Текст книги "20 000 льє під водою"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 28 страниц)
XIII
КІЛЬКА ЦИФР
Невдовзі ми сиділи на канапі в салоні, покурюючи сигари. Капітан розгорнув переді мною викреслення, що подавали в поздовжньому й поперечному перетині план «Наутілуса». Потому він сказав:
– Ось, пане Аронаксе, викреслення судна, на якому ви перебуваєте. За формою це видовжений циліндр із конічними краями. Він скидається на сигару; цю форму в Лондоні давно схвалено для таких-от конструкцій. Довжина циліндра сімдесят метрів, ширина в найгрубшому місці – вісім метрів. Співвідношення цих розмірів у наших швидкісних парових суднах прийнято як одиниця до десяти. Я ж не тримався усталених пропорцій, і судно моєї конструкції не зазнає великого опору, витиснена вода не гальмує його руху.
Ці дві величини дозволяють нам обчислити площу й об'єм «Наутілуса». Площа його – одна тисяча одинадцять і сорок п'ять сотих квадратного метра, об'єм – одна тисяча п'ятсот і дві десятих кубічного метра, – тобто судно, занурене в воду, витискує тисячу п'ятсот і дві десятих кубічного метра води.
Проектуючи підводне судно, я врахував, що дев'ять десятих його об'єму занурюватиметься і тільки одна десята виступатиме над водою. За таких умов судно має витискати не більше дев'яти десятих свого об'єму, тобто одну тисячу триста п'ятдесят шість і сорок вісім сотих кубічного метра води, або важити стільки ж тонн. Отже, конструкція судна не допускала навантаження, більшого за цю вагу.
«Наутілус» має два корпуси – внутрішній і зовнішній, з'єднані між собою двотавровими залізними балками; ці балки надають суднові надзвичайної міцності. Справді, завдяки тавровій сітці між двома сталевими обшивками судно витримує будь-який тиск, ніби в стінках немає порожняви, ніби вони монолітні. Обшивка «Наутілуса» не вгинається, але то не завдяки заклепкам: окремі частини корпусу складаються з однорідних матеріалів і зварені одна з одною; тим-то корпус такий монолітний, що здатен змагатися з найлютішими морськими бурями.
Корпус обшитий листовою сталлю, питома вага якої сім і вісім десятих. Зовнішня обшивка – п'ять сантиметрів завгрубшки, загальна вага – триста дев'яносто чотири і дев'яносто шість сотих тонни. Внутрішня обшивка, кіль – п'ятдесят сантиметрів заввишки, двадцять п'ять завширшки, на шістдесят дві тонни вагою, – машини, баласт та інше обладнання, умеблювання, внутрішні перегородки – все це разом важить дев'ятсот шістдесят одну й шістдесят дві сотих тонни. Загальна вага судна – тисяча триста п'ятдесят шість і сорок вісім сотих тонни. Це – зрозуміло?
– Цілком зрозуміло, – відповів я.
– Отож, – вів далі капітан, – «Наутілус» за таких умов виступає над водою однією десятою об'єму. А щоб зануритись до решти, «Наутілус» мусить мати резервуари, об'єм яких дорівнював би десятій частині загального об'єму, тобто резервуари на сто п'ятдесят і сімдесят дві сотих тонни води. Такі резервуари на судні є, пане професоре. Містяться вони в трюмі «Наутілуса». Тільки я відкрию крани, резервуари наповнюються водою і судно занурюється на рівень з морською поверхнею.
Я роздивлявся машини «Наутілуса» зацікавлено й пильно.
– Гаразд, капітане, але саме тут ми й стикаємось із справжніми труднощами. Я розумію – ви можете триматися на однім рівні з поверхнею води. Та хіба ваше судно, опускаючись на глибину, не зазнає побільшеного тиску верхніх шарів води; хіба не штовхає його вгору з силою, що дорівнює одній атмосфері на кожні тридцять футів води, тобто з силою одного кілограма на квадратний сантиметр?
– Цілком слушно, пане професоре!
– То коли ви по вінця не наповните ваших резервуарів, я не уявляю собі, як «Наутілус» опуститься на глибину.
– Пане професоре, – відповів капітан Немо, – не слід плутати статику з динамікою, це призведе до значних похибок. Не треба великих зусиль, щоб опуститися на дно океану, – адже тіла як такі мають тенденцію «пірнати» в воду. Тож слухайте.
– Я вас слухаю, капітане.
– Коли я взявся визначити, скільки має важити «Наутілус», щоб він міг опускатися вглиб, я передусім вирахував, як меншає об'єм морської води на різних глибинах під тиском верхніх її шарів.
– Певно, що так, – мовив я.
– Відомо, що вода ущільнюється, але незначною мірою. Ба й справді, за найновішими обчисленнями вона стискається на чотириста тридцять шість десятимільйонних при підвищенні тиску на одну атмосферу, чи на кожні тридцять футів глибини. Із заглибленням на тисячу метрів я врахував уже зменшення об'єму під тиском водяного стовпа тисячометрової висоти, себто – під тиском ста атмосфер. У такому разі об'єм поменшає на чотириста тридцять шість стотисячних. Водотоннажність самого судна побільшає до тисячі п'ятисот тринадцяти і сімдесяти семи сотих тонни, тоді як нормальна водотоннажність його – тисяча п'ятсот сім і дві десятих тонни. Таким чином, щоб збільшити водотоннажність, треба взяти на борт баласт на шість і п'ятдесят сім сотих тонни.
– Тільки й того?
– Тільки й того, пане Аронаксе, і ці обчислення легко перевірити. Я маю запасні резервуари місткістю на сто тонн. Це дозволяє мені занурюватися дуже глибоко. Коли ж мені хочеться виплисти на поверхню – досить випомпувати воду із запасних резервуарів; а захочеться, щоб «Наутілус» виплив на одну десяту свого об'єму, – мушу випомпувати всі резервуари.
Я нічим не міг заперечити математично обґрунтованих доказів.
– Згоден з вашими обчисленнями, капітане, – відповів я, – і тут марні будь-які вагання, бо їхню правильність щоденно стверджує саме життя. Однак я маю сумнів.
– Який саме, пане професоре?
– Коли ви перебуваєте на тисячометровій глибині, на судно тисне сто атмосфер. А щоб виплисти на поверхню, ви мусите спорожнити резервуари, аби полегшити «Наутілус», і тоді вашим помпам доводиться додати тиск на сто атмосфер, тобто тиск, що дорівнює ста кілограмам на один квадратний сантиметр. Це вимагає такої потужності…
– Яку може дати тільки електрика, – докінчив капітан Немо. – Повторюю, пане професоре, потужність моїх машин майже безмежна. Ви самі вже мали нагоду цього допевнитися, коли занурююсь на півтори-дві тисячі метрів. Але коли мені заманеться відвідати океанові безодні – побувати на глибині двох-трьох льє, я застосовую інший спосіб – складніший, а проте й надійніший.
– Що ж то за спосіб, капітане?
– Я спершу поясню вам, у який спосіб керується «Наутілус».
– З нетерпінням слухаю.
– Щоб скерувати судно на штирборт, бакборт, простіше кажучи, щоб вести судно по горизонталі, я використовую звичайне стерно з широкою лопаттю, припасованою до ахтерштевня, що повертається штурвалом та шуртросом. Але я можу скерувати «Наутілус» і по вертикалі знизу догори та згори донизу завдяки торчма укріпленим обабіч бортів двом похилим площинам, які вільно рухаються з допомогою важелів. Коли поставити ці площини рівнобіжно до кіля, судно плистиме горизонтально. Якщо вони стоятимуть похило, «Наутілус», залежно від кута нахилу, тягнеться гвинтом, опускається чи підіймається по діагоналі, подовжуваній на моє бажання. Як треба, я можу підійматися швидше, вимкнувши гвинта, і тоді виштовхуваний водою «Наутілус» рине догори, мов наповнений воднем аеростат у повітрі.
– Браво, капітане! – вигукнув я. – Але, виходить, стерничий веде під водою судно наосліп?
– Стерничий міститься в рубці, що зводиться над палубою. Ілюмінатори цієї рубки – опуклі, з грубого кришталю.
– Невже вони здатні опиратися такому великому тискові?
– Певна річ! Кришталь легко розбивається від удару, проте він
витримує величезний опір води. Тисяча вісімсот шістдесят четвертого року в Північному морі провадили експериментальну риболовлю при електричному світлі, і кришталеві пластинки сім міліметрів завгрубшки встояли проти тиску шістнадцять атмосфер. А ілюмінатори на рубці «Наутілуса» – двадцять один сантиметр завгрубшки, себто в тридцять разів грубші.
– Гаразд, капітане Немо, але щоб бачити, куди пливеш, потрібне світло, яке б розсіювало пітьму. Мені невтямки, як у темних водах…
– За рубкою вмонтований потужний електричний прожектор, що його проміння на півмилі освітлює воду.
– Он як! Браво, браво, браво! Тепер я збагнув, що воно за світний нарвал, котрий так пантеличив учених! До речі – оте злоповісне зіткнення «Наутілуса» із «Шотландією» було випадкове?
– Випадкове, пане Аронаксе! Я плив, занурений під воду на два метри, коли трапилася сутичка. Втім, я зразу завважив – ніякого лиха не сталося.
– Авжеж! Ну, а ваша зустріч з «Авраамом Лінкольном»?
– Пане професоре, мені дуже прикро, що пошкоджено одне із ліпших суден американського флоту, але на мене напали, і я мусив захищатися! Проте я вдовольнився незначною аварією. В найближчому порту фрегат полагодять.
– О, капітане, – вигукнув я, – ваш «Наутілус» – справді чудесне судно!
– Так, пане професоре, – схвильовано відповів капітан Немо, – і я люблю його, як плоть від плоті моєї. Коли на ваші судна чигає сила-силенна небезпек, що їх таїть у собі океан, коли найпершим враженням від моря, як влучно сказав голландець Янсен, є страх перед безоднею, то на моєму «Наутілусі» людині боятися нічого! Корпус його не вгинається, бо подвійна обшивка міцніша від заліза; в нього немає такелажу, який «стомлюється» від хитавиці; немає вітрил, що їх може зірвати вітер; немає парових котлів, котрі можуть вибухнути; «Наутілусові» не загрожує пожежа, бо він не дерев'яний, а залізний; йому не потрібне вугілля, запаси якого вичерпуються, бо він оснащений електричними машинами й відповідною апаратурою. Йому, на решті, нічого боятися зіткнення, бо він – сам-один у морських глибинах; йому не страшні бурі, бо за кілька метрів од морської поверхні панує незворушний спокій! Он як, пане професоре! Це досконале судно! І коли правда, що інженер більше вірить своєму суднові, ніж конструктор, а конструктор більше, ніж капітан, то зрозумійте, як безмежно довіряю «Наутілусові» я – його капітан, конструктор і винахідник воднораз!
Капітан Немо промовляв натхненно. Очі йому сяяли, він жваво жестикулював. Так, він любив це судно, як батько любить своє дитя!
Я не втримавсь і прохопився запитанням, яке, може, видалося капітанові нескромним:
– Ви, певно, інженер, капітане Немо?
– Так, пане професоре, – відповів він, – я навчався в Лондоні, Парижі, Нью-Йорку ще за тих часів, коли був земним житцем.
– Але ж як вам удалося зберегти таємницю спорудження цього чудесного «Наутілуса»?
– Кожну частину судна дістав я з різних куточків земної кулі, і то під вигаданим призначенням. Кіль викуваний у Крезо, гребний вал – у «Пена і К°» в Лондоні, обшивка корпуса – в Леарда в Ліверпулі, гвинт – у Скотта в Глазго. Резервуари виготовлено в «Кайля і К°» в Парижі, машини – у Круппа в Пруссії, таран – у майстернях Мотала в Швеції, вимірювальні прилади – в братів Гарт у Нью-Йорку і т. ін. Кожен із цих постачальників діставав мої черчення, підписані щоразу іншим прізвищем.
– Одначе всі ці частини треба було якимось чином зібрати, змонтувати?
– Пане професоре, я спорудив на пустельному острові серед океану корабельню. Там мої робітники, відважні мої товариші, яких я навчив суднобудівної справи, під моїм наглядом склали «Наутілуса». Коли роботу було завершено, вогонь знищив геть усі сліди нашого перебування на острові, що його б ладен я був розметати дощенту, якби тільки міг.
– Мабуть, спорудження судна коштувало вам чималих грошей?
– Пане професоре, кожна тонна панцерного судна коштує тисячу сто двадцять франків. «Наутілус» важить тисячу п'ятсот тонн. Отже, ціна йому – біля двох мільйонів франків, а разом із устаткуванням, із колекціями та мистецькими творами, що знаходяться на ньому, – понад чотири або й п'ять мільйонів.
– І останнє запитання, капітане Немо.
– Прошу, пане професоре!
– Ви дуже багаті?
– Безмежно багатий; я міг би легко сплатити десять мільярдів державного боргу Франції!
Я пильно глянув на капітана Немо. Чи не надуживає він моєю довірою? Побачимо!
XIV
«ЧОРНА РІКА»
Площа води на земній кулі сягає трьох мільйонів восьмисот тридцяти двох тисяч п'ятисот п'ятдесяти восьми квадратних міріаметрів 3636
Один міріаметр дорівнює 10 тисячам метрів.
[Закрыть], себто вода покриває понад тридцять вісім мільйонів гектарів земної поверхні. Об'єм цієї маси – два мільярди двісті п'ятдесят мільйонів кубічних миль, а якби всю цю воду вилити в кулясту посудину, діаметр її мав би шістдесят льє, а важила б вона три квінтильйони 3737
Квінтильйон– число, зображуване одиницею з 18 нулями, тобто 10'8.
[Закрыть]тонн. Щоб осмислити всі ці цифри, можна сказати – квінтильйон відноситься до мільярда, як мільярд до одиниці, або – в квінтильйоні стільки мільярдів, скільки в мільярді одиниць.
В геологічну епоху нашої планети за вогненним періодом ішов період водяний. Колись океан покривав усю землю. А згодом мало-помалу настав сілурійський період, – з океанового дна стали підійматися горби, на поверхні його з'явились острови, котрі зникали за великих потопів, а потім показувалися знову і, з'єднуючись між собою, утворювали суходоли; обриси земної поверхні мінялися й мінялися, аж доки кінець кінцем набули тих форм, які ми бачимо нині. Суша відвоювала в води тридцять сім мільйонів шістсот п'ятдесят сім квадратних миль, чи дванадцять мільярдів дев'ятсот шістнадцять мільйонів гектарів.
Обрис суходолів дозволяє поділити всі води на п'ять головних водозборищ: Північний Льодовитий океан, Південний Льодовитий океан, Індійський океан, Атлантичний океан і Тихий океан.
Тихий океан розстилається з півночі на південь між обома полярними колами і з заходу на схід між Азією та Америкою на протязі ста сорока градусів довготи. Це найспокійніший океан; течії його широкі й повільні, припливи й відпливи помірні, дощі рясні. Такий океан, з якого доля мені судила почати мою дивовижну мандрівку.
– Пане професоре, – промовив капітан Немо, – як хочете, ми точно визначимо місце, де знаходимось, і зафіксуємо вихідну точку нашої мандрівки. Зараз за чверть дванадцята. Я підійму судно на поверхню.
Капітан тричі натиснув кнопку електричного дзвоника. Запрацювали помпи; стрілка манометра показувала – тиск потроху меншає, отже, «Наутілус» підіймається. Нарешті вона стала.
– Ми на поверхні,– сказав капітан.
Я рушив до центрального трапа, зійшов залізними східцями нагору й крізь одчинений люк вибрався на палубу «Наутілуса».
Палуба виступала з води всього на вісім – десять сантиметрів. Веретенуватий корпус судна й справді скидався на довгу сигару. Металева обшивка була похожа на луску, що нею вкрите тіло великих наземних плазунів. Тепер я збагнув, чому навіть крізь найпотужніші біноклі це судно завжди приймали за морську тварину.
Посеред палуби височів горбок – то був човен, наполовину схований у корпусі. На носі й на кормі – дві невисокі кабіни з похилими стінками й грубими опуклими ілюмінаторами. Одна кабіна правила за рубку стерничому, в другій містився потужний електричний прожектор, що освітлював путь.
Море було спокійне, небо чисте. Довгий корпус «Наутілуса» стиха погойдувався на розлогих океанських хвилях. Східний вітерець ледь брижив водяний обшир. Незатуманений обрій сприяв щонайкращому спостереженню.
Скільки оком сягнути – вода й вода. Ні острівця, ні скелі. Жодного сліду від «Авраама Лінкольна». Безмежна пустеля.
Капітан Немо взяв секстанта й заходився вимірювати висоту сонця, щоб визначити, на якій ми широті. Він почекав, доки сонце зверне на полудень. Коли він стежив за сонцем, жоден його м'яз не здригнувся, і прилад був би такий само нерухомий, якби його тримала рука мармурової статуї.
– Полудень, – сказав він. – А тепер, пане професоре, якщо ваша ласка…
Я востаннє глянув на води, ледь жовтуваті,– ми, певне, випливли неподалік японських берегів, – і зійшов до великого салону.
Там за допомогою хронометра капітан визначив довготу, перевірив результати обчислень, зіставивши їх з попередніми спостереженнями, і мовив:
– Пане Аронаксе, ми перебуваємо під сто тридцять сьомим градусом і п'ятнадцятьма мінутами західної довготи…
– За яким меридіаном? – похопився я, адже з капітанової відповіді можна буде здогадатися, якої він національності.
– Пане професоре, я маю різні хронометри, поставлені за Паризьким, Гринвіцьким та Вашингтонським меридіанами. Але з пошани до вас я послуговуюсь Паризьким.
Така відповідь мені нічого не пояснила.
– Під сто тридцять сьомим градусом і п'ятнадцятьма мінутами західної довготи від Паризького меридіана та під тридцятим градусом і сімома мінутами північної широти, тобто за триста миль від берегів Японії. Отож сьогодні, восьмого листопада, опівдні, ми починаємо нашу підводну мандрівку.
– А тепер, пане професоре, – додав капітан, – можете віддатися своїй роботі. Я наказав узяти курс на ост-норд-ост на глибині п'ятдесяти метрів. Ось на цій карті ви позначатимете пройдений шлях. Салон до ваших послуг. А тепер дозвольте залишити вас.
Капітан Немо вклонився й вийшов. Зоставшися сам, я глибоко замислився. З думки не йшов капітан «Наутілуса». Чи дізнаюсь я коли-небудь, якої національності ця дивовижна людина, котра поставила себе поза всякою національністю? Звідкіля ця ненависть до людства, може, навіть ненависть, що волає про помсту? Чи не з тих він невизнаних учених, чи не з тих геніїв, що їх, за словами Конселя, «зневажив світ», чи не сучасний він Галілей 3838
Галілей Галілео (1564–1642) – видатний італійський учений; церква переслідувала його за вчення про те, що Земля та інші небесні тіла обертаються навколо Сонця.
[Закрыть]або учений муж, як американець Морі, що його кар'єру перервала революція? Я не годен був того розгадати. Мене, котрого доля закинула на його судно, мене, чиє життя було в його волі, він зустрів стримано, але прихильно. Проте він і разу не потис простягненої йому руки. Він і разу не простяг мені своєї.
Цілу годину я міркував, силкуючись проникнути в таємницю цієї загадкової людини. Потому мій погляд упав на карту, розгорнену на столі. Я заходився її розглядати й знайшов точку, де перехрещувалися широта й довгота, що їх визначив капітан Немо.
На морях, як і на суходолах, є свої річки. Це своєрідні течії, що їх упізнають по температурі й забарвленню; найвизначніша з них відома під назвою Гольфстрім. Наука позначила на карті земної кулі п'ять головних напрямів цих течій: перша на півночі Атлантичного океану, друга на півдні Атлантичного океану, третя на півночі Тихого океану, четверта на півдні Тихого океану і п'ята на півдні Індійського океану. Може, на півночі Індійського океану була й шоста течія, коли ще Каспійське й Аральське моря разом із великими озерами Азії складали один суцільний водний масив.
Отже, одна з цих течій, позначена на карті японською назвою Куро-Сіво, тобто «Чорна ріка», виходить із Бенгальської затоки, де її нагріває прямовисне проміння тропічного сонця; потім вона перетинає Малаккську протоку, іде вздовж берегів Азії, огинає їх з північної частини Тихого океану, ринучи аж до Алеутських островів. «Чорна ріка» несе з собою стовбури камфорного дерева та інших тропічних рослин і яскраво-синім забарвленням теплих вод вирізняється на тлі океану. Саме цю течію проходив «Наутілус». Я пильно розглядав її на карті, уявляючи, як вона губиться в безмежних обширах Тихого океану, і так замріявся, що не помітив, коли Нед Ленд і Консель стали одвір салону.
Обидва мої браві супутники очманіли з дива перед чудесами, що відкрилися їхнім очам.
– Куди ми попали?! Куди?! – вигукнув канадець. – Чи не до Квебекського музею?
– З дозволу пана професора, – зауважив Консель, – скорше до готелю «Сомерар»!
– Друзі мої,– мовив я, даючи їм знак увійти, – ви не в Канаді і не у Франції, а в салоні «Наутілуса», п'ятдесят метрів нижче від рівня моря.
– Доведеться повірити, коли так запевнює пан професор, – сказав Консель. – Та, щиро кажучи, на цей салон може здивуватися навіть такий фламандець, як я.
– Дивуйся, друже мій, та пильно все розглянь, такому-бо класифікаторові, як ти, тут є над чим попрацювати.
Підохочувати Конселя було зайве. Схилившись над вітриною, він уже бубонів щось мовою натуралістів:
«Клас черевоногих, родина трубачів, рід вужачок, вид Мадагаскарської ципреї»…
Тим часом Нед Ленд, що мало тямився на конхіології, розпитував мене про побачення з капітаном Немо. Чи вивідав я, що він за один, звідкіля й куди простує, в які нетрі нас тягне. Він сипав тисячі запитань, на які бракувало мені часу відповідати.
Я сказав йому все, що знав, радше, чого не знав, і спитався, що чував або бачив він.
– Нічого не бачив, нічого не чув, – відповів канадець. – Навіть не здибав нікого з команди. Чи, може, тут і команда електрична?
– Електрична!
– Та й справді можна повірити! Але ви, пане Аронаксе, – спитав Нед Ленд, ні на мить не зрікаючись своїх замірів, – може, ви мені скажете, скільки душ на судні? Десять, двадцять, п'ятдесят, сто?
– Не можу вам відповісти, Неде. Зрештою, послухайте моєї ради – викиньте собі з голови оті пусті вигадки захопити «Наутілус» чи втекти з нього. Це судно – справжнє чудо сучасної техніки, і я шкодував би, якби його не побачив. Немало знайшлося б охочих побувати на нашому місці, аби тільки глянути на ці чудеса. Отож заспокойтеся; радше спостерігаймо за тим, що діється довкола.
– Спостерігати! – вигукнув гарпунер. – Що тут можна побачити, у цій залізній тюрмі! Ми пливемо наосліп…
На останнім Недовім слові в салоні раптом погасло світло й запала цілковита темрява – аж мені враз заболіли очі, як то буває, коли зненацька вийдеш із пітьми на яскраве світло.
Ми заніміли, не знаючи, яка ще чигає на нас несподіванка – приємна чи лиха. Аж тут щось зашурхотіло. Здавалося, зовнішня обшивка «Наутілуса» розсувається.
– По всьому! Каюк! – вигукнув Нед.
– Зграя гідромедуз! – пробурмотів Консель.
Несподівано в салоні поясніло. Світло лилося зокола крізь двоє овальних вікон обабіч салону. Товщу води пронизував сліпучий прожектор. Дві кришталеві шиби відділяли нас од океану. На саму тільки думку, що ця ламка заслона може тріснути, я здригнувся; та міцна мідяна рама надавала шибам майже незламної тривкості.
Прожектор освітлював море на цілу милю довкола «Наутілуса». Що за видиво! Яке перо спроможне його описати! Хто годен відтворити красу проміння, що міниться веселкою в прозорих морських водах – від глибинних шарів аж до поверхні!
Морська вода надзвичайно прозора. Вона просвічується ліпше за джерельну воду. Розчинені в ній мінеральні й органічні речовини ще побільшують її прозорість. Приміром, біля Антильських островів, крізь шар води сто сорок п'ять метрів завгрубшки видніє піщане дно, а сонячне проміння сягає на триста метрів у глибину. Та електричне сяйво, що спалахнуло в океановій безодні, пронизувало водяні обшири набагато далі. «Наутілус» плив, здавалося, не в осяйній воді, а в текучому полум'ї.
Якщо вірити гіпотезі Еремберга, котрий уважав, ніби вода в морських глибинах випромінює світло, то природа справді дарувала морським мешканцям одне зі своїх найчарівніших видив. Я впевнився в цьому, споглядаючи, як ряхтіло різнобарвне проміння. Ми дивилися в безодню незвіданого. Поряд із темрявою салону світло зовні яріло ще яскравіш, і крізь кришталеві шиби океан скидався на велетенський акваріум.
Здавалося, «Наутілус» не пливе, а стоїть на місці. Це тому, що за вікнами – жодної цяти, яка б засвідчувала рух судна. Проте вряди-годи перед нашими очима пролітали струмені води, розтяті форштевнем.
Зачаровані, ми припали до вікна, не здобуваючись на слово. Нарешті Консель промовив:
– Ви, друже мій Неде, хотіли бачити – от і дивіться!
– Дивовижно! Дивовижно! – скрикував приголомшений канадець, забувши про свою лють і задуми втечі.– Варто поїхати на край світу, аби побачити таку красу!
– Тепер я розумію життя капітана Немо! – вигукнув я. —Він сотворив собі незвичайний світ і насолоджується його чудесами.
– Ну, а де ж риба? – запитав канадець. – Я не бачу риби!
– Чи вам не однаково, друже Неде, – озвався Консель, – ви ж на ній зовсім не тямитесь.
– Я не тямлюся! Та я ж рибалка! – вигукнув Нед Ленд.
Між двома друзями розгорілася суперечка – обидва вони зналися на рибі, та міряли її різною мірою.
Відомо, що риби складають четвертий і останній клас хребетних. Наука визначила їх як «хребетних з подвійним кровообігом та холодною кров'ю, що дихають зябрами й пристосовані до життя в воді». Вони складають дві різні групи – костисті та хрящеві. Костисті – це риби з кістяним хребтом, хрящеві – з хрящевим.
Може, канадець і чував щось про такий поділ, але Консель знався на класифікації значно краще. А що він був приязний до Неда – йому до жаги схотілося просвітити гарпунера.
– Друже мій Неде, ви, як кажуть, гроза риб, ви ревний і сміливий рибалка. Ви на своїм віку виловили силу-силенну цих цікавих істот. Але я ладен забитися навзаклад – ви й уявлення не маєте, як їх класифікують.
– Овва! Яка мудрація! – серйозно відповів гарпунер. – Риб класифікують на їстівних і неїстівних.
– Так можуть класифікувати тільки обжери, – відповів Консель. – А чи знаєте ви, яка різниця між костистими рибами та хрящевими?
– Може, й знаю, Конселю!
– А як далі ділиться кожен із цих двох класів?
– Та хто його знає!
– Отож слухайте, любий Неде, та добре затямте! Костисті риби діляться на шість підрядів. Перший – колючопері з цілісною і рухомою верхньою щелепою, з гребінцюватими зябрами. До цього підряду належить п'ятнадцять родин, тобто три чверті всіх відомих риб. Представник – звичайний окунь.
– Нічогенький на смак, – додав Нед Ленд.
– Другий підряд, – вів далі Консель, – риби з черевними плавцями, що містяться позаду грудних, але не сполучені з плечовою кісткою. До нього належить п'ять родин, здебільша – прісноводні риби. Представники підряду: короп, щупак.
– Фе! – зневажливо скривився канадець. – Прісноводна риба!
– Третій підряд – м'якопері, у яких черевні плавці під грудними і сполучаються з плечовою кісткою. Підряд нараховує чотири родини. Представники: палтус, камбала.
– Смаковита риба! Ой і смаковита! – вигукнув гарпунер, що не визнавав іншої класифікації, окрім смакової.
– Четвертий, – спокійно правив своєї Консель, – безпері, з видовженим тілом, без черевних плавців, укриті твердою слизуватою шкірою. До цього підряду належить лише одна родина. Це вугрі – звичайний та електричний.
– Риба так собі! – озвався Нед Ленд.
– П'ятий підряд – пучкуватозяброві з цілісною рухливою щелепою, зябри складаються з китичок, розташованих парами вздовж зябрових дуг. Сюди належить одна родина. Представники: морський коник, летючий дракон.
– Гидота! Гидота! – скривився гарпунер.
– Нарешті шостий підряд – зрослощелепні; в них кістки, що обмежують рот, зверху зрослися, і через те щелепи не рухливі; вони не мають черевної порожнини. Представники: голчасточеревні та риба-місяць.
– Цією поганню тільки каструлю паскудити! – вигукнув канадець.
– Ну, любий Неде, ви що-небудь зрозуміли? – запитався вчений Консель.
– Анічогісінько не второпав, – відказав гарпунер. – Та дарма, розказуйте далі, цікаво послухати.
– Що ж до хрящових риб, – статечно провадив далі незворушний Консель, – то вони нараховують всього три підряди.
– І то багато! – буркнув Нед.
– Перший – круглороті, в яких за щелепу править один носовий отвір, а за черепом є ряд круглих зябрових дірочок. Цей підряд має тільки одну родину. Представник: мінога.
– Смачна риба! – сказав Нед Ленд.
– Другий – селахії; їхні зябри подібні до зябрових отворів круглоротих, тільки з рухомою нижньою щелепою. Підряд найбільший у класі. Ділиться на дві родини. Представники: акули й скати.
– Що! Акули й скати в однім підряді? Ну, друже Конселю, в інтересах скатів, не раджу вам кидати їх разом до однієї банки.
– Третій, – вів далі Консель, – осетрові, що їх зябри відкриваються, як звичайно, однією щілиною, котра прикривається зябровою покришкою. До підряду належать чотири види. Представник: осетер.
– О! Любий Конселю, ви приберегли на кінець найсмачніше – принаймні як на мене. І то все?
– Атож, любий Неде, – відповів Консель. – І запам'ятайте: знати все це – ще нічого не знати, бо родини діляться на роди, види, різновиди… 3939
Нині ця класифікація застаріла.
[Закрыть]
– Друже Конселю, – озвався гарпунер, зазирнувши в вікно, – ось вам і різновиди!
– Еге ж, риби! – вигукнув Консель. – Геть-чисто акваріум!
– Ні! – заперечив я. – Бо акваріум не що інше, як клітка, а ці риби вільні, ніби птахи в небі.
– Ану-бо, друже мій Конселю, назвіть їх, назвіть! – мовив Нед Ленд.
– Ну, це не з моєї галузі,– відмагався Консель. – Це вже справа пана професора.
Авжеж, добра душа, завзятий класифікатор, Консель не був натуралістом, і я не певен, чи одрізнив би він тунця від макрелі. Натомість Нед Ленд міг зразу назвати будь-яку рибу.
– Баліст, – сказав я.
– І то баліст китайський! – докинув Нед Ленд.
– Рід балістів, родина твердошкірих, підряд зрослощелепних, – бубонів Консель.
Справді, з них двох разом вийшов би пречудовий натураліст.
Канадець не помилився. Зграї китайських балістів з плескуватим тулубом, зі шпилькою на спинному плавцеві вигравали навколо «Наутілуса», наїжачивши колючки, що стирчали чотирма рядами обабіч хвоста. Годі й уявити щось гарніше над їхню шкіру, сіру на спині, білу на череві, з золотавими цятками, що ряхтіли в темних струменях.
Поміж балістами, наче полотнища, гнані вітром, шастали скати; серед них, на мою велику втіху, я пізнав китайського ската з жовтавою спиною, ніжно-рожевим черевом і трьома шпичаками над оком; це воістину невиданська риба, і свого часу навіть Ласепед не вірив, що вона існує, бо бачив цього ската тільки в одному альбомі японських малюнків.
Дві години підводне військо супроводило «Наутілус». У цьому барвистому мінливому рої я помітив зеленого губаня, барабульку, помальовану двома чорними смугами, білого бичка із закрученим хвостом та фіолетовими цятками на спині, японську скумбрію, чарівну макрель тутешніх вод із блакитним тілом та сріблястою головою, блискучих лазуровиків, сама назва яких замінює докладний опис, спар пругастих із різнобарвними плавцями – блакитними і жовтими, спар смугастих із темним кільцем на хвості, спар, зграбно підперезаних шістьма пасами, трубкоротих, що їх рот подібний до дудочки, або морських бекасів – деякі з них сягають метра завдовжки, японських саламандр, мурен єхиднів, шестифутових гадюк із маленькими жвавими очима та вишкіреною зубастою пащекою.
Вкрай захоплені, ми любувалися на це видовище. Нед називав риб, Консель класифікував їх, а я милувався з їхніх жвавих рухів та зграбних форм. І не скажеш, яка краща. Ніколи не випадало бачити мені цих риб живими, та ще й у їхній природній стихії.
Я не описуватиму всіх різновидів, що промайнули перед нашими зачудованими очима, всього багатства Японського та Китайського морів. Риб – а їх було, як птахів у повітрі,– приваблювало, безперечно, електричне сяйво.
Зненацька в салоні спалахнуло світло. Металеві віконниці засунулися. Дивне диво зникло. Та я ще довго сидів замріяний. Згодом мій погляд упав на прилади, що висіли по стінах. Компас і далі показував курс норд-ост, манометр – тиск п'ять атмосфер, що відповідав п'ятдесятиметровій глибині, а електричний лаг – швидкість п'ятнадцять миль на годину.
