Текст книги "Кров і пісок"

Автор книги: Бласко Ібаньєс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 22 страниц)

Навколо святої діви Макаренської безладно юрмилися її палкі шанувальники; садівники й городники з околиць міста та їхні розпатлані дружини до світанку тягали за собою цілі виводки дітлахів. Підлітки з передмістя в новеньких фетрових капелюхах, з начесаним на вуха волоссям, войовничо вимахували палицями, готові провчити кожного, хто виявить недосить пошани до прекрасної діви. Натовп вирував у вузьких вуличках, люди тиснулися до стін, пропускаючи широченні ноші, і всі не відривали очей від статуї, розмовляли з нею, вихваляли її вроду та чудотворну силу з веселою легковажністю захмелілих людей.

– Оле, Макарена!.. Найперша діва у світі!.. Іншої такої діви нема ніде!..

Через кожні п’ятдесят кроків ноші зі святими образами спинялися. Квапитися нема куди, попереду ще ціла ніч. З багатьох будинків кричали, щоб свята діва трохи затрималася, бо хочуть, мовляв, надивитись на неї. Кожен шинкар, на правах жителя передмістя, також просив, щоб процесія зупинилась біля його закладу.

Якийсь чоловік перебіг через вулицю і підійшов до братів з патерицями, що йшли попереду «страстей».

– Ану ж бо, хай зачекають! Тут із нами найперший співак світу, і він хоче виконати саету на честь святої діви.

«Найперший співак світу», що ледь стояв на тремтячих ногах, спираючись на товариша, передав свою склянку ще одному горілчаному братові й, заточуючись, підійшов до святого образа; прокашлявшись, він загудів хрипким голосом, у густих переливах якого потонули слова. Насилу можна було розчути, що співає він кант на честь «матері», божої матері, і на цьому слові голос його аж тремтів від зворушення – адже народна поезія завжди знаходила найвище натхнення саме в материнській любові.

Співак не добрався й до половини своєї тягучої пісні, коли задзвенів ще один голос, потім ще один, і почався справжній музичний конкурс. Уся вулиця ніби заповнилась невидимими співучими птахами: одні виводили хрипко, надриваючи легені, інші пускали півня, заливаючись таким пронизливим криком, що в уяві поставала червона і роздута від натуги шия, яка мало не лопне. Більшість співаків ховалися в натовпі, не бажаючи виставляти напоказ свою щиру побожність. Інші, навпаки, пишалися своїм голосом та «манерою» і прагнули бути на видноті; вони проштовхувались на середину вулиці і ставали перед святою дівою.

Склавши руки на впалих животиках і втупивши погляд в очі цариці небесної, співали худі дівчатка в брудних спідничках, з волоссям, змащеним оливковою олією. Тоненькими голосочками вони виводили про страждання матері, що бачить, як її син спливає кров’ю і спотикається на камінні під вагою хреста.

За кілька кроків від богоматері став смаглявий молодий циган з посіченими віспою щоками, у брудному смердючому лахмітті; мнучи в обох руках капелюх, він, мов у екстазі, також заспівав про «матір», «матусю душі моєї», «божу матінку», а навколо схвально кивали головами друзі, захоплюючись його високим «хистом».

Гуркотіли, не вмовкаючи, барабани, жалібно голосили сурми, і всі співали водночас, але в цьому безладному різноголоссі кожен починав і закінчував свою саету, жодного разу не збившись, так ніби люди поглухли, ніби релігійний екстаз відгородив їх від зовнішнього світу, і вони нічого не чули, крім власного голосу, що тремтів від побожного захвату, нічого не бачили, крім образу святої діви, від якого не могли відвести нестямного погляду.

Наспівавшися, стали вигукувати захоплені, хоч і не завжди пристойні славослів’я богоматері Макаренській – найвродливішій красуні, діві, якій можуть позаздрити усі діви світу. Біля ніг статуї полилося в склянки вино, найпалкіші кидали їй до ніг капелюхи, наче гарненькій дівчині, і вже годі було збагнути, чи це шаліють охоплені священним захватом християни, чи справляв свою оргію бродяча орда поган.

Перед «страстями» ішов парубійко в ліловій туніці, з терням на голові. Ступаючи босими ногами по синюватих кругляках бруківки, він згинався у три погибелі під вагою хреста, вдвічі більшого, ніж він сам, і коли по тривалій зупинці процесія рушала далі, добрі душі піддавали бідоласі на спину його важку ношу.

Жінки співчутливо схлипували, дивлячись на хлопця з хрестом. Сердешний! З яким святим запалом одбував він свою покуту!.. Усі в передмісті знали, яке він учинив блюзнірство. Клятуще вино, воно геть одбирає в чоловіків тяму! Три роки тому, вранці на страсну п’ятницю, коли Макарена, промандрувавши всю ніч вулицями Севільї, вже поверталася до свого храму, цей грішник, який був веселим хлопцем і ще з учорашнього дня почав пиячити з друзями, спинив «страсті» перед шинком на базарному майдані. Він заспівав величальну святій діві, а потім, охоплений побожним захватом, став голосно вихваляти її. Оле, гарнуля Макарена! Він любить її палкіше, ніж свою наречену! Не знаючи, як ще висловити свою любов, він вирішив кинути до ніг святої діви капелюха і пожбурив те, що тримав у руках, а то виявився не капелюх… Склянка розлетілася на скалки, вдарившись об прекрасне обличчя божої матері, а злочинця відвели до в’язниці… Бідолаха ридав ридма. Адже він любить Макарену, як рідну матір! В усьому винне клятуще питво, воно позбавляє чоловіка глузду, і той сам не знає, що робить! Хлопець тремтів од страху. За образу святині йому загрожували кілька років в’язниці. Він гірко плакав, каючись у своєму блюзнірському вчинку, і зрештою навіть ті, хто найдужче обурювався, стали клопотатися за нього. Хлопця випустили в обмін на обіцянку, що він подаватиме приклад грішникам, одбуваючи тяжку покуту.

Сердега волік хреста, обливаючись потом і геть засапавшись, підтримуючи страшний тягар то одним, то другим затерплим плечем. Жінки плакали, по-південному драматично висловлюючи свої почуття. Товариші жаліли бідолаху і, не зважуючись сміятися з його покутних страждань, співчутливо пропонували йому хильнути вина. Він же зараз упаде від перевтоми, чом би не освіжитися, вони ж не глузують із нього, а хочуть допомогти, як другові…

Але хлопець одвертався од спокуси і дивився на святу діву – нехай вона буде свідком його страждань. Краще він досхочу вип’є завтра, коли Макарена щасливо повернеться до свого храму, і можна буде не боятися її гніву.

Підмостки з богоматір’ю затрималися на одній з вулиць Ярмаркового кварталу, а голова процесії вже добулася до центру Севільї. Брати в зелених каптурах і загін «воїнів» посувалися вперед бойовими лавами, як військо, що йде на приступ. Вони прагнули вийти на Камгіану і в такий спосіб оволодіти підступами до вулиці Змій, перш ніж з’являться інші процесії. Якщо авангардові пощастить здобути ці позиції, можна потім спокійно чекати, поки піднесуть святу діву. Щороку «макаренці» ставали господарями головної вулиці й ішли по ній не одну годину, втішаючись нетерплячкою та обуренням братів з інших кварталів. Нікчемні людці, хіба можуть їхні святі рівнятися з образом діви Макаренської, отож нехай собі плентають у хвості і не ремствують.

Барабани війська капітана Чіво загриміли на підступах до вулиці Кампана якраз у ту мить, коли з другого боку з’явилися чорні каптури іншого братства, що також прагнуло пройти першим. Натовп, затиснутий між двома процесіями, захвилювався, охоплений радісною нетерплячкою. Буде бійка!.. Покутники в чорних каптурах не дуже-то злякалися «іудеїв» та їхнього грізного капітана, а той зі свого боку тримався холодно й зарозуміло. Регулярному війську не личить устрявати в сутички між селюками. Зате «макаренці», що супроводжували процесію, на славу своєму передмістю кинулися в атаку на чорних «покутників», вимахуючи палицями та смолоскипами. Збіглася поліція, двох хлопців з одного ворожого стану, які кричали, що загубили свої палиці та капелюхи, було заарештовано, а кількох «покутників» з протилежного табору довелось повести до аптеки – зірвавши каптури, вони трималися руками за голови й кривилися від болю.

Тим часом капітан Чіво, хитрющий, як конкістадор, здійснював зі своїм військом важливий стратегічний маневр. Незабаром Кампану було окуповано аж до виходу на вулицю Змій; барабани гуркотіли весело й тріумфально, у дедалі швидшому темпі, лунали войовничі вигуки доблесних захисників честі кварталу:

– Тут не пройде ніхто! Слава діві Макаренській!

Вулиця Змій перетворилася на театральну залу. Балкони були забиті людом, на протягнутих від будинку до будинку дротах висіли електричні ліхтарі, до яскраво освітлених вікон кав’ярень і крамниць попритискалося багато облич, попід мурами та стінами стояли рядами стільці, на яких сиділи глядачі; вони щоразу підхоплювалися на ноги, коли сурми та барабани повідомляли про наближення нових «страстей».

Цієї ночі ніхто в місті не спав. Навіть богобоязливі бабусі, які після вечірньої молитви замикаються в своїх будинках, вийшли сьогодні на вулиці, щоб подивитися, як проходитимуть удосвіта численні процесії.

Пробило третю годину, але ніщо не свідчило про такий пізній час. У кав’ярнях і тавернах було повно людей. З рибних крамничок струміли пахощі гарячої олії. Прямо посеред вулиці розташувалися мандрівні торговці, галасливо пропонуючи солодощі та напої. Родини, які виходять на вулицю лише на великі свята, стояли тут ще з учорашнього дня й дивилися, як проходить процесія за процесією. Під захоплені вигуки пропливали мантії святих дів, метри й метри розкішного оксамиту; статуї спасителя в золотій короні та парчевих шатах; цілий світ якихось дивовижних істот, чиї трагічні, залиті кров’ю або зрошені слізьми обличчя різко контрастували із театральним блиском обвішаних коштовностями уборів.

Чужоземці з подивом дивилися на цю химерну християнську церемонію, схожу на веселе поганське свято, бо ж сум і біль можна було бачити лише на обличчях статуй. Севільці, що сиділи поруч, пояснювали їм, як називається той чи той образ.

Ось пронесли Христа осудженого, потім Христа мовчальника, богоматір скорбну, Ісуса з хрестом на плечі, богоматір у долині, господа Ісуса, що тричі впав, святу діву в сльозах, господа, що впокоївся, і богоматір трьох печалей. А за кожним образом ішли процесії «покутників» у чорних, білих, червоних, зелених, синіх і лілових плащах. Їхні обличчя ховалися під гостроверхими каптурами, і тільки очі загадково блищали крізь прорізи в масках.

Повільно сунули важкі ноші-помости, часто застряючи у вузьких вулицях. Вибравшись з тіснини, процесії виходили на площу Сан-Франціско, де перед ратушею височіли ложі. Тут носії робили півоберта й опускалися на одне коліно. Статуї повертались обличчям до глядачів і, здавалося, вітали легким поклоном чужоземців та осіб королівської крові, що прибули в Севілью на фієсту.

Біля помостів ішли хлопчаки, вони несли глеки з водою. Тільки-но похід спинявся, оксамитова завіса, що спадала до самої землі, піднімалась, і під платформою ставало видно двадцятьох або тридцятьох чоловіків з пов’язаними хустинкою головами – голі по пояс, червоні від натуги, зарошені потом, вони скидалися на замучених утомою дикунів. То були «галісійці»; цих дужих носіїв чомусь називали тільки так, хоч би звідки вони походили, немовби діти сонячної Андалусії вважали себе нездатними до тяжкої стомливої праці. «Галісійці» жадібно пили воду, а якщо поблизу був шинок, то бунтували, вимагаючи від розпорядника процесії вина. Перебуваючи в своєму ув’язненні багато годин підряд, вони і їли, згорбившись під помостом, і тут-таки справляли інші потреби. Не раз, коли сцена «страстей» після тривалої зупинки рушала далі, в натовпі сміялися, бачачи сліди, що лишалися на бруківці. На місце події хутко збігалися підмітальники з кошиками і прибирали вулицю.

Процесії аж гнітили своєю театральною пишнотою: потік рухливих ешафотів, мертвотно блідих облич та розкішних мантій не припинявся до самого ранку, а навколо вирувала гомінка, весела юрма. Марно голосили мідні сурми, оплакуючи найжахливіший з усіх злочинів, підле вбивство божого сина. Природа залишалася незворушного й не хотіла розділяти з людьми їхню освячену традиціями скорботу. Річка, дзюркочучи, несла свої води під мостами, осяйною стрічкою стелилася на мовчазних луках; помаранчеві дерева, ці кадильниці ночі, розтуляли тисячі білих ротиків і дихали пахощами любострасної плоті; зелені водограї пальм шелестіли листям над зубчастими мавританськими мурами Алькасара*; затуляючи куточок неба своїм стрімким громаддям, здіймалася вгору Хіральда, схожа на блакитний привид, який ковтає зорі; і висів угорі місяць, сп’янілий від нічних пахощів – здавалося, він усміхається до землі, напоєної весняними соками, до міста, затопленого морем вогнів, і до людського мурашника, що комашився в його червоних надрах, до всіх тих, хто тішився життям, хто випивав і співав, хто поминав давню смерть бурхливими веселощами та гульнею.

Ісус помер. Заради нього жінки вдяглися в жалобу, а чоловіки закуталися в плащі з каптурами, ставши схожими на якихось чудернацьких комах. Мідні сурми театрально ридали, оплакуючи мученицьку смерть сина божого, храми поминали його глибокою мовчанкою, запнувши двері чорними завісами… А річка, як і завжди, зітхала й ніжно дзюркотіла, ніби припрошувала закоханих посидіти на її берегах; і пальми байдуже хитали гіллям над зубчастими мурами; і помаранчеві дерева розливали п’янкі пахощі, ніби визнавали тільки одного бога – кохання, яке дарує життя і втіху; і місяць усміхався незворушно; і вежа куталася в блакитний пічний серпанок, гублячись у таємничій височині, – мабуть, вона думала з притаманною неживим речам простотою, що з плином сторіч людські уявлення змінюються, адже ті, хто її створив, вірували в іншого бога.

Зненацька натовп на вулиці Змій заворушився й загомонів, охоплений веселою нетерплячкою. Під звуки музики щільними рядами наближалася процесія Макарони. Шалено гуркотіли барабани, завивали сурми, галасувала весела юрма «макаренців», і люди попідводилися зі стільців, щоб краще роздивитися гамірний похід, який неквапно сунув вулицею.

Попереду йшли розхристані молоді хлопці – вони вимахували палицями і крикливо славили святу діву. Гордо виступали під цікавими поглядами міської знаті розпатлані жінки в убогих лахах, пишаючись, що йдуть по вулиці Змій, у самому центрі Севільї, де їм доводилось бувати лише вряди-годи.

Цієї чудесної ночі вони мстилися за свою бідність і кричали у вікна кав’ярень, заповнених пристойною публікою, та клубів, де збиралися молоді сеньйори:

– Ось ідуть макаренції Дивіться усі на святу діву – найкращу в світі! Слава матері божій!

То там, то там котрась із жінок смикала за руку чоловіка, який після трьох годин походу в процесії не міг утримати прямо голову і ледь стояв на ногах. Додому!.. Але захмелілий «макаренець» опирався і белькотів, дихаючи п’яним перегаром.

– Відчепися, жінко. Спершу я заспіваю нашій смуглявці.

Прокашлявшись і піднісши руку до горла, він утуплював погляд у статую і хрипко заводив пісню, яку ніхто, крім нього, не міг почути серед неймовірного галасу, оплесків, завивань сурми та гуркоту барабанів. Шаленство затопило вузеньку вулицю, ніби туди щойно вдерлася п’яна орда. Сотні голосів водночас виспівували на всі лади. Навколо нош із святою дівою юрмилися молоді хлопці – бліді, зарошені потом, без капелюхів, що їх давно погубили, в розстебнутих жилетах. Спотикаючись і виснучи на руках у друзів, вони голосами вмирущих тягли саету. На підступах до вулиці Змій валялися на тротуарах Кампани тіла «макаренців», що полягли у славному поході.

У дверях кав’ярні стояв Насйональ з дружиною та дітьми і дивився, як проходять «покутники». «Забобони й відсталість!..» Але за звичаєм він щороку був присутній при штурмі вулиці Змій буйними «макаренцями».

Бандерильєро відразу впізнав Гальярдо по стрункій постаті та характерній для тореро зграбності, яких не могла приховати навіть його інквізиторська мантія.

– Хуанільйо, скажи нехай спиняться. Тут у кав’ярні сидять кілька сеньйор-чужоземок, їм хотілося б краще роздивитися Макарену.

Поміст із священною ношею застиг на місці. Музика заграла один із тих бравурних маршів, якими розважають публіку на кориді, і відразу ж невидимі носії почали дружно переступати з ноги на ногу, від чого поміст заходив ходором, ледь не розчавлюючи людей об стіни, а свята діва з усіма своїми коштовностями, квітами, ліхтариками та важким балдахіном затанцювала під музику. Це була заздалегідь відрепетирувана вистава, якою «макаренці» дуже пишалися. Хлопці з передмістя, ухопившись руками за краї платформи, розгойдувалися разом з нею і весело кричали, захоплені цим чудом сили і спритності.

– Нехай дивиться вся Севілья!.. Оце гарно! Так уміють лише «макаренці»!..

А коли музика замовкла і поміст перестав розгойдуватись, гримнули оплески та вітальні вигуки – блюзнірські, безсоромні, але викликані щирим захватом. Вигукували заздоровниці найсвятішій діві Макаренській, яка, мовляв, уміє і се й те краще від усіх інших відомих і невідомих дів.

Братство продовжувало свій тріумфальний похід, залишаючи полеглих на кожній вулиці і відсталих у кожному шинку. Коли зійшло сонце, воно застало процесію дуже далеко від її парафії, на протилежному кінці Севільї. Перші промені заіскрилися в діамантах, що прикрашали статую, й освітили мертвотно бліді обличчя простолюду та «покутників», які поскидали з себе маски. У вранішньому світлі кортеж здавався ватагою пияків, що повертаються з нічної гульні.

Неподалік базарного майдану обидва помости було покинуто серед вулиці, і процесія розбрелася по ближніх шинках «пропустити вранішню чарочку», Про місцеве вино забутій і великими келихами жлуктали агвардієнте [34]34
   Агвардієнте – біле хлібне вино, за смаком нагадує горілку.


[Закрыть]з Касальї та Руте. Білі плащі «покутників» давно перетворилися на брудні, покриті плямами ганчірки. Рукавички було погублено. На розі вулиці зігнувся в три погибелі якийсь брат із погаслою свічкою. Підтримуючи рукою каптур і роззявивши рота, він спорожняв отруєний алкоголем шлунок.

Від блискучого «іудейського вояцтва» лишилися жалюгідні рештки – здавалося, воно повертається після нищівного розгрому. Капітан плентав, ледь тримаючись на ногах, зламані пера звисали на його мертвотно бліде обличчя, але він старанно оберігав свій пишний обладунок від брудних доторків. Честь мундира – над усе!

Коли зійшло сонце, Гальярдо покинув процесію. Досить і того, що він супроводжував святу діву всю ніч – вона йому цього, звичайно, не забуде. Останні години урочистого походу, що тривав до полудня, коли Макарена поверталася в церкву святого Хіля, були найтяжчими. Виспані, тверезі глядачі глузували з п’яних і брудних після веселої ночі братів, які при світлі дня здавалися кумедними у своїх каптурах. Негаразд, якщо матадора побачать у цій череді п’яних, що не минають жодного шинку.

Сеньйора Ангустіас уже чекала на сина в патіо і допомогла йому скинути вбрання покутника. Гальярдо треба було добре відпочити, після того як він виконав свій обов’язок перед святою дівою. У неділю, на Великдень, корида – перша після його поранення. Прокляте ремесло! З таким не відпочинеш, та й бідолашні жінки недовго пожили спокійно – знов для них починаються дні страху й тривоги.

Усю суботу та недільний ранок еспада приймав візити шанувальників, що прибули до Севільї з навколишніх сіл на страсні свята та великодній ярмарок. Усі радісно всміхалися, вірячи, що улюблений матадор здійснить у неділю великі подвиги.

– Подивимось, як ти себе покажеш! Любителі покладають на тебе великі надії. Із здоров’ям уже гаразд?

Гальярдо вірив у свої сили. Проживши кілька місяців у маєтку, на природі, він зміцнів і почував себе тепер не гірше, ніж до поранення. Щоправда, іноді, полюючи у своїх володіннях, матадор відчував у нозі слабість. Але тільки після тривалих переходів.

– Зроблю усе, що зможу, – казав Хуан з удаваною скромністю. – Гадаю, вам сподобається.

Дон Хосе перебивав Гальярдо – він, як завжди, сліпо вірив у свого матадора.

– Ти виступиш, як ангел… Усі бики будуть твоїми!..

Забувши на мить про кориду, шанувальники Гальярдо стали обговорювати новину, яка щойно поширилася по місту.

Серед лісистих гір у провінції Кордова жандарми натрапили на розкладений труп. Голова була знівечена до невпізнання, майже розтрощена пострілом упритул. Упізнати вбитого виявилося неможливим, але, судячи з одежі та карабіна, то майже напевне був Плюмітас.

Гальярдо слухав мовчки. Після свого поранення він не бачив розбійника, але зберіг про нього добрий спомин. Наймити переказували матадорові, що коли він лежав при смерті, Плюмітас двічі заїздив до Рінконади й запитував про його стан. А коли еспада перебрався з родиною до маєтку, до нього не раз підходили пастухи й нишком повідомляли, що їм стрічався в полі Плюмітас і, довідавшись, що вони з Рінконади, передавав сеньйорові Хуану вітання.

Бідолаха! Гальярдо із сумом подумав, що розбійник угадав свою долю. Він загинув не від кулі жандарма. Його убили, коли він спав. Укоротив йому віку хтось із своїх, котрийсь «любитель» із тих, що ходять за тобою, мов тінь, шалено пориваючись до слави.

У неділю, перед від’їздом матадора на кориду, атмосфера в домі була ще гнітючіша, ніж звичайно. Кармен силкувалася зберегти спокій і навіть була присутня, коли Гарабато вдягав маестро. Вона болісно всміхнулася, вдаючи безтурботність, бо помічала, що чоловік теж стривожений, і прагнула хоч трохи розвеселити його. Сеньйора Ангустіас никала біля дверей, бажаючи ще раз подивитись на свого Хуанільйо, ніби прощалася з ним навіки.

Коли Гальярдо, в береті і з плащем через руку, вийшов у патіо, мати кинулась йому на шию, гірко плачучи. Вона не вимовила ні слова, але сумні зітхання видавали її думки. Хуан виступає уперше після поранення і на тій самій арені, де скоїлося нещастя!.. Проста й забобонна душа матері не могла змиритися з такою необачністю. Ох, коли нарешті він покине цю проклятущу роботу? Чи ж у нього мало грошей?..

Але втрутився шуряк з виглядом найавторитетнішої людини в сім’ї. Годі, мамо, нема чого так тривожитись. Звичайнісінька корида – не перша й не остання. Треба дати Хуанові спокій і не хвилювати його своїм хлипанням.

Кармен трималася з більшою мужністю. Вона не плакала і провела чоловіка аж до воріт – їй хотілося його підбадьорити. Тепер, коли їхня любов відродилася і воли з Хуаном жили мирно, кохаючи одне одного, Кармен просто не могла повірити, щоб нове лихо зруйнувало її щастя. Той удар рогом був промисел божий, адже господь часто обертає зло на добро, і то він захотів поєднати їх через велике горе. Сьогодні Хуан виступить, як звичайно, і повернеться додому живий і неушкоджений.

– Нехай щастить тобі!

І Кармен закоханим поглядом провела карету, за якою мчала ватага хлопчаків, що захоплено й заздрісно милувалися блискучими костюмами тореадорів. Залишившись сама, бідолашна жінка піднялася до себе в кімнату й запалила свічки перед образом богоматері, що подає надію.

Насйональ сидів у кареті поруч із маестро, насуплений і похмурий. Сьогодні день виборів; але товариші з квадрильї навіть не чули про це. Усі говорили тільки про смерть Плюмітаса та про кориду.

До самого полудня бандерильєро працював сьогодні з товаришами по комітету «задля ідеї». Клятуща корида, вона заважає йому виконати свій обов’язок громадянина – привести до виборчих урн кількох друзів, що так і не проголосують, як він не прийде по них!

На виборчі пункти пішли тільки «ідейні», а місто, здавалося, не мало найменшої уяви про те, що сьогодні вибори. На всіх перехрестях купками стояли люди, палко сперечаючись між собою, але сперечалися вони тільки про бій биків. Що за народ!.. Насйональ обурено подумав, що якби не ця байдужість, вороги не посміли б удаватися до підступів і насильства, не вкинули б до в’язниці дона Хоселіто, який із красномовністю трибуна виступив проти несправедливості, не заарештували б його друзів.

Бандерильєро хотів би розділити їхню мученицьку долю, а натомість був змушений одягати костюм тореро і йти до свого маестро. І таке знущання над громадянам залишиться безкарним? І народ не повстане?

Їдучи однією з вулиць, прилеглих до Кампани, тореро побачили оддалік великий натовп. Люди галасували й вимахували палицями, немов збиралися бунтувати. Поліцаї тіснили розхвильовану юрбу, відбиваючи удари палиць шаблями і луплячи направо, наліво плазом.

Насйональ підхопився на ноги, готуючись вискочити з карети. Нарешті! Настала сподівана мить!..

– Революція! Народ узявся за зброю!

Але маестро, не знаючи, сміятися йому чи сердитись, штурханом посадив бандерильєро на місце.

– Не будь йолопом, Себастьяне. Тобі всюди ввижаються революції та заколоти.

Тореро з квадрильї зареготали, одразу здогадавшись, що там насправді діється. Коли в касі на вулиці Кампана оголосили, що всі квитки на кориду продано, народ у благородному гніві кинувся палити будку, а поліція розганяла збурений натовп… Насйональ сумно похнюпив голову.

– Реакція й темнота! От якби вони вміли читати й писати…

Тореро прибули в цирк. Коли квадрильї вийшли на арену, їх зустріла бурхлива овація, нескінченні оплески. Усі вони призначалися для Гальярдо. Публіка вітала його перший виступ після тяжкого поранення, про яке стільки говорено по всій Іспанії.

Коли Гальярдо вийшов убити свого першого бика, знову знялася буря оплесків та вітальних вигуків. З усіх лож дивилися на нього в біноклі жінки в білих мантильях; на сонячному боці кричали й аплодували не менше, ніж у затінених рядах. Навіть вороги піддалися загальному спалаху приязні. Бідолаха! Він стільки вистраждав!.. Амфітеатр цілком належав Гальярдо. Ніколи ще публіка не вітала його так одностайно.

Матадор скинув берет перед ложею президента і виголосив посвяту. Оле! Оле! Ніхто не почув жодного слова, але всі прийшли в захват. Мабуть, чудово сказано! Аплодисменти проводжали Гальярдо, аж поки він підійшов до бика.

Запала очікувальна тиша. Матадор підступив до тварини й махнув мулетою, але підступив не так близько, як бувало раніше, коли він хвилював публіку до нестями, тицяючи червоним клаптем у самісіньку морду. По притихлих рядах амфітеатру прокотилася хвиля подиву, але ніхто не сказав ні слова. Гальярдо кілька разів тупнув ногою, роздражнюючи бика, і той нарешті ліниво подався вперед, але не встиг він пробігти під мулетою, як тореро з видимою поквапністю відскочив убік. Глядачі здивовано перезирнулись. Як це розуміти?..

Матадор побачив зовсім поруч Насйоналя, а трохи далі ще одного тореро зі своєї квадрильї, але цього разу не звелів: «Усі з арени!»

По рядах амфітеатру прокотився гомін, глядачі палко засперечалися. Друзі матадора визнали за потрібне пояснити незрозумілу поведінку свого улюбленця.

– Він ще не зовсім одужав. Рано йому виступати!.. Хіба не бачите?..

Двоє тореро вимахували плащами, допомагаючи матадорові в його маневрах. Бик очманіло гасав поміж червоних полотнищ і тільки-но кидався на мулету, як уже бачив перед очима плащ, що відманював його від еспади.

Мабуть, Гальярдо вирішив, що треба якомога скоріше покінчити з цим дивним становищем. Він став у позицію, підняв шпагу й кинувся на бика.

Серед глядачів прокотився розгублений гомін. Шпага увійшла менше ніж на третину й, задрижавши, ледь трималась у шиї бика. Матадор відскочив від рогів раніше, ніж устиг угородити лезо по руків’я.

– Зате який точний удар! – кричали шанувальники Гальярдо, показуючи на шпагу, і гучно зааплодували, прагнучи заглушити оплесками гомін невдоволення, викликаний невдачею матадора.

Справжні знавці співчутливо посміхалися. Цей хлопець утратив єдине що мав: мужність і відчайдушність. Вони помітили, як він інстинктивно відсмикнув руку, коли вістря шпаги вгородилося в бика; помітили й те, як злякано він одвернувся – так іноді людина заплющує очі, щоб не бачити небезпеки.

Шпага впала на арену; тоді Гальярдо взяв іншу і знову пішов на бика в супроводі помічників. Насйональ тримав свій плащ напоготові, щоб у потрібну мить відвернути увагу бика. Крім того, бандерильєро оглушував тварину могутнім ревом, змушуючи бика обертатися щоразу, як той підступав надто близько до Хуана.

Матадор знову вдарив – і не краще. Лезо не встромилося навіть наполовину.

– Таж він не підходить близько! – обурено загомоніли в рядах. – Рогів боїться.

Гальярдо, стоячи перед биком, широко розвів руки, показуючи публіці, яка була в нього за спиною, що бик своє дістав і з хвилини на хвилину впаде. Але тварина трималася на ногах і лише мотала головою з боку в бік.

Роздражнивши бика червоним полотнищем, Насйональ змусив його побігти і, вибираючи слушний момент, кілька разів щосили вдарив плащем по загривку. Публіка вгадала намір бандерильеро й обурено запротестувала. Він навмисне жене тварину, щоб від бігу лезо увійшло глибше. Та ще й б’є по руків’ю шпаги плащем. Насйоналя обзивали з рядів душогубом, осипали лайкою його матір, сумнівалися в законності його появи на світ; над сонячними рядами погрозливо здійнялися палиці, на арену полетіли пляшки й апельсини, але Насйональ, здавалося, оглух і осліп. Він гнав і гнав бика по арені, радіючи, що виконує свій обов’язок і рятує друга.

Нарешті з пащі бика вдарив струмінь крові, ноги в нього підломилися, й він упав, але голову не опустив, ніби щомиті ладен був підхопитися й кинутися в бій. До бика підбіг пунтільєро, прагнучи якомога скоріше добити його й виручити маестро зі скрути. Тим часом Насйональ непомітно натиснув на шпагу і загнав її по саме руків’я.

Глядачі на сонячному боці помітили цей маневр.

– Душогуб! Убивця!.. – гнівно кричали вони, посхоплювавшись на ноги.

Публіка шаленіла, заступаючись за бідолашного бика, наче той не був приречений на смерть так чи інак. Насйоналові погрожували кулаками, ніби він учинив казна-який злочин, і бандерильєро, опустивши голову, зрештою втік з арени.

Тим часом Гальярдо рушив до президентської ложі із звичайним привітанням. Найвідданіші шанувальники провели його оплесками, ріденькими, зате гучними.

– Не пощастило йому, – казали вони з палкою вірою, що не піддавалася розчаруванню. – Зате які точні удари! Тут уже ніхто не стане сперечатись.

Матадор на хвильку спинився перед рядами, де сиділи найвірніші його прихильники і, спершись на бар’єр, став виправдовуватись. Бик попався негодящий, з таким неможливо показати справжню роботу.

Шанувальники на чолі з доном Хосе згідливо кивали головами – вони й самі такої думки.

Майже всю кориду простояв Гальярдо, спершись на бар’єр. Шанувальники охоче вислуховували його пояснення, але в душі тореро ворушився сумнів, невіра в свої сили, якої досі він не знав.

Бики здавалися йому тепер більшими, та ще й наділеними «двома життями» – ніяк не хотіли вмирати. А раніше ж вони падали під ударами його шпаги просто-таки з дивовижною легкістю. Нема сумніву, проти нього сьогодні випустили найпідступніших тварин із череди, щоб зганьбити його. Це каверзи ворогів, не інакше.