. Він глибоко шанує маркіза де Морайму – таких людей на світі небагато.