Текст книги "20 000 льє під водою"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 26 (всего у книги 28 страниц)
XX
НА 47°24′ ШИРОТИ І 17°28′ ДОВГОТИ
Ця буря відкинула нас на схід. Вщент розбилися всі надії на втечу до берегів Нью-Йорка або річки Святого Лаврентія. Бідолашний Нед впав у розпуку і відцурався нас, як і капітан Немо. Ми з Конселем не розлучалися.
Я вже сказав, що «Наутілус» відхилився на схід, певніше – на північний схід. Кілька днів, то занурюючись, то виринаючи, блукали ми океаном у тумані, такому небезпечному для мореплавців. Туман цей з'являвся здебільшого тому, що танули льоди і постійно насичували вологою повітря. Скільки тут, довго блукавши наосліп у прибережних водах, загинуло кораблів, що так і не помітили невиразних вогнів на суходолі! Скільки катастроф сталося через цей непроглядний туман! Скільки суден налетіло на скелі, коли завивання вітру заглушувало гуркіт валів! Скільки зіткнулося кораблів – попри всі сигнальні вогні, застережні гудки і тривожне бамкання дзвонів!
Саме тому дно тутешнього моря скидалося на поле бою, де лежали всі жертви океану: і давні, замулені, і свіжі, що в сяйві «Наутілусового» прожектора виблискували залізом та міддю.
А скільки суден загинуло разом зі всією командою, із юрбами емігрантів у таких занотованих статистикою місцях, як мис Рас, острів Сен-Поль, протока Бель-Іль, бухта Святого Лаврентія! Скільки жертв внесено до жалобного списку по лініях морського сполучення – пароплавів Монреальської компанії та Королівської пошти! «Наутілус» плив поміж цих скорботних останків, мовби роблячи огляд мерців.
П'ятнадцятого травня ми наблизилися до південного краю Ньюфаундлендської мілини. Ця мілина утворена морськими намулами, скупченням органічних решток, що їх понаносив з екватора Гольфстрім, а з Північного полюса – холодна протитечія, яка огинає американські береги. Тут також згромаджуються пливучі крижані брили, занесені під час льодоходу. На цій обмілині – ціле кладовище риб, молюсків чи зоофітів; їх гинула сила-силенна.
Море поблизу Ньюфаундлендської мілини неглибоке – кількасот брасів. Але на південь дно раптом провалюється до трьох тисяч метрів завглибшки. Тут Гольфстрім ширшає, розливається, власне, стає морем, але втрачає свою швидкість і тепло.
Згадаю про риб, бачених у цих водах: кіклоптерів, метр завдовжки, з чорною спиною і жовтогарячим черевом; великих упернаків з роду смарагдових мурен – вони славляться своїм смаком; окастих караків, з головою, подібною до собачої; в'юнів, бичків-бульро, або чорних бобирів, двадцять сантиметрів завдовжки; довгохвостих швидкоплавних макрурів із сріблястим полиском та інших.
І ще одна риба попалася до сітей – зухвала, смілива, дужа, із шпичаками на голові й колючками на плавцях, справжній скорпіон два-три метри завдовжки, лютий ворог в'юнів, тріски, лосося. Це бичок північних морів; в нього горбкувате буре тіло й червоні плавці. Матроси «Наутілуса» добре поморочилися біля цієї риби, що завдяки особливим зябровим покришкам захищає свої дихальні органи від повітря і здатна якийсь час жити поза водою.
Згадаю – по пам'яті – ще боскієнів, невеличких рибок, які подовгу пливуть за суднами в північних морях; верховодок-оксірінхів, що водяться тільки на півночі Атлантики, та скорпен. Але найрясніше було тут тріски – ми впіймали цю рибу в найлюбішому їй місці – на невиснажній Ньюфаундлендській мілині.
Тріска, власне, – гірська риба, бо ж Ньюфаундленд – не що інше, як підводна гора. Коли «Наутілус» плив крізь великі зграї цих риб, Консель здивовано вигукнув:
– Диви! Це тріска! А я гадав, що вона така сама плеската, як і ліманда або ж камбала.
– Ото дивак! – відповів я. – Тріска буває плеската лише в крамниці – вона потрапляє туди вже випатрана і сплющена. А в воді тріска така сама веретенувата, як головень, і чудово пристосована до тривалого плавання.
– Охоче вірю панові професору. Але скільки її тут – сила-силенна! Мурашник та й годі!
– Е, друже мій, тріски було б куди більше, якби не її вороги – скорпени й люди. Знаєш, скільки ікринок викидає одна самиця?
– Певно, тисяч п'ятсот.
– Одинадцять мільйонів, друже мій.
– Одинадцять мільйонів! Ну, в це я зроду не повірю, доки не порахую сам.
– Можеш порахувати. Але краще повір мені й не марнуй часу. Французи, англійці, американці, норвежці, данці ловлять тьму-тьмущу тріски. Споживають її дуже багато, і якби ця риба не була надзвичайно плодюча, її давно б уже винищили в усіх морях. Тільки в Америці п'ять тисяч суден із сімдесятьма п'ятьма тисячами команди ловлять тріску. Кожне судно виловлює сорок тисяч рибин, а всі разом – двадцять п'ять мільйонів. Стільки ж виловлюють і біля норвезьких берегів.
– Гаразд, – сказав Консель, – здаюся на пана професора. Я їх не рахуватиму.
– Кого?
– Одинадцять мільйонів ікринок. Але дозволю собі одне зауваження.
– А саме?
– Якби зі всіх ікринок виходила мільга, то вистачило б чотирьох тріскових самиць, щоб нагодувати Англію, Америку й Норвегію.
Коли ми пропливали над самою Ньюфаундлендською мілиною, я добре роздивився рибальське знаряддя на тріску: довгі вудки, оснащені двомастами гачків, – кожний човен викидає їх дюжинами. Вудка опускається на дно з допомогою невеличкої кітви; горішній кінець тримається на поверхні корковим поплавцем. «Наутілусові» доводилося спритно маневрувати серед цієї підводної сітки.
А втім, ми не барилися в тих людних місцях. Невдовзі «Наутілус» вийшов на сорок другий градус північної широти. Це – широта Сен Джонса на Ньюфаундленді та Гарте-Контента, де кінчається трансатлантичний кабель.
«Наутілус» не пішов далі на північ, а повернув на схід, так начебто мав намір простувати рівниною, де лежав цей телеграфний кабель; дно її безліч разів промацувалося, і тому рельєф точно визначений.
Сімнадцятого травня за п'ятсот миль од Гарте-Контента, на глибині двох тисяч восьмисот метрів, я помітив на ґрунті кабель. Я не сказав Конселеві, що воно таке, і той спершу подумав – то морська гадюка – та й заходився, своїм звичаєм, класифікувати її. Та я розчарував добрягу, а щоб утішити його, розповів, як укладали кабель.
Перший кабель прокладено протягом 1857–1858 років; але, передавши із чотириста телеграм, він перестав працювати. 1863 року інженери зробили новий кабель, три тисячі чотириста кілометрів завдовжки, вагою чотири тисячі п'ятсот тонн, і повантажили його на корабель «Грейт-Істерн». Почалося прокладання – і знов невдача.
Двадцять п'ятого травня «Наутілус», занурившись на глибину три тисячі вісімсот тридцять шість метрів, опинився саме в тому місці, де порвався кабель. Це сталося за шістсот тридцять вісім миль од Ірландії. О другій годині пополудні помітили, що зв'язку з Європою немає. Інженери-електрики на борту постановили спершу розтяти кабель, а тоді витягти його; близько одинадцятої години вечора вони витягли в пошкодженому місці кабель, з'єднали його і знову опустили в море. Але по кількох днях кабель порвався вдруге, і цього разу добути його з океанських глибин не вдалося.
Та інженери не відступилися. Відважний Сайрус Філд, ініціатор того підприємства, який важив усім своїм статком, запропонував нову підписку, її зразу було здійснено. Виготовили новий, досконаліший кабель. Пучок провідників у гумовій ізоляції для більшої певності покрили текстильною сорочкою і взяли в металеву арматуру. Тринадцятого липня 1866 року «Грейт-Істерн» знову виплив у море.
Все начебто було гаразд. Та не обійшлося без пригоди. Розмотуючи кабель, електрики помітили в декількох місцях недавно забиті цвяхи, певно, з наміром пошкодити серцевину. Капітан Андерсон скликав офіцерів та інженерів. Обміркувавши подію, вони об'явили: впійманого винуватця без суду викинуть у море. Відтоді злочинних спроб не було.
Двадцять третього липня «Грейт-Істерн» перебував десь за вісімсот кілометрів од Ньюфаундленду, аж раптом з Ірландії надійшла телеграма про замирення, укладене між Пруссією та Австрією по битві під Садовою. А двадцять сьомого липня команда судна вгледіла крізь туман гавань Гартс-Контент. Прокладання щасливо завершилося.
Я, звичайно, не сподівався побачити електричний кабель у тому самому стані, яким вийшов він із майстерень. Довжелезна гадюка, обліплена черепашковими скалками, лежала в кам'янистій оболонці, що захищала його проти молюсків-точильників. Кабель лежав на дні, недоступний морським хвилям, під тиском, сприятливим для електричних імпульсів – вони передавалися від Америки до Європи за тридцять дві сотих секунди. Кабель, безперечно, служитиме довіку, бо помічено: гумова ізоляція, перебуваючи в морській воді, дедалі міцнішає.
До того кабель лежить на вдало вибраному плато і ніде не провисає над глибинами, де б він міг обірватися. «Наутілус» опускався до найнижчих місць його залягання – на чотири тисячі чотириста тридцять один метр, та він і там лежав вільно, і трохи не натягшися.
Потому ми підійшли до місця, де 1863 року обірвався кабель. Океанське дно утворило тут долину сто двадцять кілометрів у широчінь; поставити на неї навіть Монблан – то й ця гора не виступала б над водою. На сході долина замикалася прямовисним муром дві тисячі метрів заввишки. Ми підійшли до нього двадцять восьмого травня. «Наутілус» перебував тепер всього за сто п'ятдесят кілометрів од Ірландії.
Може, капітан Немо попливе вище, щоб досягти Британських островів? Ні. На мій великий подив, він пішов на південь і повернувся в європейські води. Коли обходили Смарагдовий острів, переді мною майнули мис Клер і маяк Фастенет, що світив тисячам кораблів, котрі пливуть із Глазго або Ліверпуля.
З голови мені не йшло важливе питання. Чи зважиться «Наутілус» увійти до Ла-Маншу? Про це саме повсякчас питався в мене і Нед Ленд. Та що я міг йому відповісти? Капітан Немо не показувався нам на очі. Він уже дав канадцеві змогу глянути на американські береги, чи не покаже він мені французьких?
Тим часом «Наутілус» простував далі на південь. Тридцятого травня він минув Лендз-Енд і пройшов між південним краєм Англії та островами Сіллі.
Якби капітан Немо хотів увійти в Ла-Манш, він би мусив повернути просто на схід. Але він цього не зробив. Весь день тридцять першого травня «Наутілус» описував кола, і це мене заінтригувало. Здавалося, він шукає й не знаходить якогось місця. Опівдні капітан Немо сам став до стерна. До мене він не обізвався жодним словом і був похмурий, як ніколи. Що могло так його засмутити? Може, близькість європейських берегів? А може, перед ним повстали спомини про покинуту батьківщину? Що відчуває він зараз? Мучить його сумління чи скорбота? Я сушив цим собі голову, передчуваючи – капітанові таємниці якимсь випадком незабаром відкриються.
Назавтра, першого червня, «Наутілус» кружляв на тому самому місці. Напевне, він дошукується якоїсь потрібної йому точки. Капітан вийшов визначити висоту сонця. Море було спокійне, небо – чисте. За вісім миль на східному обрії малювалося велике судно. На ньому не було жодного прапора – тож я не міг дізнатися, якій державі судно належить. Капітан Немо за кілька хвилин до того, як сонце мало перейти меридіан, узяв секстанта і заходився робити виміри аж надто старанно.
Я саме був на палубі. Скінчивши виміри, капітан мовив:
– Тут!
Він спустився в судно. Чи помітив капітан, що невідоме судно змінило курс і пливло начебто до нас? Хтозна.
Я повернувся до салону. Віконниці зачинилися, зашуміла вода, наповнюючи резервуари. Тяговий гвинт не рухався, і тому «Наутілус» почав занурюватися вертикально. За кілька хвилин на глибині вісімсот тридцять три метри ми лягли на дно.
Світна стеля салону погасла, віконниці одчинилися, і крізь кришталеві шиби я побачив море, на півмилі довкола осяяне прожектором.
Я глянув у вікно правобіч. Переді мною були самі неосяжні спокійні води.
З вікна ліворуч виднілася на морському дні якась кучугура, що відразу привернула мою увагу. Здавалося, то якісь руїни, вкриті шаром білуватих черепашок, ніби сніговою габою. Я придивився уважніше до тої брили і пізнав невиразні обриси судна без щогл – воно, певно, сторчма пішло на дно. Видно, ця сумна подія сталася давно. Немало років довелося лежати на дні океану решткам корабельної катастрофи, коли на них нашарувалося стільки вапна.
Що ж воно за корабель? Чому «Наутілус» відвідав його могилу? Чому затонуло це судно?
Я не знав, що думати, аж раптом почув повільну мову капітана Немо:
– Колись це судно називалося «Марселець». Його спустили на воду 1762 року; на його борту було сімдесят чотири гармати. Тринадцятого серпня 1778 року під командою Пуапа Вертрьє воно відважно билося проти «Престона». Четвертого липня 1779 року разом із ескадрою адмірала Д'Естена здобуло Гренаду. П'ятого вересня 1781 року брало участь у бою графа де Грасс у бухті Чезапік. 1794 року Французька республіка перейменувала його. Шістнадцятого квітня того самого року судно прилучилося в Бресті до ескадри Вілларе-Жуайєз, приставленої охороняти транспорт пшениці, який ішов із Америки під командою адмірала Ван Стабеля. Одинадцятого і тринадцятого преріаля 8989
Преріаль – 9-й місяць року в першій французькій республіці: з 20 травня по 18 червня.
[Закрыть]другого року революції та ескадра зустрілася з англійським флотом. Пане професоре, нині тринадцяте преріаля – перше червня 1868 року. Сімдесят чотири роки тому, день у день, на цьому самому місці, на 47°24′ широти і 17°28′ довготи, корабель після героїчного бою з англійським флотом, коли всі його три щогли були збиті, трюм затопила вода, а третина команди вийшла з бою, волів потопити себе разом із трьомастами п'ятдесятьма шістьма моряками. Команда підняла на кормі свого прапора й, вигукуючи: «Хай живе республіка!» – разом із судном зникла під водою.
– Це «Месник»! – вигукнув я.
– Так, пане професоре, «Месник»! Чудове ім'я! – прошепотів капітан Немо, схрестивши на грудях руки.
XXI
«ГЕКАТОМБА» 9090
Гекатомба – у давніх греків жертвопринесення із ста биків. У переносному значенні – кривава бійня.
[Закрыть]
Ця манера говорити, ця несподівана сцена, ця розповідь про корабля-патріота, що її почато холодним тоном, а скінчено так схвильовано, нарешті сама назва «Месник», мовлена в значенні, добре мені зрозумілому, – все це, разом узяте, глибоко запало мені в душу. Я не зводив із капітана Немо очей. А він, простягши до моря руки, дивився полум'яним зором на преславні рештки. Може, мені так і не пощастить узнати, хто він, звідки прийшов і куди йде, проте я дедалі ясніше бачив: людина бере в ньому верх над ученим. Ні, не звичайна мізантропія загнала капітана і його товаришів в крицевий корпус «Наутілуса», а ненависть, така безмірна й велична, що її не міг угамувати й час.
Чи прагнула та ненависть помсти? Майбутнє незабаром відповість мені на це.
Тим часом «Наутілус» повільно спливав догори і невиразні обриси «Месника» мало-помалу танули. Невдовзі легке похитування судна показало – ми виринули на поверхню.
Аж раптом пролунав глухий вибух. Я глянув на капітана. Він і не ворухнувся.
– Капітане! – мовив я.
Він промовчав.
Я вийшов із салону й побіг на палубу. Консель і канадець уже були там.
– Що за вибух? – спитав я і глянув у напрямі судна, котре запримітив ще перед нашим зануренням. Воно наближалося до «Наутілуса» і, видно було, піддавало пари. До нього залишалося миль із шість.
– Гарматний постріл, – відповів Нед Ленд.
– Що за судно, Неде?
– Зважаючи на його такелаж, на низькі щогли – іду навзаклад: судно військове. От коли б воно пішло на нас! Хай би навіть потопило цього проклятого «Наутілуса»!
– Друже Неде, – сказав Консель, – а що це судно може зробити «Наутілусові»? Хіба поженеться за ним під воду? Чи обстріляє його на морському дні?
– А не могли б ви, Неде, визначити національність судна? – спитався я.
Канадець нахмурив брови, примружив очі й кілька хвилин своїм гострим зором пильно вдивлявся в судно.
– Ні, пане професоре, не можу. Прапора спущено. Та кажу напевне – судно військове, бо на вершечку грот-щогли майорить довгий вимпел.
Вже чверть години ми стежили за судном, яке йшло просто на нас. Проте навряд чи воно із такої віддалі могло розгледіти «Наутілуса», а тим паче збагнути, що це підводний корабель.
Трохи згодом канадець сповістив: це військове судно із тараном і двома панцерними палубами. Густий чорний дим кужелив із його двох димарів. Згорнене вітрилля зливалося з лініями рей. На гафелі – жодного прапора. Здаля не можна було роздивитись, якого кольору вимпел.
Корабель швидко линув уперед. Якщо капітан Немо підпустить його близько, ми матимемо добру нагоду врятуватися.
– Пане професоре, – сказав Нед Ленд, – коли судно наблизиться до нас на милю, я кинуся в море і пропоную вам зробити те саме.
Я нічого не відповів канадцеві й розглядав далі корабель, який більшав просто на очах. Чий би він не був – англійський, французький, американський чи російський, – певна річ, підбере нас, якщо допливемо до нього.
– З ласки пана професора нагадаю, – мовив Консель, – ми вже маємо деякий навик до плавання. І коли пан професор схоче піти за своїм другом Недом, він може покласти на мене обов'язки буксира.
Я не встиг ще відповісти, як з носової частини судна сапнув білий димок. За мить вода, збурена падінням важкого тіла, забризкала «Наутілусову» корму. І тут же долинув гарматний гуркіт.
– Вони по нас стріляють! – вигукнув я.
– Молодці! – буркнув канадець.
– Отже, ми не здалися їм тими, що зазнали катастрофи і вчепилися до корабельного уламка!
– З ласки пана професора… – почав Консель, але тут інше ядро забризкало його з ніг до голови.
– Гаразд, – мовив він, обтріпуючи воду. – З ласки пана професора – вони впізнали нарвала і стріляють по ньому.
– Та хіба ж вони не бачать, що мають діло з людьми! – вигукнув я.
– Певно, тому й палять! – відповів Нед, глянувши на мене.
Нараз мені сяйнуло в голові. Всі вже, безперечно, знають, як ставитися до існування цього вигаданого страхіття. Коли «Авраам Лінкольн» зіткнувся з нарвалом і канадець метнув у нього гарпуна, капітан Фарагут здогадався: нарвал – не що інше, як підводне судно, страшніше за надприродного кита.
Авжеж, саме так воно й повинно бути, і тепер, звичайно, по всіх морях ганялися за цією страшною нищівною машиною!
Так, «Наутілус» і справді страшний, коли капітан Немо призначив його на знаряддя помсти! Хіба тої ночі в Індійському океані, коли нас зачинили в камері, не напав він на якесь судно? Або чоловік, похований на кораловому кладовищі,– хіба він не жертва сутички з тим судном? То певна річ! Одна частка таємничого життя капітана Немо відкрилася. І хай навіть його особу не розгадали, – народи, об'єднавшися проти нього, ганялися вже не за химерою, а за людиною, котра прирекла їх своїй безжальній ненависті!
Все оте страшне минуле постало мені перед очима. Отже, замість друзів ми знайдемо на кораблі самих тільки безжальних ворогів.
Тим часом ядра дедалі густіше падали довкола нас. Кілька штук, вдарившись об воду, відлетіли далеко рикошетом. Одначе жодне не влучило в «Наутілуса».
Тепер корабель був не далі трьох миль од нас. Незважаючи на лютий обстріл, капітан Немо не виходив на палубу. Проте якби одне з конічних ядер влучило в «Наутілусів» корпус, це б могло бути для нього фатальним. І Нед Ленд озвався до мене:
– Пане професоре, ми повинні будь-що вибратися з цієї халепи. Подаймо їм знак! Сто чортів! Може, таки і зрозуміють, що ми – люди порядні!
Нед Ленд витяг носовичка, щоб помахати ним у повітрі. Та не встиг він його розгорнути, як залізна рука схопила канадця й повалила на палубу.
– Негіднику! – крикнув капітан Немо. – Ти хочеш, щоб я прикував тебе до «Наутілусового» тарана перше, ніж він проткне того корабля?!
Страшно було слухати капітана Немо, та ще страшніше – дивитися на нього. Лице сполотніло – так начебто його серце на мить перестало йому битися. Зіниці звузилися до краю. Він не говорив – він рикав. Схилившись над канадцем, він термосив його за плечі.
Потому капітан, покинувши Неда Ленда, обернувся до судна, що сипало ядра довкола «Наутілуса».
– Ага! Ти знаєш, хто я такий, кораблю проклятої держави! – закричав він могутнім голосом. – Мені не треба бачити кольору твого прапора, щоб узнати, чий ти! Дивись! Я тобі покажу свій прапор!
І капітан Немо розгорнув чорного прапора, такого самого, якого поставив на Південному полюсі.
В цю мить ядро навскоси вдарило в «Наутілусів» корпус; не завдавши ніякої шкоди, воно відскочило рикошетом, пролетіло повз капітана і впало в море.
Капітан Немо знизав плечима. Тоді обернувся до мене й різко промовив:
– Спускайтеся вниз – і ви, пане професоре, і ваші товариші!
– Капітане! – вигукнув я. – Невже ви атакуєте судно?
– Я його затоплю!
– Ви цього не зробите!
– Зроблю! – холодно відповів капітан Немо. – Не раджу вам судити мене. Випадок одкрив вам те, чого ви не повинні бачити. На мене напали. Відповідь буде страшна. Спускайтеся!
– Чиє це судно?
– Ви не знаєте? Що ж, тим краще! Принаймні його національність залишиться вам невідома. Сходьте.
Коли я спускався трапом, ще одне ядро вдарило в корпус. Мені почувся капітанів крик:
– Бий, навісний кораблю! Кидай марно свої ядра! Не минеш ти мого тарана! Тільки загинеш не на цьому місці. Я не хочу, щоб твої уламки торкалися славних решток «Месника»!
Я вернувся до себе в каюту. Капітан і його помічник залишилися на палубі. Гвинт почав обертатися. «Наутілус» швидко відійшов геть, так що ядра не могли вже до нього долітати. Але переслідування тривало, і капітан Немо тримався цієї самої віддалі.
Близько четвертої години пополудні, нетямлячись з хвилювання, я вернувся до головного трапа. Люка було відчинено. Я зважився вийти нагору. Капітан походжав по палубі сягнистим кроком. Він дивився на судно, що залишалося на віддалі п'яти-шести миль під вітром. Капітан кружляв навколо нього, як хижий звір, і, підбиваючи на переслідування, відводив судно далі на схід. Але сам не нападав. Може, він іще вагався?
Я спробував утрутитися востаннє. Та ледве заговорив, капітан примусив мене замовкнути.
– Я сам закон і суд! – сказав він. – Я поневолений, а це – мій поневолювач! Через нього я втратив геть усе, що любив, обожнював, плекав, – вітчизну, жінку, дітей, батьків! Все, що я ненавиджу, – на тому кораблі! Замовкніть!
Я востаннє глянув на корабля, який ішов на всіх парах, і вернувся до Неда й Конселя.
– Тікаймо! – вигукнув я.
– Гаразд, – відповів Нед. – Чиє це судно?
– Не знаю. Та хоч чиє було б – до ночі його затоплять. То ліпше вже загинути на ньому, аніж бути причетним до помсти, не знавши навіть, чи вона справедлива.
– І я такої думки, – холодно відповів Нед. – Почекаймо ночі.
Настала ніч. На борту «Наутілуса» панувала глибока тиша. Компас показував – курс не змінився. Я чув, як обертався гвинт, швидко й ритмічно розсікаючи воду. «Наутілус» плив поверхнею, звільна похитуючись з боку на бік.
Я й мої товариші надумали тікати тоді, коли судно підійде так близько, щоб нас могли почути або побачити; на щастя, місяць світив дуже ясно. А вже діставшись корабля, ми, коли й не зможемо відвернути навислої над ним загрози, принаймні зробимо все, що дозволять обставини. Разів кілька мені здавалося: «Наутілус» готується до нападу. Але він тільки підпускав ближче супротивника, а тоді знову відходив.
Частина ночі минула спокійно. Ми чекали слушного до втечі моменту. Стурбовані, лише зрідка перемовлялися. Нед Ленд хотів уже кидатися в море. Я вмовив його зачекати. Я вважав, що «Наутілус» атакуватиме судно на поверхні моря, а тоді наша втеча буде не тільки можлива, а й легка.
О третій годині ранку, хвилюючись, вийшов я на палубу. Капітан Немо не покидав її. Зараз він стояв біля свого прапора, що маяв під легким вітерцем. Капітан не спускав з ока судна. Його погляд, до краю напружений, здавалося, тримав, гіпнотизував і тяг за собою корабля певніше, аніж буксир!
Місяць саме покидав меридіан. На сході блиснув Юпітер. В цьому супокої природи небо й океан змагалися своєю тишею і море відкривало нічним зорям найкраще зі всіх свічад, які будь-коли відбивали їхній образ.
І коли я порівнював безмежний спокій стихій із гнівом, що причаївся в утробі невловимого «Наутілуса», все єство моє здригалося.
Військовий корабель був од нас за дві милі. Він наближався, простуючи на світло «Наутілусового» прожектора. Я бачив сигнальні вогні – зелений і червоний – та білий ліхтар на фок-щоглі. Мерехтливе світло осявало такелаж: певно, топки працювали на повну силу. Снопи іскор, розжарені вуглинки вилітали з димарів і зірочками розсипалися в темряві.
Я залишався на палубі до шостої ранку, але капітан Немо, здавалося, мене не помічав. Тепер судно було всього на півтори милі від нас, і тільки-но почало світати – знову взялось нас обстрілювати. Наближався час, коли «Наутілус» кинеться на ворога, а я й мої товариші назавше розлучимося із цією людиною, судити яку я не важився.
Я вже хотів був зійти вниз і попередити Неда й Конселя, аж тут на палубу вийшов капітанів помічник із кількома матросами. Капітан Немо не бачив їх чи, може, не хотів бачити. Зразу почалося рихтування до бою. Залізні поручні, що ними обнесено палубу, опущено. Кабіну прожектора й стерничу рубку втягнено всередину майже врівень із корпусом. Поверхня металевої сигари не мала тепер жодної опуклості, яка могла б заважати «Наутілусові» в маневруванні.
Я вернувся в салон. «Наутілус» і далі плив на поверхні. Ранішнє світло осявало воду. На шибках ряхтіли червонаві відблиски сонця, що зводилося над обрієм. Море звільна котило легенькі хвилі. Починався страшний день другого червня.
О п'ятій годині лаг показав – «Наутілус» пішов повільніше. Я збагнув, що він підпускає до себе ворога. Вибухи гучнішали. Ядра падали довкола нас, врізаючись у воду з якимсь дивним свистом.
– Друзі мої,– сказав я, – час настав. Потиснемо руки, і хай береже нас Господь!
Нед Ленд був сповнений рішучості, Консель спокійний, а я ледве стримував хвилювання.
Ми перейшли до бібліотеки. Штовхнувши двері, що вели до головного трапа, я почув – люк з гуркотом зачинився.
Канадець шарпнувся до східців, але я зупинив його. Ми почули свист – це в резервуари ринула вода. Справді, за хвилину «Наутілус» занурився в воду на кілька метрів. Я зрозумів його маневр. Було вже пізно діяти. «Наутілус» мав намір ударити двопалубне судно не в його непробивний панцер, а нижче ватерлінії, де панцера вже нема.
Отже, знову ми в'язні, та ще й повинні стати невільними свідками страхітливої драми. Проте часу на роздуми вже нема. Зачинившись у мене в каюті, ми мовчки дивились один на одного. Я впав у якесь заціпеніння. В голові – жодної думки. Такий гнітючий стан буває, коли ждеш страшного потрясіння. Я чекав, я слухав, слухав усім єством!
Тим часом «Наутілус» поплив хутчій. Певно, брав розгін. Корпус тремтів. Раптом я скрикнув: «Наутілус» ударив, але не дуже сильно. Я відчув – сталевий його таран пронизує жертву. Щось тріщало, скреготіло. «Наутілус» проходив крізь тіло корабля, неначе голка крізь полотно!
Я не міг більше витерпіти. Нестямно, як божевільний, вибіг із каюти й кинувся в салон. Там стояв капітан Немо. Похмурий і невблаганний, він мовчки дивився в вікно правого борту.
Корабель занурювався в воду, і, щоб дивитися на його агонію, опускався в безодню й «Наутілус». За десять метрів од себе я добре бачив розпанаханий корпус, – туди з шумом ринула вода; вище – подвійний ряд гармат. На палубі металися темні тіні.
Вода ринула й ринула в корабель. Нещасні видряпувалися на ванти, обліплювали щогли, борсалися в воді. Це був людський мурашник, зненацька залитий водою!
Я закляк, задубів, волосся стало руба; очі ледве не вилазили з лоба; мені забило дух, відняло голос; та я дивився! Нестримна сила тягла мене до вікна!
Величезний корабель занурювався повільно. Водночас опускався й «Наутілус», пильнуючи кожного його руху. Несподівано пролунав вибух. Стиснене повітря рознесло палубу, як вогонь – пороховий погріб. Навіть «Наутілуса» відкинуло силою вдару.
Тепер корабель швидко пішов на дно. Промайнули марси, обліплені людьми, реї, провислі під вагою багатьох тіл, тоді – вершечок грот-щогли. І темна маса зі всією командою мерців, поглинута жахливим виром, зникла з-перед очей…
Я повернувся до капітана Немо. Цей страшний судія, справжній архангел ненависті, не зводив очей зі своєї жертви. А коли все скінчилося, попрямував до дверей, відчинив їх і ввійшов до себе в каюту. Я провів його поглядом.
На стіні в каюті, вище портретів його улюблених героїв, я помітив портрет молодої жінки з двома дітьми. Якусь хвилю подивившись на них, капітан Немо простяг руки, впав на коліна і зайшовся риданням.
