Текст книги "Кров і пісок"

Автор книги: Бласко Ібаньєс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 22 страниц)

– Покажіть мені лист! – схвильовано попросив матадор.

Повірений сказав, що забув листа вдома, але Гальярдо не відставав:

– Принесіть мені його завтра. Я так хочу побачити, що вона написала, на власні очі переконатися, що не забула мене!..

Дон Хосе брехав і далі, але щоб уникнути нових ускладнень, розповідав тепер про листи, які нібито надходили іншим людям і не потрапляли до його рук. Мовляв, донья Соль листується з маркізом у справах своєї маєтності і в кінці кожного листа неодмінно запитує про здоров’я Гальярдо. Іноді вона пише своєму кузенові і теж згадує про тореро.

Гальярдо вислуховував ці вигадки з радістю, але водночас безнадійно хитав головою. Коли то він побачить її! І чи побачить узагалі?.. Незбагненна й примхлива жінка! Взяти й утекти без ніякої причини, скоряючись лише дивацьким забаганкам!

– Я радив би тобі забути про жінок і подумати про справи, – казав йому повірений. – Ти вже піднявся з постелі, майже одужав. Як ти себе почуваєш? Будемо ми виступати чи ні? Попереду ще ціла зима, устигнеш набратися сили. Укладати мені контракти на наступний сезон чи всім відмовляти?..

Гальярдо гордо підвів голову, ніби йому запропонували щось ганебне. Відмовляти? То це він має цілий рік не виходити на арену?.. Таж публіка ніколи не погодиться так довго не бачити свого улюбленця!

– Підписуйте контракти, доне Хосе. До весни далеко, і я ще встигну оклигати. Битимуся з биками всюди, куди мене запросять. Можете домовлятися також про мій виступ на великодній кориді в Севільї. Відчуваю, що з ногою буде мені добра морока, але на весну, як бог дасть, я стану мов залізний.

За два місяці тореро вже цілком одужав. Трохи накульгував і в руках не було колишньої сили, але це дрібниці. Головне, що він відчував, як його могутнє тіло знову наливається здоров’ям.

Залишаючись сам у подружній спальні, бо після одужання він повернувся туди, Гальярдо підходив до великого дзеркала, напівобертався, як перед биком, і схрещував перед собою руки, так ніби тримав у одній шпагу, а в другій – мулету. Р-раз! І лезо вгороджувалося в невидимого бика. По саме руків’я!.. Хуан самовдоволено усміхався, думаючи, яке розчарування чекає його ворогів, котрі після кожного поранення Гальярдо пророкували кінець його слави.

Йому не терпілося скоріше вийти на арену. Як юний початківець, мріяв він про бурхливі оплески і вітальні вигуки натовпу. Здавалося, недавнє поранення розкололо його життя надвоє: той колишній Гальярдо був зовсім іншою людиною, і тепер треба починати життя спочатку.

Щоб набратися сили, він вирішив прожити решту зими з родиною в Рінконаді. Полювання та тривалі прогулянки підуть на користь пораненій нозі. Крім того, їздячи верхи, він наглядатиме за роботою, огляне табуни коней, гурти кіз і свиней та череди рогатої худоби, що випасаються на його луках. Справи в маєтку йшли кепсько. Утримувати його коштувало Гальярдо дорожче, аніж іншим землевласникам, а прибутки були зовсім малі. Типове господарство тореро, незнайомого з ощадливістю, звиклого заробляти великі гроші і тринькати їх бездумно. Його роз’їзди протягом усього літа, а також недавній нещасливий випадок спричинили повне безладдя в домі, і господарство залишилося, по суті, без догляду.

Антоніо, шуряк Гальярдо, тимчасово поселився в маєтку і взявся навести там лад, але своїми диктаторськими методами тільки заважав наймитам працювати і дратував їх безглуздими розпорядженнями. Досі лише завдяки постійним прибуткам від виступів на арені – цьому невичерпному джерелу багатства – Гальярдо щастило з лишком покривати марнотратність свого непутящого родича.

Перше ніж перебратися до Рінконади, сеньйора Ангустіас попросила сина піти помолитися богоматері, що подає надію. Мати дала святій діві таку обітницю того страшного вечора, коли побачила сина на ношах, блідого й нерухомого, наче мрець. А скільки сліз пролила вона перед богоматір’ю Макаренською, прекрасною царицею небесною з довгими віями і смаглявим обличчям, благаючи її не забувати про бідолашного Хуанільйо!..

Паломництво Гальярдо до церкви стало великим народним святом.

Мати тореро звернулася до садівників Макарени, і церква святого Хіля наповнилася квітами; над вівтарями здійнялися запашні барвисті піраміди, під арками простяглися гірлянди, зі світильників звисали яскраві грона.

Священна церемонія відбулася погідного сонячного ранку. Незважаючи на будень, церкву заповнили найповажніші люди з ближніх кварталів: опасисті кароокі жінки в чорних шовкових сукнях, які туго обтягували пишні клуби та перса, в мереживних мантильях, що опускалися на бліді обличчя, й акуратно поголені ремісники в круглих капелюхах і нових костюмах з довгим золотим ланцюжком на жилеті. Мов на весілля, плавом пливли жебраки і шикувалися двома рядами обабіч паперті. Купками стояли розпатлані кумасі з передмістя з дітьми на руках, нетерпеливо очікуючи появи Гальярдо з родиною.

У церкві мали правити службу божу з органом і хором – щось незвичайне, подібне до великодньої вистави в оперному театрі Сан Фернандо. Потім священики, точнісінько як у день в’їзду до Севільї короля Іспанії, заспівають Те Deum [32]32
  Те Deum Iaudamus – Тебе, боже, славимо (лат.). Католицька молитва.


[Закрыть], подячну молитву господові за врятування сеньйора Хуана Гальярдо.

Нарешті люди розступилися і з’явилась урочиста процесія. Попереду простували мати й дружина тореро, оточені родичками та подругами; вони Щасливо всміхалися під своїми мантильями, і за кожним їхнім кроком шарудів цупкий шовк пишних спідниць. За ними йшов Гальярдо, супроводжуваний нескінченним ескортом тореро та друзів – усі в світлих костюмах, з ланцюжками й блискучими перснями, у білих фетрових капелюхах, що здавалися ще білішими на тлі темних жіночих уборів.

Гальярдо мав дуже поважний вигляд, як і личить доброму християнинові. Про бога він згадував рідко, а в тяжкі хвилини життя часто, не задумуючись, блюзнив. Але тепер інша річ. Він ішов скласти подяку пресвятій богоматері Макаренській і вступив до храму з виглядом розкаяного грішника.

Усі зайшли до церкви, крім Насйоналя, який пропустив дружину з дітьми, а сам лишився на майдані.

– Я вільнодумець, – визнав він за потрібне нагадати друзям. – Я шаную всі вірування, але те, що відбувається зараз там, у церкві… то химери. Я нічого не маю проти богоматері Макаренської, але ж самі подумайте, хлопці: якби я хоч на мить загавився, чи відвела б вона бика від Хуанільйо, коли той лежав на арені?..

Крізь розчинені двері лилася жалібна музика та голоси хору} ніжна й пристрасна мелодія, мов пропахчена духмяним ароматом квітів і гострим запахом воску.

Тореро та любителі, що з’юрмилися перед храмом, викурювали сигару за сигарою. Раз у раз той чи той відділявся від гурту і йшов скоротати час до найближчого шинку.

Тільки-но процесія з’явилася в дверях церкви, як жебраки кинулися вперед, сварячись та штовхаючись під дощем дрібних монет. Вистачило на всіх. Маестро Гальярдо був щедрим.

Сеньйора Ангустіас плакала, схиливши голову на плече подруги.

Матадор вийшов із храму усміхнений і величний. Він вів під руку дружину, яка аж тремтіла від хвилювання й не підводила очей; на кінчиках її він блищали сльози.

У Кармен було таке відчуття, ніби вони з Хуаном щойно повінчалися вдруге.

VII

На страсному тижні Гальярдо зробив матері велику приємність.

У попередні роки матадор одягав чорний плащ із високим каптуром та маску з прорізами для очей, що закривала все обличчя, і ходив у процесії парафіян святого Лаврентія, які належали до братства Ісуса Христа, могутнього владики.

У це братство входили тільки сеньйори, і матадор, що почав багатіти, вирішив вступити саме в нього, а не в якесь бідняцьке братство, де вияви благочестя поєднувалися з пиятикою та бійками.

Гальярдо з гордістю розповідав про суворі правила свого релігійного братства. У всьому точність і дисципліна, як у війську. Коли на страсний четвер на вежі святого Лаврентія пробивало другу годину ночі, в церкві розчинялись усі двері – і перед очима натовпу, що юрмився на темному майдані, відкривалися нефи храму, де горіло безліч свічок і рядами стояли брати.

Потім люди в чорних каптурах рушали вперед; ішли по двоє, зберігаючи чималу відстань між парами; похмурі, мовчазні, вони сунули неквапною ходою, блискаючи очима крізь прорізи в темних масках; у руках палахкотіли мертвотно блідим полум’ям смолоскипи, довгі шлейфи плащів волочилися по кам’яних плитах.

Натовп вразливих, як і всі південці, людей зачудовано споглядав урочисту процесію братів у каптурах, яких у народі називали «покутниками»; під кожною з таємничих масок міг ховатися знатний сеньйор, який із побожності бере участь у традиційній нічній процесії, що триває до сходу сонця.

Це було братство мовчунів. Покутникам заборонялося розмовляти, тож їх супроводжували жандарми, які стежили, щоб до братів не чіплялися бешкетники. Скрізь було повно п’яних. Вулицями вештались невтомні християни, що в пам’ять страстей господніх починали свій урочистий хресний похід від шинку до шинку ще в середу і, повалявшись на всіх вулицях і провулках, що ставали для них справжнім шляхом скорботи, падали без тями в якійсь таверні аж у суботу.

Коли брати, зобов’язані мовчати під страхом смертного гріха, ішли в процесії без охорони, ці волоцюги-безбожники, яких вино та горілка позбавляли всякої совісті, підходили до покутників і шепотіли їм на вухо найбрутальнішу лайку, паплюжачи і невпізнаних братів, і їхніх родичів, яких теж не знали. Покутник мовчки терпів лайку і цим приносив жертву на олтар Ісуса Христа, могутнього владики. А бешкетник, підбадьорений лагідним смиренням брата, ставав уїдливим, наче ґедзь, і дзижчав, аж поки святій масці вривався терпець, і вона вирішувала, що хоч озиватись і не можна, але давати волю рукам цілком дозволено, і заходжувалася лупцювати смолоскипом пияка, який зважився порушити благочестивий спокій священної церемонії.

Коли під час процесії носії «страстей господніх» потребували перепочинку і важкі помости, заставлені статуями та обвішані ліхтарями, опускались на землю, досить було ледь чутно прошепотіти наказ, і люди в каптурах зупинялися; кожен брат повертався обличчям до своєї пари, приставляв смолоскип до ноги і дивився на юрбу таємничим поглядом крізь прорізи в масці. Здавалося, ці зловісні примари прийшли сюди з часів аутодафе, і від чорних шлейфів, які волочаться по землі, пахне ладаном і тхне горілим м’ясом спалених на кострищах єретиків. У пічній тиші жалібно ридали мідні сурми. Над гостроверхими каптурами маяли на вітрі штандарти братства – прямокутники чорного оксамиту із золотими торочками та вишитою на них римською анаграмою S. Р. Q. R.*, що нагадувала про причетність прокуратора Іудеї до смерті сина божого.

Повільно сунули «страсті» Ісуса Христа, могутнього владики – важкий металевий поміст з чорними оксамитовими завісами, що звисали до самої землі, ховаючи двадцятьох напівголих носіїв, зрошених рясним потом. По кутках помосту палали світильники, підтримувані золотими ангелами, а посередині стояв Ісус із мертвотно блідим обличчям і повними сліз очима – Ісус трагічний, скорботний, закривавлений, увінчаний терням, зігнутий під вагою тяжкого хреста. На ньому була оксамитова туніка, так густо заткана золотими квітами, що тканина ледь проглядала крізь гаптування тонкими химерними візерунками.

При появі господа – могутнього владики із сотень грудей виривалися глибокі зітхання.

– Господи Йсусе! – шепотіли старі баби, прикипівши нестямним поглядом до святого образа. – Господи, могутній владико! Спаси нас і помилуй!

Сцена «страстей господніх», оточена чорними каптурами, спинялася серед майдану, й андалузький люд, що звик усі свої переживання виливати в піснях, вітав святий образ дзвінкоголосими трелями та протяжним тужливим співом.

Першим серед тиші озивався ніжний і тремтливий дитячий голосок. Якась дівчинка проштовхувалася крізь натовп наперед і заспівувала саету на честь Ісуса – пісню із трьох куплетів, присвячену господові, могутньому владиці, «найбожественнішій статуї світу», та її творцеві скульптору Монтаньєсові*, сучасникові великих митців іспанського золотого віку.

Та саета була ніби перший постріл у битві, після якого гримить буря залпів. Не встигала вона стихнути, а вже десь-інде заводили іншу, потім ще одну, ще, і майдан ставав схожий на величезну клітку, повну потривожених пташок, які пробуджуються на голос подруги і щебечуть на всі лади. Хрипко гуділи чоловічі голоси, солов’їними трелями лилися жіночі. Кожне співало, втупивши очі у святий образ, нікого не бачачи навколо себе, забувши про натовп, не чуючи інших співців, але впевнено виводячи вигадливу мелодію саети, і всі голоси, перебиваючи один одного, зливалися в безладний хор. Люди в каптурах стояли нерухомо, мовчки слухаючи й поглядаючи на Ісуса, який приймав хвалу, але й далі плакав, пригнічений важезним хрестом, змучений гострим терням, що впиналося йому в чоло. Та ось керівник процесії вдаряв по срібному дзвіночкові, що висів на помості – сигнал кінчати перепочинок. «Піднімай!» Господь – могутній владика, похитнувшися, здіймався над натовпом, і знову човгали по землі, ворушилися, мов щупальці, ноги невидимих носіїв.

Далі пливла на плечах свята діва, богоматір скорбна, бо кожна парафія несла по двоє «страстей» – сина божого і його матері. Під оксамитовим балдахіном мерехтіла, віддзеркалюючи вогні свічок, золота корона цариці небесної. Шлейф її мантії завдовжки кілька метрів тягся за ношами, напнутий на дерев’яні розпірки, щоб краще було видно розкішне золоте гаптування, над яким терпляче трудилося ціле покоління вишивальниць.

За богоматір’ю ішли брати у каптурах; освітлена вогнем смолоскипів пишна мантія, здавалося, палахкотить яскравим полум’ям. Далі, ступаючи в такт барабанному бою, сунув натовп жінок; постаті їхні ховалися в темряві, а на обличчях миготіли червоні відблиски свічок, що їх жінки тримали в руках. Тут були старі баби, в мантильях і босі; дівчатка в білих сукнях, у яких їх мали класти в труну; жінки, що ледве волочили ноги, насилу тягнучи величезні, роздуті від якихось невідомих хвороб животи; ціле військо болящих, урятованих від смерті добрістю Ісуса Христа, могутнього владики, та його пресвятої матері. Тепер вони йшли за їхніми статуями, виконуючи свої обітниці.

Неквапно промарширувавши вулицями, з тривалими зупинками, під спів священних кантів, брати поверталися до собору, двері якого залишались розчинені цілу ніч, Осяяна тремтливими вогнями процесія заходила у храм, нефи якого здавалися величезними до безглуздя. Полум’я смолоскипів вихоплювало з темряви височенні пілястри, обтягнуті червоним, помережаним золотими смугами оксамитом, але під склепінням храму висів густий морок. Унизу розтікалося червоне світло смолоскипів, у відблисках якого сунули люди в каптурах, ніби вервечки чорних трикутних комах, а вгорі темрява робилася ще чорнішою. Потім усі знову виходили з густої, як у підземеллі, сутіні під зоряне небо, і незабаром назустріч процесії викочувалося сонце; вогні свічок і смолоскипів одразу тьмяніли, зате спалахувало сліпучим сяйвом золоте гаптування на святих мантіях і переливались барвами веселки краплі сліз та передсмертного поту на обличчях статуй.

Гальярдо був палким шанувальником господа, могутнього владики, і захоплювався урочистою мовчанкою братів. О, то справді поважні люди! В інших процесіях нема ні порядку, ні благочестя, а що вони часом витворяють – сміх, та й годі! Але ця! Ого, чоловіче!.. Тореро аж морозом пробирало від хвилювання, коли він дивився на величного Ісуса, «найпершу статую світу», і бачив, з якою урочистістю виступають чоловіки в чорних каптурах. До того ж у братство входили тільки достойні люди.

Та, незважаючи на ці міркування, матадор вирішив нинішнього року покинути могутнього владику і приєднатися до процесії передмістя Макарена, яка супроводжує чудотворну богоматір, що подає надію.

Сеньйора Ангустіас дуже зраділа, довідавшись про синове рішення. Атож, Хуан мусить віддячити святій діві, адже це вона врятувала його від певної смерті. Окрім того, синів намір потішив плебейську гордість матері.

– Кожен має триматися своїх, Хуанільйо. Це добре, що ти водишся з панством, але ж не забувай: бідняки завжди любили тебе і вже почали ображатися, бо думають, що ти зневажаєш їх.

Тореро й сам добре це знав. Галасливий простолюд, якому доводиться пектись на сонячному боці амфітеатру, почав виявляти до нього ворожість, вважаючи його відступником. Мовляв, він водиться тільки з багатіями й нехтує своїми давніми шанувальниками. Щоб подолати цю ворожість, Гальярдо був ладен на все. Він підлещувався до бідняків з рабською покірливістю людини, яка не може жити без аплодисментів публіки. Отож Хуан навідав найвпливовіших людей братства Макарени і сказав, що піде в їхній процесії. Не треба нікому розповідати. Він робить це із щирої побожності і хоче, щоб його вчинок залишився в таємниці.

Проте за кілька днів усе передмістя тільки про це й говорило, захлинаючись від гордощів. Ох і гарна ж буде нинішнього року богоматір Макаренська!.. Бідняки зневажали багатіїв, що супроводжують могутнього владику, зневажали їхню добропристойну, прісну процесію; головне для земляків Гальярдо було затьмарити своїх суперників з того берега річки, крикунів із передмістя Тріана*, які так вихваляються своєю богоматір’ю-заступпицею та Ісусом, що копає на хресті, – чомусь вони називали його «пресвятим немовлям».

Люди збиралися купками на перехрестях і жваво обговорювали рішення матадора.

– Ось побачать, якою буде наша Макарена, – хвалилися вони. – Сенья Ангустіас засипле ноші квітами. Сотню дуро витратить – не менше. А Хуанільйо почепить на святу діву всі свої скарби. Цілий капітал!..

Так воно й було. Гальярдо зібрав усі свої та дружинині коштовності, щоб богоматір Макаренська засяяла в усій красі. У вуха їй почеплять сережки Кармен, які матадор купив у Мадриді, віддавши за них усе, що одержав за кілька корид. На грудях у неї красуватиметься золотий ланцюжок тореро з нанизаними на нього перснями та діамантовими застібками, якими він сколював сорочку, коли виходив на прогулянку в парадному костюмі.

– Ісусе! Ох і гарною ж буде наша смаглявка! – казали сусідки про святу діву. – Сеньйор Хуан піде з нами. Пів-Севільї сказиться від заздрощів.

Коли матадора запитували, з ким він піде, той у відповідь скромно всміхався. Він завжди палко шанував богоматір Макаренську. Вона свята заступниця передмістя, в якому він народився, і до того ж його небіжчик батько щороку надягав костюм воїна і йшов у процесії. Ця честь віддавна належить їхньому роду, і він буде не він, коли не вдягне шолом, не візьме в руки списа і по вийде на вулицю римським легіонером, як виходив не один Гальярдо із тих, хто тліє тепер під землею.

Матадорові лестило, що він знову стає популярним серед своїх земляків; йому й хотілося, щоб усе передмістя знало про його участь у процесії, і водночас він боявся, як би ця новина не розійшлася по всій Севільї. Він вірив у святу діву і з побожного егоїзму хотів би їй догодити на випадок майбутніх небезпек, але з острахом думав, як глузуватимуть з нього друзі аристократи, що збираються по кав’ярнях та клубах на вулиці Змій.

– Таж вони засміють мене, як упізнають у процесії, – казав він. – Треба жити в злагоді з усіма.

Увечері страсного четверга Гальярдо пішов з дружиною в собор послухати «Мізерере»*. Храм із неймовірно високими стрілчастими склепіннями був освітлений лише червоними вогниками свічок, закріплених на пілястрах: молільникам доводилося просуватись майже навпомацки. За ґратчастими дверима бічних каплиць збиралися люди вищих суспільних верств, які не хотіли стояти серед спітнілого натовпу, що юрмився в нефах.

На темних хорах блищали червоні сузір’я свічок, запалених для музикантів та співаків. У моторошній таємничій темряві звучала весела італійська мелодія «Мізерере», складена Еславою*. Це було «Мізерере» в андалузькому дусі; грайливе і граціозне, наче пурхання пташки, з аріями, схожими на любовні серенади, з хорами, що скидалися на застольні пісні; радість життя у чудовому краї перемагала смерть, повставала проти похмурого розпачу страстей господніх.

Коли дзвінкий голос тенора докінчив останню арію і під високим склепінням розтанув зойк, що волав до міста-боговбивці: «Єрусалим! Єрусалим!» – молільники посунули до виходу з церкви, прагнучи якомога скоріше опинитись на вулиці. Місто стало схоже на величезний театр: скрізь висіли електричні ліхтарі, на тротуарах рядами стояли стільці, на майданах було споруджено ложі.

Гальярдо рушив додому, щоб одягтися покутником. Сеньйора Ангустіас, згадуючи свою молодість, із великою любов’ю приготувала синові костюм. Ох, бідолашний її чоловік, він же цієї ночі також убирався у войовничий обладунок, брав у руку списа й виходив на вулицю, щоб повернутися аж наступного дня у продавленому шоломі та вимазаній багнюкою туніці, обійшовши з товаришами по зброї геть усі шинки Севільї!..

Одягався матадор з жіночою ретельністю. Він оглянув свій убір покутника не менш пильно, ніж костюм тореадора перед коридою. Натяг на ноги шовкові панчохи, взув лаковані черевики. Надів білу шовкову туніку, пошиту матір’ю, а поверх неї зелений оксамитовий плащ, схожий на ризу священнослужителя; плащ спадав нижче колін, а вгорі закінчувався гостроверхим каптуром, що закривав обличчя, як маска. На грудях красувався вишитий яскравими різнокольоровими нитками герб братства. Нарешті тореро надів білі рукавички й узяв у руку високу патерицю – ознаку старійшини братства; то була обтягнута зеленим оксамитом палиця із срібним наконечником, увінчана срібним овалом.

Було вже за північ, коли елегантний покутник рушив до церкви святого Хіля. Вулиці роїлися людом, на білих стінах будинків мерехтіли відблиски від свічок та світла, яке лилося з розчинених дверей таверн: здавалося, там танцюють чорні тіні поміж язиками полум’я.

Не доходячи до церкви, Гальярдо зустрів на вузенькій вуличці, якою мала пройти їхня процесія, загін воїнів-іудеїв. Згораючи від нетерплячки похизуватися своєю виправкою, люті кати марширували на місці під безугавний гуркіт барабана.

Серед «іудеїв» були й молоді хлопці, і старі діди усі в шоломах з металевими підборідниками, сагумах [33]33
   Сагум – плащ римського воїна.


[Закрыть] винного кольору, рожевих, мов жіноче тіло, панчохах і високих сандалях. На поясі в кожного висів римський меч, а через плече був почеплений на ремені спис – як гвинтівка в сучасних солдатів. Попереду загону майоріло римське знамено з вишитим на ньому сенаторським написом. Воно коливалося в такт барабанному бою, як і шеренги легіонерів.

На чолі цього війська красувався ставний воїн у пишному обладункові з мечем у руці. Гальярдо відразу впізнав його.

– А, чорт – буркнув він, засміявшись під маскою. – Сьогодні на мене ніхто й не гляне. Уся слава дістанеться цьому хлоп’язі.

То був капітан Чіво, циган-співак. Скоряючись військовій дисципліні, він прибув сюди вранці з самого Парижа, щоб очолити своїх воїнів.

У Севілью його кликав обов’язок честі, і не з’явитися на цей поклик – означало б для Чіво втратити звання капітана, яким він хизувався на всіх афішах паризьких мюзик-холів, де співав і танцював із своїми дочками. Його дівчата були граційні і жваві, мов ящірки; їхні величезні очі, рум’яні личка, тонкі й по-диявольському гнучкі тіла зводили чоловіків з розуму. Найстаршій страшенно поталанило – вона втекла з якимось російським князем, і паризькі газети кілька днів розводилися про розпач «доблесного офіцера іспанської армії», який ніби-то присягнувся вбити кривдника, щоб помститися за свою зневажену честь. Вони порівнювали його з Дон-Кіхотом. В одному бульварному театрику навіть поставили оперету, присвячену викраденню циганки, – з танцями тореадорів, хорами ченців та іншими сценками іспанського колориту. Зрештою Чіво, погодившись на певні відшкодування, помирився зі своїм «зятем» і танцював далі з дочками в Парижі, чатуючи на нового князя. Його капітанський чин навіював невеселі думки не одному чужоземцеві з тих, які знають геть усе, що діється на білому світі: «Ох, Іспанія!.. Убога країна, що не може? утримувати своїх мужніх солдатів І змушує благородного ідальго посилати дочок на кін…»

З наближенням страсного тижня капітан Чіво не міг усидіти далеко від Севільї і, напустивши на себе вираз батьківської суворості, прощався з дочками.

– Я їду, дівчатка. Щоб ви мені тут шанувалися! Поводьтеся скромно й пристойно… Моя рота чекав на мене. Що скажуть солдати, якщо їхнього командира не буде на місці?..

І вирушив у подорож з Парижа до Севільї, з гордістю думаючи, що і батько його, і дід, і прадід завжди були капітанами макаренських «іудеїв», та й сам він овіяв новою славою успадковане від предків почесне звання.

В одному з тиражів національної лотереї Чіво виграв десять тисяч песет і всі їх витратив на уніформу, гідну його високого чину. Всі кумасі передмістя збіглися подивитись на капітана, що красувався в гаптованому золотом сагумі, у блискучих нагрудних латах і в сталевому осяйному шоломі, над яким маяв цілий жмут розкішних білих пер і в якому відбивались, мов у дзеркалі, вогні процесії. Цей обладунок задовольнив би найбарвистішу уяву червоношкірого вождя; розкішніший убір не зміг би примаритися навіть п’яному арауканцеві*. Жінки мацали руками поли оксамитового плаща, милувалися розкішним гаптуванням, що зображувало цвяхи, молотки, терня, тобто всі атрибути страстей господніх. Ботфорти капітана Чіво мов спалахували за кожним його кроком – так сяяли блискуча, як дзеркало, шкіра і фальшиві діаманти на носаках та халявах. Темне африканське обличчя капітана здавалося ще чорнішим на тлі білих пер на шоломі та сивих циганських бакенбардів. Бакенбарди були порушенням військового статуту, капітан чесно це визнавав, але ж йому доведеться повертатись до Парижа, а мистецтво вимагає жертв.

Капітан по-молодецькому випинав груди, повертав голову й дивився на своїх легіонерів орлиним поглядом.

– Ану, хлопці! Щоб ніхто не смів глузувати з нашої роти! Щоб були мені пристойність і дисципліна!

Він вигукував крізь щербаті зуби слова команди тим самим хрипким циганським голосом, яким покрикував на своїх дочок, коли ті танцювали на сцені.

Рота марширувала, карбуючи крок під барабанний бій. На кожній вулиці було по кілька шинків, і в дверях кожного стояли веселі гультяї у розхристаних жилетах, зі збитими на потилицю капелюхами. Вони вже давно згубили рахунок келихам, які спорожнили, щоб забути про страждання і смерть Христа.

Побачивши хвацького воїна, пияки весело вітали його і здалеку пропонували склянку із запашним бурштиновим трунком. Капітан, приховуючи хвилювання, мужньо відвертав від спокуси очі і ще дужче випинав закуті в залізо груди. Ех, якби не служба!..

Іноді котрийсь зухвалець перебігав через вулицю і підносив склянку під самий ніс, що стримів з-під пишноперого шолома, намагаючись звабити славного воєначальника пахощами вина, але непідкупний центуріон сахався від спокусника і замахувався на нього мечем. Обов’язок є обов’язок. Цього року не буде так, як раніше, коли рота, щойно вийшовши на вулицю, губила стрій і воїни йшли, похитуючись та спотикаючись.

Та минав якийсь час, і вулиця починала здаватися капітану Чіво дорогою на Голгофу*. Він задихався під своїм обладунком; зрештою від склянки вина дисципліна не постраждає. Бравий воєначальник перехиляв один келишок, потім другий, і невдовзі лави його війська починали танути, хоробрі вояки відставали один по одному й розбрідалися по шинках.

Процесія сунула з традиційною повільністю, годинами простоюючи на перехрестях. Поспішати було нікуди. Виносили богоматір Макаренську опівночі, а повернутися у свій храм вона мала не раніше дванадцятої години дня. Щоб пройти по місту, процесії треба було більше часу, ніж на подорож залізницею від Севільї до Мадрида.

Першою несли сцену «Засудження господа нашого Ісуса Христа» – великий дерев’яний поміст, на якому виднілося безліч статуй: на золотому троні сидів Понтій Пілат*, а навколо стояли кати в різнобарвних спідничках легіонерів та шоломах із перами – вони стерегли сумного Ісуса, готового йти на муки. На ньому була лілова оксамитова туніка, щедро гаптована золотими візерунками; у терновому вінці стриміли три позолочені пера, що мали означати промені божественного німба. Та, незважаючи на безліч статуй і пишні оздоби, ця сцена «страстей» майже не привертала до себе уваги натовпу. Всі погляди були прикуті до помосту, який несли слідом за першим: на ньому красувалася цариця бідняцьких передмість, чудотворна богоматір, що подає надію, – Макарена.

Коли, погойдуючись під оксамитовим балдахіном влад із рухами невидимих носіїв, у дверях церкви святого Хіля з’явилася мати божа, рожевощока, з довгими віями, на майдані перед храмом, де хвилювалося море людей, пролунав одностайний крик захвату… Яка ж вона гарна, наша цариця небесна! І літа її не беруть!

За ношами тяглася, мов опущений хвіст велетенської пави, довга розкішна мантія, оздоблена рясною золотою вишивкою. Скляні очі богоматері поблискували, наче вона плакала, зворушена галасливим захватом віруючих; сліпуче сяяли коштовності – здавалося, поверх гаптованого оксамиту накинули ще одну золоту мантію, поцятковану дорогоцінним камінням. Сотні, а може, й тисячі прикрас висіли на святій діві. Так ніби її щойно побризкав дощ і безліч іскристих крапель грали на ній усіма кольорами веселки. На шиї богоматері висіли разки перлового намиста та золоті ланцюжки з десятками нанизаних на них перснів, що, коливаючись, спалахували чарівними вогниками. На туніці та полах мантії шпильками були приколоті золоті годинники, смарагдові й брильянтові сережки, персні з величезними, схожими на блискучі кругляки, діамантами. Усі парафіяни віддавали свої коштовності, щоб найсвятіша богоматір Макаренська мала в чому показатись на люди. У цю ніч молитви й скорботи жінки виходили на вулицю без перснів і браслетів, радіючи, що мати божа прикрасила себе оздобами, які були їхньою гордістю. Люди вже знали, кому належить та чи та коштовність, бо ж бачили їх щороку, і новинки відразу впадали в очі. Он на грудях у святої діви висять на золотому ланцюжку скарби Гальярдо, тореадора. Але не тільки воші викликали загальний захват. Жінки не могли відірвати очей від двох величезних перлин та цілої низки перснів. Ці прикраси належали одній дівчині з їхнього передмістя, що два роки тому подалась шукати щастя до Мадрида, а тепер приїхала вшанувати богоматір Макаренську з якимось старим кабальєро. Ото пощастило дівчині!

Затуливши обличчя каптуром і спираючись на патерицю, – ознаку влади, – Гальярдо зі старійшинами братства ішов попереду «страстей». Інші покутники тримали в руках довгі сурми, прикрашені прямокутниками зеленого сукна із золотими торочками. Вони підносили сурми до прорізів у масках, і тишу пронизували надривні звуки, повідомляючи про початок жахливої страти. Але цей моторошний сигнал не знаходив відгуку в душах людей, не навертав їх на думки про смерть. З бічних провулків, темних і безлюдних, налітав поривами весняний легіт, пропахчений ароматом садів, напоєний пахощами помаранчевого цвіту та кімнатних квітів, що стояли за віконними ґратами й на балконах. У небі розливалося ніжне місячне сяйво, нічне світило солодко потягувалось на перинах хмар і раз у раз висовувало кругле обличчя поміж дахами будинків. Здавалося, що скорботна процесія іде супроти плину Природи і з кожним кроком утрачає свою похоронну урочистість. Марно стогнали й жалібно голосили сурми, марно плакали співаки, виводячи священні куплети, марно карбували крок похмурі кати-легіонери: весняна піч сміялася з усього цього, дихаючи п’янкими пахощами. Ніхто й не згадував про смерть.