Текст книги "Кров і пісок"

Автор книги: Бласко Ібаньєс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 22 страниц)

Лікар сказав, що в матадора просто чудовий вигляд.

– А як справи з республікою, докторе? Чи скоро вона настане? – спитав Гальярдо з лукавою андалузькою посмішкою. – Насйональ [11]11
   Насйональ – тобто службовець національної міліції – прізвисько бандерильєро з квадрильї Гальярдо. (Квадрилья – трупа учасників кориди. Бандерильєро – тореро, який, щоб роздражнити бика, всаджує йому в шию бандерильї дротики, завдовжки 60–70 см з гачком на кінці).


[Закрыть] запевняв, ніби старий лад не сьогодні-завтра впаде.

– А тобі хіба не однаково, лобуряко? Дай спокій бідолашному Насйоналеві. Хай думав не про республіку, а про те, як краще вгороджувати бикам бандерильї. А тобі слід цікавитись лише коридою – щоб і далі убивав биків, як сам господь бог… Гарна мав бути сьогодні забава! Мені казано, що бики…

Але тут лікаря перебив другий гість. Адже він бачив, як заганяли биків у корралі, і тепер прагнув поділитися враженнями, розповісти про бурого, на якого відразу «накинув оком», – о, той бик напевне себе покаже! Двоє чоловіків, які досі лише привітались, а потім довго просиділи вдвох у кімнаті мовчки, чекаючи повернення господаря, тепер заговорили між собою, і Гальярдо подумав, що треба б їх познайомити. Але як же звати оцього друга, з яким він на «ти»?.. Гальярдо пошкріб потилицю, наморщивши чоло й напружено міркуючи, але вагався недовго.

– Послухай-но… Як тебе звуть? Ти пробач… стільки щодня людей!..

Гість поблажливо всміхнувся, насилу приховуючи розчарування, – виходить, матадор забув його – і назвав своє ім’я. Гальярдо відразу ж усе пригадав і трохи пом’якшив неприємне враження від своєї забудькуватості, додавши після імені: «багатий шахтовласник із Більбао». Потім рекомендував «знаменитого доктора Руїса», і двоє чоловіків, захоплені спільною пристрастю, стали гомоніти про биків, яких загнали в корралі для сьогоднішньої кориди, немов були знайомі все життя.

– Сідайте отуди, – мовив Гальярдо, показуючи на диван у глибині кімнати. – Там ви зможете спокійно поговорити. Не звертайте на мене уваги – я мушу вбиратися. Зрештою, ми всі тут чоловіки…

Він скинув костюм і залишився в спідній білизні. Сів у крісло, якраз під аркою, що відокремлювала маленький салон від спальні і віддав себе в руки Гарабато. Слуга розкрив саквояж із російської шкіри і витяг звідти щось подібне до жіночого несесера, в якому зберігалися туалетні речі маестро.

Хоча Гальярдо був гладенько поголений, Гарабато знов намилив йому обличчя і став водити бритвою по щоках зі спритністю людини, яка звикла щодня виконувати одну Й ту саму роботу. Потім Гальярдо вмився і знов сів у крісло. Слуга намастив йому волосся брильянтином, побризкав парфумами і начесав пасмами на чоло та скроні: далі заходився коло професійної ознаки – священної колети.

Він шанобливо розчесав довге пасмо, що спадало з потилиці маестро, заплів його в косу й заколов двома шпильками на маківці голови, відклавши остаточне впорядкування колети на потім. Тепер треба було зайнятись ногами. Слуга скинув з тореро панчохи, і той залишився тільки в спідній сорочці та шовкових панталонах.

Атлетичні м’язи Гальярдо випинали під тонкою білизною. На стегні було помітно глибокий шрам – ріг видер там цілий шматок тіла. На смаглявій шкірі рук біліли плями – сліди давніх ран. На темних безволосих грудях схрещувалися два ламані лілові рубці – теж пам’ять про криваві сутички на арені. На литці видніла кругла, ніби видавлена монетою заглибина фіолетового кольору. Від Цього могутнього торсу воїна пахло чистим здоровим тілом і духмяними жіночими парфумами.

Гарабато опустився навколішки біля ніг маестро з цілим оберемком бинтів та вати.

– Справжнісінький античний гладіатор, – мовив доктор Руїс, уриваючи розмову з любителем із Більбао. – Ти схожий на римлянина, Хуане.

– Старію, докторе, – сумовито відповів еспада. – Коли я бився не тільки з биками, а й з голодом, то й без усього цього мав ноги, як залізні, стояв на арені як укопаний.

Гарабато повсовував поміж пальці маестро жмутки вати; потім обклав ступні знизу і зверху цією м’якою прокладкою і став туго обмотувати їх бинтом, як у давнину обмотували мумії. Далі висмикнув із рукава голку з просиленою ниткою й акуратно зшив докупи краї бинтів.

Гальярдо тупнув об підлогу сповитими ступнями. У цій м’якій обгортці вони мов затвердли, і ноги матадора стали ніби ще дужчими й моторнішими. Слуга натягнув на них високі, до середини стегон, панчохи, товсті й еластичні, як гетри, вони були єдиним захистом для ніг під шовком бойового костюма.

– Порозправляй зморшки… Пильнуй, Гарабато, я не люблю, щоб костюм висів на мені мішком.

Матадор звівся на ноги й крутнувся перед дзеркалом, щоб самому подивитись на себе, нахилився й провів руками по ногах, розгладжуючи складки. Зверху на білі панчохи Гарабато натягнув ще одні – шовкові, рожеві. Потім Гальярдо сунув ноги в черевики, вибравши з кількох пар, що їх Гарабато виставив на велику валізу, – усі з білими підошвами, нові-новісінькі.

Власне, одягання почалося тільки тепер. Слуга подав тореро коротенькі панталони. Гальярдо встромив ноги в шовкові холоші тютюнового кольору, гаптовані золотом. Товсті шнури із золотими китицями звісилися додолу. Ці шнури туго стягували холоші панталонів під коліньми і викликали штучний приплив крові до ніг. Тореро називали їх «застібами».

Гальярдо напружив м’язи ніг і наказав слузі, щоб той не боявся затягнути шнури якомога тугіше. Ця операція дуже важлива. «Застіби» в матадора мають бути добре затягнуті. Гарабато вправно й швидко обмотав шнури навколо ніг, напустив на них холоші, і довгі шнури перетворилися на коротенькі підвіски.

Маестро одягнув батистову сорочку, яку подав йому слуга, тонку й прозору, мов жіноча білизна, з гофрованою маніжкою. Гарабато застебнув на ній ґудзики, а тоді дбайливо пов’язав довгу краватку, що червоною смугою розділила груди аж до пояса. Тепер лишалося найважливіше – намотати фаху, широку шовкову стрічку завдовжки понад чотири метри, яка, здавалося, заповнила всю кімнату, коли слуга зі звичною спритністю розгорнув її.

Еспада відійшов у протилежний куток, де сиділи його друзі, й закріпив на поясі один кінець фахи.

– Ну, починай. Але будь уважним, – наказав він слузі. – Зроби так, як ти це вмієш робити.

І тореро став неквапно обкручуватись на підборах, в кожним обертом наближаючись до слуги, який тим часом туго натягував фаху, що акуратно намотувалася на стан Гальярдо, надаючи йому довершеної граційності. Легкими і вправними рухами Гарабато раз у раз змінював положення шовкової стрічки. Вона накручувалась на матадора то складаючись удвоє, то розгортаючись, але щоразу прилягала до стану щільно й гладенько, кільця ніби зливалися в один сувій, без жодної зморшки. Гальярдо завжди був дуже уважний до своєї зовнішності, ось і тепер він не раз невдоволено спинявся й розкручувався на два або три оберти назад, щоб виправити якусь похибку.

– Погано лежить, – казав він сердито. – Нехай їй чорт!.. Не лови гав, Гарабато!

Після багатьох зупинок, Гальярдо нарешті добувся кінця своєї подорожі, і вся шовкова стрічка уклалася на його поясі. Спритний слуга позшивав голкою і посколював шпильками окремі одежини, перетворивши їх на одне ціле, на бойовий костюм матадора. Тепер тореро не зміг би вибратися зі свого вбрання без ножиць та чиєїсь допомоги. Аж поки вернеться до готелю, він не зуміє скинути з себе нічого, хіба що йому допоможе в цьому бик на арені, а остаточно його роздягнуть тоді на лікарняній кушетці.

Гальярдо знову сів, і Гарабато заходився біля колети. Він визволив її від шпильок і вплів у неї чорний бант із кокардою – колись, за найдавніших часів тавромахії, сюди вплітали сіточку.

Маестро ліниво потягнувся, ніби прагнучи віддалити ту мить, коли доведеться цілком убратися в бойовий костюм, і попросив Гарабато подати йому сигару, яку залишив на своєму нічному столику. Потім запитав, котра година, перекопаний, що всі годинники поспішають.

– Ще рано… Та й хлопці не приїхали… Не люблю з’являтися до цирку заздалегідь. Яка то нудьга – стовбичити там без діла!..

Службовець готелю повідомив, що екіпаж із квадрильєю вже чекає на вулиці.

Тепер пора. Більше немає приводу відтягувати хвилину від’їзду. Гальярдо вдягнув поверх фахи жилет, прикрашений золотими китицями, а на жилет накинув яскраву куртку, оздоблену осяйним гаптуванням – важку, наче панцир, і сліпучу, як полум’я. Шовк тютюнового кольору виднів тепер лише на внутрішній частині рукавів та двох трикутних вирізах на спині. Майже вся куртка блищала золотими кружальцями та золотими квітами, вінчики яких були з дрібнесеньких самоцвітів. З гаптованих золотом наплічників звисали золоті китиці. Бід найменшого поруху мерехтіли й переливалися густі золоті торочки по краях куртки. З облямованих золотом кишень стриміли ріжки двох шовкових носовичків, таких самих червоних, як фаха й краватка.

– Берет!

Гарабато обережно дістав з овальної скриньки головний убір матадора – чорний ворсистий берет із двома китичками, що звисали вниз, мов позументні вуха. Гальярдо надів його на голову, простеживши, щоб заплетений у колету бант залишився відкритим і звисав на спину, якраз посередині.

– Плащ!

Гарабато зняв зі спинки крісла й подав маестро так званий святковий або парадний шовковий плащ, справжню королівську мантію, того самого кольору, що й костюм, і теж оздоблену золотим гаптуванням. Гальярдо перекинув плащ через плече, подивився на себе в дзеркало й лишився задоволений своїм виглядом. Непогано, зовсім непогано!.. Можна рушати!

Двоє друзів квапливо попрощалися – обидва поспішали найняти екіпаж, щоб поїхати за матадором. Гарабато сунув під пахву великий червоний згорток, з якого виглядали вістря та руків’я шпаг.

Коли Гальярдо спустився у вестибюль готелю, то побачив крізь прямокутний отвір відчинених дверей, що на вулиці юрмиться люд, ніби щойно сталася якась незвичайна подія. До нього долинув також глухий гомін величезного натовпу, якого не було видно.

Хазяїн готелю і вся його родина проводжали матадора й махали йому руками, ніби той вирушав у далеку дорогу.

– Нехай вам щастить! Щоб усе було добре!

Від захвату й хвилювання готельні слуги забули про дистанцію, що відділяла їх від матадора, і теж потискували йому руку.

– Хай щастить вам, доне Хуане!

Тореро з усмішкою обертався на всі боки, мов і не помічаючи переляканих жіночих облич.

– Дякую, щиро дякую. До скорої зустрічі.

Гальярдо став невпізнанний. Як тільки накинув на плече свій осяйний плащ, обличчя його освітилося веселою усмішкою. Він був хворобливо блідий, на чолі блищали росинки поту, але сміявся, задоволений, що живе на світі, що йде до публіки. Матадор перейнявся новим настроєм з легкістю людини, якій потрібна поза, щоб з’явитися перед натовпом.

Він ішов, гордо вихиляючись і посмоктуючи сигару, яку тримав у лівій руці; стегна його так і грали під розкішним плащем, ступав він твердо і поглядав навколо із самовдоволеністю вродливого хлопця.

Годі вам, кабальєро… дайте пройти. Дякую… щиро Дякую.

Проштовхуючись до карети, він намагався вберегти Костюм від доторків брудних рук, бо під самими дверима готелю юрмився натовп обшарпанців, які палко вітали славетного матадора і, не маючи грошей, щоб купити квиток на кориду, прагнули бодай потиснути руку уславленому Гальярдо або хоча б торкнутися його вбрання.

Карета стояла біля тротуару – запряжена четвериком мулів, у пишній збруї, з китичками та бубонцями. Гарабато уже вмостився на передку з оберемком мулет [12]12
   Мулета – червоний трикутний клапоть на палиці, яким матадор користується, щоб відвернути увагу бика і змусити його нахилити голову.


[Закрыть]та шпаг. У кареті сиділи троє тореро з плащами на колінах, у яскравих костюмах, гаптованих так само пишно, як і костюм маестро, тільки що не золотом, а сріблом.

Допомагаючи собі ліктями, Гальярдо насилу пропхався крізь охоплену бурхливим захватом юрму. Діставшись до сходинок екіпажа, він відчув, як його грубо, але приязно підштовхують у спину і піднімають угору руки захоплених шанувальників.

– Добридень, кабальєро, – коротко привітався Гальярдо до своєї квадрильї.

Він сів позаду, біля самих дверцят, щоб усі могли його бачити, всміхнувся й кивнув головою, відповідаючи на вітальні вигуки якихось бідно вбраних жінок, на оплески малих рознощиків газет.

Дужі мули смикнули карету, і вона покотилася, наповнивши вулицю веселим передзвоном бубонців. Натовп розступився, даючи запряжці дорогу, але багато людей кинулись до екіпажа з таким шалом, ніби хотіли лягти під колеса. У повітрі замелькали ціпки й капелюхи, над юрмою прокотилася хвиля ентузіазму; таке буває, коли однакове почуття водночас охоплює безліч людей і всі вони немов навісніють, кричать – самі не знаючи чого.

– Оле, сміливцю!.. Слава Іспанії!..

Блідий, але усміхнений, Гальярдо кивав головою і раз у раз повторював «щиро дякую», зворушений цим спалахом народної любові, гордий, що його ім’я поєднують а ім’ям батьківщини.

Ватага обшарпаних хлопчаків та розпатланих дівчаток щодуху бігла за каретою, так ніби в кінці цих шалених перегонів їх чекала незвичайна винагорода.

Ось уже годину вулицею Алькала* котив густий потік екіпажів, затиснутий, наче між берегами, між двома натовпами пішоходів, які сунули на околицю міста. У цій гуркотючій лавині були представлені всі види транспорту – від старовинних диліжансів до найновіших автомобілів. Трамваї їхали напхом напхані, з підніжок звисали грона людей. На розі вулиці Севільї чекали на пасажирів омнібуси, і кондуктори горлали згори громовими голосами: «До цирку! До цирку!» Весело подзвонюючи бубонцями, трюхикали обвішані китицями мули, запряжені у відкриті коляски, в яких сиділи жінки в білих мантильях з червоними квітами у волоссі; щохвилини то там, то там лунав вигук жаху, коли з-під коліс із мавпячою спритністю вискакував якийсь хлопчак і вистрибцем перебігав вулицю, анітрохи не зважаючи на стрімкий потік карет та машин. Гуділи сирени автомобілів, кричали машталіри; продавці газет голосно вихваляли свій товар, вимахуючи аркушами з фотографіями биків та розповідями про них, портретами й біографіями славетних тореро; раз у раз глухий гомін юрми перекривали вигуки подиву або захвату. Поміж кінними жандармами в темних мундирах проїздили барвисто вбрані верхівці на худих жалюгідних шкапах. Вони були в жовтих гетрах, у гаптованих золотом куртках та крислатих касторових капелюхах з товстою китицею на зразок кокарди. То були пікадори [13]13
   Пікадор – учасник кориди, що виступає верхи на копі, озброєний списом.


[Закрыть]– грубі й дикі на вигляд вершники. На крупах їхніх коней, за високим мавританським сідлом, наче якісь чорти в червоному, сиділи так звані «учені мавпи», служники цирку, що приводять шкап до дому пікадора.

Квадрильї їхали у відкритих каретах, і золото на костюмах тореро яскраво сяяло в променях надвечірнього сонця, засліплюючи натовп і сповнюючи його захватом. «Ото Фуентес». «А це Бомба». Бурхливо радіючи, що впізнали своїх улюбленців, роззяви невідривно стежили, як віддаляються екіпажі, ніби чекали якогось чуда і боялись його прогавити.

З найвищого місця вулиці Алькала було видно всю залиту сонячним промінням широку пряму дорогу, дві шеренги дерев, що вже зазеленіли під подихом весни, чорні від люду балкони і бруківку, вкриту розвихреним людським мурашником та екіпажами, які котилися згори до фонтана Кібели. Звідси вулиця знову піднімалася вгору між рядами дерев та високих будинків, а ще далі тріумфальною аркою здіймалася брама Алькала – її біле громаддя з отвором посередині чітко вирізнялося на тлі синього неба, по якому пропливали, мов поодинокі лебеді, клапті білих хмарин.

Гальярдо мовчки сидів у кареті, відповідаючи юрбі застиглою усмішкою. Привітавшися зі своїми бандерильеро, віл після того не зронив жодного слова. Вони теж сиділи бліді й мовчазні, охоплені тривогою перед невідомим. У своєму товаристві тореро не вдавалися до показних веселощів, необхідних на очах у публіки.

Здавалося, якийсь таємничий голос попереджав натовп про появу останньої квадрильї, що їхала до цирку. Шибеники, які мчали за екіпажем, вигукуючи: «Гальярдо! Гальярдо!» – давно відстали, розпорошилися поміж карет та машин, але люди все одно повертали голови, наче відчували в себе за спиною наближення славетного матадора; вони стишували ходу і ставали вздовж тротуару, щоб подивитись на нього.

Жінки в каретах, що котили попереду, теж оберталися, почувши дзеленчання бубонців на прудких мулах. То там, то там люди спинялися цілими групами і кричали щось нерозбірливе – мабуть, вітали Гальярдо. Одні вимахували капелюхами, інші – ціпками.

На всі вигуки Гальярдо відповідав своєю завченою усмішкою, але сам, здавалося, поринув у задуму й нічого не помічав. Поруч нього сидів Насйональ, його помічник і відданий Друг, бандерильєро, старший за матадора на десять років, суворий чоловік із насупленими бровами й поважним обличчям. Серед тореро він був відомий своєю добротою, порядністю та пристрастю до політики.

– На Мадрид тобі нема чого нарікати, Хуане, – озвався Насйональ. – Он як публіка казиться…

Але Гальярдо пропустив слова бандерильєро повз вуха і висловів уголос думку, яка, мабуть, давно його непокоїла:

– Чує моє серце – сьогодні станеться лихо.

Перед самим фонтаном Кібели карета зупинилась. Від Прадо до бульвару Кастельяна розтяглася довга похоронна процесія, перепинивши шлях потокові машин та екіпажів по вулиці Алькала.

Гальярдо зблід ще дужче, дивлячись сполоханими очима, як пропливає перед ним хрест і проходить ціла вервечка священнослужителів, що затягли заупокійну молитву, поглядаючи, одні – з осудом, інші – із заздрістю} на величезний натовп цих забутих богом людей, які поспішали в місце розваг.

Матадор поквапно скинув берет, і те саме зробила уся квадрилья – крім Насйоналя.

– А щоб тобі! – гукнув Гальярдо. – Скинь шапку, каторжнику!

Він глянув на товариша так люто, ніби збирався вдарити його; якесь невиразне передчуття підказувало Гальярдо, що це блюзнірство накличе на нього велику біду.

– Гаразд… я скину, – мовив Насйональ, схитрувавши, як уперта дитина, бо побачив, що хрест уже пронесли. – Я скину шапку… але тільки перед покійником.

Вони простояли досить довго, пропускаючи нескінченний кортеж.

– Лиха прикмета, – прошепотів Гальярдо. Голос його аж зривався від люті. – Якому йолопові спало на думку пронести мерця через цю дорогу?.. Прокляття! Казав же я, що сьогодні станеться лихо!

Насйональ усміхнувся і знизав плечима:

– Забобони і марновірство… Богові, тобто природі, байдуже до таких речей.

Ці слова, від яких Гальярдо скипів ще дужче, навпаки, розвіяли сумний тривожний настрій інших тореро. Вони почали сміятися з товариша – як завжди, коли той виголошував своє улюблене «бог, тобто природа».

Нарешті дорога стала вільною, мули рвонули з місця, і карета покотила щодуху, випереджаючи інші екіпажі та машини, які стікалися до цирку. На площі перед цирком вони звернули ліворуч і рушили до Конюшенної брами, яка вела до корралів та стаєнь. У густому натовпі доводилося просуватись повільно. Коли Гальярдо вийшов з екіпажа у супроводі своєї квадрильї, знову прокотилася хвиля вітальних вигуків. Знову треба відбиватися руками й ліктями, рятуючи костюм від брудних доторків, привітно усміхатися й ховати правицю, яку всі хотіли потиснути.

– Дайте пройти, кабальєро! Дякую, щиро дякую!

Просторе подвір’я між амфітеатром та муром, що огороджував службові будівлі, було заповнене людьми; перш ніж сісти на свої місця, вони хотіли роздивитися на всіх тореро зблизька. Над головами натовпу височіли на конях пікадори та альгвасіли у костюмах сімнадцятого сторіччя. По один бік двору тягся довгий ряд одноповерхових кам’яних споруд – ціле селище будиночків із обплетеними виноградною лозою дверима, з горщиками квітів на підвіконнях: контори, майстерні, стайні, хатини, в яких мешкали конюхи, теслі та інша обслуга цирку.

Матадор насилу пробивав собі дорогу крізь густий натовп. Його ім’я передавалося від уст до уст, викликаючи бурхливий захват.

– Гальярдо!.. Той самий Гальярдо! Оле! Слава Іспанії!

Сп’янілий від такого поклоніння, тореро йшов гордовитою і граційною ходою, незворушний, як господь бог, веселий і щасливий, ніби присутній на святі, влаштованому на його честь.

Чиїсь руки обхопили матадора за шию, і в ніздрі йому вдарило гострим духом винного перегару.

– Молодчага!.. Красень! Слава відважним хлопцям!

Це був пристойний на вигляд сеньйор, якийсь заможний міщанин, що поснідав сьогодні в Компанії друзів і втік з-під їхнього нагляду. А ті стояли трохи осторонь і, сміючись, Дивилися на нього. Шанувальник поклав голову матадорові на плече і Завмер, ніби збирався у цій позі заснути. З допомогою Друзів захмелілого любителя еспада випручався з цих чіпких обіймів. Побачивши, що його відтягують від кумира, п’яний став крикливо вихваляти Гальярдо. Слава справжнім чоловікам! Нехай зійдуться сюди всі народи, нехай помилуються на такого тореадора і помруть від заздрощів.

– Вони мають кораблі… мають гроші… але все те – облуда! Немає в них ні биків, ні відважних хлопців, що виходять з ними на бій. Оле, мій сину! Слава нашій батьківщині!

Гальярдо перейшов велику побілену залу, порожню, без меблів, де вже зібралися його товариші по ремеслу, оточені групами шанувальників. Проштовхавшись між людьми, що з’юрмилися перед одними дверима, він зайшов у вузьку темну кімнату, в глибині якої блимали вогники. То була каплиця. Передню частину вівтаря займав старовинний образ так званої богоматері з голубом. На столику горіли чотири свічки. У простих фаянсових вазах стояли гілочки штучних квітів – запорошених, поїдених міллю.

У каплиці було повно народу. Сюди набивалися любителі з бідняків, які прагнули побачити зблизька великих матадорів. Люди сиділи в сутіні з непокритими головами, одні – навпочіпки в передніх рядах, інші – на стільцях та лавах. Майже всі вони повернулися до богоматері спиною і жадібно дивилися на вхід. Тільки-но в дверях з’являвся чоловік у гаптованому золотом убранні, як десятки голосів вигукували його ім’я.

Бідолахи бандерильєро та пікадори, що важили життям не менше, ніж їхні маестро, викликали при своїй появі лише ледь чутний шепіт. Тільки найзавзятіші любителі знали їхні прізвиська.

Раптом знявся глухий гомін, усі уста повторювали одне ім’я:

– Фуентес!.. То Фуентес!

До вівтаря підійшов стрункий, елегантний і гожий тореро з плащем, перекинутим через плече; він театрально опустився на одне коліно, відкинувши назад гнучке, граційне тіло, і в білках його циганських очей затанцювали вогники свічок. Прочитавши молитву й перехрестившись, Фуентес звівся на ноги і позадкував до дверей, не відриваючи погляду від святого образа, схожий на тенора, що сходить зі сцени, кланяючись публіці.

Гальярдо був простіший у вияві своїх почуттів. Він зайшов з беретом у руці, зі згорнутим плащем, ступаючи так само гордо, як і Фуентес. Але, опинившись перед образом, став навколішки і поринув у молитву, не думаючи про сотні втуплених у нього очей. Його нелукава християнська душа тремтіла від страху та каяття. Він просив захисту з палкою вірою простої людини, що постійно дивиться смерті в очі й вірить у всілякі лихі прикмети та в заступництво надприродних сил. Уперше за сьогоднішній день Гальярдо подумав про дружину й матір. Бідолашна Кармен, як вона чекає там, у Севільї, його телеграми! А сеньйора Ангустіас, мабуть, спокійно годує курей на подвір’ї Рінконади і навіть не знає, де, на якій арені б’ється з биком її син!.. А в нього жахливе передчуття, що сьогодні неодмінно скоїться лихо!.. Свята діво з голубом! Захисти мене і помилуй. Я буду добрим, не піддаватимуся диявольським спокусам, житиму згідно з божими заповідями.

Укріпивши свій забобонний дух цією невиразною обітницею, Гальярдо вийшов із каплиці глибоко схвильований, очі його затягло вологим серпанком, і він майже не бачив людей, які юрмилися навколо нього.

У залі, де збиралися перед виходом на арену тореро, з Гальярдо привітався чисто поголений сеньйор у чорному костюмі, що здавався пошитим на когось іншого.

– Лиха прикмета! – пробурмотів тореро, пройшовши далі. – Недаремно я казав, що сьогодні добра не буде!..

Це був цирковий священик, палкий любитель кориди. Ховаючи під сюртуком святе миро, він приїздив сюди з кварталу Просперідад з кимось із своїх сусідів, що прислуговував йому як пономар у подяку за місце, звідки він міг подивитись кориду. Уже багато років цей панотець воював з однією парафією в центрі Мадрида, яка претендувала на релігійне обслуговування арени. У дні кориди він наймав карету, яку оплачувала дирекція цирку, засовував під полу чашу зі святими дарами, обирав з-поміж своїх друзів чи парафіян щасливця, що сидітиме на місці, призначеному для пономаря, і рушав до амфітеатру, де йому залишали два місця в першому ряду, біля самих воріт, якими випускають на арену биків.

З виглядом хазяїна священнослужитель зайшов до каплиці й був обурений поведінкою публіки: хоч шапки усі поскидали, але розмовляли на повен голос, а дехто навіть курив.

– Кабальєро, тут вам не кав’ярня. Будьте ласкаві вийти. Корида вже починається.

На цю звістку каплиця миттю спорожніла. Священик тим часом переклав святі дари в розмальовану дерев’яну скриньку; похапцем закрив її і побіг на своє місце в амфітеатрі, щоб встигнути до виходу квадрилей.

Глядачів на подвір’ї вже не було. Там стояли тільки тореро, вбрані в гаптований шовк, жовті вершники в крислатих касторових капелюхах, альгвасіли верхи на конях, та служники в синій, розшитій золотом, уніформі.

Тореро звично й швидко шикувалися неподалік від так званої Конюшенної брами, під аркою, що виходила на арену: попереду матадори, за ними – на значній відстані – бандерильєро, а в ар’єргарді топтався посеред подвір’я ескадрон закутих у залізо вершників-пікадорів; вони сиділи на худющих шкапах, що мали на одному оці пов’язку і пахли гарячою шкірою та кізяками. Позаду цього війська, ніби обоз, стояли запряжені по троє норовисті й дужі мули з лискучою шерстю, призначені витягувати з арени туші вбитих биків. Їхня збруя була обвішана китичками й бубонцями, а в хомутах стриміли прапорці національних кольорів.

Під склепінням арки, над дерев’яними ворітьми, що загороджували тільки нижню половину отвору, виднів клапоть навислого над ареною яскраво-синього неба і сектор амфітеатру, щільно заповнений схожою на розтривожений мурашник юрмою, над якою, мов барвисті метелики, тріпотіли віяла та газети.

З-під арки виривався могутній подув – здавалося, то дихають за ворітьми велетенські легені. Повітря тихо бриніло і доносило на своїх хвилях гармонійне гудіння – десь далеко грала музика; вухо скоріше вгадувало її, ніж чуло.

По краях воріт, під аркою, виглядали людські голови, безліч голів. Глядачам, що сиділи на ближніх лавах, не терпілось якомога скоріше подивитися на героїв.

Гальярдо став у ряд з двома іншими матадорами; усі троє привітали один одного поважним кивком. Вони не розмовляли і не всміхалися. Кожен думав про щось своє, мандруючи уявою десь далеко, або й зовсім не міг думати від хвилювання. Зовні їхній, неспокій виявлявся лише в тому, що вони раз у раз поправляли плащ, ніколи не вдовольняючись наслідком; перекидали його через плече, а кінці обкручували навколо стану, якраз над моторними і стрункими ногами, затягненими в шовк і золото. Обличчя в матадорів були бліді, але не матовою блідістю, а блискучою і мертвотною, на гладенькій, ніби полакованій шкірі блищали росинки поту. Вони думали про Ще невидиму для них арену, і їх змагав непереборний страх перед тим, що відбувається потойбіч муру, страх перед невідомою небезпекою, яка чигає на них сьогодні. Як закінчиться день?

Позаду квадрилей зацокотіли кінські копита, і під зовнішніми аркадами цирку з’явилися альгвасіли у своїх коротких чорних плащах та капелюхах, схожих на капелюхи священиків, тільки прикрашених червоними й жовтими перами. Вони щойно об’їхали арену, очистили її від цікавих і тепер скакали зайняти своє місце на чолі квадрилей.

Нарешті ворота під аркою і ворота внутрішнього бар’єру водночас розчинилися. Перед очима тореадорів, відкрилася простора кругла арена, великий майдан, де зараз відбудеться трагедія для забави чотирнадцяти тисяч збуджених глядачів. Невиразне мелодійне гудіння наростало, аж поки загриміло веселою і бадьорою музикою, тріумфальним маршем дзвінкої міді, від якого руки самі стали ритмічно розгойдуватись, а ноги зрушили з місця. Уперед, славні хлопці!..

І тореадори, кліпаючи від яскравого світла, вийшли з тіні на сонце, з тиші, що панувала під аркою, назустріч ревінню амфітеатру, на уступах якого перекочувалися хвилі охопленого цікавістю натовпу. Щоб краще бачити, усі посхоплювалися на ноги.

Тореро вийшли на широку арену і відразу здалися меншими. Тепер вони скидалися на блискучі ляльки в золотих одежинах, розцвічених усіма барвами веселки. Люди милувалися їхніми зграбними рухами і дивилися на них, як дивиться дитина на чудову іграшку. Над розбурханим амфітеатром промчав вихор шалу, який завжди налітає несподівано і доводить до нестями величезні маси людей. Глядачі плескали в долоні, найзапальніші і найзбудженіші кричали, гриміла музика, а посеред цього сум’яття, що прокотилося по всьому амфітеатру, від вихідної брами до президентської ложі, урочисто й повільно ішли квадрильї – тореро ступали дрібними кроками, але кожен порух їхнього тіла, кожен помах рук милував око вишуканістю й елегантністю. Під синім склепінням неба, що нависало над ареною, шугали білі голуби, ніби налякані могутнім ревом, який виривався з цього кам’яного кратера.

Вийшовши на арену, тореадори відчули себе іншими людьми. Вони важили життям за щось більше, аніж гроші. Їхня невпевненість і страх перед невідомою небезпекою залишилися потойбіч брами. Тепер вони на арені, перед публікою – починалося справжнє життя. В їхніх суворих і простих душах прокинулася жадоба слави, прагнення піднестися над товаришами; вони відчували себе дужими і спритними, і це відчуття засліплювало їх, проганяло страх, сповнювало їхні серця відчайдушною хоробрістю.

Гальярдо був невпізнанний. Він ішов, високо тримаючи голову, прагнучи здаватися якомога вищим; у кожному його порусі проступала гордість переможця, він дивився на всі боки з таким виразом, ніби обох його товаришів не існувало. Усе належало йому: і арена, і публіка. У цю мить він відчував, що здатен убити всіх биків, які випасалися на луках Андалусії та Кастілії. Усі оплески призначались йому – він був певен. Тисячі жіночих очей під білими мантильями, у ложах та в перших рядах амфітеатру, дивились лише на нього – Гальярдо не мав щодо цього найменшого сумніву. Він був улюбленець публіки, тож усміхався з такою гордістю, ніби й справді сьогодні вітали тільки його, ковзав поглядом по найближчих до арени рядах, знаючи, що там сидять найбільші групи його шанувальників, і вдавав, ніби не помічав тих секторів, де гуртувалися прихильники інших матадорів.

Скинувши берети, тореадори привітали президента [14]14
   Президент – офіційна особа, що наглядав за проведенням кориди.


[Закрыть], і блискучий кортеж розпався, піші та верхівці рушили в різні боки. Поки альгвасіл ловив у капелюх кинутий президентом ключ, Гальярдо підійшов до перших рядів, де зібралися найпалкіші його прихильники, і віддав їм на збереження свій парадний плащ. Безліч рук підхопили розкішну мантію, й вона повисла на парапеті, мов прапор, мов священна корогва ордену гальярдистів.