Текст книги "20 000 льє під водою"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 28 страниц)

XIX
ВАНІКОРО

Це було перше жахливе видиво морської катастрофи, що її ми зустріли на своїм шляху. Згодом, коли «Наутілус» проходив судноплавніші моря, ми ще не раз бачили затонулі кораблі, що гнили в воді, а ще глибше, на самому дні – гармати, ядра, кітви, ланцюги та інше поїдене іржею залізо.

«Наутілус» йшов уперед, і одинадцятого грудня ми досягли архіпелагу Паумоту, що його Бугенвіль колись назвав «Групою небезпечних островів». Острови Паумоту розкидані впродовж п'ятисот льє з ост-норд-осту на вест-норд-вест на 13°30′ – 23°50′ південної широти і 125°30′ – 151°30′ західної довготи від острова Дюсі до острова Лазарева. Це шістдесят груп коралових островів, куди входить і група Гамб'є, що знаходиться під протекторатом Франції. Загальна їхня площа – триста сімдесят квадратних льє. Завдяки повільній, але невпинній роботі поліпів вони дедалі поширюються і згодом з'єднаються між собою. Тоді між Новою Зеландією та Новою Каледонією, сягаючи Маркізьких островів, виникне п'ятий суходіл.

Я розвинув цю теорію перед капітаном Немо, і він холодно відповів:

– Потрібні не нові суходоли, а нові люди!

Простуючи точно визначеним курсом, «Наутілус» проминув острів Клермон-Тоннер, один із найцікавіших островів архіпелагу, що його 1822 року відкрив капітан «Мінерви» Белл. Тут мені трапилася нагода оглянути колонії мадрепорових коралів – їхнім коштом утворилися острови в цих водах.

Мадрепори, що істотно різняться від інших видів коралів, в основі своїх кістяків мають вапняк. Відмінність будови дала підстави моєму знаменитому навчителеві Мільн-Едвардсові розподілити їх на п'ять груп. Міліарди цих мікроскопічних створінь складають одну колонію й вапняковим нашаруванням вивершують скелі, рифи та цілі острови. Тут вони обступають кільцем водний масив і утворюють лагуну, залишаючи з неї вихід у море. Там здіймають рифові бар'єри, подібні до тих, що обрамляють береги Нової Каледонії і багатьох островів Паумоту. А ще деінде, як-от довкола островів Товариства й острова Маврикія, зводять торочкуваті бескиди – високі прямовисні мури, біля підніжжя яких океан сягає великої глибини.

Ми пропливли за кілька кабельтових від обніжжя острова Клермон-Тоннер, і я милувався на велетенські споруди, що їх звели мікроскопічні будівничі. Ці мури – своєрідний витвір мадрепорових коралів, відомих під назвою мілепорових, а також поліпів, астрей, портів та меандрів. Ці поліпи здебільша тримаються горішніх шарів води і тут закладають основу майбутнього рифу; мало-помалу занурюючись, він нашаровується й виростає в кораловий острів. Принаймні так запевняє Дарвін, і, як на мене, ця теорія – вірогідніша, ніж твердження, ніби за основу для нашарування живих поліпняків правлять верхів'я гір або вулканів, котрі кількома футами не досягли океанової поверхні.

Я міг зблизька споглядати ці занурені на триста метрів у море дивовижні вапнякові мури, які мінилися діамантами в сяйві нашого прожектора.

Консель запитав мене, чи довго виростали ці велетенські коралові бар'єри, і вкрай здивувався, почувши, що за сторіччя рифи обростають шаром на одну восьму дюйма.

– Отже, щоб вигнати отакенні мури, – сказав він, – треба було…

– Сто дев'яносто дві тисячі років, мій любий Конселю ⁴⁰_{40
  Тут автор помилився: коралові рифи можуть рости значно швидше – до кількох десятків сантиметрів на рік.}


[Закрыть]. Біблія надмірно розтягла дні. До того формація кам'яновугільна, себто мінералізація допотопних лісів, потребувала ще куди довшого часу. Проте слід зауважити, що біблійні дні – це цілі епохи, а не проміжки часу між сходом і заходом сонця, бо навіть за Біблією сонце виникло не першого дня творіння.

Коли «Наутілус» виплив на поверхню океану, я міг охопити поглядом увесь острів Клермон-Тоннер, що вузькою смугою лісу підіймався над водою. Його вапняковий ґрунт, очевидно, запліднили бурі й шторми. Якась зернина, занесена з сусідніх земель, упала колись на цей ґрунт, угноєний рибами та морськими водоростями, і проросла на ньому. Морська хвиля викинула на берег кокосовий горіх. Він пустив паросток. Вигналося дерево й затримало випаровування води. З'явився струмок. Волі-поволі рослини вкрили острів. Із інших островів течія приносила вирвані вітром дерева, а з ними – всілякі мікроорганізми, черву, комах. Черепахи почали класти тут яйця. Птахи звили гнізда на молодих деревах. Почалося життя, і, приваблена зеленню й родючістю, на острові з'явилася людина. Так виникли ці острови – величні витвори мікроскопічних істот.

Надвечір острів Клермон-Тоннер розтанув удалині і «Наутілус» круто змінив курс. Проминувши тропік Козерога на 135° довготи, він поплив на вест-норд-вест і перетяв усю тропічну зону. Хоча сонце палило немилосердно, ми не страждали від спеки, бо на глибині тридцяти – сорока метрів температура води не підіймалася над десять – дванадцять ступнів.

П'ятнадцятого грудня ми пройшли західніше гарного архіпелагу Товариства і чарівного острова Таїті – перлини Тихого океану. Рано-вранці за кілька миль під вітром я вгледів високі верхів'я цього острова. В його водах ми впіймали багато пречудових риб – макрелей, альбікорів і кілька різновидів морських гадюк – мурен.

«Наутілус» проплив вісім тисяч сто миль. А коли ми проминали архіпелаг Тонга-Табу, де загинули команди «Арго», «Порт-о-Пренс» і «Дюк-оф-Портланд», та архіпелаг Мореплавців, де вбито Лаперузового друга, капітана Лангля, лаг «Наутілуса» показував дев'ять тисяч сімсот двадцять миль. Потому ми обійшли архіпелаг Фіджі, де тубільці знищили матросів із судна «Юніон» та капітана Бюро – командира корабля «Люб'язна Жозефіна».

Цей архіпелаг простягся на сто льє з півночі на південь і на дев'яносто льє зі сходу на захід на 6° та 2° південної широти і 174° та 169° західної довготи. Він складається з численних рифів, острівців та островів, з-поміж яких найвизначніші Віті-Леву, Вануа-Леву та Кандюбон. Ці острови відкрив Тасман 1643 року, того самого року, якого Торрічеллі винайшов барометра, а Людовік XIV зійшов на трон. Хай читач сам розважить, котра з цих подій принесла людству найбільшу користь! 1714 року острови відвідав Кук, 1793 – Д'Антркасто і, нарешті, 1827 – Дюмон-Дюрвіль, який впорядкував географічний хаос цього архіпелагу.

«Наутілус» підійшов до бухти Ваїлеа, де зазнав жахливих пригод капітан Ділон, що перший висвітлив таємницю морської катастрофи Лаперуза.

В бухті ми кілька разів закинули сіті й наловили багато чудових устриць. Ідучи за приписами Сенеки ⁴¹_{41
  Сенека Луцій Анвей (між 6–3 до н. е. – 65 н. е.) – римський філософ, політичний діяч, письменник.}


[Закрыть], ми тут же за столом розкривали стулки й жадібно споживали молюсків.

Бухта Ваїлеа, певно, була велика, і, якби не морські хижаки, що поглинають силу устриць, скойки геть би її захарастили, бо кожний молюск одкладає до двох мільйонів яєць.

Якщо Нед Ленд цього разу не каявся в своїй ненажерливості, то це тому тільки, що устриці – єдина страва, яка ніколи не шкодить шлункові. Адже ж треба з'їсти не менше шістнадцяти дюжин цих молюсків, щоб дістати триста п'ятнадцять грамів азотних речовин – щоденну норму людини.

Двадцять п'ятого грудня «Наутілус» проходив Новогебрідський архіпелаг, що його відкрив Квірос 1606 року, обстежив Бугенвіль 1768 року, а дав нинішню назву Кук 1773 року. Це, власне, дев'ять великих островів, які тягнуться один за одним впродовж ста двадцяти льє на зюйд-зюйд-ост, на 15° та 2° південної широти і 164° та 168° довготи. Обідньої пори ми пропливали доволі близько від острова Ору – він здавався зеленим лісом, серед якого височів гірський шпиль.

Саме того дня було Різдво, і Нед Ленд, як мені здалося, засумував, згадавши це пишне родинне свято, що його з таким фанатизмом справляють протестанти.

Капітан Немо не з'являвся вже вісім днів і нарешті вранці двадцять сьомого грудня ввійшов до салону з виглядом людини, що бачилась зі мною хвилин п'ять тому. Я саме шукав на карті шлях «Наутілуса». Капітан підійшов до мене, тицьнув у карту і мовив тільки одне слово:

– Ванікоро.

Слово мене приголомшило. Так звалися острови, біля яких загинули Лаперузові судна. Я схопився на ноги.

– «Наутілус» тримає курс на Ванікоро? – спитав я.

– Так, пане професоре, – відповів капітан.

– І я зможу побувати на знаменитих островах, де зазнали катастрофи «Буссоль» і «Астролябія»?

– Якщо на те буде ваша ласка, пане професоре.

– А коли ми дістанемось до Ванікоро?

– Ми вже дісталися, пане професоре.

Я вийшов услід за капітаном Немо на палубу й уп'явся очима в обрій.

На північному сході манячіли два острови вулканічного походження, оточені кораловими рифами миль із сорок в околі. Ми наблизилися до острова Ванікоро – його Дюмон-Дюрвіль назвав островом Пошуків, певніше, підійшли до бухточки Вану, котра знаходилася на 16°4′ південної широти і 164°32′ східної довготи. Острів буяв зеленню – від самого берега аж до гірського пасма, що його увінчувала гора Капого чотириста сімдесят шість туазів заввишки.

«Наутілус» пройшов вузькою протокою коралове кільце, зайшов у затишну гавань. Під високими пальмами я помітив кількох дикунів, що, зачудовані, стежили, як пливе наше судно. Чи не взяли вони довгасте темне тіло «Наутілуса» за якогось велетенського кита, що від нього можна сподіватися всякої халепи?

Тут капітан Немо спитався, що я знаю про Лаперузову катастрофу.

– Те, що знають усі, капітане, – відповів я.

– А не могли б ви мені розповісти те, що відоме всім? – ледь насмішкувато мовив капітан.

– Охоче, капітане.

І я розповів йому те, що повідомив Дюмон-Дюрвіль. Ось стислий перебіг цих подій.

1785 року Людовік XVI відправив Лаперуза з його помічником капітаном де Ланглем у навколосвітнє плавання. Мандрівники відпливли на корветах «Буссоль» та «Астролябія» і не повернулися.

1791 року французький уряд, стурбований долею своїх корветів, спорядив на пошуки їх експедицію під командою Бруні Д'Антркасто, виділивши два великі фрегати – «Пошуки» й «Надія», що вийшли в плавання двадцять восьмого вересня.

По двох місяцях зі свідчень якогось Боуена, капітана судна «Ельбермель», стало відомо: біля берегів Нової Георгії знайдено уламки невідомих суден. Але Д'Антркасто, не знаючи цього повідомлення, – до речі, вельми непевного, – попростував до островів Адміралтейства, котрі в рапорті капітана Гунтера значилися місцем Лаперузової катастрофи.

Ця експедиція нічого не знайшла. Фрегати «Надія» та «Пошуки» не зупиняючись пройшли повз Ванікоро. Експедиція скінчилася трагічно, бо коштувала життя самому Д'Антркасто, двом його помічникам і багатьом матросам.

І тільки битий морський вовк капітан Ділон, добре знавший Тихий океан, перший відшукав незаперечні сліди загибелі Лаперузових корветів. П'ятнадцятого травня 1824 року його судно «Святий Патрік» проходило повз Тікопіа – один із островів Новогебрідської групи. Там якийсь тубілець, підпливши пірогою до судна, продав капітанові срібний ефес шпаги, що на ньому виднілися сліди якогось напису. Той самий тубілець розповів, ніби шість років тому він бачив на Ванікоро двох європейців із суден, котрі розбилися об рифи біля цього острова.

Ділон збагнув, що йдеться про Лаперузові судна, безслідне зникнення котрих непокоїло весь світ. Він вирішив плисти на Ванікоро, де, як запевняв тубілець, збереглося ще багато слідів катастрофи. Але дістатися туди Ділонові не дали вітри й течії.

Ділон повернувся до Калькутти. Там він зумів зацікавити своїм відкриттям Азіатське товариство та Ост-Індську компанію. До його послуг було надано корабля, що також дістав назву «Пошуки», і в супроводі французького представника Ділон двадцять третього січня 1827 року відплив із Калькутти.

По багатьох зупинках у різних точках Тихого океану корабель сьомого липня 1827 року нарешті кинув якір біля Ванікоро – в цій самій бухті Вану, де зараз стояв «Наутілус».

Ділонові поталанило знайти тут багато решток затонулих суден – залізне знаряддя, якорі, побиті блоки, вісімнадцятифутове ядро, уламки астрономічних приладів, шматок гакаборту і бронзового дзвона з написом «Мене відлив Базен», маркою ливарні брестського арсеналу й датою «1785». Не залишалося жодного сумніву!

Ділон ретельно збирав відомості про катастрофу і залишався тут аж по квітень. А тоді, покинувши Ванікоро, взяв курс на Нову Зеландію; звідти пішов на Калькутту і нарешті сьомого квітня 1828 року повернувся до Франції, де удостоївся надзвичайно ласкавого прийому в Карла X.

А тим часом Дюмон-Дюрвіль, нічого не відавши про Ділонові знахідки, і далі дошукувався слідів катастрофи. З розповіді одного китолова він дізнався, що в дикунів Луїзіади та Нової Каледонії бачили медалі й хрест святого Людовіка.

Дюмон-Дюрвіль, капітан корвета «Астролябія», вийшов у море і два місяці по тому, як Ділон залишив Ванікоро, кинув якоря біля Гобарт-Тоуна. Тут він узнав про наслідки Ділонових пошуків; опріч того, якийсь Джемс Гобс, помічник капітана корабля «Юніон» із Калькутти, запевняв його, ніби, причаливши до острова, що лежить на 818' південної широти і 156°30′ східної довготи, бачив у тамтешніх тубільців залізні бруси та червоні тканини.

Дюмон-Дюрвіль, немало спантеличений цими суперечливими і не дуже вірогідними відомостями, надумав іти слідом за Ділоном.

Десятого лютого 1828 року корвет «Астролябія» наблизився до острова Тікопіа. Тут капітан узяв за провідника й тлумача якогось дезертира, що осів на острові; потому попливли курсом на Ванікоро і підійшли до нього дванадцятого лютого. Маневруючи поміж коралових рифів, «Астролябія» тільки двадцятого лютого подолала небезпечні бар'єри і ввійшла до бухти Вану.

Двадцять третього лютого матроси обігнули острів і повернулися на судно з деякими уламками, що не становили особливої вартості. Тубільці, удаючи, ніби не розуміють матросів, відмовлялися показати місце катастрофи. їхня занадто підозріла поведінка наводила на думку, що тубільці зле обійшлися з потерпілими. Вони начебто боялися, що Дюмон-Дюрвіль прибув помститися за Лаперуза і його бідолашних супутників.

Тільки двадцять шостого лютого, зваблені подарунками й певні власної безпеки, тубільці показали капітановому помічникові Жакіно місце катастрофи.

Там, на глибині трьох-чотирьох сажнів, між рифами Паку та Вану, лежали якорі, гармати, залізні й олив'яні зливки баласту, вже вкриті вапняковими нашаруваннями. Шлюпка й китоловний човен від «Астролябії» попрямували до того місця, і команда ледве підняла з дна якоря, що важив тисячу вісімсот фунтів, гармату, котра стріляла восьмифунтовими ядрами, одного олив'яного зливка та дві мідні каменеметальні мортири.

Дюмон-Дюрвіль розпитавсь тубільців і довідався: Лаперуз, утративши обидва свої корвети, які розбилися на рифах, збудував із уламків невеличке судно, знову подався в море і вдруге зазнав катастрофи… Де? Цього не знав ніхто.

Капітан «Астролябії» звелів поставити під манграми пам'ятника прославленому мореплавцеві та його супутникам. Це був простий чотиригранний обеліск на кораловому п'єдесталі; сюди не пішло й дрібки заліза, до якого такі жадібні тубільці.

Дюмон-Дюрвіль намірявся зразу по тому відчалити, але матросів «Астролябії» виснажила поширена в цих краях пропасниця, та й сам капітан ледве тримався на ногах. З тієї причини він спромігся залишити острів тільки 17 березня.

Тим часом французький уряд, гадаючи, що Дюмон-Дюрвіль не знає про Ділонове відкриття, послав до Ванікоро корвет «Байонез» під командою Легоарана де Тромлена, який стояв тоді біля західного берега Америки. «Байонез» прибув до Ванікоро через кілька місяців після відплиття «Астролябії». Члени експедиції не знайшли жодних нових документів, але пересвідчились, що дикуни шанують Лаперузів пам'ятник.

Ото і все, що я розповів капітанові Немо.

– Отже, – сказав він, – досі невідомо, де загинуло третє судно, що його збудували потерпілі катастрофу з-під Ванікоро?

– Невідомо.

Капітан Немо, нічого не кажучи, кивком запросив мене йти за ним до великого салону. «Наутілус» занурився кілька метрів під воду, і залізні віконниці розсунулися.

Я метнувся до вікна й під кораловим нашаруванням, під заростями фунгій, сифонових, альціонієвих коралів, каріофілей, де шастали міріади чудових рибок, – райдужниць, гліфізидонів, помферід, діакопей, голосантрій, – помітив уламки, що їх не знайшла команда «Астролябії»: залізні клямри, кітви, гармати, ядра, форштевень – останки розбитого судна, геть зарослі зоофітами.

Я розглядав ці скорботні сліди, а капітан тим часом поважно мовив до мене:

– Капітан Лаперуз вийшов у море 7 грудня 1785 року на суднах «Буссоль» і «Астролябія». Спершу він прибув на Ботані-Бей, потому відвідав архіпелаг Товариства, Нову Каледонію, звідтіля взяв курс на Санта-Крус і зупинився біля Намуку, одного з островів Гавайської групи. Нарешті Лаперузові судна підпливли до невідомих на той час рифових бар'єрів Ванікоро. Корвет «Буссоль», ішовши попереду, наскочив на рифи біля південного берега. «Астролябія» метнулась йому на допомогу і також налетіла на риф. Перше судно зразу потонуло. Друге, що сіло на мілину під вітром, трималося ще кілька днів. Тамтешні тубільці поставилися до потерпілих досить приязно. Учасники експедиції осіли на острові і заходилися будувати невеличке судно з решток двох корветів. Кілька матросів доброхіть залишилися на острові Ванікоро. Решта, виснажені й хворі, трималися Лаперуза. Вони відпливли до Соломонових островів і геть усі загинули біля західного берега головного острова групи між мисами Розчарування та Вдоволення.

– Але як ви про те довідалися?! – вигукнув я.

– Ось що я знайшов на місці останньої Лаперузової катастрофи!

Капітан Немо показав мені поржавілу в солоній воді бляшану

скриньку з гербом Франції, і, відкривши її, я побачив пожовклі папери, на яких іще можна було прочитати письмо.

То була інструкція Морського міністерства капітанові Лаперузу з власноручними помітками Людовіка XVI на берегах!

– О, це смерть, гідна моряка! – сказав капітан Немо. – Він мирно спочиває в кораловій домовині, і я молю Бога про такий самий кінець собі й моїм товаришам!

XX
ТОРРЕСОВА ПРОТОКА

Уночі проти двадцять восьмого грудня «Наутілус» залишив Ванікоро. Він простував на південний захід і, набравши великої швидкості, за три дні пройшов сімсот п'ятдесят льє – від Лаперузових островів до південно-східної точки Папуа.

Уранці першого січня 1868 року Консель зустрів мене на палубі «Наутілуса».

– З дозволу пана професора, – сказав він, – я хотів би побажати йому щастя в новому році!

– О, будь ласка, Конселю! Але уяви собі, ніби ми в Парижі, в моїм кабінеті. Радо приймаю твої побажання і щиро дякую. Тільки скажи мені, як ти розумієш «щастя в новому році» за наших нинішніх обставин? Чи бажаєш ти, щоб цей полон скінчився, а чи зичиш, аби наша дивовижна мандрівка тривала?

– По щирості – не знаю, що сказати панові професору, – відповів Консель. – Ми, безперечно, надивилися тут усяких чудес, і за ці два місяці ніколи було й скучати. Останнє за часом чудо – завжди тут найдивніше, і якщо надалі буде так само, годі й уявити, до чого воно дійде. Гадаю, такої нагоди більше не трапиться.

– Не трапиться, Конселю!

– Та й капітан Немо сповна виправдує своє латинське ім'я – він і трохи нам не заважає, ніби його й справді не існує.

– Це ти правду мовиш, Конселю.

– Отож я дозволю собі сказати панові професору – щасливий буде той рік, що в ньому ми побачимо все на світі.

– Усе побачимо, Конселю? О, на те потрібен довгий час. А якої думки про це Нед Ленд?

– Нед Ленд геть іншої думки. У нього практичний розум і вимогливий шлунок. Йому вже набридло день при дні коли не дивитися на риби, то поїдати їх. Як справжньому англосаксові, звиклому до біфштексів і щоденної пайки бренді та джину, Недові Ленду дуже сутужно тут без вина, хліба та м'яса.

– А мені, Конселю, байдужісінько, і я чудово призвичаївся до тутешньої їжі.

– І я теж, – відповів Консель. – То я б зостався на борту «Наутілуса» так само охоче, як пан Ленд накивав би звідсіля п'ятами. Отже, коли б новий рік не приніс мені втіхи, то він приніс би її Недові, і навпаки. Таким побитом, за будь-яких обставин один із нас конче вдовольниться. На скінчення нашої розмови побажаю панові професору всього, чого він сам собі бажає.

– Дякую, Конселю. От тільки новорічного подарунка доведеться тобі почекати, а поки що дай-но потисну тобі руку. Лиш це можу я зробити.

– Пан професор ніколи не був такий щедрий, – сказав наостанку Консель.

На друге січня ми пропливли одинадцять тисяч триста сорок миль, тобто п'ять тисяч двісті п'ятдесят льє, відтоді, як вирушили з Японського моря. Перед «Наутілусом» лежали небезпечні води Коралового моря, що обмивало північно-східні береги Австралії. Ми йшли за кілька миль од підводних рифів, на яких десятого червня 1770 року мало не розбилися кораблі капітана Кука. Судно, на котрому плив сам Кук, наскочило на підводну скелю і не затонуло тільки тому, що кораловий відламок, який одбився від скелі, застряг у проломі корпусу.

Мені дуже хотілося побачити те коралове пасмо, що простягалося на триста шістдесят льє. Там, ніби темні грозові хмари, котилися велетенські морські хвилі і з гуркотом розбивалися об його неприступні скелі. Та «Наутілус» саме глибоко занурився, і мені не пощастило побачити цих високих коралових мурів. Я вдовольнився тим, що оглянув розмаїтих риб, які попали до наших сітей. Поміж них я примітив кількох жермонів. Це різновид скумбрій, великих, мов тунці, з голубуватими боками й поперечними смугами, котрі зникають, тільки-но риба гине. Жермони зграями пливли за «Наутілусом». Нам дуже смакувало їхнє чудове м'ясо. Виловили ми також чимало карасів, сантиметрів п'ять завдовжки – за смаком вони схожі на дорад, – та летючих риб, справжніх підводних ластівок, котрі світяться вночі. Попалися в сіті й молюски та зоофіти: альціонарії, морські їжаки, скойки-молотки, церити, скловидки. Флору представляли гарні плавучі водорості, ламінарії, макроцисти, вкриті слиззю.

Ми перетнули Коралове море в два дні й четвертого січня побачили береги Папуа. За цієї нагоди капітан Немо сказав мені, що він має наміри пройти до Індійського океану крізь Торресову протоку. Тим і скінчилася наша розмова. Нед Ленд утішався, що ми наблизимось до Європейського континенту.

Торресову протоку мореплавці вважали за небезпечну не так своїми численними рифами, як тим, що її береги часто-густо навідують дикуни. Ця протока відмежовує Австралію од великого острова Папуа, що його називають також Новою Гвінеєю.

Папуа простягається на чотириста льє в довжину та сто тридцять в широчінь і займає сорок тисяч географічних льє. Лежить цей острів між 0°19′ та 10°2′ південної широти і 128°23′ та 146°15′ довготи. Опівдні, коли помічник капітана вимірював висоту сонця, я розглядав Арфалькські гори, що зводилися приступками і впиналися в небо гострими шпилями.

Отож «Наутілус» мав увійти до небезпечнішої в світі протоки, перед якою спинялися найхоробріші мореплавці. Відкрив її Луїс Торрес, повертаючись із південних морів до Меланезії; в цій самій протоці 1840 року, сівши на мілину, мало не загинули корвети Дюмона-Дюрвіля. Навіть «Наутілус», що не боявся ніяких морських небезпек, мусив зважити на загрозу коралових рифів.

Торресова протока сягає тридцяти – сорока миль в широчінь, та, захаращена численними островами, острівцями, бескеттям, рифами, вона майже неприступна для суден. Тож капітан Немо вжив усіх застережних заходів, аби убезпечити суднові прохід. «Наутілус» плив повільно, напівзанурившись. Гвинтові лопаті, ніби хвостовий плавець у кита, звільна розтинали воду.

Скориставшись із нагоди, я та два мої супутники вийшли на палубу, порожню, як і завше. В рубці стерничого стояв капітан Немо і сам вів «Наутілус».

Переді мною лежали чудові карти Торресової протоки; їх склали інженер-гідрограф Вінцедон Дюмулен та мічман – згодом адмірал – Купван-Дебуа, що перебував при штабі Дюмона-Дюрвіля за його останнього навколосвітнього плавання. Ця карта й карта капітана Кінга – ліпші карти Торресової протоки, і я вивчав їх дуже уважно.

Довкола «Наутілуса» люто вирувало море. Спінені вали з дикою силою ринули з південного сходу на північний захід і з гуркотом розбивались об верхів'я коралових скель, що звідусіль виступали над водою.

– Погане море! – сказав Нед Ленд.

– Дуже, – відповів я, – і навряд чи можуть ходити тут такі кораблі, як «Наутілус».

– Певно, цей проклятий капітан добре знає путь, – правив канадець, – бо далі видніє таке нагромадження коралових скель, що годі й думати їх пройти – «Наутілус» розіб'ється вдрузки.

Становище й справді було загрозливе, але «Наутілус», ніби якимись чарами, прослизав поміж грізними рифами. Він не йшов курсом «Астролябії» та «Зеле», котрий був фатальним для Дюмона-Дюрвіля, а взяв північніше і, обминувши острів Мюррей, знову повернув на південний захід до Кумберлендського проходу. Я гадав – ми ввійдемо в цей прохід, та судно несподівано взяло на північний захід, маневруючи між численними незнаними островами й острівцями, до острова Таунда й каналу Небезпечного.

Я дивувався: невже капітан Немо такий необачний, що поведе «Наутілуса» каналом, де колись захрясли обидва Дюрвілеві корвети? Аж ні – раптом ми вдруге змінили курс і попростували на захід до острова Гвебороар.

Була третя година пополудні. Приплив майже сягнув найвищого рівня. «Наутілус» плив милі за дві од Гвебороару. Його мальовничі береги, порослі безлистими пальмами, й досі стоять у мене перед очима.

Зненацька «Наутілус» трусонуло і я впав. Це був підводний риф. Судно, накренившись на бакборт, завмерло на місці.

Підвівшись, я побачив на палубі капітана Немо та його помічника. Вони оглядали судно, перемовляючись короткими фразами своєї незрозумілої говірки.

Що ж сталося? За дві милі від «Наутілуса», за штирбортом, виднів острів Гвебороар, що простягався з півночі на захід, ніби велетенська рука. На південному сході вже бовваніли оголені відпливом вершини коралових рифів. Ми сіли на мілину в такому місці, де припливи не бувають високі, і ця обставина дуже згубна для «Наутілуса». Правда, корпус його так міцно зварений, що судно не зазнало жодного пошкодження. Та хай нема ні пробоїни, ані течі – «Наутілусові» загрожувала небезпека назавжди лишитися прикутим до підводних рифів, а це був би край підводному кораблеві капітана Немо.

Так міркував я, коли, за своїм звичаєм незворушний і спокійний, підійшов капітан Немо.

– Нещасливий випадок? – запитав я.

– Ні, просто непередбачена пригода, – відповів він.

– Пригода, – додав я, – котра, можливо, змусить вас повернутися на землю!

Капітан Немо дивно на мене глянув і заперечливо хитнув головою. Це означало – ніщо й ніколи не змусить його ступити ногою на суходіл. Потім він мовив:

– Передовсім, пане Аронаксе, «Наутілус» далекий від загибелі. Він ще носитиме вас чарівними нетрями океану. Наша мандрівка тільки-но почалася, і мені зовсім не хочеться так швидко позбавляти себе вашого товариства.

– Проте, капітане, – відповів я так, ніби не зрозумів його іронії,– «Наутілус» сів на мілину під час припливу. А зважте – припливи в Тихому океані невисокі; тож коли ви не звільните судна від баласту – я не уявляю, як ми зійдемо з мілини.

– Припливи в Тихому океані невисокі, ваша правда, пане професоре, – відповів капітан Немо, – але в Торресовій протоці різниця між рівнями припливу й відпливу – півтора метра. Сьогодні четверте січня, а за п'ять днів місяць буде вповні. І я зчудуюся до краю, коли цей ласкавий супутник землі не підійме води настільки, скільки треба, і не зробить мені послуги, що її міг би я прийняти тільки від нього.

Отак сказавши, капітан Немо зі своїм помічником спустився в судно. А «Наутілус» стояв нерухомо, начебто коралові поліпи вже вмурували його в свій незламний цемент.

– Ну, пане професоре? – сказав Нед Ленд, підступаючи до мене по відході капітана.

– Ну, друже Неде, спокійно почекаймо дев'ятого січня, коли має настати приплив. Тоді місяць ласкаво покладе нас на хвилі.

– Отак і покладе?

– Так і покладе!

– Себто капітан не кине якорів і не пустить у діло машин і ланцюгів?

– Досить самого припливу, – просто відповів Консель.

Канадець зиркнув на Конселя й знизав плечима. В ньому озвався моряк.

– Пане професоре, – знову почав він, – коли я вже кажу, можете бути певні: ця залізна брила ніколи не плаватиме ні на воді, ані під водою. Тепер вона годиться хіба що на брухт. І я вважаю – зараз саме час позбутися компанії капітана Немо.

– Друже Неде, а я іншої думки про «Наутілуса». За чотири дні ми взнаємо силу тихоокеанських припливів. Зрештою, ваша порада втікати була б доречна десь біля берегів Англії чи Провансу, а не тут, на Новозеландському архіпелазі. Інша річ, коли б «Наутілус» зостався на мілині; проте й тоді я вважав би таку спробу за вельми ризиковану.

– А чи не можна хоч би ступити на ту землю? – спитав Нед Ленд. – Це острів. На острові ростуть дерева. Під тими деревами бігають земні тварини – живі котлети, ростбіфи. Я б охоче їх скуштував.

– Отут Нед Ленд має рацію, – сказав Консель, – і я пристаю на його думку. Чи не попросив би пан професор свого друга капітана Немо, щоб він висадив нас на землю, бо ми, чого доброго, так і ходити по ній розучимось.

– Попросити можу, – відповів я, – але він одмовить.

– Хай би пан професор усе ж таки попросив, – мовив Консель, – хоч побачимо, чого варта капітанова ласка.

На мій великий подив, капітан Немо вдовольнив моє прохання. Він був такий зичливий і приязний, що навіть не зажадав од мене обіцянки повернутися на судно. А втім, утікати через Нову Гвінею – річ вельми небезпечна, і я не радив би канадцеві пробувати щастя. Ліпше залишитися бранцем «Наутілуса», аніж попасти до рук диким папуасам.

Я не допитувався, чи поїде з нами капітан Немо. Я навіть мав за певне – ніхто з команди не супроводитиме нас. А тому правити човном доведеться самому Недові Ленду. Зрештою, до берега не більше двох миль, і канадець легко проведе човна через рифові хребти, такі фатальні для великих суден.

Назавтра, 5 січня, човна відгвинчено, витягнено з гнізда й спущено на воду, що стояла врівні з палубою. Двоє матросів легко з тим упоралися. Весла лежали у човні; нам залишалося сісти – і вперед!

О восьмій годині, озброєні електричними рушницями й сокирами, ми відчалили од «Наутілуса». Море не хвилювалося. Від острова повівав легенький вітерець.

Консель і я заповзято веслували, а Нед вів човна поміж рифів. Човен линув як на крилах.

Нед Ленд не міг приховати своєї радості. Він почувався, ніби в'язень, що вирвався з тюрми і нібито забув про те, що йому знову доведеться повернутися в неволю.

– М'ясо, – не вгаваючи товк гарпунер, – ми їстимемо м'ясо! Та ще яке м'ясо! Справжню дичину! Щоправда, без хліба! Я не кажу, що риба – погана штука, та не можна вічно сидіти на самій рибі. Кусник свіжої дичини, засмаженої на вогнищі, приємно врізноманітнить нашу звичну їжу.