Текст книги "20 000 льє під водою"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 27 (всего у книги 28 страниц)
XXII
ОСТАННІ СЛОВА КАПІТАНА НЕМО
Віконниці зачинилися, і страшне видиво зникло. В «Наутілусі» панували морок і тиша. Він покидав те скорботне місце, линучи із надзвичайною швидкістю на глибині ста футів. Куди він простував? На південь, на північ? Куди тікав капітан Немо, помстившися так страшно?
Я вернувся в каюту, де мовчки сиділи Нед і Консель. Я відчував непереможну відразу до капітана Немо. Хоч би якого лиха завдали йому люди – він не мав права карати так жорстоко. І він зробив мене коли не співучасником, то свідком своєї помсти! Це вже занадто!
Об одинадцятій годині спалахнуло світло. Я пішов до салону. Там не було нікого. Прилади показували, що «Наутілус», то пливучи поверхнею, то занурюючись на тридцять футів, летів на північ зі швидкістю двадцяти миль на годину.
Із позначок на карті я побачив: ми проминули Ла-Манш і мчимо до північних морів. Стоячи при вікні, я ледве встигав уловлювати оком довгоносих акул, риб-молотів, морських вовків, великих морських орлів, табуни морських коників, таких подібних до шахових коней, вугрів, які звивалися, ніби феєрверкові гадючки, цілі зграї крабів, нарешті, морських ластівок, що своєю прудкістю змагалися з «Наутілусом». Одначе про уважне спостереження, вивчення й класифікацію не могло бути й мови.
До вечора ми пройшли Атлантичним океаном двісті льє. Споночіло, і до сходу місяця море повилося густою темрявою.
Мені не спалося цієї ночі. В уяві раз у раз поставала сцена жахливої розправи. Хто міг би тепер сказати, куди затяг нас «Наутілус»? Весь час мчав він із нечуваною швидкістю. Весь час крився в північних туманах!
Чи наближався він до Шпіцбергену, а чи до Нової Землі? Чи пройшов він невідомі моря – Біле і Карське, Обську затоку, архіпелаг Ляхова, маловідомі береги Азії? Хтозна. Я втратив будь-яку уяву про час. Здавалося, дні і ночі минали тепер не усталеним звичаєм, а так, як у полярних країнах. Я почувався в полоні фантастичного світу, властивого скорше хворобливій уяві Едгара По 9191
По Едгар Аллан (1809–1849) – американський письменник, автор фантастичних оповідань.
[Закрыть].
Я гадаю, – може, й помиляючись, – що «Наутілусів» гін тривав п'ятнадцять, а то й двадцять діб, і хтозна, скільки б він тривав іще, якби край нашій мандрівці не поклала катастрофа.
Капітана Немо – не видно й не чути, його помічника – так само. Ніде й сліду жодної людини команди. «Наутілус» майже не виринав на поверхню. А коли й випливав поновити повітря, то віконниці відчинялися й зачинялися автоматично. На карті – жодних позначок. Я не знав, де ми тепер.
Додам, що й канадець, вичерпавши терпіння й сили, також не показувався на очі. Консель не міг витягти з нього жодного слова і боявсь, аби Нед у нападі шаленства чи туги за батьківщиною не заподіяв собі смерті. Консель стежив за ним невідступно.
Ясна річ, за таких обставин наше перебування на судні було нестерпне.
Одної ночі – вже не знаю, якого й числа, – я заснув на світанку, і то важким хворобливим сном. А прокинувшись, побачив Неда – він схилився наді мною й пошепки сказав:
– Тікаймо!
Я схопився.
– Коли?
– Сьогодні вночі. Зі всього видно, що «Наутілус» зараз без нагляду. Всі мовби повмирали. Ви будете готові, пане професоре?
– Так. Але де ми?
– Поблизу землі. Я вранці наглянув її крізь туман за миль двадцять на схід.
– Що за земля?
– Не знаю. Та хай там яка, а нас прихистить.
– Гаразд, Неде! Ми цієї ночі втікаємо, хоч би й довелося потонути в морі.
– Море бурхливе, вітер навальний, та легким човником «Наутілуса» проплисти двадцять миль – нехитре діло. Я вже непомітно переніс туди трохи харчів та кілька пляшок води.
– Я – з вами.
– А коли б мене заскочили, – додав Нед, – я боронитимусь, доки не вб'ють.
– Ми загинемо разом, друже Неде.
Канадець пішов. Я вийшов на палубу; хвилі так розбушувалися, що важко було встояти. Небо хмарилось, та коли за цим густим туманом лежала земля, треба втікати. Не можна марнувати ні дня, ані години.
Я повернувся до салону, побоюючись і воднораз прагнучи зустрітися з капітаном Немо, бажаючи й не бажаючи побачити його востаннє. Що б я йому сказав? Чи зміг би приховати мимовільний страх перед ним?
Ні! Ліпше не зустрічатися віч-на-віч! Ліпше забути його! А проте…
Довго-довго тяглася ця днина, остання, що її залишилося мені перебути на борту «Наутілуса»! Я сидів сам-один. Аби не збудити підозри, Нед і Консель уникали розмови зі мною.
О шостій годині я сів обідати, хоч і не хотілося. Мене аж нудило, та я присилував себе добре попоїсти, щоб тільки не охлянути. О пів на сьому ввійшов канадець і сказав:
– До відплиття не побачимось. О десятій місяць іще не зійде. Це нам на руку. Приходьте до човна. Ми чекатимемо.
Не ждучи на мою відповідь, канадець вийшов.
Мені хотілося взнати курс «Наутілуса», і я зайшов у салон. Ми простували глибиною п'ятдесят метрів на північний схід.
Востаннє глянув я на чудеса природи, на шедеври мистецтва, на рідкісну колекцію, що їй судилося колись загинути на морському дні разом із тим, хто її зібрав. Мені хотілося назавше зберегти все це в своїй пам'яті. Я забарився тут на цілу годину; ходив і милувався на скарби, осяяні світлом.
Потім я вернувся до себе в каюту. Тепло вдягнувшися, зібрав свої нотатки і заховав під одежею. Сильно билося серце. Та його не вгамувати! Капітан Немо, безперечно, зразу помітив би мою розгубленість, моє хвилювання.
Що робить він зараз? Я підійшов до дверей його каюти. Там чулися кроки. Капітан Немо був у себе. Він іще не лягав. За кожним кроком мені здавалося – ось він вийде й спитає, чому я захотів утікати. Мене охоплював страх, а уява ще дужче його роздмухувала. Ці почуття так шарпали душу, що я запитував себе: а чи не ліпше зайти до капітанової каюти, стати перед ним і сміливо глянути в вічі?
Яка маячня! На щастя, я втримався і, повернувшись до каюти, простягся на ліжку, щоб угамуватися. Потроху я заспокоївся, але збуджений мозок працював. Зринали спомини з життя на борту «Наутілуса», пригадувалося все добре й лихе, що сталося відтоді, як мене викинуло за борт «Авраама Лінкольна», – підводне полювання, Торресова протока, дикуни Нової Гвінеї, мілина, коралове кладовище, Суецький канал, Санторинський острів, критський плавець, бухта Віго, Атлантида, крижані тороси, Південний полюс, крижана тюрма, бій зі спрутами, буря в Гольфстрімі, «Месник» і жахливе затоплення військового корабля разом із його командою!.. Усі події промайнули перед очима, як декорації на сцені, що безнастанно міняються. І на тлі цих дивних подій безмірно виростала постать капітана Немо. Його образ набував надлюдської величі. Це була не моя подоба, це був володар вод, геній морів!
Було вже десь пів до десятої. Голова мені страшенно боліла. Я стиснув її руками й сидів, заплющивши очі. Мені важко було думати. Ще півгодини чекання! Півгодини кошмарів!
У цю мить почулися тихі звуки органа, сумна мелодія – справжній стогін наболілої людської душі, яка хоче порвати з земними зв'язками. Я слухав усім своїм єством, затамувавши подих, пойнятий музикальним екстазом.
Раптом мене вразила одна думка. Адже капітан Немо вийшов із каюти і зараз у салоні! А мені треба буде перейти через салон. І там я зустрінуся з капітаном востаннє. Він може знищити мене одним жестом, прикувати до корабля єдиним словом!
Але зараз продзвонять десяту годину. Пора виходити з каюти й прилучатися до своїх товаришів.
Я вже не вагався – хай навіть капітан Немо стане переді мною. Прочинив тихо двері, а здалося, вони загуркотіли, як грім. Та це, певне, тільки вчувається!
Я пробирався навпомацки темним коридором «Наутілуса», раз у раз зупиняючись, щоб вгамувати стукіт серця. Діставшися дверей салону, обережно їх відхилив. Темно. Тихо лунали акорди. Капітан Немо сидів за органом. Він мене не бачив. Він так захопився музикою, що, мабуть, не помітив би мене й при яскравому світлі.
Я тихо ступав по м'якому килимові, пильнуючи, щоб чогось не зачепити. Треба було п'ять хвилин, щоб дістатися головних дверей, які вели до бібліотеки. Я вже брався відчинити їх, аж тут важке зітхання капітана Немо прикувало мене до місця. Я догадався – він підводиться, – і навіть розгледів його невиразну постать – тоненьке пасмо світла з бібліотеки проникало до салону. Схрестивши на грудях руки, капітан мовчки ішов просто на мене – не йшов, а скорше плив, як мара. Від ридання йому здіймалися груди. І до мене долинули слова – останні слова, які я почув од нього:
– Господи всемогущий! Досить! Досить!
Що це? Голос сумління, що все ж таки мучило його душу? Приголомшений, я кинувся в бібліотеку, проскочив трапом та верхнім коридором і добіг до човна, де вже чекали на мене товариші.
– Рушаймо! Рушаймо! – крикнув я.
– Зараз! – відповів канадець.
Ми герметично зачинили люка і англійським ключем, що його захопив Нед Ленд, загвинтили гайки. Потому зачинили отвір у кабіні човна, і канадець заходився відкручувати шворні, які з'єднували човен із «Наутілусом».
Раптом ізсередини судна долинув якийсь шум, тривожні вигуки. Що там скоїлося? Невже помітили нашу втечу? Я відчув – канадець всунув мені до рук ножа.
– Так, – прошепотів я, – краще померти!
Канадець покинув одгвинчувати шворні, і я почув одне слово, раз у раз проказуване, – страшне слово, з якого я збагнув причину тривоги, що охопила «Наутілус». Не ми тому причиною!
– Мальстрем! Мальстрем! – вигукнув я.
Мальстрем! Чи може бути щось для нас жахливіше? Виходить, ми опинилися в найнебезпечніших водах Норвезького узбережжя? Невже «Наутілус» затягне у вир, у безодню, і саме тоді, коли човен наш ось-ось відділиться од нього?
Відомо, що тут морські води, затиснені під час припливу між Лофотенськими та Фарерськими островами, ринуть із страшенною силою. Вони утворюють вир, згубний для всіх суден. Звідусіль котяться сюди знавіснілі хвилі. З них і утворюється безодня, яку влучно називають «пупом океану»; цей несамовитий крутіж засмоктує геть усе, що пливе на віддалі п'ятнадцяти кілометрів. Вир затягує не тільки судна, а й китів та полярних білих ведмедів.
Саме сюди, – може, мимоволі, а може, й навмисне – привів капітан Немо свого «Наутілуса». Він крутився по спіралі, і радіус її чимдалі меншав. І наш човен, що ледве тримався судна, кружеляв із запаморочливою швидкістю. Я відчував це. Голова пішла обертом. Мене огорнув невимовний жах, кров похолола в жилах, тіло вкрилося, наче в агонії, холодним потом! Який шум розлягався довкола нашого вутлого човника! Яке ревіння відлунювало на багато миль! Який гуркіт валів, що розбивалися в гостре верхів'я підводних скель! Тут розлітаються в друзки найтвердіші тіла, тут стовбури дерев трощаться на терміття!
Яке пекло! Нас шпурляло, мов ту пір'їну! «Наутілус» борсався, ніби людська істота. Його крицеві м'язи тріщали. Часом він ставав сторчма, а за ним – і ми!
– Треба добре загвинтити гайки, – сказав Нед. – Тримаючись «Наутілуса», ми можемо врятуватися!..
Не встиг він докінчити, як почувся тріск. Гайки зірвало, човна підхопило з води і, неначе камінь із пращі, шпурнуло в самісінький вир!
Я вдарився головою в залізну снасть човна і тут же знепритомнів.
XXIII
ЗАКІНЧЕННЯ
От і скінчилася наша підводна мандрівка. Що сталося тієї ночі, як вибрався човен із страшного виру, як Нед Ленд, Консель і я врятувалися з безодні – не знаю. А коли я прийшов до пам'яті, то лежав у хатині рибалки з Лофотенських островів. Обидва мої товариші, живі й здорові, були при мені й тисли мені руки. Ми палко поцілувалися.
О цій порі року ми не могли й думати про повернення до Франції. Пароплави ходили між північною й південною Норвегією дуже зрідка. Тож треба було ждати судна, котре пристає до Північного мису раз на два тижні.
Тут, у добрих людей, що нас прихистили, я переглядаю цю розповідь про наші пригоди. Все описано точнісінько. Не пропущено жодної події, нічого не перебільшено. Це правдива повість про неймовірну подорож у ще недосяжні глибини морської стихії; одначе наука прокладе колись туди вільні шляхи.
Чи повірять мені? Не знаю. Зрештою, не в тім сила. Єдине певне: тепер я маю право говорити про морські глибини, бо ними проплив двадцять тисяч льє менш як за десять місяців, – відбув навколосвітню мандрівку і побачив стільки чудес у Тихому та Індійському океанах, в Червоному й Середземному морях, в Атлантиці, в південних і північних морях!
А яка ж доля спіткала «Наутілуса»? Чи витримав він обійми Мальстрему? Чи живий капітан Немо? Чи й досі плаває океанськими глибинами, невмолимо караючи своїх ворогів, чи, може, вдовольнився цією останньою гекатомбою? Чи винесуть колись хвилі той рукопис, що ховає таємницю його життя? Чи взнаю я нарешті ім'я цієї людини? Чи викаже затоплений корабель своєю національністю національність капітана Немо?
Я сподіваюсь на це. Так само, як і сподіваюся, що його могутнє судно перемогло море навіть у найстрашнішій безодні, що «Наутілус» уцілів там, де гинуло стільки кораблів! Коли це так, коли капітан Немо й досі живе в океанських глибинах, як у своїй обраній вітчизні, хай вгамується ненависть у його роз'ятренім серці! Хай споглядання усіх підводних чудес згасить вогонь його помсти! Хай грізний судія в ньому поступиться місцем мирному вченому, що й далі досліджуватиме морські глибини! Доля його незвичайна, та воднораз і шляхетна. Кому ж і знати це, як не мені? Хіба не жив я десять місяців його дивовижним життям? Ще шість тисяч років тому «Еклезіаст» 9292
«Еклезіаст»– пам'ятка давньоєврейської афористичної літератури, одна з книг Старого Заповіту.
[Закрыть]запитував: «Хто спромігся будь-коли виміряти глибину безодні?» Відповісти йому зі всіх людей мають право тільки двоє: капітан Немо і я.
ПІДВОДНА ОДІССЕЯ КАПІТАНА НЕМО
Найбільше в світі я люблю море, музику й волю…
Жуль Верн
Роман «20 000 льє під водою» – один із найкращих творів видатного французького письменника-фантаста Жуля Верна. І не тільки тому, що в цьому романі яскраво проявилася неабияка майстерність митця втілювати в художні образи свої уявлення про майбутні досягнення науки й техніки, – в цій книзі письменник реалізував свою давню і величну мрію: «написати поему, яка прославляла б море».
Жуль Габріель Верн народився 8 лютого 1828 року в родині адвоката, що мешкала в Нанті, одному з найбільших портів Франції.
Першою вчителькою майбутнього письменника була пані Самбен, вдова загиблого капітана далекого плавання, яка ніколи не втрачала надії на його повернення. З дитинства хлопець удихав солонкуватий запах моря, вдивлявся в блакитну далечінь, де мріли тріпотливі вітрила океанських кораблів. Вони пливли до далеких країв, незвіданих і таємничих, і в свідомості малого Жуля зароджувалася велика мрія…
Свою першу подорож Жуль Верн здійснив в одинадцятирічному віці, виявивши достатньо рішучості й кмітливості як на свої літа: він утік з дому, найнявся юнгою на корабель, який плив до Індії. Утім, його сміливі наміри швидко зазнали краху: у першому ж порту батько наздогнав утікача, і той мусив дати обіцянку «ніколи не пускатися в мандри, хіба що в мріях».
У майбутньому доля більше сприятиме романтичним нахилам Жуля Верна: він матиме власний вітрильник, на якому не лише подорожуватиме, а й писатиме свої романи!
За родинною традицією Жуль мав обрати кар'єру юриста. У 1847–1850 роках за наполяганням батька він вивчає право в Сорбонні. Найбільше враження справив на юнака Париж, місто, що «вабило всіх, а особливо молодь». У листі до батька Жуль захоплено ділиться своїми враженнями: «Яка насолода для мене… бути в курсі всіх літературних подій, ловити найновіші віяння, стежити за різними фазами, через які проходить література… Тут можна зробити глибокі спостереження над сучасним і замислитися над майбутнім». Найсуттєвіше сказано: відтепер Жуль чітко усвідомлює своє призначення – література. Знайомство з Александром Дюма-батьком, що вельми прихильно поставився до юнака й підтримав його починання, надало Вернові впевненості й зміцнило його рішення присвятити себе літературній діяльності.
Значний вплив на літературну долю Жуля Верна мала зустріч 1862 року з видавцем Жулем Етцелем, який залучав талановитих авторів до співробітництва в новому дитячому журналі. «Журнал виховання та розваг» – а разом з його випуском планувалося також видання однойменної бібліотеки новинок дитячої літератури – ставив за мету популяризувати серед юних читачів природничо-наукові знання й найкращі твори вітчизняних та зарубіжних письменників. Жуль Етцель дуже прихильно ставився до молоді. «Діти – наше майбутнє,– казав він, – їм треба прищеплювати віру в прогрес, віру в людину, що робить незвичайне звичайним і здатна стати володарем природи, господарем власної долі. Ми повинні навчати й виховувати розважаючи…»
Так сталося, що саме Етцелеві Жуль Верн передав рукопис свого першого роману «П'ять тижнів на повітряній кулі», в якому сміливо поєднав дві наукові проблеми, які особливо хвилювали його сучасників: кероване повітроплавання й дослідження Центральної Африки. Досвідчений видавець і тонкий поціновувач винахідництва, Етцель одразу зацікавився романом – саме такого автора йому бракувало для здійснення грандіозних задумів! І зробив дещо несподіваний і незвичний крок: запропонував Вернові довготривалий контракт, замовивши йому цілу серію книжок під загальною назвою «Незвичайні подорожі». До неї увійшло 65 романів – увесь творчий доробок письменника. Таким чином, Етцель «створив» Жуля Верна, а Жуль Верн у свою чергу став творцем нового літературного жанру – реалістичної наукової фантастики.
Ідея нового, покладена в основу твору, – ось, певне, найбільш загальне визначення її сутності. І нового не будь-якого, не лише незвичайного, але такого, що виростає з різних сфер людської діяльності – науки, техніки, побуту, суспільних відносин. Талант Жуля Верна ґрунтувався на дивовижній здатності абстрагуватися від навколишньої дійсності й силою уяви переноситися туди, де діяли його герої. Наукова вірогідність і наукове передбачення – ось основа фантастики «Незвичайних подорожей».
Однак уяву письменника живили цілком реальні ситуації, а його геніальна інтуїція базувалася на глибоких знаннях з найрізноманітніших галузей науки: географії, фізики, математики, астрономії. Заслуга Жуля Верна в тому, що вперше в літературі наукові й насамперед технічні досягнення, які раніше служили лише тлом чи деталлю сюжету, стають центральним об'єктом художнього полотна. «У його творах майже завжди йдеться про цілком здійсненні винаходи та відкриття, й іноді він напрочуд точно передбачає дійсність. Його романи викликали практичний інтерес: він вірив у те, що змальоване ним буде винайдене. Він допомагав своєму читачеві освоїтися з майбутнім відкриттям і зрозуміти, які воно матиме наслідки…» – писав англійський фантаст Герберт Уеллс про свого талановитого попередника.
Головний нерв творчості письменника-фантаста – перебудова світу. Вигадуючи майбутнє, Жуль Верн зображував його як удосконалене сучасне. Всесильний розум заволодіє природою. Усі чотири стихії: земля, вода, повітря й вогонь – неминуче будуть підкорені людиною. Спільними зусиллями людство не тільки перебудує свою планету, а й відкриє нові світи. «Щастя всміхається відважним…» – переконаний Жуль Верн. Герої «Незвичайних подорожей» винаходять дивовижні машини, підводні й повітряні кораблі, здійснюють географічні відкриття, досліджують кратери вулканів і морські глибини, проникають у неприступні хащі, відкривають нові землі, стираючи з географічних карт останні «білі плями». Тільки утверджуючись у реальному світі своєю діяльністю, долаючи перешкоди, які ставить природа, людина може знайти себе. У романах Жуля Верна винахідники, інженери, будівельники споруджують прекрасні міста, зрошують безплідні пустелі, знаходять способи прискореного росту рослин з допомогою апаратів штучного клімату, конструюють електричні прилади, що дають змогу бачити й чути на великих відстанях, мріють про практичне використання внутрішнього тепла Землі, енергії Сонця, вітру й морського прибою, шукають шляхи продовження життя й заміни виснажених людських органів новими й чимало інших чудових речей, які полегшують життя й працю людини та допомагають їй удосконалювати світ.
У липні 1865 року Жуль Верн одержав листа від Жорж Санд із подякою за надіслані романи «Подорож до центру Землі» і «Від Землі до Місяця». Молодий автор був зворушений прихильністю великої письменниці. Та особливо йому запала в душу одна фраза з її листа: «Сподіваюся, що незабаром Ви поведете нас у морські глибини і Ваші герої мандруватимуть у підводних апаратах, удосконалених Вашими знаннями та фантазією». Заповітне бажання оспівати бентежну морську стихію знову спливло з глибин свідомості. Настав час реалізувати велику мрію.
Отож первісним сюжетом книжки було море й любов до нього. Однак Жуль Верн був змушений визнати, що морські хвилі, шторми – це тільки поверхня, зовнішня оболонка; аби заволодіти серцем Амфітріти [93] 93
Амфітріта – у грецькій міфології дочка Океану, дружина володаря морів Посейдона.
[Закрыть] , пізнати всю її чарівність, треба проникнути в глибини морської товщі й дослідити безодні, де заховані незліченні багатства. «Підводна мандрівка» – таким був задум роману, але назва кілька разів змінювалася: «Мандри під хвилями океану», «25 000 льє під водою» й нарешті «20 000 льє під водою». Але як обернути мрію на реальність?
І письменник заходився ретельно вивчати наукові праці про підводне плавання. У старому морському журналі за 1820 рік він натрапив на статтю, де йшлося про перші в світі «підводні човни».
У середині 50-х років XVII століття французький монах Фурньє побував на Запорізькій Січі, й ось що він розповів про «підводні піроги» козаків: просмолений човен перевертався, до його бортів прив'язувалися мішки з піском; повітря, яке залишалося під дном човна, вистачало, аби кілька чоловік могли непомітно підкрастися по мілководдю до ворога.
Перший справжній підводний човен з металевою обшивкою збудував американський механік Вашнелл. «Черепаха» – таку назву одержав цей човен – нагадувала яйце, що складалося з двох половинок, скріплених болтами, й приводилося в рух веслувальним гвинтом, який обертався з допомогою руків'я. «Черепаха» загинула на рейді Нью-Йорка при спробі підірвати англійський корабель «Ігл».
1797 року, в розпал війни Франції проти Англії, американський інженер Роберт Фултон запропонував французькому урядові свій проект підводного човна. Човен мав видовжену сигароподібну форму, мідний корпус був скріплений залізним каркасом. Коли човен спливав на поверхню, то складана щогла з вітрилом перетворювала його на звичайний надводний корабель. Жуль Верн добре вивчив конструкцію підводних човнів тогочасних винахідників Аунлея, Бауера, а корабель «Плонжер» – справжній гігант – письменник бачив на власні очі.
Від «Черепахи» до «Плонжера» минуло майже 90 років, але підводні човни все одно були неповороткі, повільні, а головне – не вміли зберігати рівновагу під водою. Найбільші труднощі були пов'язані з відсутністю механічного двигуна й надійної системи управління. «Наутілус», створений уявою Жуля Верна на сторінках роману, втілював у життя тогочасні наукові ідеї підводної навігації. Демонструючи досягнення науки й техніки в майбутньому, письменник оснащує підводний човен потужним електричним двигуном, про що тодішні винахідники могли тільки мріяти. Перший підводний човен, який приводився в дію електричним струмом, з'явився лише через двадцять років після того, як Жуль Верн опублікував свій роман!
Довжина «Наутілуса» – 70 метрів, ширина – 8 метрів, водотоннажність – 1500 тонн. У часи Жуля Верна ці цифри вражали, нині вони приблизно відповідають розмірам середнього підводного човна. Подвійний корпус «Наутілуса» – геніальний здогад Жуля Верна. Такий підводний човен уперше збудував французький інженер Лефеб через тридцять років після виходу роману «20 000 льє під водою» в світ.
Підводні човни були покликані до життя військовими потребами. Американський конструктор Саймон Лейк назвав «Наутілус» капітана Немо першим цивільним підводним човном. Його так захопила ідея Жуля Верна, що він присвятив дослідженням у цій галузі все своє життя.
Без сумніву, «Наутілус» капітана Немо посідає певне місце в історії підводної навігації, оскільки Жуль Верн зумів правильно визначити шляхи її подальшого розвитку й стимулював роботу винахідницької думки. Та все ж «Наутілус» – явище літературне, тому що основним завданням письменника було втілення його власних уявлень про майбутні досягнення науки і техніки в художні образи.
У березні 1869 року було розпочато публікацію роману «20 000 льє під водою» в паризькому «Журналі виховання та розваг» з передмовою автора: «Сподіваюся, що й ця подорож під водами океану збагатить і зацікавить читачів так само, як і попередні, коли не більше… Бажання хоч би там що відкрити цей цікавий, вигадливий, майже невідомий світ коштувало мені неабияких зусиль і труднощів». Складність, за зізнанням самого Жуля Верна, полягала в тому, щоб «зробити правдоподібними зовсім неймовірні речі». А щоб переконати своїх сучасників, письменникові недостатньо було подати вагомий «реалістичний матеріал», – треба було змусити читачів мандрувати в уяві разом на підводному човні. Для цього він застосовує певні художні засоби.
По-перше, розповідь у романі ведеться від першої особи: професор Аронакс, працівник Паризького музею природничої історії, автор багатьох робіт з океанології, змальовує те, що він насправді бачив під водою.
Основним чинником «переконливості» є наукові дані, якими рясніє роман. Взяті з наукових праць відомості й детальні описи підводної флори та фауни, будови морського дна подаються в романі цілими блоками через певні інтервали, що цілком засвідчує реальність незвичайної подорожі. Це саме стосується й посилань на історичні події, а також конкретні географічні маршрути «Наутілуса».
Тут доречно нагадати, що творчою мрією Жуля Верна була поема про море. Наукових описів для цього було замало, і тут на авансцену роману виступають міфічні та романтичні мотиви.
Професор Аронакс – солідний учений, спокійна, врівноважена людина – раптом залишає звичне середовище й, охоплений якимось містичним прагненням, мов міфічний герой, їде на пошуки невідомого чудовиська: «Я відразу збагнув: справжнє моє покликання, єдина мета мого життя – вполювати цю небезпечну почвару й вирятувати від неї людство». Буквально в останню хвилину він підіймається на борт фрегата «Авраам Лінкольн»: «… коли б я загаявся хоч із чверть години, фрегат одплив би без мене і я не взяв би участі в цій незвичайній, дивній, неймовірній мандрівці, найправдивіше змалювання якої можна вважати вигадкою».
Таким чином, випадок відіграв роль Провидіння, героя «визначено», він – обранець долі. Символічно навіть те, що досягнена мета героя суттєво відрізняється від його початкових намірів. Роман закінчується словами: «Ще шість тисяч років тому «Еклезіаст» запитував: «Хто спромігся будь-коли виміряти глибину безодні?» Відповісти йому з усіх людей мають право тільки двоє: капітан Немо і я».
Знання стає пізнанням, і Аронакс зазнає справжнього перетворення. Вирваний зі свого середовища – невтаємниченого світу, він опиняється в обмеженому просторі «Наутілуса», який, власне, і є засобом прилучення до таємниць вищого порядку. У романі часто вживається епітет «чудесний» для характеристики видовищ, що не просто розраховані лише на капітана Немо й Аронакса (Консель і Нед – випадкові учасники загадкової подорожі, вони не усвідомлюють глибинної суті того, що їм дароване волею долі), а й мають символічний зміст. Так, у підводних лісах острова Креспо все «навпаки», геть порушено закони земного світу. Це свідчення того, що підводний світ – священний. Подібне значення мають і скарби (незвичайна перлина, золото затоки Віто), «вершина» Атлантиди; разюче видовище злиття двох стихій – вогню й води, коли потоки лави підводного вулкана спадають у лоно океану: повернення до витоків дійсно-таки магічне – герой «ступав по тій землі, якою ходили сучасники першої людини»; інша висота – Південний полюс, незаймана земля як символ міфічного оволодіння світом.
Аронакс спокійно сприймає незвичайне життя на «Наутілусі». У його свідомості не раз виникає образ мушлі, в якій живе молюск:
«Мені снилося – а снів собі не обирають, – що я живу рослинним життям звичайного молюска. А грот (у надрах згаслого вулкана, де перебував «Наутілус») – моя двостулкова скойка». Але така «неволя» дає незрівнянну насолоду: крізь великий ілюмінатор підводного човна спостерігати за життям безмежної океанської безодні.
Отож Аронакс невимовно щасливий від перебування на «Наутілусі». Утім, для того, щоб виконати свою місію, він має покинути «щасливе пристановище» й повернутися до земного життя, аби розповісти людям про те, чого вони не знають: про таємниці підводних глибин і таємницю капітана Немо.
Повернення в «земний» світ, таке ж раптове й небезпечне, як і зникнення з нього, закінчується нещасним випадком у стромовині Мальстрему: дика сила відриває човен утікачів від борту «Наутілуса» й кидає його в жахливий вир. Поверненню на материк передує традиційна втрата свідомості.
Таким чином, священне морське лоно відіграє як сприятливу, так і згубну роль у житті героїв. Море відкриває відданим свої таємниці, годує й одягає їх, однак воно знищує і карає легковажних – його дно всіяне уламками затонулих кораблів. Двічі команда «Наутілуса» відчуває на собі згубну силу моря. Спершу вона ледь не гине у крижаному полоні, затиснена льодяними брилами; через брак повітря Аронакс непритомніє: цей стан – своєрідна форма смерті. Друге випробування – поєдинок зі спрутом, змальованим у романі як справжнє міфічне чудовисько: молюск із пташиним дзьобом, трикамерним серцем, із мацаками, що звиваються, наче змії на голові в Горгони, та ще й здатний змінювати колір, виділяти сильний мускусний запах і засліплювати суперника, викидаючи струмінь чорнуватої рідини! Епізод із страхітливим спрутом продовжує мотив смертельних обіймів моря.
Варто, однак, згадати й про інше чудовисько – корабель «Наутілус», адже саме таким його змальовано на початку роману. Цікаво, що до моменту точної ідентифікації в тексті 34 рази зустрічається слово «монстр», 23 рази – «лікорн» чи «нарвал» у значенні рідкісної надприродної тварини; 23 рази – назви різноманітних китоподібних, теж у значенні тварин-чудовиськ; 10 разів – слово «тварина» з епітетами «надприродна», «незвичайна» тощо. І лише один раз висловлюється припущення про підводний човен, яке, втім, відразу ж відкидається з огляду на технічні можливості 1868 року: повністю виключається, що корабель може пересуватися настільки швидко, на такі великі відстані й мати таку неймовірну силу! Коли ж Аронакс пересвідчується, що помилявся, то його подиву й захопленню немає меж: «Якби мені довелося встановити існування найфантастичнішої, найміфічнішої тварини, я не був би здивований до такої міри! У тому, що природа творить чудеса, немає нічого дивного, але побачити на власні очі щось незвичайне, надприродне й до того ж створене людським генієм – тут було над чим замислитися!»
