Текст книги "20 000 льє під водою"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 28 страниц)
XI
«НАУТІЛУС»
Капітан Немо попростував до виходу, я – слідом за ним. Двійні двері в глибині їдальні відчинилися, і ми ввійшли до суміжної кімнати, такої ж просторої, як і їдальня.
Це була бібліотека. У високих, інкрустованих міддю шафах із чорного палісандра на широких полицях вишикувались книги в однаковій оправі. Усі стіни зверху донизу заставлено шафами, а при них тяглися оббиті коштовною шкірою широкі дивани, що надавали кімнаті особливого комфорту. Біля диванів височіли пюпітри для книжок, що їх можна було підіймати й опускати. Посеред кімнати стояв чималий стіл, захаращений брошурами, з-поміж яких видніло кілька давніх газет. Весь цей гармонійний ансамбль осявало м'яке електричне світло, що лилося з чотирьох матових куль, наполовину вмонтованих у ліпну стелю. Я зачудовано оглядав залу, вмебльовану з таким вишуканим смаком.
– Капітане Немо, – мовив я до господаря, – ваша бібліотека зробила б честь будь-якому палацові на землі; я дивуюся на саму тільки думку, що ви, живучи в морських глибинах, маєте при собі такі неоціненні скарби.
– А де ж іще, пане професоре, можна знайти ліпші умови до праці? Безгоміння, самітність! – відповів капітан Немо. – Хіба ваш кабінет у Паризькому музеї має такі вигоди?
– Звичайно, ні! Мушу визнати – мій кабінет занадто вбогий проти вашої бібліотеки. Тут щонайменше шість-сім тисяч томів…
– Дванадцять тисяч, пане Аронаксе. Книги – єдине, що в'яже мене з землею. Адже світ не існує для мене відтоді, як мій «Наутілус» вперше занурився в морську глибінь: тоді я востаннє купив книги, журнали, газети; і від тої хвилі людство для мене перестало мислити, перестало писати. Всі мої книги до ваших послуг, пане професоре; можете вільно користуватися ними.
Подякувавши капітанові Немо, я підійшов до полиць. Яких тільки книжок не було тут: наукові, філософські, художні, та ще й багатьма мовами! Проте я не завважив жодної праці з політичної економії. Певно, їм суворо заказаний сюди доступ. І ще цікава деталь – всі книги, незалежно від мови, якою вони написані, стояли впереміш. Мабуть, капітан «Наутілуса» вільно володів багатьма мовами.
Мені впали в око шедеври стародавніх і сучасних письменників та мислителів – усе найцінніше, що створило людство в царині історії, поезії, прози й науки, – від Гомера до Віктора Гюго, від Ксенофонта до Мішле, від Рабле до Жорж Санд 3030
Гюго Віктор (1802–1885) – французький письменник. Ксенофонт (430–355 до н.е.) – давньогрецький письменник. Мішле (1798–1874) – французький історик. Жорж Санд (1804–1876) – французька письменниця.
[Закрыть]. Але особливо багато було в цій книгозбірні наукової літератури; книжки з механіки, балістики, гідрографії, метеорології, географії, геології тощо посідали не менш почесне місце, аніж праці з природничої історії. Я побачив тут повне видання творів Гумбольдта, Араго, праці Фуко, Анрі Сен-Клер Девіля 3131
Гумбольдт (1769–1859) – видатний німецький вчений-природознавець. Фуко (1819–1868) – французький фізик. Девіль Анрі Сен-Клер (1818–1881) – французький хімік.
[Закрыть], Мільн-Едвардса 3232
Мільн-Едвардс (1835–1900) – французький зоолог і палеонтолог. Тіндаль (1820–1893) – англійський фізик. Бертелло (1827–1907) – французький хімік. Секкі (1818–1878) – італійський астроном. Петерманн (1822–1878) – німецький географ і картограф. Морі (1806–1873) – американський океанограф і метеоролог. Агассіс (1807–1873) – швейцарський природознавець.
[Закрыть], Катрфажа, Тіндаля, Фарадея, Бертелло, абата Секкі, Петерманна, капітана Морі, Агассіса й інших авторів; мемуари Академії наук, наукові збірники багатьох географічних товариств і т. ін. І в цій почесній шерезі стояли й два томи моїх праць, що, певно, їх коштом я завдячував гостинності капітана Немо. Поміж книгами Жозефа Бертрана 3333
Бертран Жозеф (1822–1900) – французький математик.
[Закрыть]я побачив «Основи астрономії» – книгу, видану 1865 року; тож я зробив висновок, що «Наутілус» спущено на воду не раніш цього часу. Отже, капітан Немо мандрує океанськими глибинами десь із три роки! Зрештою, мені, напевне, вдасться визначити точнішу дату, якщо я знайду на полицях книжки пізнішого видання. Але на те матиму згодом доволі часу; поки що я прагнув побачити інші «Наутілусові» чудеса.
– Пане добродію, – сказав я капітанові,– вельми вдячний вам, що ви ласкаво запропонували до моїх послуг таку чудову книгозбірню. Це справжні скарби науки. Я охоче з них користатимусь.
– Це не тільки бібліотека, – відповів капітан Немо. – Це воднораз і курильна кімната.
– Курильна кімната? То на цьому судні палять?
– Звичайно!
– Але ж, пане добродію, я тоді мушу думати, що ви зберігаєте зносини з Гаваною!
– Аж ніяк, – заперечив капітан. – Прошу вас, пане Аронаксе, ось сигара; хоч вона й не гаванська, та, коли ви знаєтесь на тому, сигара припаде вам до смаку.
Я взяв сигару, що формою скидалась на гаванську, але яснішого забарвлення – золотавого. Запаливши її від світильника, що стояв на зграбній бронзовій підставці, я затягнувся з жагою завзятого курця, котрий кілька день не палив.
– Яка розкіш! – промовив я. – Але ж це не тютюн.
– Тютюн, тільки не гаванський і не східний. Це багаті на нікотин водорості, що й їх, нехай не дуже щедро, але дарує мені море. То ви сумуєте за гаванськими сигарами?
– Віднині, капітане, я їх зневажаю.
– Ну й паліть собі досхочу, не думаючи, звідкіля ці сигари. Жодна митниця не оподаткувала їх, але від того, мені здається, вони не гірші.
– Аж ніяк.
У цю мить капітан Немо відчинив двері, що були навпроти тих, котрими увійшли ми до бібліотеки, і ми вступили до просторого, залитого світлом салону.
Це була овальна зала десять метрів завдовжки, шість завширшки і п'ять заввишки. Лампи, сховані в оздобленій зграбними арабесками стелі, осявали яскравим, але м'яким блиском усі дива, зібрані в цьому музеї. Так, то був справжній музей, де мудра й щедра рука поєднала всі скарби природи й мистецтва в такому мальовничому безладді, яким позначається житло митця.
Десятка зо три полотен великих майстрів в однакових рамах прикрашували стіни, обтягнені шпалерами строгого рисунка; між картинами висіли блискучі щити й лицарська зброя. Я побачив коштовні полотна, що ними колись милувався в приватних галереях Європи й на виставках. Тут представлені різні школи давніх митців: Рафаелева «Мадонна», «Діва» Леонардо да Вінчі, «Німфа» Корреджо, Тиціанова «Жінка», «Уклінність волхвів» Веронезе, «Успіння» Мурільйо, Гольбейнів «Портрет», Веласкесів «Чернець», «Мученик» Рібери, Рубенсів «Ярмарок», два фламандських пейзажі Тенірса, три жанрові картини Жерара Доу, Метсу, Поля Поттера, двоє полотен Жеріко і Прюдона, кілька морських образків Бекюйзена та Верне. Я завважив і картини сучасних художників: Делакруа, Енгра, Делана, Труайона, Мессоньє, Добіньї. По кутках цього чудового музею височіли прегарні бронзові й мармурові копії античних скульптур. О, віщування капітана «Наутілуса» збувалося – з великого дива мені забило дух.
– Сподіваюся, пане професоре, – мовив цей незвичайний чоловік, – ви мені подаруєте, що я вас приймаю попросту, без церемоній, та ще й у салоні, де панує таке безладдя.
– Пане добродію, – відповів я, – не дошукуючись, хто ви такий, мушу сказати: ви – справжній митець!
– Всього-на-всього аматор. Я здавна залюбки збирав прекрасні витвори людських рук. Я шукав завзято, збирав невтомно, і мені поталанило знайти кілька справді вельми коштовних речей. Ці картини – останнє, що нагадує мені про землю, котрої для мене вже немає. І сучасні ваші митці для мене – те саме, що й давні. Дві тисячі літ їм чи три – мені однаково. Геній не має віку.
– А ці композитори? – запитався я, показуючи на партитури Вебера, Россіні, Моцарта, Бетховена, Гайдна, Мейєрбера, Герольда, Вагнера, Обера, Гуно, розкидані на великому органі, що приходився на всю ширину стіни.
– Про мене, ці композитори, – відповів капітан Немо, – Орфеєві сучасники, бо різниця в часі стирається в пам'яті мерців – а я мрець, пане професоре, такий самий мрець, як ті ваші друзі, котрі спочивають під землею!
Капітан Немо замовк і глибоко замислився. Схвильований до краю, я дивився на нього, мовчки вивчаючи незвичайне його лице. Він сперся на коштовний мозаїковий стіл і, здавалося, не бачив мене і геть про мене забув.
Мені не хотілося виводити його із задуми, і я став роздивлятися інші дива цього пишного салону.
Опріч чудес мистецтва, було тут рясно чудес природи. Найперше – водорості, мушлі та інші океанові витвори, що їх, певна річ, зібрав сам капітан Немо. Посеред салону бив водограй, підсвічений зісподу електрикою; струминки води спадали в басейн – велетенську мушлю-тридакну. Своїм тонко зазубленим обводом ця мушля сягала шести метрів. Отже, вона була більша за тих прегарних тридакнів, що їх Венеціанська республіка подарувала Францискові І.
Довкола басейну, в гарних вітринах, оправлених міддю, розкладено й розставлено коштовніші взірці морської флори й фауни, що їх будь-коли випадало бачити натуралістові. Можна собі уявити мою втіху, коли я на них глянув, – втіху природознавця!
Розділ зоофітів представляли надзвичайно цікаві зразки двох груп – поліпів та голчастих. Перша група складалася із органчикових і горгонієвих віялуватих коралів, сирійських губок, молуккських ізид, морського пір'я, чудових лофогелій норвезьких морів, розмаїтих парасолькових, альціонієвих, цілої низки мадрепорових коралів; з-поміж них я вирізнив чудових очастих коралів із острова Бурбон, схожих на віяла, «Нептунову колісницю» з Антильських островів; нарешті, тут були всі види дивовижних поліпових колоній, що утворюють цілі острови, які з часом, може, перетворяться на суходоли. Голчасті, прикметні своєю колючою оболонкою, – морські зірки, морські лілеї, стеблисті лілеї різокринуси, астерофони, морські їжаки, голотурії і т. ін., – складали повну колекцію представників цієї групи.
Посеред салону бив водограй: струминки води спадали в басейн – велетенську мушлю-тридакну.
Якому-небудь вразливому конхіологові 3434
Конхіолог – учений, що вивчає особливості будови черепашок, молюсків.
[Закрыть], певно, запаморочилось би в голові, коли б він побачив вітрини з багатющими колекціями молюсків. Передовсім – безцінна колекція м'якотілих, яку мені годі й описати. Назву лише окремі взірці, єдине задля того, щоб закарбувати їх у пам'яті: шляхетна королівська молот-риба, виловлена з Індійського океану, – на її червоно-брунатному тілі ясніють білі цяти; імператорський спонділ, барвистий, весь укритий колючками, рідкісний екземпляр у європейських музеях, – я оцінив би його в двадцять тисяч франків; австралійська молот-риба, що її дуже важко спіймати; екзотичні сенегальські букарди, двостулкові білі мушлі, такі крихкі, що розсипаються на порох од найменшого дотику; численні різновиди морського щіпця з Яви, слимаки на взірець вапнякових рурок, облямовані листуватими брижами, – предмет особливого захоплення знавців; всі види черевоногих, од жовто-зеленавих, що їх виловлюють у морях Америки, до брунатно-рудих, що водяться у водах Австралії; одні з них, знамениті своєю черепицеподібною мушлею, потрапили сюди із Мексиканської затоки, інші – із південних морів; прегарний новозеландський шпорник; чудові теліни, коштовні цитери й венуси, сітчасті перламутрові кадрани з берегів Транкебару, зелені стулки з китайських морів, маловідомий вид конусуватих слимаків, всі види вужачок, що правлять в Індії та Америці за монети, «слава морів» – найкоштовніша мушля Східної Індії, нарешті, літорини, дельфінки, вежки, янтини, яйцевидки, оливи, мітри, шоломи, пурпурниці, трубачі, арфи, скельниці, тритони, церіти, веретена, блюдця, шкельця, клеодори – тендітні, ламкі мушлі, що їх учені всього світу назвали найгарнішими іменами.
В окремих вітринах розкладено разки невидано гарних перлів, які сліпуче ряхтіли під електричним світлом, – рожеві перлини, добуті із дна Червоного моря, зелені перлини з Галіотису, жовті, блакитні, чорні перлини – дивовижний витвір молюсків усіх океанів і деяких мушлів північних рік; нарешті, кілька неоціненних взірців, добутих із найрідкісніших скойок. Деякі перлини – більші за голубине яйце; кожна з них коштувала дорожче від тієї перлини, що її мандрівник Таверньє продав перському шахові за три мільйони; вони були гарніші навіть за перлину імама Маскатського, котра, на мою думку, не мала собі рівної у всьому світі.
Я не годен був визначити вартості цієї колекції. Капітан Немо мусив би витратити мільйони, щоб її придбати, і я запитував себе – з якого джерела він черпає кошти на вдоволення своїх колекціонерських забаганок? Аж тут капітан озвався:
– Ви роздивляєтесь мої мушлі, пане професоре? Вони, безперечно, гідні уваги натураліста, але мені вони аж надто любі, бо я збирав їх своїми руками, і на земній кулі не знайдеться моря, де б я не побував, їх шукаючи.
– Розумію, капітане, я розумію, яка щира втіха милуватися на такі скарби. І всі коштовності зібрано вашими руками. В жодному європейському музеї нема таких-от витворів океану. Та коли я, милуючися ними, вичерпаю своє захоплення, що залишиться для судна? Я не хочу вникати у ваші таємниці, але скажу вам щиро: «Наутілус», його навдивовижу потужні двигуни, його надзвичайна маневреність – усе це до краю збуджує мою цікавість. На стінах вашого салону я бачив якісь невідомі мені прилади. Чи можу я довідатись…
– Пане Аронаксе, – відповів капітан Немо, – я вже сказав вам, що ви вільні на моєму судні, отже, нема куточка, куди вам заказано доступ. Ходіть, де схочете, оглядайте все, що вас цікавить, а я радо стану вам за провідника.
– Не знаю, як вам і дякувати, капітане. Я, певне, не надуживатиму вашою люб'язністю. Дозвольте мені тільки дізнатися – що це за прилади…
– Пане професоре, точнісінько такі прилади є в моїй кімнаті, і я охоче поясню їх призначення. Але спершу вступимо до вашої каюти. Треба ж вам знати, де ви мешкатимете.
Ми вийшли з салону й опинилися в коридорі. Потім пройшли іще трохи, і капітан завів мене не до каюти, а скорше до покою, вигідно, ба навіть розкішно вмебльованого.
Мені залишалося тільки подякувати господареві.
– Ваша кімната межує з моєю, – сказав він і одчинив другі двері,– а моя сполучається з салоном, де ми тільки-но були.
Ми ввійшли до капітанової каюти. Спартанська, майже аскетична обстанова. Залізне ліжко, робочий стіл, стільці, туалет – оце й усе. В кімнаті стояли присмерки.
Капітан Немо показав на стілець.
– Прошу сідати! – промовив він.
Я сів. Помовчавши хвильку, капітан Немо заговорив.
XII
ВСЕ ЗА ДОПОМОГОЮ ЕЛЕКТРИКИ
– Пане Аронаксе, – промовив капітан Немо, показуючи на прилади, що висіли по стінах, – ось апарати, необхідні, щоб керувати «Наутілусом». І тут, і в салоні – завжди в мене на очах – вони визначають курс мого судна й водночас показують, де саме в океані ми знаходимось. Деякі прилади вам знані. Ось термометр, що визначає на судні температуру повітря; барометр, що вимірює атмосферний тиск і провіщає зміну погоди; гігрометр, що показує вологу повітря; штормглас, що дає знати про наближення бурі; компас указує шлях, секстант дозволяє за висотою сонця точно дізнатись про широту, хронометри – про довготу; нарешті, з допомогою далекоглядних труб, денних та нічних, я озираю будь-яку точку обрію, коли «Наутілус» виринає на поверхню.
– Так, усе це – звичайні прилади мореплавців, і я добре на них знаюся. Одначе тут є й прилади, які, мабуть, мають особливе значення саме для керування «Наутілусом». Ось, скажімо, цей циферблат із рухливою стрілкою – не манометр?
– Так, манометр. Він вимірює тиск води і тим самим визначає глибину, на якій перебуває «Наутілус».
– А ці зонди?
– Це термічні зонди, котрими вимірюється температура різних шарів води.
– Ну, а ці ось прилади я бачу вперше.
– Отут, пане професоре, я мушу вам дещо пояснити. Будь ласка, послухайте.
Помовчавши, він повів далі:
– В природі є сила – могутня, слухняна, стрімка й покірна. На моїм судні їй підвладне все! Вона дає світло, тепло, рухає всі механізми. Ця сила – електрика.
– Електрика?! – здивовано вигукнув я.
– Так, пане професоре.
– Але ж, капітане, надзвичайна швидкість вашого судна якось не узгоджується з можливостями електрики. Досі динамічна потужність електрики видавалася вкрай обмеженою, власне кажучи – мізерною.
– Пане професоре, – відповів капітан Немо, – потужність електричної енергії на моїм судні вельми різниться від тієї, якою користуються на землі,– оце і все, що я можу вам сказати!
– Не наполягатиму, капітане, і хоч усе це дуже мене дивує, я вдоволений і з того, що мені сказано. Проте ще одне питання мене займає; ви можете не відповідати, коли воно видасться вам нескромним. Так-от: елементи, що ви їх використовуєте для виробництва електрики, швидко виснажуються. Приміром, цинк, чим ви його замінюєте? Адже ж ви не маєте жодних зносин із землею?
– Відповім на ваше запитання. Передусім скажу, що на морському дні є багаті поклади цинку, заліза, срібла, золота. Здобувати їх дуже просто. Та мені не хотілося користатися цими земними металами, і я вирішив черпати потрібну мені енергію з моря – воно-бо завжди до моїх послуг.
– З моря?
– Так, пане професоре, до того ж у найрізноманітніші способи. Я міг би, приміром, проклавши кабель на різних глибинах, дістати електричний струм од різниці температур верхнього й нижнього шарів води; але я волію простіший спосіб.
– Який саме?
– Склад морської води вам відомий. На тисячу грамів випадає шість з половиною відсотків чистої води, два й дві третини відсотка хлористого натрію, трохи хлорного магнію та хлорного кальцію, бромного магнію, сульфату й вуглекальцієвої солі. Як бачите – морська вода багата на хлористий натрій. Саме цей натрій я вилучаю з води та й використовую для своїх елементів.
– Натрій?
– Так, пане професоре. У сполуці з живим сріблом він утворює амальгаму, що замінює цинк в елементах Бунзена. Живе срібло не розкладається, витрачається лише натрій, а його постачає мені море. До того ж мушу сказати: натрієві елементи активніші й удвічі потужніші за цинкові.
– Я добре розумію, капітане, переваги натрію в ваших умовах. Його в морі багато. Гаразд! Але ж той натрій треба ще добувати, точніше, вилучати з натрієвих сполук. В який спосіб ви це робите? Для електричного розкладу натрію ви, звісно, можете вживати батареї, проте, коли не помиляюся, на електроліз витрачається дуже багато натрію. Отже, виходить, добуваючи його в такий спосіб, ви більше витратите натрію, аніж здобудете!
– Тим-то, пане професоре, я й не вдаюся до електролізу, а просто-напросто використовую енергію кам'яного вугілля.
– Кам'яного вугілля?
– Коли хочете – морського вугілля, – відповів капітан Немо.
– То ви добуваєте кам'яне вугілля з підводних копалень?
– Пане Аронаксе, ви це побачите на власні очі. Я тільки прошу вас потерпіти, адже ви маєте на це досить часу. Запам'ятайте одне: я всім завдячую океанові. Він постачає мені електрику, а електрика дає «Наутілусові» тепло, світло, рух, одним словом – життя.
– Але не повітря, щоб дихати?
– О, я міг би виробляти й повітря, але в тім немає потреби, бо ж я підіймаюсь на поверхню океану, коли мені заманеться. Зрештою, якщо електрика не виробляє повітря, потрібного для дихання, то вона рухає потужні помпи, котрі нагнітають повітря в спеціальні резервуари, а це дає мені змогу тривалий час залишатися глибоко під водою.
– Капітане, я захоплений. Ви відкрили те, що люди, безперечно, відкриють тільки колись згодом, – динамічну потугу електрики.
– Не знаю, чи вони її коли-небудь одкриють, – холодно відповів капітан Немо. – Хай там що, я вперше, як бачите, застосував цю надзвичайну силу. Вона дає нам те, чого не може дати сонце, – рівномірне й, головне, безперервне світло. А тепер гляньте на того годинника – він електричний і точністю не поступається перед ліпшими хронометрами. За італійським зразком я поділив циферблат на двадцять чотири години, бо для мене не існує ні дня, ні ночі, ні сонця, ні місяця, тільки це штучне світло, що ним я освітлюю морські глибини! Бачите, зараз десята година ранку.
– Точнісінько!
– А ось інше застосування електрики. Подивіться на циферблат, що висить перед нами. Електричний провід з'єднує його з лаговим гвинтом, і стрілка показує швидкість «Наутілуса». Гляньте, зараз ми не дуже квапимось – робимо п'ятнадцять миль на годину.
– Чудово! – вигукнув я. – Ви, капітане, бачу, підкорили собі силу, котрій належить замінити енергію води, вітру й пари.
– Ми ще не скінчили, пане Аронаксе, – сказав капітан Немо. – Якщо бажаєте, ходімо на корму «Наутілуса».
Справді, я вже познайомився з усією носовою частиною підводного судна. Ось який воно мало вигляд від міделя до форштевня: їдальня п'ять метрів завдовжки, відділена од бібліотеки водонепроникною перегородкою; бібліотека – п'ять метрів; салон – десять метрів, одмежований ще однією водонепроникною перегородкою від капітанової каюти, п'ять метрів завдовжки; далі – моя каюта – два з половиною метри; і, нарешті, резервуар на повітря, сім з половиною метрів завдовжки. Разом тридцять п'ять метрів! Водонепроникні перегородки з герметичними дверима на гумових прокладках убезпечували «Наутілус» на випадок, коли б у якійсь його частині з'явилася теча.
Я йшов коридором за капітаном Немо, і ми опинилися посередині судна. Там, між двома водонепроникними перегородками, була вузька шахта. Пригвинчений до стінки залізний трап сягав самісінької стелі. Я спитав у капітана, навіщо цей трап.
– Він веде до човна.
– О! Ви маєте човна? – здивовано запитався я.
– Аякже! Чудове суденце, легке й надійне. Воно служить для прогулянок і риболовлі.
– Тож аби спустити човна на воду, ви щоразу випливаєте «Наутілусом» на поверхню?
– Аж ніяк! Човен у виямку зовні «Наутілуса» щільно прилягає до його корпусу. Це справжнє палубне судно, зовсім водонепроникне. Воно пригвинчене міцними шворнями до обшивки. Трап веде до люка в корпусі «Наутілуса», а люк щільно сполучається з таким самим люком човна. Крізь цей подвійний отвір я проникаю до човна. По цьому люк «Наутілуса» закривається. Потім я герметично зачиняю люк човна, відгвинчую шворні – і він хутко випливає на поверхню. Тут я відчиняю герметичні дверцята на палубу, ставлю щоглу, підіймаю вітрило або ж беруся за весла й пливу морським простором, куди заманеться.
– А як ви повертаєтесь на судно?
– Я не повертаюся, пане професоре, – «Наутілус» повертається до мене.
– З вашого наказу?
– З мого наказу. Електричний провід сполучає мене з ним. Я телеграфую – і цього досить.
– Ай справді,– мовив я, приголомшений цими чудесами, – нема нічого простішого!
Проминувши клітку східців, крізь одчинені двері я побачив каюту метрів на два завдовжки. Тут Консель і Нед Ленд снідали. Потім одчинилися дальші двері, і ми зазирнули до камбуза метрів зо три завдовжки, який містився між просторими коморами.
Страва готувалася тут на електриці, потужнішій та слухнянішій від газу. Струм підключався до платинових пластинок і, нагріваючи їх, постійно підтримував необхідну температуру. Він нагрівав також дистиляційні апарати, що забезпечували «Наутілус» чудовою прісною водою. Біля камбуза була лазня, зручно опоряджена, з кранами для гарячої й холодної води.
Далі містився матроський кубрик п'ять метрів завдовжки. Але двері туди були зачинені, і мені не вдалося роздивитись обставу й визначити з неї, скільки душ команди на судні.
За кубриком височіла четверта водонепроникна перегородка, а за нею був машинний відділ. Одчинилися двері, і я зайшов до зали, де капітан Немо, – безперечно, першорядний інженер – установив машини, які рухали «Наутілус».
Яскраво освітлена зала, метрів двадцять уздовж, ділилася на дві половини; в першій було розміщено батареї, що виробляли електричну енергію, в другій – машини, які крутили гвинт судна.
Мене вразив якийсь неприємний запах. Капітан Немо зауважив це й пояснив:
– Тут тхне газом, що виділяється при здобуванні натрію. Але він не шкідливий. Зрештою, ми щоранку вентилюємо все судно.
Я роздивлявся машини «Наутілуса» зацікавлено й пильно.
– Як бачите, – сказав капітан Немо, – я використовую елементи Бунзена, а не Румкорфа, що поступаються своєю потужністю. Я маю небагато Бунзенових батарей, але вони дають високу напругу. Електрична енергія, яку виробляють батареї, рухає мотори, котрі за допомогою складної системи важелів і зубчастих коліс обертають гвинт. Цей гвинт, маючи шість метрів у діаметрі, робить сто двадцять обертів на секунду.
– І тоді судно мчить…
– Зі швидкістю п'ятдесят миль за годину.
Тут крилася таємниця, але я не наполягав на тому, щоб мені її відкрили. Як електрика може дійти такої нечуваної потужності? Яке джерело цієї безмежної енергії? Якийсь особливий матеріал індукційних котушок нового взірця? Чи, може, якась невидана трансмісія, що її система важелів 3535
Кажуть, ніби й справді винайдено систему важелів, що діють з величезною силою. Може, винахідник зустрічався з капітаном Немо? (Прим. Жуля Верна).
[Закрыть]може підняти силу напруги? Цього я не годен був збагнути.
– Капітане Немо, я бачу наслідки і не домагаюся пояснень. Я добре зрозумів, як спритно маневрував «Наутілус» довкола «Авраама Лінкольна», і знаю, на яку швидкість він здатний. Та самої швидкості замало. Треба бачити, куди рухаєшся. Треба вміти скеровувати судно праворуч, ліворуч, догори, донизу! Як ви занурюєтеся на великі глибини, де тиск сягає ста атмосфер? Як випливаєте на поверхню? Нарешті, як ви тримаєтеся на глибині в потрібному вам становищі?.. Може, я хочу знати забагато?
– Аж ніяк, пане професоре, – якусь хвильку повагавшися, відповів капітан. – Ви ж бо ніколи не залишите «Наутілуса». Ходімте до салону. Там справжній робочий кабінет, і там я розповім усе, що вам треба знати про моє судно.
