Текст книги "Кров і пісок"

Автор книги: Бласко Ібаньєс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 22 страниц)

– Якби всі багатії були такими. Мій батько наймитував у нього і не раз розповідав, яка це добра людина. Якось я занедужав і відлежувався в пастушій хатині, на одному з його пасовищ. Маркіз знав про це, але не виказав мене. Він звелів, щоб на всіх його фермах давали мені все, чого я попрошу, і не зачіпали мене… Хіба можна таке забути?.. І це тоді, коли світ аж кишить багатими мерзотниками!.. Я не раз зустрічав його самого на пустельній дорозі – їде верхи, як молодий парубок, наче й літа його не беруть. «Нехай вам бог помагає, сеньйо маркізе». – «Привіт, хлопче». Він не знає мене і не здогадується, хто я такий, бо товариша свого (Плюмітас показав на карабін) я ховаю під плащем. А мені завжди хочеться спинити його й попросити у нього руку, не для того, щоб потиснути – ні, такого в мене й на думці нема, хіба ж може цей благородний сеньйор потиснути руку душогубові, у кого на совісті стільки убивств та грабунків, – ні, для того, щоб поцілувати її, як руку рідного батька, упасти перед ним навколішки й подякувати за все, що він зробив для мене.

Красномовство, з яким бандит розводився про свою вдячність до маркіза, не зворушило донью Соль. І це славетний Плюмітас!.. Бідолаха! Смирний польовий кролик, якого всі вважають за вовка, одурені його облудною славою.

– Серед багатіїв в дуже лихі люди, – провадив розбійник. – Як вони знущаються з бідняків!.. Неподалік мого села живе один такий, лукавіший, ніж сам юда. Він позичає гроші під проценти. Я попередив його, щоб він не глумився з людей, то цей мерзотник, замість послухатися, нацькував на мене жандарів. Ну то я спалив йому стодолу, наробив ще всякої шкоди, і тепер він уже понад півроку боїться з’явитися до Севільї, боїться носа виткнути із села, щоб не здибатися з Плюмітасом. Ще один такий Хотів вигнати на вулицю стару бабусю – вона, бачте, цілий рік не платила йому за халупу, в якій жили ще її батьки. Якось увечері я навідав того сеньйора – він якраз сідав з родиною вечеряти. «От що, хазяїне, я Плюмітас, і мені потрібно сто дуро». Він викладає гроші, а я з ними до старенької. «Візьміть оці гроші, бабуню, і заплатіть тому юді, а що залишиться – нехай буде вам, користуйтеся на здоров’я».

В очах доньї Соль спалахнула цікавість.

– А мерці? – спитала вона. – Скількох чоловік ви вбили?

– Не будемо про це згадувати, сеньйоро, – спохмурнівши, мовив розбійник. – Ви відчуєте до мене огиду, а я просто нещасний. На мене полюють, і я боронюсь як умію.

Запала довга мовчанка..

– Ви не уявляєте, як я живу, сеньйоро маркіза. Диким звірам живеться краще. Сплю де можу, а то й зовсім не сплю. Прокидаюся в одному кінці провінції, а вкладаюся в другому. У нашому ділі треба мати пильне око і тверду руку, щоб тебе шанували й не продали. Бідняки – люди добрі, але злидні хоч кого можуть зробити лихим. Якби мене не боялися, то вже давно виказали б жандарям. Вірних друзів у мене тільки двоє – кінь і карабін. Іноді такий сум розбирає за жінкою та малими, що вночі я нишком прокрадаюся у своє село, і поки що сусіди закривають на це очі, бо шанують мене. Але колись усе це погано скінчиться… Мені теж обридає самотність і хочеться побути з людьми. Я давно мріяв навідатись у Рінконаду. «Чого б мені не заїхати туди й не познайомитися з сеньйором Хуаном Гальярдо, адже я давній його шанувальник і так часто плескав йому в долоні?» Але то я зустрічав вас у великій компанії, то в маєтку жили ваші дружина й мати з онуками. Я ж бо розумів, що з того могло вийти: ще повмирали б від страху, побачивши перед собою Плюмітаса. А от сьогодні – інша річ. Сьогодні ви приїхали з сеньйорою маркізою, тож я собі й кажу: «Піду-но привітаюся з сеньйорами й трохи погомоню з ними».

На ці слова розбійник посміхнувся майже лукаво, давши зрозуміти, що бачить велику різницю між родиною тореро та цією сеньйорою і ніби натякаючи на те, що взаємини Гальярдо з доньєю Соль для нього не таємниця.

У селянській душі Плюмітаса жила глибока пошана до законного шлюбу, і він вважав, що з аристократкою, подругою тореро, можна почувати себе куди вільніше, ніж із бідними жінками, які належали до його родини.

Донья Соль пропустила натяк повз вуха і стала з цікавістю розпитувати розбійника, як він дійшов до такого життя.

– Пусте, сеньйоро маркіза. Усе почалося з дрібної несправедливості, що так часто сиплються на голови бідняків. У нашому селі я вважався хлопцем кмітливим, і люди часто обирали мене, коли треба було йти до багатіїв з якимось проханням. Я вмів читати й писати, бо ще малим прислуговував панотцеві. А Плюмітасом [31]31
   Плюмітас – від ісп. plumitas – пір’їнки.


[Закрыть]прозвали мене за те, що я ганявся за курми й висмикував з хвостів пір’їни. З них я вистругував собі пера для письма.

Потахе плеснув розбійника по плечу.

– Тож-бо мені й здалося, друзяко, коли я тебе побачив, що ти скидаєшся на церковну мишу.

Насйональ мовчав, не наважуючись перебити гостя, але на устах його грала посмішка. Пономар – і пішов у розбійники! Що скаже дон Хоселіто, коли він йому про це розповість!..

– Оженився я, і народилося в нас із жінкою перше дитя. Якось уночі стукають у двері, і заходить до нас двоє жандарів. Забрали мене й повели за село на тік. Хтось стріляв із рушниці у вікно будинку одного багатія, і ті добродії чогось вирішили, що то моя робота… Я заперечував, і вони стали бити мене прикладами. Я й далі заперечував, і вони все колошматили мене то прикладами, то шомполами, молотили куди попало аж до світанку, поки не стомилися і покинули мене на землі непритомного. Вони зв’язали мені руки й ноги, і я не міг поворухнутись, а вони били мене, та ще й примовляли: «Ти ж найперший у селі сміливець! Чого ж не захищаєшся? Та ти просто хвалько!» їхні глузи допекли мені дужче, аніж биття. Бідолашна моя жінка виходила мене, та відтоді я місця собі не знаходив, не міг жити спокійно, згадуючи, як мене молотили і як глузували з мене… Не хочу довго розводитись, скажу коротко: незабаром одного з тих жандарів знайшли на току вбитого, а я, щоб уникнути неприємностей, подався в гори… та так і залишився там.

– Он яка в тебе рука, друзяко! – захоплено вигукнув Потахе. – Ну, а другий жандарм?

– Не знаю, – мабуть, і досі блукає світом. Той сміливець утік тоді з села, попросився, щоб його перевели в піше місце, але я не забув про нього і ще поквитаюся з ним. Не раз уже, бувало, скажуть мені, що бачили його в тому чи тому місті, і я вирушаю на другий кінець Іспанії – та я за ним і в пекло подався б. Залишаю коня й карабін у когось із друзів, сідаю на поїзд і їду собі, як пан. Так я побував у Барселоні, у Вальядоліді і ще в багатьох містах. Стану біля воріт казарми й дивлюся на жандарів, усіх, що входять, і всіх, що виходять. «Це не мій, це не мій»… Досі мені давали неточні відомості, але байдуже, я таки знайду його, хоч би скільки років довелося шукати. Якщо, звичайно, він досі не помер – ото було б шкода!

Донья Соль слухала розповідь бандита з цікавістю. Цей Плюмітас – справді великий оригінал! Ні, вона помилилася – він анітрохи не схожий на смирного кролика.

Розбійник замовк і насупив брови, ніби спохопився, що наговорив зайвого.

– З вашого дозволу, – звернувся він до матадора, – я сходжу на стайню подивлюся, як там доглянули мого вірного товариша. Ти підеш зі мною, друже?.. Побачиш доброго коня.

Потахе прийняв запрошення і вийшов за Плюмітасом з кухні.

Коли тореро й дама залишилися вдвох, Гальярдо висловив своє невдоволення. Навіщо вона спустилась на кухню? Такому чоловікові краще не показуватись на очі. Це ж бандит, люди навіть імені його бояться.

Але донья Соль, радіючи, що так легко познайомилась із знаменитим Плюмітасом, лише посміялася з побоювань матадора. Розбійник здається їй славним чолов’ягою; народна уява дуже перебільшує злочинства цього бідолахи Він мало не слуга їхньої родини.

– Я уявляла його не таким, та все одно цікаво з ним зустрітися. Коли буде їхати, ми дамо йому грошей. Яка екзотична країна! Які типи!.. А як полює він по всій Іспанії за тим жандармом!.. Про це можна було б написати пречудову повість.

У печі весело палахкотів вогонь. Наймички витягли прямо з полум’я дві великі сковороди, від яких струміли приємні пахощі смаженої ковбаси.

– Снідати, кабальєро! – гукнув Насйональ, що виконував у маєтку свого маестро обов’язки мажордома.

На великому, застеленому кількома скатертинами столі що стояв посеред кухні, уже лежали круглі хлібини і височіли пляшки з вином. На поклик Насйоналя з’явилися Плюмітас із Потахе та обслуга маєтку: старший пастух управитель і ще кілька чоловіків, які користалися довірою хазяїна. Поки всі вмощувалися на лавах, обабіч довгого столу, Гальярдо нерішуче поглядав на донью Соль. Їй би слід подати сніданок нагору, в хазяйські покої. Але дама лише посміялася з такої пропозиції й сіла за стіл, на чільному місці. Їй подобається сільське життя, і поснідати в такому товаристві буде дуже цікаво. Мабуть, вона народилась солдатом. І з чисто чоловічою рішучістю донья Соль вказала матадорові його місце за столом. Її тонкі ніздрі жадібно роздималися, вдихаючи пахощі смаженої ковбаси. Який чудовий сніданок! Як вона зголодніла!..

– Оце добре, – схвально виголосив Плюмітас, подивившись на стіл. – Господарі і слуги їдять разом, як було, кажуть, у давнину. Вперше таке бачу.

І він сів поруч із пікадором, примостивши карабін між коліньми.

– Посунься-но, хлопче, – мовив розбійник і штовхнув Потахе плечем.

Здоровенний пікадор по-приятельському штурхонув його у відповідь, і обидва почали грубо штовхатися, сміючись і розвеселивши всіх за столом.

– А хай тобі чорт! – гукнув пікадор. – Прибери ти оту погань, що стоїть у тебе між коліньми! Націлив прямо в мене – ану ж як пальне!

І справді, заряджений карабін розбійника дивився чорним дулом на пікадора.

– Повісь ти його куди-небудь, чортяко! – правив своєї Потахе. – Чи без нього ти не можеш і поїсти?

– Нічого, хай стоїть. Не бійся, – відрубав бандит і зразу спохмурнів, явно не бажаючи говорити про це.

Він узяв ложку, відломив великий кусень хліба і, дотримуючись правил селянського етикету, подивився на інших – чи вже можна їсти.

– Ваше здоров’я, сеньйори!

І завзято накинувся на величезну миску, яку поставили посеред столу для нього та двох тореро. Друга, така сама завбільшки миска парувала перед обслугою ферми.

Проковтнувши кілька ложок, Плюмітас, мабуть, засоромився своєї жадібності і сказав вибачливо:

– З учорашнього ранку я з’їв лише кусень черствого хліба та випив кухоль молока в одній хатині у пастухів. Смачного вам!..

І знову заходився коло миски, безупину працюючи щелепами і тільки підморгуючи у відповідь на жарти Потахе, який посміювався з його ненажерливості.

Пікадор умовляв гостя випити вина. Він побоювався маестро, який завжди лаяв його за пияцтво і нерішуче позирав на пляшки, прикидаючи, чи зможе дотягтися до них рукою.

– Пий, Плюмітасе. Суха їжа горлянку дере. Треба її промочити.

І, не чекаючи, поки розбійник відгукнеться на його припросини, став поквапно перехиляти склянку за склянкою. Плюмітас лише зрідка пригублював, та й то вагаючись. Вина він остерігався та й звичку до нього втратив. У чистому полі не так легко знайти вино, до того ж це – найгірший ворог для людини, яка постійно мусить пильнувати.

– Але ж тут ти серед друзів, – умовляв його пікадор. – Не забувай, Плюмітасе, – у Севільї тебе охороняє сама богоматір Макаренська. Ніхто тебе і пальцем не торкне… А як раптом наскочать жандарми, то я схоплю гаррочу, стану з тобою поряд, і ми не випустимо звідси живим жодного з тих лобуряк. А добре б оце сісти на коня та й податися в гори!.. Мені завжди туди хотілося.

– Потахе! – суворо озвався матадор з другого кінця столу. Він трохи побоювався, що пляшки стоять надто близько від пікадора, і той може наговорити зайвого.

Хоча розбійник випив зовсім мало, щоки його порожевіли, а сині очиці весело заблищали. Він навмисне сів прямо перед дверима, крізь які можна було бачити ворота маєтку та початок безлюдної дороги. Коли-не-коли через смужку землі, що видніла в отворі дверей, переходила корова, свиня або коза, і як тільки по жовтій підлозі ковзала тінь, Плюмітас здригався, готовий кинути ложку й ухопити карабін.

Розмовляючи з сусідами по столу, він пильно стежив за всім, що відбувається навколо, щомиті готовий до захисту або втечі. Не дати захопити себе зненацька було для нього справою честі.

Коли Плюмітас відклав ложку, Потахе змусив його випити ще одну склянку. Розімлілий від ситої їжі, розбійник підпер щоку рукою і сидів мовчки, задивившись у далеч. Звикши харчуватись коли пощастить, він був схожий зараз на удава, який наївся донесхочу після тривалого голодування.

Гальярдо запропонував йому гаванську сигару.

– Дякую, сеньйо Хуане. Я не курю, але візьму вашу сигару для свого товариша, що теж блукає в горах та в чистому полі, бо тому бідоласі легше обходитися без їжі, ніж без курива. З хлопцем нещодавно скоїлося лихо, тож тепер він помага мені, коли б діло на двох.

Він заховав сигару під блузу. Згадавши товариша, який о цій годині, мабуть, блукає десь дуже далеко, розбійник посміхнувся – весело і жорстоко. Вино розігріло Плюмітаса. Він геть змінився: очі засвітилися різким металічним блиском, товсті щоки напружилися, а крива зловісна посмішка зігнала з обличчя звичний добродушний вираз. Видно було, що йому хочеться поговорити, похвалитися своїми подвигами, віддячити за гостинність, приголомшивши уяву добрих господарів.

– Ви, мабуть, чули, що я вчинив минулого місяця на дорозі у Фрехеналь? Як, нічого про це не знаєте?.. Я вийшов тоді з товаришем на дорогу, щоб зупинити диліжанс і поквитатися з одним багатієм, бо той надто часто про мене згадував. Дуже любив він стромляти носа не в свої справи, звик подихати алькальдами і навіть жандарями. В газетах таких називають касіками. Якось я послав йому листа й попросив у нього сто дуро для дуже пильного діла, а він не тільки не передав мені гроші, а й написав губернаторові Севільї, зчинив галас у самому Мадриді, і після того на мене стали полювати як ще ніколи. Дякуючи йому, я дістав кулю в ногу, коли відстрілювався від жандарів. Але й цього йому здалося замало.

І він домігся, щоб заарештували мою дружину, ніби бідолашна могла знати, де блукає її чоловік… Зі страху перед Плюмітасом цей юда не зважувався поткнути носа зі свого маєтку, і тоді я зник, подався в далеку подорож – я ж вам уже казав, що вряди-годи вирушаю в мандри. Мій ворог заспокоївся й одного дня поїхав до Севільї – залагодити якісь свої справи, а також нацькувати на мене владу… Отож ми підстерігаємо карету на зворотному шляху з Севільї, і таки дочекалися. Мій товаришок, – а він може перехопити на дорозі кого завгодно, він на це мастак, – велить машталірові спинити коней. Я просуваю у дверці голову, потім карабін. Жінки та діти в плач. Чоловіки мовчать, але обличчя в них поробилися наче з воску. «Я не заподію вам ніякої кривди, – кажу я до пасажирів. – Заспокойтеся, дами. Вітаю вас, кабальєро, і бажаю всім щасливої подорожі… Нехай тільки вийде з карети отой товстун». Зіщулився він так, мовби хотів сховатися під жіночі спідниці, та однаково довелося йому вийти до мене. Побілів сердега, ніби з нього всю кров випустили, і хитається, як п’яний. Диліжанс поїхав, а ми з ним лишилися на дорозі. «Так от, я, щоб ти знав, Плюмітас, – кажу. – Хочу сплатити тобі давній борг». Сказано – як зав’язано. Але я не вбив його зразу, я всадив йому кулю в одне таке місце, – я знаю, в яке, – щоб він протягнув ще добу, і коли жандарі його підберуть, міг сказати їм, що порішив його Плюмітас. Отож помилки не буде, і ніхто інший не зможе цим похвалитися.

Донья Соль слухала, бліда як смерть, міцно стиснувши від жаху вуста. Але очі дами мерехтіли химерним блиском, що видавав її потаємні думки.

Гальярдо скривився; ці кровожерливі спогади справили на нього гнітюче враження.

– Кожен робить своє діло, сеньйо Хуане, – мовив Плюмітас, наче вгадавши думки тореро. – Ми обидва живемо з убивства: ви вбиваєте биків, а я – людей. Правда, ви багатий, вам дістається і слава, і вродливі жінка, а я частенько здихаю з голоду і, як загавлюся, то подірявлять мене кулями, мов те сито, та й покинуть десь посеред поля на з’їжу крукам. Але своє діло я знаю не гірше за вас, сеньйо Хуане! Ви знаєте, куди треба вгородити шпагу бикові, щоб він упав як підкошений. А я знаю, куди всадити кулю християнинові, щоб він або відразу випустив дух, або ще трохи помучився а чи навіть протягнув кілька тижнів, згадуючи Плюмітаса, що не зичить людям зла, але й не дасть пощади нікому, хто посміє його зачепити.

Доньї Соль знову закортіло довідатись, скількох чоловік спровадив він на той світ.

– А мерців на вашій совісті багато? Скількох усе ж таки ви вбили?

– Я видамся вам душогубом, сеньйоро маркіза, але якщо ви так хочете знати!.. Навряд чи я всіх пригадаю, декотрі, мабуть, цілком випали з пам’ять… Мо’, чоловік тридцять, а мо’, й тридцять п’ять, точно вам не скажу. Хто їх рахуватиме – при такому житті, як у мене?.. Але я просто нещасний, сеньйоро маркіза, така моя лиха доля, Винні ті, хто мене скривдив. А вбивати – те саме, що зривати черешні. Зірвеш одну, а там дивись і десяток. Хочеш вижити – убивай, а пожалієш – уб’ють тебе.

Запала довга мовчанка. Дама не могла відірвати погляду від рук бандита – коротких, товстих, з понівеченими нігтями. Але Плюмітас і не дивився на «сеньйору маркізу». Він зосередив усю свою увагу на матадорові; хотів подякувати Гальярдо за те, що той прийняв і нагодував його, а також розвіяти гнітюче враження від своїх розповідей.

– Я вас дуже шаную, сеньйо Хуане, – сказав він. – Ще коли побачив вас на арені вперше, то подумав: «Це хлопець відважний». У вас багато шанувальників, але іншого такого, як я, мабуть, нема. Адже щоб вас побачити, мені не раз доводилось перевдягатися й іти в місто, ризикуючи шкурою. Ну як, на вашу думку, справжній я любитель?

Гальярдо всміхнувся і ствердно кивнув головою; така відданість явно лестила його професійному самолюбству.

– Окрім того, – провадив розбійник, – ніхто не може мені закинути, що я коли взяв у Рінконаді хоча б шматок хліба. Скільки разів блукав я десь поблизу голодний, без мідяка в кишені, але до сьогодні мені й на думку не спадало завітати на цю ферму. «Сеньйо Хуан для мене людина свята, – завжди казав я собі. – Він заробляє гроші, як і я, – важачи життям. Це мій товариш по нещастю…» Звичайно, ви, сеньйо Хуане, велика людина, а я нікчемний бідняк, так не станете ви заперечувати, що ми з вами рівня, бо й ви, і я постійно дивимося смерті в очі. Зараз ми сидимо ось тут і спокійно снідаємо, але рано чи пізно настане день, коли богові обридне нам помагати, і він одвернеться од пас, і тоді мене знайдуть десь при. дорозі убитого, мов скаженого пса, а вас із усіма вашими грішми винесуть з арени ногами вперед, і нехай навіть цілий місяць газети писатимуть про вашу загибель, навряд чи на тому світі вам стане від цього хоч трохи легше.

– Це правда… правда, – мовив Гальярдо і раптом зблід.

На обличчі матадора з’явився вираз забобонного страху, який опановував його перед коридою. І справді, доля його схожа на долю оцього грізного волоцюги, що рано чи пізно неминуче загине в нерівній боротьбі.

– Але не думайте, що я боюся смерті, – провадив Плюмітас. – Я ні в чому не каюся і йду своєю дорогою. Мені є з чого радіти і є чим пишатися, як і вам, коли ви читаєте в газетах, що дуже гарно виступили на кориді і дістали в нагороду вухо бика. Бо ж по всій Іспанії говорять тепер про Плюмітаса, а газети друкують безліч небилиць про мої злочинства, і чув я навіть, ніби про мене збираються показувати виставу в театрі; у самому Мадриді, у тому палаці, куди сходяться на свої балачки депутати, згадують мене майже щотижня. Та й як мені не пишатися, коли за мною ганяється ціле військо, коли я, сам як палець, морочу голову тисячам озброєних йолопів, що отримують платню від держави. Якось у неділю заїжджаю я в одне село. У церкві саме правили службу, а на майдані сиділо кілька сліпців, що співали й грали на гітарі. Перед ними юрмилися люди, витріщаючись на якусь картину – співці носили її з собою. Спиняю я коня й бачу, що на картині зображений хвацький молодець у крислатому капелюсі, з бурцями, вбраний як на весілля, верхи на баскому огирі, з мушкетом через сідельну луку і пишнотілою молодичкою на крупі. Уявіть собі мій подив, коли я довідався, що отой красень не хто інший, як сам Плюмітас… Знати про таке приємно. Хоч я й никаю світом обшарпаний і голодний, мов Адам*, але люди, бачте, уявляють мене зовсім іншим. Я купив у сліпих папірець із словами їхньої пісні і завжди ношу його при собі. Там переказано життя Плюмітаса, з безліччю небилиць, але віршами. Дуже гарно написано. Коли я відпочиваю в лісі, то читаю ті вірші, щоб вивчити їх напам’ять. Мабуть, ту пісню склав якийсь дуже вчений сеньйор.

Грізний Плюмітас розповідав про свою славу з дитячою гордістю. Куди й подівся той мовчазний, небалакучий чоловік, який, здавалося, хотів, щоб у ньому бачили не славетного розбійника, а бідного мандрівця, змученого голодом. Він розпалився на думку, що ім’я його гримить по всій країні, що про його подвиги ходять легенди.

– Хто знав би мене, – провадив він, – якби я досі жив у своєму селі?.. Я часто про це думаю. Нам, злидарям, лишається одне з двох: або надриватися, працюючи на інших, або обрати єдиний шлях, що веде до слави й багатства – убивати. Убивати биків я не міг навчитися. Моє село лежить у горах, і бойових биків там не розводять. Та й важкуватий я, і не дуже спритний… Тому я став убивати людей. Для бідняка це єдина можливість пробити собі дорогу і змусити шанувати себе.

Насйональ, який досі слухав розбійника з мовчазною незворушністю, вирішив, що пора втрутитись.

– Освіти – ось чого бракує біднякові: йому треба навчитися читати й писати.

На ці слова бандерильєро усі, хто знав про його манію, засміялись.

– Знову ти за своє, друзяко, – мовив Потахе. – Дай-но виговоритися Плюмітасу – він діло каже.

Розбійник, який не дуже шанував Насйоналя за обережну поведінку на арені, поставився до його слів зневажливо.

– Я умію читати й писати. А яка мені з того користь? Коли я жив у селі, то через свою грамотність завжди був на видноті і мені найбільше перепадало, тільки й усього… Справедливості – ось чого треба біднякові; нехай дадуть те, що йому належить, а як не дають – сам мусить узяти. Треба бути вовком, щоб тебе боялися. Тоді й інші вовки тебе шануватимуть, а худоба дозволятиме себе їсти, ще й дякуватиме тобі за це. А як побачать, що ти слабосилий і боягуз, то навіть вівці мочитимуться на тебе.

Потахе, який уже сп’янів, захоплено кивав головою на кожне слово Плюмітаса. Він до пуття не розумів, про що той говорить, але крізь п’яний туман йому ввижалося в балаканині розбійника світло високої мудрості.

– Правда твоя, друзяко. Треба колошматити всіх підряд. Шквар далі, ти говориш як по писаному.

– Я давно зрозумів людей, – провадив бандит. – Вони поділяються на тих, кого стрижуть, і на тих, хто стриже. Я не хочу, щоб мене стригли. Я народився стригти інших, бо маю відважне серце і не боюся нікого. Те саме сталось і з вами, сеньо Хуане. Ви вродилися хоробрим і покинули, тих, хто живе, мов худоба, але обрали собі кращий шлях, аніж я.

Якийсь час він мовчки дивився на матадора, а тоді провадив із глибокою переконаністю:

– Я так гадаю, сеньйо Хуане, що ми з вами з’явилися на світ трохи запізно. Чого тільки не домоглися б у давнину такі чесні й відважні хлопці! Вам не довелося б убивати биків, а мені блукати полями та лісами, ховаючись від жандарів, наче дикий звір. Ми подалися б на той берег океану і стали б там віце-королями, полководцями або якимись іншими великими цабе. Ви коли-небудь чули про такого собі Пісарро*, сеньйо Хуане?

Сеньйор Хуан зробив невиразний жест, не бажаючи виказувати своє неуцтво, бо це загадкове ім’я він чув уперше.

– Сеньйора маркіза знав краще за мене, хто це такий, і пробачить, як я скажу щось не так. Про цього чоловіка я довідався ще коли прислуговував у церкві. В нашого священика були старі романи, і я брав їх читати… Так от, Пісарро був бідняк, як і ми з вами; він зібрав дванадцять чи тринадцять одчайдухів, переплив море й потрапив у країну, схожу на земний рай… те королівство називалося Ельдорадо* або Потосі, ну ви знаєте, що там сила-силенна золота. Їм довелося хтозна-скільки разів битися з жителями Америки, тими, що носять на голові пір’я та стріляють із луків, поки нарешті вони завоювали той край і захопили всі скарби тамтешніх королів; кожен із тих хлопців нагріб собі стільки золотих монет, що набив ними весь дім, аж до стелі, і всі товариші Пісарро поставали маркізами, генералами або суддями. І таких щасливців тоді було багато. Уявіть собі, сеньйо Хуане, що ми з вами народилися б за тих часів… Хіба не змогли б ми зібрати кількох хлопців, хоча б оцих, що зараз мене слухають, і утнути те саме, що Пісарро, а мо’, й більше…

І мешканці маєтку, які вислухали цю чудесну історію мовчки, але з блискучими від хвилювання очима, ствердно закивали головами.

– Я ж кажу, надто пізно ми народилися, сеньйо Хуане. Усі чесні шляхи тепер для бідняка закриті. Іспанець не знаходить для себе путящого діла. Більш немає куди податись. Усе, чим можна було заволодіти в світі, поділили між собою англійці та інші чужинці. Двері зачинені, і нам, людям відважним, доводиться гнити в цьому загоні, та ще й слухати, як нас паплюжать, коли ми не хочемо миритися зі своєю долею. За тих давніх часів я напевне став би королем у Америці або десь-інде, а тепер мені доводиться грабувати на великій дорозі, і дехто називає мене просто злодюгою. Ви сміливець, ви вбиваєте биків і тішитеся славою, але я знаю, що багато сеньйорів вважають ремесло тореро низьким.

Донья Соль перебила розбійника – вона захотіла дати йому добру пораду. Чом не завербується він у солдати? Подався б у далекі краї, туди, де воюють, і віддав би свої сили благородній справі.

– Атож, на це я годжуся, сеньйоро маркіза, і про військову службу думав не раз. Коли, буває, ночую на якійсь фермі або кілька днів переховуюсь у себе вдома, коли лягаю в ліжко, як добрий християнин, і їм гарячу страву, сидячи ось так за столом, тіло моє втішається, але незабаром усе мені обридає і знову хочеться в гори, хочеться жити на волі і спати просто неба, закутавшись у плащ і підклавши під голову камінь… Атож, я годжуся для війська і був би добрим солдатом. Але куди податися!.. Давно закінчилися справжні війни, коли один чоловік із жменькою побратимів робив те, що підказував йому власний глузд. Сьогодні військо – це людська череда. Усі однакового кольору, усі тавровані одним тавром, усі живуть і помирають, як блазні. Там робиться те саме, що й скрізь! Є вівці і є пастухи, що стрижуть тих овець. Ти вчиниш великий подвиг, а слава дістанеться полковникові; ти битимешся, як звір, а орден дадуть генералові… Ні, для солдата я теж народився запізно.

Плюмітас опустив очі і глибоко замислився. Мабуть, думав про те, чому доля така несправедлива до нього, чому він на світі зайвий.

Та ось розбійник узяв карабін і підвівся з-за столу.

– Піду я… Дуже вдячний вам, сеньйо Хуане, за гостинність. На все добре, сеньйоро маркіза.

– Але куди ж ти підеш? – спитав Потахе, схопивши гостя за рукав. – Сядь, чортів сину. Ніде тобі не буде краще, ніж тут.

Пікадорові не хотілося відпускати розбійника. Йому подобалося гомоніти з ним, мов із найщирішим другом, і він заздалегідь тішився, уявляючи, як розповідатиме про цю зустріч у місті.

– Я сиджу з вами вже три години і довше залишатись не можу, Рінконада стоїть на відкритому місці, лісу поблизу немає. Можливо, хтось уже подався попередити жандарів, що я тут.

– Ти боїшся жандармів? – спитав Потахе. – Вони сюди не прийдуть. А як прийдуть, я буду з тобою.

Плюмітас зневажливо махнув рукою. Жандарми! Вони люди нічим не гірші й не кращі за інших Є серед них і сміливці, але кожен має родину, і вони намагаються не здибуватися з ним. Тому завжди запізнюються, навіть якщо точно знають, де він перебуває. Нападають на нього лише тоді, коли випадок зводить їх віч-на-віч і нема як уникнути сутички.

– Місяць тому завітав я до маєтку «П’ять димарів». Сиджу і снідаю, як оце зараз, хоча й не в такому приємному товаристві, коли, бачу, підходять пішки шестеро жандарів. Звичайно, вони не знали, що я там, і хотіли просто відпочити й попоїсти. Просто нещаслива випадковість: але ні вони, ні я не могли розійтися мирно – надто багато люду було в маєтку. Почалися б пересуди, і лихі язики не дали б пощади ні мені, ні їм, обізвали б нас боягузами. Господар маєтку замкнув ворота на засув, і жандарі стали грюкати в них прикладами і кричати, щоб він одчинив. Я звелів господареві та комусь із наймитів стати за стулками воріт. «Коли скажу: „Пора!“ – відчиняйте навстіж». Стрибнув я на коня, револьвер у руді. «Пора!» Ворота розчахнулись, і я вилетів, мов сам нечистий. Ви не уявляєте, на що здатна моя конячка. Вони стали палити мені навздогін із гвинтівок, але жодна куля не влучила. Я відстрілювався і, кажуть, двох поранив… Коротше кажучи, я тоді втік, припавши до шиї коня, щоб не влучили, а жандарі спересердя відлупцювали всіх, хто був у маєтку. Тому про мої відвідини краще мовчати, сеньйо Хуане. Бо потім прийдуть оті в трикутних капелюхах і замучать вас допитами – наче це допоможе їм зловити мене.

Наймити Рінконади мовчки закивали головами. Авжеж, вони це знають. Краще мовчати про відвідини Плюмітаса, а то накличеш на себе біду. Так роблять на всіх фермах і в усіх пастуших хатинах. Ця мовчанка була для розбійника наймогутнішою підтримкою. Крім того, селяни захоплювалися Плюмітасом. Вони дивилися на нього як на героя – месника за їхні кривди, знали, що він не зробить їм нічого лихого, що він страшний тільки для багатіїв.

– Ні, жандарів я не боюся, – провадив бандит. – А от бідняків – боюся. Люди вони добрі, але злидні можуть довести казна до чого. Я знаю, трикутні капелюхи мене не вб’ють: нема в них такої кулі, щоб узяла Плюмітаса. Якщо мене хтось і вб’є, то тільки свій брат бідняк. До них підходиш, не остерігаючись, адже ми одного поля ягоди, й один із них може скористатися з такої необережності. Я маю ворогів – це люди, що мене ненавидять. Якийсь негідник може виказати Плюмітаса владі, сподіваючись заробити на цьому кілька песет. А хіба мало на світі виродків, охочих виконати все, що їм накажуть? Коли хочеш, щоб тебе шанували, потрібна тверда рука. Уколошкаєш кого-небудь, залишаються родичі, що прагнутимуть тобі помститись. Якщо ж по доброті ти тільки спустиш йому штани та полоскочеш будяками або кропивою, він запам’ятає цей жарт на все життя… Атож, боюся я бідняків, людей, скривджених долею, як і я.