Текст книги "Кров і пісок"

Автор книги: Бласко Ібаньєс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 22 страниц)

– Е-г-гей!.. Сюди, Моріто!

Рибакеро люто заревів і затупотів ногами, роздражнюючи бика, збуджуючи бойовий дух у його порожньому рогозяному череві та солом’яній голові. І Моріто кинувся вперед, як живий, поскрипуючи колесами і трясучи головою на нерівному ґрунті, а ззаду підштовхував звіра хлопчак, щоб той швидше біг. Жоден бик з найкращого табуна не переважив би розумом цього Моріто, безсмертну скотину, яку тисячі разів кололи бандерильями та шпагами, але на тілі її лишалися тільки подряпини, що з ними легко справлявся тесляр. Моріто був мудрий, наче людина. Грізно насунувшись на учня, він спритно звернув убік, щоб не зачепити його рогами, і покотився далі з двома бандерильями в корковій шиї.

Присутні вітали цей майстерний удар бурхливими оплесками, а бандерильєро спокійно залишався на місці, підтягуючи шлейки штанів та поправляючи манжети сорочки. Його дружина, охоплена буйною радістю, аж відкинулася назад, плескаючи в долоні та сміючись. Під натиском пишних тілес спідниця знову підскочила вгору, відкривши сховані принади.

– Чудово, мосью! – вигукнув Пескадеро. – Першокласний удар!

Потішений похвалою вчителя, чужоземець скромно відповів, ударивши себе в груди:

– Я маю найголовніше: мужність, багато мужності.

Потім, бажаючи відсвяткувати свій успіх, він кивнув пажеві Моріто, який аж облизнувся, угадавши наказ. Принести пляшку вина! Три порожні пляшки вже валялися біля дами, яка аж пашіла рум’янцем і чимраз вище підсмикувала спідницю, гучним реготом вітаючи подвиги чоловіка-тореро.

Довідавшись, що з учителем прийшов сам знаменитий Гальярдо й упізнавши його в обличчя, яким вона так часто милувалася в газетах та на сірникових етикетках, чужоземка аж побіліла, а очі її заволоклися серпанком ніжності. «Oh, cher maítre!» Вона всміхалася матадорові, терлась об нього, жадала впасти в його обійми усією вагою свого пишного розм’яклого тіла.

Дзеленькнули склянки з вином у славу нового тореро. Навіть Моріто узяв участь у святкуванні – за нього вишів шибеник, що був йому за няньку.

– За два місяці, а то й раніше, мосью, – сказав Пескадеро з андалузькою поважністю, – ви всаджуватимете бандерильї на мадридській арені, як сам господь бог, і вам дістанеться вся слава, всі гроші і всі жінки… з дозволу сеньйори.

А сеньйора, умліваючи від задоволення, не зводила з Гальярдо ніжного погляду, і її пишні форми коливалися від гучного сміху, як хвилі.

Чужоземець з упертістю людини, що твердо постановила домогтися мети, захотів негайно продовжити урок. По можна гаяти часу. Він прагнув якомога скоріше опинитися на мадридській арені й здобути ті дари, які пообіцяв йому вчитель. Його червонощока подруга, побачивши, що обидва тореро зібралися йти, знову вмостилася на своє місце з пляшкою вина, залишеною під її охорону.

Пескадеро провів Гальярдо до кінця вулиці.

– Прощай, Хуане, – мовив він невесело, – Може, завтра зустрінемося в цирку… Тепер ти бачиш, до чого я дійшов. Доводиться заробляти собі на хліб цим обманом та блазнюванням.

Гальярдо пішов, глибоко замислившись. І це той самий чоловік, якого він колись бачив гордим і безтурботним, який розкидався грішми, мов князь, упевнений у своєму майбутньому!.. Але всі свої заощадження він утратив на невдалих спекуляціях. Життя тореро не може навчити людину розважливо обходитися з грішми. І його, Гальярдо, умовляють покинути своє ремесло? Ніколи! Просто треба підходити до биків ближче.

Усю ніч ця думка витала над чорною порожнечею його сну. Треба підходити до биків ближче! Вранці він прокинувся сповнений твердої рішучості. Він підходитиме до биків зовсім близько, приголомшить публіку своєю відвагою.

Гальярдо відчував таке піднесення, що вирушив до цирку без звичного забобонного страху. Він не сумнівався, що все буде гаразд, відчував себе хоробрим і дужим, як у дні, коли виступав з особливим блиском.

Корида з самого початку була багата на події. Перший бик шалено кинувся на верхівців. В одну мить поскидав він на землю трьох пікадорів, що чекали його зі списами напереваги. Дві шкапи відразу випустили дух – з пробитих грудей ударили струмені чорної крові. Третя, очманівши від болю та жаху, помчала через усю арену з розпореним черевом; сідло волочилося за нею по піску, а стремена переплутались із синюватими й червоними кишками, схожими на довжелезні ковбаси. Кінь наступав на них задніми ногами, витягував і розмотував величезний клубок власних нутрощів. Роздражнений бик погнався за нещасною жертвою, підсунув могутню голову їй під черево, підняв і жбурнув на арену понівечену тушу, та ще й кілька разів шпортонув її рогом. Коли бик покинув шкапу, яка смикалася в агонії, підбіг «учений мавпа», щоб добити її ударом кинджала. Та зненацька смирна тварина, ошалівши від передсмертних мук, укусила людину за руку. Скрикнувши й замахавши скривавленою долонею, «учена мавпа» ударив кинджалом у голову і тримав його, аж поки він перестав хвицатись і завмер, витягши ноги. Інші робітники цирку метушилися по арені з великими кошиками, засипаючи піском калюжі крові та кінські трупи.

Публіка схопилася на ноги, галасуючи й вимахуючи руками. Лютість бика привела глядачів у захват. Обурені, що на арені не лишилося жодного пікадора, вони хором гукали: «Коней! Коней!»

Усі знали, що пікадори негайно виїдуть, але ж минуло кілька хвилин без пролиття крові, і глядачів це сердило. Бик стояв посеред арени, грізно мукаючи й гордо піднявши вимазані кров’ю роги; з його шиї, мов орденські стрічки, звисали голубі та червоні кишки. Виїхали нові верхівці, і вдруге повторилося огидне видовище. Як тільки наближався пікадор, виставивши перед собою гаррочу і завертаючи коня так, щоб він був до бика зав’язаним оком, могутній удар скидав вершника на землю. З сухим тріском ламався спис, настромлений на роги кінь наче підстрибував угору, бризкала кров, розліталися екскременти та клапті м’яса, а пікадор котився по арені, мов лялька з жовтими ногами, і капеадори миттю прикривали його плащами.

Один кінь, поранений у живіт, випустив цілий фонтан смердючих зелених екскрементів, обляпавши всіх тореро, що стояли поблизу.

Публіка вибухала реготом і криками щоразу, як пікадор важко тримався на землю. Арена глухо гуділа від ударів важких тіл із закутими в залізо ногами. Деякі вершники надали навзнак, гепаючи, мов туго набиті мішки, а удар голови об дощаний бар’єр відбивався довкола зловісним відлунням.

– Цей уже не встане! – кричали глядачі. – У нього, мабуть, черепок луснув.

Але пікадор підводився, розпростував руки, шкрябав забиту потилицю, підбирав грубий касторовий капелюх, що злетів із голови під час падіння, і знову сідав на того самого коня, якого «вчені мавпи» штурханами та ударами палиць ставили на ноги. Верхівець у яскравих шатах пускав коня клусом, і той волочив по арені свої нутрощі, що все більше вивалювалися від труського бігу. Пікадор спрямовував цю напівмертву шкапу назустріч бикові.

– На вашу честь! – кричав він, жбурляючи капелюха в гурт своїх друзів.

Та тільки-но вістря списа вгороджувалось у шию бика, як людина з конем підлітали вгору, і від страшного удару верхівець котився в один бік, а кінь – у другий. Іншим разом, бачачи, що бик ось-ось підніме коня на роги, «учені мавпи» та дехто з глядачів кричали вершникові: «Стрибай з коня!» Але закуті в залізо ноги погано скорялися пікадорові, і поки він незграбно висмикував їх із стремен, кінь важко падав, миттю випускаючи дух, а верхівець скочувався додолу, стукаючись головою об землю.

Бик досі не дістав жодного вершника рогами, але декотрі пікадори, впавши на арену, лежали як неживі, і тоді гуртом підбігали робітники цирку, брали потерпілого й несли до лазарету, де бідоласі накладали гіпс на зламану кістку або оживляли його від глибокого, схожого на смерть шоку.

Гальярдо, прагнучи завоювати симпатії публіки, весь час був на арені, і викликав гучні оплески, коли відтяг бика за хвіст, урятувавши від рогів пікадора, що впав з коня.

Під час виходу бандерильєро Гальярдо, спершись на бар’єр, блукав поглядом по ложах. У одній з них напевне сидить донья Соль. Нарешті він побачив її, але не було на ній білої мантильї, і взагалі нічого такого, що нагадувало б про ту севільську сеньйору, схожу на маху з картини Гойї. У своєму елегантному капелюшку на золотистому волоссі вона здавалася чужоземкою, що вперше потрапила на бій биків. Поруч із нею сидів її друг, той самий, якого вона так вихваляла і якому показувала всякі іспанські дивовижі. Ох, донья Соль! Зараз вона побачить, на що здатен простий хлопець, якого вона покинула. Доведеться їй аплодувати йому перед ненависним чужоземцем; навіть проти своєї волі вона буде в захваті, підхоплена загальним поривом публіки.

Коли Гальярдо вийшов на арену зі шпагою та мулетою – його бик був другим, – глядачі зустріли матадора доброзичливо, наче вже простили йому попередню кориду. За два тижні очікування любителі, здавалося, набрались терпіння й полагідніли. Їм хотілося, щоб на цій довгожданій кориді усе було добре. До того ж бойовий запал биків та велика кількість убитих коней привели публіку в чудовий настрій.

Гальярдо рушив до звіра з непокритою головою (після вітальної промови він не надів берета), виставивши перед собою мулету й помахуючи шпагою, як ціпком. Тримаючись оддалік, за ним ішов Насйональ і ще один тореро. З амфітеатру почулися обурені вигуки. Скільки помічників!.. Наче піп зі своїм кліром ідуть ховати покійника!

– Всі з арени! – гукнув Гальярдо.

Обидва тореро скорилися: тон матадора не лишав місця для сумнівів.

Гальярдо рушив далі сам і підійшов до бика зовсім близько. Він розгорнув мулету і, як за добрих давніх часів, ступив уперед ще кілька кроків, підсунувши червоний клапоть під саму заслинену морду. Помах мулетою – оле!.. По рядах пробіг задоволений гомін. Син Севільї згадав про своє добре ім’я, про честь І совість тореро. Зараз він, як і в кращі свої часи, покаже все, на що здатний. За кожним помахом лунали вигуки захвату, а шанувальники матадора, підбадьорившись, стали докоряти противникам. Ну що вони тепер скажуть? Гальярдо інколи недосить старається, що правда, то правда… але коли він захоче!..

Ця корида почалася для Хуана щасливо. Коли бик нерухомо застиг на місці, впершись ногами в пісок, глядачі підбадьорливо закричали:

– Пора! Бий!

І Гальярдо кинувся на бика, ударивши шпагою й миттю вискочивши з-під грізних рогів.

Пролунали оплески, але дуже короткі, після яких відразу ж почувся погрозливий гомін і перші свистки. Прихильники Гальярдо перестали дивитися на бика й обурено повернулися до сусідів. Яка несправедливість! Яке невігластво! Він же вдарив шпагою просто чудово…

Але противники гнівно показували пальцями на бика, й незабаром весь амфітеатр наповнився оглушливим свистом.

Шпага увійшла криво і, пронизавши бикові шию, вистромилась кінчиком біля передньої ноги.

Глядачі вимахували руками й горлали. Яка ганьба! Цього собі не дозволить навіть найшмаркатіший новільєро!

Тварина посунула вперед хисткою ходою, важко погойдуючись із боку на бік. Було видно, яких страждань завдає їй криво вгороджена шпага. Це видовище зворушило всіх, і публіка, здавалось, ошаліла від гніву. Бідолашний бик! Добра, благородна тварина… Багато глядачів аж ревли від люті й перехилялись через бар’єр, ніби збиралися кинутись сторчголов на арену. Мерзотник! Сучий син! Знущатися з тварини, якої він не вартий!.. Люди кричали, співчуваючи стражданням бика, наче то не вони заплатили якраз за те, щоб подивитись на його смерть.

Приголомшений невдачею, Гальярдо низько похилив голову під зливою лайки й погроз. «Будь проклята моя доля!..» Сьогодні він кинувся на бика, як за кращих своїх часів, спромігшись подолати нервовий страх, що змушував його відвертатися, ніби він не міг бачити, як насувається на нього грізний звір. Але гостре відчуття небезпеки й бажання якомога раніше вискочити з-під рогів і цього разу призвело до того, що він закінчив свій випад таким невправним і ганебним ударом.

В рядах кипіли палкі суперечки. «Таж він нічого не вміє. Відвертає обличчя. Ні, він уже нікуди не годиться». А прихильники Гальярдо з не меншим запалом виправдовували свого кумира. «Таке може з кожним статися. Йому просто не пощастило. Головне – точний і вправний удар, а це він уміє».

Кульгаючи й хитаючись від болю, бик пробіг кілька кроків під обурений рев публіки і став, щоб не роз’ятрювати свої муки.

Гальярдо взяв іншу шпагу й підійшов до тварини.

Публіка вгадала намір матадора. Він збирається добити бика ударом у голову: це єдине, що лишається після його підлого злочину. Вістрям шпаги матадор став намацувати між рогами чутливе місце, водночас махаючи мулетою, щоб роздражнена червоним клаптем тварина пригнула голову до землі. Але тільки-но Гальярдо натиснув на руків’я, як бик труснув головою від болю і шпага відлетіла вбік.

– Раз! – насмішкуватим хором вигукнула юрба.

Матадор підібрав зброю і повторив спробу. Бик знов здригнувся всім тілом.

– Два! – глузливо проспівали в рядах.

Матадор натиснув на шпагу втретє і знову марно. Бик лише заревів від болю.

– Три!..

Але тепер до глузувань додалися обурені вигуки та свистки. Чи збирається він кінчати, цей горе-матадор?

Нарешті Гальярдо пощастило намацати кінчиком шпаги те місце, де починається спинний мозок. Вражений у життєвий центр, бик упав як підкошений, задерши ноги.

Матадор обтер з обличчя піт і, важко дихаючи, повільно рушив до президентської ложі. Нарешті він спекався клятущої скотини. Йому вже стало здаватись, що цьому кінця не буде. Публіка проводжала його тюканням або зневажливою мовчанкою. Ніхто не аплодував. Гальярдо привітав президента серед байдужої тиші і квапливо сховався за бар’єром, наче присоромлений школяр. Поки Гарабато подавав йому склянку води, матадор поглянув на ложі й зустрівся поглядом з очима доньї Соль. Що подумає про нього ця жінка! Як вона, мабуть, сміялася разом зі своїм другом, коли публіка обкладала його лайкою!.. І чого тій дамі заманулося прийти на цю клятущу кориду!..

Він залишився стояти між бар’єрами, намагаючись хоч трохи перепочити, перш ніж випустять другого призначеного для нього бика. Після біганини по арені боліла нога. Так, він уже не той, тепер це ясно. Ні до чого його вихваляння та твердий намір підходити до бика ближче. Ноги втратили колишню легкість і силу, ослабла права рука, що раніше не знала страху й поривалася вперед, влучно вгороджуючи шпагу в загривок звіра. Тепер він весь мимоволі зіщулювався, скоряючись тупому інстинкту, як ті полохливі тварини, що сподіваються уникнути небезпеки, скулюючись і заплющуючи очі.

Давній забобонний страх – грізний і неподоланний – знову пойняв усе його єство.

«Мені не щастить, – думав Гальярдо. – Серцем чую, що п’ятий бик настромить мене на роги… Настромить і нікуди від цього не дінешся!»

Одначе коли п’ятий бик вибіг на арену, перше, що він побачив, був плащ Гальярдо. Який звірюга! Зовсім не схожий на того, що він вибрав учора ввечері. Мабуть, биків випускають не в тому порядку, який намітили. Страшне передчуття не відпускало тореро. «Не щастить!.. Від цих рогів я не врятуюся. Сьогодні мене винесуть з арени ногами вперед…»

Та, незважаючи на страх, Гальярдо наступав на бика з плащем і відманював його від пікадорів, що опинялися в небезпеці. Спочатку всі його прийоми публіка зустрічала мовчанкою. Потім трохи змилосердилась і почулися ріденькі оплески.

Проте коли настав час убити бика і Гальярдо вийшов зі шпагою та мулетою, усі, напевне, здогадалися, що з ним коїться. Рухи його були безладні; тільки-но бик мотав головою, як матадор злякано відстрибував на кілька кроків назад, а публіка кожну таку спробу до втечі вітала градом глузувань:

– Тікай!.. Тікай!.. А то вдарить!

Та ось ніби охоплений бажанням якомога скоріше з усім покінчити, Гальярдо кинувся на бика зі шпагою, але вдарив криво, бо надто поквапно ухилився від рогів. Вибухнув оглушливий рев і свист. Шпага встромилася лише на кілька сантиметрів, задрижала і відлетіла далеко вбік.

Гальярдо підібрав шпагу і знову рушив на бика. Став у позицію для удару, але бик напав перший. Матадор хотів утекти, та в ногах уже не було колишньої спритності. Бик наздогнав його, підняв на роги й жбурнув на арену. Товариші кинулись йому на допомогу. Гальярдо підвівся весь вимазаний землею, без одного черевика; з роздертих іззаду штанів вилізала спідня білизна, стрічка, вплетена в колету, розв’язалася.

І той самий гордий красень, чиєю елегантністю так захоплювалася колись публіка, стояв тепер нікчемний і жалюгідний, в роздертих штанях, з розпатланим чубом та розтріпаною колетою, що сумно звисала, мов шолудивий хвостик.

Навколо нього замелькало кілька плащів. Усі тореро об’єдналися в милосердному пориві допомогти Гальярдо. Навіть інші матадори з почуття товариської солідарності стали готувати для нього бика, щоб він міг покінчити з ним одним ударом. Але Гальярдо ніби осліп і оглух: при найменшому порусі бика кидався навтіки. Здавалося, після падіння він геть очманів від страху. Навіть не розумів, що кажуть йому товариші. Блідий як смерть, він супив чоло, ніби силкувався зібратись на думці, і белькотів, сам не усвідомлюючи, що говорить:

– Всі з арени! Залиште мене самого!

А тим часом страх усе нашіптував йому на вухо: «Сьогодні тобі кінець. Сьогодні бик настромить тебе на роги».

По нервових рухах матадора публіка вгадала його думки.

– Та він боїться бика! Помирає від страху!..

І навіть найпалкіші прихильники Гальярдо засоромлено мовчали, не можучи збагнути, що ж діється. Такого вони ще ніколи не бачили.

З непохитною мужністю людей, які сидять у безпечному місці, глядачі відверто тішилися з жаху, що охопив Гальярдо. Інші, згадуючи про марно витрачені гроші, кляли матадора, який піддався інстинкту самозбереження і позбавляє їх оплаченої втіхи. Це ж грабунок!

Найбрутальніші шпетили еспаду, висловлюючи сумнів щодо його статі. По стількох роках поклоніння й захвату юрба перейнялася такою ненавистю, що пригадувала тепер подробиці з дитинства тореро, про які він сам давно забув… Йому докоряли нічними походеньками з ватагою безпритульників, що збирались на алеї Геркулеса. Сміялися з його подертих штанів, крізь які виглядали клапті спідньої білизни.

– А що в тебе видно! – кричали глядачі писклявими голосами, підробляючись під жінок.

Гальярдо, здавалося, не чув ні криків, ні свисту. Ховаючись за плащами товаришів, він користався з кожної нагоди, щоб ударити геть ошелешеного бика шпагою. Та бик майже не відчував цих ударів. Матадор так боявся попасти на роги, що витягував руку здалеку і ранив тварину лише кінчиком вістря.

Шпага то вгороджувалася всього на кілька пальців і одразу відлітала вбік, то натикалась на кістку і стриміла з шиї більш ніж наполовину, тріпочучи від кожного поруху звіра. Низько опустивши голову, бик біг по колу понад бар’єром і ревів,’ ніби протестуючи проти цих безглуздих катувань. Його переслідував матадор з мулетою в руці, прагнучи скоріше закінчити і водночас боячись напоротися на роги, а за ним сунуло ціле військо помічників, що так завзято вимахували плащами, ніби сподівалися переконати бика добровільно підігнути коліна й упасти. А бик, весь наїжачений шпагами, біг понад бар’єром, бризкаючи слиною і накликаючи на матадора град глузувань та прокльонів.

– Таж це святий мученик! – кричали одні.

Інші порівнювали бика з подушечкою для голок. Душогуб! Нікчемний тореро!

А найбрутальніші весь час згадували про стать Гальярдо і кричали, спотворюючи його ім’я:

– Оце так Хуаніта! Тримайся, люба!

Минуло вже багато часу, і частина публіки, прагнучи вилити свою лють ще на кого-небудь, повернулася до ложі президента.

– Сеньйоре президент! Доки триватиме це неподобство?..

Президент підняв руку, намагаючись утихомирити натовп, і віддав якийсь наказ. За бар’єром проскакав альгвасіл у капелюсі з перами та розмаяному плащі. Він спинився навпроти бика, повернувся До Гальярдо і простяг перед собою стиснуту в кулак руку з піднятим угору вказівним пальцем. Публіка заплескала в долоні. То було перше попередження. Якщо до третього попередження бика не буде вбито, його заженуть назад у корраль, а на матадора ляже пляма тяжкого безчестя.

Настраханий цією погрозою, Гальярдо наче прокинувся з летаргічного сну, наставив шпагу й кинувся на бика. Та й цей удар не заподіяв тварині майже ніякої шкоди.

Матадор у розпачі опустив руки. Ця скотина, мабуть, безсмертна!.. Шпаги в неї не втикаються. Напевне, цей бик не впаде ніколи.

Останній невдалий удар розлютив публіку. Усі посхоплювалися на ноги. Від оглушливого свисту жінки позатуляли вуха долонями. Глядачі вимахували руками й перехилялись через бар’єр, ніби хотіли кинутись на арену. В матадора полетіли апельсини, окрайці хліба, подушки з крісел у ложах. Із сонячного боку долинули пронизливі зойки, ревіння, схоже на гудки парової сирени. Аж не вірилося, що ці звуки вихоплюються з людських горлянок. Час від часу бамкав якийсь дзвін – ніби на сполох. Десь поблизу корралів численний хор затягнув похоронний псалом.

Багато хто знов повернувся до президентської ложі. Коли ж буде друге попередження? Гальярдо обтирав хустинкою піт і роззирався на всі боки. Здавалося, він здивований несправедливістю публіки і звинувачує в усьому бика. Мимохіть він кинув погляд на ложу доньї Соль. Дама сиділа спиною до арени. Може, їй стало жаль Гальярдо, а може, вона відчула сором за своє колишнє захоплення.

Еспада знову кинувся вперед із шпагою, та за плащами, які безперервно метлялися навколо нього, майже ніхто не побачив, що він зробив. Бик упав, з його пащі ринула кров.

Нарешті!.. Публіка трохи втихомирилась і перестала махати руками, проте крики та свист не припинялися. Пунтільєро добив бика, з нього повитягували шпаги, підчепили гаками за роги, і трійка мулів поволокла тушу з арени, залишаючи за собою широку смугу вдавленої землі та рівчачки крові. Робітники цирку швидко заскородили все граблями й засипали піском.

Гальярдо сховався між бар’єрами, рятуючись від образ та лайки. Він був виснажений і засапаний, боліла нога, але сильніше за розпач у ньому озивалася радість, що небезпека минула. Бик не настромив його на роги… і це лише тому, що він берігся. Пхе, публіка! Юрба душогубів, які прагнуть смерті ближнього, ніби тільки вони дорожать життям і люблять свої родини!..

Повернення квадрильї було сумне. Довелося пробиватись крізь людські юрми, крізь потік карет та автомобілів, обминати довгі вервечки трамваїв.

Затиснутий у густому натовпі глядачів, що виходили з цирку, екіпаж Гальярдо ледве посувався. Люди розступалися перед мулами, але, впізнавши матадора, здавалося, каялись у своїй люб’язності.

По тому, як ворушилися губи, тореро вгадував найбрутальнішу лайку. Їх проминали карети з вродливими жінками в білих мантильях. Одні відверталися, мов не хотіли бачити тореро, інші дивилися на нього з принизливою жалістю.

Матадор весь скулився, ніби хотів зробитися непомітним, і сховався за широкими плечима Насйоналя, насупленого й мовчазного.

За екіпажем погналася з пронизливим свистом ватага малих шибеників. Бідняки, що стояли на тротуарах, стали свистіти й собі, мов хотіли в такий спосіб помститися за свою вбогість, через яку змушені були всю кориду простовбичити за ворітьми цирку, сподіваючись побачити хоч що-небудь. Вони вже знали про невдачу Гальярдо і тепер зловтішно ображали його, раді, що можуть познущатися з чоловіка, який заробляє такі величезні гроші.

Крики та свист волоцюг вивели матадора з покірливої мовчанки.

– Прокляття!.. А чого ці свистять?.. Чи вони були на кориді? Чи платили гроші за квиток?..

Об колесо екіпажа вдарив камінь. Шибеники горлали вже біля самої підніжки, але з’явилися два кінні жандарми, розігнали крикунів і поїхали за каретою по вулиці Алькала, охороняючи славетного Хуана Гальярдо… «першого матадора світу».