Текст книги "Кров і пісок"

Автор книги: Бласко Ібаньєс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 22 страниц)

Бик обережно йшов уперед, ніби нюхом чув небезпеку. Він ніяк не зважувався поставити ногу на похилі дошки, які вели у клітку на колесах. Тварина відчувала, що в цьому тунелі таїться загроза, але іншого шляху не було. Ззаду бика безперервно штрикали гаррочами, попереду він бачив два ряди людей, що перехилялися обабіч через поручні галерей і свистіли та вимахували руками, підганяючи його вперед. З даху контейнера, де ховалися теслярі, готові щомиті опустити дверцята, звисав червоний клапоть, метляючись у прямокутнику світла на виході з темного ящика. Уколи списів, крики, червона шматина, що маяла в нього перед очима, ніби дражнила його, а надто видиво товаришів, які спокійно паслися потойбіч – усе це змушувало бика зважитись, і, вгинаючи дошки вагою свого тіла, він кидався вперед, щоб якомога швидше проскочити короткий тунель. Але тільки-но бик попадав у клітку, передні дверцята падали, і не встигав він обернутися, як зачинялися й задні. Пронизливо скрипіли залізні засуви, і в тісній темній пастці, де тварина могла тільки лежати, западала мертва тиша. Крізь невеличкий люк згори падали оберемки сіна, робітники штовхали в’язницю на колесах до станції, що була поблизу, а в проході відразу ж ставили іншу клітку, й обман повторювався доти, доки не повантажать усіх биків, відібраних для кориди.

Донья Соль із своєю палкою любов’ю до «екзотики» страшенно захоплювалася всіма цими хитрощами тавромахії і з радістю взяла б на себе обов’язки загонщика або пастуха. Її приваблювало життя просто неба – яке то щастя скакати верхи неозорого рівниною і відчувати, як несеться за тобою лавина могутніх голів, озброєних страшними рогами, відчувати позад себе дихання смерті! У її душі нуртувала любов до пастушачого життя, почуття, що дісталося нам у спадок від далеких предків, які жили ще за тієї сивої давнини, коли людина не вміла користуватися схованими в землі багатствами і випасала череди худоби, що давали їй усе необхідне. Доньї Соль здавалося, що немає нічого цікавішого й героїчнішого, як пасти табун лютих биків.

Коли минуло перше сп’яніння від несподіваної перемоги, Гальярдо став здивовано спостерігати за доньєю Соль – навіть у найінтимніші хвилини – і вражено зацитував себе: невже усі вельможні дами такі, як ця?

Її вибрики; і примхлива вдача збивали його з пантелику, Гальярдо не зважувався казати їй «ти», навіть і на думці такого не мав. Донья Соль ніколи не заохочувала його до фамільярності, а одного разу, коли він, заникуючись, спробував тремтячим голосом назвати її на «ти», В золотавих очах сеньйори спалахнув такий подив, що присоромлений тореро зрікся свого наміру і став, як і раніше, казати їй тільки «ви».

Вона ж, навпаки, називала Гальярдо на «ти», як і ті аристократи, що ставилися до матадора по-дружньому. А втім, вона дозволяла собі таку інтимність тільки під час побачень наодинці; коли ж надсилала йому коротенького листа, попереджаючи, щоб не приходив, бо вона збирається зробити візит родичкам, то зверталася до нього на «ви», і не було в її рядках іншого почуття, крім холодної ввічливості світської дами, яка пише чоловікові, що стоїть нижче за неї.

– Ну й жінка! – бурчав Гальярдо, прикро вражений. – Так паче досі вона зналася тільки з пройдисвітами, які привселюдно хвалилися її листами, і тому остерігається. Чи, може, думає, що матадор не здатен бути кабальєро?

Були у цієї дами й інші химери, які засмучували й сердили Гальярдо. Не раз, коли він приходив до неї, котрийсь із лакеїв, схожих на знатних, але зубожілих сеньйорів, перепиняв йому шлях і холодно повідомляв: «Сеньйори немає вдома. Сеньйора вийшла». А він напевне знав, що це брехня, відчував, що донья Соль майже поряд, по той бік дверей та ширм. Просто він обрид їй; переживаючи раптовий напад відрази до матадора і знаючи, що він скоро прийде, прекрасна дама наказувала лакеям не пускати його.

– Годі, урвався терпець! – казав еспада, повертаючись ні з чим. – Більше я сюди не прийду. Не дозволю цій кралі збиткуватися з мене.

Але згодом таки приходив, і йому завжди ставало соромно, що він і справді міг повірити, ніби зможе не зустрічатися з доньєю Соль. Вона обіймала його, міцно пригортала до свого білого й пружного тіла амазонки; уста її кривилися й тремтіли від жадання, широко розкриті очі палали вогнем безумства.

– Навіщо ти напахчуєшся? – обурювалася донья Соль, ніби вдихала огидний сморід. – Це тебе принижує… Я хочу, щоб ти пахнув биками та кіньми. Які то чудові пахощі! Невже вони тобі не подобаються?.. Ну скажи, що подобаються, мій Хуаніне, божа тваринко, мій любий бицю!

Якось уночі, у м’яких сутінках спочивальні, Гальярдо аж налякався, почувши, що белькоче донья Соль, та побачивши вираз її очей.

– Мені хочеться стати звіром. Я буду биком, і ти вийдеш проти мене зі шпагою. А я тебе рогами! Ось так, ось так!

І, судомно стиснувши кулачки, вона щосили стала бити тореро в груди, прикриті лише тонкою шовковою сорочкою. Гальярдо відхилився назад, не бажаючи показати, що жінка може зробити йому боляче.

– Е, ні, биком бути не хочу. Стану я краще собакою… здоровенною вівчаркою з отакенними іклами. Вибіжу тобі назустріч і загавкаю. «Бачите оцього хвалька, що вбиває биків? Кажуть, він великий сміливець. А я його зараз з’їм! Ось так! Га-а-ам!»

І вона з божевільною насолодою вгородила зуби в руку тореро, прокусивши його опуклий біцепс. Від гострого болю Гальярдо вилаявся і відштовхнув від себе цю прекрасну напівголу жінку, схожу на п’яну вакханку з головою, оповитою зміями розпущених кіс.

Донья Соль наче прокинулась.

– Бідолашненький!.. Тобі боляче. І це я вкусила тебе… Далебі, я часом роблюся сама не своя! Дай-но цмокну, і все загоїться. Зараз обцілую всі твої шрами – вони такі гарненькі! Сердешний мій дикунчик, тобі зробили ваву!

І прекрасна фурія покірно лащилася до тореро, муркотіла, як кицька.

Гальярдо, який розумів кохання на старовинний лад і не відрізняв його від подружніх взаємин, не раз хотів побути в доньї Соль до самого ранку. Але коли йому вже здавалося, що він цілком приборкав її своїми пестощами, в ній спалахувало несподіване почуття відрази до матадора, і вона владно наказувала:

– Іди геть. Я хочу залишитися сама. Ти ж знаєш – я тебе не терплю. Ні тебе, ні когось іншого. Чоловіки! Яка бридота!..

І Гальярдо похмуро йшов геть, принижений і засмученні і примхами цієї незбагненної жінки.

Одного вечора, помітивши, що донья Соль схильна до відвертості, тореро з цікавістю спитав, чи правду розповідають люди, ніби в минулому вона зналася з королями та іншими високими особами.

Донья Соль відповіла йому холодним поглядом світлих очей:

– А тобі не однаково? Може, ти ревнуєш?.. А як правда, то й що?..

Вона довго мовчала – погляд її блукав далеко. Божевільний погляд, в якому можна було прочитати безумні Думки.

– Ти, мабуть, бив жінок, – мовила вона, з цікавістю втупивши в нього очі. – Не заперечуй. Я хочу знати. Свою дружину ти, звичайно, не б’єш – я чула, вона добра й гарна. Але інших жінок, усіх тих, з якими тягаються тореро?.. Тих, які кохають тим палкіше, чим дужче їх лупцюють? Ні? Невже справді ти ніколи не бив жінок?

Гальярдо обурювався з гідністю сильного чоловіка, нездатного скривдити слабку істоту. Донья Соль здавалася розчарованою.

– Коли-небудь ти мусиш мене побити. Хочу знати, що це таке, – рішуче заявила вона.

Але відразу ж спохмурніла, насупила брови, і затягнуті золотим туманом зіниці спалахнули блакитним полум’ям.

– Ні, мій дикунчику, не слухай мене. Не здумай такого робити. Для тебе це погано скінчиться.

Одного разу Гальярдо мав нагоду переконатися, що пересторога доньї Соль не була пустими словами. Якось, коли він приголубив її, ласка його дужих рук здалася їй грубого, і ця жінка, що тяглася до тореро й водночас ненавиділа його, спалахнула люттю. «Ось тобі!» І стиснута в кулачок правиця, наче молот, ударила матадора в щелепу, знизу вгору. Сила й точність удару свідчила, що донья Соль добре знав правила боксу.

Від болю й сорому Гальярдо втратив мову, а дама, наче зрозумівши, що вчинила погано, спробувала виправдатись, але голос її звучав вороже:

– Це тобі наука. Знаю я вас, тореро. Варто подарувати тобі хоч одну грубість, і ти щодня лупцюватимеш мене, як циганку з передмістя Тріана. Правильно й вчинила. Тепер ти знатимеш своє місце.

Якось напровесні, надвечір, вони поверталися вдвох з маркізових випасів, де випробовували молодих битків. Скотовласник з групою верхівців їхав дорогою, а донья Соль, у супроводі матадора, пустила коня навпростець через луки. Копита грузли в луговому дерні, й амазонці здавалося, ніби вона сама ступає по м’якому трав’яному килимі.

Призахідне сонце вже закочувалося за обрій, зачервонивши зелену рівнину, всипану білими й жовтими цяточками квітів. На цьому обширі, який палахкотів червоним відблиском далекої пожежі, Чорніли довгі, вузенькі тіні коней та вершників із такими велетенськими гаррочами, що гостряки торкалися обрію. Розжареною сталевою стрічкою блищав струмок, майже схований у густій траві.

Донья Соль подивилася на Гальярдо владним поглядом.

– Обійми мене за стан.

Еспада скорився. Тепер їхні коні ступали впритул, а вершники пригорнулись одне до одного. Дама невідривно дивилась, як пливуть по осяяній чарівним світлом траві дві злиті докупи тіні, ледь погойдуючись від неквапної їзди.

– Ми ніби перенеслися в інший світ, – прошепотіла донья Соль. – У світ казки. Ці луки схожі на величезний килим. Чисто тобі сцена з рицарського роману: паладин і його дама зі списами в руках мандрують разом у пошуках пригод та небезпек. Але ти в цьому нічого не тямиш, люба моя звірюко. Правда ж, ти не розумієш, про що я кажу?

Тореро всміхнувся, блиснувши двома разками міцних сліпучо-білих зубів. Вона, мов зачарована його грубістю та невіглаством, пригорнулася до нього ще палкіше, поклала голову йому на плече й аж затремтіла, коли дихання Гальярдо залоскотало їй шию.

Далі воші їхали мовчки. Донья Соль, здавалося, заснула на плечі в тореро. Та зненацька очі її розплющились, і в них промайнув дивний вираз – отже, слід чекати якогось чудернацького запитання.

– Скажи, тобі не доводилося, вбивати людину?

Здивований Гальярдо аж відсахнувся від доньї Соль.

Вбивати людину?.. Ніколи. Він хлопець порядний, чесно робить своє діло і нікому не заподіяв лиха. Правда, бився іноді з хлопчаками, коли ті, на правах сильнішого, привласнювали всю виручку за капею, в якій виступав і він. Дав кілька ляпасів під час сварок із товаришами по ремеслу, а одного разу в кав’ярні жбурнув у когось пляшкою – оце й усі його подвиги. Людське життя для нього священне. Бики – то зовсім інше.

– Отже, тобі ніколи не кортіло порішити людину?.. Не таким я уявляла собі тореро…

Сонце сховалося, згасло казкове сяйво, розлите над луками, річка потьмяніла і дама втратила всяку цікавість до сірого, безбарвного краєвиду, який щойно здавався їй прегарним килимом. Інші вершники від’їхали вже далеко, і донья Соль дала коневі остроги, щоб наздогнати їх. До матадора вона більше не озивалася, ніби й не помічала, що він їде за нею.

На страсний тиждень родина Гальярдо повернулась до міста. Еспада мав виступити на великодній кориді. Уперше, після того як вони познайомилися з доньєю Соль, він уб’є бика у неї на очах, і це тривожило матадора, позбавляло впевненості у своїх силах.

До того ж Хуан завжди хвилювався, виступаючи в Севільї. Він згоден осоромитися в будь-якому місті Іспанії – і зрештою, туди можна довго не повертатися. Але в себе на батьківщині, де в нього стільки ворогів – і то найзапекліших!..

– Ти повинен перевершити самого себе, – казав повірений. – Не забувай, хто прийде на тебе дивитися. Я вірю: виступиш як годиться першому матадорові світу!

У суботу перед Великоднем у місто приганяли биків, відібраних для кориди, і донья Соль побажала взяти участь у цьому ділі як пікадор-загонщик. Нічна гонитва обіцяла їй гострі емоції. Биків треба було перегнати з пасовища Таблада в корралі цирку.

Гальярдо залишився вдома, хоч йому й хотілося супроводити донью Соль. Проти цього рішуче повстав дон Хосе – треба відпочити, щоб. завтра почувати себе на арені свіжим і повним сил.

Опівночі дорога від пасовища до цирку вирувала, мов ярмарок. Вікна дач були яскраво освітлені, з будинків чулася фортепіанна музика, по шибках снували в ритмі танцю тіні пар. З розчинених навстіж дверей шинків падало яскраве світло, відбиваючись прямокутниками на чорній землі; там лунали крики, сміх, бренькіт гітар, дзвеніли келихи і щедро лилося вино.

Близько першої години ночі по дорозі проїхав неквапною риссю верхівець. То був оповісник, пастух, який спинявся перед шинками та під освітленими вікнами будинків і повідомляв, що за чверть години тут пробіжить табун – отож, щоб гасили світло й сиділи тихо.

Цей наказ, оголошений в ім’я національної фієсти [29]29
   Фієста – велике народне свято. Тут: бій биків.


[Закрыть], виконувався хутчіше, ніж будь-яке розпорядження влади. Будинки миттю занурилися в пітьму, і їхні білі стіни злилися з темною зеленню дерев; люди притихли й тіснилися, невидимі, за штахетами, парканами та дротяними загорожами, хвилюючись так, ніби зараз мало статися щось неймовірне. За наказом пастуха, який голосно повідомляв про перегін биків, гасли один за одним газові ліхтарі на набережних.

Запала глибока тиша. Угорі, над темними верхів’ями дерев, миготіли в безмовному небі зорі; унизу, на землі, чулося тихеньке шарудіння, ніби комашилася в темряві мурашня. Чекання здавалося нескінченним. Та ось крізь прохолодну й густу нічну тишу пробився далекий ледь чутний дзенькіт бубонців. Уже біжать! Ось-ось вони будуть тут!..

Бубонці дзеленчали усе ближче, від глухого тупоту задвигтіла земля. Першими промчали кілька верхівців, які здавалися в темряві велетнями – вони гнали коней щодуху, тримаючи списи напереваги. То були пастухи. За ними проскакали гаррочисти-любителі і серед них донья Соль. Серце її калатало від шаленого збудження – адже досить коневі спіткнутися в цій непроглядній пітьмі, і верхівець неодмінно загине під твердими ратицями лютого табуна, що котився позаду нестримною лавою.

Оглушливо продзеленчали бубонці, невидимі глядачі на мить задихнулися в хмарах пилюки, і, мов жаскі привиди ночі, промчали дикі страховища; вони бігли важко, але здавалися напрочуд спритними, величезні туші розмірено гойдались, з ніздрів виривалося лише форкання; низько пригинаючи могутні голови, вони замахувалися рогами на кожну тінь, налякані й роздратовані криками підпасків, що бігли за табуном, та гострими списами вершників.

Стрімкою лавиною прокотився табун, і вже за мить не стало на що дивитися. Задоволені, що таки дочекалися цієї блискавичної вистави, люди висипали з-за парканів на вулицю, а найцікавіші побігли за табуном – подивитись, як биків заганятимуть у корралі.

Перед самим цирком вершники круто звернули вбік, і бики з розгону кинулися за своїми ватажками в «рукав» – вузький провулок між парканами, що вів прямо в корралі.

Гаррочисти-любителі раділи: перегін удався на славу. Табун промчав від пасовища до цирку, «як у мішку», жоден бик не відстав, а то загонщикам та пастухам довелося б добре поморочитись. Усі бики чудової породи – найкращі з маркізових черед. Завтра буде на що подивитися, аби тільки Матадори не дали маху й виступили на совість… У надії добре повеселитися на завтрашній фієсті ніші та кінні загонщики розійшлись по домівках. За годину на площі перед цирком не лишилося жодної живої душі; у череві величезної затопленої темрявою споруди люті бики помалу заспокоювались і засинали останнім у своєму житті сном.

Наступного ранку Хуан Гальярдо прокинувся майже вдосвіта. Спав він погано, його замучили уві сні тривожні кошмари.

Краще б йому зовсім не виступати на арені Севільї! В інших містах та селищах він живе парубоцьким життям, забуваючи на якийсь час про родину; кімната в готелі йому чужа, вона нічого не говорить ні його душі, ні серцю. Але вбиратися в костюм тореадора у своїй спальні, раз у раз натикатись на речі, що нагадують про Кармен, виходити назустріч небезпеці з будинку, який він сам спорудив і в якому жив спокійним сімейним життям – усе це позбавляє Гальярдо впевненості в собі, і він так хвилюється, ніби вперше виходите на бій з биком. А ще він боїться земляків, з якими йому треба жити і чия думка для нього важливіша, ніж оплески на всіх інших аренах Іспанії. О, жахлива мить, коли Гарабато закінчує вдягати його і пора виходити з дому! У костюмі матадора він спускається в тихе патіо. Підбігають небожата, захоплено мацають блискучі оздоби, але не зважуються заговорити до дядька; вусата сестра цілує його з виразом жаху, ніби проводжає на певну смерть; мати ховається в найдальшій кімнаті – ні, вона не вийде до сина, їй нездужається. Кармен намагається приховати своє хвилювання – бліда як смерть, з міцно стиснутими посинілими губами, вона нервово кліпає віями, силкуючись стримати сльози; та коли бачить, що чоловік уже в передпокої, рвучко підносить до очей хустинку і вся тремтить від здушених ридань; Хуанова сестра та інші жінки підбігають і підтримують її під руки, інакше вона не встояла б на ногах.

Тут розгубився б і сам Роже де Флор, про якого так любив згадувати Хуанів шуряк.

– А будь воно прокляте!.. – вигукнув Гальярдо. – Та ні за які скарби не погодився б я виступати в Севільї, але ж треба потішити земляків і заткнути пельку негідникам, що розпускають чутки, ніби я боюся севільської публіки.

Піднявшися того ранку з постелі, еспада встромив у зуби сигарету і став походжати по будинку, раз у раз потягуючись, щоб перевірити, чи не втратили його мускулясті руки гнучкості. Зайшов на кухню випити келих касальї і побачив там матір; незважаючи на похилий вік та опасистість, старенька моторно поралась по господарству, крутилася біля печей, по-материнському покрикувала на служниць, стежила, щоб у домі був добрий лад.

Гальярдо вийшов у осяяне вранішнім сонцем патіо. Глибоко вдихнув свіже повітря. У ранковій тиші дзвінко щебетали пташки, вистрибуючи в позолочених клітках. З неба лився потік сонячних променів, відбиваючись золотим трикутником на мармурових плитах, на зеленому листі, що облямовувало чашу водограю, і на прозорій воді, яка рябіла бульбашками там, де плямкали, широко роззявляючи круглі роти, червоні рибки.

У патіо еспада побачив якусь жінку в чорному, а біля неї цебро з водою. Майже лежачи на мармурових плитах, вона терла навколо себе ганчіркою, і під пестливим доторком вологої тканини оживали веселі барви. Жінка підвела голову.

– Добридень, сеньйоре Хуане, – мовила вона з тією ніжністю в голосі, з якою народ ставиться до своїх героїв, і захоплено втупила в нього єдине око. На місці другого ока була чорна ямка, оточена густим мереживом зморщок.

Сеньйор Хуан не відгукнувся на привітання. Злякано відсахнувшись, він побіг на кухню й голосно покликав матір.

– Хто ота жінка, мамо, ота одноока відьма, що миє патіо?

– Яка ж вона відьма, сину?.. То чесна жінка! Наша прибиральниця захворіла, і я покликала цю бідолашну, бо ж у неї купа дітей.

Але тореро ніяк не міг заспокоїтись, в очах його застиг вираз тривоги й страху. А будь воно прокляте! Корида в Севільї, і ось маєш: перша людина, яка йому сьогодні зустрілася… одноока! От щастить так щастить! Гіршої прикмети й бути не може – мабуть, тільки в ним трапляються такі оказії. Чи в домі бажають його погибелі?..

Перелякана похмурими передчуттями сина та цим спалахом гніву, мати стала виправдовуватись. Вона й на думці не мала чогось поганого. Адже бідній жінці треба заробити хоч кілька песет, щоб нагодувати малих. Ми повинні бути добрими й дякувати богові, що він згадав про нас і врятував від злиднів, бо й нам жилося колись не краще.

Гальярдо зрештою заспокоївся: спогад про колишні нестатки пробудив у нього співчуття до бідної жінки. Гаразд, нехай одноока лишається, а там – як бог дасть.

Одвертаючись і майже задкуючи, щоб не зустрітися поглядом із жахливим оком, яке накликає біду, матадор перейшов патіо і зачинився у своєму кабінеті, що прилягав до передпокою.

На білих стінах, викладених до висоти людського зросту арабськими кахлями, висіли афіші корид, видрукувані на різноколірних шовкових клаптях. Дипломи з яскравими титулами всіляких добродійницьких товариств нагадували про кориди, в яких Гальярдо виступав задарма, на користь бідних. Незліченні портрети матадора стоячи, сидячи, з розгорнутим плащем або зі шпагою напоготові свідчили про те, з якою увагою ставилися газети до національного героя, відтворюючи його в усіх можливих позах. Над дверима висів портрет Кармен у білій мантильї, яка відтінювала її чорні очі та червоні гвоздики в темному волоссі. Якраз навпроти, над кріслом, що стояло біля письмового стола, здавалося, нависала над усією кімнатою величезна голова чорного бика зі скляними очима, блискучими, полакованими ніздрями, білою плямою на лобі та довжелезними гладенькими рогами – біля самої голови вони були кольору слонової кістки, далі – темніли і переходили в синяво-чорні, гострі, як ножі, кінчики. Пікадор Пияхе, дивлячись на могутні роги цієї тварини, завжди вдавався до поетичного порівняння. Вони, мовляв, такі великі й розгалужені, що пісню дрозда, який сяде на одному кінчику, не буде чутно на другому.

Матадор сів за гарний письмовий стіл, заставлений усілякими бронзовими дрібничками. На ньому не було жодного аркуша паперу, зате лежав кількаденний шар пороху; чорнильниця у величезному письмовому приборі з двома бронзовими кіньми не мала й краплі чорнила, гарні ручки з собачими головами на кінцях були без пер. Знаменитому чоловікові не доводилося писати. Усі контракти та інші ділові папери складав дон Хосе, а Гальярдо лише ставив свій підпис, повільно й ретельно ви водячи літери за столиком аристократичного клубу на вулиці Змій.

Збоку стояла бібліотека; завжди замкнена дубова шафа, за скляними дверцятами якої виднілися ряди товстенних показних томів з новісінькими блискучими спинками.

Коли дон Хосе почав величати свого матадора «тореро-аристократом», Гальярдо відчув потребу бути гідним цього високого титулу й просвітитися, щоб нові друзі не мали його за неука і не сміялися з нього, як із багатьох його товаришів по ремеслу. Одного, дня він із рішучим виглядом зайшов до книгарні.

– Пришліть мені, будь ласка, книг на три тисячі песет.

Побачивши, що продавець дивиться на нього розгубленим поглядом, ніби не зрозумівши, тореро з притиском повторив:

– Мені потрібні книги, я ж вам ясно сказав… Якомога більші, і бажано, щоб із золотим тисненням на палітурках.

Гальярдо пишався своєю бібліотекою. Коли в клубі заходила мова про щось для нього не зрозуміле, тореро посміхався і думав:

«Про це напевно написано в одній із книг, що стоять у мене в кабінеті».

Одного дощового дня, коли Хуанові нездужалось і не було чого робити, він довго тинявся по кімнатах, потім підійшов до шафи, із святобливим хвилюванням відчинив дверці і взяв найбільший том., тримаючи книгу в руках так шанобливо, ніби витяг якогось таємничого бога з його святилища. Читати йому обридло вже після кількох рядків, і він став перегортати сторінки, милуючись кольоровими гравюрами та радіючи, мов дитина. Леви, слони, дикі коні з розмаяними гривами й вогнистими очима, віслюки, помережані барвистими смугами, наче їх розмальовано під транспарант… Тореро безтурботно просувався стежкою мудрості, аж раптом побачив малюнок скрученої в кільця змії. Леле, гадина! Гадина – віщунка лиха! Він миттю притиснув до Долоні середній та підмізинний пальці, розчепірив указівний та мізинець у вигляді рогів і тицьнув перед себе, щоб відвести пристріт. Хутко перегорнув ще кілька сторінок, але всі гравюри зображували страшних гадів. Тоді тремтячими руками він закрив книгу, поставив її назад у шафу і прошепотів: «Згинь!

Згинь!» – прагнучи до кінця розвіяти лихі чари.

Відтоді ключ від книжкової шафи валявся в шухляді письмового столу під газетними вирізками та старими листами, і ніхто про нього ніколи не згадував. Еспада не відчував потреби читати. Коли любителі приносили газету, що давала дошкульну статтю, спрямовану проти когось із суперників Гальярдо, він просив шуряка або Кармен прочитати йому статтю вголос і слухав з блаженною усмішкою, посмоктуючи сигару.

– Гарно, гарно! Ох і вміють же ті хлопці писати!..

Коли газета друкувала дошкульну статтю проти Гальярдо, ніхто її не читав, і еспада з презирством говорив про людей, які беруться судити про бій биків, а самі нездатні плащем на арені махнути…

Посидівши на самоті у своєму кабінеті, Гальярдо відчув ще більшу тривогу. Погляд матадора несамохіть затримався на голові бика, і в пам’яті ожив найприкріший випадок за всі часи його виступів на арені. Переможець не зміг відмовитися від такої втіхи – поставити у себе в кабінеті голову тієї підступної тварюки і вряди-годи злорадісно поглядати на неї. Ох і нагрів він собі чуба, коли бився з цим биком на арені Сарагоси! Гальярдо мав тоді таке відчуття, що розуму в його ворога не менше, ніж у людини. Ставши як укопаний, бик із диявольською підступністю чекав, поки еспада підійде впритул, не звертаючи найменшої уваги на червоний клапоть і цілячи рогами лише в людину. А тільки-но Гальярдо замірявся шпагою, як бик могутнім помахом голови вибивав її з рук тореро, залишаючись неушкодженим. Публіка стала втрачати терпець, свистіти й осипати матадора лайкою, а той кружляв і кружляв за биком по всій арені, стежачи за кожним його рухом і знаючи, що як кинеться зі шпагою прямо на нього, то це певна смерть. Обливаючись потом і ледь тримаючись на ногах від утоми, Гальярдо зрештою таки влучив момент і вбив бика підступним ударом у шию під обурені крики натовпу, що закидав арену пляшками та апельсинами. Сором згадувати про ту кориду!..

Кінець кінцем Гальярдо вирішив, що годі сидіти насамоті в кабінеті й дивитись на голову тієї зловорожої тварюки – ще наврочить йому не менше, ніж одноока жінка.

– Будь ти проклятий і будь проклятий той мерзотник, що тебе вигодував! Нехай усі твої родичі потруяться травою, коли пастимуться на луках!..

Зайшов Гарабато і повідомив, що в патіо чекають на еспаду кілька друзів шанувальників, які завжди навідували його перед коридою. Гальярдо миттю забув про свої тривоги і вийшов, усміхаючись, випнувши груди і три маючись так хвацько, немов бики, які чекали на арені були його особистими ворогами, і йому не терпілося вийти з ними на герць і покласти їх усіх влучними ударами шпаги.

Як і завжди в дні кориди, він обідав сам і їв дуже мало, Щойно Гарабато став одягати його, як жінки кудись поховалися. Вони ненавиділи це блискуче вбрання, що дбайливо зберігалося в матер’яних чохлах, ці пишні шати, які створили добробут родини.

Прощання, як звичайно, було для Гальярдо тяжким і нестерпним. Мати й сестра втекли – не хотіли бачити, коли він виходитиме; Кармен стримувалася з останніх сил, щоб – зберегти спокій, і навіть провела його до дверей; племінники дивилися на дядька з цікавістю й переляком. Усе це дратувало тореро, який перед близькою небезпекою забував про страх і тримався хвацько й гордовито.

– Можна подумати, мене тягнуть на шибеницю! Ну, бувайте! Заспокойтеся, все буде гаразд.

Матадор проштовхався крізь гурт сусідів та всяких роззяв, які з’юрмились на вулиці, щоб побажати щастя сеньйору Хуанові, і сів у карету.

Коли еспада виступав у Севільї, день для його близьких тягся нестерпно довго. В інших випадках вони терпляче й покірно чекали вечірньої телеграми. Але тут Хуаи змагався зі смертю зовсім поруч, і його рідні, охоплені непевністю і тривогою, хотіли щочверть години знати, як розгортаються події на арені.

Лимар, одягнений як сеньйор, у гарному світлому костюмі та капелюсі з шовковистого фетру, пообіцяв жінкам, що передаватиме їм новини з кориди, хоча й був розлючений нечемністю свого уславленого родича – адже той і не подумав підвезти шуряка до цирку в екіпажі квадрильї! Щоразу, як Хуан уб’є бика, він посилатиме сюди з новинами якогось хлопчика, адже їх кишить навколо цирку.

Корида обернулася для Гальярдо в справжній тріумф. Вийшовши на арену й почувши бурхливі оплески, матадор відчув приплив могутніх сил.

Земля, на якій він тепер стояв, була його землею. Навіть вигляд арени впливав на забобонну душу Гальярдо. Згадалися йому широкі білуваті арени Валенсії та Барселони; темні землянисті арени півночі і червонястий грунт великого мадридського цирку. Севільська арена відрізнялася від усіх інших – посипана піском із Гвадалквівіру, ніби побризкана світло-жовтою фарбою. А коли з розпорених кінських черев, мов із тріснутих глеків, лилася На арену Севільї червона кров, Гальярдо здавалося, що він бачить перед собою барви національного прапора, того, який майорів над куполом цирку.

Розмаїття архітектурних стилів також впливало на збуджену уяву тореро. Здебільшого йому доводилося виступати в сучасних цирках, збудованих або в романському, або в арабському стилі, схожих на нові церкви, які завжди вражають своєю банальністю й несмаком. Севільський цирк здавався Гальярдо величним храмом, де кожен камінь нагадує про зниклі покоління. Під його стародавнім порталом колись проходили чоловіки в білих перуках, а арену, посипану піском кольору охри, топтали найславетніші герої. Тут виступали і знамениті вихованці ронденської школи*, що підняли мистецтво тавромахії на вищий щабель, холоднокровні та досконало точні в бою, і веселі та спритні тореадори Севільї, які приголомшували публіку стрімкими й зухвалими випадами… Сп’янілий від оплесків, гамору, сонця, Гальярдо прикипів поглядом до білої мантильї та блакитної сукні за балюстрадою однієї ложі і почував себе здатним на нечувані подвиги.

І справді, цього дня Хуан показав такі чудеса вправності та сміливості, ніби вирішив затьмарити всіх матадорів і домогтися, щоб публіка аплодувала тільки йому. Ніколи ще Гальярдо так не вражав своїх шанувальників. Дон Хосе схоплювався на ноги за кожним подвигом свого тореро і кричав, звертаючись до невидимих ворогів, що ховалися в натовпі глядачів: «Ну, хто тепер посміє сказати хоч слово!.. Перший матадор світу!»

Другого бика, якого мав убити Гальярдо, Насйональ, за наказом маестро, заманив помахами плаща під саму ложу, в якій біліла мантилья на блакитній сукні. Коло доньї Соль сидів маркіз із двома дочками.

На очах у всієї публіки Гальярдо підійшов упритул до бар’єра і спинився прямо перед ложею. Тримаючи шпагу й мулету в одній руці, матадор скинув берет і виструнчився. Цього бика він уб’є на честь племінниці маркіза де Морайми. Багато глядачів лукаво заусміхалися: «Оле, щастить же хлопцеві!» Виголосивши посвяту, Гальярдо напівобернувся, жбурнув берет на арену і став чекати бика, якого підманювали до нього плащами капеадори [30]30
   Капеадор – тореро, який дражнить бика плащем.


[Закрыть]. Він став дражнити бика, не даючи йому далеко відбігти від цього місця. Хотів убити його на очах у доньї Соль, щоб вона побачила зблизька, як зневажає він небезпеку.