Текст книги "Кров і пісок"

Автор книги: Бласко Ібаньєс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 22 страниц)

Слава про подвиги Хуанільйо на сільських новільядах [23]23
   Новільяда – корида з молодими бичками.


[Закрыть]досягла Севільї, і на нього звернули увагу любителі, люди невгамовні й вічно невдоволені, які завжди чекають, що ось-ось зійде нове світило й усіх затьмарить.

– Хлопчина ніби путящий, – казали вони, дивлячись, як Хуанільйо, гордо вигнувши стан, неквапом прогулюється по вулиці Змій. – Цікаво, як він покаже себе у справжньому ділі.

А «справжні діла» – і на думку любителів, і на думку Сапатеріна – відбувалися лише на арені севільського цирку*. І невдовзі заповітне бажання юного тореро здійснилося – він вийшов на омріяну арену. Задля цієї нагоди «хрещений батько» купив Хуанові трохи поношений бойовий костюм з плеча якогось невідомого матадора. Мала відбутися корида з молодими бичками, влаштовувана з добродійницькою метою, і впливові любителі, прагнучи нових вражень, домоглися, щоб Хуанільйо включили в список тореро. Він виступить як матадор, хоча й без винагороди.

Син сеньйори Ангустіас не погодився з’явитися на афішах як «Сепатерін». Не треба йому ніяких прізвиськ, він не бажає більше чути про скромне ремесло свого батька. Він виступатиме під власним прізвищем, буде просто Хуаном Гальярдо, і тоді ніщо не нагадуватиме про його низьке походження тим благородним сеньйорам, з якими він невдовзі заприятелює.

Усе Ярмаркове передмістя посунуло на кориду, бурхливо вітаючи земляка. Жителі кварталу Макарена також не залишились байдужими, а за ними потяглися люди з інших околиць. У Севільї з’явився новий матадор!.. Квитків на всіх охочих не вистачило, і перед цирком хвилювалося море людей, що занепокоєно чекали новин з арени.

Гальярдо виступив, заколов одного бичка, другий збив його з ніг, проте не поранив. Своїми відчайдушними вихватками, що майже завжди закінчувались успішно, юний матадор тримав публіку в постійному напруженні. Глядачі вітали його схвальними вигуками, а впливові й авторитетні любителі задоволено усміхались. Новачкові треба ще багато вчитися, але в нього є і мужність, і бажання – а це головне.

– Хлопець не тікає від рогів і кидається на бика зі шпагою як належить справжньому матадорові.

Веселі дівчата, подруги юного тореро, нетямилися від захвату; вони смикалися, наче в істериці, проливали сльози, бризкали слиною і серед білого дня викрикували жагучі, пристрасні слова, які мали звичай шепотіти вночі. Одна пожбурила на арену свою шаль, друга, щоб перевершити подругу, зірвала з себе ще й блузку та корсет, третя скинула спідницю, і глядачі, сміючись, стали хапати дівчат за руки, щоб вони, бува, не кинулись на арену або не залишилися в самих сорочках.

На протилежному боці амфітеатру сидів старий урядовець і лагідно всміхався в сиву бороду, захоплюючись відвагою хлопця. А як гарно лежить на ньому костюм матадора! Коли бик повалив Хуана, «хрещений батько» відкинувся назад і мало не зомлів од страху.

Сидячи за другим бар’єром, самовдоволено пиндючився чоловік Енкарнасйон, Хуанової сестри, лимар, який держав невелику крамничку; цей розважливий чоловік, ворог неробства, був причарований вродою юної сигаретниці й одружився на ній, але спершу зажадав, щоб вона порвала всякі взаємини зі своїм ледацюгою братом.

Ображений таким ставленням шуряка, Гальярдо жодного разу не переступив порога його крамнички, що стояла на околиці кварталу Макарена, а коли вряди-годи зустрічав його в домі сеньйори Ангустіас, то був з ним тільки на «ви».

– Піду погляну, як закидають гнилими апельсинами твого безсоромного брата, – сказав лимар дружині, виряджаючись на кориду.

І ось тепер він крикливо вітав матадора, кликав його «Хуанільйо», називав на «ти» й аж розквітнув від задоволення, коли юний тореро нарешті почув крики шуряка, обернувся й салютував йому шпагою.

– Це мій свояк, – хвалився лимар, крутячись на всі боки. – Я завжди вірив, що хлопець стане матадором. Ми з дружиною стільки допомагали йому!

Повернення додому вилилося для Хуанільйо в справжній тріумф. Охоплена шаленим захватом, юрма ринула на героя, ніби хотіла роздерти його на шматки. Виручив лимар, що невідомо як опинився поруч. Він прикрив Хуана своїм тілом, проштовхався крізь натовп, і вони вдвох сіли у коляску візника.

Коли під’їхали до хатини сеньйори Ангустіас у Ярмарковому передмісті, за коляскою сунув величезний натовп. Це була справжня народна маніфестація. Приваблені гучними криками, з усіх будинків висипали на вулицю люди. Звістка про тріумф випередила юного матадора, і сусіди збіглися поглянути на героя, потиснути йому руку.

Сеньйора Ангустіас із дочкою стояли на порозі хати. Лимар мало не на руках виніс Хуана з коляски. На правах родича він нікого не підпускав до нього, кричав і відпихав шанувальників, наче свояк погано себе почував і його не можна було турбувати.

– Ось маєш свого брата, Енкарнасйон, – мовив лимар, підштовхнувши хлопця до дружини. – Перевершив самого Роже де Флора!*

Енкарнасйон і без дальших пояснень зрозуміла, що сталося, адже її чоловік, невиразно пригадуючи прочитану колись книжку, приписував цьому історичному героєві найдивовижніші подвиги і згадував його ім’я лише в тих випадках, коли відбувалося щось надзвичайне.

Сусіди, які повернулися з кориди, стали захоплено вихваляли сеньйору Ангустіас і навіть милуватись її чималеньким черевом.

– Хай буде благословенна мати, що спородила такого сміливця!..

Подруги протуркали сусідці вуха своїми вітаннями. Яке щастя! Таж її син тепер загрібатиме гроші лопатою!..

В очах бідолашної жінки світився неприхований подив. Невже люди з таким галасом збіглися сюди тільки заради її Хуанільйо?..

Але раптом мати кинулася до сина, ніби в одну мить розвіялося минуле; ніби всі прикрощі, яких вона натерпілася через Хуана, були тільки сіном, і вона тепер гірко каялася в своїй помилці. Її пухкі величезні руки обхопили тореро за шию, і вона змочила його щоку сльозами.

– Синочку ріднесенький! Хуанільйо!.. Як би зараз радів твій сердешний батько!

– Не плачте, мамо… Сьогодні в нас такий радісний день. Ось побачить, як усе буде добре. Коли господь пошле мені щастя, я вбудую для вас новий дім, ви їздитимете в кареті й носитимете розкішну манільську шаль… Ваші подруги показяться від заздрощів…

Лимар схвально кивав головою, – мовляв, як Хуан говорить, так усе й буде, – а його приголомшена дружина ніяк не могла отямитися від такої раптової переміни в настрої чоловіка. Так, так, Енкарнасйон, це правда; твій брат піде далеко, якщо захоче… Він здатен на чудеса. Перевершив самого Роже де Флора!

Увечері по всіх тавернах та кав’ярнях севільського передмістя тільки й розмов було що про Гальярдо.

– З цього тореро будуть люди. Ох і спритний же, ох і сміливий!.. Він заткне за пояс усіх кордовських халіфів.

У цих вихваляннях бриніли гордощі жителів Севільї, міста, що постійно змагалося з Кордовою, яка теж славилася своїми тореро.

Від того дня життя Гальярдо цілком змінилося. Молоді сеньйори віталися з ним і запрошували його за свій столик на терасу кав’ярні. Веселі дівчата, які колись підгодовували юного тореро і дбали про його одяг, тепер були безжально забуті. І навіть «хрещений батько» зрозумів, що він уже не потрібний, і розважливо відступив у тінь, ввернувши свою ніжну приязнь на інших початківців.

Імпресаріо цирку стали часто запрошувати Гальярдо і всіляко лестили молодому тореро, ніби він був уже знаменитістю. Коли на афішах стояло його ім’я, народ валом валив до цирку. Простолюд захоплено вітав «сина сеньї Ангустіас», про його відвагу розповідали легенди. Слава Гальярдо поширилася по всій Андалусії, і лимар, хоча ніхто його не просив, стромляв свого носа всюди, самочинно взявши на себе роль захисника Хуанових інтересів.

Вважаючи себе чоловіком розважливим і досвідченим у справах, лимар вирішив, що віднині і його шлях у житті визначено.

– Твій брат, – казав він дружині, укладаючись спати, – потребує допомоги практичного чоловіка, який захищав би його інтереси. Ти думаєш, він прогадає, взявши мене за повіреного? Я для нього справжня знахідка. Сам Роже де Флор не зробив би для нього стільки, скільки можу зробити я! А для нас це було б…

Лимар підраховував майбутнє багатство Гальярдо, водночас думаючи про своїх п’ятьох дітей і про тих, які ще з’являться в нього, бо він був чоловік невтомний і плодючий у своїй подружній вірності. Адже цілком можливо, що всі гроші матадора колись дістануться його племінникам!..

Півтора року Хуан убивав молодих бичків на найкращих аренах Іспанії. Його слава зрештою досягла й Мадрида. Навіть любителі з королівського оточення захотіли подивитися на «сина Севільї», про якого стільки писали газети і стільки розповідали андалузькі знавці.

У супроводі цілого гурту друзів земляків, що жили в Мадриді, Гальярдо гордовито прогулювався вулицею Севільї, неподалік кафе «Англійського». Вуличні кралі всміхалися у відповідь на його люб’язності і пасли очима товстий золотий ланцюжок на грудях тореро та великі діаманти на пальцях – коштовності, що їх Гальярдо поспішив придбати на свої перші заробітки і в рахунок майбутніх. Матадорові не личить шкодувати гроші на вбрання та прикраси, і він мусить також щедро пригощати друзів і знайомих. Якими далекими здавалися Хуанові ті дні, коли вони з бідолахою Чіріпа блукали цією самою вулицею, ховаючись від поліцаїв, милуючись на тореро і підбираючи за ними недокурки!..

Виступ Гальярдо в Мадриді мав успіх. У нього з’явилося багато нових друзів, а ціла група ласих на все нове любителів проголосила його «тореро майбутнього» і стала домагатися, щоб йому дали нарешті альтернативу [24]24
  «Дати альтернативу» – надати новільєро право виступати як матадор у справжніх коридах.


[Закрыть].

– Він загрібатиме гроші лопатою, Енкарнасйон, – казав шуряк. – Наживе мільйони, якщо з ним не станеться лиха…

Життя родини теж змінилося, Гальярдо, який тепер приятелював із молодими сеньйорами Севільї, не хотів, щоб мати його й далі жила в халупі, як за часів, коли вони терпіли тяжкі злидні. Йому кортіло перебратися на найкращу вулицю Севільї, але сеньйора Ангустіас залишилася вірною Ярмарковому передмістю. Старим людям, як відомо, завжди любі ті місця, де проминули їхні молоді роки.

Мати з сином переселились у набагато кращий будинок. Сеньйора Ангустіас більше не бігала по заробітках, сусідки в усьому допомагали їй, знаючи, що добра жінка і їх завжди виручить у скрутну годину. Крім блискучих масивних коштовностей, які прикрашали його пальці та груди, Хуан придбав те, чим особливо пишається кожен тореро: баского верхового коня рудої масті, розкішне сідло і попону з барвистими китицями. Він гарцював вулицями Севільї з єдиною метою: похизуватися перед друзями, які вітали ошатного верхівця гучними криками «оле!» – це тішило його марнославство. Іноді, напередодні великої кориди, Гальярдо приєднувався до блискучої кавалькади молодих сеньйорів, і вони вирушали на луки Таблади подивитися на биків, яких мали завтра вбити інші матадори.

– Коли мені дадуть альтернативу… – повторював Гальярдо за кожним словом, пов’язуючи з цією подією усі плани на майбутнє.

На той час він відкладав цілу низку задумів, збираючись приголомшити матір, хоча бідна жінка й так була налякана несподіваним добробутом і не могла навіть уявити, що можна бажати чогось більшого.

Нарешті настав довгожданий день, коли Гальярдо дали альтернативу, тобто визнали його матадором.

Посеред арени Севільї славетний маестро вручив йому шпагу й мулету, і публіка ошаліла від захвату, коли він майстерним ударом заколов першого «справжнього» бика, якого випустили проти нього. За місяць це його звання «доктора тавромахії» було урочисто підтверджене на арені Мадрида, де інший не менш уславлений еспада передав йому шпату з бою з Міуриними биками.

Ось так із новільєро Гальярдо перетворився на матадора, і його ім’я стали згадувати нарівні з іменами відомих тореро, якими він колись так захоплювався і які вдавалися недосяжними богами бідному парубійкові, що виступав тільки в сільських капеях. Хуанові вгадалося, як на маленькій станції поблизу Кордови він наважився попросити грошей в одного з цих славетних матадорів, коли той проїздив у поїзді зі своєю квадрильею, і того дня йому пощастило поїсти, бо всіх людей з колетою об’єднує почуття братерства, і багатий, як принц, еспада завжди подасть монету й цигарку обшарпаному хлопчакові, який лиш починає виступати у своїх перших капеях.

На нового матадора дощем посипалися запрошення. Охоплені цікавістю, любителі жадали бачити його на всіх аренах Півострова. Професійні газети раз у раз друкували портрети Гальярдо і розповідали всілякі романтичні небилиці з його життя. Жодного еспаду не запрошували на стільки корид. Гроші так і попливуть до нього.

Обурений Антоніо, Хуанів шуряк, шукав співчуття у дружини й тещі.

Яка невдячність! Так роблять усі, хто надто стрімко підноситься вгору. Адже він, Антоніо, із шкури пнувся, відстоюючи Хуанові інтереси в переговорах з імпресаріо цирків, коли влаштовував для нього кориди з молодими бичками!.. А тепер, як хлопець став маестро, він узяв за повіреного такого собі дона Хосе, що з ним познайомився лиш недавно; він же ніякий не родич Хуанові і причарував його тим, що мав славу старого любителя корид і знавця всіх тонкощів тавромахії.

– Він ще каятиметься, – ображено провадив шуряк. – Де він знайде собі іншу родину? Хто його так любитиме, як любимо ми, люди, що піклувались про нього змалечку? А він цього не розуміє. Під моєю опікою він почував би себе, як…

Але тут Антоніо замовкав і ковтав славетне ім’я, бо знав, що його одразу візьмуть на глузи бандерильєро та шанувальники, які тепер часто бували в домі Гальярдо і зрештою помітили лимареву прихильність до історичного персонажа.

З великодушністю переможця Гальярдо вирішив утішити розчарованого шуряка, доручивши йому нагляд за будівництвом нового дому, яке надумав розпочати. Може витрачати скільки захоче. Зачарований легкістю, з якою випалися на нього гроші, еспада винагородив шуряка за відмову взяти його повіреним, давши йому погріти руки на цьому ділі.

Хуан здійснював своє давнє бажання – будував для матері дім. Бідолашна жінка усе життя мила підлогу у багатіїв, тож нехай тепер у неї буде власний будинок із прегарним патіо, вистеленим мармуровими плитами, з мозаїчним фризом, з розкішно вмебльованими кімнатами. А ще в неї буде багато служниць, що все за неї робитимуть. Як і мати, Гальярдо відчував, що його доля міцно пов’язана з передмістям, де минуло його злиденне дитинство. Йому подобалося приголомшувати своїм багатством тих людей, у яких колись мати мила підлогу, і вряди-годи тицьнути жменю песет котромусь із бідаків, що замовляли його батькові черевики або давали малому Хуанові кусень черствого хліба, коли він мучився а голоду. Гальярдо купив на злам кілька старих будинків, серед них і той, у підворітті якого працював старий швець, і на розчищеному місці почав споруджувати справжній палац із білими стінами, з пофарбованими в зелений колір віконницями, з обличкованим кахлями передпокоєм і чавунними ґратчастими дверима з гарними візерунками, крізь які буде видно фонтан посеред патіо, мармурові колони, а вгорі між ними – золоті клітки із співучими пташками.

Радість шуряка Антоніо, що дістав цілковиту свободу по нагляду за будівництвом та використанням коштів, невдовзі затьмарилася від жахливої новини.

Виявилося, що в Гальярдо є наречена. Стояло літо, і він їздив по всій Іспанії, вбивав биків на аренах і зривав оплески; проте не забував майже щодня писати листи одній дівчині з їхнього передмістя, а коли випадало кілька вільних днів між двома коридами, Хуан кидав товаришів, сідав на поїзд і приїздив до Севільї, щоб простояти всю ніч під вікном нареченої, розмовляючи з нею крізь ґрати – так велів давній звичай.

– Ви таке бачили? – кричав обурений лимар біля «домашнього вогнища», як він любив казати, тобто в товаристві дружини й тещі. – Має наречену, а родині – ні слова! Ні слова про це найріднішим людям! Сеньйор надумав женитися! Ми йому, бачте, набридли… Ні сорому в нього, ні совісті!

Енкарнасйон поділяла справедливе обурення чоловіка, про що свідчив гнівний вираз її досить гарного, але грубого обличчя. Вона була рада цій нагоді осудити щасливчика-брата, до якого відчувала глухі заздрощі. Атож, такий він і є; ще змалку не мав ні сорому, ні совісті.

Але мати була іншої думки.

– Е, ні, цього не кажіть. Його наречену я знаю з самого малечку. Добре знала і її небіжчицю матір – ми з нею працювали разом на фабриці. Дівчина чиста, як золото, скромна, лагідна, вродлива. Я сказала Хуанові, щоб одружувався… і чим скоріше, тим краще.

Дівчина була сирота і жила в дядька з тіткою, що держали в їхньому передмісті продуктову крамничку. Батько, колишній торговець горілкою, залишив дочці у спадок два будинки на околиці кварталу Макарена.

– Це небагато, – провадила сеньйора Ангустіас, – а все ж таки дівчина виходить заміж не з порожніми руками – дещо має… А скільки у неї вбрання!.. Боже праведний! У Кармен справді золоті руки. Як гарно вона вишиває, як дбайливо готує собі посаг…

Гальярдо невиразно пригадував, що малими вони гралися вдвох біля підворіття, в якому працював швець, поки їхні матері розмовляли. Те дівча скидалося на ящірку – худе, смугляве, з циганськими оченятами: наче дві чорнильні плями розпливлися на синюватих з рожевими кутиками білках. Бігала вона легко й прудко, ніби хлопчисько – миготіли тонкі, як очеретини, ніжки, чорними змійками звивалися неслухняні кучерики. Потім він довго її не бачив і зустрів лише через багато років, коли вже почав здобувати собі славу як новільєро.

Було свято тіла господнього, один із небагатьох днів, коли жінки Севільї, ці полонянки східної млості, виходять на вулицю в мереживних мантильях і з гвоздиками на грудях, наче мавританки, що вирвалися на волю. Гальярдо побачив високу струнку дівчину, у повному розквіті юної вроди: туге, мов налите, тіло, тонкий, перехоплений поясом стан, опуклі перса, пишні стегна. Коли вона побачила тореро, її бліде матове личко зарум’янилося, а блискучі очі сховалися під довгими віями…

«Красулечка мене знає, – самовдоволено подумав Гальярдо. – Напевне, бачила на арені».

Він рушив слідом за дівчиною, яка йшла зі своєю тіткою, і коли довідався, що це Кармен, подруга його дитинства, то відчув подив і майже захват перед таким чудесним перетворенням. Невже перед ним оте смугляве дівчисько, схоже на чорну ящірку?

Вони стали нареченими, і всі сусіди тільки про це й говорили, вважаючи, що їхні взаємини додають нової слави Ярмарковому передмістю.

– Такий-бо я є, – з виразом доброго принца казав Гальярдо в колі шанувальників. – Нехай інші матадори одружуються з сеньйоритами, що носять капелюшки з перами та шлярки на сукнях. Мені до вподоби прості дівчата: на плечах розкішна шаль, стан стрункий, не йде, а пливе!.. Оце для мене!

Друзі захоплено вихваляли дівчину. Справжня королівна, а яке тіло. Її принади хоч кого зведуть з розуму. Однак тореро невдоволено супився. Він не бажає слухати таких розмов… Що менше буде балачок про Кармен, то ліпше.

Вечорами, коли Хуан розмовляв з нею біля вікна, дивлячись на її мавританське личко, що виднілося між кущами квітів, з ближньої таверни виходив офіціант, несучи перед собою велику тацю, на якій стояла пляшка мансанільї. Його посилали взяти «плату за місце» з наречених, які розмовляють крізь ґрати вікна, – такий був давній севільський звичай.

Тореро випивав келишок мансанільї, частував наречену і казав хлопцеві:

– Передай сеньйорам, що я дуже їм вдячний і як тільки наречена мене відпустить, зайду до таверни… А Монтаньєсові скажи, нехай ні з кого не бере грошей, Хуан Гальярдо платить за все.

Отож, закінчивши розмову з Кармен, матадор ішов у таверну, де на нього чекала компанія, що посилала офіціанта з вином. Іноді то були друзі шанувальники, іноді – зовсім не знайомі люди, які хотіли розпити з тореро пляшечку.

Повернувшись із своєї першої поїздки по країні як матадор-професіонал, Гальярдо всі зимові вечори вистоював під вікном Кармен; на ньому був гарний плащ із короткою пелериною й пишними складками – на зеленому сукні темніли вигадливі арабески та виноградні листочки, вишиті чорним шовком.

– Мені казали, ти багато п’єш, – зітхала Кармен, притулившись обличчям до залізних ґрат.

– Дурниці!.. Друзі іноді частують, ну й мені доводиться… Розумієш, тореро… є тореро, і він не може жити, як чернець.

– Мені казали, ти знаєшся з поганими жінками.

– Брехня!.. Це було давно, коли я тебе не знав… Ох же й люди! Хай їм чорт! Хотів би я знати, яка тварюка приносить тобі ці плітки…

– Коли ж ми поберемося? – питала Кармен, щоб урвати лайку нареченого.

– Тільки-но буде готовий будинок – а як на мене, то хоч би й завтра! Та цей бовдур, мій шуряк, наче й не збирається його кінчати. А куди йому квапитись? Він же розуміє, де його вигода.

– Коли ми одружимося, Хуанільйо, я наведу лад, ось побачиш. Усе буде гаразд. І твоя мати мене полюбить.

Отак вони розмовляли вечір за вечором, чекаючи свого весілля, про яке гомоніла уся Севілья. Дядько й тітка Кармен говорили про це з сеньйорою Ангустіас при кожній зустрічі, але сам тореро майже не з’являвся в домі нареченої, ніби вхід туди було йому суворо заборонено. Наречені воліли дотримуватися стародавнього звичаю; бачитися біля заґратованого вікна.

Цими зимовими днями Гальярдо часто сідав на коня І їхав полювати на мисливських угіддях знайомих сеньйорів, що поблажливо називали його на «ти». Йому треба було постійно тренуватися, щоб не втратити до сезону корид сили й спритності – головних якостей тореадора.

Найвідданішим шанувальником Гальярдо був дон Хосе, сеньйор, який виконував обов’язки його повіреного. Він називав Хуана «мій матадор» і невтомно вихваляв його хист. Дон Хосе втручався в усі справи Гальярдо, вважаючи, що мав більше право давати йому поради, ніж родичі тореро. Жив він на ренту і тільки те й робив, що розмовляв про бій биків та про тореадорів. Він вважав, що, крім корид, на світі немає нічого цікавого, і поділяв усі народи на два табори: на обранців долі, які мають у своїх країнах арени для бою биків, і на безлику масу знедолених націй, що не знають ні сонця, ні радості, ні доброї мансанільї, і все ж таки вважають себе могутніми та щасливими, хоча ніколи не бачили навіть поганенької кориди з молодими бичками.

Дон Хосе віддавався своїй пристрасті із завзяттям воїна й фанатизмом інквізитора. Він був русявобородий, ще молодий – але вже гладкий і лисий. У повсякденному житті веселий і жартівливий, цей шанований батько родини, проте, навіснів од люті, коли в амфітеатрі сусід по лаві не погоджувався з його думкою. Він міг зчепитися з усією публікою, боронячи честь друга тореро, нетямився від гніву, коли глядачі вітали оплесками матадора, який не здобув його прихильності.

Дон Хосе служив колись у кавалерії – більше з любові до коней, ніж до військової справи. Через ранню опасистість та своє захоплення коридою він зрештою вийшов у відставку і відтоді проводив літо в амфітеатрах цирків, а зиму – в нескінченних розмовах про бій биків… От би стати добрим порадником і повіреним якогось еспади!.. Коли в дона Хосе виникло таке бажання, всі матадори вже мали своїх імпресаріо, і поява Гальярдо стала для нього великим щастям. Найменший сумнів у високому хисті улюбленого тореро змушував дона Хосе червоніти від гніву, кожну суперечку з питань тавромахії він сприймав як зазіхання на честь Гальярдо. З гордістю людини, яка вчинила подвиг, розповідав дон Хосе про те, як побив ціпком у одній кав’ярні двох безчесних любителів, бо ж ті посміли ганити «його матадора» – мовляв, він надто вже чепуриться.

Донові Хосе здавалося, що в газетах недосить прославляють Гальярдо. Отож не раз сонячного зимового ранку він спинявся на розі вулиці Змій і чатував на друзів, які там прогулювались.

– Ні, іншого такого в усьому світі нема! – міркував він уголос, ніби розмовляючи сам із собою і вдаючи, що не помічав тих, хто підходив до нього. – Найперший матадор світу! Нехай-но спробує хто сказати, що це не так!.. Рівних йому нема!

– Кому? – насмішкувато питали друзі, ніби не здогадувалися, про кого йдеться.

– Як це кому?.. Звичайно, Хуанові.

– Якому Хуанові?

Гнів і подив відбивалися на обличчі дона Хосе.

– Та ви що, з глузду з’їхали? Нібито існує кілька Хуанів!.. Хуанові Гальярдо, кому ж іще!

– Схаменися! – казав дехто. – Ти закоханий у нього, мов жінка. Може, ти хочеш з ним одружитися?

– І одружився б, так він не захоче, – не замислюючись, відповідав дон Хосе, охоплений майже побожним захватом.

А помітивши, що наближаються інші друзі, він одразу забував про насмішників і знову правив своєї:

– Ні, іншого такого у цілому світі нема… Він найперший… А хто з цим не згоден, нехай тільки писне… я з ним поговорю!

Весілля Гальярдо стало подією, що надовго всім запам’яталась. Воно збіглося з новосіллям у новому будинку, яким надзвичайно пишався лимар. Він показував гостям патіо, колони та мозаїку з таким виглядом, ніби зробив усе те власними руками.

Вінчалися молодята в церкві святого Хіля*, перед образом богоматері, що подає надію, відомої під ім’ям святої діви Макаренської. Коли процесія вийшла з храму, замерехтіли в сонячному промінні екзотичні квіти та барвисті птахи на сотнях китайських шалей, що покривали плечі подруг нареченої. Весільним батьком був депутат кортесів. Над морем білих і чорних фетрових капелюхів здіймалися блискучі циліндри повіреного та інших багатих сеньйорів, шанувальників Гальярдо. Усі вони радісно всміхалися, щасливі, що можуть пройтися поруч із тореро і ніби прилучитися до його слави.

Біля дверей будинку цілий день роздавали милостиню. На це бучне весілля тяглися жебраки не лише з усього міста, а й з навколишніх сіл.

У патіо гримів бенкет на всю губу. Клацали апаратами кілька фотографів: робили знімки для мадридських газет. Весілля Гальярдо вважали за національне свято. До пізньої ночі бриніли гітари й звучали меланхолійні мелодії під виляски долонь і клацання кастаньєт. Піднявши руки, дівчата притупували на мармурових плитах маленькими ніжками, шлейфи спідниць і барвисті шалі метляли навколо струнких станів, що розгойдувалися в ритмі севільян. Ляскали корки, вилітаючи з десятків пляшок, і струмками лилися чудові андалузькі вина; з рук у руки переходили келихи з вогнистим хересом, пекучою монтільєю [25]25
   Монтілья – містечко в провінції Кордова. Там виробляють уславлене вино з такою ж назвою, схоже за смаком на херес.


[Закрыть], світлою і запашною мансанільєю із Санлукара. Усі понапивалися, але то було сп’яніння ніжне, тихе й сумне, що виражалося тільки в млосних зітханнях та співах, коли кілька чоловік водночас затягували тужливої пісні, в якій говорилося про в’язницю, про смерть, про бідолашну матір – вічні теми народної андалузької лірики.

Опівночі розійшлися останні гості й молодята залишилися самі з сеньйорою Ангустіас. Виходячи зі своєю дружиною, лимар у розпачі махнув рукою. Він був п’яний і лютий, бо за цілий день ніхто навіть не подивився на нього. Наче він порожнє місце! Не близький родич, а казна-хто!..

– Нас виганяють із дому, Енкарнасйон. Ця дівчинка з личком мадонни стане тут повновладною господинею, і нам нема на що сподіватися. Ось побачиш, діти в них так і посиплються.

Думаючи про майбутнє потомство еспади, плодючий батько родини щиро обурювався, – адже діти Гальярдо з’являться на світ тільки щоб нашкодити його дітям.

Час ішов. Минув уже рік, а пророцтво сеньйора Антоніо не справджувалося. Гальярдо з’являвся з дружиною на всіх святах, обоє виряджені й веселі, як і належить багатому і знаменитому подружжю: вона красувалася в шалях, що викликали в убогих жінок крики захвату; він ходив весь у діамантах і завжди був готовий витягти гаманець і пригостити своїх шанувальників чи подати милостиню жебракам, які стікалися до нього юрмами. Схожі на відьом циганки, смугляві і балакучі, надокучали Кармен радісними віщуваннями. Господь благословить її сином, хлопчиком прекрасним, як сонце! Це видно по білках її очей. Дитя вже напівдорозі…

Але марно червоніла від щастя Кармен, соромливо опускаючи очі; марно еспада прибирав гордовитого і хвацького вигляду, вірячи, що ось-ось діждеться сподіваного нащадка. Дитини не було.

Минув ще рік, а надії молодого подружжя усе не справджувалися. Сеньйора Ангустіас дуже засмучувалась, коли при ній згадували про розчарування, яке спостигло Хуана й Кармен. Вона вже мала онуків, дітей Енкарнасйон, що за наказом лимаря з ранку до вечора крутилися в домі бабусі, намагаючись у всьому догоджати багатому дядькові. Але бідолашній жінці, яка палко любила Хуана і мріяла якось спокутувати свою провину перед ним, хотілося мати онука від сина. Як би вона ніжно піклувалася про малого, віддала б йому всю любов, якої не могла дати своєму Хуанільйо в його злиденному дитинстві.

– Я знаю, в чому причина, – сумно казала старенька. – Сердешна Кармен дуже хвилюється. Подивилися б ви на неї, коли Хуан їздить по світу.

Узимку, коли корид не було і тореро сидів удома чи то їздив за місто дивитися молодих бичків або полювати, усе йшло гаразд. Кармен була щаслива, знаючи, що чоловікові не загрожує небезпека. Вона сміялася з найменшого приводу, їла з апетитом, на обличчі її жеврів рум’янець здоров’я. Але ось наставала весна, Хуан знову починав їздити по Іспанії, від арени до арени, і бідолашна жінка блідла й худнула, очі її від журби робилися великі-великі, і вона готова була заплакати від найменшої згадки про Хуанове ремесло.

– Цього року він має сімдесят дві кориди, – казали друзі, підраховуючи контракти еспади. – Жодного матадора не запрошують так часто, як його.

Кармен гірко всміхалася. Отже, попереду сімдесят два дні нестерпної тривоги, коли вона почуватиме себе, як засуджений на смерть у каплиці в ніч перед стратою, чекаючи вечірньої телеграми і водночас боячись її як вогню. Сімдесят два дні жаху, сповнених забобонним передчуттям, що одне пропущене в молитві слово може вплинути на долю відсутнього чоловіка. Сімдесят два дні болісного подиву, що вона живе в мирному домі, щодня бачить одних і тих самих людей, відчуває, як ліниво й безтурботно минають Дні, немов у світі не відбувається нічого незвичайного; так само як і завжди галасують у патіо малі племінники, з вулиці долинають протяжні крики продавця квітів, а тим часом десь дуже-дуже далеко, в якомусь чужому незнайомому місті її Хуан на очах у тисяч людей б’ється з розлюченими биками, дражнить їх червоним клаптем і за кожним помахом бачить, як мелькає смерть під самими його грудьми.

Ох, ці дні кориди, святкові дні, коли небо здається прекраснішим, ніж звичайно, коли по їхній глухій вуличці шарудять кроки вбраних по-недільному перехожих, і в таверні на ближньому перехресті бринять гітари, люди співають і плескають у долоні!.. Одягшись якомога скромніше, Кармен опускає на очі мантилью, виходить з дому і, наче рятуючись від жаского сну, шукає притулку в церкві. Її нехитра віра, яка під впливом страху стає забобонною, жене її од вівтаря до вівтаря, а розум весь час зважує заслуги та чудотворну силу того чи того образа. Кармен заходить у глибоко шановану простолюдом церкву святого Хіля, яка бачила найщасливіший у її житті день, падає навколішки перед богоматір’ю Макаренською і просить запалити кругом свічки, якомога більше свічок; у їхньому червонястому світлі молода жінка дивиться на смагляве обличчя статуї з чорними очима й довгими віями – люди кажуть, ніби воно дуже схоже на обличчя Кармен. Дружина матадора палко вірить у чудотворну силу цієї статуї, недарма ж її називають богоматір’ю, що подає надію. У цю годину вона напевне охороняє Хуана своєю божественною могутністю.