Текст книги "Кров і пісок"

Автор книги: Бласко Ібаньєс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 22 страниц)

Плюмітас помовчав і, дивлячись на матадора, провадив:

– Та й про шанувальників не слід забувати, про молодих, що прагнуть наслідувати тебе і наступають тобі на п’яти. От ви, сеньйо Хуане, скажіть по щирості: хто вам завдає більше клопоту? Бики чи всі оті голодні хлопчаки-новільєро, що так і лізуть на арену, мріючи переплюнути знаменитих маестро?.. Те саме й зі мною. Я ж вам кажу – доля у нас однакова!.. У кожному селі є хлопець, що спить і бачить себе моїм наступником, мрів коли-небудь захопити мене зненацька, як я задрімаю в затінку дерева, і розчерепити мені голову, наче глиняний дзбан. Бо той, хто нападе на Плюмітаса відкрито, не заживе сподіваної слави!..

І розбійник у супроводі Потахе пішов на стайню. За чверть години він вивів на подвір’я дужого коника, нерозлучного товариша своїх мандрів. Постоявши кілька годин перед повними яслами, худа тварина, здавалося, погладшала, боки її аж лисніли.

Плюмітас ласкаво поплескав свого коня, потім перекинув плащ через луку. Його товариш може бути задоволений. Нечасто його годують, як оце сьогодні в маєтку сеньйора Хуана Гальярдо. Тепер нехай старається, бо дорога їм лежить неблизька.

– Куди ти зараз, друже? – спитав Потахе.

– Про таке не питають… На всі чотири вітри! Я й сам не знаю… Куди доведеться!

Він поставив ногу в іржаве, вимазане багнюкою стремено, і вискочив у сідло.

Гальярдо відійшов від доньї Соль, що невідривно дивилася, як розбійник ладнається в путь; очі її іскрилися загадковим блиском, а бліді уста були міцно стулені від хвилювання.

Тореро понишпорив у спідній кишені жилета і підійшов до верхівця. Він недбало простяг йому кілька затиснутих у жмені папірців.

– Що це? – спитав розбійник. – Гроші?.. Дякую, сеньйо Хуане. Вам, мабуть, сказали, що треба мені щось дати, коли я їду. Але це для інших, для багатіїв, бо гроші дістаються їм задурно. Ви ж важите життям, заробляючи їх. Ми з вами товариші. Залиште їх собі, сеньйо Хуане.

Сеньйор Хуан засунув гроші назад у кишеню, трохи роздратований відмовою розбійника, який уперто називав його товаришем.

– Краще заколіть на мою честь бика, якщо коли-небудь зустрінемось на кориді, – додав Плюмітас. – Це для мене буде дорожче, ніж усе золото світу.

Донья Соль підійшла до вершника, відколола з блузки осінню троянду і мовчки простягла її Плюмітасу, втупившись у нього зеленаво-золотистими очима.

– Це мені? – спитав розбійник здивовано і майже злякано. – Мені, сеньйоро маркіза?

Сеньйора ствердно кивнула, і Плюмітас незграбно взяв квітку. Він тримав її в руці, ніби щось дуже важке, збентежено м’яв у пальцях, явно не знаючи, куди її приткнути. Нарешті встромив квітку в петельку блузи, поміж ріжків червоної хусточки, пов’язаної на шиї.

– Оце здорово! – вигукнув він, і його товстощоке обличчя освітилося усмішкою. – Такого ще зі мною не бувало.

Суворий вершник був зворушений і збентежений цим чисто жіночим дарунком. Йому – троянду!..

Він натяг повіддя.

– На все добре, кабальєро. Може, коли й побачимось… Щасливо, друже, ти хлопець хоч куди. Коли-небудь кину тобі на арену сигару, якщо добре попрацюєш списом.

І він на прощання щосили плеснув пікадора по плечу. Кентавр у відповідь так стусонув розбійника кулаком у литку, аж той схитнувся в сідлі. Який-бо славний хлопець, оцей Плюмітас! У пориві п’яної ніжності Потахе ладен був податися з ним у гори.

– До зустрічі! До зустрічі!

Плюмітас дав коневі остроги і розгонистим клусом виїхав за ворота.

Гальярдо відчув полегкість, коли гість нарешті поїхав. Він поглянув на донью Соль. Сеньйора стояла нерухомо, не відриваючи погляду від вершника, який був уже далеко, ставав меншим і меншим.

– Ох, і жінка! – похмуро буркнув матадор. – Божевільна! Яка божевільна!..

На щастя, Плюмітас дуже негарний, брудний і обшарпаний, як найпослідущий волоцюга.

А то вона поїхала б з ним.

VI

– Аж не віриться, Себастьяне! Чоловік одружений, батько родини, а поводиш себе, як звідник… Не думала й не гадала, що ти на це здатен! Так довіряла тобі, так раділа, що ти всюди їздиш із Хуанільйо! Як добре, міркувала я, що біля мого сина буде чоловік твердої і чесної вдачі!.. До чого ж тоді всі оті балачки про твої ідеї і твою віру? То оце такого ти навчився на отих єврейських збіговищах у домі свого вчителя дона Хоселіто?..

Наляканий криками розгніваної матері Гальярдо і зворушений слізьми Кармен, що плакала мовчки, затуляючи обличчя хусткою, Насйональ розгублено виправдовувався. Але на останні слова він з гідністю випростався.

– Сеньє Ангустіас! Не чіпайте моїх ідей і дайте спокій донові Хоселіто, бо він тут ні при чому. Мій матадор наказав мені їхати в Рінконаду – я й поїхав! А що мені було робити? Чи знаєте ви, що таке квадрилья? У нас, як у армії: дисципліна й рабська покора. Матадор, наказав – а ти й не писни. Бо корида – це пережиток часів інквізиції, і нема на світі реакційнішого ремесла.

– Блазень! – крикнула сеньйора Ангустіас. – Годі базікати про інквізицію, реакцію та інші дурниці! Ви ніби змовилися мучити бідолашну Кармен, поглянь, вона щодня вмивається слізьми, як богоматір скорбна. За шматок хліба ти ладен покривати всі гріхи мого сина!

– Правду кажете, сеньє Ангустія, Хуанільйо мене годує. В тім-то й річ. Він годує мене, і я мушу йому коритись… Зрозумійте ж бо, сеньйоро, поставте себе на моє місце. Матадор наказує – поїдеш зі мною до Рінконади!.. Гаразд. Приходжу, коли мені сказано, і бачу в машині вродливу і знатну сеньйору!.. Що я маю робити? Матадор – мій начальник. І зрештою, я не сам туди їздив. З нами був Потахе. Він, хоча й грубіян, але чоловік уже в літах і статечний. Ніколи й не усміхнеться.

Мати тореро розсердилась геть:

– Потахе! Якби Хуанільйо мав сором, чи ж він узяв би цього непутящого в свою квадрилью? Не згадуй мені про того п’яничку, що б’є дружину і морить дітей голодом.

– Ну гаразд, про Потахе мовчу. Отож побачив я ту знатну сеньйору – ну й що мені було робити? Це ж не якась хвойда, а маркізова небога, шанувальниця маестро. Самі знаєте, що тореро мусять жити в злагоді з такими людьми. Ми залежимо від публіки. Що в цьому поганого?.. А в маєтку нічого такого не сталося. Присягаюся своїми дітьми – анічогісінько! Неподобства я не потерпів би, не подивився б і на матадора! Я чоловік порядний, сеньє Ангустія, і недобре з вашого боку обзивати мене таким негарним словом, як ви ото обізвали. Присягаюся життям!.. Я член комітету, в день виборів люди приходять до мене радитись, оцю саму руку потискували депутати – а ви звинувачуєте мене казна в чому!.. Запевняю вас: усе було дуже пристойно. Розмовляли вони між собою на «ви», як от я з вами; спали в окремих кімнатах; жодного погляду, жодного поганого слова. А як не вірите мені, покличте Потахе, він вам те саме скаже…

Але тут, захлинаючись від сліз, його урвала Кармен:

– У моєму домі! – простогнала вона тоном гіркого подиву, мов не вірячи власним словам. – У нашому маєтку! І вона спала в моєму ліжку!.. Я знала про все, але мовчала, мовчала!.. Та це вже занадто!.. Господи! У всій Севільї не знайдеться чоловіка, що стільки б собі дозволив!..

Насйональ став заспокоювати її. Не варто так перейматися цим, сеньйоро Кармен. То ж дрібничка! Ну заманулося жінці, шанувальниці маестро, побувати в його маєтку, подивитися, як він живе на селі. Ці знатні дами дуже схожі на чужоземок, такі самі примхливі й дивакуваті. Подивилася б Кармен на француженок, яких вони бачили, коли квадрилья виступала в Німі й Арле!..

– То все пусте. Химери!.. Слово честі – невже ви мені не вірите? Хотів би я знати, який негідник приніс вам цю плітку. Якщо котрийсь із наймитів маєтку, то на місці Хуанільйо я витурив би його геть, а якщо хтось інший, подав би на нього в суд, нехай його посадять до в’язниці за брехню.

Кармен плакала, не слухаючи обурених вигуків бандерильєро, а сенья Ангустіас, сидячи в кріслі з бильцями, через які перехлюпувало її опасисте тіло, хмурила чоло і стискувала вусаті зморщені губи.

– Замовкни, Себастьяне, і не бреши, – сказала стара. – Я знаю все. Ваша поїздка в маєток – то непристойна витівка, яка личить циганам, а не добрим людям. Кажуть, що з вами був навіть отой злодюга Плюмітас.

Насйональ аж підскочив від несподіванки й страху. Йому привиділось, як у патіо в’їжджає, цокаючи по мармурових плитах, кремезний присадкуватий вершник у засмальцьованому капелюсі, зіскакує з коня й цілиться у нього з карабіна, щоб покарати його за балакучість і боягузтво. Потім перед очима в бандерильєро замиготіли трикутні капелюхи, багато трикутних капелюхів із блискучої прогумованої тканини, а під ними – вусаті пики, губи, що ставлять запитання за запитанням, руки, які шкрябають пером по папері… І ніби наяву побачив Насйональ, як усі тореро з їхньої квадрильї, вбрані у блискучі бойові костюми і прикуті один до одного, прямують під конвоєм до в’язниці. Треба заперечувати – і якомога рішучіше!

– Химери! Безсоромна брехня! Хто вам намолов про Плюмітаса? Там усе було тихо й пристойно. Де це чувано, щоб такого громадянина, як я, що на виборах збирає сотню, а то й більше голосів у своєму кварталі, звинувачували в дружбі з Плюмітасом?

Сеньйора Ангустіас, яка була не дуже впевнена в правдивості останньої чутки, зрештою дозволила Насйоналеві переконати себе і відступила. Ну, гаразд: вона вірить, що Плюмітаса там не було. Але ж усе інше! Поїздка в маєток з отією… жінкою! У своїй материнській сліпоті старенька була переконана, що в усьому винні ті, хто супроводжував її сина, і знов заходилася лаяти бандерильєро.

– Я ось розповім твоїй жінці, яка ти цяця. Сердешна б’ється, як риба об лід, у своїй крамничці, а ти вієшся по гулянках, наче молодий парубок. Посоромився б… у твої роки! З купою малечі!

Насйональ зрештою не витримав і втік від розлюченої сеньйори Ангустіас, яка лаялася з не меншим хистом, ніж за тих часів, коли працювала на цигарковій фабриці. Бідолаха заприсягся, що й ногою більше не ступить у дім маестро.

На вулиці він зустрів Гальярдо. Той був явно не в гуморі, але, побачивши свого бандерильєро, прикинувся безтурботним і вдавано усміхнувся, наче домашні прикрощі анітрохи не хвилювали його.

– Кепські твої справи, Хуанільйо. Тепер ти мене силоміць у свій дім не затягнеш. Твоя мати поливав мене лайкою, ніби я найпослідущий циган із передмістя Тріана. Кармен плаче й дивиться такими очима, ніби у всьому винен тільки я. Іншого разу, чоловіче, ти про мене навіть не згадуй, зроби мені таку ласку. Бери з собою кого завгодно, коли розважатимешся з жінками, – тільки не мене.

Гальярдо самовдоволено посміхнувся. Пусте, усе минеться. Він виплутувався й не з таких халеп.

– А ти приходь частіше. Коли в домі багато людей, сварки не буде.

– Я?! – вигукнув Насйональ. – Краще на той світі Матадор зрозумів, що наполягати марна річ. Він сам тепер намагався якомога менше бувати вдома, утікаючи від жінок, які або вороже мовчали, або починали плакати, а коли приходив, то завжди з товариством, ховаючись за спішу повіреного та інших друзів.

Справжньою опорою для Гальярдо став лимар. Уперше матадор відчув до шуряка приязнь: цей чоловік таки має глузд у голові і гідний кращої долі. Коли Хуана не було вдома, Антоніо брав на себе обов’язок утихомирювати жінок, серед них і свою дружину, і не вмовкав, поки не доводив розлючених фурій до повної знемоги.

– Схаменіться! – казав він. – Ну що такого сталося? Ви ж не забувайте, що Хуанільйо людина знаменита і мусить зберігати добрі взаємини з можновладцями. Ну то й що, як та дама побувала в маєтку?.. Треба догоджати впливовим друзям – тоді в них можна просити чого завгодно, а родичам від цього тільки користь. Нічого поганого там не було – не слухайте всякі брехні. З ними їздив Насйональ, а це чоловік порядний, я його добре знаю.

Уперше лимар похвалив бандерильєро. Шуряк крутився в домі майже весь час, і його допомога була для Гальярдо неоціненною. Він умів заспокоїти жінок, оглушуючи їх своїм безугавним базіканням. Тореро не забарився віддячити шурякові. Справи Антоніо геть занепали, і він закрив свою крамничку, сподіваючись, що свояк виклопоче для нього якусь посаду. А тим часом матадор утримував його родину і врешті запропонував сестрі з чоловіком переселитись до них. Бідолашна Кармен менше нудитиметься, не почуватиме себе такою самотньою.

Одного дня матадорова дружина переказала Насйоналеві, щоб він прийшов. Вона хоче поговорити з ним. Передала її прохання жінка бандерильєро.

– Сьогодні вранці я зустріла Кармен. Вона йшла з церкви святого Хіля. Очі в сердешної геть запухли – мабуть, день і ніч плаче. Сходи провідай її… Бути за чоловіком-красенем! Яка то кара господня!

Кармен повела Насйоналя у чоловіків кабінет. Тут вони зможуть спокійно поговорити, сюди не загляне ні сеньйора Ангустіас зі своїм дошкульним язиком, ні свояк із зовицею, які, користуючись тим, що в родині еспади не все гаразд, розташувалися тут з усім виводком, як у себе вдома. Гальярдо пропадав у клубі на вулиці Змій. Уникаючи дружини, він тікав з дому і часто обідав з друзями в «Ерітаньї».

Насйональ сів на диван, похнюпився й крутив у руках капелюх, не зважуючись звести погляд на дружину свого маестро. Як вона змарніла! Під почервонілими очима залягли темні тіні. Щоки і кінчик носа здавалися покритими рожевим лаком – так були натерті носовичком.

– Розкажіть мені всю правду, Себастьяне. Ви добрий чоловік, найкращий Хуанів друг. Забудьте, як вас вилаяла тоді мати. Ви ж бо знаєте, вона жінка запальна, але добра. Покричала трохи й заспокоїлась. Не зважайте на неї.

Бандерильєро згідно кивав головою, чекаючи запитань. Про що саме хоче довідатися від нього сеньйора Кармен?..

– Розкажіть, як усе було в Рінконаді. Що ви бачили там, а як не бачили, то могли здогадатися?

Добрий, славний Насйональ! З яким благородним обуренням підвів він голову, радий, що може втішити цю бідолашну!.. Що він там бачив? Нічого поганого!

– Присягаюся рідним батьком, присягаюся своїми ідеями!

Насйональ не вагаючись присягнувся найсвятішим для нього – своїми переконаннями, – бо таки справді нічого не бачив. А як не бачив, то нічого й не сталося – робив він висновок, пишаючись своєю мудрою проникливістю.

– Я гадаю, вони просто друзі, тільки й усього… Може, раніше щось і було, цього я не знаю. Ходили чутки… Люди плещуть язиками… раді намолоти сім мішків гречаної вовни! Ви не зважайте, сеньє Кармен. Живіть і веселіться – іншої правди на світі нема!

Та Кармен допитувалася далі. То що ж усе-таки було в маєтку?.. Адже маєток – то її дім, і виходить, чоловік не просто зрадив її, а й учинив блюзнірство, завдав їй особистої образи. Ось що найдужче обурювало Кармен.

– Ви гадаєте, я зовсім дурна, Себастьяне? Я все бачу. Відколи він почав задивлятись на цю сеньйору – не знаю, як там у них усе почалося, – я відразу помітила – з Хуаном діється щось не те. А того дня, коли він убив на її честь бика і прийшов додому з діамантовим перснем, я зрозуміла, які між ними взаємини, і мені хотілося схопити той перстень і затоптати його в землю… Відтоді я знаю про все… про все! Завжди знайдуться люди, що принесуть тобі плітку – їм приємно, коли хтось мучиться. А ті двоє і не ховалися, на очах у всіх їздили верхи, ніби вони подружжя, ніби двоє циганів, що мандрують від ярмарку до ярмарку. Коли ми жили в маєтку, мені розповідали про все, що робить Хуан, та й у Санлукар чутки доходили…

Побачивши, що схвильована Кармен ось-ось заплаче, Насйональ поквапився перебити її:

– І ви вірите в ці брехні, дитино? Невже не розумієте, що все це вигадки? Люди заздрять вам і тому бажають лиха.

– Ні, я Хуана знаю. Ви гадаєте, він зраджує мене вперше?.. Такий він є, й іншим ніколи не стане. Будь прокляте це ремесло, що робить чоловіків божевільними! Уже через два роки по тому, як ми побралися, він завів шури-мури з дівчиною, що торгувала м’ясом на ринку. Як я страждала, коли довідалася про це!.. Але й словом не прохопилась, і він досі думає, ніби я нічого не знаю. А потім – скільки їх у нього було! Танцівниці з кафешантанів, потіпахи, що вештаються по тавернах, і навіть повії з домів розпусти… Годі порахувати, скільки їх пройшло крізь його руки, – десятки! – і я мовчала, аби тільки зберегти мир у домі. Але ця, що в нього тепер, зовсім не така, як інші. Хуан схибнувся на ній. Він наче здурів, і я знаю, що принижувався хтозна-як, аби тільки ця жінка не витурила його за двері, згадавши, що вона вельможна дама і не личить їй водитися з тореро… Тепер вона поїхала. Хіба ви не знаєте? Атож, поїхала, бо в Севільї вона, бачте, знудилася. Мені розповідають усе. Поїхала, навіть не попрощавшися з Хуаном, і коли він прийшов до неї другого дня – двері замкнені. І ось тепер він никає, як хворий кінь, ходить із друзями, а в самого обличчя, мов у мерця, і п’є з розпуки, додому ж вертається, як побитий. Ні, він не забуває тієї жінки. Сеньйор, бачте, пишався, що його кохає така висока пані, і тепер, коли вона покинула його, дуріє з горя. Ох, який же він мені осоружний! Він мені більше не чоловік, ми з ним стали чужі одне одному. Майже не розмовляємо, лише вряди-годи перемовимося словом, та й то ворожим. Ніби незнайомі люди. Я сплю нагорі сама, а він – унизу, в кімнаті, що виходить у патіо. І бог свідок – ми вже ніколи не будемо разом! Досі я все прощала йому: мовляв, таке вже їхнє кляте ремесло, нікуди від цього не дінешся, адже тореро переконані, що всі жінки упадають за ними… але тепер я не хочу навіть дивитися на нього, такий він мені бридкий.

Вона говорила збуджено, очі її палали ненавистю.

– Ох, ця жінка! Що вона з ним зробила!.. Його годі впізнати! Водиться тепер тільки з високим панством, а люди з нашого передмістя та бідняки Севільї – давні друзі, і вони ж так підтримували його спочатку, – невдоволені, що він гордує ними, і коли-небудь освистять його за де на арені. Гроші течуть до нас у дім річкою – не порахуєш. Хуан сам не знає, скільки їх у нього. Та на догоду своїм новим приятелям він часто грає в карти, багато програв, отож гроші в одні двері пливуть, а в другі – витікають. Я мовчу, адже заробляє їх він. Але на витрати по маєтку нам уже довелося позичати в дона Хосе та й за оливняки, куплені цього року, теж заплачено чужими грішми. Майже все, що він заробить у нинішньому сезоні, піде на сплату боргів. А як станеться лихо і йому доведеться покинути своє ремесло, як багатьом іншим тореро?.. Він і мене хотів би переробити на свій копил. Коли повертався додому від своєї доньї Соль, отого чорта в спідниці, йому, бачте, впадало в очі, що ми з мамою вдягнені надто скромно, бо ходимо в халатах та шалях, як усі жінки нашого передмістя. І він примусив мене носити оці капелюшки, замовлені в Мадриді, а вони ж мені, я знаю, зовсім не личать, і я схожа в них на мавпу, що танцює під катеринку. Хіба можна їх рівняти з нашою прегарною мантильєю!.. І, нарешті, він купив отой диявольський повіз – автомобіль, у якому я завжди тремчу від страху і задихаюсь від смороду. Якби його воля, він би й на бідолашну маму надів капелюха з півнячими перами. У нього все на думці та жінка, тож і нас йому кортить зробити схожими на неї. Він пустий хвалько і вважає, що ми ганьбимо його.

Бандерильєро обурився. Ну, це вже неправда. Хуан добрий, він любить свою родину і робить усе це тільки заради них, бо хоче, щоб жили вони в розкошах і достатку.

– Хай там який є Хуанільйо, сеиьє Кармен, але щось треба йому й пробачити… Подумайте лишень, скільки жінок, дивлячись на вас, помирають від заздрощів! Це ж не жарти – бути дружиною найвідважнішого матадора, загрібати пригорщами гроші, жити в такому чудовому будинку і бути повновладною господинею в домі – адже маестро дає вам повну волю в усьому!

На очах у Кармен затремтіли сльози, і вона втерла їх хустинкою.

– Краще бути дружиною простого шевця. Як часто я про це думала! І чом Хуан не взявся за ремесло свого батька, чому його потягло до цих клятущих биків!.. Я була б куди щасливіша, якби, накинувши на себе благеньку мантилью, носила йому обід у підворіття, а він шив би чоботи, як шив усе життя його батько. Тоді б не вішалось йому на шию стільки потіпах, він був би лише моїм. Жили б ми скромно, але щонеділі вбиралися б по-святковому й ішли до таверни… А скільки страху натерпілась я через биків – щоб вони повиздихали всі! Хіба це життя? Грошей у нас справді багато, але повірте, Себастьяне, вони, як отрута, і що більше їх у домі, то тяжче в мене на душі. Нащо мені ці капелюшки, ця розкіш?.. Люди гадають, я бозна-яка щаслива і заздрять мені, а я не можу відвести очей від бідних жінок, що живуть у злиднях, зате мають на руках дитинку, і коли їм буває тяжко, глянуть на усміхнене личко малого, самі засміються і забудуть про своє горе… Ох, діти, діти! Ось у чім моє лихо. Якби в нас було хоч одне малятко!., Якби Хуан бачив у домі своє рідне дитя, свою кров! Племінники – зовсім не те…

Кармен плакала, сльози котилися по її запалених почервонілих щоках, змочували зім’яту хусточку. Це було горе безплідної жінки, яка заздрить щасливій материнській долі, розпач дружини, що втрачає чоловіка, і чим тільки не пояснює його збайдужіння, але в глибині душі переконана: він розлюбив її за те, що вона не може народити йому дитину, яка поєднала б їх!., Кармен уже змирилася з думкою, що мрія її нездійсненна, і тепер вона заздрісно дивилася на свого мовчазного співрозмовника – адже доля щедро обдарувала його тим, чого їй так палко хотілося.

Похиливши голову, бандерильєро попрощався з Кармен і подався шукати маестро. Він побачив його на порозі клубу Сорока п’ятьох.

– Хуане, я оце розмовляв із твоєю дружиною. Дома в тебе що далі – то гірше. Ти повинен заспокоїти її, помиритися з нею.

– Будь воно все прокляте! До чортів і її, і тебе, і мене разом з вами. Дай боже, щоб у неділю бик підняв мене на роги, і все скінчилося б! Це не життя, а каторга!..

Він був напідпитку. Його гнітила похмура мовчанка вдома, та ще дужче страждав він (хоча нікому в цьому не признався б), що донья Соль поїхала, не попрощавшись, не залишила йому навіть коротенької записки. Його просто виставили за двері – мов служника, а то й гірше, Він навіть не знав, куди подалася ця жінка. Маркіза мало цікавили подорожі племінниці. Навіжена, що з неї візьмеш! Дядька вона теж не попередила про свій раптовий від’їзд, але він і гадки не мав турбуватися. Не загубиться, колись та пришле звістку з якоїсь «екзотичної» країни, куди завела її скороминуща примха.

Вдома Гальярдо не приховував свого розпачу. Роздратований мовчанкою дружини, яка не підводила на нього очей або дивилась ворожим поглядом, не озивалася й не відповідала на його запитання, матадор якось не витримав:

– Будь проклята моя доля! Бодай у неділю штрикнув мене Міурин бик та й принесли мене додому на ношах!

– Не кажи такого, поганцю! – скрикнула донья Ангустіас. – Не спокушай бога, а то й справді накличеш біду.

Але тут, користаючись нагодою зайвий раз полестити матадорові, втрутився шуряк:

– Не зважайте на нього, мамо, – мовив він, як завжди, повчально. – Нема такого бика, щоб дістав його рогом. Скоріше Хуан обламає йому обидва!..

У неділю Гальярдо мав виступити в останній кориді цього сезону. Прокинувшись уранці, він, як на диво, не відчув ні невиразного страху, ні забобонної тривоги, що завжди мучили його перед коридою. Одягся весело, відчуваючи нервове збудження і приплив сил. Яка це втіха – кружляти по арені, посипаній жовтим піском, вражаючи своєю спритністю та відвагою багатотисячний натовп!.. Справжня радість тільки в його мистецтві; воно дає йому славу і гроші. Усе інше, – родина, любовні пригоди, – лише ускладнює життя і завдає прикрощів. Сьогодні він покаже, як треба бити шпагою!.. Почував себе іншою людиною, могутнім, мов казковий велетень, – ні страху, ні тривоги. Йому не терпілося якомога скоріше вирушити до цирку, а досі ж він завжди намагався відтягнути цю фатальну мить. Сьогодні він відіграється на биках і за домашні прикрощі, і за втечу коханки, що так вразила його самолюбство!

Коли під’їхала карета, Гальярдо твердим кроком перейшов патіо. Сьогодні він навіть не подивився на схвильованих жінок, які ойкали та зітхали. Кармен не вийшла. Пхе, жінки!.. Вони тільки й здатні отруювати життя. Лише серед чоловіків знайдеш вірного друга, тільки в їхньому товаристві можна повеселитись. Взяти хоча б шуряка. Он він крутиться перед дзеркалом, збирається до цирку й оглядає на собі новісінький перешитий на нього костюм Хуана. Нехай він блазень і базіка, але на нього можна покластися. Цей ніколи не їв його поїдом.

– Ти сьогодні гарніший, аніж Роже де Флор, – весело пожартував маестро. – Сідай у карету, я тебе підвезу до Цирку.

Сяючи від гордощів, шуряк умостився поруч із славетним родичем. Нарешті він проїде вулицями Севільї в екіпажі квадрильї, і всі побачать його серед шовкових плащів та гаптованих золотом і сріблом костюмів тореро.

Амфітеатр був переповнений. На цю останню осінню кориду стеклися люди не лише з міста, а й з довколишніх сіл. На сонячному боці було повно селян.

З першої ж миті проявилося нервове збудження Гальярдо. Він не міг спокійно стояти біля бар’єра, раз у раз вибігав назустріч бикові, дражнив його плащем, і пікадори ніяк не могли дочекатися, коли бик кинеться на їхніх жалюгідних шкап.

Відчувалося, що публіка настроєна до тореро не дуже прихильно. Йому плескали, як і завжди, але аплодисменти та вигуки захвату частіше лунали на затінених місцях амфітеатру, де рівними рядами біліли капелюхи, і дуже рідко на місцях, освітлених сонцем, де хвилювалася галаслива й строката юрма людей, багато з яких поскидали піджаки і сиділи в самих сорочках.

Гальярдо відчував небезпеку. Досить йому хоч раз дати маху, і Половина публіки підхопиться на ноги й горлатиме, осипаючи його лайкою і називаючи невдячним до тих, хто створив йому славу.

Першого бика Хуан убив без особливого блиску. Як і завжди, він сміливо кинувся прямо на роги, але шпага попала в кістку. Шанувальники Гальярдо підтримали його оплесками. Удар було нанесено влучно, і матадор не винен, що його зусилля пропали марно. Хуан знову пішов на бика і вдарив удруге: шпага встромилася не глибше, ніж першого разу, а бик, рвонувшись за мулетою, труснув головою і віджбурнув її далеко вбік. Тоді Гальярдо взяв у Гарабато нову шпагу й повернувся на середину арени. Бик чекав на нього, міцно впершись ногами в землю; шия його була залита кров’ю, а заслинена морда майже торкалась піску.

Тримаючи мулету перед очима в бика, маестро спокійно відкинув шпагою бандерильї, що стриміли в загривку. Зараз він повалить тварину «ударом у голову»… Кінчиком леза Гальярдо намацав між рогами чутливе місце і щосили натиснув; бик стрепенувся від болю, але встояв на ногах і могутнім помахом голови відкинув шпагу.

– Раз! – пролунав на сонячному боці глузливий багатоголосий вигук.

А будь воно прокляте!.. І чого ці люди такі несправедливі до нього?

Гальярдо знову націлився в голову й ударив, цього разу влучно. Вражений у життєвий центр мозку, бик упав як підкошений; роги його зарились у пісок, а ноги задерлися вгору й застигли.

Глядачі в затінених рядах зааплодували із шляхетною стриманістю, а з сонячного боку почулися свист і лайка:

– Лакиза!.. Аристократ!

Гальярдо повернувся до крикунів спиною і салютував своїм шанувальникам шпагою та мулетою.

Він був прикро вражений лайкою простолюдинів, що досі ставилися до нього прихильно, і гнівно зціплював кулаки.

«Чого цим людям від мене треба? Чи я винен, що мені попався поганий бик? Це все підступи ворогів».

Більшу частину кориди Гальярдо простояв біля бар’єра, зневажливо поглядаючи на товаришів по ремеслу, які виступали після нього, переконаний, що це вони підстроїли його невдачу.

Він проклинав бика та його хазяїна. І треба ж було, щоб якраз сьогодні, коли Хуан наготувався приголомшити публіку своєю майстерністю, проти нього випустили цю зловмисну тварюку! Постріляти б усіх скотарів, що вигодовують таких виродків!

Коли знову настала його черга виходити на арену зі шпагою й мулетою, Гальярдо звелів, щоб Насйональ та ще один з його підручних заманили бика плащами ближче до тих рядів, де сидів простолюд.

Він знав публіку. Треба улестити «громадян» на сонячному боці, галасливу і грізну юрму, що навіть на кориді не забувала про класову ненависть, але напрочуд легко переходила від свисту до оплесків, коли хоч трохи потішити її самолюбство.

Два тореро з Хуанової квадрильї замахали плащами перед биком і побігли до освітлених сонцем рядів, заманюючи звіра за собою. Побачивши цей маневр, здивовані глядачі на дешевих місцях весело заворушилися й загомоніли. Найцікавіша подія – смерть бика – відбудеться тут, на очах простолюду, а не з протилежного кінця арени, як це звичайно траплялося на догоду багатіям, що сиділи в затінку.

Опинившись на сонячному боці арени, бик розглянувся навколо й побачив здохлого коня. Низько нахиливши голову, він, мов ганчірку, підхопив на роги жалюгідну тушу; з розпореного черева бризнув кізяк і повивалювалися кишки. Віджбурнувши понівечене падло, бик відступив назад, але якось нерішуче. Незабаром повернувся до туші і став обнюхувати її, голосно форкаючи та штрикаючи рогами роздерте черево, а публіка тим часом заходилась реготом. Глядачів смішила тупа впертість розлюченої тварини, що знов і знов кидалась на дохлятину.

– Ану дай йому перцю! Так його, так! Молодець! Ач який дужий!

Та ось публіка перестала дивитися на бика, і всі погляди звернулись на Гальярдо; граційно вигнувши стрункий стан і пругко погойдуючись, він ішов через арену невеличкими кроками – в одній руці згорнена мулета, у другій шпага, якою він вимахував, мов ціпком.

Глядачі на сонячному боці зааплодували, дякуючи матадорові за увагу.

– Тепер вони всі твої! – мовив Насйональ, що стояв неподалік з плащем напоготові.

Юрма вимахувала руками, звідусіль лунали голоси! «Сюди, сюди!» Кожен хотів, щоб Гальярдо убив бика саме перед його лавою, боячись прогавити хоча б один рух матадора, Тисячі голосів кликали еспаду – і він завагався.

Поставивши ногу на приступку бар’єра, Хуан прикидав, Де йому найзручніше заколоти бика. Треба заманити його трохи далі, бо тут заважає туша здохлого коня та розкидані навколо кишки.

Він уже повернувся до Насйоналя, щоб наказати йому відвести бика, коли раптом почув за спиною знайомий голос. У першу мить тореро не згадав, де він уже чув цей голос, але відразу несамохіть обернувся.

– Добридень, сеньйо Хуане… Ось коли ми побачимо, як по-справжньому вбивають бика!

У першому ряду, за натягнутою над другим бар’єром линвою, спершись ліктями на згорнуту куртку й обхопивши долонями кругле, акуратно поголене обличчя, затінене низько насунутим капелюхом, сидів чоловік у самій сорочці. Він мав вигляд добродушного селянина, що прийшов до міста подивитися кориду.