Текст книги "Кров і пісок"

Автор книги: Бласко Ібаньєс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 22 страниц)

IV

Останнім часом Гальярдо дуже пишався собою. Йому в усьому щастило, а його чоловіче самолюбство було глибоко вдоволене.

Розмовляючи з маркізом де Мораймою, він дивився на нього майже з синівською ніжністю. Цей сеньйор, вбраний як селянин, цей грубий кентавр у шкіряних штанях і завжди з гаррочею в дужій руці був славетний вельможа, який мав право з’являтися в королівському палаці в гаптованому золотом камзолі, весь обвішаний стрічками та орденами, з пришитим до фалди золотим ключиком. Його далекі предки прибули в Севілью разом із монархом, котрий прогнав звідси маврів, і в нагороду за свої подвиги отримали безкраї землі, відвойовані у ворога; на широких рівнинах, що збереглися від дідівських володінь, і випасались тепер маркізові череди. Його діди й прадіди були друзями та радниками королів і в пишних розвагах мадридського двору розтринькали чималу частку успадкованої маєтності. І оцей сеньйор, добрий і прямодушний, який навіть у простоті сільського життя зберігав велич своїх уславлених предків, став для Гальярдо мало не близьким родичем.

Син шевця відчував таку гордість, ніби й справді зробився членом благородної родини. Адже маркіз де Морайма, власне кажучи, став його дядьком, і хоча матадор не міг привселюдно оголосити про свою незаконну спорідненість, одначе йому було приємно думати, що він мав владу над жінкою з вельможного роду і є її коханцем Усупереч усім звичаям та забобонам цієї країни. Ближчими або дальшими родичами стали йому також молоді Сеньйори, що раніше ставилися до нього з трохи зневажливою фамільярністю, з якою аристократи, любителі корид, ставляться до тореро. Але тепер Гальярдо був з ними запанібрата.

Звикши, що донья Соль говорить про вельможних сеньйорів як про близьку рідню, Гальярдо вважав принизливим для себе ставитися до них якось інакше.

Його життя і звички змінилися. Тепер він рідко коли заходив до кав’ярень на вулиці Змій, де збиралися любителі. То були славні люди, прості й захоплені, але сама дрібнота: крамарі, робітники, що вибилися в хазяїни, скромні службовці, всякі нероби – люди без ремесла, котрі жили невідомо на які прибутки і тільки те й робили, що без кінця правили теревені про бій биків.

Проходячи повз вікна кав’ярень, Гальярдо вітав своїх шанувальників, а ті у відповідь махали йому руками і кликали до себе. «Зараз повернуся», – обіцяв він. Та так і не повертався, бо заходив до іншого закладу на тій самій вулиці, аристократичного клубу з лакеями в коротких панталонах, розкішними залами в готичному стилі та срібними приборами на столах.

Із солодким почуттям вдоволеного самолюбства проходив син сеньйори Ангустіас між двома рядами виструнчених слуг у чорних фраках; поважний, як вельможа, лакей із срібним ланцюжком на шиї підходив і брав у матадора капелюх та ціпок. Як приємно обертатися в такому добірному товаристві! Сидячи у високих кріслах, схожих на трони з романтичної драми, молоді сеньйори розмовляли про коней, про жінок або підраховували, скільки всього відбулося в Іспанії дуелей, бо високе становище зобов’язувало їх бути хоробрими і педантичними в питаннях честі. В одній залі фехтували та вправлялись у стрільбі з пістолета, в іншій – від полудня до сходу сонця різались у карти. Гальярдо терпіли в клубі як оригінала – він мав репутацію «пристойного», тореро, який добре вдягається, тринькає гроші і допущений у світське товариство.

– Він дуже освічений, – переконано казали члени клубу, визнаючи цим своє повне неуцтво.

Повірений Гальярдо дон Хосе, чоловік приємний і своя людина у світському товаристві, був для тореро надійною опорою в його новому житті. З хитрістю хлоп’яка, що виріс на вулиці, Гальярдо зумів також здобути прихильність «золотої» молоді, серед якої мав десятки «родичів».

Він багато грав у карти кращий засіб потоваришувати із завсідниками клубу, стати для них своєю людиною. Він грав і програвав, як трапляється з людьми, котрим щастить у чомусь іншому. Просиджував у «залі гріха», як називали гральну кімнату, до пізньої ночі і рідко коли вигравав. Члени клубу охоче вихвалялися його невдачами.

– Учора Гальярдо знову добряче поскубли, – казали вони. – Тисяч одинадцять програв, не менше.

їм було приємно хоча б у чомусь відчути свою перевагу над тореро і подобалося, з яким спокоєм той викладає гроші. Тому нові друзі шанували Гальярдо і бачили в його особі міцну опору картярських традицій клубу.

Нова пристрасть швидко заполонила еспаду. Іноді він так збуджувався від гри, що забував навіть про донью Соль, а про неї ж він ніколи не переставав думати. Він грає в карти із цвітом Севільї! І молоді сеньйори ставляться до нього, як до товариша, поріднені з ним позичками та спільно пережитими емоціями!.. Одного вечора на стіл, застелений зеленим сукном, раптом упала зі стелі велика електрична люстра, що освітлювала залу. Запала темрява. Але владний голос Гальярдо перекрив розгублені вигуки.

– Спокійно, сеньйори! Це дрібниця. Гра триває. Нехай принесуть свічки.

І гра тривала, а партнери були вражені незворушністю і винахідливістю Гальярдо ще дужче, ніж його подвигами на арені.

Друзі повіреного не раз цікавилися програшами Гальярдо. Він же розориться: прогайнує в карти усе, що добуває на арені. Але дон Хосе тільки зневажливо посміхався, не забуваючи похвалитися славою свого матадора.

– На цей рік у нас більше контрактів, ніж у будь-якого еспади. Ми ще й стомимося вбивати биків і класти в кишеню гроші… Нехай хлопець розважаються. Він добре трудиться, і повеселитись йому дозволено… Перший матадор світу!

Дон Хосе вважав, що спокій, з яким Гальярдо тринькає гроші, лише додає слави його кумирові. Матадора не можна рівняти із звичайними людьми, що рахують кожен сентимо. Грошей він завжди матиме скільки схоче.

Окрім того, дон Хосе, мов своїм власним тріумфом, тішився тим, що матадор обертається в товаристві, куди допускають далеко не всіх.

– Він тореро сучасний, – різко уривав дон Хосе кожного, хто осмілювався ганити нові звички Гальярдо. – Не водиться з усякими волоцюгами, ре пропадає по шинках, як інші матадори. Що ж поганого в його поведінці? Він тореро-аристократ, бо йому так хочеться, і він домігся цього… Через те йому й заздрять.

Вступивши у нову смугу життя, Гальярдо не тільки відвідував аристократичний клуб, а й заглядав часом до так званого клубу Сорока п’ятьох. Це був такий собі сенат тавромахії, у його салони тореро не допускалися, й аристократи, любителі корид, вільно висловлювали тут свої погляди.

Навесні та влітку члени клубу Сорока п’ятьох зручно влаштовувалися в плетених кріслах у вестибюлі будинку та на вулиці перед дверима і чекали телеграм із міст, де відбувались кориди. Вони мало вірили газетним повідомленням і до того ж хотіли знати новини ще до виходу газет. Отож надвечір сюди надходили телеграми з усіх куточків півострова, повідомляючи, що сталося на тій чи на тій кориді. Із святобливою увагою вислухавши лаконічні телеграфці рядки, сорок п’ять починали обговорювати ці скупі новини та доповнювати їх усілякими здогадами.

Вони страшенно пишалися й почували себе незрівнянно вищими за простих смертних – адже тільки їм надано цей привілей: спокійно сидіти перед дверима свого клубу, дихати свіжим повітрям і тут-таки отримувати точні й неупереджені вісті про все, що відбулося сьогодні на аренах Більбао, Коруньї, Барселони або Валенсії; тільки вони знають, що такого-то матадора вшановано вухом, а такого-то освистали, і це тоді, коли їхні співгородяни перебувають у сумному невіданні і тиняються вулицями, як неприкаяні, очікуючи перших вечірніх газет. Та коли ставалося лихо і надходила телеграма про тяжке поранення когось із севільських тореро, поважні сенатори, охоплені хвилюванням та почуттям патріотичної солідарності, забували про суворі приписи свого клубу і могли довірити важливу таємницю якомусь приятелеві, що проходив мимо. У таких випадках новина миттю облітала всі кав’ярні на вулиці Змій, і ніхто не ставив її під сумнів – адже це відомо з телеграми, яка надійшла в клуб Сорока п’ятьох.

Задирливий дон Хосе у своєму невгамовному захваті не раз порушував урочисту добропристойність цієї компанії, але поважні сеньйори ставилися поблажливо до витівок давнього друга і тільки посміювалися з його «дивацтв». Проте в присутності дона Хосе було просто неможливо спокійно обговорювати достойності та вади матадорів. Завжди, коли мова заходила про Гальярдо, «хлопця відважного, але де досить вправного», усі боязко оглядались на двері.

– Пепе [28]28
   Пепе – зменшувальна форма від «Хосе».


[Закрыть] йде, – лунав застережливий голос, і розмова зразу уривалася.

Пепе заходив, вимахуючи телеграмою.

– Ну що, маєте вісті з Сантандера?.. Ось вони: Гальярдо: два удари шпагою – два бики. За другого – вухо. Он як! Я ж вам кажу: перший матадор світу!

Часто телеграма, яка надходила в клуб Сорока п’ятьох, повідомляла зовсім не те, але повірений Гальярдо тільки ковзав по ній зневажливим поглядом і обурено вигукував:

– Брехня! Йому просто заздрять! Правда – в моїй телеграмі. Вони казяться, бо мій хлопець усім утер носа.

Члени клубу тільки стукали пальцем по лобі, нишком киваючи на дона Хосе і весело посміюючись із першого матадора світу та з його дивака повіреного.

З часом дон Хосе домігся для Гальярдо нечуваного привілею – дозволу бувати в клубі Сорока п’ятьох. Спочатку тореро заходив туди ніби на хвильку – щоб побачитись зі своїм повіреним, а кінчав тим, що сідав біля сеньйорів, чимало з яких не були його шанувальниками й мали «свого матадора» серед суперників Гальярдо.

Внутрішні зали клубу мали своє «обличчя», як казав дон Хосе: на чистих, без жодної плями стінах тяглися угорі фризи, викладені арабськими кахлями, а під ними красувалися яскраві афіші давніх корид; голови биків, які вславилися тим, що закололи безліч коней або підняли на роги знаменитого тореро; парадні плащі та шпаги, подаровані клубові матадорами, котрі «обрізали колету», тобто розлучилися з ареною.

Лакеї у фраках обслуговували сеньйорів, одягнених по-сільському, – а спекотними літніми днями вони навіть дозволяли собі розстебнути комір сорочки. На страсний тиждень та інші традиційні севільські святі, коли, гостями клубу Сорока п’ятьох були аристократи, любителі корид з усієї Іспанії, лакеї вбиралися у червоні й жовті лівреї, в короткі панталони та в білі перуки. Схожі у такому вбранні на лакеїв королівського двору, вони розносили на тацях мансанілью знатним сеньйорам, не один із яких з’являвся сюди навіть без краватки.

Коли пополудні приходив староста клубу, маркіз де Морайма, сеньйори сідали в кружечок навколо знаменитого скотовласника, а той з високого, схожого на трон крісла головував на бесіді. Починали завжди з погоди.

Тут були здебільшого скотовласники і багаті поміщики, чий добробут залежав від землі та мінливого неба. Маркіз ділився своїми спостереженнями мудрого і досвідченого чоловіка, що об’їздив верхи всю андалузьку рівнину, безлюдну, неозору, безкраю, наче море, по якому, мов сонні акули по зелених хвилях, повільно пливуть бики. Вирушаючи до клубу, маркіз завжди дивився на якийсь клаптик паперу, підхоплений вітром, і з цього визначав, яка буде погода. Посуха, це страшне лихо андалузьких степів, була предметом нескінченних розмов, і коли після довгих тижнів очікування небо нарешті затягувалося хмарами і на землю падало кілька великих гарячих крапель, багаті поміщики втішено усміхалися, потираючи руки, а маркіз повчально виголошував, дивлячись, як розпливаються на тротуарах темні кружечки.

– Слава тобі господи!.. Кожна така крапля – однаково, що монета на п’ять дуро.

Коли з погодою було все гаразд, сеньйори розмовляли про худобу, а надто про биків, говорячи про них так ніжно, ніби про своїх найближчих родичів. Скотовласники шанобливо прислухалися до думки маркіза, бо він був серед них найбагатший. Прості любителі, які ніколи не вибиралися з міста, захоплювались його досвідом у розведенні биків для кориди. Чого тільки не знає цей чоловік!.. Він говорив про догляд за биками, відібраними для арени, як про надзвичайно важливе й відповідальне діло, кожного десятка телят, узятих на випробування, вісім або дев’ять виявлялися надто смирними і годилися тільки на м’ясо. Для арени відбирали лиш одного або двох бичків, які кидалися на людей і не лякались гострої гаррочі, їх відлучали від табуна, і відтоді вони потребували окремого догляду. Та ще й якого!..

– Розводячи бойових биків, – казав маркіз, – не слід думати про прибутки. Це не комерція, а розвага. Звичайно, за одного такого бика дають учетверо, а то й уп’ятеро більше, ніж за вола, призначеного на заріз… але як нелегко виростити його!

Не можна й на хвилину спускати з нього очей, слід дбайливо годувати його, напувати, переганяти з випасу на випас, щойно похолодає або потепліє.

Кожен такий бик обходиться дорожче, ніж утримання цілої родини. І навіть коли він виросте, треба доглядати його до останньої миті, щоб виступив на арені достойно і не зганьбив вибитого на його бугристій шиї тавра.

Маркізові не раз доводилося вступати в суперечку з імпресаріо та адміністрацією цирків, і він навіть відмовлявся давати своїх биків, коли, наприклад, оркестр грав над самими стійлами. Гучна музика, мовляв, оглушує благородних тварин, вони втрачають спокій та відвагу і можуть знеславитись на арені.

– Вони ж нічим від нас не відрізняються, – розчулено казав маркіз. – Тільки говорити не вміють… Та що там не відрізняються! Не один з них вартий більшого, ніж будь-яка людина.

І розповідав про Лютого, старого бика-ватажка, запевняючи, що не продасть його, навіть якби за нього давали всю Севілью з Хіральдою на додачу. Завжди коли маркіз, об’їжджаючи свої безкраї луки, наближається до череди, у якій пасеться це чудо, досить йому один раз гукнути: «Лютий!», і бик-ватажок залишає табун і мчить назустріч господареві, тицяє своєю доброю заслиненою мордою в чоботи вершника. А він же тварина могутня й дужа, і всі інші бики в череді бояться його.

Скотовласник стрибає з коня, витягає із саквів плитку шоколаду і пригощає Лютого, а той вдячно киває йому величезною головою, увінчаною страшними рогами. Поклавши руку ватажкові на шию, маркіз спокійно йде у саму гущу череди. Роздратовані близькістю людини, бики непокояться і лютують. Але маркізові немає чого боятися. Лютий іде з ним поруч, як пес, прикриваючи хазяїна своїм тілом і позираючи на товаришів вогнистими очима, ніби остерігаючи їх. А коли якийсь зухвалець підступає надто близько, щоб обнюхати маркіза, його зустрічають погрозливо наставлені роги ватажка. Траплялося, що кілька здоровенних тварин збивалися докупи й загороджували прохід; тоді Лютий грізно нахиляв голову і рогами прокладав шлях.

Поголене маркізове обличчя, облямоване сивими бакенбардами, аж сяяло від зворушення й ніжності, коли він згадував про високі чесноти биків, вигодуваних на його луках.

– Бик!.. Та це ж найблагородніше створіння на світі! Якби люди були на них схожі, жити стало куди легше. Ось хоча б сердега Полковник. Чи пам’ятаєте ви це диво?

І показував на велику фотографію у розкішній рамі. Там був зображений він у мисливському костюмі, ще молодий, і кілька дівчаток у білих платтячках; уся група сиділа посеред луки на чорному горбі, з якого стриміли роги. Ота темна безформна брила і був знаменитий Полковник. Забіякуватий і лютий у череді, цей могутній бик був покірний і лагідний із хазяїном та його родиною. Він нагадував сторожового пса, що люто кидався на чужих, але вдома дозволяє дітям тягати себе за хвіст та вуха і з добродушним гарчанням терпить усі їхні витівки. Маркіз підходив до Полковника зі своїми дочками, ще зовсім малими дівчатками, і бик обнюхував їхні білі спіднички; від страху малята трималися за батькові ноги, а потім з несподіваною дитячою сміливістю чухали бикові шию. «Лягай, Полковнику!» Полковник підгинав ноги й опускався на землю, уся родина вмощувалась на його спині, і темні боки здіймалися від могутнього дихання, наче ковальський міх…

Після довгих вагань маркіз усе-таки продав Полковника Памплонському циркові, і сам пішов на кориду. Щоразу коли скотовласник згадував про той день, він не міг стримати хвилювання, і його очі затьмарювалися вологим серпанком. За все своє життя не бачив маркіз такого бика, як Полковник. Він спокійно вибіг на арену і став нерухомо, засліплений денним світлом та оглушений ревом багатотисячної юрми після темряви й тиші корралю. Але тільки-но пікадор штрикнув Полковника списом, як весь цирк, здавалося, задвигтів від шаленої люті могутнього звіра.

– Що люди, що коні – усе було для нього за іграшку.

В одну мить порозпорював він черева усім шкапам, а вершників поскидав на землю. Люди розбіглися, й арена спорожніла. Публіка стала вимагати ще коней, а Полковник стояв посеред арени і чекав, готовий підняти на роги кожного, хто. посміє до нього наблизитись. Такого благородного й могутнього бика, мабуть, ніколи більше не буде. Він так легко і стрімко кидався на всіх, хто дражнив його, що публіка нетямилася від захвату. Коли вдарив, гонг на вихід матадора, Полковник мав уже чотирнадцять ран від списів, у тілі в нього стримів цілий жмут бандерилей, але він був усе такий же прекрасний і могутній, як і тоді, коли пасся на волі. Потім…

На цьому місці розповіді голос у скотовласника починав тремтіти, і він замовкав, силкуючись перебороти хвилювання.

Потім… маркіз де Морайма, що сидів у ложі, сам не знає, як опинився перед бар’єром. Поблизу метушилися прибиральники арени, як це завжди буває на кориді з нещасними випадками, а матадор неквапно згортав мулету, ніби хотів відтягти той момент, коли доведеться стати віч-на-віч із могутнім і лютим звіром. «Полковнику!» – гукнув маркіз, наполовину вихилившись через бар’єр і ляскаючи по дошках долонями.

Бик не зрушив з місця і тільки підняв голову, почувши крик, що, мабуть, нагадав йому про вільне життя на зелених луках, – яких він уже не побачить ніколи. «Полковнику!».. Нарешті бик обернувся, побачив чоловіка, що схилився над бар’єром, і стрімко помчав прямо на нього. Але, пробігши половину відстані, стишив біг і, поволі наблизившись, торкнувся рогами простягнутих до нього рук. З його втиканої бандерильями шиї цебеніла кров, шкіра була пошматована списами, у рваних ранах синіли оголені м’язи. «Полковнику! Сину мій!..» Мабуть, бик відчув, яка ніжність бриніла в словах хазяїна, підняв морду й обслинив маркізові бакенбарди. «Навіщо ти мене продав?» – здавалося, говорили його горді, налиті кров’ю очі. І маркіз, не тямлячи себе, кілька разів поцілував бика в заслинену морду.

«Не треба його вбивати!» – вигукнула якась добра душа в перших рядах, і, мабуть, ці слова виразили настрій усієї публіки; зграйками голубів злетіли над рядами тисячі білих хустинок, і гримнув багатоголосий рев: «Не треба його вбивати!» У ту мить юрба була глибоко зворушена і добровільно відмовлялася від улюбленої розваги, відчувши неприязнь до тореро з його пишним костюмом та непотрібним геройством і захоплюючись відвагою звіра. Здавалося, глядачі збагнули, що. серед стількох тисяч розумних істот лише бідолашна тварина виявила справжнє благородство.

– Я повернув імпресаріо дві тисячі песет і забрав Полковника, – розчулено оповідав маркіз. – Я був ладен віддати тоді за нього усе, що мав! Тільки місяць попасся Полковник на луках, і від його ран не лишилося й сліду… Я вирішив, нехай сміливець помре своєю смертю від старості, але доброчесним нема місця на цьому світі. Один підлий бик, що не зважився б стати з Полковником віч-на-віч, заколов його підступним ударом.

Після зворушливих історій маркіз та його друзі скотовласники з гордістю розповідали про лютість бойових биків та їхні подвиги. Треба було чути, з якою зневагою говорили шановні сеньйори про ворогів кориди, про тих, хто в ім’я захисту тварин виступай проти високого мистецтва тавромахії. Верзти такі дурниці можуть лише чужоземці! Ці невігласи валять усе до купи: для них однаково що забійний віл, що бик, призначений для арени – аби рогата худоба! Іспанський бик – це звір, наймогутніший звір у світі. І сеньйори пригадували численні випадки, коли бики виходили на бій проти грізних хижаків і завжди перемагали.

З веселим сміхом розповідав маркіз ще про одного свого годованця. Якось вирішили влаштувати на арені бій бика з двома хижаками – левом і тигром, що належали відомому приборкувачеві. Скотовласник вибрав для цього бою Варавву, хитрющого бика, якого гримав окремо від череди, бо той мав звичку задиратися з товаришами по стаду і вже заколов чимало худоби.

– Я бачив ту виставу, – оповідав маркіз де Моражма. – Стоїть посеред арени велика залізна клітка, а в ній Варавва. Спершу випускають на нього лева, і клятущий хижак, скориставшися з недосвідченості бика, стрибав ззаду йому на спину і шматує його зубами та пазурями. Варавва оскаженів від люті і став стрибати ж вибрикувати, щоб скинути ворога й узяти його на роги, адже роги – це єдина зброя бика. І ось, високо скинувши задом, він таки струсив лева зі спини і зразу ж підхопив хижака на роги. О кабальєро, ви собі же уявляєте, що то було!.. Здавалося, Варавва грає в м’яча, підкидаючи лева то одним рогом, то другим, аж поки ця забава йому обридла, і він віджбурнув нещасного «царя звірів» далеко вбік. Той гепнувся на арену, скрутився в клубок і жалібно занявкав, наче кіт, якому дали прочуханки… Потім випускають на мого бика тигра, і цього разу все скінчилося куди скоріше. Побачивши ворога, Варавва миттю підхопив його на роги, високо підкинув раз і вдруге та й пожбурив у куток клітки, як і лева. Бідолаха тигр крутився в клубочок і аж ніби поменшав від страху… А єхидний жартівник Варавва спокійненько так підбігає до звірів і справляє прямо на них свої потреби; коли ж приборкувачі витягли з клітки своїх хижаків, що й кошика тирси не вистачило, щоб присипати те, що вони наклали там з переляку.

У клубі Сорока п’ятьох ці спогади завжди викликали веселий регіт. От який він, іспанський бик!.. Що йому хижаки! І в радісних вигуках поважних сеньйорів звучала гордість за свою націю – ніби відчайдушна хоробрість іспанського бика свідчила також про перевагу їхньої країни над рештою світу.

Коли Гальярдо почав учащати до клубу, там з’явилася нова тема для розмов, що витіснила нескінченні суперечки про биків та про польові роботи.

У клубі, як і в усій Севільї, заговорили про розбійника Плюмітаса, що вславився відчайдушною сміливістю. Усі зусилля поліції зловити Плюмітаса були марні, і слава його щодень зростала. Газети розписували його подвиги, ніби йшлося про національного героя; уряд на постійні запити в кортесах давав обіцянки негайно спіймати розбійника, але далі обіцянок справа не посувалася. Жандармерія збивалася з ніг, ціле військо переслідувало злочинця, але Плюмітас, що завжди діяв сам-один, покладаючись лише на свій карабін та витривалого коня, вислизав від погоні, мов привид. А коли переслідувачів було небагато, він одстрілювався і вже не одному вкоротив віку. Убогі селяни та наймити, виснажені рабською працею на поміщиків, шанували розбійника й допомагали йому, бачачи в ньому месника за всіх скривджених, що вершить жорстокий, але справедливий суд, як робили колись, у середні віки, закуті в крицю мандрівні рицарі. Він грабував тільки багатих і коли-не-коли, як актор, що відчував на собі погляди багатотисячної публіки, великодушно допомагав якій-небудь убогій бабусі або наймитові З купою дітей на шиї. Про щедрість розбійника розповідали чимало всяких небилиць, ім’я Плюмітаса було в усіх на устах, але тільки-но з’являлися охоронці порядку, як усі робилися глухі й німі.

Плюмітас вільно мандрував із провінції в провінцію, як людина, що чудово знає місцевість, і поміщики, – як у Севільї, так і в Кордові, – сплачували йому данину. Траплялося, тижнями про розбійника не було ні чутки, ні вістки, і раптом він з’являвся в якийсь маєток або, зневажаючи небезпеку, заїздив у село.

У клубі Сорока п’ятьох про славетного розбійника мали найточніші відомості, наче він був матадором.

– Позавчора Плюмітас навідувався до мого маєтку, – розповідав багатий землевласник. – Поснідав, узяв в управителя тридцять дуро й поїхав собі.

Поміщики терпіли ці побори, не ремствуючи, і розповідали про відвідини розбійника тільки найближчим друзям. Видати Плюмітаса означало встряти у великий клопіт і наразити себе на небезпеку. Навіщо?.. Жандарми безсилі проти розбійника, і він зможе помститися тому, хто його викаже, як захоче, адже маєтки та ферми не мають проти нього ніякого захисту.

Маркіз анітрохи не обурювався, коли мова заходила про Плюмітаса та його подвиги. Він поблажливо всміхався, ніби йшлося про якесь стихійне лихо.

– Це чесні хлопці, просто з кожним сталася якась біда, і він змушений податися в чисте поле. Мій батько (царство йому небесне) знав славетного Хосе Марію і двічі запрошував його на сніданок. Та й сам я зустрічав не одного з таких грабіжників – щоправда, менш відомих. Вони достоту як ті бики – некорисливі і прості душі. Не зачіпай їх, то й вони тебе не зачеплять, а що суворіше їх карають, то більше вони розплоджуються.

Маркіз наказав, щоб на всіх фермах і в усіх пастуших хатинах, розкиданих по його неозорих пасовищах, Плюмітасу давали все, чого він попросить. Розбійник, як і всі селяни, звик ставитися з пошаною до великодушних, добрих поміщиків, і пастухи та управителі маєтків розповідають, що він усіляко вихваляє свого добродійника і погрожує вбити кожного, хто посміє образити «сеньйора маркіза». Бідолаха! Чи варто сердити його і накликати на себе помсту, відмовляючи йому в якійсь дрібничці, коли він з’являється на ферму стомлений і голодний?

Скотовласник, який сам-один їздив верхи по луках, де випасались його бики, мабуть, не раз зустрічався з Плюмітасом, сам про те не здогадуючись. Серед пустельної рівнини, без жодного села на обрії, йому часто траплялися обшарпані верхівці, і кожен піднімав руку до засмальцьованого капелюха й шанобливо, але не втрачаючи гідності, казав:

– Нехай вам бог помага, сеньйоре маркіз.

Розповідаючи про Плюмітаса, багатий скотовласник іноді пильно дивився на Гальярдо, який із шалом недосвідченого новачка обурювався бездіяльністю влади, неспроможної оборонити чесних землевласників від зазіхань грабіжника.

– Скоро він загляне і до тебе в Рінконаду, хлопче, – казав маркіз повагом, як це властиво природженим андалузцям.

– Нехай заглядає до чорта в зуби… Й його не кликав у гості, сеньйоре маркіз. Неподобство! І за що ми платимо державі податки!..

Гальярдо не мав ніякого бажання, щоб його перестрів Плюмітас у чистому полі, десь поблизу Рінконади.

На арені, б’ючись із биком, матадор ніколи не думав про небезпеку і не боявся смерті; але його брав страх на думку, що він може опинитися віч-на-віч із бандитом, який убиває людей.

Родина його жила в маєтку. Сеньйора Ангустіас, яка все життя промучилася в жалюгідній халупі у міських нетрищах, чудово почувала себе на природі. Кармен також любила сільське життя. Жінка хазяйновита, вона прагнула сама наглядати за польовими роботами; її тішило почувати себе господинею таких володінь. Та й малим племінникам, лимаревим дітям, що жили з Кармен, скрашуючи їй гіркоту безплідності, було корисне сільське повітря.

Вирядивши родину в маєток, Гальярдо пообіцяв, що скоро з’явиться туди й сам, але під різними приводами відкладав свій приїзд. Жив у місті, вдвох із Гарабато, Таке парубоцьке життя подобалось матадорові, бо давало йому повну волю у взаєминах із доньєю Соль.

Гальярдо вважав цей період найщасливішим у своєму житті. Іноді він навіть забував про існування Рінконади та її мешканців.

Верхи на баских конях, у тих самих костюмах, у яких колись познайомились, виїздили на прогулянку Гальярдо та донья Соль – коли самі, а коли в товаристві дона Хосе, котрий своєю присутністю трохи пом’якшував невдоволення людей, що осуджували цей відвертий зв’язок. Вони вирушали на луки, які починалися відразу за Севільєю, і дражнили телят у маркізових чередах. Донья Соль любила небезпеку – і нетямилася від радості, коли, відчувши гостряк гаррочі, молодий бичок не втікав, а обертався й кидався на неї, і Гальярдо мусив виручати її.

Іноді вони вирушали на станцію Емпальме дивитися, як вантажать биків для цирків, що влаштовували наприкінці зими додаткові кориди.

Донья Соль з цікавістю роздивлялася те місце, звідки відправляли биків у всі кінці Іспанії. Понад самою залізницею тяглися великі загони, а в них стояли десятки сірих дерев’яних ящиків на колесах, із двома підйомними дверима.

Коли починався літній сезон, ці ящики вирушали в мандри по всьому Півострову, розвозячи бойових биків на далекі арени, а потім повертались упорожні, щоб прийняти в себе нових.

Підступом І хитрощами люди легко дурили могутніх тварин, що звикли вільно гуляти по зелених луках, і вантажили їх у вагони, як звичайний товар. Бики бігли сюди широкою закуреною дорогою між двома загорожами з колючого дроту. Їх приганяли з далеких пасовищ, і коли череда підходила до станції Емпальме, погоничі пускали її в нестримний чвал, бо розпалених стрімким бігом тварин одурити легше.

Попереду мчали на конях пастухи з наставленими піками, а за ними – старі досвідчені ватажки з величезними рогами на могутніх головах. За ватажками бігли приречені на смерть бойові бики, «добре прикриті», тобто оточені смирними биками, що не давали їм збитися з дороги, а також дужими загонщиками, які мчали з пращами в руці, готові влучити каменем непослуха по рогах тільки-но той відіб’ється від табуна.

Доїхавши до загонів, передні вершники підострожували коней і перед самими ворітьми звертали вбік, а огорнута хмарою куряви череда з тупотінням, форканням, передзвоном бубонців бурхливим потоком вливалась у ворота, які миттю зачинялися за останньою твариною. Люди, що сиділи верхи на мурах і стояли на галереях, вимахували капелюхами і підганяли биків криками. Перший загін тварини пробігали так, ніби мчали десь у степу, ще не розуміючи, що вони в неволі. Досвідчені ватажки, скоряючись пастухам і чудово знаючи свої обов’язки, відразу за ворітьми звертали вбік і спокійно пропускали вперед лавину биків, яка котилася позаду, бризкаючи на них гарячою слиною. Лише в другому загоні, побачивши перед собою мур, бики розгублено спинялися й повертали назад, але натикались на зачинені ворота.

Тоді починалося вантаження. Вимахуючи червоними плащами, підганяючи биків криками та гаррочами, їх по одному гнали вузьким проходом, у кінці якого стояв великий порожній контейнер з двома піднятими дверцятами. Це був ніби короткий тунель, за яким виднівся ще один широкий загін, де мирно скубли зелену траву ватажки, достоту як на далекому рідному пасовищі.